Третя карта

КУРТ ШТРАММ (II)

«Есесівець має рацію, — подумав Курт, відчуваючи, як важко затерпли ноги, поперек та передпліччя. — На жаль, він має рацію. Я не витримаю, якщо мене протримають тут ще тиждень. Або два. Я стану брехати йому, я ж вигадав сотні версій, і кожна з тих версій правдоподібна, і всі деталі зійдуться, але не зійдеться одна крихітна дрібниця, бо немає в мене олівця й паперу, і друзів — Гуго та Інгрід, тож вони не можуть обмірковувати зі мною кожну з цих версій, а есесівець може скликати нараду, доручити своїм сімом чи ста головорізам дослідити кожне моє показання і — головне — викликати наших та й учинити їм допит, зачитуючи їм мої слова. Він подовгу порпатиметься в паперах, діставатиме той, що йому потрібен, діючи на Гуго чи Інгрід так, щоб змусити їх повірити, начебто я почав говорити, і свідомість того, що я заговорив, занапастить друзів, бо ми поклялися одне одному мовчати».

Курт підняв плечі так, наче в нього свербіла спина, проте цей рух не послабив тяжкого задерев'яніння, а, навпаки, загострив його — тонкі, холодні голки упилися в шию, ноги та спину; кожен рух був зв'язаний з відчуттям, ніби тебе затиснуто в малюсінькому кам'яному мішку, який нагадував постать людини, що стоїть на напівзігнутих ногах.

«Я можу розпоряджатися тим, що дісталося мені по праву, — вирішив Курт. — Мені не по праву дісталася в спадщину фабрика, і я несправедливо одержав рахунки в банках. Але я по праву одержав життя, по праву кохання моїх батьків. Тож я можу розпоряджатися своїм життям за цих умов. Ну, сперечайся, Курте, сперечайся, — попросив він, — адже розум завжди шукає виходу, але ти, Курте, зараз не маєш права на це, тому що пішов на боротьбу, віруючи в її вищу справедливість. Ти можеш, звичайно, заперечити, що чесно тільки те, що зароблено потом, кров'ю, руками, мозком, талантом, голосовими зв'язками, і я через це не маю права розпоряджатися життям, яке завжди випадкове і одержане н дар. Ну, сперечайся ж, Курте! Адже можна сказати, що треба витримати, ти обіцяєш витримати геть усе, у глибині душі кожний сподівається на чудо, на те, що Гітлер розіб'ється на літаку, що на нього упаде цеглина або його родимець ухопить. Хоча таких родимець не бере: за його здоров'ям щодня стежать лікарі, він приймає вранці ванни, вдень гріється під «гірським сонцем», а ввечері п'є настій із цілющих трав: адже життя фюрера таке дороге для німецького народу! Не можна сподіватися на щось, що може прийти ззовні. Надіятися треба тільки на себе. Ну, запереч, Курте! Це ж гітлерівське: «В усьому і завжди надійся на свою силу!» Отже, мені не можна надіятися на Гуго? Отже, не можна надіятися на Інгрід і на Егона? Чому?! Бо вони не мають права ризикувати організацією заради одного мене. Вони знають, що я мовчатиму. Тому вони спокійно продовжують нашу спільну справу. Ну, Курте, ти ж підкинув собі кістку — «наша спільна справа»! Ухопився за це! А що, як наша справа переможе в ці дні? Що? Мовчиш? Молодець, що мовчиш, це було випробування: такі справи, як наші, перемагають не зразу, а тільки з часом, як незримі струмки навесні — теплом та чистотою своєю — поволі руйнують сіру кірку снігу. Господи, відкрий мені, чого ти хочеш: муки, що вбивають у мені твого сина, чи смерті, яку я прийму не з твоїх рук? А як же ти зможеш померти, Курте? У тебе немає ременя, а коли б він і був, то ти навіть не зміг би накинути зашморга на шию. Залізні ґудзики на штанях вони повідрізали під час обшуку — хіба забув? Ти не зможеш розпорядитися собою, Курте, бо тут, у цій країні, навчилися позбавляти людину права на саму себе, і не тільки у в'язниці, але й удома а це ще страшніше.

— Гей! — гукнув Курт. — Хай мене одведуть негайно на допит! Скажіть, що я цього прошу!

Коли його привели до кімнати есесівця, Курт сказав:

— Я збожеволію в тому мішку…

— Це може статися, — згодився сивий штандартенфюрер. — Але психічний шок у мішках має характер буйного божевілля, яке ми досить швидко виліковуємо. До того ж лікарі стверджують, що під час маніакальної балаканини ув'язнені інколи відкривають ту правду, яку ми так наполегливо шукаємо.

— Переведіть мене, будь ласка, до нормальної камери. У мішку я не можу обмірковувати ваших пропозицій.

— А ви тут обмірковуйте. Зараз принесуть каву й бутерброди — думайте собі на здоров я.

«Якщо я попрошу його зняти наручники, — подумав Курт, — він може насторожитися».

— Так, але коли ви почнете викликати моїх друзів на допити, то вони жахнуться мого вигляду.

— З вами так вчинили тільки тому, що я був у від'їзді, я ж вам пояснював.

— То ви відмовляєте мені?

— Я змушений відмовити. Прохання має провокаційний характер. Якби у вас було інфекційне захворювання, або чума, або запалення легенів, я відправив би вас до лазарету.

«Запалення легенів, — радісно вхопився Курт, — дякую тобі, любий есесмане, дуже тобі дякую! Ой, як це добре — запалення легенів!»

Коли його одводили в мішок, Курт дивовижним порухом, який при цьому не був і підозрілим, устиг високо підсмикнути штани кистями рук, скованими за спиною наручниками. Він зробив це для того, щоб вони зразу ж спали, — Курт дуже зголоднів за ці дні. Штани повинні були опуститися ще нижче, і тоді сорочка, що відділяла йото спину від холодної плісняви кам'яної стіни карцеру, висмикнеться.