Третя карта

ПЛЮСИ Й МІНУСИ ОСОБИСТОЇ ЗАЦІКАВЛЕНОСТІ

План розмови з Фохтом був у голові Штірліца — після роботи з архівами у берлінських бібліотеках, після зустрічі з Мельником та Бандерою і після розмов із Діцом, котрий ще із Загреба затаїв до чиновника з розенбергівського відомства важку неприязнь. Фохт зустрів Штірліца підкреслено привітно, розчинив стулку стелажа, де за корінцями книжок було вмонтовано великий буфет, запропонував на вибір французький коньяк, шотландське віскі та джин, неуважно попросив чоловіка-секретаря приготувати дві чашки міцної кави і, напівобнявши оберштурмбанфюрера, підвів його до старовинного, з високою спинкою, шкіряного крісла.

— На пас не діють клопоти, — промовив Фохт, розглядаючи обличчя Штірліца. — Я заздрю вам. Ви наче вилитий із бронзи.

— Я переміню ім'я на Цезар, — пообіцяв Штірліц, спостерігаючи, як Фохт картинно смакував коньяк.

— Веєзенмайєр учора одержав новий титул, — сказав Фохт, — тепер, після перемоги в Хорватії, він посол для особливих доручень. Можете надіслати вітальну телеграму.

— Неодмінно. Він здібна людина.

— Шкода, що його немає тут.

— Я гадаю, ви досить серйозно знаєте слов'янську проблему, щоб тут заступити Веєзенмайєра.

— Ніколи не можу збагнути, коли ви жартуєте, а коли говорите серйозно.

— Жарт може бути правдою. І навпаки.

— Я, знаєте, прагматик-метафізик, а Веєзенмайєр одрізняється зухвалістю.

— Щось я не дуже бачу різницю між метафізикою і зухвалістю.

— Різниця очевидна, Штірліц. Метафізика — це щось середнє між ідеєю і творчістю, між пристрастю і логікою; на мою долю дедалі більше випадає зважувати можливості…

— Нікому не признавайтеся в цьому, Фохт. Нікому. Вас тоді з кістками з'їдять. Якщо ви визначаєте свою функцію тільки як людина, котра оцінює можливості, тоді вам не дозволять висловлювати точку зору. Ви приречете себе на становище вічного порадника. А вам, як і будь-якій нормальній людині, хочеться бути діячем. Так?

— Ні, — втомлено сказав неправду Фохт, — мені над усе хочеться спокою, щоб ніхто не смикав через дрібниці й не заважав робити свою справу… Нашу спільну діряву.

— По-моєму, ви дуже добре налагодили справу. В усякому разі, судячи з моїх зустрічей з Мельником та Бандерою.

— Ви з професором Смаль-Стоцьким не познайомилися?

— Ні. Хто він?

— Його призначили до українського відділу міністерства східних територій.

«Він і досі боїться свого провалу з Діцом у Загребі, — зрозумів Штірліц, спостерігаючи за обличчям Фохта. — Він дуже боїться мене й не любить, бо тільки я знаю, що саме він винен у загибелі так потрібного нам підполковника Косорича. Через те він такий довірливий зі мною. Він хоче, щоб я повірив у нього: тоді, за його логікою, мені буде невигідно пам'ятати. Мені буде вигідніше забути».

— Це щось нове у нашій практиці, — мовив Штірліц. — А втім, і міністерство ж нове. Слов'янин — штатний співробітник? Цікаво, правда?

— Смаль-Стоцький — особа виняткова, одверто кажучи, дивовижна особа. Він був міністром закордонних справ в уряді Петлюри і разом л ним утік до Польщі. І там став інформатором другого відділу польського генерального штабу. Власне, саме він стояв біля колиски організаційних форм українського націоналізму в Польщі до тих пір, поки Пілсудський допомагав націоналістам, розраховуючи повернути їх проти Совєтів. Але коли ми змогли повернути ОУН проти Польщі, Смаль-Стоцький зустрівся з нашими людьми, відпочиваючи в Марієнбаді. Мене він вражає: ерудиція і при цьому хуліганський, коли хочете, цинізм. Я ні од кого не чув стільки гидоти про українців, скільки від нього.

— І ви йому вірите?

— Питаннями довіри у нас займається гестапо. — Фохт скривився. — Діц, по-моєму, перевершує сам себе, — пустив він пробну кулю, не витримавши повної незацікавленості Штірліца. — Він дуже спритно працює з групою Мельника.

— Мельник зв'язаний із Стоцьким чи автономний?

— Вони не можуть бути зв'язані один із одним. Вони ладні один одному горлянку перегризти: не дає спати корона гетьмана.

— Булава, — виправив Штірліц. — Корона — це Європа, у них булава.

— Яка різниця? Смаль-Стоцький одного разу висловив мені своє кредо. Людина, казав він, вища за національну чи класову приналежність. Людина, якщо йти за Ніцше, осередок усіх цінностей світу. Милосердя повинне виявлятися в тому, щоб людині дозволяли показати себе там, де вона може це зробити. Хай навіть і в бандитизмі, як Бандера. Мене, казав Смаль, приваблює німецький раціоналізм, німецький дух. Я пройшов комісію — я блакитноокий, будова мого черепа не одрізняється від арійського, я дивлюся на українців очима західної людини, яка розглядає цей район лише як точку прикладання стратегічних інтересів рейху. Без мене, без моєї допомоги та консультації вам, арійцям, це зробити важко. Я краще за вас знаю тупість і стадність мого кровного племені. Я знаю, як повернути їх в ім'я німецького блага.

— Як? — запитав Штірліц.

— Досить просто. Ви гадаєте, якийсь чиновник Розенберга не міг би покласти край чварам поміж їхніми вождями?

— Міг би.

— Звичайно. Але ми використовуємо їх не тільки сьогодні. Вони корисні й у майбутньому. Ми можемо грати ними, як дитячими пальчиками — знаєте, як це ніжно, коли доросла рука прикладає пухленький пальчик нетямущої дитини до білих і чорних клавішів і народжується мелодія, яка вам до вподоби, тоді як дитина вважає, що та музика народжена нею.

Штірліц уявив собі малюка коло рояля і поруч з ним Фохта. Він побачив це близько і виразно, він почув скрип високого стільця і навіть відчув запах лаку. Жорстока злість піднялася в ньому, злість, породжена несумісністю понять — Фохт, дитина, музика, довірливі німці, чистота клавішів. Усвідомлення цієї причинності викликало у Штірліца втому — витривалість людини не безмежна.

— Яке моє завдання? — запитав Штірліц для того, аби тільки запитати, він боявся втратити над собою контроль.

— Взагалі-то усе налагоджено, дорогий Штірліц. Як» що у вас нема особливих інтересів, я просив би вас обговорити з Мельником форми роботи з його людьми у Штатах: найближчим часом це буде, я гадаю, надзвичайно важливо.

— Думаєте втягти Вашінгтон у бійку?

— Ні в якому разі. Думаю давнути на Рузвельта. А усіх боків. У Штатах розгортають роботу контрольовані нами групи китайських, іспанських, українських, росій— ьких, ірландських та угорських націоналістів — це принаймні мільйонів з п'ять.

— Не тіште себе ілюзіями. Якщо силі протиставити насилля, переможе сила.

— Ви не вірите у вплив пронімецьких кіл у Штатах?

— Не вірю.

— Чому?

— Тому що англофільський вплив там сильніший. Тож не треба говорити собі неправду. Пропаганда пропагандою, а в нас робота, за яку доведеться відповідати. Нам з вами. Виконавцям.

— Я пропонував вам перспективну проблему, — вибачливо пояснив Фохт. — Я гадав, що це збігається з вашими інтересами.

— Дякую. Як роздуми для далекого майбутнього — це цікаво. А зараз? У зв'язку з кампанією?

— По вашій лінії начебто усе гаразд. Ми тримаємо в руках Мельника і Бандеру. І той і другий підправили до Рундштедта в розташування групи «Південь» своїх людей для створення «похідних груп» — такого ще не було раніше: разом з армією вирушать одягнені в німецьку форму оунівці, які почнуть порядкувати негайно, після вступу до українського міста нашого першого танка.

«Отже, блок Розенберга з армією уже відбувся, — завважив Штірліц. — Це — нове у розкладі сил. Це проти Гіммлера і Бормана. Це важливо».

— А ваше завдання? Ваш, особисто ваш інтерес?

Фохт підсунув до Штірліца скриньку з сигарами, довго обрізав кінчик товстої «Гавани», манірно прикурював, обносячи сірником з усіх боків сухий тютюн, аж поки не з’явився синюватий, гіркий димок, і тільки тоді відповів:

— А ви ж не дуже мені вірите, Штірліц. Чого ж я маю вірити вам?

— Як знаєте. Я свої справи зробив, тепер я у вашому розпорядженні, а щоб приносити користь тому, кому я підлеглий, мені треба зрозуміти особистий інтерес кожного. А він у нас неподільний з інтересом національним, чи не так?

— Звичайно, ні. — Фохт прийняв гру Штірліца. Вони розуміли один одного швидко й точно, бо не довіряли один одному, і були схожі зараз на хлопчаків, які пустують, штовхаючись плечима, і при цьому стрибають на одній нозі. — Гадаю, що нашим національним інтересам небайдуже найближче майбутнє: чужоземці, які приходили в Росію, завжди припускалися помилок, викликаних нав'язуванням своїх методів, запереченням послуг аборигенів-колабораціоністів. От я й хочу, щоб помилка минулого не повторилася зараз, коли починається ця велика кампанія.

— Розумно, — згодився Штірліц. — Саме це мене й цікавило.

— Наше з вами спільне завдання, отже, — підкреслив Фохт, — полягає в тому, щоб з першого ж дня усунути будь-яку можливість помилок.

— Ви сказали «Росія». Помилилися на слові чи навмисно не проводите межі між Росією та Україною?

— Слов'яни, — Фохт знизав плечима.

— Ви передбачаєте організацію влади, подібної до режимів Тіссо і Павеліча?

— Тіссо ми створили, щоб заспокоїти Хорті; Павеліч — це кістка, яку кинули Муссоліні. Тут буде інша освіта, суто васального порядку.

Саме це й треба було з'ясувати Штірліцу. Фохт сказав те, чого не повинен був би говорити. «Васальна освіта» входила до сфери його особистого інтересу значно більшою мірою, ніж до сфери інтересів фюрера. У цій «васальній освіті» він розраховував одержати посаду, яка додала б квадратиків на його погонах і підняла його на наступну сходинку в нацистській ієрархії. Однак Фохт не розумів, що в даному випадку його особиста зацікавленість вступає у протиріччя з ідеєю Гітлера, який ніколи, жодного разу, ні в одному з своїх виступів не говорив про можливість створення будь-яких «освіт» на території Радянського Союзу: тільки життєвий простір для німецьких колоністів! Ніякого потурання українцям, білорусам, росіянам — то все матеріал для ліквідації, депортації, колонізації, не більше.

.. Фашистський «Ідеолог» Альфред Розенберг, імперським міністр східних територій і шеф міжнародного відділу НСДАП, хотів ділом довести фюрерові, що практика Ііого міністерства виявиться дійовішою, аніж робота поліції Гіммлера і нагляд гауляйтера Коха, ставленика партійної канцелярії Бормана.