Требізон. Перший семестр

Розділ перший

Вирушаючи до нової школи

— Вдалого першого семестру, Ребекко! Гарно навчайся та будь щаслива!

— Пам’ятай, що це чудовий шанс для тебе. Незабаром ти знайдеш нових друзів.

— Так, мамо! Так, тату! — голос Ребекки був спокійний.

Це був ранок вівторка. Її валізу завантажили в багажний вагон, а ручна поклажа стояла в порожньому купе. Вона навмисно відмовилася їхати у вагоні, призначеному для новеньких.

Наразі Ребекка стояла у коридорі потяга, перехилившись через вікно до батьків, які цілували її на прощання з перону.

— Ну ж бо, йдіть!

Потяг почав від’їжджати, і батьки відступили. Якою ж нещасною маленькою фігуркою здавалася їхня донька в новій шкільній накидці, на декілька розмірів більшій. Вона махала батькам із вікна потяга, а вітер нещадно тріпав її волосся.

Ребекка розмірковувала над тим, що деякі люди, які проводжали своїх доньок на потяг, виглядали дуже велично, та якими маленькими, кругленькими й домашніми виглядали порівняно з ними її батьки.

— Сподіваюся, вам там сподобається! — крикнула вона хриплим голосом, прибираючи волосся з обличчя тильною стороною руки та водночас витираючи сльозу.

— Ми повернемось до Англії на Різдво! — вигукнула вслід їй мама. — Та будемо знову разом! Пиши нам!

— І напиши що-небудь для шкільного журналу! — додав тато.

Ребекка несамовито махала рукою; платформа швидко віддалялася, а її батьки ставали дедалі меншими. Здавалося, що все минуле життя залишалося позаду, і це відчуття її лякало.

— Прибери голову з вікна!

Ребекка не чула та продовжувала махати. Вона намагалася просунутися у вікно якнайдалі, аби довше можна було бачити їх — людей розміром з булавку, — які залишилися там, на платформі. Вони зменшувалися, зменшувалися... та врешті-решт зникли.

— Ти що, глуха?!

Хтось схопив її за накидку та затягнув усередину, а потім, просунувши кінчики пальців під верхнім металевим краєм вікна, опустив і зачинив його.

— Не вмієш читати? Заборонено висовуватися з вікна! — сказав голос.

У Ребекки помутніло перед очима, і вона була не в змозі розгледіти людину, яка до неї зверталася. Зрозуміло було лише, що ця дівчина в пальті — перевіряюча. Щойно Ребекка пояснила, що їй нема діла ані до залізниці Великої Британії, ані до школи «Требізон», незнайомка відвернулася від неї та нахилилась, щоб підняти велику чорну сумку, що кинула на підлогу.

— Дивись за собою! — кинула Ребекка, зла й водночас безпомічна.

Дівчина випрямилася, тримаючи сумку, та розвернулася до Ребекки. Її карі очі звузилися до лячних щілин. Уся її зовнішність була разючою, ба більше, пригнічуючою. Вона мала довге хвилясте чорне волосся, виразні риси обличчя та ніс, як у яструба. Дівчина була вищою за Ребекку, вже майже дорослою й елегантною панянкою. На ній було красиве розстібнуте твідове пальто, що свідчило про витончений смак. Під пальтом вдягнуті синя юбка, блузка кремового відтінку, смугаста краватка та джемпер з V-подібним вирізом. У Ребекки була така сама зимова форма. Однак замість синьої накидки на незнайомці було пальто. Лише студентки шостого курсу могли носити зимове пальто за бажанням.

— Ти щось сказала?

Ребекка понурила голову, її щоки палали від сорому. Поряд із цією вражаючою дівчиною Ребекка відчувала себе вкрай маленькою та нікчемною.

— Я була грубою. Вибач.

— Як тебе звати?

— Ребекка Мейсон.

— Була в школі раніше?

— Ні.

— Чула про префектів?

Ребекка зовсім занепала духом.

— Я і префект, і шкільна перевіряюча, якщо тобі це про щось говорить. Мене звати Елізабет Екстон. Коли ти вважаєш за норму говорити зі мною так, то тобі краще спочатку навчитися манер, якщо маєш намір залишитися в Требізоні.

— Елізабет! — прокричала дівчина з іншого кінця вагона. Вона також була високою та дорослою, вдягненою у верблюже пальто поверх шкільної форми. — Ходімо! Я знайшла столик у вагоні-буфеті!

Елізабет Екстон схопила попідруч чорну сумку, що скидалася на лікарську, та притиснула до себе так сильно, нібито вміст її був надзвичайно важливий.

— Так, Еммо! Іду! — відповіла дівчина та пішла геть, не обертаючись.

Ребецці здалося, що вона вже чула прізвище Екстон раніше. І цікаво було б дізнатися, що ж знаходилося в чорній сумці та що означає «шкільна перевіряюча». Проте насправді їй було байдуже. Вона відвернулася, притулилася чолом до холодного скла та дивилася, як залізничні колії прослизають повз.

Не сподобатися префекту, тільки-но сівши на потяг, — дуже погана прикмета. Тож якщо є бажання залишитися, їй доведеться навчитися манер, чи не так?

«Гидка школа-інтернат», — лютувала Ребекка.

Їхати з батьками до Саудівської Аравії, куди фірма відрядила її тата, бажання не було, проте вона знала, що це і неможливо. Якби тільки вона могла залишитися в Лондоні, зі своїми друзями, у денній школі!

— Фірма за все платить, тому ми можемо дозволити собі найкраще! — сказав містер Мейсон своїй дружині, намагаючись не виказувати емоцій. Насправді ж, він був дуже приголомшений новиною про своє підвищення та тим, що навчання його доньки в будь-якій загальноосвітній школі повністю сплатить фірма. Сам він закінчив звичайну школу. — «Требізон» — школа з гарною репутацією. Вони випускають музикантів, художників, письменників — будь-кого! Якщо людина, в якої є талант, вступить туди — це місце неодмінно його відкриє.

— Ми ніколи не змогли б дозволити собі цього, — погодилась місіс Мейсон. — Та ще й на узбережжі. Це шанс усього життя для Ребекки. Я впевнена, що вона візьме від нього все можливе.

Ребекка дійсно хотіла стати письменницею. Вона вже отримувала призи в конкурсах віршів й есе. А її нова школа щосеместру випускала журнал «Требізон». Від одного погляду на нього перехоплювало подих — один примірник надіслали батькам разом зі шкільною брошурою. Він був не тільки товстий і глянсовий, як справжній журнал, а ще й містив дійсно гарні матеріали, а всі письмові та художні роботи були виконані дівчатами цієї школи.

— Дивись, що тут написано, — сказав її батько, тримаючи інформаційний бюлетень з літньої розсилки, закріплений в кінці брошури разом із багатьма іншими листівками. Він цитував:

Стоячи у вагоні потяга, Ребекка раптово збагнула, де раніше чула прізвище Екстон. Чи не був часом це той самий Фред Екстон — відомий магнат, який очолював «маленькі» компанії? Чи не містилося в цій брошурці щось про нього або щось, пов’язане зі шкільним журналом?

Ребекка згадала батька, який посміхнувся:

— Фредді Екстон, так? Приємно бачити, що він вкладає свої злочинні здобутки в якісь корисні справи.

Пізніше, взявши дочку за руку, він сказав:

— Хто знає, Беккі? Може, одного дня ти станеш редактором цього журналу.

Проте жодні аргументи не додавали дівчинці ентузіазму їхати в Требізон. Усе, що вона відчула цього похмурого осіннього ранку, дивлячись на фабрики й агентства з нерухомості Західного Лондона, що пропливали повз, — це тупий біль суму за домом.

Раптом почувся сміх. Дві дівчинки в блакитних накидках увірвалися до вагона, маючи при собі купу ручної поклажі. Дівчата скидалися на одноліток Ребекки.

— Посунься! — сміючись, сказала одна з дівчат з довгим чорним кучерявим волоссям, кирпатим носом і великим ротом. Ребекка притиснулася до вікна спиною, поки спочатку темненька дівчина, а потім її подруга з волоссям пісочного кольору до плечей та в окулярах не пройшли повз.

— Дякую!

— Нумо знайдемо купе, Тіш! — сказала та, що з пісочним волоссям. — Ми позбулися її.

— Мені здається, навіть Роберта Джонс могла б зрозуміти натяк.

Вони просувалися вагоном, заглядаючи в кожне купе, сміючись і човгаючи ногами.

— Я ледь не закричала, щойно вона ввійшла!

Ребекка почула, як дівчинка з темним волоссям на ім’я Тіш сказала:

— Уяви, якщо б нам довелося чути її голос усю дорогу!

— Дивись! — радісно вигукнула її подруга. — Порожнє!

Двері купе закрилися, і Ребекка з полегшенням зітхнула. У коридорі знову запанувала тиша, тільки було чутно ходу потяга. Дивлячись на цих двох, що вочевидь були близькими подругами, вона згадала ще один страшний факт: її відправили в Требізон на другий курс. Решта навчалися там уже рік і встигли розбитися на парочки чи трійки, як вона з Клер і Амандою — двома її подругами, які залишились у минулому, в Лондоні.

Ребекка відчула втому. Треба знайти своє купе, сісти почитати книгу чи зробити щось, що допоможе їй відволіктися. Вона просувалася коридором, намагаючись згадати, де залишила свою ручну поклажу. Перші три купе були зайняті — напевно, речі в четвертому.

Дівчинка зазирнула до нього та зрозуміла, що дивиться просто на двох дівчат, які щойно пройшли повз неї. Вони зайняли все купе та сиділи серед безладу: хокейних ключок, футляра для скрипки, дорожніх сумок, напханих солодощами, книгами й апельсинами. Чорнява дівчинка глипнула вгору та, побачивши Ребекку, ніби насупилася.

Зі щоками, палаючими від сорому, Ребекка швидко розвернулася на підборах і поквапилася вийти назад до коридору. Вона знову стала біля вікна та втупилася в одну точку, почуваючись присоромленою. «Невже ці дві зайняли її купе? Схоже на це».

— Агов! — чорнява дівчинка відкрила двері та визирнула, щоб покликати Ребекку.

— Так ти теж із нами? Ти загубилася? Там джинсовий рюкзак і хокейна ключка в купе на стійці.

Ребекка повільно повернулася до купе. Вона підвела очі та побачила свій рюкзак, сіла в кутку біля дверей і дістала книгу з глибокої кишені своєї накидки.

— Ти новенька, еге ж? Перший чи другий курс?

— Другий.

— Так само, як і ми. Тоді ти потрапиш у Джуніпер. Я — Ішбель Андерсон, коротко Тіш, а це — Сью Мардох.

— Привіт! — ввічливо сказала Ребекка, потім розгорнула свою книгу та взялася читати.

— Маєш ім’я? — широка усмішка з’явилася знову. — Чи батьки забули тобі його дати?

— Ребекка Мейсон, — відповіла вона, навіть не відриваючи очей від книги.