Третя карта

ГАННА ПРОКОПЧУК (І)

Жінка поволі йшла містом, яке зараз було іншим, дарма що, як і раніш, голубий серпанок стояв над Монмартром і сяяли на жаркому червневому сонці бані храму та й мова городян, по-давньому («боже мій, адже все тут було іншим рік тому, всього лише триста шістдесят днів тому»), здавалася безтурботною через те, що французи уміють сміятися крізь сльози.

Жінка повернула до маленького парку Монс Елізе. Важкі смуги сонячного проміння чорнили укрите пилюгою листя платанів. Колись тут завжди лунав дзвінкий гомін дитячих голосів, і Ганна любила приходити сюди й сиділа, заплющивши очі, і їй здавалося, що зараз, ось-ось зараз на коліна стрибне Янек, обів'є її шию своїми теплими рученятами, а далі підбіжить меншенький, Микита, стане відштовхувати Янека, сопіти своїм кирпатим носиком і потім заплаче: коли йому щось не удавалося одразу, він завжди плакав так гірко і невтішно, що аж серце краялось.

Але зараз у парку дітей не було, і ніхто не прогулювався з пуделями на зелених газонах, і сивоволосі бабусі не сиділи із в'язанням на гострих колінах, і юнаки не грали у свої дивовижні металеві кулі — таких ігор ніколи не було в Польщі. Безлюдно в парку, одне слово — окупація…

«Тільки б знову не думати про це кляте «навіщо», — злякалася Ганна. — Бо можна збожеволіти. Так, я ідіотка й остання дурепа, так, повелася безглуздо, злочинно, але ж не можна весь час думати про це, не можна повсякчас каратися — тоді я зовсім знесилію і вже нічого не зможу вдіяти».

Ганна заплакала — потекли рясні сльози, і вона ніби побачила себе збоку, відкрила сумочку, дістала хусточку, висякалась («Микитка так само сякається — жалісливо»), глянула в дзеркальце на почервонілі повіки, припудрилась, підвела вії і підставила обличчя жаркому сонцю.

«Не можна з'являтися туди із заплаканим обличчям, — подумки мовила вона. — Я повинна мати гарний вигляд. Чиновники допомагають лише привабливим жінкам… Це архітектура допомогла мені зрозуміти людські характери, — подивувалася власній думці Ганна. — А воно ж так, справді так. Легкість і краса скла, алюмінію і бетону не просто полегшують конструкцію — вони полегшують життя, бо роблять його принаднішим. Корбюзье має рацію: архітектура — головний вихователь людства; якщо людей «приректи» на довколишню красу, вони стануть кращі, вони не зможуть чинити так, як чинять, коли живуть у мурованих казематах, де не можна рухатись вільно, і бачити своє відображення, і відчувати сонце… Хай буде проклята оця моя архітектура і мої сонячні міста — кому вони потрібні зараз? Мені потрібні мої хлоп'ятка, їхнє сердите сопіння, коли вони забираються на коліна, відштовхуючи один одного, мені потрібне босе чалапання їхніх ноженят, коли вони крадуться ранками, висолопивши од страху, щастя й напруження свої рожеві язички, тільки б не розбудити мене, і стрибнути в моє ліжко, і залізти під ковдру, й уткнутися своїми кирпатими носиками мені у вуха, та й завмерти щасливо… Ой, зараз я знов заплачу, а за півгодини треба ж бути там, а зарюмсати жінці неодмінно відмовлять, і я тут збожеволію, в оцьому тихому і — тепер уже — чужому місті…»

Серед російських і українських емігрантів ходили чутки, що редактор «Паризького вісника» Богданович створює особливий відділ, який допомагатиме з перепустками, щоб люди могли повернутися у ті міста, звідки їх порозкидало за останні два роки війни.

Ганна вирішила піти до Богдановича: хоч він і росіянин, а не поляк, однак мусить зрозуміти її краще, аніж німець, та й мову німецьку вона знає кепсько; а французькі чиновники позбавлені будь-якої сили — виконують лише те, що їм наказує окупаційна влада.

У редакції, що містилася на Ваграмі, Ганну прийняв секретар редакції Сургучов, співчутливо вислухав її, попросив зачекати у приймальні, запропонувавши почитати газету.

— Пан Богданович звільниться через десять хвилин. Як це українською мовою, — усміхнувся він, — будь ласка? Так, здається? Будьте ласкаві, зачекайте його тут.

Ганна подякувала йому такою самою ж, як у нього, обов’язковою, робленою усмішкою і розгорнула газету. Машинально досвідченим оком людини, котра вміла створювати форми, вона зауважила, як безглуздо зверстані полоси — цілковите порушення пропорцій. Вона завжди відчувала пропорцію і світло. Її проекти діставали перші призи на міжнародних конкурсах архітекторів у Гаазі й Парижі, тим-то вона і приїхала до Парижа з Варшави, залишивши Ладислава та хлоп'яток, бо Ладислав сказав їй тоді: «Або ми, або твоя робота», — і нема їй прощення, бо треба було згодитися з ним, і хлоп'ятка тоді були б поруч, а їй нічого більше й не потрібно, тільки б відчувати їх біля себе. Ладислав міг не розуміти її, навіть зобов'язаний був її не розуміти, адже ніколи ще і ніхто не міг по-справжньому зрозуміти одне одного: чоловік — жінку, жінка — чоловіка, і їй потрібно було змиритися з цим, а вона вирішила тоді, що хлоп’ята, подорослівши, зрозуміють її правоту, тож вона тепер має сидіти в оцій душній маленькій приймальні й читати газету, що зроблена без смаку, із величезним аж до безглуздя підвалом якогось Монастирьова «про великого ідеолога націонал-соціалізму, видатного трибуна і борця доктора Геббельса», і намагатися знайти логіку в статті полковника Карташова. Ганна стала читати пошепки, щоб їй були зрозуміліші російські слова — тільки вимовлене слово стає по-справжньому твоїм. «Боронь боже сказати вам про паліїв війни, що це масони. Даруйте, всі наші «передові» пани Мілюкови, Буніни і Осоргіни заходяться цькувати вас громадським презирством як мракобіса! Але ми не боїмося цих кличок і заявляємо, що війни потрібні тільки більшовикам, євреям і масонам, війну підпалюють масони, і ведуть її тільки самі вони!»

— Пані Прокопчук? — Ганна почула за спиною тихий голос. — Ви хотіли бачити мене?

— Здрастуйте, пане Богданович. Дякую за те, що ви знайшли для мене час.

— По-російськи ви не розмовляєте? Я погано розумію вашу мову…

— Я не знаю російської мови, — рішуче відказала Ганна. — Я знаю українську мову… Можливо, ми говоритимемо польською?

— Ні, ні, ляхів я теж не розумію. Німецькою?

— Французькою, будь ласка.

Богданович ледь скривився:

— Ну що ж, давайте французькою. Що вас привело до мене? Я свого часу читав про ваші сонячні міста… Ви учениця Корбюзье?

— Так.

— Народилися в Росії?

— Ні. Я народилася у Кракові, а потім жила у Варшаві.

— Варшава — російське місто. Воно входило до складу імперії, — зауважив Богданович. — Отже?

— У Кракові залишилися мої діти. Родина… Я прохала б вас допомогти мені повернутися туди. Хлоп'яткам потрібна мати, надто ж у такий тривожний час…

— Ви маєте рацію, ви маєте рацію, пані Прокопчук. Мати потрібна дітям завжди, надто ж у скрутну годину. За національністю ви…

— Українка. Польська піддана.

— Ваш чоловік?

— Лісний інженер Ладислав Стахурський…

— Поляк?

— Так.

— А чому ви прийшли до нас, пані Прокопчук?

— Мені здавалося, що…

— Що вам здавалося? — Богданович почав ставити запитання швидко, ніби він допитував жінку. — Що вам здавалося?

— Мені здавалося, ви, як слов'янин, зрозумієте мене…

— Ми займаємося росіянами, пані Прокопчук. Тільки росіянами. Коли б ви були російська піддана, ми завели б на вас картку і зайшли у стосунки з німецькою владою.

— До кого я можу звернутися, пане Богданович? Порадьте мені, будьте ласкаві…

— Коли ми зверталися по допомогу до українців, вони не вважали за свій обов'язок допомагати нам порадою, пані Прокопчук.

— Я звертаюся до вас як мати…

— У наш вік, на жаль, слід розмежовувати і це поняття.

— Мати божа була одна, — сказала Ганна, відчуваючи, що зараз знову заплаче. — Хіба можна у чомусь звинувачувати матерів?

Богданович розлютився, обличчя його знов якось невловимо здригнулося:

— Тих, що залишають своїх дітей, так. Ганна підвелася — рвучко, немов її ударили.

— Мені здавалося, що в газеті працюють інтелігентні люди.

— Ви не помилились. Інтелігентні люди мають право і повинні обстоювати власні погляди. Повторювати загальновизнане — доля черні. У вас все?

— Так. У мене все. Я хочу сказати вам на прощання, що ваша бездушність помститься над вами, пане Богданович.

— Мені відомщення, і аз відплачу. — Богданович також підвівся, після того як чіпко, мов баламута, оглянув фігуру жінки. — Маю честь.

Ганна прямувала до виходу, відчуваючи на спині, шиї, ногах, на волоссі, укладеному без отого огидливого, що став модним, перманенту, настирливий погляд Богдановича.

«Зараз він окликне мене, — подумала жінка, узявшись за мідну, холодну ручку, занадто коштовну й химерну на погано пофарбованих, потрісканих дверях, — я знаю, що він зараз скаже».

— Пані Прокопчук… — Богданович неголосно кашлянув.

— Слухаю, — відповіла Ганна, не обертаючись.

— Ви можете залишити свій телефон. Принагідно я постараюсь обговорити ваше питання з німецькою владою.

Ганна неквапно повернула голову, і погляди їхні зустрілися.

— Я залишу свій телефон представникові німецької влади, — відповіла Ганна, — мені не потрібні посередники.

Богданович усміхнувся.

— Як знаєте. У всякому разі, приймаючи рішення, вони звернуться до мене по консультацію.

— То я ж українка…

— Авжеж, авжеж… Але українського відділу в Парижі немає, слава богу. Так що вирішуйте. Мені, в усякому разі, було б цікаво навідатися до вас.

… Два роки тому, коли Ганна погодилася прийняти запрошення, що надійшло з Парижа, і залишила Ладислава та хлопчиків, чоловік сказав, що вважатиме її від'їзд остаточним розривом, і вона стомлено згодилася з цим, бо нічні без кінця-краю розмови (спроби пояснити йому, що їде вона не заради примхи і не тому, що шукає якихось нових пригод, а лише з доконечної потреби у роботі) так стомили обох, що стало ясно: звичне минуле, що належало тільки їм двом, скінчилося, зникло без вороття.

У Парижі вона спочатку знаходила щастя і спокій у творчості: працювала у величезній архітектурній майстерні, і проекти її викликали захоплення у колег. З першого гонорару вона послала гроші у Краків і листа до Ладислава — щирого, сумовитого, з проханням приїхати з хлоп'ятками до Парижа. Лічила дні, малюючи їх різними кольорами. Вона вірила, що кожен день тижня має свій особливий колір: субота — це обов'язково густа зелень із проблисками легкої і яскравої пожовті; середа — день зламу, предтеча суботи, різкі оранжеві лінії; неділя-це сумний день для тих, хто працює, а не творить, отож для Ганни був не найгірший день, бо він одривав її від постійної захопленості ділом, і вона ще не мала достатньо грошей, щоб найняти майстерню, обладнати її і працювати по неділях — тоді й цей день був би зелений, адже немає нічого прекраснішого за зелений колір, тому що це весна або червневе літо, і тиша, І співи птахів — невидимих, але близьких.

Через два тижні, коли чотирнадцять аркушів паперу вона зафарбувала в кольори щасливого очікування, із Кракова Повернулися гроші — без будь-якого пояснення. Того самого вечора вона вечеряла з колегами й опісля поїхала з Мішелем Шенуа до нього, в Іврі. Удосвіта вона тихенько підвелася з ліжка і попрохала Мішеля не дзвонити до понеділка. Вона поїхала на телеграф і надіслала телеграму до Кракова: «Якщо хочеш, я вернуся». Але й на цю телеграму Ладислав не відповів. І тоді у Ганни почалося дивовижне, безбарвне, приречене життя ночами і щасливе, відчужене, спопеляюче — вдень, у майстерні.

Мішеля вона більше не хотіла бачити, бо він чимось був схожий на Ладислава: такий же здоровань, незграбний, уразливий — вона боялася захопитися ним; адже коли у шлюбі прожито десять років, тоді це позначається на всьому подальшому житті.

«Звичка — друга вдача».

Ганна хотіла була поринути у свої думки, забути про колишню Ганну, вона хотіла, щоб її розум не роз'їдав постійний смуток.

Вона знала, що чоловіків до неї вабила її свобода вчинку. Вона бачила, що тут, у них у майстерні, жінки дивилися на чоловіків, як на своє майбутнє, як на свого гаранта, і це лякало чоловіків, бо люди жили якимось шаленим, чудернацьким життям, швидко закохувалися, так само швидко розлучалися з коханням або з тим, що коханням здавалось, через те що відчуття тривоги було постійне, і кожен ранок. — світанковий, сірий, похмурий, сонячний, щасливий, тяжкий, — будь-який ранок був таким невідомим, що майбутнє аж тоді ставало явним, коли надміру бадьорий диктор паризького радіо розпочинав читати зведення останніх вістей — ще один день без війни.

А коли вранці першого вересня Ганна підійшла до приймача, повернула біле кружальце і бадьорий голос диктора сповістив, що зараз Гітлер бомбує Варшаву, вона дивно глянула на чоловіка, який лежав у її ліжку, курив, важко затягуючись чорним «Галуазом», і спокійно, наче про когось іншого, подумала собі: «От і настала для мене кара. От і залишилися Янек з Микиткою самі. А я погань. Та й усі мої проекти — казна-що, бо все уже давно йшло до того, щоб руйнувати, а не будувати».

Вона тоді заварила каву, сама не пила, а дивилася на свого приятеля і на прощання сказала йому:

— Знаєш, у тебе вже немає обличчя. На мене дивиться череп.

У їхній архітектурній майстерні, проте, життя протікало так само, як і раніш: сипалися замовлення з Америки, Бразілії, Аргентіни і Мексіки; вечорами чоловіки (багато з них чекали призову і вже заздалегідь ходили у напіввійськовій формі — це було модним) розбирали жінок (які тепер по-іншому дивилися на них — війна змушує інакше кохати тих, хто захищатиме тебе із зброєю в руках) і роз'їжджалися по кав'ярнях, що були відчинені так само, як і в серпні, тільки на вікнах з'явилися чорні штори світломаскування.

Ганна тепер нікуди не їздила: геть усі вільні години і дні вона просиджувала в організаціях Червоного Хреста, в американському консульстві, у японському посольстві, намагаючись дістати дозвіл на в'їзд до Польщі, але ніде й ніхто не міг зарадити їй або, можливо, не хотів. А потім у швейцарському відділенні Червоного Хреста молоденький, дуже нервовий і моторний клерк, невеличкий на зріст, із мавпячим обличчям, запропонував Ганні повечеряти, і тоді, додав він, «ми поговоримо про вашу справу докладніше». Він повіз її до себе, і Ганна, насилу приховуючи огиду, залишилася в нього, а через два дні, коли вона прийшла по перепустку, їй сказали у представництві, що Пауль Фроман негайно виїхав до Берна у зв'язку з хворобою його дитини і повернеться, мабуть, не раніш як через три місяці.

«Кому ж вірити? — думала зараз Ганна, повернувшись у безлюдний Монс Елізе. — Кого просити, щоб допоміг?»

Вона згадала обличчя Богдановича, яке здригалося, його швидкі пальці, й почуття гидливості опанувало її.

«Так, — вирішила вона, — треба йти до німців. Більше немає до кого. А коли й вони відмовлять, подамся пішки на кордон, я не знаю, що робитиму, але я повинна весь час щось робити, інакше збожеволію».

І раптом вона вперше дозволила собі почути оте страшне запитання, що зародилося в неї того дня, коли бомбували Варшаву: «А що, коли їх уже немає, моїх хлоп'яток? Що, коли я зосталася сама?»

І оце друге запитання здалося їй таким страшним, що вона відчула тяжку бридливість до себе, як отієї першої ночі, коли поїхала до Мішеля і лягла в його широке, холодне і скрипуче ліжко з синім балдахіном, наївно думаючи, що зречення минулого принесе рятунок у майбутньому. Можна знехтувати коханого чи ворога — не можна відмовитися од себе, і неможливо забути минуле.

У загадковому і непізнаному перехрещенні людських доль заховано одне з головних таїнств світу.

… Батько Ісаєва-Штірліца, професор права Петербурзького університету Володимир Олександрович Владимиров, увільнений за вільнодумство і близькі стосунки з колами соціал-демократів, був одружений з Олесею. Весілля в них було особливе, за звичаєм засланих поселенців Забайкалля — із читанням віршів Некрасова, Пушкіна, Лєрмонтова, Шевченка. Олеся, донька засланого українського революціонера Остапа Микитовича Прокоичука, співала протяжних гуцульських пісень.

Там же, у Забайкаллі, народився у них син Всеволод. Відбувши заслання, Остап Микитович Прокопчук із сином Тарасом вернувся на Україну, а згодом, побоюючись нового арешту, переїхав до Кракова. Тут, у Кракові, Тарас одружився з голубоокою, чорнявою Вандою Крушанською, і напередодні війни народилася в нього донька Ганна.

Остап Микитович і Тарас написали до Петербурга листа, повідомляючи Володимира Олександровича Владимирова, що у Всеволода з'явилася двоюрідна сестра, однак листа цього адресатові не доставили, тому що Владимиров із сином у цей час перебували у швейцарській еміграції.

А потім розпочалася світова війна, здійснилася революція, й аж тоді двадцятирічний Всеволод Владимиров, ще не Максим Ісаєв, а тим більше не Штірліц, дізнався від члена колегії ВЧК Гліба Івановича Бокія, що є в нього у Польщі сестра Ганна, котра залишилася сиротою, — Остап Микитович загинув у п'ятнадцятому році, а сина його, Тараса, розстріляли у вісімнадцятому. Знайти дівчинку і привезти її до Росії він не міг: режим Пілсудського пильно стежив за східними кордонами Речі Посполитої і нікого до червоної Совдепії не пускав, а українців і поготів.

Мати Ісаєва-Штірліца, Олеся Остапівна, померла, коли хлопцеві було п'ять років, — скоротечні сухоти у сибірському засланні багатьох поклали у домовину. Він пам ятав тільки її теплі руки і м'яку українську мову — тиху, співучу, ніжну.

Гліб Іванович Бокій якось пожартував:

— Поганий ти українець, Владимиров, пісень наших не знаєш.

— Я знаю, — відповів тоді Всеволод, — я пам'ятаю дві мамині пісні, тільки мені боляче згадувати їх…

… А потім він перейшов на нелегальне становище і не міг знати, що зараз люди у таких самих чорних мундирах, які носив він, готували в Парижі його двоюрідній сестрі Ганні Прокопчук страшну, але як на той час типову долю, через те, що за розкладкою національної структури гітлеризму поняття «слов'янство» було нерозчленоване на складові частини російського, українського, білоруського, сербського чи польського: йшлося про тотальне винищення культури, насіння і крові цього єдиного племені.

І якби літератор або історик мав право спантеличити себе запитанням, чи міг у ту пору, напередодні найстрашнішої в історії людства битви, брат Ганни Прокопчук допомогти їй — припустивши на мить можливість такої допомоги, — то на вичерпну відповідь ніхто не спромігся б, оскільки підпорядкованість часткового загальному, хоч як жорстоко вона не виявляє себе, існує, і спростовувати її негуманно. У цьому немає парадокса, тому що риск в ім'я сестри був би відступництвом щодо ста п'ятдесяти мільйонів співгромадян, яким він, Штірліц, служив за законами обов’язку — не наказу.