Требізон. Перший семестр

Розділ п’ятий

Відкриття коробки

— Ходімо, — рішуче сказала Тіш. — Краще оголосити це просто зараз. Уже оглянула Джуніпер?

Ребекка похитала головою.

— Що ж, зараз матимеш можливість.

Вони рушили до Будинку з червоної цегли, увійшли всередину та пішли прямо по коридору.

— Ця частина будівлі — західне крило, де мешкають усі другокурсниці, інша частина — східне крило — для першокурсниць. Насправді, це два гуртожитки в одній будівлі, з’єднані коридором на першому поверсі. А це кімната для хобі.

Вона штовхнула скляні двері, такі самі, як ті, що вели до кімнати з телевізором. Проте, на відміну від малесенької кімнати з телевізором, ця була величезною та просторою, завдовжки десь як дві класні кімнати. Вона була переповнена цікавими речами.

Ребекка помітила столик для настільного тенісу, стіл для шиття з двома швейними машинками на ньому та гончарне колесо. Там був куток мистецтв з мольбертами, мийкою та полицею з порожніми банками з-під джему та фарбами нагорі.

Потім Ребекка побачила друкарську машинку. Вона стояла на столику біля вікна. Тіш підійшла, сіла, вставила два аркуші друкарського паперу з копіркою[1] між ними та почала швидко набирати якісь речення.

— Ти вмієш друкувати!

— Сестра навчила мене, — сказала Тіш, дістаючи папір. — Декілька помилок, але це непогано. Мені потрібно вміти друкувати. Ходімо, повісимо одне оголошення в кімнаті для відпочинку першокурсниць та копію — в нашій.

Ребекка відчувала втому в ногах, тому б охоче залишилася тут, біля друкарської машинки, але вимушена була піти за Тіш довгим коридором, завдовжки з будівлю, потім східними сходами до кімнати відпочинку першокурсниць.

Це була чудова світла кімната на першому поверсі, з видом на чотирикутні сади, із зручними стільцями, килимками на підлозі, двома столами та піаніно в кутку. Біля дверей висіла велика дошка для оголошень. Тіш узяла вільну кнопку та прикріпила своє оголошення. Ребекка з цікавістю прочитала його:

— Шкода, що тут немає нікого, аби прочитати це просто зараз! — сказала Тіш.

— А де всі? — поцікавилася Ребекка, раптово усвідомивши, що кімната порожня.

— Швидше за все, вони в бібліотеці, слухають палку промову директриси. Ми провели так наш перший вечір тут. Їй подобається дивитися на новоприбулих дівчат. Роздивлятися їх.

— Тобто?..

— Не переймайся, тобі повідомлять, коли вона захоче з тобою зустрітися. Та не лякайся так. Вона приємна, справді приємна. Ходімо, оглянеш нашу кімнату відпочинку, вона схожа на цю.

Вони повернулися назад східними сходами, просто вздовж коридору першого поверху та нагору західними. Тіш відчинила двері кімнати відпочинку другого курсу.

— Привіт, Тіш!

— Привіт, як справи?

Деякі дівчата сиділи на стільцях, дехто лежав на килимах, па підлозі, та читали. Але щойно повісили повідомлення, всі швидко скупчилися біля нього. Дошка оголошень була місцем особливого інтересу в їхньому шкільному житті.

— Навпроти кухня. Хочеш подивитися? — запитала Тіш, виводячи Ребекку назад до коридору. — Ми готуємо там чай, каву та какао за нашим власним рецептом перед сном.

Сходами піднялася висока, гарна дівчина сімнадцяти років. Вона була префектом на ім’я Піппа Феллоус-Вокер.

— Ребекко? — запитала вона. — Ребекко Мейсон?

Ребекка кивнула, почуваючись ніяково.

— Швидко біжи нагору, умийся та причешись. Я чекатиму на тебе тут. Міс Велбек хоче бачити тебе за десять хвилин.

Ребекка відчула, як пересохло в горлі. Вона піднялася нагору. Її викликали до директриси школи «Требізон»! Вона зібрала приладдя для вмивання та знайшла велику ванну кімнату. Там був довгий ряд умивальників та крючків, щоб вішати на них рушники. Також там була стійка для зубних щіток із ручками всіх кольорів веселки, що стирчали з неї. Лише одна підставка саме для її яскравої синьої зубної щітки залишилася вільною.

Повернувшись на поверх нижче, вона побачила, що префект люб’язно розмовляє з Тіш, зовсім не зверхньо та зарозуміло, на відміну від Елізабет Екстон. Вона дружньо посміхнулась до Ребекки.

— Все буде гаразд. Ходімо зі мною.

Піппі сподобалось, як виглядала новенька дівчинка зі світлим волоссям та витонченими рисами обличчя: вона здавалася дуже розумною та творчою особистістю.

Вони спустилися вниз і вийшли на терасу, перейшли чотирикутні сади та опинилися позаду старої школи. Піппа провела Ребекку крізь ті самі скляні двері, що її раніше проводила міс Морган, та просто до вражаючого передпокою з його чарівними срібними сходами.

На другому поверсі префект постукала в дубові двері та зазирнула до кімнати. Коли вона вийшла назад, то сказала:

— Міс Велбек готова тебе прийняти. Знайдеш зворотний шлях? Добре. Заходь.

Потому Ребекка завжди приємно посміхалася, згадуючи свою першу зустріч із міс Маделін Велбек. Із кожною хвилиною перебування в кабінеті, наповненому ароматом троянд, її полишав страх. Ребекка побачила тендітну жінку в твідовому костюмі біля великого вікна, що виходило на внутрішній двір. Вона спостерігала за автівкою, що від’їжджала. Мигцем подивившись на дуби в парку, міс Велбек розвернулась до кімнати, вечірні сонячні промені заграли на світло-сріблястому волоссі.

— Ласкаво просимо до Требізону, Ребекко.

Ребекка відчула, що перебуває в присутності дуже спокійної та впевненої жінки, якою можна захоплюватися. Дівчинка відчула, що міс Велбек дуже вплинула на неї, і за десять хвилин Ребекка вийшла з кабінету, почуваючись дуже натхненно. Останні слова директриси досі лунали у вухах:

— Прагни більшого, Ребекко. Не сподівайся, що успіх прийде легко, тому не зупиняйся. Пам’ятай слова одного відомого письменника: «Двоє чоловіків дивилися крізь тюремні ґрати, але один бачив бруд, а інший бачив зірки». Не дивись вниз на бруд, прагни досягти зірок.

Яка розумна річ! Ця промова про ґрати — невже міс Велбек здогадалася, як Ребекка почувалася раніше? Намагатися досягти зірок! Справді, чому ні? Чому б їй цього не зробити?

Вона спускалася вниз чарівними сходами, дивлячись на різнобарвні фрески. Дівчинка більше не була пригніченою, а була натхненною. Можливо, вона й була маленькою і непримітною, проте мала залишити свій слід у школі «Требізон» та виправдати свою присутність тут.

«Напиши щось для цього журналу!» — останні слова батька до неї. Яка б це була честь, коли б щось з того, що вона написала, надрукували у виданні на честь золотого ювілею журналу «Требізон»!

Звісно, думаючи про могутню Елізабет Екстон, яка не просто прагнула височіні, — прагнула дотягнутися до Місяця. Але чому б не спробувати? Чому ні?

Коли Ребекка знову ввійшла до Будинку Джуніпер, вона почула гомін голосів, які відлунювали по всьому коридору. Він ішов з кімнати для хобі. Двері були відчинені та, здавалося, що там перебував цілий натовп. Що відбувається? Вона вирішила це з’ясувати.

Натовп зібрався навколо столу біля вікна, столу з друкарською машинкою. Біля дверей стояла велика картонна коробка — з чогось було знято упаковку. Ребекка впізнала: це була та сама загадкова коробка, що Мара привезла з собою до школи. Міс Морган і Тіш перенесли щось на стіл та поставили поряд із друкарською машинкою, а Мара протирала це ганчіркою.

— Це здорово! — сказала Джосселін Вайнінг, торкаючись плеча Мари ракеткою для бадмінтону. — Ти хочеш сказати, що твоєму батькові це не потрібне?

— Ми всі чекали на жахливу стару річ! — сміялася Тіш. — А Мара з’явилася з цим.

— Це було в Саутгемптонському офісі, — сказала Мара із великим задоволенням. Її батько був власником лінії судоплавного транспорту «Леонодіс». — Він був для них замалий, а зараз у них ось... — Мара розвела руки, — ...ось такий!

Цікавість Ребекки досягла межі — що ж це було? Вона стала навшпиньки позаду дівчат та нарешті змогла побачити. Копіювальний апарат! Маленька ручна модель. Позаду нього були коробки із трафаретами та папером для копіювання — все, що потрібно для запуску процесу.

— Мені здається, це найкраще місце для нього — поряд із друкарською машинкою, — сказала міс Морган. — Тепер цей куток кімнати для хобі може бути вашим видавництвом! Я чекаю на те, щоб побачити, що ви надрукуєте!

Кажучи це, міс Морган прямувала до виходу, та коли натовп розійшовся, щоб пропустити її, вона минула Ребекку, посміхнувшись їй. — Час какао за десять хвилин!

— Так, міс Морган! — відповіли дівчата, уже наближаючись до копіювального апарата.

Ребекка почувалася досить збуджено. Маленьке видавництво — це так чудово! І що вони збиралися видавати?

Тільки-но вона поставила це питання по думки, як Тіш заплигнула на стілець і відповіла на нього:

— Ну ось і воно! Я тренувалася друкувати на канікулах, щоб зробити трафарети. Але з’явилася Мара з пропозицією цього апарата, і ось, вона зробила це. З цього моменту ми можемо створювати власне видання нашого Будинку — газету «Джуніпер»!

— Ура! — почулися аплодисменти та тупотіння ніг.

— Я оголошу це на завтрашніх зборах з питань журналу. Ми зробимо це найкращою річчю в школі. — Її перебили ще гучнішими оплесками, проте вона закінчила на найгучнішій ноті: — Не враховуючи сам журнал «Требізон», звісно.

Виходячи з кімнати для хобі разом з іншими дівчатами, Ребекка зустріла Деббі Рікард. У коридорі Деббі схопила Ребекку попідруч.

— Привіт! Я тебе шукала! Де ти була?

— Мені потрібно було зустрітися з директоркою.

— Ходімо вип’ємо какао, я покажу, де ми його готуємо.

Вони приготували какао у великій теплій кухні на першому поверсі та сіли випити його з дієтичним печивом. Пити какао в кухні чи у кімнаті відпочинку напроти було нічним ритуалом у Требізоні.

— Як ти поспілкувалася з директрисою?

— Добре, — сказала Ребекка, промовчавши про власне секретне рішення зробити щось для своєї нової школи. — Вона приємна.

Деббі Рікард мешкає в іншому гуртожитку, але навчатимуться вони в одному класі, Другому Альфа. Перш ніж вони розійшлися, Деббі сказала:

— Може, сядемо разом завтра на заняттях? — Залюбки, — сказала Ребекка вдячно.

Завтра буде її перший день у Требізоні. Їй було дуже приємно, що не доведеться зустрічати його на самоті: вона вже знайшла подругу чи щось типу того.

Вона повернулася до гуртожитку. Після вранішнього прощання з батьками з голови не виходили думки про першу ніч у школі-інтернату. Дівчинка уявляла, що перебуватиме всю ніч у дивній обстановці, дуже сумуючи за домом. Насправді ж, щойно вмостившись у ліжку, вона намагалася придумати, що б написати для журналу. Її повіки все важчали і важчали.

Дівчата навколо перешіптувалися, бігали та обговорювали канікули, поки не прийшла відповідальна префект та не сказала суворим голосом: «Замовкніть! Вимкніть світло!». Проте Ребекка не чула нічого з того, що відбувалося, бо давно спала міцним сном.