Требізон. Перший семестр

Розділ другий

Усе про журнал

Ребекка читала книгу дуже сконцентровано. Тож якщо цим двом кортіло поговорити з новенькою, щойно врятувавшись від якоїсь Роберти Джонс, то їм слід було ще раз добряче подумати. Відволікти Ребекку зараз було надміру важко.

Зацікавлено глянувши на неї раз чи два, подруги полишили її та досить швидко поринули в тривалу бесіду, низький гул якої, як здавалося Ребецці, тривав кілька годин.

— Привіт! Ребекко Мейсон? Я шукала тебе! Відсуваючи двері, жінка зазирнула до купе. На ній були масивні ювелірні прикраси, теплий синій джемпер з високим горлом та світло-сіре пальто. Вона мала біляве волосся з сірими пасмами, відкинутими назад, чисті блакитні очі та привітну посмішку.

— Мене? — винувато запитала Ребекка, відірвавши погляд від книги.

— Так, я — міс Морган, відповідальна за твій Будинок, а це означає, — її ніс морщився, коли вона сміялася, — що я маю наглядати за тобою в потягу. У нас є спеціальний вагон для новеньких дівчат (звучить так, ніби вони заразні, еге ж?), щоб вони змогли познайомитися до приїзду в Требізон. Проте ти вдало цього уникнула!

— Я... я перепрошую... — почала Ребекка. Їй навіть подобалась ця жінка. — Я справді їх бачила, проте вони виглядали молодшими за мене, тому я подумала...

— Це так, вони молодші. Першокурсниці. А ти навчатимешся на другому, чи не так? Так само, як Ішбель і Сьюзан. Ти, швидше за все, опинишся в одному класі з ними, у Другому Альфа. Та житимете разом у Джуніпері.

Джуніпер — найбільший гуртожиток у Требізоні, де мешкають всі дівчата перші два роки навчання. Міс Морган зайшла в купе, тримаючись за багажну стійку, щоб не впасти.

— Ішбель, Сьюзан, піклуйтеся про Ребекку до кінця дороги. Її батьки житимуть у Саудівській Аравії. Вона ще ніколи не навчалася в школі-інтернату, — продовжила жінка голосніше, щоб перекричати гуркіт потяга, який у той час заїхав до тунелю. — Ребекко, ти можеш залишитися в цьому купе. Тобі буде тут комфортніше.

Міс Морган вийшла до коридору, залишивши після себе незручне мовчання, витримати яке Ребецці було несила. Вона встала, поклала книгу до кишені та відшукала гроші. Їй було незручно через те, що міс Морган розповіла цим двом щось про неї. Тому захотіла прогулятися потягом.

— Кудись ідеш? — запитала Тіш.

— Тільки куплю каву у вагоні-буфеті, — відповіла Ребекка.

— Хочеш, ми підемо з тобою?

— Я дійсно ніколи раніше не була в школі-інтернату, — м’яко сказала Ребекка, — але, мені здається, я зможу не загубитися в потягу.

Вагон-буфет був майже повністю залюднений. Поки Ребекка шукала вільне місце, вона пройшла повз старшокурсниць з Требізону в темно-синіх джемперах і блакитних юбках. Вони зайняли цілий столик. Серед них Ребекка впізнала префекта, Елізабет Екстон, та дівчину на ім’я Емма, але зараз їхні пальта висіли на стійці.

Здавалося, що вони сидітимуть тут усю дорогу. На столі стояла відкрита чорна сумка. Дві дівчини притулилися головами одна до одної та дивилися на картини, які Елізабет розклала на столі. І хоча Екстон і намагалась прикрити їх, Ребекка все ж побачила на картоні для малювання гарно розфарбовані ескізи птахів.

— Елізабет, дещо з цього є сенсаційним! — почула вона слова Емми. — Ти працювала всі канікули.

— Знаєте, я зустріла дивовижних людей.

Ребекка знайшла місце напроти літнього чоловіка та замовила каву в провідниці, одягненої в білий піджак. Каву подали в білому картонному стакані з кришечкою й окремо вершки, також у маленькій упаковці. Шматочки цукру лежали на тарілці, кожен окремо запакований.

Напій мав чарівний смак. Подивившись у вікно, Ребекка побачила зелені поля, декілька будинків та шпиль церкви. Вони залишили Лондон позаду. Щохвилини швидкісний потяг їхав далі на захід, у напрямку школи «Требізон» та нового життя.

«Елізабет Екстон стане художницею», — подумала Ребекка. Не дивно, що вона не полишає своєї чорної сумки, адже там міститься вся її літня праця. Напевно, вона спеціалізується на мистецтві та сподівається вступити до одного з відомих коледжів мистецтв! Дівчина, яка могла малювати такі роботи, справила на неї ще більше враження. Але незабаром до Ребекки знову повернулися думки про домівку, свій котедж у Лондоні, де вона народилася й виросла, та про свою маленьку сонячну спальню, де залишилися всі її речі. Буде дивно спати в гуртожитку, де, окрім неї, мешкають ще багато дівчат. Вона здригнулася від думки, що в її будинку оселяться незнайомці на багато місяців.

— Не сумуй! — сказав літній чоловік. — Це буде не так погано, як ти собі уявляєш. Моя жінка — колишня требізонка, яка провела там найкращий час у житті. Сподіваюсь, з тобою буде так само, щойно ти призвичаїшся.

— Виявляється, я виглядаю новенькою? — здивовано поцікавилася Ребекка.

— Новою, — відповів він з посмішкою, — як і твоя уніформа.

Ребекка поверталася назад коридором потяга, почуваючись трохи краще. Декілька разів їй здавалося, немов вступила до цікавого гуртка, який існував уже тривалий час.

Двері її купе були відчинені, й там, перед тими двома, стояла велика дівчинка, яка спиралася на стійку з багажем однією рукою та махала якимись папірцями другою. Вона була одягнена у форму без накидки і мала каштанові коси й червоне, майже хлоп’яче обличчя.

— Послухай, Тіш. Я не пропоную тобі читати зараз, просто поклади їх до свого рюкзака.

Ребекка вирішила також зняти свою накидку. Вона згорнула її та залізла на верхню полицю, аби покласти її там, намагаючись водночас прочитати, що написано на верхньому папірці. «“Мій собака”, вірш Роберти Джонс» — значилося зверху.

— Повторюю востаннє, Роберто, — сказала Тіш утомлено, — немає жодного сенсу класти їх до мого рюкзака, бо я однаково це не читатиму.

— Татусь каже, що це кращі вірші з тих, які я коли-небудь писала.

— Це не дуже переконливо, — зауважила Сью Мардох.

— Але ж вони заслуговують потрапити до шкільного журналу! — наполягала Роберта, яка, здавалося, дійсно була наполегливою. — Якщо чесно, він каже, що мої вірші набагато кращі за деякі речі, надруковані в журналі!

Ребекка повернулася на своє місце, насолоджуючись тим, що відбувається. То це і була та сама Роберта Джонс, від якої дівчата намагалися втекти! Тепер зрозуміло чому.

— Дивись, Роберто, днями відбудуться збори з питань журналу, де будуть обговорюватися всі матеріали. Тоді я прочитаю вірші разом з усім, що інші дівчата зробили на канікулах, і якщо ми всі погодимося з татусем, то вони будуть обрані.

— Звісно, якщо ми не погодимося з татусем, — сказала Сью, — ми їх не оберемо.

Доказавши, дівчинка підвелася, взяла Роберту за лікоть і спровадила в коридор.

— Тобі краще піти: ми піклуємося про новеньку. Здається, їй дошкуляє головний біль! — прошепотіла вона голосно та сильно штовхнула дівчинку. — Бувай!

Після цього вона грюкнула дверима та впала назад на своє місце, дивлячись на Ребекку.

— Сподіваюсь, тебе не образили мої слова?

— Ні, — відповіла Ребекка. Вона дивилася на Тіш зацікавлено, не вірячи в те, що почула. — Ти справді редактор журналу «Требізон»? — запитала вона.

Широка усмішка, яка, здавалося, ніколи надовго не полишала обличчя Тіш, знову повернулася. Вона та Сью пересунулись, щоб опинитися напроти Ребекки.

— Дякувати богу, ні!

— Тіш співпрацює з журналом від імені Джуніпера! — пояснила Сью. — Завдяки тому, що вона добре знає англійську, дуже справедлива та ніхто з нею не сперечається. Це як бути редактором, але в меншому масштабі. На початку семестру вона приймає всі пропозиції від Будинку, переглядає їх та запитує, якої думки про це люди. Потім оголошують збори, висувають найкращі пропозиції, а ми всі голосуємо.

— Потім обираємо дві чи три роботи, — пояснила Тіш, — а найкраща отримує золоту зірку, яка означає, що робота гідна потрапити до журналу. Усі Будинки так роблять. Це економить редакторові багато часу та робить процес більш демократичним.

— А хто редактор? — запитала Ребекка.

— Дівчина на ім’я Елізабет Екстон, вона навчатиметься на старшому шостому курсі.

— Елізабет! — вигукнула Ребекка. — Але її батько...

Запанувало ніякове мовчання. Дві дівчинки подивилися одна на одну. Вони виглядали майже збентеженими.

— Тобто ти знаєш про це?

— Ну так. Щось про це йшлося в листі, який надіслали нам разом зі шкільною брошурою та всіляким таким.

— Ми вважаємо, що це виглядає досить огидно, — сказала Тіш. — І це майже так огидно, як і виглядає! Не те, щоб Фредді Екстон висунув якісь умови за порятунок журналу. Просто так склалося, що це був кінець семестру, а дівчата, які переходили до старшого шостого курсу цьогоріч, влаштували збори, щоб обрати нового редактора.

— Вони просто знали, як сильно Елізабет хотіла цього, — сказала Сью, підхоплюючи розповідь, — тому вони голосували за неї. Вони, напевно, відчували, що не мають вибору. Окрім того, без її батька журнал більше б не існував, або існував би не в тому вигляді, у якому ми звикли його бачити, а тепер так може тривати роками.

— Проте деякі з нас вважають, що її однаково можуть позбавити посади, — припустила Тіш. — Одрі Максвел може стати значно кращим редактором.

— Хай там як, це були чесні вибори, — сказала Сью. — Їх не силкували голосувати за неї, вони просто вважали, що дівчина впорається добре.

— Їй краще впоратися. Цього року відзначатимуть золотий ювілей — особлива подія. Дуже багато людей чекатимуть на це.

Тепер Ребекка усвідомила важливість чорної сумки Елізабет. Вона також зрозуміла, що Елізабет не була художницею.

— Я бачила її, — промовила вона. — Гадаю, вона працювала над цим усі канікули. Вона сиділа у вагоні-буфеті й показувала комусь роботи — деякі малюнки були дуже красиві.

— Вона, напевно, дуже зацікавлена, — насупилася Тіш, — якщо зустрічалася зі старшокурсниками та збирала матеріали перед початком семестру. Усе надходить до друку рано, але редактор зазвичай не збирає матеріалів до початку навчання, як я і сказала.

— Я чула, як вона згадувала про зустріч із деякими дивовижними людьми.

— Я очікувала на це! — Тіш зморщила носа, вона не вбачала тут нічого важливого. — Одного разу вона зустріла королеву.

Вони замовкли. Ребекка зрозуміла, що більше не буде на самоті, і їй подобалось спілкуватися з цими дівчатами.

— Було приємно з тобою поспілкуватися, — сказала Тіш, немов читаючи її думки. — Ти справжня протилежність Роберти Джонс та однієї чи двох інших дівчат, повністю зациклених на собі, які ніколи не замовкають.

— Вона, здається, любить себе, — муркнула Ребекка.

— Гадаю, що хтось таки має, — засміялася Тіш та серйозно додала: — А ти пишеш що-небудь? Вірші чи щось таке?

Ребекка почервоніла до коренів волосся.

— Звісно ні, — швидко відрізала вона, — нічого серйозного. Я люблю читати, та й годі.

Вона підвелася, дістала свою накидку та витягла з кишені книжку в м’якій обкладинці. Тепер їй починало тут подобатися. Вона влаштувалася з книгою, а дівчата повернулися до своїх місць і продовжили спілкуватися.

Ребецці здалося, що Ішбель Андерсон була ексцентричною особистістю, і це їй подобалося. Проте зараз вона хотіла скоріше потрапити до Требізону.