Третя карта

СТАРЕЧІ КЛОПОТИ (13 червня 1941 року, Берлін)

— Політик немов письменник, — прокашляв Скоропадський, глянувши з ненавистю на телефонний апарат. — Це ти потім зрозумієш, як подорослішаєш, зараз ще рано. Тобі сорок, а в ці роки тільки геній стає справжнім письменником. Тобі ще жити та жити, аж поки розумом дійдеш до того, що генієві од народження відкрито.

Омельченко згідливо кивнув, але очей від телефонного апарата не відривав — наполягав, сучий син, щоб гетьман подзвонив до секретаря Герінга ще раз. Ні вчора, ні позавчора старого з цим оберстом люфтваффе не з'єднували: «Ентшульдіген, майн гер, зайнятий». Секретар — він і є секретар: змій, нелюд, одне слово.

— А чого ж ти не запитуєш мене? — зненацька розсердився Скоропадський. — Чого не питаєш: чому, мовляв, схожі письменник і політик? Тільки як щось на зразок тарана я вам усім потрібен, як генерал на весіллі…

— Гетьмане, даремно ви гніваєтесь, справді — час дорогий.

— А я про що думав, коли зачинав розмову? Не про це, чи що? Про це ж, голубе. Я он свої фотографії подивився, коли молодий був, — мурло і є мурло. Справді ж бо. Хавало. Ле пті кабан. А час ач як обтер! Час і вороги. Зараз дивлюся на себе та й дивом дивуюся: благовидний аж до непристойності. Горілки пити не можна, дами цікавлять лише в ролі масажисток, отож і лишається одне: думати. А хіба у письменника не так само? Коли який і доживе до старості, отоді тільки й стане справі служити, а не самому собі. — Гетьман наблизив своє породисте обличчя, виголене аж до кремового блиску, до Омельченка і несподівано перейшов на хрипливий шепіт:-А герінгівський секретар молодий. Молодий він, на нього надії нема, тому ще кінець не ввижається. А як мені приниження терпіти від нього? Мені, Скоропадському?! Раніш-бо, знаєш…

Скоропадський урвав себе, тому що він хотів сказати про старого канцлера, про Гінденбурга, який приймав його і заповідав увагу до гетьмана, розраховуючи згодом скористатися з цього, тож бонзи Герінга спершу бували в домі Скоропадського, але потім, що більше перемог одержував рейх, то гордовитіші ставали оберсти і генерали, тим поблажливіші вони були до гетьмана. Спочатку Скоропадський думав, що це несвідомо в них, але потім йому здалося, що саме в такий спосіб усі оті хлопчаки в погонах воліють провести межу, переступити яку неможливо, через те що поблажливість страшніша за ворожість та будь-яку інтригу, оскільки в ній криється найприкріше розуміння твоєї непотрібності.

Учора, після ще одного дзвінка до приймальні рейхсмаршала, Скоропадський несподівано похолонув, відчувши гострий напад жаху. Він точно поділяв свої почування: страху він зазнав замолоду, він тепер нічого вже не боявся — роки не ті; страхаються тільки молоді та невдахи. Жах — це категорія інша, стареча, у ній є щось від безодні, від покірності: «Помру, а що потім? Темрява і німа тиша?» Саме роздуми про кінець, що невблаганно наближався, були пов'язані в уявленні Скоропадського з жахом. Він учора не одразу зрозумів, чому зародився в ньому холодний жах, але потім, збагнувши, тремтячим пальцем («Завтра ж до невропатолога, — мимоволі вирішив він, — на схилі віку без усього можна жити, тільки без здоров'я не можна») набрав номер Канаріса й попросив аудієнції.

Той розпитав про здоров'я, поцікавився, чи витримує гетьман, як і раніш, п'ять сетів на корті, але прийняти старого відмовився, пославшись на надмірну зайнятість і терміновий виліт «у справах».

Скоропадський довго сидів із заплющеними очима біля апарата, а потім викликав машину й поїхав до РСХА. Після двох годин принизливого очікування його прийняв Шелленберг.

— Генерале, бога ради, скажіть правду, — попросив Скоропадський, відмовившись од запропонованої кави, — Данило поїхав по Європі з вашої санкції?

— Ми не даємо санкцій, — усміхнувся Шелленберг, — Ми даємо рекомендації. Санкції дає апарат партії.

Скоропадський зазнав жалю до себе, відчувши (а особливо гостро відчувають лише безповоротно втрачене) молодість цього наймолодшого, тридцятирічного генерала СС, і свою самотню старість, і свою колишню молодість, яка завжди жорстока до старих, — і стулив повіки, мовбито не втримавши їхньої налитої ваги.

— Ви посварилися з сином, — скоріше ствердно, аніж запитуючи, сказав Шелленберг. — Інакше Данило, як добрий син, заспокоїв би вас: він поїхав, зважаючи на інтереси не тільки вашого націоналістичного руху, але й тих, хто вас традиційно підтримує.

«Отже, молодість не завжди жорстока, — з полегкістю зітхнув Скоропадський, — даремно я отак про нього відразу. Зрозумів батька, заспокоїв».

Учора його охопив жах через те, що, вдруге діставши відмову од секретаря Герінга, подумав: а що, як Данилів син, котрий посварився з усіма колишніми друзями, вирішив змінити курс? Даремно до Лондона, Мадріда, Вашінгтона не лаштуються… Такого не приховаєш, та й «друзі» не дадуть приховати: усякі там Краснови, Біскупські, Граббе негайно повідомили б по знайомих адресах. Вони всі од заздрощів склянки гризуть, їм усім доводиться прохати в тутешньої влади, і лише він, гетьман, нічого ні в кого спочатку не просив, бо вивіз після революції з Києва ікон, золота і музейних картин на три мільйони марок. «Я борець за білу ідею, — частенько говорив пін, — а ті — наймити, ті — служать!»

«Чого ж бо це я собі отак брешу?»-вражено подумав Скоропадський, згадавши свої давні слова і дивуючись цій несподіваній думці; а можливо, не стільки вразила його ця думка, як те, що зловив себе на брехні: раніш він жив окремо від брехні, пропускаючи її мимо, не фіксуючи на ній уваги, сприймаючи брехню мов якусь поясниму і зрозумілу необхідність; тож лише зараз, зазнавши жаху, а затим полегшення і легкість та сльозливу любов до лютого на вдачу сина, він зрозумів, що всі оці довгі роки, з дев'ятнадцятого, коли йому ще й п'ятдесяти не було, аж до нинішнього, коли вже стукнув восьмий десяток, він постійно брехав собі, свідомо брехав. Він зрозумів, що найчастіше йому западала в голову ця думка про брехню на тенісному корті, на полюванні або вранці, після ночі, проведеної з якою-небудь тутешньою аристократкою. Але тоді він пропускав цю думку мимо, тому що вдень починалися справи: він консультував гестапо, допомагав абверу, проектував для Розенберга, виступав на антикомуністичних мітингах, він був «геть» маном самостійної України, потоптаної більшовиками». Але після того, як минуло кілька років, особливо ж коли загинув Петлюра (відчувши мстиву радість, він злякався цієї радості своєї, бо загинув не просто ворог його особистий, а все ж союзник проти Совєтів, і він зрозумів усю мізерність своєї мстивої радості, і це настрахало його і приголомшило), він раптом признався собі, що ніякий він не гетьман і що гетьманство його залежить од тих, кому це вигідно у Європі, й визначається розстановкою сил у тутешніх парламентах, які мають його за фішку, що її можна пересувати як хочеш.

(Царський генерал, який говорив українською мовою з акцентом, Скоропадський був представником інтересів українських магнатів-землевласників, використовувався спочатку петербурзьким двором як така собі декоративна фігура від поміщицько-куркульської Малоросії; він розумів це і не претендував на свою лінію: він виконував те, що йому диктували згори. Однак тут, в еміграції, він з перших днів підкреслював свою гетьманську осібність і, червоніючи, обурювався на себе, коли забувався й починав у колі друзів говорити по-російськи: Берліну потрібна була, як колись Санкт-Петербургу, сановита «українська фігура» — вискочки від політики мають потребу в титулованих, це дає втіху їхньому самолюбству).

Скоропадський забороняв собі думати про те, що він, саме він, гетьман Скоропадський, винен у загибелі Петлюри. Він-бо знав, як усе робиться. Він тому єврею, який Симона пристрелив, нагана до рук не тицяв і на очі не бачив його, а попадися в добрий час — закатував би нагаями. Ні, занапастив він Петлюру інакше, занапастив, дозволивши друкувати про нього правду; дозволив, розповівши про звірства Петлюри в тому колі, звідкіля йдуть канали до преси — як би там не було, гетьман повинен бути вище за всіх добротою, повинен уміти прощати, — але він уперто мовчав, а коли різні спритники казали, що Петлюра ганьбить самостійний рух, Скоропадський не заперечував, як воно годилося б, а зітхав і журно розводив руками.

Уперше після довгих років мстивої радості Скоропадський злякано подумав водночас про себе, про Петлюру, який уже згнив у масній і сирій паризькій землі, про своїх німецьких хазяїв і покровителів. Колись Гітлер, Гіммлер і Герінг розстріляли своїх найближчих друзів — Ернста Рема і Штрассера, а ад'ютант Рема днював і ночував у Скоропадського, і гетьман пишався цією дружбою. Довідавшись про розстріл Рема, гетьман хильнув для хоробрості чарчину горілки та й подався до секретаря рейхсмаршала. Той мовив сухо, підкреслено сухо:

— Боротьба є боротьба.

А нещодавно, у Шелленберга, коли острах минув, але виникла гнітюча втома, Скоропадський втратив контроль над собою, сказавши:

— Я вирішив був, що помічник рейхсмаршала не хоче говорити зі мною через Данила, — двічі до нього дзвонив. Я був подумав, що Данилові заманулося в самостійність пограти…

— Ну, ми йому цього не порадили б, — зауважив Шелленберг і, чогось розлютившись, додав — Не дали б ми йому, гетьмане. Отож спокійно дзвоніть до секретаря рейхсмаршала: зараз у нас багато справ.

«Що ж ти мені про справи правди не кажеш, голубе? — подумав Скоропадський. — Про ці ваші справи Бандера з Мельником знають, а гетьман нібито і зайвий?!»

… Омельченко знову зиркнув на телефонний апарат, і Скоропадський слухняно набрав номер, знов-таки пояснивши собі, що зробив він це, згадавши вчорашні слова Шелленберга «про справи». Він подумав, що всі людські діяння й мислі схожі на ту іграшку з тіста, що пекли у дідовому домі на святвечір для дітей, — понанизувані на паличку кружальця із здобного тіста.

«Усе одне за друге чіпляється, одне другим породжується, — подумав гетьман, — через те у монахи і йдуть, що стомлюються від марної суєти. Коли сам, то й стіни білі, і спілкування з іншими — у молитві або за мовчазною трапезою, — тоді лише буде і спокій і думка».

— Тут гетьман Скоропадський, — сказав він, відкашлявшись у трубку й досадуючи на себе за це: адже гуркоче у вусі маршальського секретаря.

— Я пам'ятаю про вас, — відповів секретар іншим, як здалося Скоропадському, голосом. — Я прийму вас завтра о дев'ятій годині вечора у Карінхаллі.

«Бач, як воно машина в них працює, — забувши враз учорашнє, свої кривди і страхи, подумав Скоропадський. — Шелленберг — Гіммлеру, той — Герінгу, от і в секретаря мед у голосі».

Як людина маленька, Скоропадський помилявся, оскільки у своїх міркуваннях він виходив із схиляння перед великим. Бувши іменитим, але емігрантом, не міг збагнути структуру держави, що надала йому притулок, тож і ставився до цієї держави як до якогось фетишу, абсолюту. Шелленберг ні про що не говорив з Гіммлером, бо не мав права інформувати рейхсфюрера, аж поки не навідає свого безпосереднього шефа, керівника РСХА Гейдріха. Гіммлер, отже, не міг розмовляти про Скоропадського з рейхсмаршалом, та й імені його до пуття не знав: надто малий і непомітний для нього був цей емігрант в еполетах.

Усе було і складніше і простіше. Відомства Герінга, що відповідали у майбутній кампанії не тільки за авіацію, але й за економіку рейху, уважно аналізували розбіжності, що виникли між апаратом Розенберга, уже затвердженого рейхсміністром східних територій, офіцерами Гіммлера, яким фюрер віддав усю поліцейську владу в майбутніх імперських колоніях, і канцеляристами Бормана, котрі мали право призначати партійних гауляйтерів на «нових землях».

До вчорашнього дня Скоропадським не цікавилося відомство Герінга: як ніхто інший, помічник Герінга знав позицію свого шефа — ні про які васальні слов'янські держави не може бути й мови. Водночас розвідці люфтваффе було відомо, що абвер тренує особливий батальйон «Нахтігаль», який складався з оунівців. Канаріса в цьому підтримували чиновники Розенберга. РСХА, Гейдріх, навпаки, вважали цю витівку непотрібною: навіщо «поганитися з неповноцінними людьми…»? Через те помічник Герінга вирішив запросити Скоропадського для бесіди — хоч який уже є, а все ж українець! Люфтваффе потрібно було вирішувати, щоб зайняти позицію, єдино правильну в очах фюрера.

А втім, наскільки корисною ця позиція могла стати для інтересів рейху, його, як і всіх у гітлерівській державі, не дуже турбувало: нацистський режим передбачав примат персональної відданості фюрерові та його ідеям, усе інше — вторинне.

… А ось Канаріс недарма ухилився від зустрічі з гетьманом, бо належав до кола тих, для кого доля Великої Німецької імперії стояла набагато вище за долю параноїка Шікльгрубера, який приховався під сумнівним — з погляду його ж таки расової теорії — псевдонімом «Гітлер».

Серйозний розвідник, Канаріс відзначався обачною жорстокістю, гнучкою лагідністю, суто жіночою вразливістю і дивовижною за своєю підступністю хитрістю і сентиментальністю. Такі суперечливі якості, стосовно до поняття «розвідник», здаються неможливими й аж надто вже діаметрально протилежними тільки людям недосвідченим. Навертаючи за рубежем у лоно «друзів імперії» тих, кому стратегія націонал-соціалізму приготувала страшну долю, Канаріс виразно уявляв собі майбутнє людей, яких він патетично називав своїми «вірними помічниками». Він розумів, що ці люди, прислужившись його справі, потім вийдуть із гри («Двом тузам, — частенько говорив Канаріс, — третя карта заважає»), будуть ізольовані (в кращому випадку), але, знаючи механіку нацистської держави, яка жила за законами банди: «не залишай свідків», — він розумів, що найімовірніше «вірні помічники» будуть ліквідовані гестапо. Тож, залучаючи до співробітництва ту чи ту людину за межами рейху, Канаріс намагався робити для неї геть усе, що міг. Певна річ, смішно стверджувати, що тільки внутрішня лагідність, здатна моментально пристосуватися до співрозмовника, жіноча вразливість, яка давала змогу відчувати слово контрагента за мить до того, як воно було вимовлене, сентиментальність, жорстокість, різкість, розум — смішно, певна річ, стверджувати, що саме ці якості зробили його керівником імперської воєнної розвідки. Кожна людина — якщо тільки доля приготувала їй покликання і вона змогла відчути це своє покликання й підкоритися йому аж до останку, навічно, як балерина чи піаніст, — зобов'язана бути людиною головної, основоположної ідеї. Тільки в тому випадку інструменти, цебто лагідність, жорстокість, гумор, доброта, холоднокровність, виявляться необхідними у справі, якій людина покликана служити.

Ідеєю, що вимагала від адмірала Канаріса розвитку закладених у ньому якостей, була ідея расова, ідея агресивна, великонімецька. На відміну од Гітлера, адмірал не був зоологічним расистом; він не здригався, коли сідав за стіл із слов'янином, євреєм, латинянином. На відміну од Гітлера, одержимого маніакальною ідеєю ненависті до євреїв, слов'ян, французів, Канаріс будував свою концепцію інакше. Він, як і Бісмарк, гадав, що Німеччина має стати головною, визначальною силою Європи. Він, як і Гітлер, вважав, що життєвий простір обмежує розвиток великої німецької нації. Він згодився служити Гітлерові тільки через те, що той указав німцям шлях на Схід. Прихильник Бісмарка, адмірал, здавалося б, виявився відступником, бо залізний канцлер заповідав Німеччині дружбу з Росією. Але Гітлер закликав до походу на Схід, якісно новий, на Росію, яка стала комуністичною, і, таким чином, Канаріс свято вірив, що служив він аж ніяк не Гітлерові, а тільки сучасній європейській ідеї, яку той — завдяки безглуздому, але вельми поширеному в історії випадку — висловлював цілеспрямованіше, твердіше і безкомпромісніше, ніж усі інші лідери.

Канаріс натхненно працював проти Австрії та Чехословаччини, вважаючи, що повернення в лоно імперії цих «споконвічно німецьких територій» є воля провидіння. Він був — певною мірою — згоден із Гітлером щодо планів удару по Варшаві, тож його агентура тримала там руку на всіх найважливіших «кнопках» у президентському палаці «Бельведер», надто ж після того, як помер Пілсудський і на зміну йому прийшли політикани з французькими амбіціями. До Пілсудського адмірал ставився з почуттям загостреного інтересу: соціаліст, судимий царськими жандармами, який став згодом запеклим націоналістом, польський маршал спочатку здавався Канарісові людиною, з котрою можна домовитися про спільні акції проти Росії. Однак, зіткнувшись із непримиренною позицією фюрера: «Ніяких справ із слов'янами, навіть з такими, як Пілсудський!» — Канаріс змушений був облишити свій план.

Та коли Канаріс дізнався з цілковитою певністю, що Англія і Франція оголосять війну рейху на випадок воєнного вторгнення у Польщу, коли він довів, що Берліну не пощастить розбити єдності Парижа й Лондона, частина військових, до того ж частина незначна, «бісмарківська», зрозуміла, що Гітлер штовхає націю до краху: війна на два фронти — безумство, яке ввергне німців у катастрофу страшнішу, ніж версальська. Саме тоді Канаріс обміркував із своїми друзями, великими прусськими юнкерами, земельними магнатами, питання про усунення Гітлера. Він був готовий до цього. Його представники вступили в контакт із Лондоном. Проте змова не вдалася: старі генерали надто довго думали про наслідки перед тим, як зробити вирішальний крок, хоча, здавалося б, про це більше від усіх треба думати молодим, а не старим. Але — і в цьому парадокс політики — саме молоді небезпечні, саме молоді не думають про наслідки, саме молоді шукають максимуму, не задовольняючись цілком достатньою нормою, ставлячи на карту не що-небудь — життя.

А втім, життя у друзів Канаріса було таке, що за нього треба було битися — під знаменами Гітлера, коли він дотримувався наукової доктрини Клаузевіца-Мольтке, і без Гітлера, якщо він зраджував букві цієї доктрини.

Друзям Канаріса, прусським юнкерам, було що захищати: сотні гектарів нив і лісів належали цим людям; замки, мисливські будиночки з камінами й мармуровими басейнами; мільйонні рахунки в банках рейху, Швейцарії, Іспанії; акції в круппівських, герінгівських та мессершміттівських «концернах смерті».

… Після того, коли із змовою, яка ставила собі за мету зберегти те, що є, не пощастило, а війська Польщі було знищено упродовж перших семи днів, Канаріс відчув страх: що, коли Гітлер дізнається про його контакти з Лондоном? Найдійовіший засіб проти страху — робота. Його робота, робота шефа воєнної розвідки імперії, служить фюрерові, а інтереси Гітлера і нації — як це не жахливо — стали нероздільними в дні перемог.

Після розгрому Франції, Норвегії, Югославії і Греції Канаріс повинен був наново проаналізувати самого себе, свою позицію на майбутнє, оскільки він хотів не просто служити, а творити стратегію воєнної розвідки Великої Німеччини. Звичайно, він виконував би накази, коли б імперією не правив Шікльгрубер. Він з радістю виконував би вказівки Людендорфа чи Гінденбурга: військовий, шовініст, антикомуніст, він радів можливості підкоритися наказові, хоч і признавався собі, що ті краплі грецької крові, які були в ньому, заважали йому до кінця щасливо відчувати себе «справжнім» німцем; «скепсис»-слово грецьке, тож воно жило в ньому постійно, наче його друге «я».

Коли Балкани, Норвегію, Польщу, всю Західну Європу було розгромлено, Канаріс відчув високу одинокість Великої Німеччини на повергнутому континенті. Це відчуття одинокості було могутнє, вагнерівське, ніцшеанське, переможне, але — водночас — тривожне, бо таїло в собі очікування головного.

Канаріс розумів, що головне ще має відбутися. Англія при підтримці Америки відкрито протистояла рейху, перебуваючи з ним у стані війни. Росію, поділену на квадрати, досліджували офіцери генерального штабу як об'єкт удару. Канаріс увесь час повторював: «Спершу повергнути більшовицького колоса, а потім продиктувати умови миру Лондону. Перехід із ворогів у друзі можна пояснити, він логічний і доцільний: британець Шекспір краще за всіх інших показав це на прикладі родин Монтеккі і Капулетті. Поразка Росії змусила б британців згодитися з очевидністю: німецька перевага така, що заради майбутньої долі світу розумніше дотримати «балансу сил»: континентальної — великонімецької та острівної — великосаксонської. Канаріс розумів, що світове панування неможливе. Національний примат можливий тільки на континенті — та й то лише, коли утримувати цей примат розумними засобами, і аж ніяк не такими, що їх пропонує Гіммлер. Тільки опора на вірних людей, вважав Канаріс, може забезпечити торжество великонімецької ідеї; тільки підтримка колабораціоністів типу Павеліча, Лаваля, Хорті, Дегреля, Квіслінга, Тіссо, Недіча, Антонеску, Філова може гарантувати тривале й процвітаюче німецьке панування. Інститути «генерал-губернаторів» і «протекторів» типу Франка і Зейсс-Інкварта неминуче викличуть вибух протесту з боку націй, що їх відверто називають свинями, неповноцінними створіннями.

Як розвідник агресивного, далекого плану, Канаріс знав: говорити людині, будь-якій людині, у вічі те, що ти про неї думаєш, нерозумно, недипломатично, безперспективно. Людині треба казати тільки те, що вона хоче почути. Людський слух, як і зір та й взагалі думка, вибірковий і цілеспрямований. Коли людині добре, її око й слух фіксують приємне, виключаючи все те, що не відповідає її стану. У той же час, коли їй погано, людина частіше звертає увагу на те безрадісне, принижене і покривджене, що оточує її, хоч за інших умов вона його і не помічає.

В ім'я торжества ідей Великої Німеччини варто, вважав Канаріс, прирікати націоналістичних лідерів на завжди гарний настрій. Він вірив, що політику творять люди; саме людина, ввергнута у постійну насолоду, подібна до пластиліну — вона піддається ліпленню. І в протектораті, і в генерал-губернаторстві, вірив Канаріс, можна знайти або створити такі національні сили, які самі провадитимуть політику, бажану для Німеччини. Вони, ці сили, поставлені в умови земного раю, будуть тими чарівними флейтистами, які самі заведуть своїх щуренят-одноплемінників у воду.

Гітлер ішов до мети, знищуючи геть усе на своєму шляху, не залишаючи ілюзій; Канаріс хотів ілюзії зберегти — він думав про далеке майбутнє.

Перебуваючи на нарадах та в інспекційних поїздках по районах, що межують з російськими кордонами, Канаріс дякував долі за те, що фюрер вирішив спершу вдарити по Совєтах. Рік, який треба буде віддати кампанії на Сході, дозволить Англії стати неприступним бастіоном. Дві рівнозначні сили — Берлін і Лондон — неминуче встановлять статус-кво в цьому світі, тож священна для кожного німця великонімецька ідея Бісмарка стане фактом історії. Головне — розгромити Росію. Завдання, які виникнуть після цієї епохальної перемоги, підкорять собі Гітлера, змусять його йти за логікою подій, що розвиваються, а не біснуватися, висуваючи нові завдання, коли не розв'язано головні, відправні. У крайньому разі, якщо параноїк піде далі і не вдовольниться великою перемогою на континенті, армія скаже своє слово. Після перемоги на Сході армія стане такою силою, яка значно переважатиме сили Гіммлера і Бормана. Того, хто не захоче зважати на волю солдат — справжніх переможців, буде зміщено, ізольовано, знищено. А зараз головне — розгромити Росію. Цьому треба підпорядкувати все. Це і тільки це вирішить майбутнє Великої Німеччини.

Через це Канаріс і відмовився зустрічатися з гетьманом Скоропадським. Він напевне знав, «хто є хто». Він знав про зв'язки гетьмана з оточенням Герінга; він знав, що Шелленберг послав гетьманового сина як свого агента до Європи та до Нью-Йорка для організації підпільних груп українських націоналістів, які повинні будуть виконувати завдання терористично-розвідувального характеру проти заокеанського колоса. У нього, у Канаріса, інші плани. Гетьман — стара, стомлена, а тому обережна людина. Він може давати поради, але його поради продиктовані досвідом минулого, тоді як політикові треба жити сучасним. Скоропадський зараз не потрібен Канарісу. Йому потрібні інші люди, які ще не розклалися в умовах еміграції, люди, ладні працювати з кров'ю, не зупиняючись ані перед чим.

Такою людиною адмірал вважає Степана Бандеру. Він має підстави гадати, що Бандера зробить усе, що йому буде наказано.

… Ніщо в рейху не проходило, не могло пройти та й не повинно було проходити повз апарат Гіммлера.

Після розмови із Скоропадським секретар Герінга вирішив, що старий гетьман вирядить у Краків, до Бандери й Мельника, свого посланця, який згодом проінформує його об'єктивно про все, що там побачить. Це рішення збігалося з прихованою мрією Омельченка, директора книжкового видавництва оунівців. Омельченко рвався до політики. Він боявся запізнитися до пирога, через те і квапив так гетьмана.

Але перепустку іноземцеві міг видати тільки апарат Гіммлера. Люди СД зацікавилися місією Омельченка — він подібний до лакмусового паперу, за ним треба постежити. Він допоможе СД краще зрозуміти, що ж таке ОУН зараз, у ці дні — в плані реального інтересу, виявленого гестапо, а не ілюзорного, який дозволяли собі мати Канаріс і люди з відомства Розенберга.