Требізон. Перший семестр

Розділ третій

Вірш Ребекки

Потяг прибув на станцію «Требізон» о третій пополудні. Усі дівчата, які їхали до школи потягом з Лондона, добре пообідали: хто у вагоні-буфеті, хто, як Ребекка, запакованим ланчем. Тепер вони ходили платформою в темно-синіх джемперах і блакитних юбках, а носильники тим часом розвантажували десятки кейсів та валіз із багажного відділення на візки.

— Не відходь від нас, — сказала Тіш, ведучи Ребекку крізь натовп.

Вони зі Сью тягли за собою безладну купу з дорожніх сумок, хокейних ключок та футляра для скрипки. У Ребекки ж натомість був тільки джинсовий рюкзак, на якому висіли хокейна ключка та згорнута накидка.

Тьмяний вересневий ранок у Лондоні перетворився на теплий, сонячний день тут, у Західній Англії.

— Усе добре? — запитала в Ребекки міс Морган, яка скидалася на пастуха серед стада першокурсниць. Дівчинка кивнула.

— Займи передні місця першою! — закричав хтось.

— Нумо спробуємо зайняти місця спереду, — сказала Тіш, — краєвид звідти просто чудовий. Коли-небудь бачила ці місця?

— Ні, лише на картинках.

Щоб сидіти втрьох, дівчатам довелося трохи потіснитися. Ребецці подобалося сидіти між Тіш і Сью на передньому сидінні просто біля дверей. Здавалося, Тіш користувалася популярністю.

— Привіт, Тіш!

— Де ти була в потягу?

— Ти обіцяла надіслати мені листівку з Франції і не зробила цього!

— Хто твоя подруга? — запитала пухкенька дівчинка.

— Ребекка Мейсон, — відповіла Тіш. — Вона буде з нами у Другому Альфа. Ребекко, це — Селлі Елфінстоун.

— Привіт! — сором’язливо сказала Ребекка. Чомусь вона знала, що поки Тіш буде поряд, все буде добре. Від цього почуття безпеки на душі теплішало.

— Привіт! Також відома як Ельф, — посміхнулася Селлі. — А це — Маргот, Маргот Лоуренс.

Ця гарна, весела темношкіра дівчинка, напевно, була найкращою подругою Ельф. Ребецці здалося, що вона бачила їх разом у потягу.

— Вона буде нашою сусідкою, Тіш? — спитала Маргот. — До вас же мав хтось приєднатися на другому курсі?

— Так, Маргот, — сказала Тіш, немов це було очевидно. — Чуєш, Ребекко?

— М-м-м... — промимрила Ребекка, намагаючись не виглядати приємно здивованою чи зворушеною.

Увесь багаж завантажили, подвійні двері зачинили. Автобус швидко підіймався старою, викладеною камінням головною вулицею міста Требізон. Ще один чи два автобуси їхали слідом.

Сонце схилилося до тротуарів. Ребекка помітила дітей з відерцями та лопатками. Сезон відпочинку закінчився. Неподалік від міста було декілька пляжів.

Заїхавши на найвищу точку міста, автобус повернув ліворуч, спускаючись униз, на звивистий шлях. При дорозі розташувалися маленькі готелі, більшість яких мали доглянуті сади. Край дороги росли рододендронові кущі, подекуди зустрічалися пальмові дерева. Автобус знову повернув, виїхав на відкрите місце, а там...

— Пляж Требізон! — вигукнула Ребекка. — Це він?

— Так, він. Непоганий, чи не так?

Через вітрове скло автобуса Ребекка могла бачити просто за полями величезний пляж із золотим піском, а блакитне море виблискувало та танцювало під променями сонця. Непогано? Це було прекрасно!

— А ось і школа, — сказала Сью, звертаючи увагу дівчинки.

Ребекка побачила поміж височенних дерев безліч будівель з білого каменю та червоної цегли. Паркові насадження розташувалися на багато акрів, спускаючись до узбережжя західної частини бухти Требізон. У центрі кола, яке створювали ті будівлі вище дерев, стояла вежа з годинником, верхівка якої грала на сонці.

Незабаром автобус повернув до воріт із кованого заліза. На великій синій дошці біля входу значився білий напис:

Та ще одне попередження:

Обмеження швидкості — 10 миль но годину.

Залишилося їхати ще півмилі. Декілька разів автобусам доводилося пропускати машини, які виїжджали збоку школи. Тоді доводилося притискатися до узбіччя, де дерева та кущі хлопали по вікнах.

— Безлад! — сказала Тіш. — Так завжди першого дня.

Автобус під’їхав до головної будівлі школи — чудового кам’яного маєтку правильних пропорцій, побудованого для місцевого дворянина у вісімнадцятому столітті. Перед будинком розташовувався великий двір, укритий гравієм. Його розміру було достатньо, щоб місця вистачило для всіх.

Дівчата виходили з автобусів, збираючись навколо припаркованих автівок і вітаючись з подругами, яких привезли до школи.

— А куди автобуси прямують зараз? — запитала Ребекка.

— Назад, щоб розвантажити весь багаж, — сказала Тіш, проте вона дивилася на червоний mini, що під’їжджав. Хтось з нього махав їй. — Шкільний персонал розбирає та розносить кейси та валізи по Будинках. Це складно, але незабаром усе буде на своїх місцях. Потім ми маємо встигнути розпакувати їх до чаювання.

— Тіш! — долинув радісний голос.

Дівчинка вилізла з червоного mini, який припаркувався біля величезного Rolls-Royce, та поспішила до них. Вона мала довге зав’язане чорне волосся, карі очі та дуже засмаглу шкіру. Дівчинка кинулася обіймати Тіш.

— Маро! — вигукнула Тіш. — Як тобі Афіни? Маро, це — Ребекка Мейсон, вона буде нашою однокурсницею. Ребекко, — Мара Леонодіс.

— Привіт!

— Привіт, Ребекко! — проте дівчинка, яка була гречанкою, дивилась тільки на Ішбель Андерсон і Сьюзан Мардох.

— Тіш, Сью, я це зробила! У мене є апарат!

Дві подруги скрикнули та скинули свої речі на гравій.

— О ні, ти не могла!

— Я обіцяла, еге ж? Швидше ходімо подивитесь. Він у багажнику. Незабаром Анестіс нам його принесе.

І вони втрьох побігли до автівки, залишивши Ребекку на тому ж місці, здивовану: з якого приводу цей захват?

Раптово, затьмарена тінню великої школи, від якої вона поки що бачила тільки маленьку частину, вона відчула себе самотньою та наляканою.

— Ребекко? — підійшла міс Морган, а за нею — її групка молодших дівчат. Вони вишикувалися парами, тримаючи ручну поклажу та свої новесенькі хокейні ключки, а сині накидки накинули на руки.

— Ходімо зі мною, — ввічливо сказала директриса Будинку для молодших. — Я веду всіх новеньких до Джуніперу. Матрони та їхні помічниці чекають на всіх вас, аби показати, що тут до чого.

Ребекка йшла поруч із міс Морган. Поки вони прямували довгими й низькими кам’яними сходами вгору, дівчинка, озирнувшись, побачила, що решта так і стояли біля червоної автівки, з’юрмившись навколо картонної коробки на землі. Вони зовсім про неї забули.

— Пройдемо через стару школу, — сказала міс Морган, штовхаючи великі двері.

Усі вони зайшли до чарівного передпокою: підлога з полірованої деревини, вишукано оздоблена висока стеля, великі сходи, з обох боків розписані художниками вісімнадцятого століття.

Опинившись у прохолодному приміщенні після сонячних променів, Ребекка затремтіла. Вона відчувала, як її переповнюють емоції. Те, що Тіш і Сью були милі з нею, нічого не означало. Вона була новенькою, не мала друзів, перебувала тут — все це її лякало. Міс Морган повела їх уздовж коридору, а потім крізь маленькі скляні двері в задній частині будівлі.

— Це чотирикутні сади, а це, напроти, — Будинок Джуніпер, де ви всі віднині мешкатимете.

«Мешкатимете», — подумала Ребекка. Вона почувалася, ніби загнана в пастку.

Вони роздивлялися чотирикутні сади, які були всіяні квітковими клумбами та перехрещеними, звивистими доріжками. Площа була заповнена будівлями: головний будинок, з якого вони вийшли, далі з одного боку — непохитна будівля з високою вежею-годинником, безглуздо збудованою за вікторіанської доби; а з іншого боку — сучасна будівля з білого каменю, у якій розташовувалися шкільна їдальня та актовий зал, арт-зали та наукові лабораторії на верхніх поверхах.

Просто навпроти них, далі через сади, що утворювали четверту сторону площі, розміщувався Будинок Джуніпер. Це була ідеальна, сучасна, приємна будівля з червоної цегли, що гармоніювала з іншими, проте в очах Ребекки вона була в’язницею.

Групка перейшла через сади та ввійшла до Будинку Джуніпер крізь відчинені французькі двері на дальньому кінці довгої тераси. Матрона та міс Морган повели більшість дівчат до східних сходів, де розташовувалися спальні першого курсу. Ребекку залишили з Мері, молодою асистенткою матрони, яка провела її вздовж першого поверху, а потім до західних сходів.

— Ти єдина новенька другокурсниця, — сказала Мері. — Спочатку я покажу тобі твою спальню, ти мешкатимеш у шостій кімнаті.

Шоста кімната розташувалась на другому поверсі. Вона була велика, зі світло-жовтими стінами та високими вікнами, які виходили на південь. Промені сонця грали на покривалах. Усього там було вісім ліжок, розставлених далеко одне від одного. Біля кожного стояв комод, а ще — тумбочка та маленька полиця.

— Ти тут, у кутку, — сказала Мері.

Ребекка поклала рюкзак, накидку та хокейну ключку на свій блідо-рожевий комод. Попри те, що її ліжко стояло просто під вікном, вона не могла позбутися відчуття, ніби стіни тиснуть на неї.

— Можеш умитися, якщо потрібно, — запропонувала Мері. — Незабаром прийдуть інші дівчата. Можеш зустріти їх, а потім, якщо захочеш, я покажу тобі Джуніпер, щоб розібратись, як все влаштовано. Твою валізу привезуть за півгодини. Ти матимеш вдосталь часу, щоб розпакувати її до чаювання.

Ребекка зрозуміла мало зі сказаного. Дивний шепіт, що лунав з відчиненого вікна, привернув її увагу. Вона наблизилася до вікна та визирнула. Що вона могла почути з-за дерев?

«Пляж Требізон!» — подумала вона, побачивши пісок і відблиск блакитного моря поміж дерев. Звук, який вона почула, був плескітом хвиль, що набігали на берег, адже Будинок Джуніпер був менш ніж за дві сотні ярдів від західної точки того великого красивого пляжу, що його вона бачила з автобуса.

У ту саму мить вона почула голоси: дівчата піднімалися західними сходами.

— Будь ласка, можна я збігаю вниз, подивитися на море?

Побачивши здивування на обличчі Мері, Ребекка збагнула, що виказала відчайдушне бажання втекти.

— Я маю на увазі, — сказала Ребекка, трохи заспокоївшись, — що дуже хочу розім’яти ноги після кількагодинної їзди в тому потягу.

— Звісно, — кивнула Мері. У неї справді було багато роботи. — Пляж чудовий. Іди.

Повертайся за півгодини, щоб встигнути розпакувати валізу до чаювання.

— Дякую!

Ребекка підхопила свій джинсовий рюкзак та вибігла з дверей на цьому кінці гуртожитку, щойно почула голоси від протилежних дверей. Аби не зустрітися з ними! Їй навіть думати було важко, що всі оточать, ставитимуть запитання, дивлячись на неї. Це може статися і згодом.

Вона спустилася сходами та вийшла з чорного ходу. Автобус тільки виїжджав з двору. Якісь люди розбирали купи підписаних валіз та сумок й завантажували їх у два Land Rover. Ребекка проскочила повз них та пішла стежкою, що вела вниз зі схилу, крізь дерева. Там було море, яке так її вабило. Вона вийшла з-за дерев та усвідомила, що була огороджена від піщаних дюн залізними поручнями. Потім Ребекка помітила маленькі ворота з позначкою

Дівчинка радісно пробігла крізь ворота та видерлася на верхівку найближчої піщаної дюни. Вільна! Вона знов у зовнішньому світі! Перед нею відкрилася бухта із шезлонгами та обгортками від морозива, що літали поміж відпочивальників.

Вона перебігла на інший бік дюни, залишивши свій рюкзак, шкарпетки та взуття внизу. Потім помчала по важкому золотому піску босоніж, минувши гравців у пляжний крикет, до моря, яке було ще далеко. Вітер скуйовджував їй волосся. З’явився піднесений настрій, адже вона любила бігати. За мить Ребекка хлюпалася у воді, пропускаючи вологий пісок крізь пальці на ногах та дозволяючи воді омивати їх. Вона заздрісно спостерігала за серферами. Пізніше дівчинка повільно повернулася назад, до місця, де залишила свої речі.

Сидячи біля підніжжя піщаної дюни, Ребекка, охоплена бажанням щось написати, дістала з рюкзака товстий блокнот і кулькову ручку. Вона занотовувала свої перші враження від Требізону, як справжня письменниця. Тут вона була у безпеці; тут ніхто не запитає, що вона пише.

Підійшла родина та розташувалася неподалік із термосом для чаю: чоловік з Лондона разом з дружиною та двома доньками-підлітками. Дівчата були одягнені в бікіні та знайшли вільну місцину, щоб засмагати. Вони навіть не глянули на Ребекку.

Вона сиділа з піднятими колінами, упираючи в них блокнот. Розмірковувала, що написати. Піднесений настрій швидко зник. Голоси родини, яка сиділа неподалік, нагадали їй про Лондон та змусили сумувати за домівкою. Несподівано сонце опустилося до горизонту. Промені сонця пробивалися крізь піщані дюни, наповнюючи Ребекку болем.

Вона згадала перший рядок вірша, написаного дуже давно, та акуратно записала його великими літерами:

Та продовжила його, написавши:

Ребекка не знала, що одна з дівчат, які засмагали, зацікавлено дивилася на неї. А тим часом дівчинка вирішила додати ще що-небудь. Вона писала дуже уважно, повністю сконцентрувавшись, та часто дуже голосно шепотіла якісь слова. Іноді вона викреслювала слова та змінювала їх на кращі, але в цілому вірш склався легко. Здавалося, він просто сам з’являвся на цьому аркуші.

Коли Ребекка, задоволена, нарешті дописала, то перечитала вірш і зітхнула. Немов важкий тягар звалився з її плечей. Написання віршів якимось чином звільняло її від того жахливого меланхолійного настрою, що надихнув на віршування. Зараз вона почувалася краще.

— Вона, напевно, з цієї школи, — почулися коментарі однієї з дівчат-підлітків. — Закладаюся, що вона розумненька.

Ребекка порпалася у своєму рюкзаку, опустивши очі.

— Школа відома, чи не так? Я впевнена, вони там чудово проводять час.

— Гелен, Мелісо! — це був голос батька. — Одягніться та ходімо до фургона, доки не стало зовсім холодно.

Злякавшись, Ребекка здійняла очі до неба. Сонце лагідно гріло. Котра година? Скільки вона тут просиділа? Дівчинка швидко натягнула шкарпетки, взула туфлі та кинула блокнот з ручкою до рюкзака, вирвавши перед цим аркуш із віршем. Вона перечитала його востаннє та посміхнулася. Дурний, сумний вірш!

«Годі себе жаліти! — подумала вона. — Це не тюрма! Це одна з кращих шкіл Англії, і ти повинна використати цей шанс! Мама з татом чекають на це».

Найближчий кошик для сміття був за десять ярдів. Вона підійшла до нього та кинула в переповнений зібганими картонними обгортками з-під морозива смітник аркуш паперу. Настав час повертатися до школи, щоб розпакувати валізу та зустрітися з іншими дівчатами у гуртожитку! Може, вже навіть час чаювання! Вона піднялася на піщану дюну та спустилася з іншого боку, залишивши аркуш із віршем лежати серед сміття. Мертвий і похований. А отже — забутий.

Хоча вірш Ребекки і був похований, але мертвий він не був і не збирався ставати забутим.