Требізон. Перший семестр

Розділ чотирнадцятий

Падіння "могутнього"

І хоча міс Велбек покликала Ребекку спокійним тоном і мала спокійний вигляд, її внутрішній стан був розхитаний. По-перше, їй зателефонувала міс Морган із Джуніпера та розповіла про вперту та мелодраматичну поведінку Ішбель Андерсон. Вона, здавалося, уже спакувала валізи. Директриса проінструктувала відповідальну за Будинок у жодному разі не телефонувати батькові Ішбель, а затримати дівчинку в кабінеті, доки сама не розпитає Ребекку Мейсон.

Було очевидно, що Ішбель діяла необгрунтовано лояльно щодо новенької та все ще вірила в її смішну історію з віршем. Міс Велбек вирішила неодмінно побачитися з Ребеккою та пояснити їй, наскільки серйозною стала справа. Те, що починалось як дурні хвастощі з боку Ребекки, зараз зовсім вийшло з-під контролю. Ребекка повинна зізнатися Ішбель — і що швидше, то краще.

Але щойно директриса мала намір організувати зустріч з Ребеккою у своєму кабінеті, несподівано з’явилася Одрі Максвел. Ця дівчина користувалася в міс Велбек авторитетом. Директриса здивувалася, коли Одрі прийшла без запису, а значить, було щось важливе.

Напередодні Одрі сиділа в затишній маленькій кімнаті відпочинку Будинку Паркінсон, виконувала деякі особисті завдання, коли Жакінда Мередіт увійшла зі стосом папірців. Вона поклала їх у камін та оглянулась у пошуках сірників.

— Розводиш багаття перед чаюванням, Жакі? — здивовано поцікавилася Одрі.

— Директриса попросила зібрати це та спалити, — відповіла головна префект. — Це знову другий курс. Вони справді зайшли надто далеко цього разу, розклеївши це по всій школі. Я чула, що Тіш Андерсон виключать за це.

— Подивимось, — сказала Одрі. Та щойно прочитавши папірець, який дала Жакінда, Одрі швидко звелася на ноги, вкрай схвильована. Тепер вона згадала! Вона відчувала щось не те, коли Елізабет Екстон виявила своє незнання про Емілі Дікінсон. Нарешті, причина з’ясована!

— Ти коли-небудь читала таку нісенітницю? — сказала Жакінда.

— Я не впевнена, що це нісенітниця, — сказала Одрі, продовжуючи тримати папірець. — Я йду запитати думку міс Гіт про це.

Міс Гіт перебувала в сусідній кімнаті: проводила індивідуальне заняття з двома студентками шостого курсу з англійської літератури. На думку міс Гіт, яка була куратором Ребекки та Тіш, Одрі повинна негайно піти до старої школи та побачитися з міс Велбек. Після зустрічі з Одрі директриса одразу викликала до себе Елізабет Екстон.

— Будь ласка, сідай, Елізабет! — міс Велбек дивилася на неї не зводячи погляду. Та дівчина з шостого курсу відповіла їй тим самим. — На останній зустрічі, коли я з тобою спілкувалася, прийшла до висновку, що вірш «Самотність» цілком твій доробок. Можеш, будь ласка, запевнити мене в цьому знову? Чи є ще якісь фактори, про які мені слід знати?

— Звісно, це моя робота, міс Велбек!

— Одрі Максвел запевняє мене, що ти нічого не знаєш про Емілі Дікінсон. Якщо так, то мені видається це дивним.

Елізабет глибоко зітхнула. Директриса вже згадувала ім’я Емілі Дікінсон раніше цього дня, і це турбувало Елізабет. Але найбільше турбувало її те, що саме від Одрі Максвел вона дізналася, що Емілі Дікінсон — поетеса.

Елізабет була спантеличена щодо важливості цієї людини. Вона пішла просто до шкільної бібліотеки, щоб почитати про неї. Елізабет у жодному разі не збиралася бути захопленою зненацька!

— Не можу уявити, чому Одрі Максвел це сказала, — промовила Елізабет. — Звісно, я знаю про Емілі Дікінсон. Вона була американською поетесою, яка жила та померла минулого сторіччя.

Міс Велбек не відповіла.

Елізабет відчувала, що втрачає контроль. До чого вела міс Велбек? Вона почала атакувати.

— Я здивована тим, що Одрі говорила таке про мене. Звісно, всі знають, що вона сама прагнула стати редактором журналу «Требізон».

— Авжеж, — міс Велбек звелася на ноги та пішла до дверей. — Я впевнена, що вона хотіла! — вона відчинила двері. — Ребекко, можеш зайти зараз, будь ласка?

Ребекка була зовсім знесилена. Чекати ззовні було нестерпно важко. Нарешті її викликали. Вона ввійшла до панельного кабінету, маючи бажання говорити, проте не була впевнена, з чого почати.

— Міс Велбек...

— Сідай, будь ласка, Ребекко! — міс Велбек показала їй на стілець подалі від Елізабет. — Я бачу, що ти хочеш багато чого сказати, і ти матимеш можливість це зробити. Але зараз я хочу, щоб ти поводилася тихо, доки з тобою не заговорять.

Ребекка сіла, раптово заспокоєна присутністю міс Велбек. Вона мала якусь впевненість і принадливість, як тоді, коли вперше ввійшла до кабінету директриси. Елізабет Екстон виглядала напруженою порівняно з нею. Ребекка мала дивне передчуття, що все буде гаразд. Пульсація в її голові починала спадати.

— Елізабет, дозволь поставити тобі запитання, — сказала директриса. — Нумо візьмемо перший рядок вірша: «Дивний промінь світла є в присмерку зими...» Продовжи далі.

Елізабет витріщилась на директрису. Звісно, вона не дозволить упіймати себе так легко! Вона знала вірш напам’ять з початку і до кінця.

— «Важко дюнами бреде чи в гіллі шумить...», — продовжила Елізабет, та міс Велбек зупинила її.

— А зараз твоя черга, Ребекко. «Дивний промінь світла є в присмерку зими...» Як ти продовжиш вірш звідси?

Ребекка на мить сильно звузила очі, а потім вимовила:

— «...Це у храмі плачу спів, це біда сурмить. Він дає небесний біль, хоч нема рубців, Та у серці постають істин промінці.

І ніколи не навчить...»

— Добре! — вигукнула міс Велбек, перериваючи Ребекку на половині речення. — Я бачу, що ти знаєш Емілі Дікінсон. Ти захоплюєшся її віршами?

— Для мене вони надто складні, — сором'язливо зізналася Ребекка. — Але мені завжди подобався цей перший рядок про дивний промінь світла. Він сумний і викликає в мене легкі мурашки по спині. Я записала його мого першого дня тут, унизу, на пляжі. Мій власний вірш просто виріс з цього рядка.

І тоді, із захопленням дивлячись на міс Велбек, вона усвідомила:

— Тепер ви вірите, що це мій вірш?

— Так, вірю, Ребекко.

Увесь цей час Елізабет Екстон сиділа, немов її перетворили на камінь, за винятком тільки її тремтячих губ, що вона не могла контролювати. Коли міс Велбек розвернулася до неї, вона вибухнула:

— Я не знала, що це був вірш Ребекки! Я гадки не мала! Відпочивальниця дала мені папірець на пляжі. Я гадала, що вона написала його. Вона сказала, що я можу забрати його.

— Ти зрозуміла її пораду дуже буквально, — уїдливо промовила міс Велбек. — Ти не впізнала почерк?

— Він був написаний друкованими великими літерами, — холодно сказала Елізабет. — Звісно, якби Ребекка подала його до газети, я одразу впізнала б. — Вона звернулася до Ребекки досить різко: — Чому ти цього не зробила?

— Я викинула його, а потім не могла згадати рядки! — відповіла Ребекка. Вона більше не боялася й не соромилася дорослої дівчини з шостого курсу. Могутність впала дуже низько. — Крім того, я взяла перший рядок з наявного вірша, це б не було повністю моєю роботою.

— Так-так, — сказала міс Велбек. — Тоді ти повинна була б зробити посилання. Я трохи здивувалася, коли побачила його вперше, і там не було посилання. І це нагадало мені...

Міс Велбек швидко підняла слухавку телефону, що зв’язувався безпосередньо зі шкільним секретарем.

— Ти вже надсилала які-небудь примірники журналу, Capo? — запитала вона. — Ні? Добре, добре. Притримай їх. Не відпускай жодного. Я хочу виправити деякі друкарські помилки. Я надам тобі деталі зранку. — Вона поклала слухавку та глянула на годинник. — Елізабет, залишись. Ребекко, ми повинні поговорити, а ти, боюся, пропустила своє чаювання. Так само, припускаю, й Ішбель Андерсон. Міс Морган мала наказ залишити її у своєму кабінеті.

Міс Велбек востаннє взяла слухавку телефону й подзвонила міс Морган у Джуніпер.

— Це Маделін Велбек. Ми вирішили питання з віршем. Ребекка Мейсон є автором, їй трохи допомогла Емілі Дікінсон. Будь ласка, скажіть Ішбель, що я зустрінусь із нею зранку. Тим часом я хочу відвести обох дівчат на чай до віденського ресторану. Запиши це на шкільний рахунок.

— Будь ласка, — сором’язливо випалила Ребекка, — Сью Мардох також не пила чай. Вона найкраща подруга Тіш і дуже хвилювалася за неї.

— Тоді вона також повинна піти! — сказала директриса із тінню посмішки. — Це може трохи прискорити її заспокоювання.

Вона подивилася, як Ребекка вибігла з кабінету, наче останній промінчик дня, що впав на її світле волосся, та думала: «Яка ж вона цікава дитина». Потім директриса повернулася до Елізабет Екстон та невирішеного питання.

«Завеликі амбіції», — подумала міс Велбек. Вона повинна поговорити про це з Елізабет. Деякі завдання приносять перемоги, а деякі — поразки. Наразі Елізабет схибила.

— Тепер ви зателефонуєте моєму батькові? — похмуро запитала Тіш, коли міс Моргай поклала телефонну слухавку. — Що сказала міс Велбек?

Поки вона чекала на відповідь відповідальної за Будинок, її голова знову пішла обертом. Чому міс Морган не зателефонувала її батькові одразу? Чому їм просто не відпустити її? Однаково усе закінчиться цим. Елізабет Екстон ніколи не зізнається. Ребекка наполягатиме на своєму, але що її слово проти слова Елізабет! Ніхто їй не повірить. Хай там як, а Тіш не збирається нічого спростовувати. Вона швидше залишить Требізон, ніж зробить таке, — а це щось таки значить. Адже як для школи, то це було найкраще місце на землі.

Бідолашна Ребекка! Вони не покарають її, а лише ставитимуться до неї, як до трохи божевільної. Швидше за все, відправлять її до лікаря Карсона, цього психолога. Як вони вчинили з Мілісент Даусон, коли впіймали на магазинній крадіжці. Чому міс Морган мовчить? Вона поклала слухавку вже дуже давно. Чому вона просто дивиться в нікуди та чому на її обличчі з’являється цей червоний відтінок?

— Ви можете зателефонувати моєму батькові, щоб він приїхав та забрав мене зараз, будь ласка?

Міс Морган підійшла. Вона говорила сповненим емоцій голосом.

— Звісно пі, Ішбель! Мені сказали відвести тебе та Ребекку до віденського ресторану на чай.

— Чай?

— Це правда. Здається, ми несправедливо звинуватили тебе. Міс Велбек бачилась із Ребеккою. Вона переконалася, що та є автором вірша.

— Справді?

Тіш скочила па ноги та затанцювала по колу, вилетіла крізь двері й продовжила танцювати коридором — та врізалась у Ребекку.

— Тіш!

— Ребекко!

Вони схопилися за руки та кружляли біля кабінету міс Морган. Стіни пішли обертом. Ребекка почувалася неймовірно щасливою. Невже тільки перед обідом вони дивилися в шкільний журнал із її віршем? Здавалося, минуло не менше двох тижнів — стільки всього трапилося.

— Припиніть, вам може стати зле! — сказала міс Морган, сміючись, поки напруження залишало її.

Цього вечора Ребекка вже почала відчувати слабкість. Міс Морган повела її, Тіш і Сью до центру міста на найрозкішніше чаювання у віденському ресторані. Вони ласували гарячими випеченими мафінами, бісквітом, желе, морозивом, величезними шоколадними еклерами з молочним кремом.

Проте дівчатам виявилося цього замало, і вони рушили до шкільного буфету «Моффатт», щоб продовжити день святкуванням з іншими членами «Виконавчого комітету» Тіш: Маргот Лоуренс, Селлі Елфінстоун і Марою Леонодіс.

— Тітусь дуже сміятиметься, коли я розповім йому про ажіотаж, що стався з нами через нього. — запевнила гречанка. — Я маю на увазі маленький копіювальний апарат. Хто б міг уявити, що він зможе наробити стільки шуму!

— Гадаю, що Фредді Екстон не буде сміятися, — твердо сказала Маргот.

— Вважаєш, що він попросить гроші назад? — запитала Ребекка. — Усі гроші, що їх він уклав у шкільний журнал?

— Швидше за все, ні! — широка посмішка Тіш повернулася, її кучері знову підскакували, наче пружинки. — Тільки якщо він наважиться. Крім того, у школі ще вчиться Маргарет.

Вона закінчила сухо:

— Хто знає, може, одного дня вона захоче стати редактором?

Елізабет Екстон уже пішла: вона сіла на семигодинний потяг до Лондона. Дивлячись на мерехтливі вогники містечка Требізон далеко позаду, дівчина міркувала, що приготувало для неї майбутнє. Вона дала обітницю: якщо коли-небудь зустрінеться із Тіш Андерсон знову у великому, широкому світі, вона помститься їй.

Настрій у Будинку Джуніпер тієї ночі панував радісний та емоційний. В обох кімнатах відпочинку, першого і другого курсів, дівчата не могли говорили ні про що, окрім великого скандалу та того, як газета «Джуніпер» гідно витримала всі випробування. Навіть ті дівчата, які були на боці Елізабет Екстон й адміністрації, про це забули, або мали мужність визнати свою помилку.

Джосселін Вайнінг зустріла Ребекку на сходах другого поверху одразу після того, як почистила зуби перед сном. Укотре того вечора Ребекку вітали з приводу вірша.

— Я, звісно, не експерт, але, як на мене, вірш досить гарний для дівчини нашого віку! — мовила Джосс. Вона сумно додала: — Хотіла б я, щоб ти так само любила грати в хокей, як писати.

— Але я люблю, — зізналася Ребекка.

— Тоді чому ти не прийшла на відбір на початку семестру? — запитала Джосс. — Я не можу цього зрозуміти.

— Відбір? — перепитала Ребекка. — Відбір?! Я гадала, що це була звичайна тренувальна гра. Це було ввечері, коли я намагалася написати щось для журналу «Требізон». Я маю на увазі, що ніколи не грала в хокей раніше, але і Деббі не сказала мені, що це був відбір. Я навіть сумніваюся, що повірила б їй, якби вона сказала.

— Так ось чому! — з люттю вигукнула Джосс. — Це справді був відбір. Джуді чудово грає на правому фланзі, але в неї проблеми зі щиколоткою, тому вона іноді пропускає матчі. Гадаю, ти можеш стати чудовою заміною, особливо для Джуді. Ти не проти, якщо я попрошу міс Вілліс, щоб ти грала на правому фланзі завтра? Ми подивимось, як ти впораєшся.

— Проти? — перепитала Ребекка. — Звісно ні!

На Асамблеї наступного ранку міс Велбек оголосила про від’їзд Елізабет Екстон і швидко перейшла до гарних новин.

— Ви всі повинні знати, що старший шостий курс провів спеціальні збори минулого вечора й одностайно обрав нового редактора журналу «Требізон». Одрі Максвел обійматиме цю посаду до кінця цього року.

Гучні оплески пролунали в залі.

Перше завдання Одрі полягало в тому, щоб поїхати до друкарні та замовити партію маленьких наліпок.

Друкарня зробила це того самого дня.

Цього вечора величезна команда волонтерів заходилася переклеювати на кожному виданні журналу «Требізон» ім’я Елізабет Екстон у кінці вірша на «Ребекка Мейсон, клас Другий Альфа (із посиланням на Емілі Дікінсон)». Тепер журнали можна було розіслати.

Ребекка добре грала на своїй експериментальній позиції на правому фланзі на уроці з хокею того самого дня. Згодом оголосили, що її взяли на заміну для шкільної команди «Молодші за 14».

У другій половині семестру щиколотка Джуді Шарп підвела її тільки одного разу, просто перед домашнім матчем проти школи «Какстон». І цього єдиного разу Ребекка проявила себе добре: влаштувавши один гол для Тіш, лівого внутрішнього гравця, та інший — для Сью, правого гравця.

Трапилося дещо дуже приємне. Адже відтепер три дівчини стали нерозлучними подругами. Під кінець семестру часи, коли Ребекка не мала найкращої подруги, лишилися позаду.

Її батьки повернулися до Англії на Різдво та зустріли її з потягу. Вони вже прочитали журнал «Требізон», що чекав на них удома, від початку до кінця.

— Я бачила, що твій вірш надрукували, Беккі! — гордо сказав її тато, поки вони від’їжджали зі станції. — Я гадав, що це буде есе.

— Це було... — почала пояснювати Ребекка. — Одного дня я розповім вам про це все.

— Тобі сподобався перший семестр? — схвильовано запитала її мама. — Тобі справді він сподобався?

— Так, мамо, справді!

Вона святкувала Різдво вдома і вже чекала на повернення до школи в січні, щоб скоріше зустрітися з Тіш і Сью, побачити зиму й голі дерева з вікна її гуртожитку знову.

Як це не схоже на ті відчуття, що вона мала, від’їжджаючи потягом до Требізона! Чи проведе вона другий семестр так само гарно, як і перший?

Ребекка знала, що повинна почекати, щоб дізнатися.