У давній давнині були створіння

Розділ тридцять шостий. Останні бажання

Я підписала договір із докторкою Полсон через тиждень. Ми домовилися про справедливу орендну плату за процедурну кімнату і склали кілька чітких протоколів щодо її використання. Було дещо незвично без порад Девіда під час процесу, але я уклала договір, який сама хотіла, та й докторка Полсон, схоже, також була задоволена. Доктор Батіст із радістю погодився за потреби допомагати мені.

Меллорін також охоче приєдналася до команди.

— Здається, ти стаєш усе впевненішою, — сказала вона.

— Вчуся в найкращих, — відповіла я.

Ми з Меллорін мали спільні уроки анатомії, і я не приховувала, що дружу з нею. Невдовзі вона почала обідати зі мною, Керрі та Ґрейс. Спочатку Керрі ставилася до неї з певною підозрою. Хоча ми й домовилися ніколи не обговорювати події у «Звіринці» на людях, було й так зрозуміло, що Меллорін, Ґрейс та я пов’язані між собою, і врешті-решт Керрі розслабилася. Нас і так вважали дивною компанією, а з Меллорін ми були ще дивніші, проте мені було байдуже.

Вона тепер почала спілкуватися з батьками, принаймні раз у тиждень. Вони хотіли, щоб Меллорін повернулася додому, але вона відмовилася — ввічливо, але твердо.

— Вони люблять мене, — якось сказала вона мені. — Я знаю, що люблять. Я також люблю їх. Але вони все ще налякані. І допоки вони не зрозуміють, що немає причин боятися, так буде краще. — На мить у її голосі прослизнула розгубленість, проте яскрава іскорка знову замерехтіла в її очах. — Можливо, вони зміняться. Я сподіваюся на це.

Я спіймала себе на думці, чи існує закляття на такий випадок.

Я вагалася телефонувати Ерзі. Якась частина мене все ще не бажала мати з нею нічого спільного. Але Ерза знала темну сторону цього світу, і її досвід міг би стати у пригоді. Коли я все ж таки зателефонувала, то мені спало на гадку, що я не була впевнена, чи вона погодиться. Я не могла собі дозво­лити ті гроші, якими Гораціо розкидався направо й наліво. Усе, що я могла запропонувати, це час від часу знаходити заховані речі, і виявилося, що цього було достатньо.

Ми з докторкою Полсон уклали договір у кабінеті. У кімнаті було тихо й панувала ділова атмосфера, так ніби ми працювали в бібліотеці. Кожна з нас уважно прочитувала, а відтак погоджувала текст, перш ніж його підписати, тоді як нотаріус стояла в кутку з печаткою в руці. Коли все було готово, ми обійнялися, поки нотаріус посвідчувала контракт, а потім усі пішли, а я залишилася.

Кабінет тепер мені здався меншим і старішим, ніж коли я вперше прийшла на цю посаду. Водночас він видався більш порожнім і менш знайомим, хоча я нічого не змінювала в ньому. Я сіла в крісло батька й востаннє закинула ноги на стіл.

«Чогось бракує», — пробурмотів голос усередині. Ця думка змусила мене всміхнутися. Принаймні я знала причину цього відчуття.

Мені стало цікаво, чи схвалив би мій батько те, як я вирішую справи, проте це не мало значення. Тепер це не його проблема — утримувати звірів живими й здоровими. Тепер це була моя справа, і тільки я повинна була все робити так, як вважаю за потрібне.

Мені здавалося, що я розумію цих створінь трохи краще, принаймні, краще, ніж Феллси. На мою думку, Гораціо розумів їх також, але інакше, ніж я — ймовірно, навіть краще за мене. Можливо, вони були нашою уявою. Можливо, наші найбільші надії й найпотаємніші страхи настільки могутні, що можуть набувати живої фізичної форми. Можливо, мантикора була сукупністю нічних сновидь, а Кіплінґ, грифон, був утіленням наших найшляхетніших інстинктів. Я не була впевнена. Я не вдавала, що знаю, чому вони чи як саме вони існують. Мабуть, мені й не потрібно було знати.

Але в одному я була впевнена. Гораціо казав про це. Усі створіння посідають якесь місце в житті людей. Коли вони приходять, то приносять труднощі та зміни, але найбільше — значимість своєї присутності. Вони приходять до людей, які можуть виділити їм таке місце. Меллорін та її самотність, Кент Хаяші та його ненависний талант, навіть Гораціо з його жахливо хибними прагненнями — усі вони вабили, закликали істот, що ввійшли в їхні життя.

У цих створінь був особливий талант знаходити місця, які їм найкраще підходили. У житті багатьох людей було дуже багато порожніх місць. У мене вони також були. І, можливо, вони були як магніти. Можливо, вони слугували маяками — не для кожного створіння, а для одного конкретного. І, мабуть, кожен звір був голодним духом, що шукав саме той простір, саме те місце, де йому найкраще.

Я уявила світ, змережаний доріжками людей і створінь, які намагаються відшукати одне одного. У гонитві за відчуттям чогось, чого ніколи не відчували, опиняючись наодинці в місцях, де мова незнайома, де звичаї безглузді. Перетинаючи нічне шосе, ховаючись у найгустіших лісах чи найтихіших пустелях, чи на самотніх дахах високих будівель. А потім врешті-решт зустрічаються віч-на-віч у теп­лому під’їзді — шерсть у багнюці, зболені серця в синцях, уперше усвідомлюючи, навіщо вони пройшли такий довгий шлях.

Можливо, той день, коли ви впустили цих тварин у своє життя, прийняли їх цілком, той день, коли ви вирішили взяти на себе той тягар, був днем, коли ви нарешті зрозуміли, чого вам насправді бракувало.

Джейн Ґласс зателефонувала мені через кілька днів після продажу клініки. Я вперше почула її голос після тієї ночі в маєтку Гораціо. Ночі, коли я рятувала світ.

— Мені потрібно зустрітися з тобою, — сказала вона.

Ми зустрілися на старій вицвілій лавці біля обгородженого майданчика для собак, на якій ти якоюсь мірою ставала невидимою, щойно всідалася на неї. Можливо, на неї наклав закляття якийсь чарівник-безхатько. Тепер я вірила в існування таких людей, таких, наприклад, як Мел­лорін, які досягають успіху у своїй справі лише один чи два рази за все життя, проте залишають після себе довгий слід цікавих невдач. Я прийшла на зустріч першою, тому всілася на лавку й спостерігала, як золотистий ретривер з особливим захопленням бореться зі стафордширським бультер’єром.

Джейн підсіла до мене через кілька хвилин, поклавши ­поміж нами полотняну сумку. Із сумки донісся важкий, ­глухий звук.

— Відкрий її, — сказала вона.

Усередині був чайник.

— Джейн, — прошепотіла я.

— Я повинна була це зробити, — сказала вона. — Гадаю… Я гадаю, що, можливо, нам не слід цим більше займатися.

— Як…

— Це було нескладно, — відповіла вона. — Принаймні, не настільки складно, як гадалося. Не знаю, чи ти чула, але наразі приблизно сто п’ятдесят звірів на волі. Це послугувало непоганим відвертанням уваги.

— Коли вони дізнаються…

— О-о-о, вони будуть дуже розлючені, — сказала Джейн. — Але після сьогоднішнього дня навряд чи вони зможуть хоч щось вдіяти. У кожному разі, я подумала, що ти захочеш бути тут. Побачити його.

Не мовивши більше ні слова, вона поклала свою долоню на накривку чайника і зняла її. За грубо зробленим отвором панувала важка, чавунна темрява, що пахла попелом та димом. На мить ніщо не ворухнулося.

Через декілька секунд щось заворушилось у глибині чайничка. Крихітний срібний дракончик злетів із темряви на крильцях колібрі. Він завис перед нами, і його сріблясте тіло переливалось у промінні полудневого сонця, наче ртуть. Його великі допитливі очі розглядали нас якусь мить.

— А ось і ти, — промовила Джейн. — Я так давно хотіла зустрі­тися з тобою.

Дракон завис навпроти її обличчя.

— Тепер ти вільний, — сказала вона. — Сподіваюся, що ми загалом поводилися з тобою гідно.

Дракон нічого не сказав. Він повисів у повітрі ще якусь мить, після чого зник у небі, ніби смужка яскравої блискавки. Джейн дивилася йому вслід із виразом тужливого задоволення.

— Я подумала, що ти, як ніхто інший, оціниш це, — сказала Джейн. — Щиро мовлячи, це ти мене надихнула. Якщо ти змогла звільнити всіх цих тварин, то… — Вона, сміючись, на мить замовкла. — Ти встановила планку до біса високо.

— Як тепер хтось знаходитиме мене? — запитала я.

— Повір, вони знайдуть, — відповіла Джейн. — Таким самим шляхом, як вони знаходили й нас, коли потребували допомоги. Можливо, я б могла допомогти тобі з цим.

— Ми б скористалися твоєю допомогою, — сказала я. — Ти знаєш цей світ краще, ніж будь-хто з нас.

— Хто ми?

— Деякі люди, — відповіла я. — Друзі.

— Ми тепер з тобою друзі, Маржан? — запитала Джейн.

— Гадаю, могли б бути, — сказала я.

— У такому разі так, — відповіла Джейн. — Я погоджуюся. Джейкоб також.

— Хто такий Джейкоб?

Джейн кивнула в бік дороги. Там стояв припаркований знайомий чорний седан. Водій, притулившись до пасажирських дверей, ліниво махнув нам татуйованою рукою.

— Ти можеш йому довіряти? — запитала я.

— Не всі ми поганці, — відповіла Джейн.

— Ми починаємо через кілька тижнів, — сказала я. — Є дещо, про що я повинна подбати в першу чергу.

Політ до Лондона був довгим і незручним. Нам із доктором Батістом довелося сидіти в самому кінці літака, тому що це були єдині місця, які я могла замовити в найкоротший термін і вкластися в бюджет. Але я не переймалася комфортом.

Саймон Стоддард не видавався здивованим, коли дізнався про мій приїзд, як не здивувався й тому, що я хотіла йому розповісти. У Кіплінґа пір’я випадало жмуттям. Його кігті тріщали й розколювалися, коли він ішов, а м’язи тремтіли від кожного кроку. Його зір погіршувався. Саймон вислухав мене й мої зізнання спокійно, навіть стурбовано, а потім запросив нас із доктором Батістом до маєтку.

Їдучи вузькими сільськими путівцями до маєтку, я відчула легкість усередині мене. Правда, яку я знала, більше не лякала мене. Тепер вона належала іншим людям. Вони зроб­лять із нею те, що захочуть, а я буду поруч, щоби допомогти зробити правильний вибір.

Але ця легкість балансувала зі страхом, який я відчувала відтоді, як ми сіли в літак. Якоїсь миті я зустрінуся з ним віч-на-віч. Я не хотіла втрачати його. Але я не заслуговувала на його дружбу, і було дуже егоїстично думати, що мої почуття мали якесь значення в цій ситуації. Я використала його, коли потребувала допомоги і, хотіла я того чи ні, ввела в страхітну оману. Я б не хотіла, щоб у моєму житті з’явився хтось на кшталт мене. Особливо не в такий час.

У маєтку нас зустріла невелика делегація Стоддардів. Одні з них благали зберегти Кіплінґу життя, а інші благали, щоб його страждання нарешті припинилися. Себастьяна не було серед них, що було полегшенням. Ми вислухали кожного з них. Потім я розповіла їм все, що знала, а після дала змогу доктору Батісту. Попри зміну часових поясів і дивність цієї зустрічі, він достатньо добре тримався. Удвох нам вдалося пере­конати майже всіх підписати згоду на приспання Кіплінґа.

У наступні два дні за роботу взявся доктор Батіст. З допомогою Саймона він закупив необхідні йому хімікати, а з моєю допомогою приготував місце для ін’єкції — виступаюча вена на лівій передній лапі Кіплінґа. Ми зголили на цій ділянці шкіри шерсть та пір’я й помітили місце уколу маркером. Кіплінґ упродовж усього процесу спостерігав байдужими, червоними від сліз очима.

Маєток почав наповнюватися Стоддардами різного віку. Вони купчилися в коридорах і блукали територією. Вони сиділи біля чорного ставка наодинці або невеличкими групками, перешіптуючись між собою. Один за одним вони проходили до кімнати, що стала прихистком для Кіплінґа, і мовчки складали йому пошану.

Щоразу, коли якась автівка під’їжджала до маєтку, я виглядала Себастьяна. Коли я його не бачила, то відчувала суміш розчарування з полегшенням. Я було навіть подумала, що він узагалі не з’явиться. Одна частина мене сподівалася, що мені не доведеться з ним зустрітися. Інша ж частина дуже прагла поговорити з ним, відчути комфорт від того, що я не зовсім сама.

Коли ж Себастьян усе таки з’явився, то ледве помітив мене. Він пройшов мимо мене у великій залі та привітав холодним кивком. Решту дня мені було зле.

Наступного разу я побачила його в тій самій вітальні, де ми вперше зустрілися. Він кинув на мене погляд, у якому було порівну злості й безпорадності, а потім відвернувся. Себастьян не збирався докладати жодних зусиль, щоби поговорити зі мною. Якщо мені хотілося щось розповісти йому, я повинна була завоювати його увагу.

Я пройшла через кімнату рідні Стоддардів до того місця, де він стояв, ігноруючи зустрітися поглядами. Він подивився на мене тільки тоді, коли я зупинилася просто перед ним. Тоді я побачила, що його очі були червоними від сліз.

— Привіт, — промовила я.

— Привіт, — промовив він.

— Ми можемо поговорити, — запитала я, — десь подалі звідси?

Ми покинули маєток через бічні двері і, проминувши луг, зайшли в ліс, причому всю дорогу ми мовчали. Почав накрапати дрібний дощ. Ліс наповнився запахом суглинку та моху. Мої черевики грузли у вологій землі. На деревах щебетали шпаки. По листю стукотів дощ. Ми йшли доти, поки маєток не зник очей, тоді я й зупинилася.

— Себастьяне, — промовила я, — пробач.

Він також зупинився за кілька кроків переді мною. Кілька секунд він просто стояв там, спиною до мене.

— Ти мене обнадіяла, — нарешті сказав він.

— Я була розгублена, — відповіла я. — А потім злякалася.

Він повернувся до мене лицем, у його очах стояли сльози.

— Що ти хочеш, щоб я тобі сказав? — запитав він. — Ти хочеш, щоб я пробачив тобі?

— Я не могла його врятувати, — сказала я. — Навіть тоді. Усе, що я могла зробити, це пришвидшити його смерть. Мені прикро, що я цього не зробила.

Він похитав головою.

— Ти злишся, — сказала я. — У тебе є повне право зли­тися.

— Я не знаю, хто я, — відповів він. — Так, я злюся. Я не знаю, на кого чи на що злюся. Гадаю, на всіх і все. Хоча зазвичай мені сумно. Хіба ти не можеш зробити щось іще? Щось на кшталт… я не знаю, магії?

— Магія це… дещо інше, — сказала я. — Вона може бути десь у мені, проте я не вмію чаклувати.

— Хіба ти не можеш знайти когось…

Себастьян обірвав свою думку, а потім вилаявся, кивнув і задивився кудись у безвість. За якийсь час, запхавши руки в кишені, він присів на пеньок від поваленого дерева.

— То це все, — промовив він. — Грифон. Його неможливо врятувати…

Я могла б сказати йому багато заспокійливих речей про Кіплінґа — що він прожив гарне життя, що йому пощастило побачити стільки поколінь Стоддардів, що його любили стільки людей упродовж століть. Проте сум, мабуть, дечим схожий на гнів. Ти маєш право на нього стільки, скільки тобі потрібно. І так само як гнів, сум не любить, коли його стримують. Він хоче бути поміченим.

візерунки підвісної стелі, сонячне світло й дивна тиша

Я підійшла й сіла поряд з ним. Я взяла його руку у свої. Я більше не знала, ким ми були одне для одного. Але я знала, що йому потрібна підтримка. І я не збиралася підвести його знову.

— Це його ліси, — промовив він. — Я хочу, щоб люди про це пам’ятали.

— Тоді розкажи їм, — відповіла я. — Розкажи всім.

У ніч перед останнім днем Кіплінґа Саймон, доктор Батіст і я сиділи в маленькій відокремленій вітальні, щоб во­станнє обговорити деталі. Ін’єкція була вже готова. Проте ми не знали, чи її буде достатньо, тому про всяк випадок доктор Батіст розрахував таку дозу, яка могла б убити десятьох коней.

— Він витягнув мене зі ставка, коли мені було п’ять років, — сказав Саймон. — Я впав туди. Я міг потонути. Можу закластися, упродовж свого життя він урятував з води з дюжину дітей Стоддардів.

— Ви ніколи не думали, щоб обгородити той став? — запитав доктор Батіст.

— Нам він ніколи не був потрібен, — відповів Саймон. — Гадаю, ми багато в чому сприймали Кіплінґа як належне. Він завжди був поруч.

— Мені дуже жаль, що я дозволила йому страждати, — сказала я. — Мені соромно перед усіма вами.

Саймон сумно усміхнувся.

— Не впевнений, що ми були готові відпустити його. Навіть зараз це здається неможливим. Як узагалі хтось може бути готовим до цього?

У величезній залі невеличка групка Сдоддардів сиділа з Кіплінґом біля вогню. Мама давала вказівку маленькій дитині обережно погладити лоб звіра, уздовж пір’я. Я спостерігала за ними якусь мить і відчула теплий, гіркий смуток. Я вперше чітко відчула порожнечу в собі, порожнечу в самому центрі мого серця, де мала б бути печаль.

— Він наш, — сказав хтось поруч зі мною: дворецький, що прийшов із чашками гарячого шоколаду для дітей. Він зупинився у проймі дверей, із горняток на таці йшла пара, а в його очах стояли сльози. — Чи то ми всі його. Ми страшенно сумуватимемо за ним.

Ранок був бадьорим і прохолодним. Легкий іній мерехтів на траві, а схід сонця забарвив його в помаранчевий колір. Я прийняла душ, одягнулася й зустрілася з Саймоном та доктором Батістом біля сходів. Сім’я вже давно прокинулася й була вдягнена в темне.

Разом ми підняли Кіплінґа з підлоги. Грифон похитувався на ногах, що тремтіли під його вагою, і то розправляв, то складав крила, намагаючись віднайти рівновагу.

Саймон обережно вивів Кіплінґа в широкий головний коридор, а відтак через чорний вхід назовні. Спочатку він ступав повільними, невпевненими кроками, зупиняючись через кожні декілька секунд, щоб перепочити. Щоразу коли він зупинявся, його м’язи так тремтіли, що я переймалася, чи зможе він узагалі дійти до визначеного місця.

Проте щойно він опинився на свіжому повітрі, здалося, трохи пожвавішав. Саймон вів Кіплінґа за собою, і той, здається, розумів, куди ми прямуємо. Невдовзі саме Кіплінґ очолив ходу, а Саймон ішов поруч із ним, поклавши одну руку на горувате плече звіра.

Алоїзій Стоддард був похований на пологому схилі під дубом. Його могилу позначав потьмянілий, потертий граніт­ний камінь з лопатоподібною верхівкою. Поруч із нею була розстелена товста біла тканина, і Кіплінґ цілком природно скрутився на ній калачиком. Сім’я скупчилась довкола, тягнучи до нього руки, щоби востаннє погладити його по голові та крилах. Він поглянув на них великими, стомле­ними очима, тихенько клацнув дзьобом, а потім поклав голову на землю.

Плакали всі. Хтось — здається, що садівник — почав наспівувати «Danny Boy». Ми з доктором Батістом трималися на шанобливій відстані, спостерігаючи за Саймоном і чекаючи слушного моменту, щоб підійти до нього й почати.

Пісня закінчилася, і Саймон глянув на мене. Це був знак, що можна починати. Ми ступили вперед, і натовп розступився, щоби пропустити нас. Доктор Батіст опустився на коліна біля Кіплінґа, поклав свою сумку й відкрив її. Кіп­лінґ спостерігав спокійним, незмигним поглядом, поки той витягував шприц.

Зітхнувши, щоби заспокоїтися, я поклала руку на тіло Кіп­лінґа. Його втома накрила мене, а за нею прийшли туга і смиренність. Кіплінґ поглянув на небо, і я відчула, що його серце аж заходиться від захвату.

— Скоро, — прошепотіла я йому на вухо.

Я глянула на доктора Батіста й кивнула. Я була готова. Він також.

— Ти відчуєш це лише на мить, — сказала я. Грифон клацнув дзьобом. Я звернулася до людей: — Це пройде дуже швидко. Приблизно десять чи двадцять секунд — і все.

Схлипування, прощальний шепіт, тихе голосіння горя. Зупинившись на мить, щоб востаннє помилуватися Кіплінґом, я торкнулася його плеча. Раптом я відчула, як його сутність знову проходить крізь мене.

Смуток нахлинув іще сильніше, ніж минулого разу, так наче люди, що прощалися з Кіплінґом, відбивали його, багаторазово посилюючи, допоки він не завалювався на мене гігантськими, збуреними хвилями. Я дозволила цим хвилям заповнити кожну частинку мого тіла. Смуток був лютим і пекучим. Він палко й солодко горів у моїх очах, у моїх грудях і в найнесподіваніших місцях. Цей смуток був іскрометним, чистим і щирим, і лише на одну прекрасну мить я змогла втримати у своєму серці всіх, кого я втратила або кому дозволила піти з мого життя, і в цю мить я нарешті відчула себе цілісною і повноцінною.

А потім увірвався біль, і ця мить розбилася вщент. Стіна агонії впала на кожну частинку мого тіла. У кістках миготіли блискавиці й били громи, у нутрощах — задушлива відсутність голоду, в легенях — вогненний скрегіт дихання. Я заплющила очі й зціпила зуби. Це було майже неможливо витримати, проте я отримала бажану відповідь. Він був готовий. Я заледве змусила свою руку зоставатись непорушною попри біль.

Потім доктор Батіст устромив голку в його вену й увів препарат.

Тіло Кіплінґа майже одразу розслабилося. Його крила впали додолу. Його погляд став легким, а потім порожнім. Він тричі вдихнув. Кожен вдих був гучніший і повільніший за інші. Потім він затих.

Я відчула, як його покидає життя, як мерехтливе полум’я перетворюється в жаринки, а тоді згасає в холодній пітьмі.

Я полишила доктора Батіста серед Стоддардів і пішла вниз по трав’яному схилу, взоруючись на плавні вигини землі, допоки вони не закінчилися на краю чорного ставка. Навіть зблизька, навіть у променях скупого, далекого сонця, що падали на нього, вода була непроглядною і зберігала колір обсидіану.

Щось пронизало мене наскрізь, ніби комета пролетіла крізь мої нутрощі, вгризаючись у мої глибини, демонструючи на мить, наскільки вони глибокі. Услід за нею ці мертві простори волали, жадаючи світла й любові. Я дивилася в бездонні води й питала себе, чи можливо виміряти їхню бездонність.

— Наша сім’я дуже вдячна за твої послуги, — сказав голос позаду мене.

Я повернулася й побачила Саймона. Він простягнув мені конверт, і я взяла його. Він кивнув, потім підійшов і став поруч зі мною.

Гудіння техніки сколихнуло повітря. Жовтий екскаватор підняв зв’язане тіло Кіплінґа й розвертався, щоб опустити його у свіжовириту могилу, що була поруч із могилою Алоїза. З маєтку лилася мелодія ноктюрну Шопена, і сім’я попрямувала назад із пагорба до будинку, де на них чекали канапе й бутерброди.

— Я їм зараз знадоблюся, — сказав Саймон.

— Знаєш, — промовила я, — ти справді найкращий у своїй справі.

— І що ж це за справа?

— Піклуватися про свою сім’ю, — сказала я.

— Дякую, — відповів він. — Ти також. Так чи інакше, наші здібності формують наші життя, міс Дастані.

Він задумливо усміхнувся. Потім знову поглянув на дім.

— Через десять хвилин по тебе приїде водій, — сповістив він. — Не поспішай, можеш бути тут стільки, скільки тобі потрібно. Про твою подорож подбають, це вдячність від нас.

Після цих слів він розвернувся й почав підніматися схилом, і я знову залишилися на самоті.

Я знала, яким буде моє останнє бажання, і, здавалося, що зараз годящий момент, щоб його загадати. Я проминула ставок і ввійшла в ліс. Повітря було ніжним та прохолодним. Серед цих низьких зелених дерев я майже уявила, як натрапляю на єдинорога, що потрапив у мисливський капкан.

Я йшла, допоки звуки з маєтку не зникли. На невеликій галявині у променях блідого сонячного світла я прошепотіла ім’я джина. Здалося, що повітря трохи згустилося, так ніби воно прислухалося.

— Я хочу повернути його, — сказала я. — Ти чуєш мене? Це моє бажання.

Якусь мить нічого не відбувалося. На мить я відчула себе тією дівчинкою, якою була з семи років. Я відчула її — цілком, з усіма відсутніми частинками. Вона була всім, що я будь-­коли знала, всім, що я пам’ятала, якою була, і їй ось-ось мав настати кінець. Усе, що я ще могла зараз робити, це дихати, відчувати, як світ входить і виходить із мене, і чекати.

Мене відволікло шарудіння в лісі. Хрускіт гілки під ногами. Я підвела голову й побачила кота, що виходив із-за дерев, замурзаного і втомленого, а крізь його брудну шерсть виднілися ребра. Коли він підійшов ближче, я впізнала старого, здичавілого кота з клініки. Не боячись він підійшов до мене і притиснувся мордою до ноги.

Девід казав, що він ніколи не відходив далеко.

— Мені дуже жаль, — сказала я коту, і батькові, і всім, кому я будь-коли зробила боляче.

Я простягнула до нього руку й ніжно провела пальцями по його шерсті, відчуваючи гострі виступи. Кіт вигнув спину. Можливо, він відчув трансформацію в просторі поміж кінчиками моїх пальців і його шкірою. А можливо, він просто не звик, щоб його торкалися.

Обережно, наскільки це було можливо, я просунула пальці крізь його шерсть, поки не відчула, як його шкіра тор­кається моєї. Я простягнула руку таким чином, що моя долоня лягла на вигин його шиї, і солодке, природне тепло крові в його венах передалося мені. Я відчула, як світло покидає його тіло, переходить у мої долоні, і шириться доти, поки не заповнює все моє єство. Я почула щебетання вранішнього птаства, цвірінькання горобців, що злітають з гілок дерев. Я побачила обличчя мами, що усміхалася до мене, чіткіше, ніж на будь-якій фотографії, обличчя реальне, так ніби мені знову було шість років. Світ здавався теплим і солодким, і я не могла не всміхнутися у відповідь. Нашою таємною усмішкою.

А потім усе завалилося, і її усмішка зникла в калейдоскопі з нудотно-сірою, схожою на ліверну ковбасу підлогою, крапельницею, медичними апаратами, що відмірювали час її життя, поки його майже не залишилося, поки ми не переселили її в іншу кімнату, яку ми ніколи ні для чого не використовували, крім її ліжка. Й от якось, коли небо за вікнами було настільки яскравим, що мені було боляче дивитися, у цьому ліжку, у цій кімнаті біль припинився, і на мить у всесвіті стало так тихо, що я майже чула, як вона йде в той кращий світ.

У мене перехопило подих, аж заболіло в ребрах. По хребту пройшов спазм. Ноги підкосилися, і я, ридаючи, впала на траву.

Я не почула, як підійшов Себастьян, і я не знаю, як він мене знайшов. Але він був тут. Він не промовив ні слова, і я теж. Ми розуміли одне одного без слів.

За мить він простягнув мені руку. А ще за мить я взяла її, і він допоміг мені підвестися. Десь віддалік просигналив автомобіль. Десь доктор Батіст ламав голову над тим, куди я могла подітися.

Ми із Себастьяном стояли на галявині, міцно взявшись за руки, і були ми обоє вже іншими людьми, ніж день тому, ніж годину тому. Наші серця були розбиті, а любов усере­дині них була ніжною й цілісною. Ми горювали. Майбутнє квапило нас.

Проте ще якусь хвилю воно могло почекати.