Требізон. Перший семестр

Розділ четвертий

Могутній редактор

Щойно Ребекка пройшла крізь маленькі ворота з написом:

відпочивальники зібрали свої речі та хотіли залишити пляж.

— Заради всього святого, навіщо ти порпаєшся у брудному смітнику, Гелен? — запитав її батько.

— Я хочу знайти те, що вона писала!

— Йди сюди, негайно ж, Гелен! — звеліла їй мати. — Та викинь цей клаптик паперу назад!

Родина пішла через піщані дюни, потім покритою травою стежкою на схід до місця, де вони зупинилися. Там стояв маленький фургон. Гелен із сестрою йшли позаду.

— Ось, послухай це, Мелісо. Це вірш. Я ж казала тобі, що вона розумненька!

Вона почала читати уривки вголос і хихотіти.

Хтось ішов стежкою перед ними, опустивши голову, занурений у свої думки. Елізабет Екстон так само, як Ребекка, відчувала потребу побути на самоті. Вона вирушила на тривалу прогулянку, розмірковуючи над однією проблемою знову і знову, проблемою, яка виникла через те, що вона стала новим редактором журналу «Требізон». Літні канікули сподобалися їй більше, ніж будь-коли раніше; було неймовірно мати щось важливе, що вона повинна була зробити, що дало їй змогу зустрітися та поспілкуватися з відомими людьми. Однак одна проблема залишалася. Вона досі не була вирішена, а вже настав час повертатися до школи.

— Викинь це, Гелен! — сказала Меліса.

Дівчина, якій вже набридла її знахідка, жбурнула папірець у повітря, підкинувши його пальцями та пускаючи по вітру. Він прилетів просто до ноги Елізабет Екстон. Вона, зітхнувши, підняла його. Відпочивальники смітять!

— Поверніться сюди! — покликала вона дівчат, які пройшли повз неї.

Гелен зупинилася, розвернулася та поглянула на неї.

— Ти кинула це.

— Упевнена?

Уже маючи намір прочитати дівчині нотацію, Елізабет зрозуміла, що тримає у руці вірш, вельми непоганий. Перший рядок був найбільш вражаючий. Дівчинка, вочевидь, тільки-но його написала.

— Це... Це вірш, — сказала Елізабет трохи невпевнено.

— Забирай! — коротко відповіла дівчина. Вона розвернулася на підборах і поквапилася наздогнати свою родину.

Елізабет, повертаючись до школи, перечитала вірш двічі. Вона вирішила, що це було трохи дивно, проте що більше вона про це розмірковувала, то дивнішим це їй здавалося.

Тим часом Ребекка в паніці піднімалася сходами Будинку Джуніпер. Гучний дзвін лунав з їдальні. Дівчата мчали повз неї сходами, ледь не збиваючи її.

— Час пити чай!

— Ти запізнишся!

«Я ще навіть не вмилася та не розпакувала валізу!» — подумала Ребекка.

Вона забігла в двері на першому поверсі. Спальня була такою самою, як і її, проте стіни були блідо-зелені, а не світло-жовті. Не той поверх! Вона швидко розвернулася та помчала на інші сходи, де розташовувалися потрібні двері під номером шість.

Її валіза стояла перед ліжком. Вона була акуратно підписана:

Ребекка Мейсон,

Будинок Джуніпер,

школа "Требізон" —

та чекала на те, щоб її розпакували.

Хтось стояв спиною до дверей, оглядаючи валізу. Більше нікого не було.

— Ребекко! — вигукнула Тіш, обертаючись. — Де ти була? Я шукала тебе!

Ребекка була приємно здивована.

— Внизу, на пляжі. Так я буду з тобою?

— Ось моє ліжко. Дзвоник повідомив про чаювання.

— Проте я ще не розпакувала валізу.

— Зробиш це після чаювання. Швидше умийся! У тебе слід від ручки на обличчі. Я проведу тебе до їдальні. Сью зайняла нам місця за столиком Джосс Вайнінг.

У спальні були дзеркало й умивальник. Ребекка швидко вмилася й розчесала волосся. Її настрій поліпшився. Вона хотіла б, щоб Тіш Андерсон стала її найкращою подругою, проте сподіватися на це було надто самовпевнено. З іншого боку, вона мала подобатись Тіш, інакше та не стояла б тут зараз і напевне не влаштувала б усе так, щоб вони сиділи за одним столиком.

— Дякую, що зачекала на мене, — сказала Ребекка. — Я б померла, якби одна-єдина запізнилася.

— Вибач, я загубила тебе, коли ми вийшли з автобуса. Ходімо.

Вони поспішили вниз західними сходами та вийшли на терасу, оглядаючи випускників. У кінці тераси, в сучасному білому корпусі, що стояв під прямим кутом до пансіонату, на першому поверсі були відчинені французькі вікна. Глибокий безперервний гуркіт поширювався навколо, немов дзижчання тисячі диких бджіл, які літають навколо нектару червневим вечором. «Требізонці» перебували в їдальні та збиралися пити чай.

— Я швидше! — вигукнула Тіш.

Ребекка помчала вперед терасою, що простягалася вздовж білої будівлі, великими кроками. Вона ледь не врізалася в стіну білої будівлі в фініші.

— Я виграла!

— Ти швидка!

Вони ввірвалися, захекавшись, до великої їдальні, де дівчата сиділи по десятеро за столиком. Джосселін Вайнінг очолювала стіл, накладаючи з великої таці на тарілки сосиски, смажені на грилі, й бекон.

— Вибачте за запізнення. Ребекка загубилася.

— Ти новенька? Привіт! Сосиски, бекон? Чи і те, і те?

— І те, і те, будь ласка, — сказала зголодніла Ребекка.

— Вона гарний бігун! — Тіш подивилася на Ребекку, яка саме клала на тарілку боби. — Нарізаних томатів? Джосс була найкращою в іграх минулого семестру і, напевно, буде знову.

За столом пролунав сміх, підтверджуючи сказане.

— Гарно граєш у хокей? — поцікавилася Джосс.

— Я... я не знаю, — пробелькотіла Ребекка.

Ребекка знала, що добре бігає. І хоча хотіла добре навчитися командних ігор, вона не дуже багато грала в них до теперішнього часу, окрім нетболу.

— Що ж, те, що ти швидко бігаєш, — гарний початок.

Сью Мардох, яка сиділа поруч із Джосселін, обмовилась про хокейне обладнання, Тіш приєдналася, і у них швидко зав’язалася жвава бесіда.

Ребекка відчула, що її ткнули ліктем у ребро. Вона вперше звернула увагу на дівчинку, яка сиділа поруч із нею. У неї було каштанове волосся та гарне обличчя з повними губами.

— Будь обережна, — промовила вона таємничим шепотом. — Тобі не сподобається в спортивній команді. Вони бігають рано-вранці перед сніданком, додатково практикуються вихідними... Якщо тільки вони подумають, що ти здібна до цього, то вже не втечеш.

— Дякую, що попередила, — посміхнулася Ребекка. Було приємно знайти когось такого доброзичливого. Але водночас вона відчула двоякість. Їй хотілося бути частиною цієї маленької компанії, яка розмовляла про хокейне обладнання. Вони, вочевидь, були частиною молодшої команди минулого року та їздили до інших шкіл на матчі. — Чи вони дійсно сприймають це все серйозно?

— Можеш бути впевнена, сприймають, — сказала дівчинка із почуттям.

У той момент Ребекка побачила Тіш, яка, закинувши голову назад, сміялася з чогось. Її рот був навіть більший, ніж завжди, а чорні кучері підстрибували.

— Тіш теж бігає перед сніданком?

— Не хвилюйся, — сказала дівчинка, — серед нас багато нормальних. Я — Деббі Рікард. А тебе звати Ребекка?

І хоча Ребекка тоді ще не знала, що Деббі Рікард неймовірно перебільшувала, а таке її ставлення було підживлене тим, що вона не мала жодних здібностей до будь-яких ігор, їй сподобалося сидіти з Деббі до кінця вечері. Дівчинка щосили намагалася бути доброзичливою. Окрім того, здавалося, всі хотіли поговорити з Тіш Андерсон. Коли вони з’їли свіжі фрукти та йогурт, дівчинка-гречанка Мара Леонодіс підійшла від сусіднього столика та посмикала Тіш іззаду за куртку.

— Я бачила міс Морган! — сказала вона. — У неї зараз збори персоналу, проте пізніше вона зустрінеться з нами у кімнаті для хобі та виокремить місце, де ми це поставимо.

— Добре, — відповіла Тіш, явно схвильована.

Ребекка згадала про велику картонну коробку, яку Мара привезла до школи. Що ж це може бути?

Коли дівчата почали розходитися, по всій їдальні почувся одночасний приголомшуючий скрегіт стільців.

Джосселін Вайнінг пропонувала Селлі Елфінстоун зіграти в бадмінтон, Тіш захопилася розмовою з Марою Леонодіс, а Сью Мардох сказала, що піде до «Гіларі», як далеко це б не було.

— Що ти робитимеш зараз? — запитала Деббі.

— Мені все ще потрібно розпакувати валізу.

— Я піду з тобою.

У гуртожитку Ребекка швидко розклала свої речі. Вона охайно поклала одяг до шухляд рожевого комоду та повісила халат. Особисті речі вона поклала до тумбочки біля ліжка.

— Твоя валіза зберігатиметься внизу, з іншими, — сказала Деббі, витягаючи її за двері. — Незабаром їх зберуть і покладуть на склад до кінця семестру. Твій верхній одяг, — вона показала на гумові чоботи, дощовик та шкільну накидку, — лежатиме внизу. Також там є спеціальна шафа для твого інвентарю для ігор.

Деббі допомогла їй спустити одяг униз та показала, куди його покласти. Ребекка була дуже вдячна за це. Проте, коли Деббі потягнула її коридором на перший поверх до маленької кімнати з телевізором, Ребекка застигла в дверях. Це був чудовий вечір, який не хотілося псувати переглядом телепередач.

— Я б краще оглянула місцевість...

— Але ж це «Лендслайд!» —- запротестувала Деббі.

— Тоді не пропускай його через мене! — сказала Ребекка. — Зі мною все буде гаразд.

— Ги впевнена? — Деббі виглядала так, ніби їй полегшало. — Годі побачимося пізніше, коли питимемо какао.

Коли двері зачинилися і Ребекка залишилася одна стояти в коридорі, позаду почувся голос:

— Ходімо, проведу тобі екскурсію.

— Ох, — Ребекка озирнулася й побачила Тіш. — Ти справді це зробиш?

Вони вийшли на вулицю. Окрім головних будівель школи, згрупованих чотирикутником, були також інші будівлі, на майданчиках.

— Ця велика будівля поміж дерев — спортивний комплекс. Ми здаємо його в оренду іноді, щоб було легше сплачувати обслуговування. Там є критий басейн, бадмінтон, сквош та багато іншого.

Тіш продовжувала швидко йти.

— Ось хокейні майданчики, а також тенісні корти на траві. Корти із жорстким покриттям — з іншого боку спортивного комплексу. Ми використовуємо їх для нетболу в цьому семестрі. Ходімо, подивишся на озеро.

Вони пішли по плитці повз чагарники та вийшли до води. Озеро насправді було великим ставком, порослим травою, та дуже гарним, з водяними ліліями, які плавали на ньому.

Поруч із озером розташувалась довга низька будівля. Колись це була стайня і каретний двір, а тепер це сучасна будівля з дзеркальними вікнами і верандою в іспанскому стилі з видом на озеро. З відкритого вікна лунала музика і пливла по воді.

— А це «Гіларі», — пояснила Тіш. — Музична школа імені Гіларі Камбервелл, де у нас проходять заняття з музики та де навчаються гри на інструментах. Там дуже багато маленьких класів, де можна тренуватися. Скрипка, що зараз лунає, має належати Сью.

Цього виявилося забагато для того, щоб Ребекка сприйняла все за один раз. У різних місцях на майданчиках побудували кілька дуже привабливих споруд. Тіш пояснила, що деякі були для персоналу, а ті, більші за розміром, гуртожитки третього та старших курсів.

— Після Джуніпера ми переходимо до менших будинків, на тридцять чи сорок дівчат зі спільною спеціалізацією, там більш вільно та легко. Усі пансіонати мають свою назву — Віллобі, Чемберс, Паркінсон — ти поки їх не запам’ятаєш. Дивись, це Паркінсон, пансіонат для старшого шостого курсу.

Вони сповільнилися, коли проходили повз привабливий старовинний будинок вікторіанської доби з великими вікнами та стінами, вкритими плющем. Він мав власний сад, із садовими лавками й альтанкою. Хтось вийшов із бокових воріт, дівчата зупинилися, даючи змогу перейти дорогу. Ребекка одразу впізнала високу витончену фігуру з виразними рисами обличчя та довгим чорним волоссям, що спадало вздовж спини. Елізабет Екстон скидалася на відьму, якщо придивитися збоку.

— Елізабет?

— Що ти хочеш, Ішбель? — роздратовано запитала префект. Вона вочевидь поспішала.

— Скажи, будь ласка, як довго я можу збирати матеріали в Джуніпері?

Ребецці здалося, що вона побачила роздратовану похмурість, яка пробігла обличчям префекта; але якщо й так, вона швидко зникла.

— Приблизно два тижні. Про це буде оголошено на Асамблеї. То ти все ще добираєш матеріали?

— Так, мене обрано на два семестри. Новенькі не матимуть багато часу. Минулоріч, коли ми були новенькі, то мали десь чотири тижні.

— Новенькі ж не сподіваються потрапити до журналу, еге ж?

— Двоє потрапили минулого року, коли Мері Грін була редактором.

— О, спробуймо здогадатися, хто редактор журналу «Требізон» зараз? І це не Мері Грін. — Дівчина зупинила свій погляд на Ребецці лише на секунду, хотіла щось сказати, але передумала. Потім заговорила раціональніше: — Все буде надруковано раніше, бо це видання до золотого ювілею, пам’ятаєш? Мені шкода, я не можу приділити тобі більше часу. Все буде оцінено належним чином.

Вона поспішила туди, куди йшла.

— Нікчеми, — сказала вона пошепки.