Третя карта

ЕКСКУРС № 2: «ПОЛІТИКА І АРМІЯ»

Штірліц хоч і був згоден із твердженням, що історичні паралелі небезпечні, а проте знову й знову в своїх роздумах сягав у давнину, вивчаючи сучасне. Він вважав, зокрема, що Ксеркс став володарем Азії тільки тому, що Галтіса, сестра великого Кіра, бабуся наступника, бувши справді всемогутньою, любила хлопчика за його лагідну тендітність. Вона втомилася жити серед воїнів з їхніми галасливими пиятиками та масними балачками про розпусних жінок — тільки замолоду їй подобалось бути нарівні з героями битв, а на старість їй закортіло відчути дивовижне й гірке благо жіночності.

Ксеркс, ставши царем персів, любив приходити в палац до Галтіси пізно увечері, коли закінчувалися стомлюючі наради з членами вищої ради, зустрічі з сатрапами завойованих провінцій, яких викликали для звіту, з начальниками військових з'єднань, що інформували про становище на кордонах, та з економістами, які відповідали за стан казни.

Тільки тут, у бабусі вдома, Ксеркс знову почував себе улюбленцем, він голосно сміявся, розповідав про пережитий день, і Галтісі здавалося, що онук продовжує свої дитячі ігри, удаючи з себе Мардонія, природженого воїна, що втомився жити вдома, у родинному колі, без битв, далеких доріг та нових невільниць; Артабана, який пізнав усю принадність вищої політичної інтриги, котру уявляв подібною до історичного трактату, присмаченого хорошою поезією, приємною і зрозумілою богам, і через те такою принадною для смертних.

Галтіса любила Ксеркса, і та любов жила в ній укупі з постійним відчуттям тривоги за онука: доброта і юність у світі сильних — небезпечні якості людського духу, бо тільки сила може здолати силу.

Галтіса виховувалася в домі тирана, який з дванадцяти років запрошував улюблену сестру на розмови з іноземними послами, щоб дівчинка змогла пізнати стратегію політичної боротьби. Великий Кір дозволяв сестрі говорити геть усе, що вона вважала за потрібне сказати.

Ставши дружиною сатрапа, що відкрив Азії рівнини ї горби Європи, Галтіса сказала йому:

— Скільки прекрасних чоловічих облич перебачила я у своїх мріях, скільки слів сказали мені неіснуючі коханці, скільки ніжності зазнала я у снах своїх… Не кажи мені про свою пристрасть: ти чесний, тож коли ти схочеш завести нову подругу, тобі буде соромно дивитися мені у вічі, і ти накажеш отруїти мене, і це занапастить тебе, бо я сестра Кіра, і боги помстяться тобі. Стався до мене, як до друга. Коли ти захочеш влаштувати вакханалію, як це робив мій брат, щоб утихомиритися після важких розмов із ворогами, скажи мені, і я поїду в гори, а ти супроводжуватимеш мене до перших постів, та й повернешся і будеш щасливий, відчуваючи свою силу і велич: дружина сатрапа повинна дозволяти йому відчувати власну могутність. Не тримай коло мене євнухів — я ненавиджу підглядачів, вони зрадники за вдачею, бо хто зрадив раз, зрадить і вдруге. Вір мені, тоді я зможу бути для тебе тим, ким була для брата.

Сатрап був щасливий у шлюбі. Він не криючись, на очах у помічників радився з дружиною, він оддавав їй шану на людях, немов богині, провівши перед тим ніч в оточенні вакханок, і оця його свобода лякала решту сатрапів, бо коли людина сильна вдома, де найважче бути сильною, то, значить, у відношенні до чужих могутність його незрівнянна і страшна; тільки коли володар не приховує своїх бажань од ближніх, тільки тоді він досягнув найвищої влади.

… Годинами просиджуючи з онуком, пильно стежачи за тим, щоб невільники вчасно подавали улюблені Ксерксові страви, Галтіса думала, як їй зробити, як, не лякаючи хлопчика, сказати про ту постійну загрозу, що супроводжує кожен його крок. Як ніхто інший, вона знала, що саме по-справжньому захоплює онука. Ксеркс блискуче розповідав їй історії морських подорожей, давав свою оцінку битвам часів вавілонського розквіту, цікавився звичаями далекої Спарти й жартома зазначав, що звичай спартанців — після загибелі володаря на полі бою закривати на десять днів торговицю і суд — неможливий у персів, оскільки позови і торгівля — два найулюбленіші заняття підданців. Він звертав свій погляд у минуле, але не так, як це робили Кір чи Дарій, не в ім'я майбутнього, а задля свого задоволення: що може бути приємніше од парадоксальних роздумів, під час яких відточується розум і розвивається риторика!

Галтіса постійно боялася, коли б хлопчик не вирішив, що, ставши царем, він знайшов підданих. Вона знала, що тільки розумний баланс сил може врятувати життя Ксеркса. Вона розуміла, що, був би він простолюдином, не позначеним печаттю богів, усе було б просто й звичайно. Однак життя царя нерозривно пов'язане з його престижем, а престиж — це завжди дія, і не оборонна, а наступальна. Його престиж — це престиж царства, і честолюбці завжди можуть увійти в коаліцію з іншими честолюбцями, якщо доведуть, що за своїм рівнем престижі не відповідають один одному; тоді, скажуть вони, порятунок у перевороті і вбивстві того, хто виявився нижчим од задуманого ними ідеалу.

Галтіса знала, що в царстві точиться прихована боротьба між військовою хартією Мардонія та партією політиків, яку очолював білолиций Артабаи.

Галтіса розуміла, що сутичка двох честолюбств чекає арбітра, але вона усвідомлювала й те, що ні Мардоній, ні Артабан не вважали Ксеркса за арбітра. Вони гадали, що Ксеркс повинен приєднатися до однієї з партій, надавши їй, таким чином, законодавчих функцій та божественної спрямованості.

Одного разу під час танців юних скіфок, спостерігаючи за тим, з якою байдужістю дивився Ксеркс на соромітність, що запалювала інших чоловіків, Галтіса прийняла рішення. Вона думала про життя свого хирлявого, тендітного хлопчика, котрий для сліпого натовпу був царем, а для вождів партій — пішаком, вінценосним символом, який треба привернути на свій бік або знищити.

«Він дуже розумний, — думала Галтіса, спостерігаючи за Ксерксом, — пін дивиться на красу тіла, а не на розпусту духу отих дикунок. Ксеркс знає ціну своїй чоловічій силі, тож він не переситився, просто він уміє бачити більше за інших: за сороміцьким він силкується побачити чудо пластики. Це мій онук, і я повинна відкрити йому істину…»

— Ксерксе, — мовила Галтіса, — великий царю персів, вислухай мене.

— Кажи, — відповів Ксеркс, поволі одірвавшись поглядом віл скіфок.

— Володіти — це випереджати. Царювати — це угадувати задуми богів. Угадування — це не щось темне, це, навпаки, явне, складене з кубиків явного. Кубики — думки людей, які оточують кожного. Розкидані по підлозі кубики — крах імперії. Складені в одне ціле — стіни вічності, бо оберігають пам'ятник величі володарів. Кубик «досягнення величі війною»-Мардоній; кубик «досягнення величі миром»— Артабан. Якщо ти зволікатимеш, обидва кубики розпадуться на десятки інших. Зараз той момент, коли ти, знаючи думку обох, мусиш прийняти рішення.

Галтіса напружено чекала, що відповість онук, і боялася його відповіді: навіть найрозумнішим бабусям онуки-царі завжди здаються маленькими дітьми.

Ксеркс повагом обчистив банан, зробив із жовтої лушпини кораблика та й поклав його обережно на велику срібну тацю.

— Скидається на човен, який спустили на море після заходу, — мовив він, ледь примруживши очі. Він знову глянув на танцівниць і ледь скривився: тхнуло потом, дикунки помітно притомились. — Кажуть, срібло лікує шлункові недуги — дуже цікаво… Тиждень тому я наказав розрубати навпіл трьох фрігійців, які прийшли до мене з доносом на Мардонія та Артабана, вони сказали, що і той і другий хочуть убити мене в боротьбі за свої ідеї. Я звелів ознайомити вождів партій з моїм вироком: «Покарати безчесних за спробу посіяти ворожнечу й недовір'я серед друзів». Вивідачі донесли, що страта протверезила обох: вони тепер говорять із своїми радниками про плани на майбутнє у віддалених кімнатах, побоюючись, що мої люди можуть підслухати їхні розмови. А я знаю геть усе!..

Наступного дня, зібравши раду, Ксеркс посадив Галтісу коло себе, на другій сходинці тронного підвищення, і, з посмішкою, оглянувши карбовані обличчя вождів партій, сказав:

— Весь час після вступу на престол я думав про те, як би мені не принизити царського сану предків і звершити не менші, ніж вони, діяння на благо держави. Я зібрав вас, щоб повідомити про свій задум: з'єднавши мостом Азію та Європу, я поведу війська на Елладу.

Цілу ніч Ксеркс готувався до цієї ради. Він викликав до бабусі в дім тих, кого було колись піднесено з ласки Дарія: з ними розмовляла Галтіса. Ксеркс сидів у кутку, пив гарячий напій із листя сорги і мовчав. Тільки коли бабуся закінчила розмовляти з десятим чоловіком, голос якого мав схилити раду на користь його, Ксеркса, ідеї балансу, цар сказав:

— Те, що вам звеліла Галтіса, бажано мені й богові. Запам'ятайте все, що вона пояснила, а робіть так: одразу після того, як я закінчу говорити, а закінчу я словами «віднині й на віки», негайно, як по команді, поверніть голови до Артабана, свердліть його поглядами, і нехай вождь партії війни.

Мардоній відчує, який він малий і незначний, бо слова, що їх готувався сказати він, скажу я, позбавивши його, таким чином, ідеї. І не відривайте поглядів од обличчя вождя партії політиків аж до тих пір, поки не заговорить Мардоній, а він заговорить, або я нічого не тямлю в людях!

Галтіса подумала: «Такого не міг ні Кір, ні Дарій. Хлопчик — найвидатніший політик із нашого роду воїнів».

І зараз у тронному залі, сидячи коло лівої сандалії онука, Галтіса, відчуваючи внутрішнє тремтіння, уп'ялася очима в обличчя Артабана, хоч їй нестерпно кортіло повернутися до Мардонія, од якого зараз залежало майбутнє царя.

Ксеркс розрахував усе, як математик, котрий вищий за політика, бо оперує він даними, що позбавлені емоцій. Мардоній, відчувши свою несподівану самотність, згадав недавню страту фрігійців, побачив, що всю увагу звернуто на його ворога Артабана, рвучко підвівся і голосно промовив:

— Володарю! Ти найдоблесніший серед усіх персів, які були і будь-коли будуть! Війни неминучі, тож ми повинні зібрати армію і розпочати битву проти недолугих еллінів!

Ксеркс відзначив, що Мардоній виступив зараз як політик, бо він, по-перше, назвав його найдоблеснішим — так ще ніхто й ніколи не говорив про нього, а по-друге, повторив свою тезу про неминучість воєн як його, царську, тезу, згодившись, таким чином, визнати спою вірнопіддану вторинність.

«З цим усе», — зрозумів Ксеркс і легким кивком голови подякував Мардонію.

— Артабане, — сказав він, — твоя черга.

— Правильне рішення, — одкашлявшись, почав Артабан, — справа дуже важлива. Якщо потім і виникне перешкода, то це неважливо: рішення все одно гаряе. Поспіх — на невдачу, зволікання — на благо. А ти, Мардонію, — повернувся Артабан, — перестань говорити презирливо про еллінів! Адже зневажливими розмовами і наклепом на їхнє слабосилля ти закликаєш царя до негайної війни з ними!

Нема нічого страшнішого за наклеп: наклеп робить злочинцями двох, а третього — жертвою.

Ксеркс глянув на Мардонія, зрозумів те, що йому треба було зрозуміти, і гримнув на Артабана так, як гримають на слуг:

— Ти легкодухий боягузе! Ти не підеш зі мною на Елладу, а залишишся тут із євнухами стерегти наших жінок!

Мардоній зареготав, Артабан принижено вклонився, Ксеркс утвердився як цар, його життю віднині вже ніщо не загрожувало, і Галтіса вперше за три роки заснула щаслива.

(Потім буде похід до Європи, і міст через Геллеспонт, і шторм, і руйнація моста, і будуть воїни Ксерксові за той шторм шмагати море й надягати на нього пута, і будуть іти повз Олімп до Афін, і будуть грабунки, моровиці, розпуста, перемоги, Фермопіли, буде загибель флоту, втеча, страти, оргії, п'яна маячня, згадки про молодість і ненависть до баби, до клятої карги, яка не зупинила, і буде тяжкий і липкий страх, знайомий тим, хто пізнав мідний присмак нездійсненого, а потім настане смерть од руки начальника варти…)

Штірліц відшукав у бібліотеці, що прусський король Фрідріх Другий вивчав стародавню історію з професорами, які у текстах Плутарха, Геродота й Платона робили купюри таким чином, щоб юнак виховувався на тріумфах, а не поразках. Учителі вірили: трагедії персів, римлян і греків виникали тільки тому, що монархи не мали мобільної армії, котра стала б постійним інструментом національної політики. Армія, приведена до присяги прусському королеві, має стати тією силою об'єднання німецької нації, яка зможе покарати ворога і всередині і зовні. Не збирати найманців і рабів до майбутнього походу, а мати їх постійно під рукою; не дискутувати про можливі варіанти близького й далекого майбутнього, а планувати це майбутнє заздалегідь: тільки сила визначає мир, тільки постійна організована сила і має шанс на остаточну перемогу.

Уроки Ксеркса були необхідні Фрідріхові Вільгельму для того, щоб об'єднати роздрібнені князівства німецькі під короною єдиної Пруссії. Національна ідея потребувала для свого утвердження «інструменту». Таким «інструментом» виявився генеральний штаб, який не тільки планував місця постою армії, кількість матеріалів — для наметів, дерева — для обіддя до возів, паперу — для карт, але й пропонував монархові план найдоцільнішого удару по ворогові. Коли перший в історії Пруссії начальник генерального штабу Герхард Беллікум запропонував монархові такий план, Фрідріх Вільгельм виразно уявив собі обличчя Мардонія і тихо відповів:

— А чому ви внесли тільки одну пропозицію? Мені потрібно принаймні п'ять, щоб я обрав єдину, пов'язавши її з міркуваннями політичної доцільності, яка нам непідвладна…

Те, що було, не зникає. Замислене здійснюється. Образи не прощають, надто ж воїни і дружини. Онуки Герхарда Беллікума знали про приниження, якого зазнав їхній дід. Нащадки Фрідріха Вільгельма пам'ятали, як їхній вінценосний предок поставив на своє місце генеральний штаб: кожному — своє. Рівновага протилежностей тривати не може, а історія вимірює свою значимість століттями — не роками. Генерали піднесеної Пруссії знали, що вінценосні зобов'язані своїми перемогами їм. Вони, як і монархи, не хотіли зрозуміти, а найімовірніше не могли, що тільки маси підносять особистість, а не навпаки; вони вірили, що маси вшановують ту особистість, яка ввергала їх у вир крові, руйнування, поразок і перемог; мироносців забували-тиранів ушановували. Прихована боротьба честолюбств точилася віками. Монарх — святий. Нація — вічна. Прусський дух не дозволяв генералам устругнути «французьку штуку», коли солдати зважувалися стати маршалами. Але вони, як представники нації високої і організованої дисципліни, вирішили протиставити монархові не особу, а сукупність осіб — генеральний штаб. Так народилася каста. Генеральний штаб планує атаку — не мир. Маневри проводять для того, щоб нападати — не оборонятися. Генерали, які тільки навчають муштри, але не дозволяють юному ландскнехтові увірватися до чужого міста й відчути насолоду перемоги, приречені на презирство найманців та офіцерів. Генерали «мають це: вони вимагають од монархів реалізації їхніх планів на полі битви.

… Коли завершувалось об'єднання німецьких земель під скіпетром Пруссії, генеральний штаб функціонував інтенсивно, Він провадив підготовку до війни проти Франції.

Після розгрому Франції німецький — не прусський уже — генеральний штаб розпочав нову фазу довгострокового планування агресії.

Кайзер Вільгельм звільнив у відставку Бісмарка, супроводивши звільнення почесними нагородами і програмним листом: «Ваша світлість! У питанні про необхідність і користь війни політичні і військові погляди розійшлися. Останні самі по собі мають право на існування… Я гадав, що така вказівка не буде марною для вашої світлості, проте не підозрював, що її буде витлумачено як бажання підпорядкувати політичні завдання суто військовій меті. Я цілком дотримуюся думки Вашої світлості, що навіть за успішного розвитку війни з Росією нам не пощастить знищити її бойові сили. Обов'язок генерального штабу — пильно стежити за воєнним становищем країни та наших сусідів і дбайливо зважувати переваги і невигоди. Виходячи з того, що не напрям політики, а підпорядковані їй військові заходи повинні відповідати політичним завданням моменту, начальник генерального штабу повинен доводити до відома керівника політики військову точку зору…»

… Виступаючи на мітингах націонал-соціалістів, де в почесній президії сидів соратник кайзера Вільгельма генерал Людендорф, супроводжуваний фюрером штурмовиків офіцером генерального штабу Ернстом Ремом, Гітлер спершу торопів, укриваючись липким потом: уже хто-хто, а Людендорф розумів, що програма НСДАП — дещо модернізована програма кайзера, розведена словесними, які нікого не лякали, закликами «покінчити з капіталом, позичковими касами, євреями та більшовиками», а головний її смисл залишався незмінний. Людендорф перший аплодував молодому фюрерові — за цим красномовцем люди підуть, цей «із низів», та й звертається він до «низів» і через те каста генералів керуватиме ним легко, бо він, Гітлер, відчуває свою мало-помітність, не соромиться говорити про свій єфрейторський чин, захоплюється героїзмом армії і схиляється перед військовим генієм Німеччини.

Гітлер, у свою чергу, розумів, що Людендорф виявляє до нього таку одверту, дружню повагу — угода нерівностей в ім’я торжества ідей Великої Німеччини. Ночами фюрер не міг заснути від гніву: його хочуть попросту використати; генералам здається, що він віск у їхніх руках, вони гадають, що він старанний учень минулого століття. Заспокоював себе і благав у провидіння витримки: головне стати — тоді він їм покаже «віск»!

Він став, уклавши договір з рурськими магнатами і таємним генеральним штабом. Дві могутні касти привели його до крісла рейхсканцлера. Він прагнув відплати, але знав силу касти і власну неспроможність керувати державою.

Провидіння допомогло йому відчути свою силу, бо генеральний штаб заявив протест проти фюрера штурмовиків Ернста Рема — найближчого сподвижника, «брата і друга по спільній боротьбі», — коли той вимагав од Гітлера об єднати армію, СА і СС.

— Аристократи в погонах ніколи не приймуть кінцевої мети нашого руху, — говорив Рем. — Ми для них лише перехідна фаза, місток із Версаля в майбутнє. Вони зречуться нас, як тільки ми розірвемо версальські угоди й доведемо світові, що Німеччина постала із попелу.

— Як ти уявляєш нову військову організацію? — спитав замислено фюрер. — Якою вона тобі вбачається? Хто зможе керувати такою махиною?

— Справлюся, — відповів Рем. — Невже ти гадаєш, що я не зможу загнати овець до хліва? Кадрова армія стане ферментом беззаперечності у майбутній військовій організації рейху; штурмовики та есесівці дістануть од неї загартування сліпотою; армія, в свою чергу, навчиться у наших лавах націонал-соціалізму — такий сплав непереможний.

Рем назвав себе вождем майбутньої армії, сам назвав себе вождем. Цього було досить: фюрер зіграв трагедію — він оддавав на заклання армії свого брата по партії, який виявився «м'яким ідеалістом», не підготовленим до практики державного будівництва, — він жив старими лозунгами націонал-соціалізму, що тепер стали заважати практиці міждержавних відносин.

Гітлер особисто керував нападом на віллу Рема. Сонний охоронець на запитання: «Хто там?» — почув у відповідь: «Телеграма з Мюнхена». Фюрер змінив голос, відповідаючи охоронникові Рема, він промовив фразу, як дитина, пискляво. Досвід роботи в таємній поліції (чим не грішить честолюбна молодість!) допоміг фюреру ввійти до вілли свого «брата» без пострілів. Постріли пролунали через десять хвилин, вони були глухі: Рема та його соратників убивали в підвалі, де був тир.

Генеральний штаб на подяку за цю «жертву» привів армію до нової присяги: «Я клянусь перед господом богом цією священною присягою, що смиренно коритимусь фюрерові німецької держави й народу Адольфу Гітлеру, верховному головнокомандувачу збройних сил…»

Тепер Гітлер міг прибрати тих генералів, які пам'ятали військову програму кайзера Вільгельма і розуміли мізерну «вторинність» фюрера. Але фюрер не квапився. Він був спокійний. Він піднявся вгору. Залишилося ще одне випробування, і тоді…

Аншлюс Австрії був пробним каменем: якщо зірветься — він звинуватить в усьому генералів і віддасть їх на заклання. Коли ж станеться так, як замислено, лаври дістане він. Лаври дісталися йому. Після цього він розігнав той генеральний штаб, який вів його до перемог. Усі ті, хто знав його початок, його нікчемність і невмілість, мусять піти. Усі ті, для кого він був просто Гітлер, а не «великий фюрер», «геніальний стратег», «непереможний полководець», мусять зникнути. Гітлер посадив у крісло військового керівника Кейтеля — виконавця з мисленням дивізійного командира. Нові генерали славили стратегічний геній фюрера — під час першої світової війни вони були лейтенантами і не могли знати того, що знали генерали, звільнені у відставку. Проте логіка розвитку супротивна логіці особистості, охопленої честолюбними задумами: нові фронти потребували досвідчених командирів. Гітлер був змушений призвати з маєтків фельдмаршалів, які жили там відлюдно, під негласним наглядом гестапо. Генеральний штаб, що спланував війну на багато років уперед, ставав саморегулюючою силою, яка вимагала живлення, мов потужний мотор. Цього не розумів Гітлер, який сп'янів од перемог. Це розумів Штірліц, спостерігаючи за незначним, здавалося б, епізодом, пов'язаним із групою непомітних, дрібних політиканів із ОУН.

«Буде бійка, — думав Штірліц. — Генерали не простять Гітлерові приниження. Про це треба думати вже зараз і допомагати цій бійці, де тільки можна і як можна».