Требізон. Перший семестр

Розділ шостий

Нав'язлива Деббі

Першого повного дня у Требізоні, у середу, Ребекка так і не відчула сум за домом. Години були перенасичені подіями. Вперше за тривалий час Ребекка мала мету, яка заполонила думки: таємне рішення написати щось для журналу «Требізон».

Після того як пролунав будильник, вона стала навколішки на подушку та розсунула штори. Дівчинка здивовано дивилася на дерева та синє море за ними і на мить замислилася, де вона.

Дівчата поспішали до вбиральні, а деякі вже одягалися.

— Де моя краватка? — закричав хтось.

— Привіт, Ребекко! — сказала дівчинка в блідо-зеленому халаті з піщаним волоссям, звісивши ноги з ліжка. — Як спалося?

— Дякую, добре.

Тільки після того як та пішла, Ребекка зрозуміла, що це була Сью Мардох без окулярів. Вони добре їй пасували, але без них вона виглядала зовсім інакшою. У неї було слов’янське обличчя, з високими вилицями. Ребекка навіть уявила, як та гратиме на скрипці на сцені великого концертного залу, коли виросте.

Ребекка поквапом вмилася й одяглася, проте коли Тіш із Сью проходили повз, вона ще розчісувала волосся.

— Збадьорись! Сніданок за п’ять хвилин. Ти за столом Джосселін Вайнінг, за яким сиділа минулого разу, пам’ятаєш? Гаразд.

Ребекка була б рада, якщо б вони її почекали, проте наказала собі не бути дитиною. Вона спустилася та ввійшла до їдальні разом із натовпом інших дівчат. Принаймні не запізнилася! Знайшла свій столик та порожнє місце, цього разу поруч із Селлі Елфінстоун. На жаль, Тіш сиділа в іншому кінці столу, розмовляючи так само жваво, як завжди.

— Чому місце поруч зі мною завжди залишається порожнє до останнього? — запитала Селлі з награним розчаруванням. — Навіть не знаю!

— Не дай їй витиснути тебе зі столу, Ребекко! — пожартувала Джуді Шарп.

— Тут достатньо місця! — посміхнулася Ребекка та сказала, повертаючись: — Вони звуть тебе Ельф?

— Це через мою ельфійську фігуру, — весело відповіла пухка дівчинка. — Ельфін Елфінстоун — це я. Бери собі молоко у великому глечику. Ой, Тіш, не забирай собі всі мюслі, передай їх сюди, я помираю.

Ребекка з’їла сніданок. За столом було багато розмов та сміху, через що закінчували останніми. Вона все ще їла тост, коли від іншого столика підійшла Деббі Рікард (хоча вона сиділа разом з ними за першої вечері, цей стіл не був постійним, за яким вона завжди перебувала).

— Не забудь, Ребекко! Ми сидимо разом на заняттях! — вона нахилилась ближче на секунду. — Побачимось після Асамблеї.

Гарний настрій Ребекки був трохи зіпсований, коли Ельф поглядом провела Деббі. Що означала її здійнята брова?

Актовий зал був просто над їдальнею та мав дуже велику стелю. Французькі вікна були з кожного боку залу, а балкони простягнулися по всій довжині. Коли дівчата заходили, вчителька вже грала хвилюючу мелодію на роялі.

Коли зібралась вся школа, музика припинилася, а дівчата замовкли. Увійшла міс Велбек і пройшла вздовж залу, її чорна сукня розвивалася. Вона підійнялася на сцену і стала за стіл. Поклала на поліровану поверхню столу молитовник та деякі нотатки поряд із вазою з хризантемами, а потім оглянула зал.

— Доброго ранку, дівчата!

— Доброго ранку, міс Велбек!

Директриса школи «Требізон» прийшла, щоб провести Асамблею та офіційно почати новий шкільний рік.

Після Асамблеї Ребекка була рада дізнатися, що більшість уроків проходитиме в старій будівлі — садибі вісімнадцятого століття, яка була серцем школи. Наукові лабораторії та деякі класи економіки розміщувались у сучасній будівлі, а класні кімнати — у старій. Другий Альфа був химерною кімнатою із нерівною підлогою та старомодними вікнами.

У кімнаті містилося дев’ять парт у три ряди. Ребекка сіла біля Деббі в першому ряду. З інших шістнадцяти дівчат класу Ребекка впізнала декількох, що сиділи за їхнім столом в їдальні, зокрема Тіш, Сью, Джосс Вайнінг, Джуді Шарп і Селлі Елфінстоун і ще двох з їхнього гуртожитку. Незабаром вона познайомилася і з іншими. Мари Леонодіс тут не було.

Ребецці одразу сподобалася їхня кураторка міс Гіт. Незабаром дівчинка дізналася, що та буде вести в них її улюблений предмет — англійську мову. Наприкінці уроку міс Гіт оголосила:

— Щодо вашого домашнього завдання, то я хочу, щоб ви написали есе. Усі роботи ви маєте здати вранці у п’ятницю. Ось теми.

І вона написала їх на дошці:

Дівчата записали назви на чернетках, коли міс Гіт залишила клас. Учителька математики чекала зовні.

— Яку ти готуватимеш? — запитала Деббі.

— Першу, — одразу відповіла Ребекка. Вона була рада, що есе можна було писати до п’ятниці, адже сьогодні тільки середа. Їй хотілося зробити його справді гарним. Знову вона пригадала зустріч із директрисою та своє рішення відзначитися у своїй новій школі.

— Ходімо подивимось телевізор, — запропонувала Деббі після чаювання.

— Я писатиму есе, — сказала Ребекка.

— Але ти можеш написати його завтра ввечері! — здивовано сказала Деббі. Вона завжди відкладала домашнє завдання якомога на довше. Так само робила і Ребекка, проте лише тоді, коли предмет її не цікавив.

— До речі, ти можеш пропустити зустріч з питань журналу, якщо тобі цікаво знати.

— Там я буду вчасно! — впевнено сказала Ребекка.

— Тоді побачимось там.

Ребекка нізащо не пропустила б зустріч із питань журналу. Вона б хотіла пояснити Деббі, що хоче почати працювати над есе з англійської сьогодні, аби завтра вивільнити час для міркування над тим, що написати для журналу «Требізон».

Проте промовчала. Їй здавалося, що Деббі глузуватиме з її амбіційності.

У тихому куточку бібліотеки Ребекка поспіхом написала есе. Старші дівчата займалися у своїх гуртожитках, а молодші повинні були виконувати домашнє завдання в класах чи бібліотеці. Відтоді як Ребекка досліджувала бібліотеку протягом дня, у неї не було жодних запитань.

Це була красива кімната, бібліотека справжньої садиби, з деякими рідкісними книгами. Французькі вікна виходили на терасу, даючи змогу побачити передній майданчик і гарний вид парку удалині. Вона зрозуміла, що кабінет міс Велбек має бути просто над бібліотекою. На майданчик зрідка заїжджали автівки, у міру того, як люди відвідували школу та йшли з неї. Завдяки цьому Ребекка відчувала себе на зв’язку з зовнішнім світом.

Було близько сьомої, коли вона закінчила есе. Вона підправить та перепише його у свій новенький зошит з англійської пізніше, адже зараз вона має йти на зустріч з питань журналу!

Кімната відпочинку другого курсу була заповнена дівчатами як першого, так і другого курсів. Тіш стояла навколішки на стільці, щоб почати збори. Поряд із нею на столі стояло металеве відро.

— Ця зустріч насправді для того, щоб розповісти першому курсу про шкільний журнал і пояснити, як для нього обирається матеріал, а також щоб зібрати доробки в другого курсу, який на те мав канікули.

Потім Тіш швидко пояснила, як посада відповідальної за добирання матеріалів зробила її міні-редактором журналу «Требізон», так само, як пояснила це Ребецці під час подорожі потягом.

— Отже, ви, перший курс, маєте ще декілька днів, — закінчила вона. — Усе повинно бути в мене до восьмої наступного понеділка. Це крайній термін. Я сидітиму тут із сьомої. Ти також, Ребекко! — додала вона, глянувши на неї підбадьорюючи. — Ще маєш час.

Деббі сильно штовхнула Ребекку.

— Вона сподівається! — прошепотіла Деббі, а Ребекка почервоніла. Вона мала піднесений настрій завдяки підбадьорюванням Тіш. Крім того, раділа, що не довірила Деббі жодної краплини свого амбіційного секрету.

— У нас будуть ще збори наступної середи, — казала Тіш. — У тому ж місці, у той же час. Я матиму список найкращих пропозицій, ми пустимо їх по колу та проголосуємо. Найкраща отримає золоту зірку. Одна чи дві також пройдуть. Добре? Зараз, другий курс, йдіть сюди та покладіть ваші доробки у відро. Але потім не розходимося.

Дівчата заметушилися зі своїми віршами, есе та малюнками та поклали їх у металеве відро.

Роберта Джонс зволікала позаду до останнього, але потім підійшла й поклала свої вірші на самісіньку верхівку, виглядаючи задоволеною. Тепер Тіш доведеться прочитати їх першими!

— Наступна річ, про яку я хочу поговорити, це газета «Джуніпер». Цього семестру ми матимемо наше власне видання. Навіть якщо вас не опублікують у журналі «Требізон», а більшість з вас не опублікують, нам багато що буде потрібне для газети «Джуніпер»: вірші, жарти, замітки з новинами. Поміркуйте про це. Щойно ми зробимо все, що можемо, і шкільний журнал цього семестру буде затверджений, ми організуємо газету «Джуніпер». Це означає, що будуть збори декілька разів наступного тижня, щоб обрати редактора та комітет. Я повішу оголошення в обох кімнатах відпочинку.

— Тіш у редактори! — вигукнула Мара Леонодіс, та збори перервали оплески, сміх і шум.

Розмови про копіювальний апарат, що з’явився в кімнаті для хобі, пішли по колу. Кілька новеньких першокурсниць ринули подивитися на нього.

— Вважає себе королевою Англії, — раптово сказала Деббі. — Я маю на увазі Тіш Андерсон.

Ребекку здивувало це пирскання отрутою.

Коли вона вже лягла в ліжко, повз пройшла Тіш у халаті й на секунду зупинилася поряд. Вона тільки-но почистила зуби і зі своєю широкою посмішкою виглядала так, немов рекламувала зубну пасту.

— Мені дуже приємно, що ти прийшла на збори. Маєш намір спробувати написати щось для «Требізону»?

— Так! — вигукнула Ребекка. — Я точно збираюся це зробити!

— Добре.

— Я знаю, що Елізабет Екстон має рацію, і в нас шансів обмаль. Проте спроба ніколи не завадить.

— Шансів небагато, проте вони завжди є, — сказала Тіш. А потім додала буденним тоном: — Тобі подобається Деббі Рікард?

— Так, чому ні? — сказала Ребекка. — Вона... вона приємна.

— Хокей завтра ввечері, — сказала Тіш, змінюючи тему. — Не пам’ятаю, ти грала раніше?

— Взагалі ніколи. Я знаю правила, і на цьому все завершується.

— Що ж, ти маєш бути гарною в цьому.

Ребекка зрозуміла, що Тіш знову зверталася до тих перегонів, до яких вони вдались вчора разом, коли запізнювалися на вечерю. Засинаючи, вона налаштовувалася бути старанною та добре показати себе завтра на уроці. Крім того, спробувати гарно зіграти в хокей! Тим паче, якщо вона воліє бути поміченою в Требізоні, безглуздо сподіватися, що її надрукують у шкільному журналі!

Але заняття з хокею наступного дня було провалом, як здалося Ребецці. Міс Вілліс, вчителька зі спортивних ігор, дала їй червоний пояс та спрямувала просто у повноцінну хокейну гру — червоні проти синіх. Позиція, яку для неї обрали, була позаду ліворуч, а Деббі Рікард грала позаду праворуч.

— Чи це не найбільша нудьга всіх часів? — сказала Деббі, поки вони тинялися на своєму кінці поля у компанії з воротарем. Сьогодні був досить холодний східний вітер.

— Так, — сказала Ребекка, стрибаючи на місці, — найбільша.

Біда полягала в тому, що червоні мали Джосселін Вайнінг за центрального нападника, підтримку з Тіш Андерсон і Сью Мардох ліворуч і праворуч. Ці троє були переможною комбінацією. Вони атакували ворота противника знову і знову, червоним захисникам майже нічого було робити. Кілька разів, коли м’яч опинявся біля Ребекки, вона не могла його зупинити вчасно, бо вже досить змерзла та стомилася.

Коли вона спостерігала за ключкою, що била у напрямку червоних форвардів, Ребекка сварила себе, що могла подумати, ніби зможе добре проявити себе в хокеї.

— А як Тіш Андерсон виглядає в спідниці для ігор! — хихотіла Деббі після того, як вони змінили позиції після закінчення тайму.

— Ну, для початку, у неї товсті ноги! — сказала Ребекка, відчуваючи злість. — Гадаю, це через хокей.

Ребекка не хотіла, щоб це зауваження було зле. Фактично вона була здивована тим, що у Тіш дуже товсті, мускулисті ноги, тоді як в цілому її тіло струнке та граційне. Вона пожалкувала про це зауваження одразу, як зробила його, особливо коли Деббі вибухнула дзвінким сміхом.

— Це не настільки смішно, — роздратовано сказала вона.

Тільки одного разу Ребецці випав шанс зігрітися. Центральний нападник противників, Джуді Шарп, почала прориватися вперед просто перед закінченням гри та спрямувала м’яч сильним ударом хокейної ключки. Гол вона не забила, а м’яч полетів далеко вперед. Гра зупинилася, коли Ребекка зірвалася з місця, щоб дістати його. Біжучи на повній швидкості, вона поставила ключку просто перед м’ячем, проте той встиг влетіти в кювет, повний колючок. Радіючи, що зігрілася, вона побігла назад, штовхаючи м’яч перед собою.

Вона б здивувалася, якби подивилася вгору та побачила раптовий інтерес на обличчі Джосселін Вайнінг.

— Ти це бачила, Тіш?

— Я казала тобі, вона вміє бігати.

Цього вечора, коли минув деякий час після чаювання, одягнена в спортивний костюм Тіш увійшла до кімнати з телевізором.

— Деббі, ти не могла б знайти Ребекку, будь ласка? — попросила вона. Діючи за інструкціями капітана команди з хокею, вона має право вимагати щось від людей навколо, якщо на те є причини. — Скажи їй, щоб прийшла на шкільне поле зі всім її хокейним знаряддям за десять хвилин для експериментальної гри.

Деббі була шокована та глибоко заздрила. Вона звелася на ноги.

— Вона не прийде! — випалила дівчинка злорадно. — Ребекка ненавидить хокей. І знаєш, що вона сьогодні мені сказала? Вона сказала, що у тебе товсті ноги через те, що ти забагато граєш у хокей. Вона не хоче виглядати так, як ти!

Деббі відчувала задоволення в міру того, як Тіш червоніла.

— Але, звісно, я передам їй, що Джосс її кличе, — сказала вона мило. — Я просто попереджаю тебе, що вона, швидше за все, не з’явиться.