Третя карта

І БУДЕ ДЕНЬ, І БУДЕ ЇЖА

Сонце пробивалося крізь жалюзі рівними смугами проміння, що кольором були схожі на розплавлену сталь. Чорні тіні безжально різали килим, срібні черевички на тоненькому підборі, атласне крісло, на яке кинуто було синю газову сукню, пачку сигарет і книжку, розгорнуту рукою людини, котра любить читати і читати вміє: корінець був не зім'ятий, і в тому, як було розгорнуто книжку, не відчувалося насилля над річчю.

Інгрід довго дивилася на виразну білість сталевих ліній, що розрізали її спальню. Вона чула голос садівника Карла: він уже давно підстригав газони в парку; напевне, він почав підстригати їх невдовзі після того, як Інгрід повернулася з прийому в шведського посла. Тільки раніше Карл намагався тихо працювати, щоб не розбудити дочки графа, а тепер, як на його думку, спати було гріх, бо сонце уже в зеніті, і покоївка (здається, це був голос Емми) кликала садівника на другий сніданок.

Інгрід увімкнула радіо. Диктор читав останні вісті: фюрер здав у фонд оборони рейху мідну браму рейхсканцелярії. По всій Німеччині проходить кампанія, проголошена рейхсмаршалом Герінгом: збір металу для перемоги над англо-єврейськими банкірами. Зміцнюються економічні зв'язки з Росією. Прем'єр Франції П'єр Лаваль прийняв німецького посла і мав з ним дружню й відверту бесіду з питань подальшого розвитку відносин між рейхом і Францією. Виступаючи на мітингу в Загребі, «поглавник» незалежної держави Хорватської Анте Павеліч заявив, що новий порядок у Європі несе всім народам справжню свободу, яку гарантують геній фюрера і дуче, могутність їхніх великих армій, що довели спою мужність і незламність у боях із плутократами. Температура в Берліні плюс двадцять три градуси, вітер південно-західний, помірний, увечері можлива гроза.

Інгрід встала, уважно оглянула себе у величезному дзеркалі, вмонтованому в стіну спальні: коли ще була жива мама, до дівчинки запрошували балетмейстерів із Берлінського театру опери, і тільки два роки тому Інгрід попросила шофера зняти станок, що проходив уздовж дзеркала і за який вона трималася, опрацьовуючи балетні позиції.

Ванну кімнату було оздоблено сірими мармуровими плитами, тож якось Інгрід пожартувала: «Татку, я почуваю себе у своєму басейні, як у нашому фамільному склепі».

У воду, яка здавалася зеленою через те, що мармур був саме такий на колір, Інгрід палила хвойного екстракту; поди потемніла, (робилися темно-жовтою, і запахло лісом, далеким, не тутешнім, а баварським, куди родина Боден-Граузе виїздила на ціле літо. Але після того, як під Варшавою загинули два сини графа, брати Інгрід, а мати, не перенісши горя, померла, дочка й батько ані разу не залишали Берліна.

Дізнавшись про загибель синів, граф сказав:

— Це помста за мою пасивність. Не можна просто говорити про тупість єфрейтора, проти нього треба було боротися. Я винен в усьому. Мені немає прощення.

Він промовив це спокійно, так спокійно, як рідко говорив удома, тим-то Інгрід найбільше і злякав цей заціпенілий батьків спокій. Вона любила його більше за всіх у сім'ї, тож і не помилилася, відчувши якусь приреченість у батькових словах. Він таки вирішив відійти до синів і навіть визначив точну дату: зразу ж після того, як закінчить необхідні формальності, викличе управителів із померанських і баварських маєтків, складе заповіт і зустрінеться з тими своїми друзями, котрі зможуть заступитися за дружину й дочку, якщо їм доведеться мати справу з представниками влади єфрейтора.

Та коли мати Інгрід померла від розриву серця, не перенісши загибелі синів, граф так само методично і раціонально відмінив своє рішення про самовбивство аж до того часу, поки Інгрід не вийде заміж. Запросивши дочку, він сказав їй:

— Оскільки ти народилася аристократкою, Інгрід, я не маю потреби повторювати очевидне: тільки нуворишам, які дорвалися до багатства, здається, що їм усе можна. Ти з дитинства виховувалася серед розкоші, це було звичним, проте я завжди намагався переконати тебе, що справжньому аристократові дозволено дуже небагато. Хлопчикам можна було залишитися в Берліні, але закон нашої родової честі не дозволив їм робити цього, тож вони і пішли на фронт і загинули, як інші німці. Я не гнівив би господа, якби вони померли в ім'я торжества Німеччини. Але вони померли в ім'я загибелі Німеччини, тим-то я й хочу поділитися з тобою деякими міркуваннями.

Голос батька був сухий і позбавлений будь-яких емоцій; хвилювання старого можна було вгадати тільки по тому, як він раз у раз рівняв довгими своїми пальцями складені в купку аркуші паперу.

— Я пам'ятаю твоє захоплення Кантом, — вів далі Боден-Граузе. — В юності усі повинні пройти через це. Вважати себе, тобто суб'єкт, першоосновою буття, який фактом свого народження створює цей світ, прекрасно і мудро. Але час Канта минув. Принаймні на той період, поки на нашій батьківщині шаленіє єфрейтор. Усім буде нав'язано кошмар. Кожному німцеві, — повторив старий граф, — уготовано кошмар, якого ще не було в історії людства. Проте коли б я вважав цей кошмар скороминущим, коли б він був схожий на інквізицію — добра мета при вандалізмі — її досягнення, — я примирився б, Інгрід. Державою можна керувати тільки в тому разі — особливо в наш час аеропланів, танкеток, метрополітенів, якщо людина, котра взяла на себе тягар керування, підготовлена до цієї складної, тяжкої, спопеляючої творчості. Пробач, що я говорю так довго, я трохи схвильований.

Інгрід ще ніколи не бачила батька таким. Вона поклала свою широку, теплу долоню на його довгі пальці, і губи батькові на якусь мить здригнулися, щось сталося з обличчям, але то було тільки на мить. Він провадив далі звичайним, скрипучим, розміреним голосом:

— Можна прийняти хрест і незаслужену муку, якщо віриш, що твоя безневинна смерть принесе користь справі одноплемінників. Легко примиритися із злигоднями, що звалилися на тебе й на твою сім'ю, коли ти впевнений, що ці злигодні продиктовані доцільністю й логікою. Та коли ти бачиш, що країною править банда, позбавлена знань, позбавлена розуміння історії, позбавлена моральних устоїв, править за законами бандитської зграї, тоді терпіння стає актом підлості. Нам, Боден-Граузе, дозволено небагато, бо наше становище дозволяє нам усе. Так от, нам більше не дозволено терпіти. Гадана сила єфрейтора, гадане його торжество таїть у собі таку страшну кару, яка знищить не його — державу; не його зграю — німецький народ. На жаль, єдина сила, що може протистояти єфрейторові, не на Заході, а на Сході. Рік тому мудрі люди говорили зі мною про дії. Це було до початку польської кампанії, але я тоді вірив, що Захід зламає вискочку. Я відмовився продовжувати розмову, бо вели її люди зі Сходу. Ні, ні, вони з нашого кола, це німці, — пояснив граф, побачивши в очах дочки переляк. — Зараз я виправив свою попередню помилку… Ні, не помилку… Зараз я спробував спокутувати свою провину… Хоч провина перед минулим не може бути спокутувана. Це схоже на тавро, це довіку. Словом, коли зі мною що станеться, я хочу, щоб ти знала ті мотиви, які спонукали мене до дії.

— Коли з нами щось трапиться, — виправила Інгрід.

— Тебе вони не зачеплять. Я одписав тобі половину майна, і тобі треба буде порвати зі мною: тепер діти часто поривають із батьками. Привід я тобі підкажу, порадившись із своїми новими колегами.

— Ти неправильно мене зрозумів, тату. Я не буду бездіяльна. Ти маєш рацію, нам, людям нашого кола, дозволено занадто мало, щоб я могла спостерігати твою боротьбу і загальну покірну тупість.

… Інгрід опустилась у ванну, в біле, пухнасте шумовиння, яке приховувало під собою темно-буру воду, і шумовиння було схоже на те, що крутиться над виром у їхній річці в Баварії, тільки там іноді у таке саме шумовиння потрапляла гілка або розпластаний аркуш паперу, і вони раптом починали кружляти й зникали, затягнені в таємничу безодню страшною силою.

Спостерігаючи за водовертями там, у Баварії, Інгрід уперше замислилась над тим, чому справжньої, могутньої сили насправді не видно, вона не фіксується оком, як одна з найвищих таємниць буття.

Інгрід уважно придивлялася до людей свого кола, до чоловіків, таких самих, як і в неї, сімей. Вони здавалися їй позбавленими справжньої сили. В них усе було зовнішнє: спритність, гідність, гумор, поблажливість. Але в них не було того, чим, як здавалося Інгрід, одрізняється справжній мужчина: у них не було двох почуттів — провини і співчуття до тих, хто їх оточує, з чого, врешті-решт, і складається сила. Вважаючи себе за дворян, продовжувачів істинно аристократичного прусського духу, чоловіки її кола намагалися в усьому бути схожими один на одного і не розуміли, що цим самим вони мимоволі руйнували в собі індивідуальне начало. З дитинства, очевидно, під впливом батька, Інгрід відстоювала своє право бути саме Інгрід Боден-Граузе, і ніким іншим вона бути не бажала. Вона не хотіла брати, їй, навпаки, хотілося віддавати оточенню часточку свого «я», але це повинна бути вона, тільки вона, а не якась частина знеособленого кастового «ми».

Без того дівочого трепету, який так сентиментально оспівували у міщанських фільмах гітлерівського кінематографа, вона прийшла до парубоцької неохайної оселі Томаса Шарре, випробувача літаків на заводі «Фокке-Вульф», і залишилася в нього, та й потім часто залишалася в нього — це було її право розпоряджатися собою, тож і не хотіла вона те право нікому віддати. А коли Томас запропонував їй побратися, вона відмовилась:

— Любий, нерівність рівнів, поки вона існує, не дозволить нам бути щасливим подружжям. Та й потім я терпіти не можу слова «шлюб». Воно протилежне слову «любов».

— Мені здавалося, що це потрібно тобі, — сказав Томас.

— Чому? — Вона стенула гострими хлопчачими плечима. — Існуючій нерівності треба протиставити особисту рівність, треба відчувати себе вільним, тільки тоді ми зможемо любити одне одного.

Томас розбився, виконуючи мертву петлю в ущелині, — треба було перевірити надійність нового винищувача в умовах гірської місцевості. Інгрід тоді вперше напилася: вона пила чарку за чаркою і перед тим, як упасти, відчула тепло й побачила перед собою добре обличчя Томаса. Вона чомусь почула його слова, які він сказав їй за тиждень до загибелі:

— Тільки вільний може любити, кажеш ти? Але вільний має свободу вибору, заміни, пошуків. Отже, я можу завтра полюбити іншу?

— Ти не зможеш полюбити іншу, бо знаєш, як я люблю тебе, — відповіла тоді Інгрід. — Але ти можеш привести її на ніч, і ця свобода вибору ще більше прив'яже тебе до мене — так що краще без потреби, поки ти любиш мене, не шукай.

— А ти? Ти змогла б?

— Звичайно, — сказала тоді Інгрід, і, згадавши розгубленого Томаса, од якого потім залишилася тільки обгоріла кисть із годинником, що й далі цокав собі, вона голосно, невтішно заплакала, тоді впала у довге й тяжке забуття.

… Інгрід розітерлась аж до почервоніння шорстким рушником, одяглася й вийшла до їдальні.

— Еммо, — гукнула вона покоївку, — принесіть мені кави, будь ласка.

Покоївка принесла грінки, джем і чорну каву у високому срібному кавнику. — Граф у себе?

— Граф поїхав. Він чекав вас снідати, але тоді зрозумів, що ви пізно повернулися, й випив свою каву сам.

— Як він себе почував?

— Він усміхнувся до мене й сказав, що погода має бути гарна.

— Обличчя п нього було не дуже набрякле?

— О ні! Вигляд у нього був як і завжди.

— Попросіть, будь ласка, заправити мій автомобіль, я їду до редакції.

— Машину вже заправлено.

— Подякуйте шоферові, будь ласка. Ага, довідайтесь у секретаря: Курт Штрамм не дзвонив?

Покоївка вернулася за хвилину:

— Імені гера Курта Штрамма у її записах немає.

— Гаразд. Дякую.

Подумавши про Курта Штрамма, вона відчула ніжність. Після того, як загинули брати, Інгрід перенесла на нього частину своєї любові до хлопчиків.

«Який він ніжний, — часто думала Інгрід, — немов дівчина, і ямки на щоках, як у дівчини, і червоніє так само, й уразливий не по-хлопчачому. Але він дуже чистий і вірний — він ніколи не брехав, навіть у дрібницях».

Вона була проти того, щоб залучати до боротьби Курта Штрамма. Інгрід вважала, що боротьбу може витримати той, хто ладен втратити. Така готовність з'являється у тих, хто багато прожив і збагнув нудотність життя, якщо його смисл зводиться тільки до їжі, сну та дозованих годин служби.

А Курт Штрамм був надто молодий і завжди щасливий. Він ще не підготовлений до можливого наслідку, — вважала Інгрід. А може, в глибині душі вона жаліла юнака — вона ж бо знала напевне, що на неї чекає, і була готова до того страшного, на що вона щасливо, легко й цілком прирекла себе.

… Уперше зустрівшись із Гуго Шульцом, який став згодом керівником, Інгрід сказала йому, що робитиме тільки те, що не суперечить її поняттю про честь і гідність. «І ще, — додала вона, — я не вмію виконувати чужу волю. Я мушу збагнути й лише тоді зможу робити». — «Ви маєте рацію, — мовив Гуго. — Я теж пройшов через це і не закликаю вас до викоренення вродженої чутливості, розуміючи, як треба цінувати це справді аристократичне почуття. Але щоб ви змогли приносити користь, будь ласка, зважте на пропозицію одного з наших жіночих журналів — ми зробимо так, що до вас звернуться одразу декілька, — попрацювати у них, поїздити по Німеччині та суміжних країнах, написати для них дещо. Це прохання ви зможете виконати?»

Інгрід незабаром поїхала до Гамбурга і там, як їй і порадив Гуго, оселилася не в «Імперіалі» і не в «Кайзергофі», а в маленькому портовому пансіонаті з холодним туалетом у кінці коридора. Це було початком її «легенди». Вона мала — згідно з задумом одного з керівників християнського підпілля, зв'язаного з Москвою, — стати особливо довіреною зв'язковою. Отже, треба було, по-перше, привчити гестапо до того, що графиня Інгрід Боден-Граузе любить їздити по країні і не позбавлена дивацтва (найімовірніше там думатимуть про сексуальну неврівноваженість аристократки, яка під час своїх поїздок живе у закутнях), а по-друге, такі поїздки дозволять Інгрід вийти з рамок касти по-справжньому, не духом — духом вона ніколи не була в касті, — а знанням іншого життя, інтересів і турбот інших людей.

… Інгрід вийшла в сад: великі скляні двері були розчинені, й вітер обережно бавився шторами. Інгрід сіла у велику гойдалку і, заплющивши очі, слухала, як важко, наче бомбовози, гудуть джмелі довкола величезної клумби, обсадженої жовтими трояндами.

… Уперше Гуго вичитав їй за те, що Інгрід наважилася написати про долю двох маленьких дівчаток, які жили з хворою матір'ю — прибиральницею в ресторані. Дівчатка приходили на кухню, і мати оддавала їм свою порцію юшки. Жалісливий кухар підкладав дівчаткам по шматку м'яса. Якось угледів це метрдотель та й сповістив хазяїнові, який негайно звільнив прибиральницю. У сердешної відкрився туберкульоз, і її поклали до лікарні. Інгрід написала про цю трагедію для журналу. Репортаж її, ясна річ, не надрукували, бо втрутилася цензура, але дівчаток узяли до притулку. Редактор відтоді стала дивно поглядати на Інгрід, котра «робить такі скороспішні висновки із окремого випадку».

… По дорозі до редакції Інгрід заїхала до будинку, куди зрідка навідувався Гуго: як відповідальний працівник міністерства авіації, він не був обмежений у часі й звичайно снідав у товаристві друзів, або в якомусь маленькому ресторанчику, чи в тихих особняках на Ванзеє. Зустрічі з Інгрід у цих аристократичних домах були зрозумілі й ні в кого не могли викликати підозри.

Одного разу Гуго приїхав сюди з офіцером СС із почту Гейдріха; пін не попередив друзів, що привезе есесівця, і пошкодував про це, бо Інгрід, Курт і Егон, як і двоє інших чоловіків, що зібралися за столом, не змогли приховати страху.

Гуго згодом порадив Інгрід: «Якщо есесівець запросить вас до машини, будь-який есесівець, жартома попросіть його показати ордер на арешт; вони люблять, коли їх бояться, і в тому, як вів вам відповість, ви прочитаєте людину, її суть».

Сьогодні Гуго в особняку був сам. Він неуважно запропонував Інгрід кави.

Не дослухавши навіть її відмови, налив собі, двічі капнув на скатертину, що аж похрускувала від крохмалю, й промовив:

— Через декілька днів почнеться війна з Росією.

— Цього не може бути…

— Вам треба завтра виїхати до Кракова. Вас попросять про це в редакції. Тема: піклування націонал-соціалізму про дітей — жертв війни; у Кракові відкрито притулок для осиротілих українських дітей. Зустрінетесь там з одним чоловіком. Вищий від середнього зросту, в сірому костюмі, із значком члена НСДАП у петлиці. — І Гуго розгорнув альбом з фотографіями Кракова, тицьнувши пальцем у міст через річку. — Тут. О восьмій годині вечора, біля першої лави праворуч. Цебто отут. — І він знову тицьнув пальцем у ледь помітну на фото лаву. — Чоловіка ви не знаєте. За легендою, ви Магда, учителька з Ростока. Домовитеся з ним про форми зв'язку.

— На вас лиця немає, Гуго…

— А ви гадаєте, на вас воно є? — відповів Гуго жорстоко, навіть сердито, як здавалося жінці. —На кому зараз є лице? На кому?! Ми були стрижені під один гребінець з тридцять третього року, але то хоч були маски життя, блазнівські, нікчемні, які сміялись, а все-таки життя! Зараз на кожному з нас маска смерті! Пробачте, — урвав він себе. — Пробачте, Інгрід. Прошу, будьте обережні в Кракові: це прифронтова зона. І ще: скористайтеся з поради Герінга — «гнівайтесь, зберігаючи усмішку». Я не знаю людини, до якої ви їдете. Я не знаю, хто це. Розумієте? І через це дуже за вас хвилююся… Та перефарбуйте своє чорне волосся на біле — для провінції ви не еталон арійки… Зв'яжіться з Куртом Штраммом, він бував у Кракові до війни, ходив на лижах у Закопане…

— Я не можу з ним зв'язатися уже третій день, — відповіла Інгрід.

Гуго встав із стільця і, немов переламавшись, потягнувся до Інгрід:

— Він не дзвонив од вівторка?

— Так.

— Ви шукали його, і він не відповідав?

— Так. Що-небудь сталося?

Гуго не розуміючи глянув на Інгрід, закурив, стиснув між пальцями ложечку, зігнув її і тільки аж тоді відповів:

— Ні. Нічого не сталося… Після того, як візьмете квитка на Краків, повертайтеся сюди — я сам одвезу вас, але не на вокзал, а на одну з приміських станцій.

— Ви хочете побачити, чи не стежать?

— Так, — неквапно мовив Гуго. — Невже ви мали рацію, коли не радили залучати Курта? Справді, адже він іще дитина… У мене в ванній є фарба для волосся, зможете зробити щось самі чи потрібен перукар?