Усі в моїй родині — вбивці

Розділ 27,5

Це не спойлер.

Уважний читач міг застосувати метод дедукції: пригадати назву попередньої частини й вирішити, що це Марсело вбив Майкла, тіло якого я щойно знайшов у сушарні. І це логічно, бо я пишу цю книжку так, щоб у кожній частині була смерть. Так, у кожній — це правда.

Я завжди вірив, що в детективних романах підказки ховаються всюди: не лише на сторінці з текстом. Книжка — це матеріальний предмет, як не крути, і може виказати кілька таємниць без відома автора: поділ на частини, порожні сторінки, заголовки розділів. Навіть анотація на обкладинці, де пишуть про крутий сюжетний поворот, знецінює його присутність і зводить нанівець спроби автора зробити його несподіваним. У таких детективних романах, як цей, підказки є в кожному слові — дідько, навіть у кожному розділовому знаку. Якщо вам важко зрозуміти, про що я, погляньте на видання у своїх руках. Якщо вбивцю знайшли, а під великим пальцем вашої правої руки лишається ще товстенький стосик сторінок, то це несправжній убивця. Бо про що ж тоді ще писати так довго? Так само псують інтригу в кіно: наймовчазніший персонаж, якого грає найвідоміший актор, завжди виявляється злочинцем, і коли вам зненацька показують людину, яка переходить дорогу, це значить, що її зіб’є автівка. Гарний автор мусить заплутати читача не лише в сюжеті, а й у формі самого роману. Сам об’єкт уже містить у собі підказки.

Я не маю забувати, що ви розумієте, що я все це описую, — ось що я намагаюся сказати.

Перш ніж у вас заболить голова від цього всього, скажу, що ви мене ще не підловили. У внутрішній логіці цієї книжки ховається підказка, але це не те, про що ви зараз думаєте. Тому заявлю прямо, хай навіть це буде спойлером. Марсело не вбивав Майкла. Він не Чорний Язик.

Я весь цей час був чесний з вами, і це не діра в сюжеті, хоча я пообіцяв вам одну. До речі, вона була в попередній частині. Якщо ви пригадуєте, я сказав, що в сюжеті буде одна діра, у яку можна помістити вантажівку. Буквально.

Розділ 28

У повітрі кружляли пластівці попелу й лоскотали мені носа. Тепер у сушарні було не так темно, як тоді, коли я розмовляв із Майклом удень: до помаранчевої лампи долучився сніп місячного світла, що падав у розбите вікно; з цього ж вікна в кімнату насипався сніг із кучугури за склом. Майкл незграбною купою напівлежав під вікном — темна тінь у не такій уже й темній кімнаті, — із голови до ніг укритий тонким шаром чорного попелу. Руки були прив’язані до вертикальної балки вішака, біля якого він доти сидів.

Не пам’ятаю, хто закричав — мабуть, я, бо Ерін затуляла рота рукою, а Джульєтт прибігла вже на звук і стурбовано зазирнула в сушарню. Пригадую, як на колінах підповз до брата, здираючи кухонну рукавицю (разом з клаптями шкіри, але тоді я цього не відчув), і взявся смикати пластикові стяжки на його руках. Але з моїми скаліченими пальцями це було марно. Я чув, як позаду мене кричить Ерін, наказуючи Джульєтт принести ножиці чи ножа і привести Софію, якщо вона в барі.

Я облишив стяжки й натомість узявся однією рукою відлущувати кірку кіптяви з Майклового обличчя, наче розпечатував кокон. Його щоки були холодними, а волосся — сірим від попелу. Мені треба було покласти його рівно, аби зробити штучне дихання, але Джульєтт усе ще не повернулася з ножицями, щоб розрізати стяжки. Я встав і кинувся гатити об раму вішака ногою, аж поки вона не тріснула надвоє, від чого Майкл боком сповз на підлогу. Я перевернув брата, перекинув через нього ногу й бив по грудях кулаком. Спробував вичистити чорний слиз із рота й подихати в нього, але не відчував нічого, крім затхлого подиху й холодних липких губ. Я сів. Знову здійняв кулак. З кожним моїм рухом права рука вибухала болем. Я знову притиснув свої губи до братових, але раптом відчув, що мене от-от знудить, і виблював на підлогу біля його голови. Це бридко, але це правда. Я знав, що він мертвий уже давно, але все одно витер рота й спробував ще раз. І ще. Тоді на плече мені лягла чиясь рука, і хтось спробував мене відтягнути.

Востаннє глянувши на Майкла, я помітив невеличкі білі плями чистої шкіри на його щоках. Я зрозумів, що це сліди моїх сліз.

Уся наша родина зібралася в барі, розбившись на невеличкі групки. Марсело сидів з Одрі, міцно стискаючи її руку. Люсі була з ними — Одрі пригортала її до себе рукою. Як і більшість свекрух з невістками, жінки не надто ладнали, але тепер у них було спільне горе. Вони обидві любили Майкла. І ніколи не сумнівалися в ньому. А тепер у них обох його відібрали. Евонна міряла кроками залу. Енді лежав горілиць на підлозі.

Я був з ними лише тому, що мене більше не пускали в сушарню. Сказали, що в мене сталась істерика. Ерін наглядала за мною, але їй теж явно хотілося бути не тут. Вона теж втратила Майкла, проте Люсі й Одрі не прийняли б її у своє жалобне коло. Тепер, коли Майкла не стало, Ерін, мабуть, запитувала себе, чи є їй узагалі місце в цій родині. Вона зціпила зуби — у буквальному й переносному сенсі, бо я бачив, як вона намагається не хлипати, — але з її очей усе-таки скотилося кілька впертих слізин, а під носом змокло.

Джульєтт метушилася біля бару — мабуть, намагалася відволіктися. Кілька хвилин тому вона накинула мені на плечі плед і принесла гарячого шоколаду. Хоч як дивно, це трохи допомогло. Свою роль відіграли, мабуть, і її теплі пальці, які обережно лягли на мою ліву руку, коли господиня передавала мені чашку. Не пам’ятаю коли, але хтось знову надів мені рукавицю. Я бачив, як Евонна підійшла до Джульєтт і попросила й собі чогось гарячого, на що власниця курорту запитала номер її кімнати, і Евонна відійшла, надувши губи.

Не було лише Софії та Кроуфорда, на висновки яких ми тут чекали. Мені б хотілося збрехати і сказати, що я сам оглянув сушарню, збираючи докази й демонструючи дива дедукції, але я був у глибокому шоку. Я був не в змозі оглядати місце злочину.

Якби вже знав відповідь, то міг би влаштувати тут фінальну сцену й викрити вбивцю, користуючись тим, що всі ми зібралися в одному місці. Але бар усе одно дуже відрізнявся від розкішної вітальні чи бібліотеки, де зазвичай походжає детектив, тримаючи руку в кишені й приголомшуючи всіх своїми умовиводами. По-перше, я досі був у халаті, а тому міг випадково вразити присутніх ще чимось, окрім умовиводів. По-друге, атмосфера тут панувала інша. Це було зібрання не підозрюваних, а тих, хто вижив.

Усе змінилося. Раніше в нас було лише тіло невідомого — жорстоко, але до комічного безглуздо вбитого. Та смерть від вогню на нерозталому снігу була такою дивною, що ми, хоч як черство це прозвучить, могли розглядати її з відстороненою цікавістю, а ті, хто не погоджувався з теорією Софії про серійного вбивцю, і взагалі могли б проігнорувати мертвого чоловіка. Зелені Черевики був головоломкою, яку хотілося розгадати, випадковою незручністю, цікавинкою. Та хоч я і встромляв носа в цю справу, вдаючи із себе головного героя детективного роману, чи було мені колись не байдуже до нього? Але цього разу жертва мала ім’я. На жаль, я знав його повністю: Майкл Раян Каннінґем.

То що ж я? Я намагався з’ясувати, що сталося із Зеленими Черевиками, аби витягнути брата з тієї імпровізованої в’язниці, бо почувався частково відповідальним за підозру, яка впала на нього, і винним у тому, що його зачинили там. А тепер мені доведеться жити з усвідомленням, що я відправив брата в місце, яке стало його могилою. Перед моїми очима був лише прив’язаний до вішака Майкл, який міг тільки спостерігати, як попіл заповнює кімнату. І Зелені Черевики, який, ламаючи нігті, намагався здерти із себе пакет. Я затремтів — мабуть, закінчувалася дія оксикодону, — тож відпив ще трохи гарячого шоколаду, силкуючись не розлити його.

За вікном я бачив людей, які з валізами стояли в чергах, тримаючи дітей на руках. Світло, яке помітив, спускаючись сходами, було від фар двох автобусів із шипованими шинами. Обидва припаркувалися просто перед сходами готелю. Протяг дув з відчинених дверей фоє, куди потроху сходилися люди. Утомившись від постійних нарікань, Джульєтт скористалася затишшям у погоді й замовила транспорт із Джиндабайна, щоб вивезти гостей, які не хотіли залишатися. Це була обмежена пропозиція: судячи з вітру, хурделиця вщухла лише тимчасово й будь-якої миті могла повернутися. Щось підказувало мені, що погоди було б замало, аби спонукати Джульєтт до такого радикального кроку, адже їй довелося повернути багато грошей. Коли ми розмовляли в її кабінеті, вона не хотіла лякати гостей, але десь між моїм нещасним випадком і новиною про Майклову смерть у сушарні вирішила наплювати на все й замовити транспорт. І це виявилося правильним рішенням.

Спершу гості сходилися до автобусів неохоче. Звісно, погода вдень була паскудна, але в готелі був камін, настільні ігри та бар, а багато відпочивальників і так збиралися простирчати там усі вихідні. Утім, слід було врахувати ще труп, знайдений на схилі. Але ніхто не знав, хто це був, та й ніхто, крім нас, Каннінґемів, цією справою не цікавився. Усі прийняли офіційну версію, згідно з якою Зелені Черевики помер від переохолодження. Трагедія, звісно, але навряд чи це був привід відмовлятися від вихідних. Тоді довелося б цілих вісім годин дорогою до Сіднея пояснювати дітям, чому вони не покаталися на тобоганах: ось це було б справжньою трагедією. Але після другої смерті, цього разу беззаперечно насильницької, перешіптування «Ти чув?» швидко переросло в «Ти ще не чув?!». Ті, хто мав чотириколісний транспорт, повикопували його з-під снігу й кинулися навтьоки. Решта билася за місця в автобусах — дехто навіть лишив свої автівки на кілька днів, поки погода не поліпшиться.

До бару зайшов Кроуфорд, за яким пленталася Софія. Вона весь час терла руки, наче вимастила їх чорнилом — принаймні я вирішив так думати. Усі виструнчилися на своїх місцях. Навіть Енді сів на підлозі, схрестивши ноги, як дитина.

— Майкл мертвий, — сказала Софія, хоча всі вже й так це знали.

Цей діагноз був викарбуваний на її обличчі. Коли ми несли Зелені Черевики й Софія блювала, вона була просто трохи блідою. Уранці в барі, підносячи до губ чашку чаю в тремкій руці, вона здавалася втомленою. Тепер вона була цілком виснаженою. Може, це через холод, стрес і горе, але я розумів: ще один труп — і вона не витримає. З другого боку, вираз її обличчя був такий зболений, що навіть Евонна не наважилася сперечатися з її висновком.

— Його вбили, без жодного сумніву. Зв’язали й задушили.

— Господи Ісусе!

Це озвався Марсело. Після того як я знайшов тіло, Кроуфорд витурив усіх із сушарні, пустивши досередини лише Софію. І хоч перешіптування про те, що Майкла вбили, швидко розповзлися й слова Софії ні для кого не стали несподіванкою, лише ми з Ерін знали, як саме він помер. Я бачив суміш жаху й горя на обличчі Марсело. Як і я, він прокручував у голові нашу останню розмову.

«Упевнений, що хтось замітає якісь сліди».

— Дідько, Софіє, — не стрималась Ерін, перестрибуючи стадію заперечення горя й кидаючись одразу в гнів. — Ти мала рацію, так? Скажи вже прямо.

Софія обвела поглядом приміщення, явно намагаючись передбачити, наскільки провокативно прозвучать її наступні слова, і, мабуть, міркуючи, чи ще не запізно вскочити в один з автобусів. Тоді зітхнула, очевидно зрозумівши, що не зможе збрехати. Я думав про те, як це нечесно, що Софія повинна пояснювати всім ці жахіття, що вона не мала права розклеїтися, як ми всі, але тоді сестра набрала повні груди повітря, зібравши докупи весь свій лікарський такт. Зрештою, у кожного лікаря має бути хист повідомляти погані новини.

— Так, Ерін. Я вважаю, що Майкла вбили так само, як і вранішнього чоловіка.

— Але ми не можемо бути впевнені, — випалила Люсі. Я пригадав, що вона взагалі не бачила тіла Зелених Черевиків, тож не мала причин сумніватися в офіційній версії. — Це якесь безглуздя! Ти просто лякаєш людей. Той, перший, хлопець, найімовірніше, замерз на смерть.

— Люсі, ми маємо бути реалістами. Його теж убили. — Софія ще раз обвела поглядом кімнату, наче кидаючи нам виклик. Я бачив, що Люсі хотіла заперечити їй ще щось, але так і не дібрала слів. — Зеленим Черевикам наділи на голову пакет з попелом. Він би й без попелу задихнувся в поліетилені, але це щось на кшталт візитівки цього вбивці. Те саме він чи вона зробили з Майклом, і цього разу попіл таки був необхідною умовою. Ми знайшли… — Вона показала на Кроуфорда, наче просила його підтвердити сказане; той просто кивнув. — …рештки клейкої речовини на розбитому вікні, за яким, у кучугурі снігу, було вирито невеличку нірку. Якщо пригадуєте, сушарня зачиняється досить герметично і двері облямовані гумою, тож це забезпечує ще й звукоізоляцію. Крім того, ми всі тоді були біля озера. Убивця міг проштовхнути систему циркуляції в нірку в снігу та скотчем приклеїти її до вікна. Утрамбований сніг теж притримав би її. Тоді кімната стала б герметичною і попіл можна було б здійняти в повітря.

Евонна розтулила рота щось запитати, але її здушили сльози. Втерши очі рукавами, вона знову заходилася міряти кроками кімнату.

— Перепрошую. — Енді підвів руку. Він був найменше з усіх убитий горем, але найбільше стурбований; я бачив, як його погляд раз по раз метається до вікна, де люди сідали в автобуси. Навіть якщо ним керував інстинкт самозбереження, я був радий, що хтось ставить запитання, бо сам був не в змозі. — Система циркуляції?

— Щоб задушити людину попелом, треба забезпечити рух повітря. Нірка в снігу утрамбована й має форму циліндра, тож, думаю, що туди встромили повітродувку.

Я невиразно пригадував, як завивання вітру нагадало мені ревіння бензопили, коли ми із Софією прокрадалися до сарайчика. Кажу «невиразно», бо це був тьмяний спогад, але також тому, що тепер вважаю себе йолопом: я ще тоді мав зрозуміти, що це неприродний звук. Хоча, звісно, завивання вітру може нагадувати найрізноманітніші звуки — бензопилу, потяг, крики, — тож я навмисно не прибрав цієї подробиці зі своєї розповіді, щоб не порушувати восьмого правила. Проте якщо той звук справді був гудінням повітродувки, то Майкла вбили, поки я грався в детектива. Це також означало, якщо ви уважно стежите за оповіддю, що Софія, яка тоді була зі мною, мала алібі на обидва вбивства.

— Звідки ти знаєш, що то була повітродувка?

Люсі нарешті знайшла що заперечити. Мені здалося дивним, що вона так доколупується до Софіїної теорії, але вирішив, що таке вперте небажання вірити фактам було лише проявом неготовності прийняти для початку саму смерть Майкла.

— Що ж, — визнала Софія, — я так подумала, бо знала з новин, що в попередніх убивствах Чорний Язик користувався повітродувкою. І, як я вже казала, у снігу була циліндрична нірка.

— Ні. Я тобі не вірю. Той чортів дурень замерз на смерть, а тоді ти… — Люсі тицьнула пальцем у Кроуфорда. — …зачинив мого Майкла з кимось… — Її голос зривався, але вона вперто виштовхувала його з горла. — Хтось скористався панікою, яку ви здійняли… і подумав, що це чудова нагода… — Вона спробувала опанувати себе. — Про ці спалення чи хай там що це було дуже легко знайти інформацію і, ну, знаєте, скопіювати їх. Навіть я про це читала в інтернеті. — Люсі заплуталася у власних поясненнях. Її погляд метався між присутніми: було очевидно, що вона шукає ще когось, кого можна звинуватити. Вона гаркала на кожного по черзі, з кожним вигуком гніваючись дедалі більше й вигадуючи дедалі фантастичніші звинувачення: — Ти зачинив його там, беззахисного, — до Кроуфорда. — Ти здійняла всю цю паніку, — до Софії. — Ти притягла нас сюди, — до Евонни.

Тоді її погляд упав на Ерін. Було б, мабуть, надто драматично казати, що на обличчя Люсі впала тінь, але в її очах усе-таки з’явився якийсь дикий вираз. Вона знайшла, до чого прискіпатися.

— Як я й кажу, людина, у якої був мотив, могла скористатися можливістю. Він чіплявся за тебе, поки був у в’язниці. Ти була розвагою. Іграшкою. Бо він знав, що я чекатиму на нього на волі. Я знала, що, коли він вийде, ти більше не будеш йому потрібна. Що ця пелена розвіється, щойно він побачить мене. Якщо він не кохав мене, то чому?.. — Губи Люсі розтягнулися в жорстокій посмішці. — Він же розповів тобі, правда? Щойно ви приїхали… він сказав тобі, що помилився, так? Цікаво, як ти це сприйняла?

Тоді Люсі впилася поглядом у мене.

— І ти… — Це звертання гнилісно скрапнуло з її язика. Серце шалено калатало в мене у грудях: я думав, вона от-от скаже про гроші. Це був би серйозний мотив. Однак Люсі просто знущально вишкірилася. — Може, ви все це разом спланували? Чому Ернест так побіг у сушарню, щойно прокинувся, га? — Вона обвела поглядом присутніх, сподіваючись на підтримку. — Бо ніхто ще не знайшов Майкла й він хотів бути першим. Це все, що я хочу сказати.

Я помітив, що люди зазвичай повторюють: «Це все, що я хочу сказати», коли мають на увазі значно більше. Я чув, як Ерін скрегоче зубами біля мене, а її коліно підстрибує під столом.

Я вирішив захищатися.

— Навіщо мені вбивати Майкла?

— Хоча б тому, що він трахав твою дружину.

— Люсі! — засичала Одрі, відсахнувшись від неї. Я не знаю, хто більше здивувався від того, що моя мати стає на мій бік: Люсі чи я. — Звинувачуй, кого хочеш, але тільки одна людина тут наполягала, щоб Майкла запроторили в єдину кімнату в цьому готелі, яка замикається лише зовні.

У барі запала тиша. Одрі мала рацію. І хоча мовчала до цього моменту, було очевидно, що вона палає від люті. Як і всі ми, вона теж знайшла, кого звинуватити. Не захищала мене, а просто хотіла поранити Люсі. Але вона мала рацію: це Люсі запропонувала посадити Майкла в сушарню. Єдину кімнату в готелі, з якої він не зміг би втекти. Я міг звинувачувати себе в тому, що його зачинили там, але Люсі буквально запроторила його туди. Саме тому зараз розкидалася звинуваченнями: вона також картала себе.

Софія прошепотіла щось на вухо Кроуфордові, який розблокував і передав їй свій телефон. Тоді підійшла до Люсі й присіла біля неї, показуючи щось на екрані.

— Я думаю, ти цього ще не бачила, — м’яко і спокійно промовила Софія. — Я знаю, що мої теорії здаються божевільними. Але якби ти це побачила… — Вона дозволила знімку на телефоні пояснити решту. — Тут є вбивця. Цей чоловік помер не від переохолодження.

Люсі зблідла. Її гнів розсипався й заховався по кутках, наче зграйка тарганів, на яких посвітили ліхтариком. Коли вона відвела очі від телефона, то здавалася якоюсь розгубленою, наче забула, де вона і що ми всі теж тут. Ерін називала це «гнівним похміллям»: коли сперечаєшся через якусь дрібницю, а наступного ранку прокидаєшся й розумієш, що виставив себе йолопом. Такий вигляд зараз мала Люсі. Спантеличений і присоромлений.

— Це той чоловік, якого ви знайшли в снігу? — прошепотіла Люсі.

Тепер вона теж побачила те, що бачили ми в його зчорнілому обличчі: Зелені Черевики помер дивною, точно насильницькою смертю. І це ще раз доводило, що Люсі, яка запропонувала посадити Майкла в сушарню, зробила його легкою жертвою вбивці.

Софія кивнула. Я знав, що вона намагається заспокоїти, а не зацькувати Люсі, показуючи їй факти. Але це не спрацювало. Люсі побачила в цьому лише звинувачення.

— Я маю піти. — Люсі підвелася з місця. — Вибачте, Ернесте, Ерін… Вибачте, що сказала все це. Вибачте всі. Мені дуже шкода.

Вона вийшла з бару.

Ми не надто намагалися її зупинити. Кроуфорд якось неохоче рушив за нею у фоє і покликав її на ім’я. Люсі лише кинула у відповідь щось колюче, чого я не розчув, але звучало це приблизно як: «Це ж ви бос». Хай що вона сказала, було зрозуміло, що його слово для неї нічогісінько не важить. Ми всі також визирнули в коридор, щоб переконатися, що вона не йде в бік сушарні, де досі лежав Майкл. А вона піднялася сходами — кудись у бік бібліотеки. Або, може, на дах, щоб спіймати зв’язок. Точно не курити. Ми з вами вже знаємо, що Люсі викурила свою останню цигарку.

Розділ 29

— Софіє, — м’яко сказала Одрі, щойно Люсі пішла. Це був найспокійніший голос, який я чув від неї за всі вихідні, тож ми всі нашорошили вуха. — Мій син мертвий, і я хотіла б знати чому. Ми всі засмучені, і кожен з нас когось звинувачує. — Я не певен, проте мені здалося, що її погляд на мить затримався на мені. — Але що більше інформації ми матимемо, то краще. Бо я хочу знати, хто це скоїв. І якщо ця людина досі тут, я хочу помститися. — Вона глибоко вдихнула й опанувала себе. Я зрозумів, що її тон, який здався мені спокійним, насправді був крижаний. — Тож чи могла б ти, якщо твоя ласка, пояснити нам, як можна вбити людину повітродувкою та пакетом вугілля?

— Попелу, а не вугілля. Має бути щось дрібне й легке. — Софія не змогла приховати крихітної іскорки вдячності, що хтось нарешті цікавиться її теорією. — Якщо вдихнути такі часточки, вони відкладаються в легенях і фактично бетонують їх. Ти наче задихаєшся зсередини.

Моя мати замислилася на мить, а тоді помахала рукою, вдаючи, що розвіює в повітрі попіл. Так зграбно можуть махати над келихом вина.

— Тож треба вдихнути досить багато попелу, так? Щоб це зашкодило?

— Так, — відповіла Софія. — Досить багато. У тісному приміщенні без доступу свіжого повітря треба трохи менше.

— Вона запитує, скільки часу для цього потрібно, — уточнив я.

Мене це також цікавило. Мати ледь помітно кивнула — так недбало, що цього можна було б не завважити.

— Ох. Години.

— Години? — Голос Одрі зірвався, і маска холодності на якусь мить спала з обличчя.

— Він страждав? — Евонна шморгнула носом.

Софія не відповіла, але всі все зрозуміли. То була жахлива смерть.

— Години? — знову перепитала Одрі, і я зрозумів, що цього разу вона звертається до Кроуфорда. Цього разу вона жадала не підтвердження, а пояснень. — Лікарка щойно виклала нам наукове підґрунтя цієї смерті. Тепер я прошу пояснити мені, пане офіцере, як мій син міг помирати годинами в кімнаті, яку ви охороняли.

Кроуфорд прокашлявся.

— Мем, з усією повагою… — Це був поганий початок: моя мати не терпіла ані формальностей, ані виправдань. — Гумова прокладка на дверях створює дуже хорошу звукоізоляцію.

Я розтулив був рота, щоб нагадати, як гучно тоді завивав вітер, і одразу стулив, бо засвоїв урок ще минулого разу: ставати на бік поліції було заборонено.

— Але, якщо чесно, я нічого не чув, бо… — Кроуфорд завагався і замовк.

— Я слухаю.

— Бо мене там не було.

У приміщенні зненацька запала тиша — така напружена, що від неї от-от могли вибухнути барабанні перетинки. Я передбачав два варіанти розвитку подій: мовчанка затягнеться або Одрі встане й відірве Кроуфордові голову. Я помилився з обома прогнозами, бо Одрі заговорила першою. Її голос тепер більше скидався на густий шепіт — говорити гучніше вона не могла.

— Ти замкнув мого хлопчика в кімнаті й лишив його там самого?

Марсело поплескав її між лопатками — легенько, але наполегливо.

— Ма… — Кроуфорд достоту хотів знову назвати її «мем», але вчасно зупинився, від чого це слово розтягнулося якось по-американськи: «ма-ам». Він здавався присоромленим. Чоловік знову розтулив рота, вирішивши цього разу назвати її «місис Каннінґем», без розтягування, і повів далі: — Кімната не була замкнена.

Усі погляди вп’ялися в Кроуфорда — на нього дивилися навіть ті, хто вже втрачав інтерес до розмови (Енді), і ті, хто от-от збирався знепритомніти (ми із Софією, яка ледве трималася на ногах від виснаження).

— Джульєтт перевірила прогноз погоди й сказала мені, що хоче вивезти частину гостей у місто, поки хуртовина вщухла, бо потім може бути гірше. Позаяк Майкл поводився спокійно і виявляв бажання співпрацювати, ми вирішили перевести його в один з готельних номерів. Коли прийшли йому це повідомити — уже після того, як з ним розмовляв Ернест, але до того, як я пішов у сарай, — він спав. Лежав на лавці, повернувшись спиною до дверей. У нього були подушки й решта постелі, тож скидалося на те, що йому зручно, і ми вирішили його не будити. Джульєтт була зі мною. Вона підтвердить, що я кажу правду.

— Усе так. Я була там.

— А тоді мені довелося виганяти цих двох… — Він кивнув у наш із Ерін бік, забувши згадати Софію. — …із сарайчика, потім цей хлопець улаштував тут «Титанік», тож, поки ми притягли його в готель, автобуси вже приїхали й мене попросили допомогти організувати від’їзд відпочивальників. А ще ж треба було відкопувати машини. Зчинилася ще та метушня. Утім клянуся, що не зачиняв Майкла — на випадок, якщо він прокинеться й захоче вийти, а мене поряд не буде. На випадок, якщо виникне… — Кроуфорд точно хотів сказати «пожежа», але вловив іронію в цьому слові й замовк. — Я відсунув засувку, перш ніж піти. У цьому я певен.

Я відчайдушно намагався пригадати, чи відсував засувку, коли повернувся в сушарню, але такого не пам’ятав. Кроуфорд казав правду: двері були незамкнені.

— Коли ви заходили до нього, вікно було розбите? — запитав я.

Кроуфорд із надією глянув на Джульєтт, але та лише знизала плечима. Він похитав головою.

— Не знаю.

— Ви впевнені, що він спав?

— Ну, я його не запитував.

— Він дихав? — цього разу я звернувся до Джульєтт.

— Я не… Слухайте, я не перевіряла. Але нічого підозрілого не бачила.

— Куди ти хилиш, Ерне? — запитала Софія.

— У Зелених Черевиків на шиї був поріз від пластикової стяжки, — сказав я. — У Майкла мали б бути такі самі на зап’ястках, якби він смикався. Але я не помітив нічого такого. А ти, Софіє?

Вона замислилась на мить.

— Ні. Я не бачила на ньому ані крові, ані синців, тож і справді не схоже, щоб він борсався. Але там усе було вкрите попелом, тож, може, я просто не помітила. — Я бачив, що вона сама не надто в це вірить. — Може, його вбили швидко, але це значить, що він довіряв убивці, інакше не підпустив би до себе так близько.

Я розмірковував уголос:

— Тож ми не знаємо точно, чи було розбите вікно. Але коли я увійшов, то одразу це помітив: на підлозі було скло, у сушарні було світліше, та й ви точно відчули б протяг, бо завірюха була в розпалі. Із цього можна дійти висновку, що…

Ерін штурхнула мене ліктем під ребра, але я проігнорував її. Усі уважно слухали, як я відтворюю ті години. Якимось чином ця мисленнєва діяльність допомагала мені вийти із шокового стану. Я певен, що всім нам хотілося розійтися по кімнатах, щоб розклеїтися наодинці, але всі ми знали, що цього робити не можна. Потрібно було відтворити повну картину, бо це могло вивести нас на вбивцю.

— Припустімо, коли ви востаннє його бачили, вікно ще було ціле. Хоча ми досі не знаємо, спав він насправді чи ні. — Ерін знову штурхнула мене. — Що? — засичав я на неї.

— Усе це дуже корисно, але лише доводить той факт, що ти був останнім, хто з ним розмовляв, — прошепотіла Ерін.

Усі це почули.

Я підвів очі на решту. Ох. То он чому вони так уважно мене слухали.

— Він був живий, коли я пішов, — сказав я.

Однак усі дивилися на мене так суворо, що в мене виникло відчуття, наче виступаю перед присяжними. Я знав, що цього не варто робити — якщо подивитеся будь-який допит, то побачите, що лише винні повторюють щось без спонукання, — але я не міг стриматися.

Прозвучало це благально:

— Він був живий, коли я пішов.

Ніхто з нас не сів у автобус. Усі мовчки погодилися вважати людину, яка поїде з гори, убивцею, що намагається втекти, тож поткнути носа за двері ніхто не посмів. Тоді більшість із нас уже вирішила, що убивцею є хтось із Каннінґемів. Дехто, включно зі мною й Софією, щиро хотів залишитися та знайти вбивцю. Решта коливалася між страхом і впертістю. Одрі не хотіла їхати без Майклового тіла, яке навряд чи вийшло б вивезти в автобусі. Евонна лишилася, бо не хотіла покидати Люсі. Енді лишився разом з Евонною. Для Марсело вагомою причиною міг бути той факт, що йому нарешті пообіцяли кімнату в готелі. Кроуфорд не дозволяв і не забороняв нам їхати, але він знав, що не можна лишати нас без нагляду, інакше його колеги застануть у готелі різанину і йому доведеться якось це пояснювати. Джульєтт пожартувала, що не хоче лишати нас, бо ми можемо спалити готель. Ми його таки спалимо, але вона цього ще не знала.

Тож ми сиділи в барі. Горе, гнів і взаємні звинувачення поволі поступилися спогадам про минуле, які переповідали тихими, хрипкими голосами. Енді пригадав Майклову промову на моєму весіллі, де брат був дружбою. Тоді Майкл подумав, що було б весело зімітувати одну з моїх книжок, і приготував десять правил написання бездоганної весільної промови, але дещо забагато хильнув для відваги й зміг пригадати лише три. Це здавалося дурним спогадом, щоб розповідати про нього за таких обставин, але незручну мовчанку швидко порушили шмаркаті смішки, більше схожі на гикавку. Я, мабуть, не наважуся списати Майклові вчинки на прості помилки, але про нього точно не можна було судити за останніми трьома роками.

Коли ми зрозуміли, що ніхто не збирається нікуди їхати, хтось запропонував піти спати, і всі забурмотіли на знак згоди. Кроуфорд замкнув сушарню, бо поки що не хотів нікуди переносити тіло Майкла, і наказав туди не ходити. Джульєтт роздала нам ключі від кімнат у напівпустому тепер готелі. Я відмовився, віддавши перевагу своєму шале. Якщо хтось захоче мене вбити, я принаймні встигну помітити вбивцю, поки він підійматиметься драбиною на горище. Між іншим, мені все одно потрібно було повернутися у свою кімнату: я від самого ранку там не був і не знав, що з грошима. Я хотів бути біля них. Тепер, коли стало зрозуміло, що Марсело не знав про гроші, я був радий, що ніхто, крім Софії та Ерін, про них не знає, бо це давало мені мотив. Зараз рідні просто підозріливо на мене косилися, бо я був останнім, хто говорив з Майклом, але мене б розірвали на шматки, якби дізналися, що я ще й був винен йому чверть мільйона доларів. Родинні гроші.

Люди, позіхаючи, потроху розходилися. Коли Евонна проходила повз, я поплескав її по руці й запитав, чи можна позичити на ніч її пляшечку з пігулками.

— Вибач, Ерне, але вони надто сильні. Я не можу її в тебе залишити.

Вона вибачливо скривилась, а тоді поклала одну пігулку мені на кухонну рукавицю.

Уся ця історія з пігулками ще раніше здалася мені дивною, а це небажання з ними розлучатися — тим паче. Я не сумнівався, що в Евонни болить нога, і припускав, що часом цей біль було неможливо терпіти без знеболювальних. Але після нещасного випадку вона завжди вибирала якісь природні методи лікування. «Альтернативну медицину», як вона це називала. «Танці з бубном», якщо казати лікарською мовою. Проте для Евонни це не мало значення: вона почала нове життя і про жодні поступки не могло бути й мови. Ніякого панадолу від головного болю, жодного келиха вина після важкого робочого дня. Народжуючи Емі, вона відмовилася від знеболювання. Вона перла вперед, мов паротяг, і ніщо не могло збити її з правильного шляху.

Подорослішавши, я зрозумів, чому це було для неї так важливо. Евонна була п’яна, коли потрапила в аварію, у якій скалічила ногу, тож відтоді зневажала все, що якось затьмарювало розум, навіть якщо це було для її блага. Навіть біль не був поважною причиною втратити владу над собою. Саме тому я порадив Софії за потреби запитати Евонну про зустрічі анонімних алкоголіків, бо Евонна була незламна мов скеля. Я ніколи не сказав би їй цього прямо, але її стійкість надихала.

До того ж я завжди відчував, що Евонна сприймає біль у нозі та кульгавість як щось на кшталт покарання. Як нагадування про пасажирку тієї ночі — свою найліпшу подругу. Евонна не хотіла цього притлумляти. Вона відчувала, що заслуговує на це. Якщо вам цікаво, чи вижила її пасажирка, погляньте на номер сторінки.

Може, я надаю цьому надто великого значення. Можливо, із часом нога дошкуляла їй більше й Евонна вирішила нарешті дослухатися до порад лікаря. Холод теж міг посилювати біль, хоча Евонна, мабуть, не вибрала б цього курорту, якби аж так страждала. Може, її хтось переконав (найімовірніше, Енді, хоча я згадав, як Джульєтт покашлювала, витягуючи в неї другу пігулку), що мені з такою травмою ці ліки були необхідні, але тітка звикла суворо ділити їх на малі дози, тож не збиралася порушувати цього правила заради мене. Якби вона могла, то, мабуть, показала б мені якісь дихальні вправи. Можливо, вона навіть купувала в Люсі якісь ефірні олії — до речі, це, певно, третій за прибутковістю незалежний бізнес після пластикових контейнерів і косметики.

Тож я вирішив подякувати за те, що дають, і ковтнув пігулку, запивши її рештками більше-не-гарячого шоколаду. Я залишив чашку на барній стійці й попрямував до виходу, з подивом усвідомивши, що у фоє на мене чекає Ерін. Головні двері досі були прочинені, і на плитку намело снігу.

— Не знаю, як тебе про це просити… — почала Ерін. Вона розтулила рота, а тоді стулила, наче забула, що мала сказати, і втупилась у черевики. Її волосся розвивалося на вітру. Тоді вона знову підвела на мене очі. Атоми в повітрі перемістилися. — Я не хочу ночувати сама.