Требізон. Перший семестр

Розділ дванадцятий

Утікала від диму...

— Твій вірш? — запитала Тіш, не розуміючи. — Що, заради всього святого, ти кажеш, Ребекко? Хто що не писав?

— Елізабет Екстон не писала цього вірша! — випалила Ребекка. — Я написала його! Вона перейменувала його на «Самотність» — і все. Моя назва була «Зовсім одна», але це однаково мій вірш. Я написала його! А вона підписалася внизу.

— Ти серйозно? — запитала Тіш.

Останні дівчата йшли до їдальні, та незабаром префект повинна була зачинити великі скляні двері. Але ані Ребекка, ані Тіш не усвідомлювали цього. Тіш вирвала з рук Ребекки журнал «Требізон» із золотою обкладинкою.

— Ти маєш на увазі, що тут, на останній сторінці, місці, що завжди залишалося для особистої роботи редактора...

Тіш говорила дедалі швидше. Вона була обурена, але під обуренням вчувалися нотки тріумфу та хвилювання.

— «Самотність», — прочитала вона вголос. Потім продовжила: — «Дивний промінь світла є в присмерку зими. Важко дюнами бреде чи в гіллі...»

— Шумить, — Ребекка автоматично закінчила рядок. Вона не припиняла проводити рукою по волоссю, дивуючись, чи не наснилось їй це все.

— Це точно я написала, цілком. Я не вірю, що вона замінила хоча б одне слово. Це було першого дня, коли я сюди приїхала. Я почувалася пригніченою. Я спустилася до бухти, сіла в дюнах і написала це.

— Я пам’ятаю! — сказала Тіш. — Я шукала тебе. Я чекала, коли ти повернешся, бо ми запізнювалися на чай. Так, — тріумфально закінчила вона, — у тебе був слід від ручки на обличчі. Ти повинна була змити її!

Вона витріщилася на вірш, її хвилювання посилювалося.

— Звісно! — пошепки сказала вона. — Я не прочитала це раніше, але зараз я бачу — це взагалі не в її стилі, це більше схоже на тебе, Ребекко. Як вона може бути такою дурною? Звісно, вона знає, що її викриють! — Тіш схопила Ребекку за руку. — Як вона це дістала? Де він був? Ти зберегла копію? У тебе є твоя чернетка, над якою ти працювала?

Ребекка просто похитала заперечливо головою, вона не вірила, що це реально.

— Я просто написала його на пляжі, — сказала вона. — Коли я закінчила, то почувалася значно краще. Я просто вирвала сторінку із записника та жбурнула її в кошик для сміття.

— Що? — обличчя Тіш витягнулося. — Ти не зробила цього!

Ребекка знала, що не потрібно було повторювати. Тіш повірила їй. Вона просто безпомічно стенула плечима. Але раптово Тіш знайшла це кумедним.

— Як смішно! — засміялася вона. Вона почувалася трохи істерично. — Тобто Елізабет Екстон так зневірилася зробити щось своє, що пішла порпатися у всіх сміттєвих баках пляжу Требізон?

— Виглядає саме так! — Ребекка теж починала почуватися істерично. — Останній писк моди — сміттєва поезія!

— Дивно, що вона не надрукувала слова з обгортки від морозива, — не зупиняючись хихотіла Тіш. — О, Ребекко, це все надто чудово...

— Чудово? — запитала Ребекка, раптово отямившись.

— Ішбель Андерсон! Ребекко Мейсон! Йдіть сюди, негайно!

Відповідальна префект вийшла зачиняти двері, коли побачила, що вони обидві ще були на вулиці.

— Тіш! — із хвилюванням сказала Ребекка, поки вони бігли до зали. — Не скоюй дурниць. Я знаю, що ти віриш мені, але я сумніваюся, що в це ще хто-небудь повірить. Немає навіть надії на те, щоб щось довести. У тебе вже достатньо проблем. Я шкодую, що сказала тобі. Більше я не розповім нікому. Я хочу думати, що все скінчилося.

— Так само, як і я, — раптово сказала Тіш.

— То ти обіцяєш? — почала Ребекка. Вона наздоганяла, намагаючись порівнятися із темноволосою дівчиною, поки вони протискалися крізь залюднену їдальню. — Ти обіцяєш?

— Я обіцяю, що не скою нічого дурного цього разу, — промовила Тіш.

Коли дівчата зайняли місця з протилежних сторін столу, Ребекка видихнула з полегшенням. Тіш пообіцяла їй не коїти дурниць. Ребекка не хотіла, щоб вона мала ще більші проблеми через неї.

Можливо, вона, Ребекка, повинна була набратися сміливості та протидіяти могутній Елізабет Екстон з питань привласненого нею вірша, але це треба ретельно обміркувати. Можливо, потрібно зустрітися з тими, кого Тіш називала «Виконавчим комітетом» та подивитися, чи повірять вони їй. Та якщо так...

Можливо, можливо, можливо... Усю вечерю Ребекка розмірковувала над цим. Вона жадала обговорити це з Тіш. Але та пішла прогулятися шкільними майданчиками зі Сью. Ребекка гадала, що вони вирішуватимуть проблему Тіш, чи писати вибачення в газеті «Джуніпер». Що порадить Сью? Ребекка дуже заздрила їхній близькій дружбі.

Ребекка також припустила, що Тіш розповість Сью про її вірш. Що ж, добре. Чи повірить у це Сью? Поки Тіш не робила нічого безглуздого, тільки це мало значення! Ребекка почувалася досить спокійно, адже Тіш відверто пообіцяла їй не коїти дурниць. Їй ніколи не спадало на думку, що Тіш ретельно добирала слова. Фактично, те, що вона замислила, зовсім не було дурним, навпаки — дуже розумним. Та вона точно не збиралася ризикувати, щоб Ребекка не намагалася зупинити її.

Це був вечір ігор. Тіш не з’явилася. Навіть тоді Ребекка нічого не запідозрила. Сью сказала міс Вілліс, що у Тіш жахливо болить голова і вона пішла полежати в медпункті, — і Ребекка повірила в це! Вона думала про жахливе рішення, яке мала ухвалити Тіш щодо вибачення. Цього було досить, щоб у кого завгодно розболілася голова.

Після ігор у них залишилося багато вільного часу до чаювання. Ребекка прийняла душ у спортивному комплексі. Потім хотіла піти запитати матрону, як почувається Тіш. Але щойно вона вийшла з роздягальні, як почула гомін у холі: близько десяти дівчат юрмилися біля дошки оголошень.

— Ще один спеціальний номер газети «Джуніпер»!

— Тіш Андерсон розклеює їх по всій школі.

— Що там написано, нумо подивимось!

— Це правда?

— Ні, не може бути!

— Тепер їй буде непереливки, це точно. Вона божевільна!

Ребекка повільно наблизилася до дошки оголошень, її долоні спітніли. Вона встала навшпиньки за натовпом. Там висів трафаретний аркуш паперу, але з друкуванням, вочевидь, сильно поспішали, адже там було допущено чимало друкарських помилок. Однак те, що намагалися сказати, було зрозумілим:

Далі розміщувалися назва вірша та ім’я Ребекки:

та вірш повністю.

Ребекка швидко відвернулася. Приголомшені дівчата не помітили, що за ними стояла Ребекка. Вона поспішила на вулицю, до майданчиків, прогулятися. Осінь розмалювала дерева в теплі кольори, падало листя. Її серце калатало, дівчина раділа. Проте Ребекка вважала, що Тіш лежить із головним болем!

Вона б ніколи не наважилася зробити щось таке, але не Тіш! Та зараз, коли це трапилось, Ребекка знала, що все правильно зроблено. Вірш підтвердив кожне слово Тіш, написане в першому спеціальному номері. Елізабет Екстон не підходила на посаду редактора шкільного журналу. Вона повинна була звільнитися. Та зараз цілий світ дізнається про це!

Але раділа Ребекка недовго. Елізабет Екстон також знайшла копію друкованого аркуша, наклеєного на дошці оголошень у Будинку Паркінсон. Вона зірвала його та пішла готувати чашку міцного чаю на кухні; вона раділа, що там більше нікого не було. Як не пощастило! Яка жахлива зануда! Її виживання зараз залежало від того, наскільки безжалісною вона зможе бути. Або вони, або вона. Елізабет уявила, як розгнівається батько, якщо дізнається, та розуміла, що не повинна зупинятися ні перед чим.

Елізабет пішла просто до директриси школи «Требізон», з друкованим аркушем у руці. Коли вона ввійшла до кабінету, то здивувалася, що на столі міс Велбек уже лежали екземпляри обох спеціальних випусків. Їх щойно принесла міс Морган.

— Заходь, Елізабет, — сказала міс Велбек спокійним тоном. — Міс Морган розповіла мені, що сталося. Я бачила один чи два попередні випуски їхньої маленької «домашньої» газети, та маю визнати, вони були досить гарні. Шкода, що дівчата зіпсували все.

Директриса школи «Требізон» сприймала шостий курс як майже дорослих, якими вони і були насправді. Вона повністю їм довіряла і ставилася до них, як до рівних.

— Я дуже розлючена, міс Велбек, як ви можете уявити.

— Я впевнена, що це так, Елізабет! Зараз я бачу винуватця. Мені шкода маленьку дівчинку Мейсон, але я здивована поведінкою Ішбель Андерсон.

— Так! — погодилася Елізабет, радіючи тому, що все відбувається, як вона хотіла.

Директриса встала та підійшла до вікна. За дубами опускався туман. Дні були мальовничі. Вона почувалася двояко, та це допомагало їй обговорити все з Елізабет.

— Я боюся, що сама винна в амбіційній поведінці Ребекки, — чесно зізналася міс Велбек. — Уявляю, яке розчарування вона відчула, коли її есе не потрапило до журналу «Требізон». — Вона подивилася на Елізабет. — Знаєш, воно дійсно гарне.

— Справді, так. Одна з небагатьох гарних робіт цього семестру, — збрехала Елізабет. — У звичайному випуску воно б пройшло. Насправді, я вже вирішила притримати його та використати в «Требізоні» наступного семестру.

— Добре! — міс Велбек кивнула на знак згоди. — Проблема в тому, що дитина бажає вразити. Я дізналася від міс Морган, що вона самотня та досі ні з ким не потоваришувала. Дівчинка зовсім не підготовлена до життя в школі-інтернату, окрім того, впевнена, Ребекка ще не оговталася від шоку, що її батьки поїхали за кордон.

Поки міс Велбек продовжувала вголос висловлювати свої думки, Елізабет стримано слухала й періодично кивала.

— Зрозуміло, що їй неймовірно сподобався твій вірш, тому вигадала цю історію. Вона сказала Ішбель, що сама написала його. Насправді, це непокоїть мене найбільше. Якби... — директриса відвернулася, дивлячись у вікно, що виходило на парк. Елізабет зрозуміла тільки наступні слова: — Якби дівчинка у віці Ребекки могла познайомитися з Емілі Дікінсон.

Поки Елізабет обмірковувала ці останні слова директриси та дивувалася, що вона мала на увазі, та розвернулася й повернулася до свого місця. Із важким зітханням вона сіла.

— Ні, це саме Ішбель поводиться обурливо. Повірити в цю вигадку без запитань! Я була іншої думки про Ішбель. Тепер їй доведеться робити подвійне спростування та подвійне вибачення замість одного, до якого закликала міс Морган. Вона стане посміховиськом школи. Так само, на жаль, як і Ребекка Мейсон, і я не вважаю це за гарне.

Виходячи з кабінету директриси, Елізабет Екстон тріумфувала. Вона повернулася до свого гуртожитку та приготувала чашку свіжого чаю на кухні, наспівуючи собі під ніс. Залишалося лише одне дратівливе питання, що не давало спокою.

Коли Одрі Максвел зайшла на кухню взяти печиво, Елізабет запитала:

— Одрі, ти коли-небудь зустрічала когось на ім’я Емілі Дікінсон?

— Ти маєш на увазі поетесу?

— Е-е, так.

— Ти, напевно, з глузду з’їхала! — сказала Одрі. — Вона померла більше ніж сто років тому.

Одрі вийшла задумлива, гризучи своє печиво. Було щось дуже дивне в запитанні Елізабет. На цей раз то було не просто невігластво — Одрі давно звикла до цього. Існувала якась причина, але наразі вона не могла її збагнути.