Третя карта

ЕКСКУРС № 1: «ОУН»

… Досліджуючи те, з чим йому доведеться зіткнутися віч-на-віч, Штірліц виходив із матеріалів, що їх він зібрав за ці червневі дні.

Політика, вважав він, починається з карти.

Коли розглядати Австро-Угорщину як певну історичну «окостенілість», то кабінетний учений міг би скласти хронологічну таблицю злетів і падінь, причому загальна «крива», навіть у моменти найбільшого піднесення імперії, була б явно спрямована вниз, до занепаду. Конгломерат національностей, зв'язаних лише честолюбними амбіціями Габсбурзької монархії, не міг, звичайно, розвиватися, оскільки розвиток передбачає єдність інтересів значної частини суспільства.

А коли Австро-Угорщину розглядати як таємничі лінії на старій європейській долоні, то не треба бути ворожкою, щоб прочитати минуле і пояснити його.

Гігантська держава включала в себе споконвічні землі Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, України, Італії, Хорватії, Боснії-Герцеговіни, Далмації, Словенії. Монархи ретельно стежили за тим, як складалися географічні карти. Цензори двора звертали особливо пильну увагу на те, щоб «коронні» землі імперії, цебто власне Австрія, Карінтія, Крайна, Чехія і Моравія, Далмація й Галичина, були зафарбовані друкарями в однаковий рожевий, теплий, будуарний колір. Будь-які відтінки — у даному конкретному випадку — каралися негайно й жорстоко. Друкарі, розуміючи, що їм більше нічого на світі робити, окрім як друкувати, розуміли, яка буде їхня доля, коли вони хоч трішечки помиляться, — виженуть у потилицю і нікуди більше не пустять. Книгодрукування — значна професія і має справу не з чим-небудь, а з словом. Придворні друкарі у глибині душі кляли свою молодість, коли можна було зробити інший вибір, ставши лікарем, архітектором, перукарем у найгіршому разі. Так ні ж — потягло ближче до мистецтва, будь воно тричі неладне. Виженуть лікаря — то він в іншому місті з'явиться, і знову — лікар. Не сподобається монархові палац, створений архітектором, відмовлять у роботі, то можна ж і не для коронованих осіб будувати, а для купця чи промисловця — все одно заплатять. А друкареві нещасному куди? Адже він друкував, а не хтось інший! йому й відповідати — за єдиною і невблаганною суворістю закону. Помилки бути не може — йдеться не про що-небудь, а про престиж імперії. Тим-то директор монаршої друкарні, яка друкувала прибуткові карти імперії, особисто, по кілька разів перевіряв склад фарб і старався заручитися візою чиновника, близького до двірських кіл. «Коронні» землі мають бути завжди однакові на колір, щоб ні в кого — боронь боже! — не могло й думки виникнути про щось «таке»…

Воістину політика починається з карти.

Величезні розміри територій, втиснуті у друкарський аркуш, ваблять до себе полководців, народжують тиранів.

Будь-яка людина, хоч трохи знайома з військовою справою, могла зрозуміти, чого Австро-Угорська монархія була така уважна до географічних карт: «клаптикова імперія», яка увібрала в себе землі завойовані, чужорідні, силкувалася, однак, зберегти амбіції колишньої величі, покладаючи надії на доктрину «агресії на Схід».

Саме Австрійська монархія, що відчувала гидливість до інородного слов'янського племені українців (суспільна мета якого аж ніяк не могла збігатися з метою австрійської буржуазії, що розвивалася), вже двісті років тому відкрила у Відні духовну семінарію для українців, а потім, наприкінці вісімнадцятого століття, невдовзі після приєднання Галичини, у Львові ця сама монархія вирішила створити при університеті кафедри, де викладання провадилося «народною мовою».

Розрахунок Відня був точний. Перші випускники Віденської духовної семінарії, навернені католики, прийшли до Львова й організували особливі кафедри. Щойно навернені, як правило, набагато завзятіше служать патронові, монархові, ідеї, аніж той, кому не треба доводити своєї віри й відданості, хто з народження наділений довір'ям оточуючих, бо «коли батько й дід нашої крові, то чого він може бути проти нас»? А ті, чиї батьки й діди були проти, повинні не словом, а ділом показати себе. А що означає «показати себе»? Це означає зникнути як особистість, розчинитися в ідеї патрона, підкорити себе аж до останку служінню новому ідолові.

Гнів, що поволі наростав у безземельних, затурканих українських селян проти поміщицького австрійського насильства, віденські випускники обережно повернули на поляків, таких самих слов'янських інородців монархії. Криваві сутички на межах, селянські підпали польських шляхетських фільварків — усе це шукає суду. І суд приходить — «скорий і праведний». Тож поляки й українці мусять, таким чином, усвідомити, що справедливість до них може прийти тільки із столиці, із далекої й мудрої Австрії.

Усе так і було б, але зіткнення державних інтересів звичайно шукають свого розв'язання зовні, а не всередині. Всередині — це рідко, це революція, що її негайно «обкладають» як барліг, зовнішні сили, котрі прагнуть нав'язати революції свій хід розвитку.

Усе так і було б, але народився Наполеон, який пройшов по Європі, сколихнувши глибинні води царств і монархій. Замість Росії колишньої, невідомої й далекої, з'явилася Росія інша, яка тріумфально увійшла в Париж.

І ось уже ситуація змінюється. Польській шляхті надаються права; а українці в Галичині мають навчатися у школах польської мови; ставка робиться тепер на тиск «з іншого боку». Із Санкт-Петербурга, звичайно, протест: Галичина — слов'янська область, православ'я там було споконвіку. Дійшло це до Галичини, прокотилися по «коронній землі» пожежі, полетіли голови поляків — не австрійців, а тих, кого Габсбурги виставили як щит перед собою: кидаються ж на очевидне, в цьому людина нерідко схожа на бика в кориді — йому, бідоласі, на тореро б, а він усе червоний плащ буцає.

Петербург намагався й далі тиснути. Меттерніх з добрим співчуттям на неуважно-усмішливих устах прислухався, як між французькими експромтами російських послів та обговоренням вокалізів незрівнянної Нейбах в Опера дедалі частіше й частіше порушувалося питання про Галичину. Відповідати на це Відень волів не своєю мовою, а мовою одноплемінників петербурзьких послів. Львівський митрополит звернувся до Відня з посланням: «Ми, що живемо в Галичині, не росіяни, тож і мова наша інша, одмінна від великороської».

Таким чином, факт одвертого протиставлення російської мови українській був інспірований Віднем — після ретельного вивчення «спроб» Мазепи та Орлика — через випускників Віденської духовної семінарії, в ім'я збереження інтересів Габсбурзької монархії.

А після революційних подій 1846 року, коли Відень знову змінив курс, поставив на українців, пообіцявши холопам землю за голову кожного бунтаря-шляхтича, насіння міжслов'янської ворожнечі надовго проросло кривавим квітом.

Можливість польсько-українського єднання було підірвано, але залишалася проблема російсько-українського, антиавстрійського єднання, що непокоїла Відень.

Дипломатична місія габсбурзького двора, акредитована в Санкт-Петербурзі, уважно стежила за всіма процесами, що відбувалися в Росії. Розвиток великоруського шовінізму знаходив свій прояв не тільки в наївних писаннях русофілів. Апарат жандармського відомства усією своєю практикою щороку і щогодини породжував глухий опір на околицях величезної імперії. Не може бути вільний народ, який пригнічує інші народи. Ця велика марксистська формула найточніше ілюструвалася тією зоологічною злобою, з якою царські опричники жорстоко й чванливо тіснили «ляхів», «хохлів», «татарву», «армяшок» і всяких там інших «литвинів». Заборона говорити й навчатися рідною мовою, російське судочинство, російська поліція — усе це було тим грунтом, на якому будь-яке насіння, підкинуте рукою іноземного політичного «стратега-сіяча», давало швидкі сходи.

У Відні стратеги од політики розрахували: існування «самостійної» України в сучасній Європі — неможливе. Або вся вона буде у сфері середньоєвропейських інтересів, як складова частина Австро-Угорської імперії, або залишиться Україною, кажучи мовою офіційного Санкт-Петербурга, Малоросією. Звичайно, в періоди мирного розвитку історії про відокремлення України від Росії — під будь-якими лозунгами: «самостійності», «соборності», «непідлеглості» — не могло бути й мови. Але готувати проблему заздалегідь, передбачивши можливі конфлікти, треба. Необхідно втішати дітей ілюзією дорослості. Хай на Україні з'являться люди, які мріють про «самостійність» — досвід австрійського панування в Галичині допускав і таку можливість. Хай вони почнуть: справа Відня закінчити. А іншого закінчення, окрім включення всієї України до складу монархії, бути не може. Вважати інакше було б непростимою політичною дурницею, страшнішою за будь-який задуманий наперед злочин.

Розвиток політичних структур схожий на біг стайєрів: логіка боротьби припускає зміну лідера і веденого. На початку XX століття Відень здав свої позиції Берліну в усьому, хоча далекоглядні дипломати пророкували це ще під час Кримської війни; після розгрому Франції під Седаном Бісмарк увійшов до Парижа, і велич Австро-Угорщини остаточно стала минулим. І вже 1903 року священик Галицький вступив у прямий контакт з Берліном — по лінії організації, що керувала таємною боротьбою Пруссії проти «польського духу». Через десять років, за рік до сараєвського пострілу, Берлін, який одержав надійні контакти у Львові, запропонував по-віденському освіченій, по-прусському зорієнтованій галицькій агентурі розгорнути боротьбу проти поляків та москалів.

У лавах російської соціал-демократії проти тиранії самодержавства, проти «тюрми народів» пліч-о-пліч з російськими революціонерами боролися українські, польські, грузинські, татарські. Катовані по в'язницях, роковані на смерть на царських каторгах, більшовики були так само небезпечні для Петербурга, як і для Берліна, Парижа, Відня. Соціальності, класовості треба було протиставити щось дохідливіше темній масі, що полегшило б їй зрозуміти власну спільність. А що ж, як не націоналізм? І ось уже соціалісти, котрим «німець платить», стають тим об'єктом у націоналістичній пропаганді, який ненавидять навіть ще дужче; адже коли переможуть вони, соціалісти прокляті, — кінець владі, за якої український поміщик, єврейський банкір і польський власник заводу могли вести через третіх осіб свою сольну партію, уважно придивляючись до помахів диригентської палички в Берліні.

Саме на цих віденсько-прусських дріжджах антисоціалізму й націоналізму можновладців виросли Петлюра і Скоропадський, такі, здавалося б, несхожі у своїх лозунгах, єдині тільки в одному — в націоналізмі. Підтримуючи в різні періоди різних маріонеток однієї крові, Берлін виявився спадкоємцем віденської випробуваної політики нацьковування слов'ян.

Ілюзії з приводу належності «самостійної» України до Європи, яка розмовляє німецькою мовою, закінчились, коли відбулася революція; коли землі Скоропадських, Шептицьких, Федаків та інших українських магнатів було передано селянам; коли заводи й шахти перестали бути власністю ста родин, а стали належати мільйонам; коли звільнена праця звела Дніпрогес; коли великі вчені Богомолець і Патон зробили відкриття світового значення, коли Нью-Йорк, Париж, Лондон аплодували генію Довженка.

Революція вибила козирі з рук тих, хто наївно мріяв про реставрацію. Гетьман Скоропадський став тепер декоративною оздобою берлінських салонів. Симон Петлюра оббивав пороги варшавських та паризьких відомств, проте допомоги — реальної, фінансової — одержати не міг. Якийсь час здавалося, що химерна нині ідея західноукраїнського сепаратизму пережила себе. Але запаси копалин на Україні, підраховані експертами Круппа, Ротшільда і Дюпона, кількість посівних площ і можливі енергетичні потужності продиктували політикам необхідність подальшої роботи в напрямку «використання цього району в інтересах всесвітнього прогресу». Бар'єр для цього «всесвітнього прогресу» був очевидний — Радянська влада України. Настав час висування нових ідей, які — зовні — повинні належати новим лідерам. Саме це й треба було вивчити Штірліцу, зустрівшись віч-на-віч з Бандерою і Мельником.

Під цей час і з'явився на політичній арені Ріко Ярий.

Обер-лейтенант австро-угорської армії, він народився у родині австрійського чиновника, одруженого з полькою, яка знімечилася. Австрійський офіцер, який змалечку знав українську, чеську й угорську, як свою рідну німецьку, Ріко Ярий воював у Італії, відступав разом з розбитими частинами габсбурзької армії, а після недовгого стажування у генеральному штабі заходився організовувати перші кавалерійські частини Української галицької армії. Після того, як Пілсудський розгромив австрійських галичан. Ріко Ярий подався до Чехословаччини. Там, у Закарпатті, ці кавалерійські частини було перетворено на «робітничі батальйони», які при уважнішому розгляді виявилися шпигунсько-диверсійними об'єднаннями, що діяли і проти Радянської України і проти Польщі.

Коли перестала існувати велика монархія Габсбургів, скінчилася й кар'єра Ярого, ще й не розпочавшись як слід, тож обер-лейтенант пізнав, що воно таке нужда, голод і холодна комірчина в буркотливих господарів. Там, у Закарпатті, колишній королівський офіцер, який займався організацією диверсійних вилазок, зустрів на диво гарну дівчину — доньку місцевого багатія, корчмаря, глави єврейської громади. Юна Суламіф прийняла католицтво, прибрала собі німецьке ім'я, утаїла батькове походження та й пішла заміж за Ярого. Відтоді, змінюючи хазяїв, зраджуючи ідеї, він зберігав вірність одній тільки людині — своїй Суламіфі.

У Чехословаччині робити було нічого. У Відні пахло пліснявою — монархія перестала існувати, як видно, назавжди. Належачи до людей тямущих і метких, Ярий розумів, що труп уже не гальванізуєш. У Німеччині гриміли соціальні бурі. Вергав громами молодий фюрер національного соціалізму — Адольф Гітлер, живописець, оратор, фанатик, який, на відміну од інших, говорив одверто: «Комуніста втихомирить тільки одно — шибениця». Тож Ярий подався до Мюнхена — треба ж звідкись починати!

Він доказав армії свою потрібність, беручи участь у розгромі комуністичних демонстрацій. Він познайомився з Ремом і Штрассером — соратниками фюрера. Він приховував ці знайомства від армійських командирів: Гітлер перебував тоді поза законом. Але дальнім розумом своїм він утямив, що за цими молодиками майбутнє, бо вони не угамувалися. Вони не криючись вимагали перегляду Версаля ї закликали німців до порядку, який так був їм до вподоби. А порядок може дати лише особа. Такою особою в Мюнхені вважався Адольф Гітлер.

Саме тоді Ріко Ярий дістав завдання від молодого націоналістичного руху показати рейхсверу своє знання слов’ян взагалі, а українців зокрема.

Саме тоді у Німеччині з відома і благословення рейхсверу, з його фінансовою допомогою була створена УВО — Українська військова організація. І першим її командиром був полковник австро-угорської армії Євген Коновалець. Коновалець шукав силу і гроші. Полковникові силу і гроші дав офіцер тієї самої колишньої армії Ріко Ярий. Гроші, звичайна річ, було дано не прямо, не так, як їх гидливо дають дрібним агентам. Акуратно, зберігаючи секретність, через голландські та бельгійські банки, завдяки обережному сприянню українського мільйонера Федака гроші рейхсверу опинилися в кишені Коновальця.

Парадокс полягає в тому, що друге відділення польського генерального штабу — стратегічна розвідка Пілсудського — так само підтримувала українських націоналістів, котрі діяли у Польщі, плекаючи надію спрямувати їх супроти Рад. Тому поліція не перешкоджала виникненню осередків, нікого з «бандюг місцевого значення» — куркулів і поповичів — не арештовувала, добираючи при цьому для вербування найсерйозніших українських функціонерів.

Пілсудський, однак, забув притчу про те, як небезпечно випускати джина з пляшки. Він тільки-тільки став лідером нової держави, отож питання оформлення довготривалої політичної концепції залишалося для нього відкритим. А надмірна антирадянська емоційність стала на заваді маршалові до серйозного вивчення української проблеми. Вона ж, як з'ясувалося, могла бути вивчена з двох боків. Стратегічний задум берлінських генералів був зрозумілий. Свого часу не вийшло з Росією, але з'явилася Польща, земля, що входила до сфери стратегії «дранг нах Остен», З Росією доводилося рахуватися — політики уклали з Кремлем Рапалльський договір, тож армія змушена була на певному етапі коритися урядові, згорнувши відкриту антирадянську підготовку. Що ж, армія ладна зачекати: той, хто не вміє відступати, ніколи не зможе перейти в наступ. Не вийшло поки що з Росією — чому б не спробувати з Польщею! Тож куркулі, поповичі, поміщики, банкірські синки загомоніли враз про «самостійну і незалежну». Про оту, де Петлюра і Скоропадський проходилися шомполами по спинах українських селян. Про оту, де українські білогвардійці відбирали хліб і худобу для вільгельмівської армії. Люди Коновальця приходили з-за кордону, від «головного проводу» ОУН, приходили (не відкриваючи, ясна річ, що «головний провід» знаходився у Берліні й існував на гітлерівські гроші), говорили про майбутнє, про те, як прийде «самостійна» влада; а виносили ці люди «з краю» інформацію чисто шпигунського характеру, яка попервах опрацьовувалася Ріко Ярим, а затим лягала до сейфів генерального штабу рейхсверу — напівлегального, а проте існуючого.

У тридцятому році, коли Гітлер вийшов із підпілля і старий маршал Гінденбург дедалі уважніше придивлявся до єфрейтора, коли пропаганда націонал-соціалістів одверто закликала до акцій проти Сходу, коли «Майн кампф», що доказувала необхідність захоплення територій на Сході, продавалася в кожній книгарні (а бойовикам із НСДАП роздавалася безкоштовно, щоб за допомогою «цитат з великого одкровення націонал-соціалізму навертати до нової віри заблудлих»), армія врешті прийняла рішення, на яке так очікував Коновалець: хазяї наказали працювати. Ставка — терор. І пролунали постріли по містах і селах Західної України. Молоді оунівці (були з-поміж них і одурені селяни, проте обмаль їх було, одиниці), вірячи в те, що воюють вони за незалежність, заходилися смалити по польських генералах і губернаторах. Пілсудський відповів так, як було сплановано у Берліні, — запровадив у Галичині й на всій Західній Україні окупаційний режим, пройшовся мечем по українських селах. Сухий пороховий запал дав полум'я на кордонах з Советами, ситуація у Європі загострилася, а саме це й потрібно було нацистам, які рвалися до влади.

Це ж вигідно було й Пілсудському: розв'язані руки — можна вішати і стріляти без суду й слідства, можна карати усіх тих, хто був проти його військової диктатури, — по-ляків-комуністів насамперед.

Однак шеф оунівського керівництва у Західній Україні Головинський під час зустрічі з людиною від Коновальця дав зрозуміти, що ті націоналісти, котрі переховуються у, Польщі, повинні мати програму на майбутнє. (А як її оголосиш, оту програму, коли Берліну просто потрібно було ослабити зсередини режим Пілсудського, розхитати його і підготувати — у зручний і сприятливий момент — до вторгнення ззовні, щоб німецька армія могла вийти до рубежів Росії).

У тридцять третьому році, через два місяці після приходу до влади Гітлера, у Берліні відбулася нарада, де, окрім Коновальця і Ярого, були присутні члени СС, абверу і гестапо. Блідий од хвилювання Коновалець хрускав пальцями. «Радник» Ярий, який дістав чин в СС і був призначений куратором «українського питання», поплескував Коновальця по коліну, наче добрий батько, котрий вивів, зрештою, сина в люди. А втім, і він хвилювався, бо в люди він вивів себе, зробивши свого часу точну й далеку ставку на іншого.

Коновалець, який вважав, що тепер, зрештою, збудуться його мрії, не знав, що за три дні до цієї наради в одного з помічників Гейдріха відбулася інша, вузька, де була сформульовано «теорію стратегічного обману».

«Грайте українськими штукарями, — говорив есесівцям штандартенфюрер Річе, — пообіцяйте їм Київ як столицю, — обіцяйте створення незалежної України. Зустрічаючись э козацькими емігрантами, пропонуйте їм створення великої держави під Запоріжжя до Волги — ми порушимо всі угоди, коли переможе світова ідея німецької раси. Обман у даному випадку простить провидіння, бо ми обманюємо білоруських, українських, російських «неповноцінних людей», які заселяють найродючіші землі й володіють незліченними запасами руди та вугілля. Все, що завгодно, аби тільки одірвати Україну від Росії. Нехай вони вірять нам, нехай вірять. Аби тільки робили те, що вигідно інтересам обраної богом раси німців. Історія простить нам усе, якщо ми здійснимо задумане… Приваблюйте їх ідеєю націоналізму: у боротьбі з нашою расовою теорією будь-який націоналізм-зникне, випарується, немов ота калюжа під ясним полудневим сонцем. Допомагайте їм сформулювати вимоги: «самостійність», «соборність»-будь-які їхні нісенітниці мають бути оформлені в доктрину за допомогою наших експертів. Що голосніше вони зараз про себе заявлятимуть, то легше потім їх буде знищити: розгнузданий варвар викличе ненависть німців. Гегемонізм — а ми наполягаємо на гегемонії нашої раси — відкидає геть усі інші форми націоналізму. Час працює на нас, не бійтеся ліпити з глини колоса — у нього не можна вдихнути життя, його легко розбити, штовхнувши плечем: і черепків не позбираєш…»

І от на нараді з гестапо, абвером та з чинами СС Коновальцю запропонували переглянути план робіт, поставивши на перше місце терор і диверсії проти СРСР. ОУН пропонували відрегулювати постійні організаційні контакти з абвером і налагодити розвідувальну сітку в Центральній Європі та на Балканах. Саме за ініціативою Ярого свого часу Коновалець звернувся до рейхсверу по допомогу: він створював, окрім берлінського «головного проводу» ОУН, відділення у Берні, Празі, Відні та широку сітку філіалів у всьому світі — тридцять п'ять надійних антибільшовицьких націоналістичних організацій, що не викликали сумнівів у поліції, виявилися першими діючими розвідцентрами абверу.

Саме після цієї наради Ріко Ярий відправив у «Край»— Польщу — Романа Барановського, брата найближчого помічника полковника Андрія Мельника — Ярослава. Роман зустрівся з шефом проводу «Краю» Головинським, якого невдовзі після цього за обставин, дивовижних лише на перший погляд, було схоплено і вбито польською поліцією.

Звір народжує звіра. Народження Гітлера як політичної особи породило у Європі цілий ряд наслідувачів. «Поглавник» усташів Павеліч узяв курс на терор. Першими од його куль загинули комуністи — серби та хорвати. «Залізна гвардія» в Бухаресті стала закликати до «кропі й очищення»— першими накатували румунських комуністів; «схрещені стріли» Салаші з'явилися в Угорщині: почалися вбивства демократів; Бандера й Мельник — кожен по-своєму — «поставили на терор»— убивали українських комуністів, нелегально переходили кордон, підпалювали будинки колгоспних комуністів, стріляли з-за рогу, чинили насильство.

Убивство міністра внутрішніх справ Польщі Пірацького на затишній і тихій вулиці Фокзал, за сто метрів од біломармурових східців японського посольства також було організовано «новою хвилею» ОУН на чолі з Бандерою. Убивство було хитре, вигідне для пілсудчиків: тисячі польських та українських комуністів кинуто до в'язниць; терор у Західній Україні набув нечуваних розмірів — українські селища, оточені військами, притаїлися, розуміючи, що на них чекає кривава й нещадна розправа.

Бандера, бувши «третьою картою», яку розігрували розвідки Берліна і Варшави, дав привід для цієї розправи — через те й зберегли йому життя.

У в'язниці Бандера честолюбно розмірковував про майбутнє; він заново «досліджував» загибель Головинського, і поповзла серед в'язнів чутка: «Тут не без Коновальця». Бандера намислив порвати з Коновальцем і створити свою, нову ОУН. Про ці розмови Бандери та його друзів довідався Ярий. Це не могло не цікавити гестапо й абвер: емігрантський «костолам», що втратив «Край», Берліну не потрібен — зайва трата грошей. І через кілька років — квапитись у розвідці не слід — Коновалець, розгортаючи на вулиці Роттердама пакунок, що передав йому портьє, був розірваний бомбою на шмаття. Через «дивовижне» непорозуміння Ярослав Барановський, помічник Андрія Мельника, брат отого Романа, який заклав свого часу Головинського, за півгодини після вбивства Коновальця зайшов до його готелю й запитав, чи не повертався Коновалець, причому прізвище він назвав таємне, під яким Коновалець приїхав до Роттердама. Барановського арештували, проте невдовзі через недостатність доказів випустили. Комбінація нацистів з убивством Коновальця, розрахована точно й далекоглядно, спрацювала: тепер і Бандера і Мельник ітимуть у Берлін, «поливаючи» один одного. Вони шукатимуть у Берліні суддів та арбітрів. Так Ярий виграв ОУН, що поступово розвалювалася на дві: ОУН-Б (молодобандерівську) та ОУН-М (старомельниківську). Поки Бандера сидів у в'язниці, Ярий за вказівкою Берліна санкціонував «обрання» Мельника на вождя «головного керівництва». Наявність двох сил передбачає присутність постійного координатора. Коли Бандера після краху Польщі вийшов із в'язниці, він одразу ж майнув до Ярого, і той, спочатку принизивши його псевдонімом Консул-2, згодом обдарував розумінням і дружбою абверу. Бандера одержав гроші й провів другий конгрес ОУН, на якому себе обрав на вождя, а Мельника затаврував наймитом і мерзотником. Роботи у Ярого побільшало, і він радів з оцієї роботи: два дні на тиждень він провадив бесіди з людьми Мельника, два — Бандери. І ті й ті «гнали» інформацію. Інформація потрібна була щогодини: час, відпущений на підготовку до операції «Барбаросса», наближався до кінця…

Ріко Ярий тримав Бандеру як силу мобільну й різку. Саме його людей відправив він до Нойхаузена, під Бреслау — там починалося формування спеціального батальйону СС «Нахтігаль». Німецький командир обер-лейтенант Херцнер, український — Роман Шухевич при політичному керівникові Оберлендерові.

Мельника використали як консультанта, перевіряючи ще раз через нього дані Бандери. Він так само, як і Бандера, формував похідні групи, додані армії: десять-п'ятнадцять чоловік, які зразу ж допомагатимуть есесівцям розстрілювати комуністів і комсомольців України.

Однак про те, що Мельник був зобов'язаний виконувати й інші завдання, які не стосувалися війни, але мали зате пряме відношення до війни честолюбства, до повсякчасної сварки між відомствами Гіммлера, Розенберга, Герінга та Бормана, майор СС Ріко Ярий не знав та й не міг знати, як не знав того і сам Мельник.