Требізон. Перший семестр

Розділ десятий

Тіш оголошує війну

— Тебе не було в лондонському потягу, — відрубала Тіш.

— Я не була в Лондоні, — сказала Ребекка, мов загіпнотизована, дивлячись на журнал. Він виглядав красиво. — Я їздила до бабусі автобусом в інший кінець Англії.

— Я чекала на тебе!

— Міс Морган знала, що я запізнююся, — відповіла Ребекка.

Що, заради всього святого, могло настільки розлютити Тіш?

— Коли журнал прийшов із друкарні? Він виглядає...

Дівчинка з нетерпінням простягла руку: їй так кортіло погортати його. Проте, на її подив, Тіш відступила назад і сховала журнал за спину. Їй було важко говорити.

— Його там нема. Твого есе там немає.

— Немає? — тупо перепитала Ребекка.

— Там нічого немає. Нічого з Джуніпера, майже нічого з інших Будинків. Декілька робіт шостого курсу, та це все.

— Але він досить товстий, там повинно міститися багато всього. Ти впевнена?

— Звісно, я впевнена! — Тіш відкрила журнал і погортала.

Ребекка поглядом упіймала гарно оформлені сторінки, деякі з них були різнокольорові та глянсові. Вона впізнала вишукані малюнки птахів, що їх Елізабет везла у своїй великій чорній сумці в потягу, коли вони побачились уперше.

— Він товстий і в ньому багато всього, але нічого з цього не пов’язане зі школою «Требізон», та й годі!

Уся стримувана лють Тіш вирвалася назовні.

— Там повно гучних імен, Ребекко! Відомі письменники, знамениті художники. Одна чи дві людини, може, раніше вчилися в цій школі, але точно не всі. Елізабет Екстон розважалася! Ось як вона провела літні канікули: зустрічалася з відомими людьми, просила їх зробити щось для номера до золотого ювілею, вважаючи, що вона робить щось дійсно вагоме. Ось, подивись.

Ребекка відвернулася.

— Ні, дякую, Тіш! Сумніваюся, що зможу це витримати.

— Добре. Але я тільки прочитаю, що вона каже на початку, щоб тебе гарнесенько знудило. Слухай:

Ребекка сіла на край свого ліжка, їй хотілось плакати.

— У мене друзі та рідні замовили його, — сказала вона розгублено. — Вони його отримають. Я почуваюся невдахою. Я просто не думала, що моє есе не відповідає стандарту журналу.

— Воно відповідає! — зірвалася Тіш. — Як і решта, окрім матеріалу, що подали надто пізно. Хіба ти не бачиш, що це лише туман в очі? Елізабет не збиралася публікувати в журналі щось зі школи! Вона назбирала матеріал ще до початку семестру, у потягу, пам’ятаєш? Розповідала про зустрічі з неймовірними людьми.

— Так, — кивнула Ребекка, — я пам’ятаю.

— Вона втратила голову від думки, що стала редактором: бігала всюди, зустрічалася з усіма цими відомими людьми, благаючи їх надіслати роботи. У комітету просто не було вибору, окрім як погодитися видати все в журналі. — На секунду на обличчі Тіш з’явилася слабка версія посмішки: — Уяви надіслану відмову Надін Россістер.

Відома новелістка написала коротеньку історію для журналу «Требізон».

— Так, уявляю, — Ребекка намагалася посміхнутися, але почувалася дуже пригніченою. — Хай там як, мені здається, матеріал зі школи дійсно не підійшов. Вони б знайшли місце, якби було щось. Навіть додали б кілька зайвих сторінок.

— Нісенітниця! — вигукнула Тіш. — Елізабет просто навіть не хотіла знаходити місце. Вона не хотіла нічого, що могло б зіпсувати її журнал, що виглядав по-дорослому. Мені здається, вона використовує посаду, щоб отримати десь роботу, — пригнічено додала вона.

Мовчки Ребекка розпакувала речі. Вона почувалася дедалі гірше. Зовсім поникнула. Тіш, занурена в свої думки, швендяла гуртожитком. Коли вона нарешті зупинилася, Ребекка подивилася на неї та сказала:

— Ти не можеш цьому зарадити, Тіш.

— О, невже? — пробурмотіла подруга та вийшла.

«Смілива заява, — подумала Ребекка. — Якби було щось, що Тіш могла б зробити! Нібито другокурсниця може кинути виклик могутньому редакторові шкільного журналу з шостого курсу! Елізабет була редактором, тому її рішення було останнім. Якщо вона сказала, що матеріали зі школи не відповідають стандарту, значить так воно і є».

Чим більше Ребекка розмірковувала про це, тим більше вона переконувалася, що була надто самовпевненою з приводу свого есе. Якщо за шкільною традицією роботи з золотою зіркою стовідсотково друкувалися, то виходить, есе було дуже погане. Тому редактор і комітет вирішити відмовитися.

Ребекка їла мовчки та була вдячна за підбадьорливі коментарі від дівчат за столом та за те, що від неї спілкування не чекали. Вона слабо усвідомлювала, що Тіш запізнилася на чаювання, виглядала заплаканою й розпатланою та пішла, щойно доїла свій пудинг, не дочекавшись навіть чашки чаю.

Після чаювання Ребекка не знала, куди податися. У такі моменти їй було шкода, що вона не мала найкращої подруги, когось, кому б могла розповісти про свої почуття. Така невдаха! Вона б хотіла, щоб Тіш знову поговорила з нею: якимось чином вона змушувала вірити, що справа була не в есе.

Ребекка пройшла повз стару школу, уникаючи офіс, де містився її екземпляр журналу «Требізон». Вона замовила його й так палко чекала. Але тепер Ребекка не хотіла забирати його — ніколи! їй було цікаво, чи існував якийсь спосіб зупинити відправлення інших примірників, що вона замовила та за які заплатила. Найімовірніше, не існував.

Вона взяла книгу в бібліотеці та пішла крізь чотирикутні сади до кімнати відпочинку другого курсу, щоб провести там вечір. У бібліотеці перебувало забагато людей, які читали новий випуск журналу «Требізон». Але пройшовши крізь відчинені двері кімнати відпочинку, вона одразу побачила поле з журналів із золотими обкладинками, що віддзеркалювали світло настільних ламп і переливалися під ними, немов навмисно бажаючи познущатися з неї. У кімнаті було зайняте кожне місце, кожен килимок, деякі дівчата вмостилися навіть на столах. Розлюченій Ребецці здалося, що кожен присутній читав свіжий випуск шкільного журналу.

— Як па мене, це чудово! — самовдоволено мовила Роберта Джонс. — Довірте Елізабет Екстон робити стильні речі. Тепер я навіть не засмучена, що мої вірші не потрапили в номер.

— Тіш Андерсон не в гуморі. — Цс був голос Деббі Рікард, та в ньому вчувалося глузування. — Її матеріал не прийняли. Редакторка насмілилася засумніватися в її виборі!

Ребекка більше не хотіла це слухати й також не хотіла, щоб її бачили. У пам’яті зринув спогад, як Деббі підійшла та привітала її після других зборів із питань журналу. Лицемірка!

Куди б піти почитати книгу? Ребекка згадала про класну кімнату. Сьогодні не було домашнього завдання, тож вона була порожньою. Дівчинка присіла за свою парту та почала читати, поки не пролунав дзвоник. Годинник вказував, що час вкладатися спати. Вона підняла кришку парти, щоб сховати книгу.

«Хто нишпорив у моїй парті? — здивувалася вона. — Який безлад!»

Вона вирішила пропустити какао й одразу піти в ліжко. Тіш і Сью прийшли останніми до гуртожитку. Вони поспішали встигнути до того, як вимкнуть світло.

— Що ви двоє робили? — запитав хтось.

— Дізнаєшся вранці.

— Тс-с-с!

— Замовкни!

— З’їж печиво, Тіш.

— Замовкніть, ви всі!

Ребекка довго не могла заснути цієї ночі. Вона відчувала, що проспала всього кілька годин, коли хтось смикнув штору позаду її ліжка та потряс дівчину, щоб вона прокинулась. Це була Тіш, яка вже одягнулась.

— Ось твій зошит з англійської, Ребекко! — сказала вона, поклавши його до шухляди. — Я позичила його з твоєї парти вчора.

— Навіщо? — запитала Ребекка, протираючи очі. Вона дивилася на Тіш, яка, здавалося, була в значно кращому гуморі, виглядала майже бадьорою, а очі горіли. Тіш тримала копіювальні аркуші.

— Мені потрібно було скопіювати дещо для трафарету, — спокійно відповіла Тіш. — Ось, це тобі, будеш першою, хто отримає газету «Джуніпер». Безкоштовне спеціальне видання, надруковане минулої ночі. П’ятеро з нас поширюють його школою зараз. Бувай, побачимось за сніданком!

Ребекка усвідомила, що сидить у ліжку з трафаретним аркушем у руці. Тіш пішла. Так само, як і Сью. Те саме зробили Маргот Лоуренс, Селлі Елфінстоун і Мара Леонодіс. Джоана Томпсон і Дженні Брук-Хаєс ще спали.

Вона дивилася на аркуш, що їй вручили, та повільно почала його читати:

— було написано там.

У Ребекки перехопило подих, і вона швидко продовжила читати далі, вихоплюючи інформацію ключовими фразами.

Наступний рядок впав в око Ребекки.

Зі зростаючим хвилюванням вона прочитала власне есе, надруковане на всю сторінку та трохи з другого боку. Тіш слово в слово переписала його з її зошита з англійської.

Наприкінці випуску був останній заклик:

Ребекка безсило потонула в своїй подушці. Це неймовірно. Тіш справді це зробила. Вона не менш могутня, ніж Елізабет Екстон. Ребекка захоплювалася її мужністю, але це жахало.

Що тепер буде з Ішбель Андерсон?