Третя карта

QUOD ERAT DEMONSTRANDUM[4]

Штірліца розбудив телефонний дзвінок. Тут, у Львові, на Червоноармійській вулиці, поки що не перейменованій на Герінгштрасе, цей дзвінок видався йому зловісним. Повільно, як це завжди бувало з ним у хвилини небезпеки, Штірліц увімкнув нічник і глянув на годинника: була третя година ранку. Телефон дзвонив і далі, і було щось приречене й тужне у тому повторенні дзвінків і тривожних пауз тиші.

«За мною нічого нема, — вирішив Штірліц. Мислив він цієї миті, неначе переглядаючи кінохроніку, тільки в пришвидшеному темпі. — Та й потім, коли б за мною щось було, навряд чи стали б дзвонити. Вони прийшли б без дзвінка, безшумно відчинивши двері, як я, ламаючи Діца».

Він потягнувся до трубки, і раптом кров прилила до обличчя, і він відчув, як одразу ж похололи пальці й обважніла потилиця.

«А якщо це пов'язано з Магдою?» Він не встиг навіть відповісти собі, не встиг вирішити, як він вчинить, коли з нею щось сталося, і зразу ж узяв трубку.

— Тут Штірліц.

— А тут Діц, — почув він розкотистий, надзвичайно самовдоволений, якийсь особливий голос гестапівця.

— А раніше ви не могли подзвонити?

— Не було чого. Літаків з Берліна ще не висилали.

— Літаків з Берліна? А в чому річ?

— Це не телефонна розмова. Вирушайте до Фохта — це у ваших інтересах. А я візьму Оберлендера й зразу ж буду у Фохта. Мені не хотілося звертатися ні до кого іншого: ви знаєте цього сволоцюгу краще за всіх інших. Домовились?

— Гаразд. Тільки я не розумію, в чому річ.

— Це не телефонна розмова, — повторив Діц радісним голосом, — я зміг довести, хто він є насправді, — і поклав трубку.

Штірліц рвучко підхопився з ліжка, швидко підставив голову під кран. Вода була крижана, і смак її видався Штірліцу забутим, російським.

Одягаючись, він думав про те, що різниця між водою в Берліні і тією, яку пам'ятав з юнацьких років, була разюча: вдома вода була по-справжньому холоднюща, з голубинкою, саме з голубинкою, бо сказати про воду «з голубизною» — не можна, це надто неоковирно. Усе те, що неоковирно, — жалюгідне й безглузде, тому що будь-яка незграбність — у мисленні чи рухах — перш за все силкується зберегти гідність, а постійна увага до власної гідності вироджується у хворобливу підозріливість і зневіру в добро.

«Стривай, — зупинив себе Штірліц. — 3 водою — це я, певно, роблю дурниці. Вода скрізь однакова, ми наділяємо її властивостями фетиша залежно від нашого внутрішнього стану. Та й не потрібно зараз заглиблюватися в емпіреї, хоч я прекрасно розумію, чого я так наполегливо поринаю в них: це я заспокоююся і хитрую сам з собою».

Саме в цей час Гуго Шульц загальмував біля особняка Боден-Граузе — вони поверталися з святкового прийому в люфтваффе, — допоміг Інгрід вийти з «вандерера», провів її до важкої, з чавунними викрутасами хвіртки й сказав:

— Обніміть мене і прикиньтесь п'яною — зараз вони вискочать з-за повороту.

Інгрід піднялася навшпиньки, обняла Шульца, пригорнулась до Нього. Із-за повороту вискочив верткий «опель-капітан», набитий рослими, натренованими помічати все, що нормальній людині помічати було б не слід, гестапівцями, які зосереджено видивлялися; вони побачили тих, за ким стежили; шофер зменшив швидкість, гестапівці завчено зіграли неуважність, а проте фото зробили та й зникли за поворотом.

— Зараз вони повернуться, — зітхнув Гуго, — так що стійте собі й далі біля…

— Потерти потилицю?

— Я не люблю, — відповів Шульц. — Чого ви усміхаєтесь?

— Це я так плачу.

— Курт помер з гідністю… Він мовчав. За нами стежитимуть так само надокучливо ще зо два місяці, а тоді стануть працювати інакше. Усім нам зараз треба продовжувати контакти, світські контакти. Від роботи, від нашої роботи зараз слід утриматись.

— Отже, до Кракова мене більше не пошлють?

— А ви там не були, Інгрід. Ви не були там. Ніколи. І нікого не зустрічали.

Інгрід похитала головою.

— Зустрічала, Гуго… Зустрічала… Але ж і Курт зустрічав, а помер із гідністю…

Вона поцілувала Гуго, коли «опель» знову вигулькнув з-за повороту, і, легко відчинивши важку хвіртку, почвалала додому.

… На вулицях, коли він їхав на квартиру до Фохта по безлюдному, світанковому, тихомирному, тривожному Львову, Штірліц побачив, як німецькі солдати зривали жовто-блакитні знамена Бандери і піднімали червоні, з білим колом і чорною свастикою посередині — стяги рейху.

«Це початок бійки між ними, — подумав Штірліц. — Чи ж не так? Чи я забігаю вперед і бажане видаю за дійсне? А чому б і не розпочатися бійці? Армію скеровано в атаку, на тили її не вистачає. Отже, тут буде бій Гіммлера, Бормана й Розенберга. Отже, бійка між бонзами можлива? Чому вчора знамена Бандери поганили все місто і солдати СС ходили спокійно і спокійно обмінювалися гітлерівським вітанням з п'яними від крові оберлендерівськими нахтігалівцями? Чому вчора патрулі були геть усі з «Нахтігаля», а сьогодні жодного бандерівського легіонера немає і тільки чорні на вулицях? Чому Діц подзвонив мені і розмовляв радісним голосом? Чому він насмілився сказати про Фохта як про «сволоцюгу», адже Фохт зараз над ним, він вищий? Ні, це все-таки початок бійки. Але якщо я нав’язую свою волю подіям, що розвиваються самі собою, поза моєю логікою, тоді я можу сильно програти. Діц ладен піти на все заради того, щоб узяти реванш за Олену. Чи ж не так? Мені не можна програвати, бо дуже мало наших людей перебуває зараз у такому становищі, як я. Проте, з другого боку, коли я правий, тоді нам буде дуже важливо мати те, що я хочу одержати. Риск? Риск. Смішно лякати себе риском. Я живу, наче хворий на рак, який знає, що кінець може настати кожної хвилини. Тільки одні панікують, а я сподіваюся».

… Фохт сидів біля телефону, блідий, аж синій, старанно приховуючи од Штірліца тремтіння у пальцях.

«Хтось спрацював раніше за Діца, — зрозумів Штірліц. — Очевидно, армія встигла його попередити. Армія приймає літаки, без їхньої санкції жоден літак, нехай і тричі есесівський, на військовий аеродром не сяде — війна е війна».

Штірліц увімкнув радіо, дочекався, поки нагріються лампи у великому «філіпсі», прослухав перші такти музики, яка дедалі голоснішала, немов силкуючись прорвати тремтливий матер'яний диск приймача, закурив, показав Фохто-ві очима на душник у стіні і неквапно потушив сірник.

Фохт, спершу не розуміючи, глянув на душник, а потім у його очах щось промайнуло, та зразу ж і погасло, і Штірліц зрозумів, чого погасло. «Він не вірить мені. Треба пояснити йому різницю, — вирішив він, — різницю Фохт зрозуміє, він знає по своєму відомству, що це таке — різниця».

— Зараз приїде Діц. Він бере Оберлендера, а тоді заїде по вас, щоб одвезти на аеродром, — тихо промовив Штірліц. — Літаки з Берліна вже вилетіли. Арешти тут почалися? — напівствердно запитав він.

— Я не знаю, — відповів Фохт, — мене не з'єднують ні з Стецьком, ні з Лебедем, ні з Бандерою.

— Врятувати вас можу я, — неголосно вів далі Штірліц. — Я врятую не з жалю до вас — цього почуття я позбавлений, то химера. Я врятую вас заради наших інтересів, бо я з політичної розвідки, а не з гестапо.

— Пробачте, але я не розумію, — мовив Фохт, похитавши головою. Він почав терти скроні білими, плоскими пальцями з посинілими нігтями, і Штірліц раптом відчув, які вони у нього холодні й вологі.

— Постарайтеся зрозуміти. Часу обмаль. Ви ж усе пам'ятаєте, Фохт. Ви пам'ятаєте все. Отже, ви мене швидко зрозумієте. Я міг би знищити вас у Загребі, коли ви загралися з нашим агентом Косоричем та Діцом. Я цього не зробив. Чому? Тому що ви для мене вигідніший, аніж Діц. Він із гестапо, а ви з іншого відомства, яке має виходи за кордон. Ви мені вигідні, Фохт. Якщо ви згодитесь стати моїм агентом — я називаю речі своїми іменами, у мене немає часу на сентименти — і ми зараз оформимо наші стосунки, я дам вам ключ до врятування.

— Що я повинен зробити?

— Виконати формальність.

— Яким чином ви мене врятуєте? Я не розумію, про який ключ ідеться? Я ні в чому не винен. Я вірний фюреру і рейхові…

— Це вже пісні, — поморщився Штірліц і глянув на годинник. — Я чув такі пісні, і вони мене не цікавлять.

— Я офіцер, Штірліц.

— Ну й прекрасно. Тим більше — які ж сумніви можуть вас мучити? Або ви стаєте моїм агентом, а ви знаєте, що ми маємо свою агентуру скрізь, або з вас зривають погони СС, і тоді ставте на собі хрест.

— Що я повинен написати? — Фохт хруснув пальцями, і Штірліцу здалося, що ламають сухий хмиз, який перележав зиму.

— Я — псевдонім вигадайте — зобов'язуюсь виконувати всі вказівки Бользена, знайомити його з тими матеріалами, які будуть потрібні, і запрошувати до співробітництва з ним тих своїх підлеглих, котрі потраплять у сферу його інтересів. Усе. І підпишетесь своїм псевдонімом. Другий документ — ідентичного змісту, тільки замість псевдоніма напишете своє ім'я і прізвище й підпишетесь так, як ви підписуєтесь на службових документах.

(Якщо Штірліц загине, другий документ, переправлений до Центру, дасть підстави тим, хто прийде йому на зміну, змусити Фохта виконувати те, що в усіх інших випадках робитиме Штірліц).

— Я не зможу дивитися у вічі керівництву, Штірліц…

Голос у Фохта був жалібний, і Штірліц помітив, що раніше голос його здавався більш низький — певно, він дуже стежив за собою, справедливо вважаючи, що тембр і сила голосу відіграють помітну роль у просуванні на службі в умовах тоталітарної держави, коли кандидатів на «сильних світу цього» всебічно вивчають у канцелярії Бормана, причому такі дані, як зовнішність, голос, привабливість, гумор, заносяться до течок, ідентичних тим, де зберігаються дані щодо розуму «об'єкта», його ділової підготовленості, расової повноцінності, освіти й міри відданості ідеалам націонал-соціалізму.

— Я не тисну на вас, Фохт, — сказав Штірліц. — Просто я не встигну дати вам ключа.

— Я напишу першу розписку, і дайте мені ключа. Тоді я напишу вам другу… Невже ви мені не вірите?

— Звичайно, ні. Ви занадто перелякані для того, щоб я міг вам вірити. Зрозумійте тільки, постарайтеся зрозуміти, що я зацікавлений у вашому виживанні, якщо я беру у вас розписки. Ми не вербуємо безперспективних людей.

Фохт швидко написав другу розписку, простягнув її Штірліцу, й зіниці його розширилися од жаху: по вулиці мчала машина.

— Це не він. — Штірліц зрозумів переляк Фохта. — Це вантажна машина. Отже, коли вас почнуть допитувати у Берліні — так, так, вас допитуватимуть там, — сміливо кажіть, що ви неодноразово просили Діца бути особливо уважним щодо Бандери. Скажіть, що, наскільки вам відомо, не тільки ви говорили йому про це. Підкресліть, що Штірліц був занепокоєний лінією ОУН-Б, запропонованою абвером, і попереджав про це Діца й вас. Наполягайте на тому, що ви були впевнені у санкціонуванні дій Бандери, оскільки гестапо мусило знати геть усе. Ви не могли допустити й думки про те, що такі замисли — а дії Бандери були наслідком далекого задуму абверу — невідомі Берліну. Ви відповідали за лінію. Ваша лінія була абсолютна. Усіх виявлених українських комуністів, росіян, євреїв і поляків ізольовано й занесено до списків на ліквідацію, чи ж не так?

— Далеко не всіх.

— Кажіть, що всіх. Матеріали готував Мельник, а він відповідав за тил, чи ж не так?

— Так.

— А Мельник — людина гестапо в першу чергу, абверу — в другу. Таким чином, ви з-під удару виходите… А оце приїхав Діц. Ну, ну, мужайтеся. Я дав вам ключа, а ви у літаку одімкніть двері до своєї пам'яті й побудуйте системи нападу. Ні в якому разі не захисту. Ясно?

Штірліц всміхнувся до Фохта, як тільки міг, м'яко.

— Якщо ви кому-небудь, де-небудь, коли-небудь признаєтесь, що я вас завербував, отоді ваша кар'єра справді закінчиться, оскільки вам — ні в партії, ні у Розенберга — ніхто не зможе повірити, а ми своїх агентів у кадри СД не беремо. У крайньому випадку, якщо Діц давно копав на вас і зміг тут щось зібрати, звинувачуйте його в непорядності, зведенні особистих рахунків і в моральному падінні: він мстився вам за смерть Косорича, бо ви були свідком його провалу. Другим свідком провалу Діца в його роботі з Косоричем був я. Зрозуміли?

… Коли літаки злетіли в сонячне, уже безмежно високе небо — було наказано Оберлендера з його людьми і Фохта відправити в різних літаках, — Штірліц усміхнувся до Діца.

— А тепер саме час добре поснідати, чи ж не так?

— Я маю півгодини. Потім треба їхати на допити.

— Ви провели цікаву операцію, друже.

— Загалом непогано, — згодився Діц і не стримав гордовитої усмішки, хоч усміхатися зараз, у хвилину свого тріумфу, він не хотів. — Досить цікава комбінація.

— Ану лишень навчіть, як треба робити такі фокуси, — попросив Штірліц, коли вони підійшли до машин. — Чи ще не можна відкривати?

— Вам можна, — значуще відповів Діц. — Я підвів до Бандери нашу людину. Вона підкинула йому мою ідею. Все інше спрацювало само по собі. Ви правильно вгадали, Штірліц, коли говорили про лаври Бандери. Не гнівайтесь, я тоді змушений був мовчати. Мельник — наша людина, і він зараз робитиме те, що ми йому накажемо. А Бандера — це абвер, це армія, ви ж розумієте… Яка на нього ставка? Коли мій агент — а це близький друг Бандери, це ми розіграли по нотах — сказав йому, що, тільки заявивши про себе на весь голос, на весь світ, по радіо, він зможе пробити наших «бюрократів» і вийти навпростець до фюрера, Бандера повірив.

— Готуйте місце для хреста, Діц.

— Хіба ми воюємо в ім'я нагород? — Діц зітхнув і сів у машину. — Нагороди понесуть воїни СС на чорних подушках перед нашими домовинами, Штірліц.

— Снідати будемо у мене?

— Можна у мене. В моєму холодильнику є пиво, шинка і сало.

— А в моєму — горілка, пиво, сало, сосиски й сир. Їдьмо до мене, я запасливіший… Як прізвище вашої людини?

— Шухевич, — відповів Діц, трохи повагавшись.

Він розумів, що, відповідаючи зараз Штірліцу, він зв'язує себе з ним. «Проте, — вирішив Діц, — краще зробити це самому, ніж після того, як Штірліц натисне». Ініціатива мусить бути в усьому, в зраді також, тоді це й не зрада зовсім, а стратегія: на війні перемагає той, хто залишається живий. На війні усяке може бути: випадкова куля в спину теж…