Требізон. Перший семестр

Розділ сьомий

Кінець дружбі

Ребекка перебувала у своєму улюбленому місці — бібліотеці, тому Деббі не вдалося знайти її. Вона зазирнула до кімнати відпочинку на першому поверсі, потім повернулася назад та подивилася в кімнаті для хобі. Годинник на стіні попередив її, що вже незабаром почнеться її улюблена телевікторина.

«Вона, напевно, виконує своє домашнє завдання у класі!» — подумала Деббі та побігла через чотирикутні сади до старої школи.

Але, звісно, там Ребекки також не було.

«Що ж, я зробила все, що могла», — подумала Деббі, повертаючись до кімнати з телевізором і вмикаючи його. Вона взяла свій зошит і ручку зі столу та почала писати, одним оком переглядаючи вікторину.

«Навіть якщо б Ребекка захотіла з’явитися там, вона була б вдячна, що я її не знайшла».

На цьому Деббі припинила про це думати.

У бібліотеці Ребекка тримала свій товстий блокнот для особистих записів розгорнутим і намагалася записати якісь рядки вірша. Якщо вона хоче запропонувати щось для шкільного журналу, то це має бути щось гарне. Але — «Жахливо!» — простогнала вона, перечитавши написане.

Вона зрозуміла, що вірш, який написала на пляжі, був кращий, незважаючи на його меланхолійність. Але зараз вона не могла точно пригадати його та, крім того, не хотіла подавати його з очевидних причин. Вона втішила себе думкою, що має час до понеділка. А сьогодні тільки четвер.

Дівчинка могла полишити це сьогодні та приділити всю увагу есе з англійської.

Ребекка перечитала «Зимовий ранок» та в цілому була задоволена. Есе не було погане, проте його можна було поліпшити. Вона довго сиділа над чернеткою, змінюючи слова та фрази. Потім, із задоволеним зітханням, акуратно переписала все у свій кращий зошит і закрила його.

— Ребекко! — пролунав здивований голос. — Ти бачила час?

Це була префект Піппа Феллоус-Вокер, яка чергувала в бібліотеці цього вечора. Вона тільки-но помітила Ребекку, яка сховалася за книжковою шафою та працювала тихо, як миша.

— Ой! — сказала Ребекка, дивлячись на годинник. — Я пропустила какао!

— Ще б пак, — сказала Піппа. — Ти маєш бути в ліжку за п’ять хвилин. І ти не повинна витрачати стільки часу на домашнє завдання. Іди!

Ребекка побігла назад до гуртожитку та майже зіткнулася з Тіш, яка виходила з ванної кімнати в піжамі та халаті, готова до сну.

— Привіт! — сказала вона. — Я пропустила какао...

Вона не змогла продовжити, бо Тіш пройшла повз неї мовчки. Холод пробрав Ребекку. Що трапилось? Що вона зробила не так?

Ще більше турбуватися вона стала наступного ранку, зрозумівши, що Тіш і Сью повністю ігнорують її, мовчки проходячи повз її ліжко та разом поспішаючи на сніданок.

Джосселін Вайнінг мешкала в іншому гуртожитку, проте, коли Ребекка сіла за столик у їдальні, вона була шокована тим, що Джосс також, здавалося, дивилася на неї з холодним виразом обличчя.

Ребекка з’їла кукурудзяні пластівці, почуваючись нещасною та присоромленою. Чи були вони милі з нею? Чи вона вигадала це все? Може, вони просто з усіх сил намагалися бути люб’язними через те, що вона була новенькою, а зараз, коли вона освоїлася та знайшла подругу, вони не повинні більше вдавати із себе когось? Хай там як, це зіпсувало їй подальший день. Навіть задоволення від того, що вона здала есе міс Гіт, було зіпсоване її загальним відчуттям тривоги.

Немов для того щоб компенсувати недоброзичливість дівчат, Деббі Рікард була ще більше милою, ніж раніше, коли вони сиділи разом на заняттях. Замість того щоб відчути комфорт, Ребекка зрозуміла, що постійні розмови Деббі починають діяти їй на нерви.

— Будь ласка, припини розмовляти, Ребекко! — сказала міс Гейтс, учителька математики, обертаючись від дошки. Ребекка почервоніла. Вона не розмовляла — це була Деббі.

— Вибач, — прошепотіла Деббі трохи пізніше.

Останнім уроком на сьогодні був нетбол. Це хоча б була гра, в яку Ребекка грала багато разів — не тільки в денній школі в Лондоні, але й у молодшій школі. Вона не була граним снайпером, проте вона була дуже швидкою та корисною на позиції в центрі поля. На жаль, так само, як у хокеї вчора, Ребекку поставили на позицію захисника.

Але на цей раз дівчину ніхто не відволікав, адже Деббі Рікард грала на іншому боці поля. Вона зробила все, що могла. Незважаючи на те, що грала на своїй найменш улюбленій позиції, вона швидко бігала за м’ячем, навіть декілька разів випередила Джосселін Вайнінг, ловлячи його в напівкруглій зоні біля воріт. Це було рівнозначно запобіганню голу, адже Джосс була снайпером противника. Щоразу гол слідував за тим, як вона ловила м’яч у колі, так само як день слідує за ніччю.

— Я так розумію, вона і нетбол ненавидить? — почула Ребекка, як Джосс сказала це Тіш після гри.

— Мені так здається.

— Шкода.

Ребекка, яка добре все розчула, помітила, як вони глянули на неї, та одразу зрозуміла, що обговорюють її. Вона не могла витримати ці холодні погляди. Зараз вона відчувала, що відбувається щось дивне. Вона пішла просто до них.

— Я не ненавиджу нетбол, — випалила вона. — Чому ви так вирішили?

— Ну ти ненавидиш хокей, чи не так?

— Хто сказав?

— Твоя подруга, Деббі Рікард. Це правда, адже так?

— Я... я... — Ребекка зупинилася, почуваючись присоромленою. Їй справді не сподобалась гра вчора, і вона сказала про це Деббі, тож в’яло закінчила: — Я ще не знаю, подобається він мені чи ні.

Вона поквапилася геть із поля до роздягалень, у спортивному комплексі. Безліч думок промайнуло в її голові, поки вона приймала душ. Урешті-решт вона відчула, що є причина, через яку Тіш поводилася так холодно. Проте це все ще не мало сенсу. Вона відчувала злість до Деббі за те, що та розповіла іншим, що вона — Ребекка — ненавидить хокей. Але вона також розуміла, що ані Тіш, ані Джосс не схожі на тих, хто б переймався цим. Повинно бути щось іще.

— Що ж іще сказала Деббі? — вголос спитала себе Ребекка.

Коли вона повернулася до школи, то знайшла Деббі на терасі. Та дивилася на чотирикутні сади та читала книгу.

— Привіт! Де ти була? — запитала вона Ребекку.

— Приймала душ.

— Ненавиджу душ, — сказала Деббі, змор-щивши носа. — Йди сюди та сідай, дзвоник на чай пролунає за хвилину.

Але Ребекка не сіла. Вона стояла над Деббі.

— Чому ти сказала Джосселін Вайнінг, що я ненавиджу хокей?

— Я навіть не бачила Джосселін Вайнінг.

— Що ж, тоді Тіш Андерсон, — сказала Ребекка. Її відчуття тривоги посилювалося щохвилини. — Як це трапилось?

— А, так, — Деббі насупилась, пригадуючи. — Тіш намагалася витягнути тебе на гру вчора ввечері. Вона попросила мене знайти тебе, але я сказала, що ти не захочеш грати.

— Ти повинна була запитати мене! — вигукнула Ребекка.

— Я шукала тебе всюди, взагалі всюди! — з обуренням сказала Деббі. — Я повинна була сказати тобі вранці, але я забула. Я гадала, ти будеш вдячна, що я тебе не знайшла.

Ребекка зрозуміла, що це, мабуть, трапилось, поки вона була в бібліотеці минулого вечора. Але її думки крутились зі швидкістю блискавки.

— Що ще ти сказала Тіш? — запитала вона люто.

— Ну... — Деббі почала сміятися, але замовкла, побачивши вираз обличчя Ребекки. — Я тільки сказала, якої думки ти про її ноги та...

— Що ти зробила?

— Що з тобою відбувається? — роздратовано спитала Деббі. — Учора ти вважала це досить смішним. Це лише для того, щоб поставити її на місце. Вона так любить себе, вважає себе найпопулярнішою, гадає, що вона всім подобається...

— Але мені вона також подобається! — сказала Ребекка. — І якщо вона популярна, то що вона може з цим вдіяти? Не більше, ніж з тим, що в неї товсті ноги. Я вважаю, це було справді злобно та жорстоко.

— Що ж, тоді ти не повинна була цього говорити! — зірвалася Деббі. — Та якщо вона так тобі подобається, йди та будь її подругою! Якщо вона схоче бути твоєю, звісно, — закінчила Деббі глузливо.

Пролунав дзвоник на чаювання.

— Я точно не хочу бути твоєю подругою! — сказала Ребекка, розвертаючись на підборах. — Я йду.

Вона зі сльозами гніву, що проступали на очах, ішла терасою в напрямку їдальні. Ось якою насправді виявилася її названа подруга! Зараз усе стало на свої місця. Вона зрозуміла, чому Селлі Елфінстоун здійняла брову, чому Тіш запитала: «Тобі подобається Деббі Рікард?». Вони були здивовані тим, що дівчинці сподобалась Деббі, та це не дивно!

— Добре, що я дізналася про це зараз! — сказала собі Ребекка та сіла пити чай. Вона намагалася заспокоїтися. — Краще дізнатися про це раніше, ніж пізніше. Раніше, ніж вона затягнула б мене в ще більші неприємності.

Навіть зауваження на уроці Ребецці з вини Деббі змушувало сердитися. Теж іще подруга!

«Краще взагалі не мати друзів», — подумала вона, але легке відчуття паніки злякало. Адже до Різдва, часу, коли вона поїде додому та побачить своїх рідних, старих друзів, цілий семестр. Бажання чаювати зникло.

Пізніше вона пішла до Джосс та ніяково сказала:

— Вибач, що не прийшла минулого вечора. Я щойно про це дізналася. Деббі намагалася мене знайти, проте не змогла.

— А ти б прийшла, якби вчасно дізналася? — запитала Джосс.

Ребекка дуже серйозно замислилася. Вона до останнього гадала, що це було звичайне запрошення на гру після школи. Деббі не пояснила їй, що це була пробна гра, та що Джосс обмірковувала збір команди «Молодші за 14» цього сезону.

— Отже, ти прийшла б? — перепитала Сью Мардох, яка стояла поблизу. — Чесно.

Ребекка згадала, що робила в бібліотеці та наскільки це було важливіше за гру. Вона похитала головою.

— Ні! — сказала вона чесно. — Було дещо інше, що я хотіла зробити. Але я прийшла б на поле та пояснила.

— Досить чесно, — сказала Джосс.

Вони обидві відійшли та приєдналися до Тіш, переказуючи їй розмову.

— Визнай, вона дійсно щира, — зауважила Джосс.

— Надто щира, — чуттєво сказала Тіш. Зараз вона краще ставилася до Ребекки. — Упевнена, що Деббі Рікард не потурбувалася про те, щоб належним чином пошукати її. Не розумію, що вона знайшла в Деборі.

Зараз Ребекка бажала в будь-який спосіб звести нанівець ту образу, що вона завдала Тіш. Хоча це і зробила Деббі. Проте здавалося, що виправити нічого вже не можна.

Дівчинка пішла до свого улюбленого місця — бібліотеки. Вона повинна не поступатися рішенням написати щось для шкільного журналу. Це заняття було єдиним рятувальним кругом, аби не потонути в сумі за домівкою. Поїздка додому планувалася наприкінці семестру, тож до того часу вона мала змогу показати рідним, що чогось досягла, дати їм привід пишатися нею.

Але спроби були марні.

Ребецці завжди легко вдавалося писати вірші; вона навіть отримувала призи за них. Проте раніше вони ніколи не здавалися такими важливими. Зараз, коли це справді мало значення, все, що виходило написати, не задовольняло її.

Дівчинка витратила не лише вечір п’ятниці, але й більшу частину вихідних, намагаючись написати кращий вірш з-поміж тих, що їх вона коли-небудь писала. Але що більше зусиль вона докладала, то гірші ставали її рими.

Вона намагалася складати вірші в бібліотеці, на шкільних майданчиках; вона навіть спробувала зробити це на пляжі, пам’ятаючи, як легко давалися рими, коли вона прийшла туди вперше, у вівторок. Увесь час вона трималася подалі від Деббі Рікард та від усіх інших також. Проте марно.

У неділю вдень Тіш побачила її на березі маленького озера біля музичної школи, із блокнотом на колінах, насуплену та дуже сконцентровану. Тіш прямувала до «Гіларі», щоб зустрітися зі Сью після її репетиції. Та побачивши Ребекку, тихо прослизнула в бічні двері, щоб не бути поміченою. Незрозуміло чому, але їй було приємно побачити дівчину без Деббі Рікард і, здається, в спробах щось написати.

Коли настав час лягати спати, вона запитала Ребекку:

— Маєш щось, щоб здати мені завтра?

— Ні, — Ребекка похитала головою. — Вибач.

Вона відвернулася та занурилася обличчям у подушку. Дівчинка була зворушена тим, що Тіш звернулася до неї й була милою, але через це все стало в десятеро гірше. Завтра останній день подання матеріалу для журналу, а їй так і не вдалося щось написати. Остання надія на славу зникала просто перед очима. Попереду тиждень занять, більшість з яких вона проведе — о жах! — поряд із Деббі Рікард. Що може бути гірше?

Ребекка з тугою згадувала дім.

І хоча на той момент вона ще цього не знала, та її бойовий дух упав до критично низької точки. Нижче падати було нікуди. Тому з цього моменту він міг тільки сильнішати.