Третя карта

ГАННА ПРОКОПЧУК (VI)

Ессен і його співробітники досить швидко оглянули маленький табір — бараки такого самого типу, як і той, де жила Ганна. Побудовано табори було нашвидкуруч, колючий дріт подекуди провис, провід од генераторної станції було дуже помітно — майже тридцять метрів тягнувся він територією зони, підтримуваний громіздкими бетонними балками.

— Зверніть увагу на цю потворність, — попросив Ессен Ганну.

— Я вже думала. Тільки я не розумію призначення цього проводу.

— По ньому проходить струм.

— Навіщо? Освітлення ж від движків на другій половині території.

— Це інший струм, — скривився Ессен, — високої напруги. Продумайте, як його загнати під землю.

— Гаразд.

Усі ці дні в пилюці, у поспіху, безперервних переїздах, серед брязкоту танків, реготу замурзаних солдат із засмаглими під нещадним сонцем обличчями, Ганна дивилася тільки на Ессена, дивилася на нього відданими очима, намагаючись не думати про те, що вони тут роблять і чого вона з ними. Вона знала тільки одне: ця людина одвезе її до Кракова, ця, саме ця людина допоможе їй знайти хлопчиків. Ганна боялася думати про те, що може бути потім, вона намагалася гнати од себе думку, що Ладислав не дозволить їй взяти з собою дітей; вона ладна була навіть попросити Ессена, щоб чоловікові наказали, коли він сам не згодиться поїхати разом із нею, дітьми та з старою. Зрештою він хороший лісовий інженер, він спеціаліст, німці в ньому зацікавлені. Дивлячись на Ессена, Ганна змушувала себе вважати його за якогось стійкого поплавця у темній, шаленій бистрині (її кілька разів возив із собою на риболовлю капітан Моріс Грашан — він загинув під Дюнкерком; очевидно, він серйозно захопився Ганною, бо писав до неї з фронту листи, їй і похоронна прийшла з військового міністерства — така була воля небіжчика. Образ поплавця на коричневій, пінній бистрині, де Грашан ловив рибу, відтоді здавався Ганні якимось символом спокою. Грашан, мабуть, був єдиний чоловік, який не дратував її: він не скаржився на свою першу дружину, не питав у Ганни, чи любить вона його та чи кращий він за інших чоловіків; не пропонував одружуватися, просто дзвонив, цікавився, чи вона вільна, чи нема в неї бажання провести разом день).

Ганна виконувала усе те, що просив її зробити Ессен, виконувала швидко й акуратно, і він встигав перевіряти її роботу, незважаючи на безліч турбот, що звалилися на нього (харчоблоки для таборів треба було перемістити подалі од будинків охорони СС; покрівлі офіцерських котеджів спершу було спроектовано з гофрованого заліза, але штаб обергрупенфюрера Поля попросив негайно змінити розрахунки під черепицю — німці, які відбуватимуть тут службу, мають почувати себе, як на батьківщині, у звичній обстановці; представник рейхслейтера Бормана зобов’язав Кссена передбачити будівництво клубу в комплексі СС — и то ніде буде проводити урочисті мітинги й наради членів НСДАП). Ганнині начерки подобалися Ессену своєю економічністю і витонченістю. Ганна помітила, як в очах інших членів їхньої групи поступово з'являлася одверта неприязнь до неї. Спершу її не помічали, вона була мов чемодан — трохи заважає, займаючи місце, але чемодан він і є чемодан: треба ж возити в ньому речі. Проте поступово її усвідомлювали як людину, що стала ближчою за всіх до шефа, але при цьому як людину чужої крові, іноземного спеціаліста, позбавленого будь-яких прав у рейху.

Ганна розуміла, як це небезпечно, та коли збагнула, що без дітей їй годі жити, відчуття власної небезпеки притупилося, неначе в отієї кози, котра не тікала до лісу, приймаючи на себе можливий постріл, бо рядом із стежиною стояло її малятко.

Коли їхня група вирушила оглядати «діючий блок» в Освенцімі, Ессен якийсь час вагався, чи брати з собою Ганну: врешті-решт, вона побачить там своїх одноплемінників, та згодом він вирішив обов'язково взяти, щоб остаточно пересвідчитись у надійності свого нового талановитого співробітника, що так несподівано йому дістався.

Офіцери СС провезли групу Ессена через ліси, соснові, мачтові, в яких линув важкий, розморений дух ладану. Дорога була біла, піщана; у лісі співали птахи; їх, здавалося, було безліч.

Табір відкрився несподівано: залізнична колія, кілька составів, висока труба, огорожа на бетонних, частих опорах, затишні котеджі СС, оточені маленькими, чітко розпланованими садочками, бараки в зоні і люди з попелястими обличчями, які щось робили за дротом, але зрозуміти, що саме вони робили, Ганна не могла, бо зразу ж побачила серед арештантів високу постать у смугастому одязі, непропорційно крупне обличчя і величезні руки, які судорожно стискали металеві держаки важкої тачки.

— Стривайте! — закричала Ганна.

Шофер од несподіванки загальмував. Ганна вискочила з машини, побігла до дроту, почувши тонкий голос Ессена: «Там струм, не торкайтеся, там струм!»

— Ладиславе! — не розуміючи Ессена, гукала Ганна. — Ладику, Ладушко!

Ладислав зіщулився, став нараз маленький, аж до страшного маленький. Він поволі озирнувся, угледів Ганну й кинувся до дроту:

— Ганнусю, дівчинко, Ганно!

— Чому?! — кричала Ганна. — Чому ти тут?! Де хлопчики?!

По зоні бігли люди в чорному з собаками на довгих повідках.

— Їх арештували, їх повезли! Ганно, Ганнусю, ти тут?! Шукай хлопчиків і маму, маму шукай, її з хлопчиками теж привезли сюди! Шукай їх ту…

Він не встиг докінчити, бо на нього накинулися собаки, звалили з ніг, а Ганна в цю саму мить відчула на своїх руках різкі пальці, які боляче, до кістки, здавили, тоді рвонули на себе, і вона побачила скажені обличчя офіцерів СС та Ессена — з таким самим попелястим, як і в арештантів, обличчям, а більше вона нічого не змогла побачити, бо знепритомніла.

… Дух діяльного німця, для якого з дитинства головне — це діло, прокинувся в Ессені, коли гестапівці, дивлячись на нього з важкою неприязню (вони вже повідомили про подію до краківського управління РСХА і тепер чекали вказівок від СС бригадефюрера Крюгера, котрий, у свою чергу, сидів біля апарата, дожидаючи розпорядження обергрупенфюрера Поля, який записався на прийом до Гейдріха), доповіли, змушені були доповісти цьому архітекторові, старшому від них за чином в СС, що дітей українки уже ліквідовано та що її сім'ю арештовано на прохання якогось агента абверу Лебедя як таку, що являє загрозу для законспірованості ОУН.

— У справі було зазначено, що мати цих нещасних, — неквапно, карбуючи кожне слово, промовив Ессен, — працює на рейх і приносить нашій справі істотну користь?

— Було відомо, що вона живе у Парижі й займається архітектурою. У справі є клопотання Бандери про передачу пані Прокопчук у відання кадрової групи ОУН.

— То хто ж відповідатиме за те, що мене позбавили працівника?! ОУН із якимось смердючим Бандерою чи наші бюрократи?!

Офіцер гестапо глянув на Ганну, що лежала на канапі, сухо зауважив:

— Ваш працівник уже опритомнів, штурмбанфюрере.

— Вона може опритомніти, але вона ніколи не зможе робити того, що робила, і так, як робила раніше! І ви хочете з таким борделем виграти битву?! Ви хочете, щоб тил злагоджено й чітко працював? Ви хоч думаєте про майбутнє?! Ви можете виявляти тверезість, а не зоологізм?!

Гестапівець вибухнув:

— Ви обговорюєте наказ бригадефюрера Крюгера! Це суперечить нормам партійної етики! Я повідомлю про це керівництво!

— Ви?! Це я повідомлю керівництво, а не ви!

… Він нічого не повідомив керівництву. Генерал Поль, не вступаючи у розмови з Ессеном, наказав позбавити його звання й відправити на фронт — рядовим. Гейдріх бушу— ' вав: «Узяти в зону українку, паршиву слов'янку?! Як він посмів?! Це ваш лібералізм, Поль! Це все ваш лібералізм! Ессен став вважати себе незамінимим! Ми знайдемо тисячу архітекторів, які цілуватимуть нам руки за те, що ми дали їм змогу працювати! Ач, який благодійник, скажіть на бога! На фронт! Під кулі! Це добре лікує од зазнайства!»

Позбавлення звання було ініціативою Поля — він вирішив підстрахуватися, бо всі знали, як прихильно ставився він до Ессена. Потрібно виявити вищу принциповість і належну ініціативу, щоб потім Гейдріх не зміг принагідно ударити його. Гейдріх говорив тільки про фронт. Поль у наказі додав од себе: «рядовим».

… Ганна стала дивна, тиха, полохлива; вона постаріла за ЦІ дні, змарніла на виду, але обличчя було одутле; повіки тяжко нависли над погаслими очима, що здавалися порожніми, немов без зіниць.

На нового керівника архітектурної майстерні СС було призначено архітектора із Кельна фрау Нобе. В інструктивній бесіді, повідомляючи про її відрядження на високу посаду, обергрупенфюрер Поль сказав, що, очевидно, найближчими днями більшість чоловіків із її майстерні буде мобілізовано на фронт — наступ на Схід набув таких грандіозних розмірів, що кваліфікованих офіцерів-будівельників не вистачає, а будувати доведеться багато: росіяни не залишають після свого відходу жодного заводу чи електростанції.

— Ми присилатимемо до вас полонених спеціалістів, і вони зобов'язані будуть робити те, що до сьогоднішнього дня робили німці, — сказав Поль, відчуваючи, що він продовжує внутрішню полеміку з нещасним Ессеном. Він любив Ессена, проте всьому є межа — підводячи себе, Ессен підводив його: треба вміти вибирати, в усьому і завжди треба вміти вибирати, точно зважуючи можливості. — Ви повинні будете робити для нас те, що ми вимагаємо, не гірше за німецьких спеціалістів. Я даю вам усі права: добивайтеся од них найкращої роботи. І ні в чому не потурати! Переможець мусить відчувати свою силу, тільки це внесе точність у баланс наших стосунків з переможеними. При цьому, звичайно, — додав він, — розумна суворість має бути коректна — ми, націонал-соціалісти, не будемо принижувати себе нерозумною упередженістю.

На відміну од Ессена, фрау Нобе нічого не приховувала від Ганни: так, треба швидко спроектувати особливі бараки для дітей і жінок, так, це концентраційні табори, так, вони необхідні аж до того часу, поки не буде винищено усіх осередків зла у Європі. Де діти Прокопчук? Це невідомо, це з'ясовується, це буде з'ясовано залежно від результативності її праці. В чому звинувачено її чоловіка? В антидержавній діяльності, і чим скоріше Прокопчук викреслить його з пам'яті, тим буде краще для неї: ворог німецької нації не заслуговує на полегкість.

Ганна вислухала рубані відповіді п'ятдесятирічної сухорлявої німкені та й пішла до себе у комірчину, що зберігала гіркий запах сигарет Ессена.

Вона довго дивилася порожніми, нерухомими очима на великий білий ватман, прикріплений дрібними кнопками до дошки, стискала у холодних, малорухливих пальцях олівці й не чула себе, не могла затримати в голові жодної думки. Вона тільки весь час відчувала своїх хлопчиків, їхні обличчя, але, на відміну од Парижа, коли їй увижалося, як хлопчики бігають, граються, сміються, зараз вона бачила їх не живими, у плоті, а як на фотографіях — перелякані, козячі, напружені очі, що чекали, коли ж нарешті вилетить пташка з об'єктива.

Ганна бачила завмерлі, вирвані з вічного руху, і через іс неживі обличчя своїх хлопчиків; і за цими неживими обличчями часом з'являлася висока постать їхнього батька в жахливій смугастій піжамі, з тачкою в руках, і колючий дріт, і тоді Ганна чула вигук Ессена: «Там струм!», — а після цього знову настала млосна порожнеча, і немовби хтось інший тихенько нашіптував їй: «Далі не думай, не треба».

… Ганна лякалася, коли хтось підходив до її дверей, зіщулювалася, але не могла змусити себе почати працювати. Фрау Нобе, заглянувши до Ганни увечері, запитала: — Закінчилось обдумування? Пора розпочати б, Прокопчук. Час не жде.

— Так, так, — відповіла Ганна, — звичайно. Я вже все обміркувала. Мені лишень треба зосередитись, пані Нобе.

— Завтра надвечір покажете перший ескіз.

— Добре. Обов'язково. Я постараюся.

— Старатися не потрібно. Треба зробити.

І Ганна зробила. Вона намалювала на ватмані дивовижний, із суцільними скляними вікнами котедж. Покрівля була односхила, немов гнучка, жіноча долоня, що завмерла в молитві, зверненій до сонця. Біля величезного, на всю стіну вікна — маленький басейн… Адже малеча так любить хлюпатися, коли бачить воду, та й потім у воді дуже відбивається сонце, воно завжди у ній, навіть якщо висять низькі хмари. Дротяні огорожі Ганна позначила пунктиром, удалині, так, щоб дроту не видно було дітям.

— А це що? — запитала фрау Нобе, тицьнувши олівцем у дивовижні гірки біля басейну.

— Це пісочок, — відповіла Ганна. — Малюки люблять будувати. Нехай вони будують із піску, це ж недорого — завезти пісок…

Фрау Нобе нічого не сказала Ганні. Вона вийшла з її комірчини у задумі: ця українка знайшла форму будинку, який ловить сонце, вона здійснила мрію Корбюзьє, не розуміючи цього.

Фрау Нобе порадилася з партайлейтером НСДАП, і той згодився, що українка, очевидно, справді не при тямі, тож і було вирішено одправити її до того концтабору, де, крім роботи у кар'єрах, провадилися медичні експерименти над душевнохворими.

… А проект Прокопчук фрау Нобе взяла собі. Через рік вона подала його в міністерство пропаганди на конкурс притулків для сиріт, які втратили батьків на Східному фронті, а матерів — під англійськими бомбами. «Проект фрау Нобе» було відзначено премією імені Гітлера, але втілити його в життя так і не вдалося, бо промисловість рейху повністю переключилася на потреби оборони. А в 1944 році, під час бомбування, проект згорів, і не залишилося ніяких чернеток, а поновити його так, як це змогла б Ганна Прокопчук, ніхто не зміг би — для цього треба було втратити те, найдорожче, що втратила вона.

Померла Ганна щасливою: коли її, украй зголоднілу, взяли для дослідів у госпіталь доктора Менгеле, вона, відчуваючи порожнечу в собі, побачила нарешті своїх хлопчиків такими, якими залишила, — усміхненими, дзвінкоголосими, з рученятами, теплими, її, близькими, пахучими, шорсткими, і нігті брудні, нікому їм чистити нігті; вони завжди так боялися обрізати нігті, тільки вона вміла це робити, коли виносила їх з ванни, закутаних у білий пухнастий рушник, і розповідала їм казки, і вони не плакали, дивлячись на ножиці, а слухали її, і очі в них були такі самі, як у того цибатого козенятка. Менгеле навіть одсахнувся від її обличчя — така щаслива була маска смерті, така спокійна вона була, і така ніжна і вдячна людям, котрі дали їй змогу побачити своїх хлопчиків і піти до них легко й просто, м'якою дорогою, в тиші, яка тільки через те й була тишею, що довкола співали птахи, дуже багато веселих ніжних птахів.