Третя карта

КУРТ ШТРАММ (V)

А зараз він відчув спокій, блаженний, розслаблений спокій, бо конвоїр, що підтримував його під лікоть, звернув ліворуч, і Курт побачив коридор, саме такий, про який мріяв, — довгий, вузький, з білими стінами, а в кінці, в самісінькому кінці, жовтувата, стара, потріскана кахляна стіна.

«Мабуть, мені краще лягти в ліжко й видужати, — подумав раптом Курт, — а вже потім я зроблю те, що зобов'язаний зробити. Зараз я можу не добігти. У мене жар, сильний жар, і конвоїр схопить мене за шию й повалить, і вони все зрозуміють і тоді позбавлять мене змоги розпорядитися собою так, як я повинен розпорядитися».

Він точно відчував кожен свій крок, розуміючи, що відстань до кахляної стіни стає дедалі менша й менша.

«Ти погань, Курте. Ти зміг обдурити сивого есесмана, ти наговорив йому багато дурниць про минуле, які будуть смішні, коли він прочитає їх Інгрід, Гуго чи Егону, і вони зрозуміють, вони все зрозуміють, бо ти прокричав їм те, чого не міг би ніколи сказати звідси. Вони повинні зрозуміти твою маячню, і нащадки зрозуміють, вчитавшись у ті показання, які ти дав: чим дурніше й безглуздіше сказане тобою буде записано сивим есесманом, тим ясніше стане всім, що ти тримався стійко і не був мерзотником і нікого не підвів, рятуючи своє життя. Ти зміг обдурити сивого, а зараз ти хочеш обдурити себе. Не супереч. Не відмагайся слабістю, жаром, тим, що поряд конвоїр. Коли ти видужаєш, їх буде два. І потім ти можеш марити і в маренні скажеш про нашого зв'язківця із Швейцарії. І про Інгрід. І про Гуго з Егоном». Курт відчував, як жовтава, в тріщинах кахляна стіна насувається на нього.

«Боже милосердний, допоможи мені! — став благати він. — Дай мені сили, боже! Як просто жити на землі, ходити по ній, відчувати біль, страждати від кохання, нестися. з гір, коли холодний сніг голочками б'є тобі в обличчя… Ох, навіщо ж я думаю про це?! Я не повинен про це думати зараз! Я повинен думати про голки, що входять під ніготь, повільно й пружно роздираючи шкіру, доходять до мозку й до серця і до того страшного холоду, який з'являється всередині за хвилину перед тим, як вони починають. Невже я звичайна тварина, для якої можливість дихати, одержувати юшку й лягати на нари важливіша, ніж право остатися самим собою, розпорядитися тим, що мені належить? Ну, Курте, це ж тільки одна мить жаху, а тоді настане щастя визволення від самого себе, від отого себе, який уже відчув усередині тріщину, і та тріщина буде ширшати й ширшати, як розводи у березневій річці після першого теплого дощу, що шмагає тебе по обличчю, і ти висовуєш язика, щоб відчути, яка холодна і прісна вода падає з небес…»

Курт повернувся до конвоїра, жалібно всміхнувся до нього, а тоді спружинився, ударив його двома пальцями в око, відчувши мокрий холод очного яблука й гаряче тремтіння повік, і почув жахливий крик конвоїра, але то був не крик болю, а скоріше переляканий крик роззяви, щось на зразок жалісного скавуління мисливського собаки, який загубив слід підранка. Курт нахилив голову, відштовхнувся од підлоги й помчав, як раніше, коли приїздив на стадіон займатися легкою атлетикою перед початком сезону в горах, відчуваючи, що зараз, через мить, він відчує удар, і він уявив собі чітко і близько жовту масу свого мозку на жовтій стіні, і закричав від невимовного жалю до себе, і почув, як десь поряд грюкнули двері, і зрозумів, що за ним женуться, і замахав руками, щоб стіна швидше обрушилась на нього й розколола йому череп, у якому гримить ім'я зв'язківця, і пароль до Гуго, і адреса, де можна сховатися на випадок провалу когось із них, і любов до Інгрід…

Пітьма.

Визволення.

Це не було боляче: смерть настає за мить до того, як людина відчує біль.

(Уночі в номер до Штірліца постукали.

— Хто?

— З міської управи, — відповів голос українською мовою, — з медичного відділу, Опанас Мірошниченко.

— Що? — здивувався Штірліц, накидаючи халат. — Говоріть німецькою, будь ласка. Що сталося?!

Він одімкнув двері: на порозі стояв чорноокий чоловік у вишитій українській сорочці.

— Пробачте, забувся, — промовив Мірошниченко, переходячи на німецьку, — я лікар, відповідаю за дезинфекцію готелю… А ви, пане Штірліц, зовсім не змінилися з часів «Куїн Мері».

— Ви теж пливли на тому судні? В якому класі? — запитав Штірліц, відчуваючи співучу, стомлену, але водночас упевнену радість: слова пароля — слова надії.

— У другому… Я стажувався у Штатах. — Це був відзив.

— Заходьте, лікарю, — сказав Штірліц і ввімкнув приймача: Берлін передавав переможні марші).

Трушницького арештували о сьомій годині ранку. Все було так, як у домі пана Ладислава: у двері обережно постукали, і Трушницький вирішив, що це прийшов хто-не-будь з приводу завтрашнього, ні, сьогоднішнього уже концерту в театрі, в його театрі, і спитав охриплим від сну голосом:

— Хто?

— З домової управи, — відповіли йому, — у вас труби лопнули.

Трушницький оглянувся у темряву кімнати, води ніде не побачив, але вирішив, що це могло статися у ванні, тож і відчинив двері. На порозі стояли офіцер СС, два солдати і один у цивільному. Лице його видалося Трушницькому знайоме, але він не встиг пригадати, де вони бачилися, бо солдати швидко уштовхнули його до кімнати, а чоловік у цивільному чемно промовив:

— Збирайтесь хутенько, будьте ласкаві.

— А в чім справа? — запитав Трушницький, холонучи під того, що зблизька бачив обличчя пана Ладислава.

— У вашому помешканні залишатися небезпечно, у міс-ті почали орудувати червоні підпільники, — пояснив той, що у цивільному. — Ми вивозимо якомога ближче до німецьких казарм тих, за чиє життя побоюємося.

— Ой господи, а я вже був перелякався, — вимучено усміхнувся Трушницький, аж тільки зараз відчувши тремтіння під колінами. — Одну хвилинку, панове, прошу сідати.

Він швидко зодягнувся, потер долонею щоки — поголитися б, та часу немає, — господи, за що ж на нього червоним руку піднімати? Треба якнайскоріше виїхати звідси, дбайливий народ німці, нічого не скажеш, оберігають цвіт нації, розуміють, що без нас вони тут нічого не вдіють, привезуть на іншу квартиру, там і поголюся…

— Панове, а як же з речами? — спитав він. — Тут у мене партитури.

— Один із солдатів залишиться, поскладає все до чемодана та й привезе вам.

Трушницький нічого не збагнув навіть тоді, коли машина, в якій його так щільно, аж було дивно, затиснули між офіцером і цивільним, в'їхала до тюремного двору. І тільки аж коли його випхали з машини, і до нього наблизився есесівець, і вдарив у спину, кивнувши на ковані двері, аж тільки тоді Трушницький угледів грати на вікнах, високі мури, вишки з кулеметами і трупи, акуратно, мов дрова, складені у затінку, під навісом. Він хотів був іти, але ноги не підкорялися; коліна, здавалось, вигнулися у зворотний бік, тож йому спала на розум дурна думка, що коли ві» зробить крок, то це буде крок назад, а не вперед.

Допитував його високий есесівець, який миттю змінював усмішку на важку маску гніву. Той, що у цивільному, звертався до нього шанобливо: «Пане Діц». Трушницький врешті згадав: цивільний був секретар Мельника, шустрий Чучкевич; його в бандерівських колах називали Мишеням.

— Слухайте-но, Трушницький, — хапливо заговорив Діц, слиняво зжовуючи чорний тютюн сигарети, — у ваших інтересах сказати нам усю правду. Всю, розумієте?! Якщо ви надумаєте приховати бодай найменшу дрібницю, я накажу розстріляти вас негайно, ясно вам? Іде війна, і в нас немає часу теревені правити!

— Я нічого не розумію. Що я маю… Перед ким я завинив? — стиха запитав Трушницький.

— У чому він має признатися? — переклав Чучкевич. Адже ви запитували, — він скинув очима на Трушницького, — у чому вам треба признаватися, еге?

— Еге ж, еге ж, — квапливо відповів Трушницький, немов чіпляючись за рятівне коло — за українську мову Чучкевича, який зараз допоможе геть усе пояснити цьому довготелесому гестапівцю.

— Ну, це я вам підкажу, — мовив Чучкевич. — Вам нелегко самому збагнути, в яку паскудну гру вас утягнув Лебідь. Ви художник, ви не про життєву прозу думаєте, ви в емпіреях витаєте, — лагідно, тепер уже неквапливо вів далі він. — Він же утягнув вас у гру, Трушницький. Він вам наказав улаштувати концерт у театрі?

— Так.

Чучкевич сказав Діцу по-німецьки:

— Можна починати записувати, з цим буде просто.

Діц викликав стенографіста, той примостився в куточку, увімкнув яскраву настільну лампу, і Чучкевич присунув свого стільця ближче до угвинченої металевої холодної табуретки, на якій було наказано сидіти Трушницькому, і їхні коліна торкнулися, і Трушницький захотів, щоб цей дотик тривав, бо ця людина була все-таки своя.

— Отож, з приводу концерту, Трушницький. Лебідь просив вас обговорити програму з представниками окупаційної влади?

— Ні.

— Не просив, — повагом повторив Чучкевич, чекаючи, аж поки відповідь Трушницького запише стенографіст.

— Але ж він мав знати, що програма урочистого концерту повинна бути затверджена представниками нової влади? Адже повинен, так?

— Так, — повагом, силкуючись збагнути рятівний зміст у словах Чучкевича, повторив Трушницький. — Звичайно.

— Лебідь сказав, що настановляє вас головним режисером театру?

— Головним диригентом.

— Що?

— Я кажу — головним диригентом.

— Ну, знаєте, різниця невелика.

— Так, невелика, — швидко згодився Трушницький.

— А він мав погодити це питання з новою владою? Як ви гадаєте?

— Мав.

— Він ніколи не казав вам, що треба попросити нову владу настановити німецького директора вашого хору?

— Ні.

— От і виходить, що він хотів стати над новою владою, цей Лебідь? Чи ж не так?

— Я не знаю… Мені здається…

— Ні, зачекайте, — лагідно перебив його Чучкевич, — як же це так — «не знаю»? Така відповідь може видатися нещирою пакові Діцу. Ви все пречудово знаєте, Трушницький. Емпіреї емпіреями, але ж хліб ви їсте земний, а не небесний. Адже ми існуємо тільки через те, що у світі є великий фюрер Адольф Гітлер і його нація. А якщо Лебідь геть усе брав на себе? Якщо він геть усе хотів розв'язувати сам? Тоді як? Адже він хотів розв'язувати сам — так?

— Він самостійний, — згодився Трушницький, відчувши, як у ньому народжується особлива, ляклива догідливість і бажання в усьому йти за Чучкевичем. — Це ви правильно згадали: він справді дуже самостійна людина.

— А може, зарозуміла? — підказав Чучкевич. — Можливо, сказати б точніше — зарозуміла?

— Взагалі-то, звичайно, це було в ньому… Але з приводу нової влади…

— Що з приводу нової влади? Він бодай раз привітав вас так, як усі чесні люди нової Європи вітають одне одного?

— Казав… Це він завжди казав…

— Але частіше він, либонь, казав «хай живе фюрер Степан Бандера», чи ж не так?

— Це так, це правда, він, звичайно, теж казав «хай живе наш фюрер Степан Бандера!»

— Отепер ви й скажіть мені, — зрозумівши остаточно Трушницького, повторив Чучкевич, — намагався Лебідь поставити себе над новою владою? Як на мене, відповідь може бути тільки одна: ствердна. Намагався?

— Не те, щоб намагався, але взагалі це в ньому було… Це заперечувати важко, — відповів Трушницький, ковтнувши важкий клубок, що застряв у горлі. — Я тільки аж тепер починаю розуміти, — додав він, силкуючись усміхнутися, — хіба ж одразу все збагнеш? Це ви цілком правильно сказали: я живу у світі музики, а вона оддаляє людину від земної суєти, вона…

— Стривайте, — обережно перебив його Чучкевич. — Стривайте, мій дорогий. Якщо ми з вами порозумілися на тому, що ви знали про бажання Лебедя стати над новою владою, то постає таке питання: «Кому це вигідно?» Це не може бути вигідно українцям: вони загинуть без нової, німецької, культурної влади, згниють живцем, утопляться в помиях. Кому ж у такому разі вигідно стати над владою?

— Кому? — довірливо, благаючи поглядом про допомогу. Трушницький повторив запитання Чучкевича.

— Ну, а ви як думаєте? Кому?

— Щось у мене голова йде обертом… Та й потім я не можу второпати: мене арештували?

— Це залежить від того, що і як ви відповідатимете, Трушницький, все од вас залежить. Завжди все залежить од людини.

— Але сьогодні ж концерт має бути…

Трушницький подумав із жахом, що вже ніколи він не стане за пюпітр, ніколи, ніколи не почує овацій залу, і йому так стало жаль себе, що він сказав:

— Господи, за віщо все це? У чому моя провина?

— Корисливої причини за вами немає, — впевнено мовив Чучкевич, — усе можна залагодити, тільки треба бути чесним, надзвичайно чесним. Та й не тільки перед паном Діцом або мною, його помічником. Чесним треба бути перед самим собою, Трушницький. Скажіть мені, будь ласка: кому було вигідне бажання Лебедя стати над новою владою? Ворогам нової німецької влади, чи ж не так?

— Ви гадаєте, ворогам?

— А ви як гадаєте? Як ви про це самі гадаєте?

— Хто міг би уявити собі…

— Оце вже інша справа… Уявити собі цього ніхто не міг, ні в кого подібне укластися в голові не могло — тут ви маєте рацію, безперечно. Отже, вам здається, що вчинки Лебедя об'єктивно були на користь ворогам нової влади. Так?

— Тепер мені, звичайно, так здається, але раніш мені це й на думку не спадало.

Чучкевич кинув оком на Діца. Той хитнув головою, Трушницькому дали підписати протокол і вивели до камери. Там він і знепритомнів, коли пан Ладислав, пригортаючи дітей своїх, зайшов до нього, підморгнув порожньою кривавою очницею — око було вибите, звисало на довгій жилці, і мовив:

— В Опера, в Опера, хочу в Опера, мій друже!

На десяту ранку Чучкевич «оформив» ще п'ятьох, котрі в картотеці Мельника проходили як «слабаки». «Докази» проти Лебедя і Стецька були, таким чином, «незаперечні».

Ознайомившись із показаннями арештованих, Лебідь закричав, зриваючи голос:

— Та ви що, озвіріли? Пане Діц, ми ж бо свої! На кого руку піднімаєте? Це все штучки Мельника! Ми ж очистили Львів, ми все для нової влади робили! Що ж це таке, пане Діц? Це ж наклеп Мельника, як ви не розумієте?!

Чучкевич підвівся з своєї табуретки і спроквола вдарив Лебедя грубезною спітнілою долонею — наче кіт.

Діц схопився з-за столу, гаркнув:

— Чучкевич! Геть звідсіля!!

Той якусь хвилину не знав, що робити, затим розпрямився, цокнув підборами та й вийшов з камери. Діц наблизився до Лебедя, зняв із нього наручники, усміхнувся по-змовницькому і шепнув:

— Невже ви не розумієте, що так зараз треба?

— Що треба? — так само тихо спитав його Лебідь.

— Потрібно страждання, — мовив Діц. — Хіба важко збагнути? Хто-хто, а вже ви мусили б зрозуміти це, пане Лебідь. Вам і вашим друзям потрібен терновий вінок національного страждання. До серйозної, найсерйознішої боротьби ви приєднаєтесь трохи пізніше. Ви мене зрозуміли, пане Лебідь?

… Гестапо зафіксувало три самогубства членів ОУН. Один із самогубців, учитель Гребенкж, написав у передсмертній записці: «Я був самостійником, а зараз я збагнув, що я наймит. Я вважав себе за патріота вільної України — виявилося, що я мавпа, яка тягала каштани з вогню для гітлерів. Мені соромно жити».

А дев'ятнадцятирічного легіонера «Нахтігаля» Миколу Шаповала, сина селянина Степана, повісили у дворі львівської в'язниці. Було вишикувано каре німецьких солдатів. Віддалік стояли оунівці з штабу Мельника.

— Український бандит Микола Шаповал, який виявив невірність ідеям рейху, за зраду справі Великої Німеччини присуджується до смертної кари через повішення. Так буде з кожним українцем, який думкою, словом або ділом зрадить Великій Німеччині, — зачитав вирок Діц, удивляючись очима в обличчя мельниківських штабістів.

Ті стояли сумирні: в очах у них були острах і зацькована, рабська шаноба…

Полковник Лахузен, помічник адмірала Канаріса, все-таки встиг зустріти Оберлендера — всі берлінські аеродроми контролювала армія, отож про час прибуття «юнкерсів» із Львова до штабу ОКВ (і відповідно в абвері) дізналися негайно.

А що Оберлендера не було арештовано, а тільки викликано до партійної канцелярії для пояснень, то Лахузен посадив його в «майбах» і сказав:

— Гіммлер виграв. На цьому етапі виграв. Але Розенберг і Канаріс наполягли на тому, щоб Бандеру помістити в окремий «котедж» Заксенхаузена: там тримають «національні резерви», з якими треба буде працювати. На певному етапі й за певних умов ми повернемося до Бандери. Він буде в ореолі мученика національної ідеї — це справляє враження. Вам слід випередити події: внесіть пропозицію негайно вивести «Нахтігаль» до генерал-губернаторства. Запропонуйте додати легіону поліцейські функції на польських або сербських землях. — Лахузен закурив і, глибоко затягнувшись, сказав:-Або на французьких. Головне — обличчя не втрачайте. Канаріс, мені здається, вже домовився про ваше відрядження до Праги по лінії мого відділу з продовженням роботи в університеті. Затим ми знову переведемо вас до Росії, як тільки упаде Москва: потрібно буде налагоджувати сільське господарство у чорноземних областях — це ваш коньок.

— Прикро, — мовив Оберлендер, і його м'яке, округле обличчя зробилося жорстким. — Прикро, коли програємо у дрібницях.

— Всякий програш таїть у собі виграш. Ставтесь до програшу як до предтечі перемоги. Гітлера не стане — дух нації вічний. Він зробить те, що повинен був зробити, — доробляти належить нам.

Оберлендер глянув на Лахузена допитливим поглядом.

— Чи не занадто ризиковано говорите, полковнику?

— Я веду машину, радіо увімкнуто, вас викликають, щоб дати прочуханки, — що за користь вам доносити на мене? Засуджуючи особу Адольфа Гітлера, я думаю тільки про велич Німеччини і ні про що інше. Та й потім, знаєте, краще одержувати тисячу марок за те, що тримаєш язик за зубами, аніж сто за те, що тримаєш кайло в руках.

— Розумно, — згодився Оберлендер. — Вельми розумно. Для себе — не для справи. Виходить, ідея васальних слов'ян вичерпала себе?

— Поки що важко говорити. Армія підтримує Розенберга. Можливо, нам пощастить внести до одного важливого документа зо два вельми важливих абзаци. Ми гадаємо, що фюрер — на цій стадії — підпише наш документ; йому бракує часу вчитуватися в абзаци, оскільки більшовики завзято воюють. Абзаци важко протягувати у дні миру; війна допомагає тим, хто ризикує…

… Розенберг надіслав до Львова директиви, доручивши апаратові партійного гауляйтера ознайомити з ними усіх співробітників міністерств східних територій; копію він вручив фюрерові, щоб «відвести всілякі інсинуації з приводу мого так званого лібералізму щодо слов'ян».

Перший документ називався «Пам'яткою для молодих працівників рейхсміністерства», і в ньому було сказано:

Наступна директива мала суто економічний характер, роз'яснюючи, які повинні бути норми видачі продуктів на душу населення.

З приводу промислових товарів у директиві було сказано таке:

Інші вказівки виходили вже не від Розенберга, а з різних управлінь рейхсміністерства, проте всі вони були завізовані керівником «українського відділу» Смаль-Стоцьким…

Вказівки ці були сугубо конкретні:

… Прочитавши ці документи, Штірліц якийсь час сидів немов укопаний. Він ще раз глянув на підпис Смаль-Стоцького, і гидлива гримаса скривила йому обличчя.

Зробивши фотокопії, щоб надіслати їх через свого нового зв'язкового до Центру, він сховав документи у сейф та й поїхав до Діца. Він їхав містом, вигляд якого протягом кількох днів став інший. Він бачив, як німецькі солдати зривали таблички з назвами вулиць: площа Ринок стала Кракауештрасе, вулиця Абрагамовичів перетворилася на Кляйнштрасе, Підвальна — Ам Грабен. Штірліц їхав поволі, люто стискаючи кермо, і думав про те, що зараз потрібно триматися, як ніколи раніше, бо, прочитавши документи Розенберга, він ще раз упевнився у приреченості гітлеризму — питання часу, та й тільки. А вже те, що час — це кров і загибель тих, хто перший стає на бій із злом, що ж, це — данність, діалектика, як то кажуть…

Штірліц міркував зараз спокійно, уперше за останні дні спокійно. Він міркував про те, чому німці вирішили зробити ставку на дрібних крамарів. Це тільки здається, що власність робить з людини свого раба, а хіба раби можуть бути провідниками нового? Пушкін і Кант були багатші за тебе, Герінге, з твоїми «народними заводами», і з твоїми «народними німецькими банками», тому що вони вільні у своїх думках і їм було про що мислити, а тобі нема коли мислити, бо тобі потрібно пити і жерти на прийомах у рейхсканцелярії, приймати паради люфтваффе, вислуховувати рапорти ад'ютантів, давати санкції на розстріли, читати зведення про перемоги, а все це підминає тебе, тож і в душі у тебе немає нічого, через те що позбавлений жаги пізнавати. Адже тебе не цікавить, чи є кінець всесвіту, а коли немає, то як це осягнути розумом; тебе не цікавить, що таке людська пам'ять, як вона живе у віках і хто зберігає її, цю пам'ять. Дурноверхі наці, вам не збагнути, що мрії дітей — це майбутнє суспільства. Про що мріють діти? Ви думали про це у своїх рейхсканцеляріях? Хіба ви пам'ятаєте свої дитячі мрії? Хіба ви спроможні дізнатися про мрії своїх дітей? Адже нормальні діти мріють стати пілотами або диригентами, хірургами або шоферами, маршалами або акторами, але ніхто з них не мріє стати крамарем. Діти хочуть мати гоночний автомобіль, але не таксомоторний парк, ляльку, але не фабрику ляльок. Крамар — раб здобутого. Для нього немає інших ідеалів, окрім того, щоб утримати, зберегти, залишити все, як є. А це неможливо в наш час — залишити все, як є. Світові надано швидкості, нової, особливої швидкості, і її не можна погасити, тож дрібний крамар, раб речей, їхній власник, смішний у світі нових, цілеспрямованих швидкостей.

Якби ти, фюрере, служив ідеї серйозній, реальній, а не химерній, ти робив би ставку на інших і на інше. Ти ж, фюрере, слабосилий, від початку й до кінця слабосилий, дарма що зараз такий нібито й могутній та незламний, і на твою честь усі так горланять «хайль» і так побожно ставляться до тебе. Але ж важливо бути, а не здаватися могутнім, фюрере. Покладайся на крамаря, фюрере, покладайся! Я дуже прошу тебе, вважай його своєю опорою. Думай, фюрере, що благополуччя кількох тисяч у багатомільйонному морі неблагополуччя — ота реальна сила, що правитиме тобі за опору. Тисяча не може бути опорою, коли справа стосується мільйонів. Тож ці мільйони мають знати, що їм приготував твій Розенберг. І вони дізнаються про це. Я вже постараюся, щоб вони дізналися про це.

Штірліц побачив, як до в'язниці заїхало три машини, три криті машини. Штірліц спинив свого «вандерера» біля прохідної, показав жетон і зайшов до подвір’я в’язниці. Трупи, роздягнуті догола, з двома вогнепальними ранами: на грудях і в голові, — лежали біля стіни. Діловиті есесівці никали поміж трупами, перевертали тіла й нахилялися до облич. Було чути швидкий перестук металу: есесівці вибивали молотками золоті коронки. Штірліца занудило, він одвернувся, рушив до умивальні, сполоснув обличчя холоднющою, з голубинкою водою і, одерев'яніло ступаючи, вийшов із в'язниці. Він довго сидів у машині, не маючи сили повернути ключ запалювання. А потім він змусив себе їхати до Мельника, розмовляти з Діцом, писати рапорт Шелленбергу — потрібно працювати, щоб усе знати і все пам'ятати. Це дуже погана властивість — помста, та коли за все це не буде кари, тоді настане кінець світу, і діти народжуватимуться чотириногими, і зникне музика, і не стане сонця, і буде вічна, чорна, беззоряна ніч. Пам'ять зберігають люди і виявляють її помстою, коли інакше діяти не можна, бо в усьому, завжди і для кожного є межа.