Требізон. Перший семестр

Розділ одинадцятий

Ребекка бачить привид

Ребекка умилася та вдяглася, намагаючись не зустріти нікого до сніданку. Вона пішла до озера та сіла подивитися на качок, які ховалися, а потім виходили з очеретів, і перечитувала трафаретну газету знову і знову.

Дівчинка була в захваті від того, що бачила своє есе і що вся школа читатиме його. Водночас було соромно за свій захват. Яку неймовірну річ зробила Тіш! Звісно, були й інші, хто підтримував її, зокрема Сью, та Маргот, та стара добра Ельф. Але весь гнів тих, хто стоїть при владі, відчує Тіш, і ніхто більше.

Група четверокурсниць пройшла повз, ідучи на сніданок зі свого гуртожитку шкільним майданчиком. Вони обговорювали трафаретну газету, поки йшли.

— Я погоджуюся з кожним словом тут.

— І я теж.

— Шукі Моріс намалювала неймовірний малюнок. Він повинен був пройти. Елізабет Екстон просто позерка.

— Але що вона зробить, якщо прочитає це? Ось що я хочу знати...

Їх голоси віддалялися та змовкли. Ребекка підвелася на ноги: не можна більше відтягувати сніданок та, крім того, вона жахливо хотіла їсти. Минуло багато часу відтоді, як Тіш розбудила її. За цей час Ішбель зі своєю компанією вже точно встигли розповсюдити спеціальний номер газети «Джуніпер» у гуртожитках. Люди читали його.

Ребекка могла сказати, щойно ввійшовши до їдальні, що новини поширилися, немов лісова пожежа. Трафаретні аркуші були всюди як доказ цього, та величезний гомін розмов стояв довкола. Тіш намагалася сісти й поснідати, але хтось залучив її до сварки, яка, здавалося, перетвориться на бійку. Та коли Ребекка ввійшла, група першокурсниць за найближчим до дверей столиком зааплодувала їй.

— Забери руки від мене, Маргарет Екстон! — казала Тіш, коли Ребекка підійшла. Висока дівчина з виразними рисами обличчя міцно стискала руку Тіш, а та намагалася звільнити її. — Зникни!

Ребекка згадала, що Елізабет Екстон мала молодшу сестру на третьому курсі. Це має бути вона — так само біла від злості.

— Ти поплатишся за це, Тіш Андерсон! — погрожуючи, сказала вона.

— Іди сядь за свій столик, Маргарет, — наказала префект.

Маргарет Екстон пройшла залою до свого столика, де група третьокурсниць стукала своїми ножами та виделками, підтримуючи її.

Міс Гейтс, відповідальна вчителька, гучно засвистіла у свисток.

— Тиша! — наказала вона. — Всі їстимуть у тиші!

Так і сталося. Після сніданку Ребекка підійшла до Тіш, перш ніж та встигла залишити їдальню.

— Тіш!

— Ти злишся, Ребекко?

— Ні, я тільки боюсь за тебе.

— Я не боюсь. Я просто повинна була щось зробити. Я почуваюся чудово, бо це звалилося з моїх плечей. Вибач, але вийшло так, що я включила твоє есе. Це означає, що твоє ім’я втягнуте в цілу справу.

— Я не проти цього взагалі, — сказала Ребекка, тепер її очі сяяли, — Ти так віриш у це есе! Не тільки ти, а всі, хто тобі допомагали! Я вже майже зневірилася щодо нього. Але зараз, коли я побачила, що його надрукували...

— Шестеро різних людей уже сказали мені, що воно неймовірне, — сказала Тіш. — Я маю на увазі старшокурсниць. Навіть із шостого курсу.

Немов для того щоб довести кожне слово, яке сказала Тіш, дві старші дівчинки пройшли повз і поплескали Ребекку по плечу.

— Це гарний матеріал.

— Повинен був пройти.

Але інша дівчинка, Едвіна Бартон з п’ятого курсу, підійшла до них та досить розлючено сказала:

— Не підбадьорюйте цих маленьких шмаркачок! Вони і так зависокої думки про себе. За кого взагалі вони себе мають?

— Слухайте, слухайте! — сказав ще хтось.

На щастя, пролунав дзвоник, що сповіщав про Асамблею.

Протягом дня Ребекка дійшла висновку, що школа «розкололася» навпіл, приймаючи в сварці бік незначної газети «Джуніпер» чи бік могутнього журналу «Требізон».

Дуже багато дівчат погоджувались із думкою Тіш. Їм було дуже приємно, що вона висловила її. Але були й інші, яким подобався красивий, розкішний журнал, створений Елізабет Екстон та її комітетом до золотого ювілею. І таким чином уся ця історія була лише грубістю та зухвалістю, в які неможливо було повірити.

Щодо Елізабет Екстон, то в неї не було жодних сумнівів. Коли наприкінці ранкової перерви до її рук потрапив цей екземпляр газети зі звинуваченням, вона попрямувала просто до міс Морган, відповідальної за Будинок Джуніпер.

— Я вважаю, що ця образлива маленька ганчірка повинна бути заборонена, — повідомила вона міс Морган. — Ці дівчата недостатньо розсудливі, аби мати доступ до копіювального апарата. Їм ніколи більше не можна дозволяти використовувати його знову. Особливо цій дівчинці Андерсон.

Міс Морган прочитала аркуш від початку до кінця.

— Я розумію, — сказала вона трохи згодом. — Дякую, що привернула мою увагу до цього, Елізабет! Можливо, ти можеш покликати Ішбель зі старої школи та привести сюди, до мого кабінету?

— Так, міс Морган! — відповіла Елізабет із деяким задоволенням.

Хоча Тіш і сказала Ребецці, що не боїться нічого, коліна почали тремтіти, коли її висмикнули з уроку французької та привели до кабінету міс Морган на першому поверсі Будинку Джуніпер. У кімнаті було порожньо, але вона побачила трафаретний аркуш, що лежав на столі.

Згодом увійшла міс Морган, сіла та взяла аркуш, зупиняючи на Тіш суворий погляд.

— Ти не мала так робити, Ішбель.

— Але це було нечесно!

— Ти ж розумієш, що завдяки щедрості батька Елізабет журнал вийшов цього семестру?

— Так, але це не повинно впливати...

— Звісно ні. За винятком того, що ти повинна бути вдвічі більш розсудливою, перш ніж кидаєш звинувачення на чиюсь адресу без змоги виправдатися. Окрім того, значно старшої за тебе в школі, того, хто важко працював і постійно консультувався зі своїм комітетом.

— Але...

— Не сперечайся зі мною, Ішбель! Я перевірила це. Як тобі відомо, той, кого обрали на посаду головного редактора в журнал «Требізон», разом із комітетом має останнє слово. Ніхто з нас, а особливо деякі незначні члени другого курсу, не мають права ставити рішення під сумнів. Елізабет просила мене заборонити вашу газету. Я цього не робитиму. Ти можеш продовжувати публікувати матеріали, які не досягли потрібного рівня для публікації в шкільному журналі цього семестру. Але спершу ти опублікуєш вибачення та спростування цього, — вона вказала пальцем на аркуш, що лежав на столі. — Напиши чернетку та принеси до мого кабінету завтра ввечері. — Вона підвелась, вказуючи Тіш на двері. — Ішбель, я здивована твоєю поведінкою.

Це були останні слова міс Моргай.

— Тіш! — закричала Сью, висовуючись із вікна класної кімнати та махаючи. Французька щойно закінчилася, та четверо з них, разом із Ребеккою, юрмилися біля вікна з видом на чотирикутні сади. Нарешті Тіш вийшла з Будинку Джуніпер. — Тіш!

— Вона йде, але вона не дивиться вгору, — сказала Маргот з острахом. — Сумніваюся, що вона навіть нас чує.

— Вона виглядає понуро, — сказала Ельф. — Заходить у будівлю. Цікаво, що за покарання?

— Хай там як, ми розділимо його з нею, — сказала Маргот. — Ми всі брали участь у цьому.

— Я також з вами, — зголосилася Ребекка.

Вони помчали до Тіш, яка ввійшла до кімнати з червоними щоками та без її посмішки. Деббі Рікард сиділа в першому ряду, нашорошивши вуха, вдаючи, що розбирає книги з історії для наступного уроку.

— Що трапилось?

— Що це: обмеження, арешт? Що?

— Нічого такого, — почала Тіш. Вона була дуже стримана. — Господи, невже я отримала догану від міс Морган! Вона повністю на боці Елізабет Екстон. Не хоче чути і слова проти неї.

Деббі Рікард оглянула класну кімнату та спіймала погляд Роберти Джонс. Вони обмінялися задоволеними кивками.

— Дивіться! — закричала Джуді Шарп, яка спостерігала за коридором. — Меггі йде!

Почався божевільний шум від парт і книг, коли міс Мегг, учителька історії, входила до класу.

— Жодного шепоту, будь ласка, — суворо проказала вона.

Сидячи поруч зі Сью позаду, Ребекка намагалася сконцентруватися, поки міс Мегг писала деякі факти про Стародавній Єгипет на дошці. Краєм ока Ребекка побачила, як Тіш передає Сью записку через прохід між їхніми партами. Сью розгорнула її та дала подрузі прочитати разом із нею. Там було написано:

Сью неохайно написала:

Сью передала записку Тіш, та відписала щось і передала назад:

Усі думки Ребекки зараз були про Тіш. Бідолашна Тіш! Не дивно, що вона виглядала такою нещасною. Вона поважала міс Морган та, звісно, була засмучена тим, що та пристала на бік Елізабет. Але що ще могла зробити відповідальна за Будинок? Другокурсниці не можуть принижувати шкільну перевіряючу та залишатися безкарними. У глибині душі вона знала, що все закінчиться якось так.

— Гробниця, Ребекко! — суворо сказала міс Мегг. — Що вони клали до гробниці?

— Тіло, мабуть, — тихо сказала Ребекка. Пролунав сміх. Мегг поставила їй запитання, якого вона навіть не чула.

— О, справді? Тіло?

Голос учительки був сповнений сарказму. Після цього дівчині довелося бути уважнішою. Нарешті пролунав дзвоник. Ранкові уроки закінчилися, за п’ятнадцять хвилин буде обід.

Тіш і компанія одразу зібрались на таємну нараду під вікном. Ребекка розмірковувала, чи могла вона приєднатися, але Сью дала їй зрозуміти, що ні. Вони обговорювали, чи повинна Тіш перепрошувати.

— Тут тільки Виконавчий комітет, Ребекко, — мовила Тіш. — Йди звідси. Ми всі причетні до цього, особливо я, але не ти. Нечесно втягувати тебе.

Ребекка блукала сходами нижче, думаючи про те, що вона не проти бути втягнутою. Секретар висунула голову зі шкільного офісу та покликала її на ім’я. Вона тримала журнал «Требізон».

— Ти забула забрати свій журнал, Ребекко.

Ребекка не мала вибору, окрім як узяти його. Урешті-решт, вона за нього заплатила. Та поки вона сиділа під слабким листопадовим сонцем за їдальнею в очікуванні дзвоника, цікавість взяла верх. Вона почала обережно гортати сторінки.

Ребекка дивилася на останню сторінку журналу, коли Тіш знайшла її. Дзвоник на обід давно пролунав, але вона його не чула. Тіш була дуже розлючена та засмучена думкою про те, що їй доведеться писати публічне вибачення перед Елізабет Екстон, та поки що це було не остаточне рішення. І хоча Тіш лютувала, проте помітила дивний стан Ребекки.

— Читаєш це? — запитала вона. — Що з тобою? Виглядаєш так, немов побачила привид.

— Мій вірш! — хрипко сказала Ребекка, надто шокована, щоб говорити. Це справді було, немов вона побачила привид. — Це не вона його написала! Це написала я!