Усі в моїй родині — вбивці

Розділ 16

Люди — переважно чоловіки, що їх дружини відправили по щось у машині, — бігли до своїх автівок, прориваючись крізь стіну снігу, який щойно вперіщив з неба. Я ледь бачив парковку, але було помітно, як гості цибають, повтягувавши голови в шиї й затуляючи очі передпліччями. Вітер здіймав сніг із землі, від чого людські постаті десь до колін заступала біла мряка, схожа на піняві морські хвилі. Люди змагалися з вітром, тож здавалося, наче вони деруться під горб, а не йдуть рівною поверхнею парковки. Трохи далі, де вже неможливо було розгледіти окремі автівки, сіру крижану мряку пронизували тільки поодинокі помаранчеві спалахи, коли хтось відмикав свою машину. Немов за сигналом, під навісом вишикувалася нова порція відчайдухів, ладних кинутися до автівок. Вони хукали на змерзлі руки, окидаючи поглядом завірюху. Я бачив, як чоловіки перемовляються між собою — мабуть, обговорюють, чи справді те, що лишилося в машині, того варте, і вигадують, як краще змалювати потім своє героїчне пірнання в крижане море, аби цей подвиг був ушанований порцією жіночого тепла.

Я грівся в барі — там також можна було випити кави — із Софією. Ми сиділи на високих стільцях біля вікна фасаду й дивилися, як завірюха набирає обертів. Марсело теж був десь неподалік — канючив у Джульєтт кімнату в готелі. Моя мати була або з ним, або вела власну битву з Кроуфордом. Я досі не надто розумів, чого вимагають від мене як від Майклового адвоката, тож просто запасався кофеїном, перш ніж вирушити в похід до сушарні. Майкл ще не був готовий зі мною зустрітися. Кроуфорд зачинив його й зайняв спостережний пост на стільці в коридорі. Люсі сиділа на самоті біля протилежної стіни. Тримала в руках обідню порцію пива, водячи запітнілим келихом по столу, але жодного разу не піднесла напій до губ. Ерін встигла вийти за мить до завірюхи — сказала, що буде у своєму шале. Евонна доливала собі чаю із заварника й гортала якусь теку з файлами. Мені було цікаво, скільки смертей знадобиться, щоб похитнути її та змусити теж замовити собі пива. Вирішив, що дві-три. Мабуть, у теці з файлами був наш розклад. Я не здивувався б, якби вона роздрукувала прогноз погоди й зараз шукала в ньому помилку. Дам вам дві спроби здогадатися, де був Енді.

Чоловіки під навісом саме помітили, що сльота трохи вщухла, і спробували прорватися.

Я постукав по склу й сказав так, наче це були кінні перегони:

— І вони рушають! Треба-Було-Стартувати-Раніше наразі замикає перегони. Він трохи відстає від Я-Краще-Замерзну-На-Смерть-Аніж-Визнаю-Що-Помиляюся. Я-Тут-Тільки-Через-Застарілі-Шаблони-Взаємин упевнено його випереджає та йде ніздря в ніздрю з Ти-Певна-Що-Не-Можеш-Без-Цього-Жити-Люба.

У дверях, струшуючи кригу з бороди, з’явився Енді. Він зняв пальто, повісив його на гачок біля одвірка, а тоді важко бухнувся на стілець біля Евонни, поклав на стіл невеличку торбинку й сказав:

— Ти певна, що не змогла б прожити один день без цього, люба?

Софія розреготалася трохи заголосно, а тоді, коли Евонна кинула в її бік нищівний погляд, знову повернулася до вікна, удаючи несподіване зачарування завірюхою.

— Що з вами таке, дівчата? — запитав я. Софія точно зрозуміла запитання, але знизала плечима так, наче гадки не має, про що я. — Ну ж бо. Я про Евонну. Я думав, вона загризе тебе сьогодні. Ви взагалі достатньо близькі для того, щоб так сваритися? Не знав.

— А що не так з Евонною? Я не звернула уваги, — спробувала ухилитися Софія, але мене це не переконало. Невдоволення Евонни неможливо було не відчувати на собі. Зовсім як материн погляд: ти завжди знаєш, коли вона дивиться. Але Софія явно не хотіла про це говорити. — Отже, ти тепер адвокат?

— Схоже на те.

— А хіба в тебе немає якихось, не знаю, десяти кроків розслідування злочину? — Просто… — Вона стала виписувати паси руками в повітрі, наче показувала фокус. — Зроби щось таке.

— То правила — не кроки. І вони не мої. Між іншим… — Я нахилився до неї і зашепотів по-змовницьки: — …я взагалі не люблю детективних трилерів.

— То що збираєшся робити?

— Що ж, якщо буду вивчати право, пройду стажування й примудрюся паралельно здобути науковий ступінь, то витягну Майкла із сушарні десь за… вісім років.

— А він узагалі може так робити? Називати тебе своїм адвокатом, я маю на увазі. — Софія відпила добрячий ковток кави. Чашка теленькнула об блюдце, коли вона поставила її на місце. — І чому він вибрав тебе?

— Не знаю, — чесно відповів я на обидва її запитання, але в голові досі лунали Майклові слова: «Я маю тобі дещо сказати. Про те, що я тобі завинив». — Будь-яка людина може захищати себе в суді, чи не так? Можливо, так само вона може попросити будь-кого. Або це взагалі незаконно. Але Кроуфорд теж не грає за правилами. Я навіть не певен, чи він їх знає, тож, може, Майкл просто цим користується. Підігрує йому, щоб отримати те, що хоче. Марсело вважає, що це гарна ідея і мені варто поговорити з Майклом, тож я так і зроблю.

— «Отримати те, що хоче»? Він хоче сидіти в сушарні?

— Наразі в мене лише два припущення. Якщо буду його адвокатом, Майкл зможе розмовляти зі мною наодинці, скільки йому заманеться, правильно? Кроуфорд не має права йому заборонити. Надворі Майкл сказав, що хоче поговорити зі мною. Тож, може, йому треба, щоб я там був.

— А друге припущення?

— Таке саме, як перше. Він хоче, щоб я був там. Може, він також хоче, щоб когось там не було.

— Когось боїться?

Я знизав плечима. Більше теорій у мене не було. Софія потерла очі, позіхнула й знову задивилася у вікно. Раніше я не бачив ані імпровізованого моргу вище на схилі, ані озера внизу, але тепер сльота заховала навіть паркувальний майданчик. Видно було лише на кілька метрів, а решту кутала суцільна сірість. За вікном я не міг розгледіти нічого, крім безладного танцю крижинок на тлі тротуарних плит, від чого здавалося, що дивлюсь у мікроскоп на рій сірих клітин, і на якусь мить я уявив собі гору на молекулярному рівні. Коли заметіль ущухне, краєвид зміниться до невпізнанності: снігу навалить по коліна, і весь схил сховається під суцільним білим покривалом. Мені подумалось, що гора перебудовує себе на наших очах, атом за атомом.

— Дивлячись на тебе, можна подумати, що ти не спала всю ніч, — знову спробував почати розмову.

Надворі я подумав, що вона просто бліда від холоду й від споглядання мертвого чоловіка, але навіть у теплі й затишку Софія мала кепський вигляд. Я звернув увагу на її напружене обличчя й на теленькання чашки, яку вона поставила на блюдце тремкою рукою. Я пригадав жест Енді, який наче підносив до губ невидиму склянку, і шпильки Евонни.

— Серйозно? — Софія здійняла брову, вп’явшись у мене поглядом. — До чого ти хилиш?

— Просто скажи мені, що робила минулої ночі. Щоб я знав твоє алібі абощо. Просто я не знаю, із чого почати. — Я намагався говорити буденно, не виказуючи допитливості.

Софія зітхнула, накреслила лінію в пінці на каві й облизала палець, але не відповіла.

Я вирішив благати.

— Будь ласка, я маю потренуватися.

— Розповідаю: тато зателефонував мені сказати, що вечерю скасовано, бо Одрі зле, тож я поїла закусок у барі, бо терпіти не можу ту їдальню, і, якщо чесно, випила трохи для хоробрості, щоб поговорити з тобою. Тоді я пішла до тебе, відтак повернулася у своє шале. Ти хочеш почути якісь виправдання? У мене був важкий ранок, і саме тому я маю такий гівняний вигляд. Дякую, між іншим, за ті чарівні натяки. Якщо жінка трохи розкошлана, це ще не означає, що вона вбивця. Нагадати тобі, що я була першою — навіть не офіцер Кроуфорд! — хто назвав це вбивством? До того ж ти знаєш, що після розмови з тобою я прийшла у свою кімнату, бо ти зателефонував мені майже одразу. Моє алібі — це ти, дурнику.

— Твоя правда, — сказав я, замислившись. Якщо ви не прогортали мого стислого викладу попередніх розділів, то знаєте про мою теорію з грошима. Отже, саме тоді мені й спало на думку, що хтось може їх шукати. — Просто скажи мені, кому ти завинила гроші.

Софія блискавично виструнчилася й нервово роззирнулася залою.

— А можна про це не горлати? — засичала вона. — І що це взагалі означає?

— Ти просила в мене грошей. Я подумав, що ти комусь їх заборгувала.

— Слухай, Ерне, мені не треба твоїх грошей, особливо якщо ти збираєшся так мене принижувати. Не варто було тебе просити. Сама розберуся.

— То ти шукаєш п’ятдесят тисяч доларів не для того, щоб від когось відкупитися?

— Я нікому не винна ніяких грошей, — сказала Софія з притиском: більше вона цього не повторюватиме. — Може, поговоримо про щось інше?

— Хтось був у твоїй хатині вчора ввечері, — сказав я.

Софія наморщилась і закліпала очима, наче з’їла щось кисле. Вона не чекала цього почути. Щоправда, я не розумів, що саме її приголомшило: те, що в її кімнаті хтось був, чи те, що мені це відомо.

— Поки ти була в мене, — пояснив я. — Пам’ятаєш, як задзвонив телефон? Це був хтось із твоєї кімнати, бо коли я перетелефонував, слухавку взяла ти. Я подумав, що хтось міг щось шукати й випадково зачепив клавішу швидкого набору.

— «Хтось»? Ти думаєш, що це був Зелені Черевики? Думаєш, він був у моїй кімнаті? Шукав гроші?

— Так, я про це подумав.

— І що я прикінчила вибивайла, захищаючи себе?

— Або хтось убив його заради тебе.

Софія замислилась на мить. Я не детектив, тож мені було складно зрозуміти, образилась вона чи просто думає, як замести сліди.

Тоді сестра схилила голову набік і запитала:

— Перш ніж я відповім на це непристойне звинувачення: ти вже вирішив?

— Ти про гро?.. — Я згадав, що вона просила не кричати про це. — У мене ще не було…

— То ти ще нічого не вирішив?

— Не вирішив.

— А якщо я скажу, що моє життя в небезпеці?

Софія взялася вистукувати пальцями по столу. Я поклав свою руку на її.

Намагаючись надати своєму голосу всієї серйозності (що для мене вкрай незвично й складно), я запитав:

— Це правда?

Звівши на неї очі, я помітив, що Софія ледь тамує посмішку. Уже за мить вона не стрималась і вишкірилася від вуха до вуха:

— Ну ж бо! Ти себе чуєш? Вибивайло? Як у мафії? В Австралії взагалі є мафія? Я думаю, це все твої расові упередження, бо я з Південної Америки.

Вона комічно наморщила носа.

— Тоді це був би картель, а не мафія, — сказав я. — І до тебе вирядили б якогось наркокур’єра. Тобто якби це були стереотипи.

— Ох, так, у такому разі… В’яжи мене.

Вона покірно випростала руки.

— Вибач. Я втомлений. Певен, що це не виправдання, але мені важко мислити тверезо.

— Та нічого, я тебе розумію. Знаю, що це здається підозрілим: я приходжу просити в тебе грошей, а наступного ранку на території знаходять задубілого чолов’ягу. Слухай, я попросила, бо в тебе є повна сумка і я не вважаю, що Майкл заслуговує на них, а мені вони й справді потрібні для дечого. Але це особисте. А тепер, будь ласка, поговорімо про щось інше.

— Тобі не сподобаються інші теми, які крутяться в моїй голові, — сказав я, нарешті витиснувши з неї хихотіння. Схоже, ми знову друзі. — Отже, ти хочеш удати, що тобі цікаво, чи міцно я спав сьогодні або чи сподобався мені подкаст, який слухав дорогою сюди? До речі, на обидва запитання я відповів би: «Не надто». Ще є теми «Чорний Язик» та «Інше».

— Гаразд, я скажу тобі, що нічого катастрофічного не сталося. — Говорячи це, вона вистукувала ложечкою по краєчку чашки. Мені подумалось, що ритмічне дзенькання допомагає Софії не надто заглиблюватися в спогади. Водночас цей рух не здався мені несвідомим: схоже, вона робила так, бо вважала, що це здається буденним і невимушеним. — Я не вперше втрачаю пацієнта.

Отже, тема «Інше».

— Але не подумай, що мені байдуже, бо це не так. Мені паскудно. Щоразу. Але операції мають ускладнення. У нас є новітні технології та чудові ліки, але навіть найменші втручання мають свої ризики. Навіть зламана рука може вбити, якщо в тебе станеться емболія. Ти знав це?

— Це те, що сталося з твоїм пацієнтом?

— Слухай, я просто людина. Я виконую свою роботу. У мене бувають гарні дні й не дуже.

— Хочеш сказати, що ти помилилася? Ти першокласна спеціалістка, Софіє. Марсело довірив тобі своє плече, а воно потрібне йому, щоб драматично стукати кулаками по столах у судових залах. Це те саме, що оперувати на голосових зв’язках Бейонсе.

— Ти трохи перебільшуєш, як на мене. А тато… що ж, ти знаєш, як він любить усе контролювати. — Вона знову дзенькнула ложечкою. — Я вже думала про це так і сяк і можу чесно сказати, що ні, я не помилилася. Я все робила правильно в тій ситуації, яка склалася. Якби таке сталося ще раз, я робила б те саме. Експертиза мене виправдає. Просто люди, які подали позов, мають зв’язки в адміністрації лікарні, тож справа трохи затягнулася. І через це дехто розпустив язика.

Погляд Софії метнувся в бік Евонни. Може, мені лише здалося, але та миттєво відвела очі, наче Софія підбила більярдний м’яч, який зрикошетив від стіни й ударив її у спину. Евонна не мала ніяких зв’язків у медичній сфері, та й узагалі я не назвав би її впливовою людиною. Я обвів поглядом залу. Енді роздобув десь колоду карт (або, може, він завжди носив їх при собі на випадок, якщо хтось захоче подивитися на аматорські фокуси — це було на нього схоже) і тепер розважав себе пасьянсом. У протилежному кутку Люсі затиснула в губах цигарку. Ні, я не збрехав про її останню цигарку. Перш ніж Люсі запалила її, до неї підійшов офіціант і попросив вийти надвір. Люсі тужливо зиркнула на засніжене вікно, рама якого аж рипіла від натиску завірюхи, і сховала цигарку в кишеню.

Я досі думав про Евонну.

— Коли проводять експертизу операції, то враховують алкоголь? — запитав я.

— Чому ти про це подумав?

— Що ж, ти знаєш, як Евонна ставиться до алкоголю. І вона справді на тебе напосідається. Я гадав, вона зла, бо вважає, що ти псуєш нам вихідні своїми теоріями про вбивство, а тепер бачу, що вона намагається виставити тебе безвідповідальною п’яницею, а ми з тобою знаємо, що це не так. Мені здалося, що її щось зачепило за живе. — Софія набрала повні груди повітря, щоб відповісти, але я вчасно похопився. — Ні, вибач. Слухай, мені явно треба навчитися опитувати людей, не звинувачуючи їх на кожному кроці. Я просто кажу, що після того нещасного випадку Евонна з головою поринула в усі ці клуби анонімних алкоголіків. Вона знає там усе вздовж і впоперек, її поважають. Вона була б гарною спільницею. Якщо це стосується алкоголю. Ти знаєш, що ми завжди тобі допоможемо.

Софія пирхнула.

— О так, ще та святенниця. Схоже, ти дещо призабув, якщо вважаєш, що вона змінилася після нещасного випадку. Так, вона спробувала кинути й протрималася кілька тижнів. Але в неї добряче їхав дах. Татові з Одрі довелося взяти все у свої руки, щоб нарешті вона схаменулася. Це не та людина, у якої я просила б поради.

Той нещасний випадок, його наслідки та реабілітація Евонни справді злилися в моїй пам’яті в єдину подію. Я чомусь не усвідомлював, що ці три події насправді були розкидані в часі.

— Але ти не відповіла на моє запитання.

— Я випила один келих вина, — сказала Софія, нарешті поклавши ложечку. — Годин за вісім до операції, не менше. І я їла тоді. Утім, коли щось таке трапляється, вони встромляють носа в усі шпарини. І якщо якийсь інтерн скаже, що бачив тебе в барі — до речі, це був ресторан — напередодні ввечері, а вони не можуть цього перевірити, проте їм здається, наче ти заливаєш за комір, це ускладнює справу. Може, той інтерн з кимось мене сплутав, або ж він хоче за щось помститися, або хтось лагідно переконав його… — Софія склала в «окей» великий та вказівний пальці. — …прикрасити свою розповідь. Це серйозна справа, і декому це вигідно. Ведуться залаштункові ігри. Мораль історії: ніколи не вечеряй у місці, куди студенти-медики ходять перекинути чарчину. Казати, що ти прийшов туди поїсти, — це все одно, що переконувати когось, наче купив «Плейбой», аби читати статті.

— Ян Флемінг друкувався в цьому журналі, — бовкнув я, хоча навряд чи їй це якось допомагало. Я замислився на секунду, копирсаючись у пам’яті. — Етвуд також.

— Саме так! Як і кажу, я просто вечеряла. Я не була п’яна. Це не була помилка. І слухай, вони не перевіряють лікарів, як атлетів. То що вони можуть сказати? Що інтерн бачив мене з келихом вина? Усі такі смерті повинен розглянути коронер упродовж тридцяти днів. І так, вони повинні провести експертизу. Але їхні звинувачення ні на чому не ґрунтуються. Вони нічого не знайдуть.

Мені це здалося шквалом завчасно підготовлених виправдань людини, яка готується себе захищати, але я нічого їй не сказав.

— То чому Марсело відмовляється тебе захищати? — запитав я. — Звісно, у лікарні є свої адвокати. Але ж він вочевидь кращий.

— Кажу ж тобі, там ведуть залаштункові ігри. Між іншим, ти ж бо тепер теж адвокат… Вільний наступного тижня?

Я приснув сміхом.

— Чому Евонна так гостро це сприйняла?

— Евонна роздратована, бо… що ж, бо це її нормальний стан. А ще тому, що до неї дійшли всі ті чутки, і вона прийшла до мене з тими самими запитаннями, що й ти. Вона запропонувала допомогу, і коли я пояснила все те, що сказала тобі, її це образило. Мабуть, вирішила, що я безнадійна. Але я не хотіла б бути під її опікою, навіть якби мала привід.

Я кивнув. Це й справді було схоже на Евонну.

— А тепер, віриш чи ні, маю запитання до тебе.

— Справедливо.

— Навіщо ти це робиш? Тут є поліцейський. Нехай він виконує свою роботу.

— Ти ж бачиш, що це не перший його день на роботі. Це другий. А ще… — Я постукав кісточками пальців по склу. — Я не розраховував би на підкріплення.

— Але це не значить, що ти можеш розслідувати цю справу.

— Майкл попросив мене про допомогу. І я думаю, що мушу віддати йому борг.

— Знову ти зі своїми боргами. Ти надто часто про це говориш. Родина не кредитна картка.

Так, так, я все розумію. Це класична сцена «Навіщо тобі це?». Навіть з крихтою «Тебе це не стосується». Я знаю, як знав і тієї миті, що це стандартна тактика, яку застосовують, щоб зупинити надміру допитливого детектива (мене), перш ніж він дізнається щось неприємне про людину, яка це каже (у цьому разі про Софію). Щоправда, не слід плутати її з іншою класичною сценою, «Вас відсторонено», бо це може стосуватися хіба що Кроуфорда — точно не мене. Але я чудово зрозумів мотив Софії. Якщо не втручатимусь і Майкл покине курорт у кайданках, гроші залишаться в мене. І цього разу я не триматиму їх у себе три роки — годі й казати про двадцять п’ять. Я витрачу їх. Або віддам. Тож я не сприйняв це як спробу Софії відвернути увагу від себе. Вона радше намагалася усунути з гри Майкла, щоб завадити йому забрати гроші. Але якби вона намагалася підставити його, то напосілася б на мене агресивніше, а не просто застерегла. Я був переконаний, що в неї є особистий мотив, але навряд чи це стосувалося вбивства.

— Ернесте? — пролунав жіночий голос. Я озирнувся в бік дверей і побачив, що до бару зазирає Джульєтт. — Офіцер Кроуфорд каже, що можна йти.

Я кивнув їй, встав з-за столу й сказав Софії майже вибачливо:

— Я мушу його вислухати. Принаймні витягнути з нього алібі.

— Ох, нарешті я все зрозуміла. — Вона грайливо штурхнула мене в плече. — Ерні, то ти ревнивець?

— Я не…

— Але ти ревнуєш. Тобі байдуже до Зелених Черевиків. Ти просто хочеш з’ясувати, де були Майкл та Ерін минулої ночі.

Так, це ще одна класична сцена: «Секс як мотив».

— Він збрехав мені. Нам, — визнав я. — Тож мені цікаво.

— Двічі, власне.

— Що?

— Він збрехав тобі двічі. Меблі? Місце на складі? Серйозно? Це якась дурня. Я впевнена, що всі його речі досі вдома в Люсі, як він їх і залишив. Вони ще жили разом, коли Майкл сів, пам’ятаєш?

Софія похитала головою, наче стверджувала очевидне.

— Я не розумію.

— Запитай його, що насправді в тій клятій вантажівці, Ерні.

Розділ 17

Джульєтт чекала на мене в коридорі. Спершу я подумав, що вона могла сприйняти мою недолугість на дорозі як ознаку того, що я не здатен дійти до сушарні за стрілочками, а тоді зрозумів, що вона веде мене зовсім не туди. Я гадки не мав, куди ми йдемо. Іноді в книжках, подібних до цієї, друкують мапу зсередини на палітурці, і, мушу визнати, тут вона знадобилася б.

— Ми ще навіть не знайомі, — сказав я, минаючи візочки покоївок, завалені пухкими білими рушниками. — Я Ерн.

— У горлі дере?

— Ні, це моє ім’я. Ерн. Скорочено від Ернест.

— Тоді чому вас так не називають? — кинула Джульєтт.

— Ви знайшли б спільну мову з моєю матір’ю. — Я обійшов черговий візочок, намагаючись не порушити місце злочину на ньому: дві зіжмакані бляшанки енергетика та обгортку з-під шоколадного батончика. — Їй я теж граю на нервах.

Джульєтт зупинилася в кінці одного з коридорів, перед дверима без номерного знака (застосувавши дедуктивні навички, я здогадався, що це не гостьовий номер), і встромила ключ у замок. Перш ніж відімкнути, вона озирнулася на мене.

— Знаю, що вам хочеться якнайшвидше зустрітися з братом. Але ненадовго вас затримаю. — Я помітив, що її губи дуже обвітрені, як це часто буває в альпіністів: помережані тріщинками й укриті кірочками. Здавалося, в них можна встромляти кайло й так дертися нагору. — Ох, мене звуть Джульєтт, до речі. — Нарешті вона вимовила своє ім’я. Моя редакторка щойно полегшено зітхнула. — Я допомагала вам з ланцюгами для коліс.

Джульєтт сказала це, наче надавала мені якусь нову інформацію, тож я промовив: «Так, пам’ятаю», щоб виправити її, але голос прозвучав якось гортанно. Зараз мені здається, що майже хтиво. Джульєтт затримала на мені погляд.

— Схоже, я справила враження. Ви мало не познайомили мене зі своєю матір’ю. І припиніть дивитися на мої губи.

Я не сказав їй, що думав не про поцілунки, а про те, як мені хочеться здерти одну з тих кірочок, проте все одно почервонів.

Джульєтт відімкнула двері, за якими виявився захаращений кабінет з двома зсунутими докупи столами посередині. Жодним порядком тут не пахло; підлогу та стіл укривали паперові гори й долини. По периметру кімнати були розташовані книжкові полиці з помаранчевими теками, але ці зародки організації чомусь лежали горизонтально. Я подумав, що людина, яка не вміє користуватися полицями, не мала б засуджувати мою колісно-ланцюгову неспроможність, але вирішив нічого не казати, досі почуваючись присоромленим від того, що мене спіймали на спогляданні жіночих губ. На обох столах стояло по кремезному комп’ютеру, які можна було б з’єднати між собою та використовувати як штангу. Від кожного з них тягнулося по клавіатурі нездорового жовтуватого кольору, притаманного лише колись білим стародавнім комп’ютерам та постільній білизні підлітків.

Джульєтт сіла в чорне шкіряне крісло й забарабанила по непіддатливих клавішах однією рукою, другою підкликаючи мене до себе.

— Давно ви тут? — запитав я, частково для того, щоб дізнатися щось про неї, а почасти щоб вирахувати, з якого століття цей комп’ютер.

— Я зростала тут і в Джиндабайні — там була школа з гуртожитком, — механічно відповіла Джульєтт, явно більше зосереджена на відклеюванні від стола скам’янілої від різноманітних нашарувань миші, поки та не піддалась із лунким «поп». — Це сімейна справа. Дідусь збудував цей курорт разом зі своїми друзями — мабуть, вони хотіли жити якнайдалі від людей. У двадцять з хвостиком я переїхала у Квінсленд — чесно кажучи, просто шукала місце, де було б тепло. Курортом керували мама з татом, а коли вони померли… Що ж, родина іноді нав’язує тобі певний життєвий шлях, бо, коли повернулася сюди шість років тому, щоб продати курорт, я… що ж, гадаю, я вгрузла в цю гору.

— Кров не водиця, — кивнув я.

— Напевно.

— Ваш дідусь був солдатом? У якій війні? Я бачив медаль у бібліотеці.

— У Другій світовій. Чекайте… Ха! Ні ж бо. Це медаль Френка.

— Френка?

— Ф-287, якщо офіційно, але дідусь називав його Френком. Птаха тобто.

— Те опудало голуба? — хрюкнув я. — Знущаєтесь?

— Це медаль Дікін. Її дають тваринам.

Я подумав про вигравіювані на ній слова — «МИ ТЕЖ СЛУЖИМО», — і все стало на свої місця. Клаптик паперу був, певно, закодованим повідомленням, яке перекидали через ворожі позиції, прив’язавши до лапки голуба. Це скидалося на пригоду, варту діснеївського мультфільму.

Джульєтт вела далі:

— Мені найбільше подобається історія про корабельного кота, який підіймав бойовий дух матросів і боровся зі щурами. Серйозно. Дідо любив цю пташку — натренував цілу зграю таких, але Френк був його улюбленцем. Він приніс мапу з позиціями кулеметників, чисельністю військ, іменами, координатами. Урятував багато життів. Повернувшись додому, дідусь замовив його опудало. Трохи дивно виставляти його ось так, на загал, але мені воно подобається. — Джульєтт постукала пальцем по монітору. — Ох. Ось воно.

Це було відео в зелених тонах, зняте камерою спостереження; Джульєтт погортала його на моніторі, а тепер зупинила. Схоже, та камера була десь над головним входом у гостьовий будинок, бо я бачив обриси схилу, парковку, пристойний шмат під’їзної доріжки й трикутні тіні від кількох шале скраєчку. Мі́сця, де знайшли тіло, звідси видно не було. У лівому нижньому кутку відео було зазначено час: за кілька хвилин десята вечора. Зелений відтінок відео, мабуть, був якимось нічним фільтром.

— Що це за номери? — Я показав на шале.

— Це парний ряд: два, чотири, шість і вісім.

Марсело з Одрі жили в номері п’ять, тож їхнє шале не потрапляло в кадр. Софія мешкала в другому номері, на самому краєчку монітора — було видно лише куточок даху. Я мав бути в шостому, але Евонна з Енді забрали моє шале, бо приїхали на день раніше і їхній номер ще не підготували. Я не знав, у якому номері жила Люсі.

— Я в четвертому.

— Я знаю, містере Каннінґеме.

— Стежите за гостями? Це втручання в моє особисте життя.

— Невже?

Вам може здатися, що вона фліртувала, але на тому етапі я ще не був певен. Вона торкнеться моїх губ своїми аж за 95 сторінок, коли я буду голий, якщо вам цікаво.

— В інших шале хтось живе? — запитав я.

— Лише ваша компанія. Половина порожні.

— Гаразд. А ця камера рухається? Не надто вдалий кут.

Джульєтт похитала головою.

— Якби ми не прикрутили її намертво, вона не витримала б жодної хуртовини. І взагалі це не оглядова камера, а снігова. Вона тут, щоб люди бачили, який вигляд має курорт саме зараз, і планували свої поїздки відповідно… ну, знаєте, вчасно прилаштовували ланцюги на колеса… — Вона замовкла на мить, даючи мені час перетравити шпильку. — …брали теплий одяг, вирішували, чи замовляти перепустку на підйомник. І вона не знімає відео. Бачите? Це окремі знімки.

Джульєтт клацнула мишкою, і я побачив, що «відео» справді складалося з окремих знімків — судячи з часу, камера спрацьовувала що три хвилини. Час від часу в кадрі з’являлася сіра пляма, коли хтось ішов до свого шале, але користі із цих знімків обмаль, бо зображення таке розмите, що впізнати за ним людину майже неможливо. Звісно, там було видно ще під’їзну дорогу, але трихвилинного проміжку між знімками цілком достатньо, щоб автівка могла прослизнути непоміченою. З власного досвіду я знав: треба кілька хвилин, щоб добрести від шале до гостьового будинку, бо бігти навряд чи вийде, тож принаймні тут у камери були непогані шанси спіймати когось, навіть якщо впізнати його чи її не вдасться.

Ми дивилися «відео». Мабуть, Джульєтт пришвидшила його, бо кожен знімок з’являвся на моніторі десь із двадцятисекундним інтервалом замість реального трихвилинного. Близько одинадцятої ночі до шале номер чотири підійшла якась людина — саме тоді до мене приходила Софія. Десь за два десятки кадрів вона знову з’явилась і зникла за краєм монітора, де мало бути шале номер два. Звісно, з окремих знімків важко було сказати щось про напрямок руху постаті, але побачене цілком вкладалося в те, що я вже знав. Я сподівався побачити ще когось біля шале номер два між знімками Софії, але мені не пощастило. Хай хто там був, він чи вона бездоганно втрапили в трихвилинне вікно — або неймовірно пощастило, або це було сплановано. Відтак нічого цікавого не було, якщо не зважати на кількох курців під гостьовим будинком і дві тіні, які трималися за руки та дивилися на зорі. Я також не побачив нікого, хто підіймався б пагорбом у напрямку поля для гольфу.

Коли час у кутку екрана перевалив за першу ночі, я помітив, що Джульєтт стисла мишку міцніше. Вона чекала на щось. За кілька знімків вона зупинила відео.

— Мою увагу привернуло ось що, — сказала вона. — Зелених Черевиків немає ані серед гостей, ані серед працівників, і ніде поблизу не повідомляли про зниклих осіб. Я зв’язалася по радіо з іншими курортами, але його ніхто не знає, хоч і всі про це говорять. — Джульєтт показала на аркуш паперу на столі: роздрукований перелік імен та прізвищ — мабуть, це гості. Біля кожного ручкою поставлено «пташку» — усі на місці. Про це я вже знав від Люсі, але був радий побачити підтвердження.

Мені було цікаво, чому Джульєтт так серйозно за це взялася. Бажає пустити мене хибним слідом? Чи просто тут так нудно, що їй хочеться якихось пригод? А тоді мені в око впав трохи товстіший стосик паперів, з якого стирчали жовті закладки з поміткою «Підписати тут», він лежав під роздруківкою. Перелік гостей затуляв його майже повністю, але у верхньому кутку я помітив емблему, схожу на логотип дуже відомого рієлторського агентства. (Такі речі автоматично привертають до себе увагу в детективних романах, чи не так? Про деякі важливі подробиці просто неможливо згадати завуальовано, тож я міг просто написати напівжирним шрифтом: «На її столі лежав договір купівлі-продажу нерухомості».) Може, вона не настільки вгрузла в цей курорт, як запевняла.

Джульєтт пояснювала далі:

— Це означає, що той чоловік приїхав сюди посеред ночі. Тож, може, це він і є. — Господиня показала на монітор. І справді, на паркувальному майданчику з’явилася автівка. — Вона досі там стоїть, я перевіряла. Ми можемо попросити Кроуфорда перевірити номери. Може, вдасться дізнатися його ім’я?

«Ми»? Вона бере мене в помічники? Цього я не чекав. Як і того, що з усіх нас, включно з поліцейським, Джульєтт просунеться в розслідуванні якнайдалі. Це знову нагадало мені, що я є протагоністом лише тому, що записую ці події, а не тому, що найздібніший з усіх. Я нахилився до екрана. На під’їзній доріжці світилися дві фари. Принаймні виявилося, що простіше вказати напрямок руху автівок, ніж людей, тож я був певен, що машина прямує в бік паркувального майданчика. І хоча у фільтрі нічного бачення довкола фар утворився ореол, було очевидно, що це повнопривідний «мерседес».

— Це машина мого вітчима, — сказав я. — Марсело. Це той, який волав уранці під готелем.

— Ох.

— Але він приїхав не вчора вночі. Учора ми обідали в окремій залі. Він точно кудись їздив, а потім повернувся. — Я пообіцяв бути чесним лише з вами, читачу, і не винен нічого допитливій власниці курорту, тому промовчав про те, що вітчим не прийшов вечеряти, сказавши, що Одрі зле. Та все ж таки скидалося на те, що Марсело нам збрехав, тож мені було цікаво дізнатися, коли він поїхав. Звісно, міг їздити в місто по ліки. — Перекрутіть на вчорашній вечір — побачите, як «мерседес» виїжджає.

Джульєтт прокрутила відео назад, поки не знайшла знімок, на якому світилися задні фари «мерседеса» — високо на пагорбі, але досі в кадрі. Було це о сьомій вечора, невдовзі по тому, як він мені зателефонував. Тоді я вже, мабуть, задрімав.

— Прокляття, — сказала Джульєтт.

Від’їзд гостя на кілька годин явно цікавив її менше, ніж прибуття Зелених Черевиків. Але мене це похитнуло. Моя голова кишіла запитаннями. Марсело збрехав, щоб мати привід не прийти на вечерю, і натомість поїхав кудись. Повернувся він аж за шість годин. Що він робив? І що про це знала моя мати? Може, їй справді було зле й вона весь цей час проспала в шале? Чи причетна вона до того, що робив Марсело? Вікна автівки були затемнені, тож я не знав, чи був хтось на пасажирському сидінні й хто взагалі був за кермом.

Джульєтт закінчила мою найстрашнішу думку:

— Може, він привіз когось із собою?

— Чи можу подивитися решту, аж до ранку? — запитав я. Джульєтт знову запустила слайдшоу. Я вдивлявся в знімки, нахилившись до екрана так близько, що відчував кінчиком носа легку вібрацію стародавнього пузатого монітора. — Якщо небіжчик жив десь неподалік, бодай хтось має його впізнати.

— Я не бачила тіла і знаю лише, що всі гості й персонал на місці. Ми сповістили всі готелі в цих горах, аж до озера, і Кроуфорд телефонував у свій відділок в Джиндабайні: про жодне зникнення не повідомляли. Кроуфорд каже, що не хоче травмувати гостей і що немає сенсу показувати всім фото трупа, якщо ніхто не знає про жодну зниклу людину. Мушу сказати, я з ним згодна. Зрештою, це мої клієнти… і я не певна, що зможу суттєво виправити свій рейтинг на «Тріп едвайзор», роздаючи безплатні сніданки. — Соромно в цьому зізнатися, але в мене виринула думка розказати Евонні про можливість отримати компенсацію у вигляді безплатного сніданку. — Нещасні випадки не рідкість у горах. Поки що це нікого не хвилює. Може, якийсь турист перетинав гори пішки й загубився? Про вбивство говорите лише ви, і ви під’юджуєте того копа-новачка.

— То навіщо ви мені це показуєте?

— Бо ви ставите так багато запитань, що переконали й мене. І я погуглила про вашу родину: ви не зовсім чисті. Якщо це вбивство… це значить, що десь є вбивця. А я, хай там що, усе-таки відповідаю за безпеку своїх гостей.

Мене трохи обурила її згадка про минуле моєї родини. Я напружився.

— То чи не варто показати цей доказ… — Власні слова різонули мені вухо. Хоч я й думав про той випадок як про вбивство, досі це був лише мертвий чоловік у снігу, і мені не подобалось клеймо офіційності, яке накладало на цю ситуацію слово «доказ». — Тобто цю інформацію Кроуфордові, а не мені?

— Я не знаю цього Кроуфорда — його вочевидь відправили сюди, бо вважали це нещасним випадком. Але тепер стало зрозуміло, що все серйозно, тож Мартін, сержант, найімовірніше привезе сюди детективів з міста. Та я готова закластися, що через сніг Мартін довго сюди не прорветься. Не виключено, що він уже застряг на дорозі. І… чорт, гаразд, скажу прямо: я не думаю, що Кроуфорд знає, що робить.

— Я теж, — визнав я.

— Зізнаюся, що просто ставлю на перспективніший варіант. Адже ви адвокат.

— Я не адвокат, а письменник.

— Тоді чому ваш брат сказав так?

— Не знаю. Я допомагаю іншим писати детективні романи, тож, мабуть, умію передбачати кінцівки? Можливо, він уважає, що я зможу докопатися до суті, — припустив я з напівзапитальною інтонацією, яка виказувала той факт, що й сам розумію, наскільки це непереконливо звучить.

Після цього я підкреслено втупився в монітор.

Там уже настав світанок, і нічний фільтр вимкнувся, тож усі знімки тепер були в різних тонах сірого замість зеленого. У кадрі з’явилася поліцейська машина Кроуфорда — судячи з усього, була за чверть сьома, коли він приїхав. Його автівка нетонована, тож я бачив усередині Кроуфорда в профіль: він закинув руку на спинку пасажирського сидіння й смачно позіхав. Щоб доїхати сюди так рано, йому явно довелося встати з півнями.

— Хто знайшов тіло? — запитав я. Між прибуттям Марсело та приїздом Кроуфорда в кадрі не з’являлося жодної постаті: ані вбитого, ані вбивці. — Хто зателефонував копові? Схоже, це було рано-вранці. Я не чув, щоб хтось із гостей про це говорив.

— Я не певна. Запитайте Кроуфорда.

Тепер, коли на записі настав день, від білого снігу на знімках боліли очі. У кадрі поставали сірі фігури, тепер більше схожі на людей, аніж уночі. На кількох наступних знімках було видно, як ці фігури збираються групами й повзуть угору схилом, наче мурашки. Мені здалося, що побачив нас із Енді біля мого шале, але я не певен. Ранок добіг кінця, і в кадрі з’явилася вантажівка, яка під’їхала до готелю (вона справді надто велика); відтак ми зібралися біля входу — так близько до камери, що можна було роздивитися навіть обличчя; потім арештували мого брата. Той клятий таймер спіймав обійми Ерін та Майкла, а ще її руку в задній кишені його джинсів. «Серйозно?»

— Кажете, камеру встановлено для того, щоб люди оцінили погодні умови, перш ніж сюди їхати? Це значить, що ці знімки є на вашому вебсайті?

— Так, пряма трансляція. Її нескладно знайти — вона просто на головній сторінці.

— Отже, якщо хтось скористається вебсайтом, то зможе спланувати свої переміщення так, щоб не потрапити на камеру?

— У нас повільний інтернет, тож навряд.

— Так, мабуть. Але ж інтервал постійний — це завжди три хвилини. Можна глянути, коли змінюються знімки, а далі орієнтуватися за годинником і не дивитися прямої трансляції.

— Напевне.

— І Кроуфордові знадобилася десь година, щоб дістатися сюди? Це якщо він квапився, звісно. Але я не бачу на моніторі жодної паніки. Ніхто не біг на пагорб, аж поки ми всі не піднялися, і ніхто не заходив у готель, щоб сповістити персонал, упродовж тієї години, коли хтось мав викликати Кроуфорда. Хтось знайшов тіло, зателефонував у поліцію і… що? Пішов спати далі?

— Вважаєте, убивця викликав копів? Хотів, щоб тут була поліція?

— Якщо усунути все неможливе…

— …тоді те, що залишиться, хоч яким малоймовірним воно здається, і має бути правдою, — закінчила Джульєтт. — Дуже мило. Так, я теж перечитала майже всього «Шерлока Голмса». Сезонний курорт — це як портал у пральній машинці, куди засмоктує шкарпетки, тільки тут це поцвілі книжки в паперових обгортках: ніхто їх не купує, ніхто не приносить, але їх завжди повно. Тож вважайте мене трохи експертом. Отже… якщо я правильно розумію, увесь ваш план — це метод виключення?

— Ну… — почав я, бо це й був увесь мій план. — Мені здавалося, що це загальновизнаний початковий метод.

Я відчайдушно намагався не дивитися на відшарований клапоть шкірки, який так і хотілося віддерти з її нижньої губи.

— «Загальновизнаний». — Джульєтт скептично здійняла брову, але її тон був грайливим. — Мене завжди вражало, що один клятий чоловік вигадав найвідоміший у світі підхід до раціонального розв’язання проблем, і тепер ми всі повинні ігнорувати той факт, що він був несповна розуму.

— Я цього не знав.

— І ви пишете детективи? — Вона приголомшено здійняла руки. — Ох, яка різниця, я все одно не люблю ті, де головний герой є письменником.

Любий читачу, звісно, я читав Артура Конана Дойла, але традиційно його не вважають письменником «золотої доби», тож, попри те що таки застосував підхід Голмса до власного розслідування, я ніколи про нього не писав. Я пояснив це Джульєтт.

— Мене більше цікавлять письменники на кшталт Рональда Нокса. У тридцятих роках він був членом спілки авторів детективів. Між іншим, я пишу не романи, а лише поради про те, як їх писати. Ну, знаєте… «Десять простих кроків до написання власного детективу», «Як стати автором бестселера на „Амазоні“». Щось таке.

— Ох, зрозуміла. Ви пишете книжки про те, як писати книжки, яких ви ніколи не писали, і їх купують люди, які ніколи не напишуть власних книжок.

Чесно кажучи, я не міг їй заперечити. Ви здивуєтеся, дізнавшись, скільки письменників-невдах готові обміняти долар і дев’яносто дев’ять центів на відчуття, що вони розвиваються. Я не вважаю свої книжки поганими, але вони не надто допомагають письменникам, а лише дарують їм упевненість. Я не пишаюся цим, але й не можу сказати, що мені соромно.

— Це теж робота.

— То хто такий цей Нокс?

— У 1929 році він склав правила написання детективного роману. У своїх книжках я звіряю з ними сучасні детективи. Майже всіма цими правилами нехтують нинішні літератори, бо люблять махлювати. Нокс називав ті вказівки десятьма заповідями. Конан Дойл був раніше. Чому він був несповна розуму?

— Господи, та він же вірив у фей. Полював на них. Після смерті першої дружини й сина ходив на сеанси, щоб говорити з ними. Був упевнений, що нянька його дитини — медіум. Він був такий навіжений, що намагався переконати Гудіні, який прямо стверджував, що магії не існує, у тому, що сам Гудіні — це і є магія.

— Це одна із заповідей Нокса, — сказав я, замислившись на мить про те, чи можна називати згорілого чоловіка, який не розтопив під собою сніг, чимось потойбічним. — Друга, якщо точніше. Нічого надприродного.

— Тож ці правила… вважаєте, це тому ваш брат покликав саме вас? Усе якось притягнуто за вуха.

— Ні. Гадаю, він хотів бачити саме мене, бо я найменш каннінґемний з усіх Каннінґемів.

— Це як?

— Я не з їхньої компанії.

Сподівався, це прозвучить грайливо, але в мій голос якось просочилася отрута. Дарма я це сказав.

— Я не хотіла… — почала Джульєтт, але передумала говорити. Вона похитала головою, згорнула вікно із записом з камери спостереження та встала з-за столу. — Власне, ви маєте рацію. Мені варто показати це Кроуфордові. Сподіваюся, насправді тут ніде не вештається вбивця, бо тоді наша доля опиниться в руках письменника. Думаю, забити його до смерті однією з ваших книжок у твердій палітурці буде не надто складно.

— Лише цифрові, — пискнув я. — Самвидав.

— Що ж… — Джульєтт схопилася за живіт, наче це було найсмішніше, що вона чула у своєму житті. — Якщо ви таки плануєте розбиратися в тому, що відбувається на цій бісовій горі, мені лишається сподіватися, що ви справді читали щось крім «Шерлока Голмса», бо навіть Артур Конан Дойл вірив у привидів.

Розділ 18

Перш ніж зустрінуся зі старшим братом у сушарні, я маю розповісти вам дещо про свого молодшого брата. По-перше, його звуть Джеремі. По-друге, я не певен на всі сто, який час тут правильно використати: його досі звуть Джеремі, але також його звали Джеремі. Думаю, обидва ці твердження правдиві. Будь ласка, не думайте, що я навмисно заплутую вас, використовуючи неправильний час, — я справді не знаю, як краще. По-третє, я сидів біля нього, коли він помер.

Мені важко це писати, і не лише через загіпсовану руку.

Говорячи про нього, ми завжди кажемо просто «Джеремі». Я помітив, що так часто буває, коли хтось помирає дитиною. Так, наче вони не встигають «ужитися» у своє прізвище. У цьому Софія зі мною не згодна — вона вважає, що в крові немає нічого особливого і що ім’я у свідоцтві про народження не має жодного значення, та водночас вона виправляє людей, які міняють місцями частини її подвійного прізвища. Саме так ви перетворюєтеся з Ернеста, який пише кривеньку «Е» яскравою крейдою на асфальті, на Каннерса з футбольної команди другокласників, а потім на містера Каннінґема, який говорить у мікрофон у судовій залі, і, зрештою, на «Ернеста Джеймса Каннінґема», чиє ім’я надруковано у вінку на буклетах, які роздають на порозі церкви. Бо після смерті тобі повертають твоє ім’я — повністю. Це я теж помітив. Це спадщина. Саме тому Джеремі так і лишився Джеремі.

Я не кажу, що він не один з нас, бо він істинний Каннінґем, у глибинному сенсі цього слова. Але ім’я «Джеремі Каннінґем», на мою думку, робить його дрібнішим, прив’язує його до нас. Як Каннінґем він приходить у мої сни, після яких я прокидаюся з пересохлим ротом і нудотою. Без рамок цього прізвища Джеремі — просто частинка неба, подув вітру, свідомість.

На мою думку, в детективних романах імена теж важливі. За своє життя я прочитав безліч розв’язок, у яких детектив вдумується в прізвисько чи псевдонім і несподівано відкриває його приховане значення (наприклад, Ребус — це головоломка, якщо ви не знали) або ж виявляє приголомшливу анаграму в чиємусь імені. У романах про розслідування дуже люблять анаграми. Більшість імен у цій книзі — справжні, хоча деякі я змінив із законних міркувань, а деякі — просто так, тож якщо ви, читачу, випишете наші імена й спробуєте застосувати метод дедукції, то відкриєте дещо несподіване раніше, ніж треба. Хоча я не проти, якщо ви все-таки це зробите. Але мене звуть Ернест — це правда. Тут немає жодного прихованого сенсу.

Джульєтт Банерсон (анаграма: струдель жбан єнот, і розумійте це як хочете) доручила мені самотужки йти за стрілочками до сушарні. Думаю, я розчарував її, не виявивши особливого бажання сформувати детективний дует. Непідписаний договір на її столі та побіжна згадка про рейтинг готелю дали мені змогу зрозуміти, що нею керує не лише цікавість, народжена з любові до детективних романів, і навіть не відчуття обов’язку перед гостями: Джульєтт дбала про вартість своєї нерухомості. Може, вона думала, що чутки про розслідування вбивства не сподобаються потенційному покупцеві. Особливо якщо процес був уже на завершальному етапі, а так, найімовірніше, і було.

Кроуфорд — як ви могли помітити, ми всі інтуїтивно звертаємося до нього лише на прізвище, як заведено з поліцейськими (і в цьому є сенс, бо якщо Джеремі — більший, ніж його ім’я, то Кроуфорд, якщо трохи підняти його значок і зазирнути під нього, виявиться крихітним — меншим, ніж просто «Дарій»), — встав зі стільця, коли я підійшов. Я по-діловому потиснув йому руку — зважаючи на мою нову роль, це здавалося прийнятним.

— Джульєтт знайшла зачіпку, яка може вас зацікавити. Відеозапис під’їзної дороги з камери спостереження, — сказав я. — Але дивно, що до самого ранку ніхто не ворушився, хоча хтось мусив зателефонувати вам ще…

— …До світанку, — закінчив він. — Так. Їхав сюди цілу годину. Може, трохи менше.

— Знаєте, хто саме зателефонував?

— Ні. Я чергував на радарі всю ніч, тож не приймав викликів.

— А чому відрядили вас? Джульєтт каже, що зазвичай приїжджає інший поліцейський. Сержант…

Я вже забув його ім’я, тож став чекати, чіпляючись за випадкові голосні.

Кроуфорд мені не допоміг. Він просто знизав плечима.

— Я був найближче.

— А коли ви приїхали, біля тіла вже були люди?

Я вже знав відповідь на це запитання, але хотілося підтверджень.

— Я чекав, що тут буде цирк, але ні, хоч як дивно.

Я знову подумав про три пари слідів: їх вистачало лише на жертву, поліцейського та вбивцю. Це свідчило на користь моєї теорії, що тіла ніхто не знаходив. Убивця зателефонував у поліцію сам.

— І ми досі не знаємо імені загиблого… — протягнув я пригнічено, сподіваючись, що це видобуде з Кроуфорда хоча б якусь інформацію, бо він захоче підтримати розмову. — Я хотів би попросити копію його фото. — Я замовк на мить, а потім вирішив додати: — Як адвокат. — Мені здалося, що адвокат міг би про таке попросити.

— Але я чув, що ви не адвокат, — заперечив Кроуфорд. — Ваш батько сказав.

— Вітчим, — випалив я, хоч і розумів, що поводжуся, як підліток.

Попри всі ті розмови про те, що маємо працювати разом, Марсело, сподіваючись витиснути мене, явно повідомив Кроуфорда, що в мене немає належної кваліфікації. Я досі обмірковував можливість того, що Майкл намагається не впустити когось до себе, і відчайдушні спроби Марсело потрапити до нього не оминули моєї уваги.

— Я роблю що можу. Сам себе я не вибирав.

— Тут живуть діти. Я не можу так ризикувати. Що, як це фото поширюватимуть? Розумієте?

Я кивнув і запропонував компроміс:

— Може, я і не адвокат, але ви маєте знати, що його не можна тут утримувати. Так, він погодився на співпрацю, але це не значить, що тепер у нього немає прав. — Я здійняв руки, спробувавши вдати із себе невинного телепня. — Я, може, і не знаю, яких саме прав, але точно не йдеться ось про це. — І показав на важкі дерев’яні двері, які вже трохи роздулися від вологи. На них висіла біла табличка з намальованими яскравими черевиками.

— Він сказав, що його все влаштовує.

— Я не про це, — повів далі. — Якщо ваша підозра ґрунтується на тому, що Майкл збрехав про час виходу з в’язниці, то що ж… алібі Ерін також із цим пов’язане, але я не бачу, щоб її хтось десь зачиняв.

— Ви звинувачуєте мене в сексизмі?

— Я звинувачую вас у сліпоті.

— Що ж, але вона не Каннінґем.

— Ясно. Радий, що ми порозумілися. — Схоже, для Кроуфорда імена теж мали неабияке значення. — Тепер я звинувачую вас у некомпетентності. Впустіть мене, щоб я міг далі вдавати із себе адвоката, а ви — детектива.

— То вам до нього все-таки не байдуже, я бачу? Хоч ви й свідчили проти нього. — Кроуфорд легенько схилив голову набік. Я прикусив язика, але мене зачепило, що тепер він знає про мене більше, ніж сьогодні вранці. Марсело, чорти б його взяли. Двері зачинялися лише на засувку — жодного замка не було. Кроуфорд відімкнув засув одним пальцем (оце безпека!), але одразу відійшов убік, запрошуючи мене відчинити двері самотужки. — А я ріс без братів, тож не можу сказати, що розумію вас. Але що ж, це родина.

— Якщо я доведу, що він був не тут минулої ночі, вам доведеться його відпустити або принаймні утримувати в нормальному приміщенні. Гаразд?

Я щиро про це просив, але сформулював так переважно тому, що звучало відносно по-адвокатському й мені хотілося сказати останнє слово.

Кроуфорд неохоче й ледь помітно схилив голову.

Я вигадав, що ще сказати:

— Ох, і ем-м… відтепер ви говоритимете з ним лише в моїй присутності. Чи що там має сказати адвокат?

І прочинив двері.

Якщо у фоє злегка пахло типовою для гірськолижного курорту вогкістю, то сушарня тхнула кораблетрощею. Тут люди відклеювали від себе пітнявий, вологий одяг, у якому каталися на лижах, щоб забрати його, не до кінця просохлий, уранці. Саме тому всі щілини були ретельно затулені, щоб не випускати назовні жар і запах: облямовані гумою двері відчинилися із лунким «пхак», коли я зламав печать. Щоб дихати у вогкому, важкому повітрі, треба було мати зябра. Мені здавалося, що відчуваю, як носа мені лоскочуть спори цвілі. Якщо скажу, що тут пахло ступнями, то ображу ступні.

Це була довга вузька кімната. Уздовж стін стояли прямокутні контейнери без кришок, заповнені десятками розшнурованих лижних черевиків. З більшості язиками звисали устілки. Подекуди вони вишикувалися окремо від черевиків, сперті об стіну, і старанно пахли. Над скриньками були вішаки з лижними куртками, пальтами та устілками на прищіпках. Біля невеличкого водяного котла розташувалася хитка сушарка для одягу, завалена шкарпетками. Найдивнішим було те, що вся кімната була застелена килимами, набухлими від вологи, від чого з кожним кроком нога злегка пружинила, наче я йшов по мокрій губці, а з-під черевиків трохи сочилася волога. Сушарню освітлювала єдина інфрачервона лампа в глибині кімнати, над єдиним вікном, яке, схоже, узагалі не відчиняли. Зовні воно було цілком заметене снігом, від чого в кімнату не проникало ані промінчика світла.

Під вікном, на одній із зачинених скриньок для взуття, сидів Майкл. Я помітив, що на скриньку похапцем накидали якихось подушок, аби створити подобу комфорту. Братові принесли тацю з їжею, на якій тепер стояла бляшанка з-під коли й валялися хлібні крихти. Майкл зняв куртку й засукав рукави. Якби Каннінґеми не славилися своїм запереченням суспільних норм, то були б відомі своєю сухорлявою статурою. Скажімо так, ніхто ніколи не плутав нас із командою з американського футболу. Але Майклові якось вдалося зламати цей стереотип, і без куртки це було дуже помітно.

— Оце плечі! — вигукнув я. — Це в’язниця таке робить з людьми?

Майкл показав на стілець, що стояв навпроти нього. Помаранчева лампа монотонно гуділа.

— Я б зачинив їх. — Двері я лишив прочиненими на три чверті й підпер їх. — Але боюсь, що так ми обидва задихнемося. — І це була правда, проте не єдина причина, з якої я не хотів зачиняти дверей. Я барабанив по них пальцями, відчайдушно намагаючись заповнити тишу, але поки не наважився відійти. Якщо ви ще не зрозуміли, що я використовую гумор як захисний механізм, то навіть не знаю, що сказати. — Знаєш, Марсело заробляє цим на життя. Це на випадок, якщо ти не здогадувався.

— Сядь, Ерне.

Я набрав повні груди вогкого повітря, збираючись на силах, і підійшов до стільця. Сів. Ми торкнулися колінами. Я відсунув стілець. Майкл зміряв мене поглядом. Спершу його очі здалися мені замисленими й допитливими, наче він вивчав нові зморшки на моєму обличчі, міркуючи про те, наскільки можуть змінити людину три роки. Тоді на думку мені спало інше припущення: він роздивляється жертву, яку зжере на обід.

— Я думав про Джеремі, — сказав він. — Хоча ти, мабуть, тоді був замалим. Чи ти пам’ятаєш?

Це був дивний початок розмови, але я вирішив підіграти.

— Трохи, — відповів. — Тобто… Що ж, іноді я думаю, чи справді це пам’ятаю, чи просто так багато про це чув, що мозок зліпив із цього спогади. Уже й не знаю, які з них реальні, а які я заповнив самотужки. — Коли це сталося, мені було лише шість років, і я точно знав, що проспав більшу частину того дня, тож значна частина моїх спогадів аж ніяк не могла бути правдивою. — Я бачу сни, і це дивно, бо мені наче сняться чужі спогади. Іноді він… ну, знаєш… а іноді — ні…

Я затнувся.

— Я розумію, про що ти. — Майкл потер чоло, як тер невеличку вм’ятину від керма на лобі тієї ночі, коли приїхав до мене додому з Аланом Голтоном у машині. — Я знаю, що мама була до тебе дуже сувора. Гадаю, ти тоді був надто малий, щоб зрозуміти, як це важко. Однієї миті нас було п’ятеро, а іншої — лише троє. Ось так. — І він клацнув пальцями.

Я кивнув, згадуючи прийомних батьків, у яких ми з Майклом жили, коли нас забрали в Одрі.

— А коли нарешті вона повернула нас… Я думаю, річ була не в тім, що вона не хотіла втратити нас, а в тім, що вона не хотіла, щоб ми втратили одне одного. Ти колись думав про це?

«Увесь час», — не сказав я. «Ти це зробив», — не сказав я. «Родина не кредитна картка», — не сказав я.

— Я часто думаю про Джеремі, — сказав я натомість.

— Ми втрьох… ти, мама і я… в один рік втратили батька і брата. Є причина, чому вона так довго не могла наважитися на похорон Джеремі. Ти ж пам’ятаєш про це, чи не так? Я думав, вона просто не може стерпіти два похорони поспіль.

— Але сім років — це дуже довгий термін. Я вже був підлітком, коли ми влаштували невеличку церемонію для Джеремі. То було в день його народження.

— Тоді я був радий і відчував, що вже достатньо дорослий, щоб зрозуміти, щоб оцінити це. Адже хіба це не згуртувало нас якимось чином? Тобто ніщо… — Майкл говорив це в підлогу, хитаючи головою на кожному слові. — Ані лом, ані війна, ані трикляте нашестя інопланетян не зможе розділити Каннінґемів. А тоді… — Він звів на мене очі й тицьнув пальцем мені в груди. — Ти зробив це.

Я здригнувся й потупився, сподіваючись уникнути Майклового погляду. Лише тоді помітив, що на його таці є виделка, але немає ножа. У мене була лише мить, щоб визначитися: йому не дали ножа з міркувань безпеки чи він заховав його й будь-якої миті може вийняти з рукава.

— Якщо ти покликав мене сказати, що не робив цього, то скажи вже нарешті.

— Я вбив Алана Голтона, — повільно протягнув він, наголошуючи на кожному слові.

Мені хотілося застромити пальці у вуха й висолопити язика, як роблять діти. Мозок гарячково заповнював прогалини. Я не хотів чути про те, як він вибрав випадкову жертву й убив чоловіка на снігу, а тепер радо сидить у затхлій сушарні, просто щоб опинитися зі мною наодинці. Як спланував це з Люсі, бо саме вона запропонувала сушарню. Я не хотів, щоб останнім, що почую у своєму житті, були його вихваляння. Як він нарешті дістався до мене. Як він спав з моєю дружиною. (Гаразд, мені не зовсім байдуже. Трішечки не байдуже.) Кортіло перекинути стілець і кинутися до дверей, але для цього довелося б спершу встати й повернутися до Майкла спиною, і якби він захотів кинутися на мене, я не встиг би й кроку ступити. А якщо в нього був ніж…

Тож вирішив, що треба торгуватися.

— Я привіз гро…

— Я зробив це свідомо. — Майкл здійняв руку, наказуючи мені замовкнути. — Я схопив його за шию і тримав, поки він не зм’як. А тоді ти… ти, мій брат… відправив мене до в’язниці.

А тоді він кинувся на мене — блискавично, наче гримуча змія.

Зненацька в голові побіліло, наче в моїй свідомості теж знялася хуртовина або я вже помер, але ще не зрозумів цього, а Майклові руки обвилися довкола моєї…

…спини.

Моєї спини. Не шиї. І в тих руках не було ножа. Він обіймав мене. Я обережно взяв його за плечі. Вони й справді були широчезні.

— Дякую, — пробурмотів він мені в плече. Я досі був приголомшений і досі не був певен, живий я чи ні та чи буде в таких умовах ввічливе «будь ласка» безглуздим. Майкл шморгнув носом. — Я знаю, ніхто в цій родині не сказав тобі, що ти вчинив правильно, і я останній, від кого ти чекав це почути.

— Щось таке.

— Люсі вважає це місце покаранням, але воно бездоганне, — сказав він, роззираючись сушарнею. — Бо тут безпечно.

— Безпечно?

— Я не довіряю нікому з них. Ти єдиний, з ким я можу поговорити, бо лише ти наважився встати в тій судовій залі й засудити мене. Саме тому я знаю, що ти допоможеш мені вчинити правильно. Я знаю, що тут парко й душно, але я справді думаю, що тобі краще зачинити ті двері. Бо я вже сказав тобі, що вбив Алана свідомо, а тепер настав час розповісти чому.

Розділ 19

— Я три роки думав, як тобі про це розказати, — почав Майкл, коли я зачинив двері. Схоже, першої фрази за весь цей час він так і не придумав. — В’язниця — бездоганне місце для того, щоб поглянути на деякі речі по-іншому, бо там життя зупиняється, тоді як світ далі мчить уперед. А ти можеш міркувати. Я збрешу, якщо скажу, що не досяг певного духовного просвітлення.

Мабуть, я здійняв брови, бо Майкл одразу кинувся захищатись:

— Я не паритиму тобі мізки розповідями про сенс життя, але, коли ти вбиваєш когось — тобто коли свідомо вирішуєш убити когось, — ти мусиш усе це зважити. Розумієш?

— Ні, — чесно відповів я.

Хоча зараз, коли це пишу, починаю розуміти.

— Не знаю, як пояснити тобі, що відчував, коли вбивав Алана. Я був наче в тумані й робив усе механічно. Ніби просто спостерігав збоку… — Він вибачливо простягнув до мене руку. — Розумію, як це звучить, але не збираюся виправдовуватись. Просто хочу сказати: я не знаю, що спало б мені на думку далі. Що я міг би накоїти. Кому ще міг би зашкодити. Я провів три роки у в’язниці з убивцями, Ерне. І думав, що вбиваю заради… чогось. Чогось більшого, ніж я сам. А відтак опинився там з людьми, які вихваляють одне одного за скоєне, і, трясця, речі, за які вони убивали, достобіса безглузді. — Майкл похитав головою; він заплутався й рознервувався. Тоді покліпав, глибоко вдихнув і повів далі вже спокійніше: — Вибач. Я просто міркую про те, скільки коштує життя. Розумієш? До прикладу, позов Софії. Та родина вимагає в лікарні мільйони доларів компенсації… Ерін називала точну суму, але я забув. Хай там як, а вони просто сіли за стіл з купкою юристів і гортали папірці, поки не визначилися із сумою. Вони вирішили: «Наш син коштує ось стільки».

— Не вплутуй у це Софію.

Я здивував сам себе, так рішуче вступившись за сестру попри те, що вона приховувала щось, варте п’ятдесяти тисяч доларів.

— Я не вплутую. Просто наводжу приклад. Я тримав Аланове життя у своїх руках і зважував, чого воно варте. І чого вартуватиме мені покласти йому край.

— Ти вирішив, що твоє життя важливіше, ніж Аланове. — Я подумав, що Майкл усе-таки не збирається розповідати мені жодної таємниці — він просто проговорює те, що повторив сам собі мільйон разів, аби спромогтися жити із цим далі. Він намагався сказати мені, що смерть Алана була того варта. Він не збирався повідомляти нічого нового. Я для себе все вирішив, похитав головою і здався. — Можеш забирати гроші. Я привіз сумку.

— Ні. Ні, я зараз не про гроші, а про ціну. Це так дивно — усвідомлювати, чого варте життя. Це все, що я хотів сказати.

Майкл на якусь мить похмуро задивився в нікуди, явно зрозумівши, що не схилив мене на свій бік. Його очі трохи зловісно відблискували у світлі інфрачервоної лампи. Слова прозвучали як погроза. Наче він уже зважив одне життя й поставив сумку грошей вище за нього, а тепер готовий зробити те саме з моїм. Може, це давалося взнаки моє внутрішнє напруження, але стіна сірого снігу за вікном зненацька здалася мені загрозливою. Я уявляв, як надворі лютує хуртовина, і кучугура росте, тисне на скло. Будь-якої миті сніг може ринути через вікно в сушарню й поховати нас обох.

Тоді Майкл промовив:

— А ще дивніше усвідомлювати, що я розрахував це все неправильно.

Я не надто розумів, що саме Майкл намагається сказати: що він незадоволений тим, на що обміняв життя Алана, чи його не влаштовує ціна, яку за це заплатив. Саме це й сказав йому, хоча, мушу визнати, не так красномовно, як виклав це вам.

— Я просто намагаюся сказати, що засвоїв урок і що ніколи більше не виберу насильства. І ти досі думаєш, що це через гроші? — запитав Майкл.

— А хіба ні?

— Ці гроші не… Слухай, ці гроші від самого початку мали належати нам, розумієш? Ми помирали за них. Вони їх нам завинили.

«Наші гроші». Ось, знову. Але хто ці «ми»? Майкл і хто? Якийсь іще Каннінґем? Я розтулив рота, щоб запитати ще щось, але рулетка, яка крутилася в голові весь цей час, зненацька зупинилася на одній думці.

Тієї ночі, коли помер Алан, Майкл сказав мені, що це наші гроші. Я думав, він має на увазі, що ми можемо їх узяти, що він заслужив їх, укравши або вбивши заради них, і що він готовий зі мною поділитися. Кілька годин тому Ерін прошепотіла мені на вухо: «Це гроші родини». Я думав, вона має на увазі те саме: оголошує право власності й пропонує мені частку. Увесь цей час Майкл й Ерін казали мені правду, а я не розумів. Вони буквально мали на увазі право власності.

Перед очима знову постала оповита павутинням галявина, де Майкл схилився над чоловіком в агонії. Зважував своє рішення. Оцінював життя. Тепер усе ставало на свої місця, і я збагнув, звідки Майкл знав, що в сумці лежить двісті шістдесят сім тисяч доларів, не рахуючи їх.

Ви це бачите? Я нарешті розв’язав бодай одну загадку.

— Це не крадені гроші, — промовив я. — Вони твої. Ти не зробив це наосліп. Ти знав Алана. Він тобі щось продавав?

Майклові очі засвітилися — він зрозумів, що я ладен якщо не повірити, то принаймні вислухати його. Я знаю, що всі ці вогники в очах — жахливе кліше, але це правда. Хоча, звісно, це міг бути й перепад напруги в старому готелі, від чого лампа над вікном на мить спалахнула яскравіше.

— Що ж, тоді я можу розповісти тобі про Алана Голтона. І про те, звідки він знав батька.

Цього я не чекав. І тепер був радий, що зачинив двері.

— Батько знав Алана?

Майкл щиро закивав.

— Те, що я тобі розповім, звучатиме… божевільно, мабуть. Але вислухай мене, гаразд? — Він сприйняв моє мовчання як згоду й повів далі: — Голтон був копом.

— Копом?

У мене виникло несподіване бажання пальцями опустити брови, які заскочили на чоло, але я стримався.

— У минулому.

— Ну, звісно. Зараз він узагалі весь у минулому. — Я знав, що моє зауваження звучить по-дитячому, але це просто вихопилося з рота, поки я гарячково обмірковував ситуацію. — Але як таке можливо? Тобі дали тільки три роки за вбивство копа?

— Ні. Тобто він не був копом, коли я… тієї ночі. Але раніше був. Він, ем-м… — Майкл поклацав пальцями, добираючи слова. — …впав у немилість, скажімо так. І боляче забився. Потім перемагався дрібними підробітками та зрештою взявся продавати різні милі дрібнички… вживані. Він був на третину ставки наркодилером, на третину — злодієм, а ще на третину — безхатьком. І на повну ставку — шукачем проблем із законом. Марсело зміг зобразити Алана як дрібного злочинця, бо роки роботи в поліції… скажімо так, він не був благородним борцем за справедливість. Власне, лише тому сторона обвинувачення погодилися на три роки, які пропонував Марсело, бо якби він витягнув ту історію в залі засідань… розумієш, там були люди, яким би це не сподобалось. — У цьому був сенс. — Марсело витягнув ту історію за зачиненими дверима в кабінеті судді, і сторона обвинувачення погодилася на угоду. Три роки. Розумієш?

— Більш-менш. Але не збагну, як це все стосується батька.

— Чекай, я ще до цього не дійшов.

— Час іде, сніг тане. Чув, що мені можна вимагати платню що шість хвилин, якщо вже я тепер адвокат.

— Мені здається, я заплатив тобі завчасно, Ерне.

На це не було чого сказати. Дотепними шпильками проти правди не попреш.

Майкл сьорбнув коли, скривився (мабуть, вона вже встигла увібрати в себе запах ступнів) і став розповідати далі:

— Отож, Алан вийшов зі мною на зв’язок. Просто так, зненацька — я його не шукав. Сказав, що в нього є те, що я хочу. Що він мені це продасть. Власне, він також сказав, що говорив і з тобою. Саме тому я привіз його до тебе додому. Я подумав, якщо він сказав тобі те саме, що й мені, ти зможеш… зрозуміти, що сталося.

— Може, він сказав це, щоб ти йому повірив? — Я відкинувся на спинку стільця. — Але я жодним чином не причетний до цього. Я ніколи не зустрічав Алана.

— І так і ні. — Майкл знизав плечима, наче моя здатність запам’ятовувати людей, яких я зустрічав, викликала серйозні сумніви. Перш ніж я встиг розтулити рота, щоб посперечатися, він додав: — Звісно, потім я теж подумав про те, що він міг і не говорити з тобою. Я бачив, яким шокованим і спантеличеним ти був того ранку, не кажучи вже про те, що не змінив своїх свідчень, коли дізнався його ім’я. Так я все зрозумів. Але ти зустрічав його.

Я хотів був заперечити, але Майкл нахилився до мене й торкнувся вказівним пальцем трьох місць на моєму тілі: живота, стегна й грудей посередині. Він зробив це повільно й підкреслено, наче відбивав ритм. Йому не треба було нічого казати, бо ритм його рухів пробудив спогади, і в моїй голові пролунали слова:

«Я покажу тобі, куди йому вистрелив. Сюди, сюди і сюди».

Розділ 20

— Більшу частину свого життя я намагався забути про батька, — видихнув я, гарячково намагаючись упорядкувати в голові все те, що мені тільки-но сказав Майкл, і водночас виявити можливу брехню.

Увесь цей час я вперто намагався не розбиратися в обставинах батькової смерті; після того, що він накоїв і як він загинув, я відчував, що він не заслуговує на мою увагу. Немає нічого почесного в тому, щоб загинути в перестрілці з поліцією. Це не була хоробра смерть, тут не було чим пишатися. Такі смерті викреслюють з пам’яті. Саме тому Аланове ім’я не зачепило в моїй свідомості жодного тривожного дзвіночка під час суду над Майклом. Та ще й Марсело переконав суддів пристати на його пропозицію в обмін на мовчання про Аланове минуле, тому я міг ніколи ні про що не дізнатися. Я намагався витягнути з пам’яті спогад про чоловіка, який стояв перед моєю матір’ю, розмазуючи крем по її сукні. Невже до його форми було пришпилено золотавий бейдж із написом «ГОЛТОН»? Чи я сам домалював цю деталь після того, що розповів мені Майкл? Може, це був черговий мій спогад, як у випадку з Джеремі, де я заповнив прогалини сам, а потім забув, що із цього справжнє? Я перепрошую. Знаю, що надійні оповідачі такого не роблять. Офіцери поліції взагалі носять бейджики з іменами?

Я відкинув усі ці думки й сказав, явно здивувавши Майкла:

— Це нічого не змінює. Не дає тобі права коїти те, що ти скоїв з Аланом. І те, що Алан скоїв з батьком, теж неправильно. Але… — Я розумів, що чиню зовсім не по-каннінґемськи, стаючи на бік ворога. — Тато був злочинцем, його спіймали на крадіжці, і він вистрелив Алановому напарнику в шию. Якщо Голтон справді той поліцейський, то він просто захищався.

— Я цього не заперечую, — сказав Майкл. — Але подумай. Хіба ми росли багатими? У тата була спортивна автівка? У мами були дорогі прикраси? Ми не купалися в золоті, хай що робив наш батько. Він порушував закон, аби нагодувати нас, аби дбати про нас. Я не кажу, що це правильно, але він робив це не задля власного збагачення. Він не вчинив би так.

— Ти бачиш його в дуже гарному світлі, — сказав я.

— Просто послухай, як про це говорив Голтон. І я певен, що це правда, бо хто бреше в останні миті життя? — Я бачив, що Майкл розчарований. Він чекав, що я поплескаю його по плечу, дізнавшись, що Алан застрелив нашого батька. Він розумів, що мусить сказати щось іще, аби схилити мене на свій бік. Майкл узяв до рук бляшанку, явно згадав про смак і поставив її на тацю, так і не піднісши до губ. Схоже, натомість він спробував зібрати трохи слини, щоб промочити горло, бо я бачив, як заходили на його щоках жовна. Майкл прокашлявся. — Тато опинився в одній групі. Я не називав би їх бандою. Може, колеги? — Він засміявся. — Вони називали себе Шаблями. Як шаблезуби, розумієш? Та група поступово росла, і пріоритети її змінювалися. Якщо раніше вони були крадіями, котрі часом продавали наркотики, то згодом стали наркодилерами, котрі часом крали. І не тільки. Почалося насильство, а з ним і тиск. Хтось вирішив, що викрадати людей задля викупу вигідніше, аніж просто красти чи продавати наркоту. Тато провів для себе межу, якої обіцяв не перетинати, і коли Шаблі її перетнули…

У моїй пам’яті зринули слова, що їх мати сказала в бібліотеці: «Але він був поганою людиною, яка вважала себе хорошою, — ось звідки всі його проблеми».

— Він здав їх? — урвав я.

Усе-таки та бібліотека була бездоганним місцем для дедукції та приголомшливих відкриттів — шкода, що ми були не там.

Майкл кивнув.

— Він уклав угоду: інформація в обмін на попуст, коли решта його друзів піде на дно. Він бачив у цьому шанс зіскочити. Як не крути, їх рідко хвилюють робочі бджоли — їм потрібна королева. Тато був дрібною рибиною, але він допомагав їм дістатися до верхівки. Проте найбільше їх цікавили брудні копи. — Майкл замовк на мить, даючи мені час обміркувати сказане. — Батькова смерть не була випадковою. Вони полювали на нього.

Я згадав, як Одрі сказала мені, що батько не був нариком. Може, Голтон підкинув йому шприца, щоб усе здавалося правдоподібнішим. Зрештою, обколотий нарик цілком може ні сіло ні впало вистрілити по патрульній машині. Якщо мій батько збирався здати Голтона та його напарника, вони цілком могли вбити його.

— Шкода, що Голтона не звинуватили в чомусь на кшталт убивства, але його темні справи все-таки не зійшли йому з рук. Він крав кокаїн з речових доказів, брав хабарі. На жодну людину не дивитимуться крізь пальці вічно. — Мені це здалося шпилькою на мою адресу, але я нічого не сказав. — Він трохи посидів у в’язниці, почав інше життя, і про його минуле намагалися не згадувати, щоб не кидати тінь на поліцію, розумієш?

По правді, мені дуже хотілося йому повірити. Не тому, що це виправдовувало батька, а тому, що це багато чого пояснювало про матір. Якщо це правда, то в Одрі було більше причин не довіряти поліції, аніж смерть чоловіка від рук поліцейського. Вона думала, що його вбили ті «хороші» хлопці, які дали йому надію. Моя зрада також набувала нового сенсу: я вирішив стати на бік закону, як батько, і це не захистило нас, а лише зашкодило.

З другого боку, історія складалася докупи аж надто гарно. Таку історію Майкл міг зліпити за три роки спеціально для мене.

— Усе це тобі Голтон розповів? — Попри мої зусилля, у голос таки просочився скептицизм. Зрештою, це було дуже сміливе зізнання. — Для такої історії треба більше повітря, ніж знайдеться в простреленій легені.

— До пострілу він мовчав як риба, а потім розговорився. І не все із цього розповів мені він. Більшу частину того, що мені відомо про Алана, я дізнався від інших в’язнів. Вони всі його знали. Половину хоч раз у житті обдирали в його ломбарді, який, між іншим, славився краденими речами. Якщо комусь у Сіднеї треба було якнайшвидше позбутися чогось чужого, ця річ рано чи пізно потрапляла до Алана. А другій половині він був винен гроші. Вони тиснули мені руки, Ерне. Наче я зробив їм послугу.

Брат скривився. Спогад про цей жест солідарності вочевидь мучив його. Може, навіть більше, ніж саме вбивство.

Я заплющив очі, знову пригадуючи білу, мов кістка, галявину. «Піду гляну, як він». Майкл сидить спиною до мене, трохи схилившись, а його руки зникають у павутинні. «Тепер його можна поховати».

— Коли Алан отямився на галявині, ти пішов глянути, як він. Саме тоді ти все вирішив, так?

Майкл явно поринув у той спогад — він говорив повільно, наче в трансі:

— Я дуже довго його звинувачував, уявляєш собі? Бо тієї миті в мене було таке відчуття, наче я прокидаюся. Можливо, якби він нічого не сказав, я посадив би його назад у машину. Може, я послухав би тебе. Я пам’ятаю, що на його губах була кров. Коли він говорив, криваві нитки напиналися між його губами, наче містки. Я не знаю, чому Голтон тоді розповів мені про те, як застрелив батька. Може, хотів зачепити мене за живе востаннє. Може, випробовував мене, хотів знати, чи я зроблю це. Може, хотів, щоб я це зробив. — Майкл наморщив носа. — Вибач. Тюремний мозкоправ називав це «дифузія відповідальності». Мені треба уникати такого.

— Тож коли він сказав, що застрелив батька, ти зірвався й довершив розпочате?

Майкл похмуро кивнув. Він утупив погляд у свої руки — мабуть, уявляв їх на шиї в Алана.

— Я приїхав туди не для того, щоб убивати його. Я не знав нічого аж до самого кінця. Він продавав мені те, за що помер батько. Продавав когось іще.

Я знову згадав про гроші. «Ми помирали за них». Отже, усе-таки «ми» — це Каннінґеми: наш батько Роберт.

— Тож ти зрозумів, що батько загинув через Алана. Тоді подумав: те, що в нього було, хай чого воно вартувало, належить тобі за правом. Це твій спадок. Тому застрелив його й забрав це. А потім і свої гроші.

— Усе було не так. Тобто це стосувалося грошей, але не так, як ти кажеш. Я приніс усе, що зміг, але то була не вся сума. Я облажався. Сподівався, що він не помітить. — Майкл сумно похитав головою, як роблять люди в лікарняних кімнатах очікування. «Якби ж тільки…» — каже це хитання. — Він схопився за пістолет. А в мене зброї не було… звідки вона в мене візьметься? Я спробував його забрати. І пістолет вистрелив. Алан тримав його в руці, я не знаю, як це сталося. Ніколи раніше не стріляв з пістолета. А тоді побачив, як Алан сів, і весь його бік був у крові. Я просто… просто залишив його там. Викинув пістолет у решітку на вулиці. Але поки дійшов до машини й достатньо заспокоївся, щоб завести її, він якось зміг знову встати й піти. Я не пам’ятаю, чи хотів його збити, чи він сам вискочив на дорогу, але якось він опинився під капотом. І більше не рухався. Тоді я зателефонував тобі.

Двісті шістдесят сім тисяч завжди здавалися мені дуже дивною сумою. І раптом це чудернацьке число стало цілком зрозумілим.

— Алан хотів триста тисяч?

— Це все, що я зміг знайти. Люсі… — Майкл завагався, явно присоромлений. — Я облажався, гаразд? Я не приніс усієї суми.

— Як Люсі нічого не помітила?

Я згадав його слова тієї ночі: «Люсі дізнається». Тоді подумав, що він говорить про алкоголь, але, схоже, він приховував дещо серйозніше.

— Люсі не… — Його очі замерехтіли. Він був такий радий говорити відверто про ту ніч, але очевидно не хотів заглиблюватися в особисте життя. — Люсі не дружить з грошима. Цей її… бізнес… став проблемою. Це якесь решето. Евонна якось сказала мені, що іноді найкраще, що ти можеш зробити для людини, — це піти. І я намагався, але не міг, і все ставало дедалі гірше. Я думав, що зможу допомогти їй.

— Тепер Люсі знає?

— Не думаю. Сумка в тебе. Звісно, вона може знати. Але якщо й так, то тримає рот на замку.

— Що взагалі може коштувати таких грошей?

— Я вже казав тобі — інформація. І тепер я розумію, що вона коштувала набагато дорожче.

— Та сама інформація, через яку варто було вбити батька кілька десятків років тому? І через це ти думаєш, що тобі безпечніше бути тут, аніж на волі? Якщо вона така небезпечна, навіщо ти її купував?

— Я вже казав тобі: Люсі загнала нас у яму. Алан не міг сам продати те, що в нього було, тож хотів, щоб хтось зробив це за нього; я був посередником. — Пригадую, як замислився тоді, чи в нашій родині взагалі був хтось платоспроможний. Майкл знову занервувався, обмацуючи кишені й бурмочучи: — Якщо чесно, я не розумів тоді, наскільки це небезпечно. Знав тільки, що Голтон дістав їх для батька. Я не знав, що він, типу, причетний. З іншого боку, він теж не вважав мене загрозою, тож ми обоє помилилися.

— Кого «їх»? Чому в множині? І кому ти продавав?

— Простіше показати…

Майкл далі копирсався в кишенях та обмацував джинси. Він видобув контейнер для лінз (я не знав, що йому потрібні окуляри, але, може, тісні стіни роблять людей короткозорими), кілька ковтунців, обгортку з-під шоколадного батончика, ручку та зв’язку ключів. Ножа в нього не було. Того, що він шукав, теж.

— От лайно. Де ця клята штука? — Майкл не зміг приховати роздратування. — Я покажу тобі згодом.

— Ти пив. Тієї ночі.

Я думав про це й раніше, але чомусь вирішив сказати зараз. Узяв і бовкнув — дуже швидко, бо не був певен. Майкл рвучко звів на мене очі, і в них було щось таке, від чого в мене все похололо всередині. Може, саме це було останнім, що побачив у своєму житті Голтон?

— Для відваги… я був цілком при тямі. — Він спробував засміятися, але вийшло якось сумно. — Я знав, що ти мені не повіриш.

— Повірю тобі? — Я намагався не підвищувати тону. — Я сів у ту машину, бо вірив тобі. Я став співучасником злочину, бо вірив тобі.

— Послухай…

— Я не знаю. Ці історії про батька… про те, що ти купував чи крав у Алана… і ти не маєш жодного доказу…

— Послухай…

— Він збрехав, що говорив зі мною, хай що він там тобі наплів…

— ПОСЛУХАЙ МЕНЕ!

Його голос прогримів так оглушливо в крихітній кімнатці, що я сахнувся на стільці й мало не впав.

Я встав. Позадкував до дверей. Майкл уловив мій страх, і гнів у його очах ущух, поступившись місцем якомусь пригніченому виразу, наче в присоромленого пса. Він також підвівся й випростав руку, намагаючись зупинити мене.

— Мабуть, він знав, що я зроблю. Після всього, що сказав. — Тепер братів голос був спокійнішим, але я відчував, що йому це важко дається. Він промовляв кожне слово так, наче, учепившись у кермо, боровся з автівкою на мокрій дорозі. — На порозі смерті люди не брешуть, Ерне, вони намагаються скинути тягар з душі. Якби я міг тобі показати… — Майкл урвав себе на пів слові, передумав продовжувати речення, а тоді взяв зв’язку ключів, які вийняв з кишені. — Так не піде. Якщо не віриш мені, поглянь сам. Тоді я розкажу решту.

Він кинув мені ключі. Я спіймав їх тілом, притиснувши рукою до грудей. «Запитай його, що насправді в тій клятій вантажівці». Щойно в голові пролунав голос Софії, я почув її за дверима. Я не міг розрізнити слів, але здавалося, вона в розпачі. Двері задрижали: це був надто драматичний стукіт для жалюгідних дверей, на яких навіть не було замка, але, може, вона просто намагалася бути ввічливою. Хай там що Софія хотіла мені сказати, це могло зачекати: я ще не закінчив розмову з Майклом. Я проігнорував стукіт.

— Просто скажи мені. Ти знаєш, що тут відбувається? Марк і Жанін Вільямси, Елісон Гамфріс. Ці імена тобі про щось кажуть?

— Гамфріс… — Майкл похитав головою. — Ні. Але Вільямси… залежить від того, чи вони з Брісбена. — Я сів на стілець і нетерпляче нахилився до Майкла, при цьому мало не зісковзнувши із сидіння. Він достоту насолоджувався моєю увагою. — Невдовзі по тому, як потрапив до в’язниці, я отримав листа від якихось М. і Ж. Вільямсів із Брісбена. Тоді я вже розумів: те, що в мене є, коштує більше, ніж я думав. Багато хто цього прагнув. І хай хто написав того листа… Що ж, варто віддати їм належне: вони були найвинахідливішими з усіх. Гадаю, намагалися мені погрожувати.

— Як?

— Листа підписали явно несправжнім ім’ям. — Майкл посміхнувся. — Але, як я й казав, вони намагалися натиснути на мене, налякати. Я не відповів. А чому ти питаєш?

— Я думаю, що Марк і Жанін Вільямси могли бути жертвами тієї самої людини, яка вбила нашого замерзлого чоловіка. Їх убили схожим способом, але це мені треба перепитати в Софії, щоб бути впевненим. Надто вже дивний збіг: чоловік помирає саме цими вихідними, коли ми всі тут…

— …І коли я приїжджаю сюди з дечим. Згоден. Це не просто збіг. Просто поглянь у вантажівку, і все зрозумієш.

Я підвівся.

— Де ти був учора вночі?

Я не міг піти, не запитавши.

— Поглянь у кузов. Там буде відповідь і на це запитання.

— Сподіваюся, там щось варте такої інтриги. Якийсь космічний корабель.

Двері знову задрижали від стукоту. Я озирнувся на них. Майкл кивнув, і я одразу зненавидів себе, усвідомивши, що весь цей час чекав на його дозвіл піти.

— У тебе щось випало з кишені.

Він показав на підлогу біля мого стільця, де валявся прямокутний папірець. Мої щоки спалахнули. Майкл підняв папірець, пробіг по ньому очима й усміхнувся.

— Софія? — запитав. Я кивнув. — Ти пропустив одну клітинку.

Майкл узяв свою ручку, зиркнув на мене, наче вирішував, чи варто псувати мою картку для бінго. Тоді поклав папірець на лаву, нахилився над ним і щось там зашкрябав. Я не бачив, що він пише, адже брат затуляв картку собою, але стояв так досить довго. Або писав щось значне, або ж довго думав. Я переминався з ноги на ногу, зиркаючи на двері. Тепер там перемовлялися два голоси.

Майкл нарешті випростався, подмухав на папірець і приклав великий палець до картки, щоб перевірити, чи висохло чорнило. Я нарешті зрозумів, чому він так довго писав: на лаві тепер лежав відкритий контейнер для лінз — певно, брат надівав їх, перед тим як писати. Тоді він підійшов (мені соромно це визнавати, але я відчув, як на шиї запульсували вени) і вручив мені картку. Я висмикнув папірець із Майклової руки й глянув на нього. Мені було спокійніше тримати картку при собі, та й Майкл утрутився в нашу із Софією таємну гру, тож хотілося оцінити завдану шкоду. Він морочився над карткою так довго, що я чекав побачити там купу записів, але зміна була лише одна. Майкл викреслив «Хтось помирає».

— Не загуби. Я довіряю тобі. Я не прошу, щоб ти мені вірив, але хочу, щоб подивився уважно. — Я зиркнув на ключі в другій руці, розмірковуючи про те, що побачу у вантажівці. «Подивитися уважно». Аж тут зрозумів, що Майкл стоїть достатньо близько від мене, щоб наважитися на хрипке, особисте зізнання, якого я відчайдушно сподівався уникнути. Він глитнув. — І слухай, з Ерін…

— Не… — спробував я зупинити його.

Він підім’яв мої слова під свої:

— Ми не планували нічого із цього.

Спокуса таки взяла гору. Хай там що, а я людина, яка має звичку зазирати в чужі готельні номери.

— Вона казала тобі, що ми намагалися створити сім’ю? Казала про лікарів, про клініки? Що саме нас зламало? Скажи мені, що річ не в цьому. Я міг дати їй те, що вона хотіла. Скажи мені, що річ не лише в цьому.

— Ерне…

До мене повернувся здоровий глузд.

— Я передумав. Не хочу знати. Між іншим, я витратив частину твоїх грошей. — (То була невелика частина. І я цим не пишався. Просто хотів укинути якесь отруйне слівце наприкінці.) — І теж цього не планував.

Кроуфорд і Софія в коридорі ще не притуляли склянки до дверей, але вже стояли підозріло близько до них. Я був радий, що двері мали гумову ізоляцію, тож навряд чи крізь них щось почули. Хіба коли Майкл кричав. Може, саме тому вони взялися стукати.

Софія закотила очі й зітхнула з полегшенням, а тоді смикнула мене за лікоть, кивнувши в напрямку входу в готель і даючи зрозуміти, що пояснить усе дорогою. Тоді рушила коридором, явно чекаючи, що я піду за нею. Кроуфорд замкнув двері на засувку та всівся на стільці. Його вочевидь не турбувала нетерплячість Софії, або ж вона просто не сказала йому, що має термінову справу.

Я втягнув повні груди приємного, чистого повітря, перш ніж піти за нею. Шию залоскотав холодок: у сушарні я встиг спітніти. Майкл наговорив багато всього, і я досі не знав, у що із цього вірити, але сприйняв той факт, що брат може не становити для мене загрози. Хоча, звісно, підозрював, що він міг привезти загрозу із собою. Утім наразі нічогісінько не розумів. Принаймні наступний мій крок був простий. Якщо він сказав правду й те, що було в кузові, пояснить, де він був минулої ночі, то невдовзі я зможу витягнути його із сушарні. Провівши там пів години, я ще більше впевнився, що брата звідти треба рятувати. А тоді ми разом розберемося з рештою.

Я подався за Софією, складаючи картку для бінго вдвоє, щоб заховати її глибше в кишеню куртки. Навряд чи Евонна відреагує так само доброзичливо, якщо наступного разу я згублю цей папірець десь біля неї. Згорнувши картку навпіл, я раптом помітив на ній ще один напис, зроблений свіжим чорнилом. В одній з клітинок Майкл закреслив слово й виправив його на інше. Моя редакторка буде задоволена, дізнавшись, що Майкл подбав про пунктуацію. Тепер там було написано:

Розділ 21

Від Майклового виправлення на картці мене охопило відчуття братерської ніжності, яке переповнює й тепер, коли про це пишу. Поки я на цій хвилі, сподіваюся, ви дозволите мені взяти перерву й розповісти трохи про минуле нашої матері. Якщо чесно, хотів зробити це раніше, але боявся надто відтягувати зустріч із Майклом у сушарні. Ще один ліричний відступ — і ви могли б кинути цією книжкою об стіну. Проте я б вас не звинувачував.

Щоб розповісти те, що я хочу, змушений буду описувати події, яких не бачив, з позиції інших людей, тому в моїй історії неминуче будуть прогалини, які я заповнив сам. Але подаватиму вам це як факти. Хоча й доведеться домальовувати в уяві кольори курток чи вигадувати дріб’язкові розмови про погоду (власне, я пам’ятаю, яка тоді була погода, тож тут мені не треба нічого домислювати: то був спекотний літній день), я подумав, що на цей компроміс варто зважитися. Просто моя особиста версія подій була б не такою корисною: по-перше, дитячі спогади фрагментарні, а по-друге, того дня я зазнав деяких географічних обмежень. І боюсь, що розповідь про це з моєї точки зору виставить мою матір у незаслужено поганому світлі.

Отож, Той День. Важливий день. Це день чиєїсь смерті. Того дня моя мати вистрелила в людину. Того дня вона отримала шрам над оком. Також того дня вона здобула каннінґемську відзнаку, якщо можна так сказати.

Минули місяці, відколи загинув батько. Але ніщо цього не виказувало.

Моя мама не терпітиме лайна ні від кого. Ні від своїх дітей, ні від усесвіту. Я вже казав, що вимірював батька за порожнечею, яку він по собі залишив. І хоча його втрата досі була найбільшою, ми були надто зайняті, щоб її помічати. Наша мати робила все, аби ми не байдикували: ми ходили на всі можливі гуртки та факультативи, наче збиралися вступати до Гарварду. Будь-яку діру в нашому розпорядку дня одразу чимось затуляли. Якось мене два дні поспіль водили до перукаря.

Мусили займатися спортом (ми були малі, тож тренування передбачали переважно дуркування з якимось спортивним обладнанням), наче якісь вундеркінди. Я плавав. Джеремі грав у теніс. Майкл обміняв спорт на уроки фортепіано (а тепер він єдиний з нас, хто має плечі). При цьому всі ми ходили на тренування одне одного: сиділи на місці судді, малювали на дошці чи бовтали ногами в басейні. Містом пересувалися лише вчотирьох. Так мати вбивала двох зайців: заощаджувала на няньці й не давала нам нудьгувати. Вона намагалася змусити нас почуватися нормальними. Ми не говорили про батька, не думали про те, що життя могло бути інакшим. Ми просто перли вперед. Мало хто з друзів наважувався поткнути до нас носа із запіканкою чи лазаньєю після того, як перші спроби опинилися в котячій мисці. Один мій однокласник, Нейтан, кілька тижнів не ходив до школи, коли його батько помер від раку. Я розповів про це матері, після чого мене записали в бойскаути.

Ви можете сказати, що змушувати дітей ігнорувати травму — це дуже сумнівна тактика, але якимось чином вона спрацювала. Підозрюю, що з таким шаленим темпом нашій матері було затишно. Уранці вона садила нас рядком в однаковісінькі автомобільні крісла для дітей, гідні діснеївського ситкому, відвозила до школи, ішла на роботу, тоді забирала нас, знову садила в крісла й везла на гуртки. Ми ніколи не були вдома. Ми намагалися обігнати свою скорботу.

Міркуючи про ті часи тепер, коли зазнав ще однієї травми в дорослому віці — «Іди чекай у машині», — я бачу й інший бік материних дій. Бо тепер знаю: ще багато місяців після пережитого жаху все, що ти робиш, здається напівреальним. Ти живеш, наче сновида, отупіло виконуючи буденні обов’язки, але навіть у супермаркет повзеш, ледве тягнучи за собою ноги, наче в густому повітрі задушливої сушарні. Найпростіші дії потребують сили волі, і, щоб зважитися на них, ти витрачаєш стільки енергії, що на саму справу її не залишається. Це коли ти заходиш у кухню й не знаєш, навіщо прийшов. Це коли ти у вівторок везеш нас на плавання замість тенісу. Це коли двічі ведеш дитину в перукарню — не тому, що надто зайнятий і заплутався, а тому, що забув про вчорашній день. Так, нас намагалися чимось зайняти, щоб ми не нудьгували, але наш передбачуваний графік також позбавляв нас тягаря щось вирішувати. Тягаря, який, як ви знаєте, мати весь час носила на своїх плечах.

Того дня все теж відбувалося за графіком. Нудний сніданок. Одрі садить нас у крісла, перевіряє, чи надійно ми пристебнуті, і їде до школи, зупиняючись перед кожним світлофором. Вона навіть устигає приїхати в банк на п’ять хвилин раніше, щоб випити кави й побазікати з менеджером, який того дня вдягнув синій піджак і зелену краватку й хоче поговорити про погоду (я прикрашаю оповідь).

Відтоді моя мама весь час змінювала посади в банківській сфері, але того дня вона ще була касиркою. То були дев’яності, коли кожен банк мав власну армію молодих жінок із хустинками на шиї, які сиділи за перегородками з оргскла, замість одного молодика в костюмі з університетським дипломом та «айпадом», який має нахабство просити тебе робити щось самотужки. Як мені тепер відомо, той банк був дуже добрий до матері. Вони заплющили очі на батькову лиху славу: після такого її запросто могли б звільнити, але матері дозволили залишитися на посаді, яку вона обіймала на момент, коли батькова смерть зробила його злочинну діяльність відомою. Вони також поблажливо поставилися до кількох вагомих помилок, яких вона припустилася, поки була сновидою в перші місяці після батькової смерті. Їй навіть запропонували додаткову відпустку, але я дозволю вам здогадатися самотужки, чи прийняла вона ту пропозицію. Мати вийшла на роботу за три дні після татового похорону, і то лише тому, що він припав на п’ятницю.

У десять по дев’ятій, коли мама пристає до роботи, її кличуть у кабінет менеджера до телефона, але вона надто заклопотана, щоб прийняти дзвінок. О пів на десяту телефон дзвонить знову, але цього разу ніхто матір до нього не кличе. Телефон пронизливо дзеленчить — цей звук завжди ріже вухо в тихому банку, а тієї миті й поготів, бо двері в кабінет менеджера стоять прочинені, вхідні двері банку — зачинені, і всі касири тихо сидять на підлозі, схрестивши ноги й тримаючи руки за головами.

У банку двоє чоловіків. Мені не треба вигадувати, у що вони вдягнені, бо я знаю, що це довгі пальта, темні окуляри й капелюхи. Один з них копирсається в касових апаратах, а другий походжає туди-сюди перед вишикуваними в ряд працівниками банку, гарикаючи на них і наказуючи сидіти тихо. У руках тримає громіздку штуковину, схожу на гладкоствольну рушницю, він розмахує нею, тримаючи за барабан, а не за руків’я. Так можна тримати бейсбольну биту, якою не граєш.

Тривога не лунає. Ніхто не встиг натиснути на кнопку. Містер Молодша Ліга намагається вибити з менеджера доступ до банківських скриньок. Телефон знову дзеленчить, і Касовий Патрач, лаючись, іде в кабінет менеджера та знімає слухавку.

Моя мати не терпітиме лайна ані від своїх хлопців, ані від усесвіту, і вже точно не від якихось дрібних бандюків. Мені спадало на думку, що події, які розгорнулися далі, могли бути її бунтом проти злочину, що відібрав у неї чоловіка, чи проти самої безглуздості крадіжки. Або проти самого факту існування Молодшої Ліги. Може, натискаючи на гачок, за цими темними окулярами вона бачила мого батька й усі нещастя, які він їй по собі залишив. Або ж просто помітила, що Молодша Ліга не вміє тримати рушницю й не встигне перехопити її, щоб вистрілити. Чесно кажучи, я не знаю, що із цього найімовірніше.

Але знаю, що тієї миті вона відчула щось достатньо потужне, щоб наважитися встати. І знаю, що за тридцять секунд вона вже має розбитого носа й тримає рушницю в руках. Молодша Ліга задки сунеться по підлозі, намагаючись опинитися якнайдалі від неї. Тоді моя мати перехоплює зброю зручніше. Це дуже близька відстань для гладкоствольної рушниці — так можна розірвати людину надвоє. Касовий Патрач тримає руки над головою і каже їй охолонути. Тоді вона цілиться Молодшій Лізі в груди й (чесно кажучи, гадки не маю, вагається вона чи ні, але підозрюю, що її ступор минувся та в голові вперше за тривалий час проясніло) тисне на гачок.

Вона цілить йому просто в груди.

Іноді рушничні набої кладуть у такий собі м’який мішечок замість звичної гільзи, яка вибухає окремими дробинами. Такі набої часто використовують для приборкання бунтів, щоб не вбивати, а знерухомити людину. За визначенням, це ще не «травматичні» набої, а просто менш летальні, бо вони можуть, наприклад, зламати ребро чи влетіти в серце; але найчастішою причиною смерті з такої рушниці, яка була в Молодшої Ліги, є, хоч як дивно, помилкове заряджання її справжніми набоями.

Не хвилюйтеся, я не описуватиму, як деякі автори, швидкість кожної дробини в метрах за секунду, модель і технічні характеристики рушниці, а також відносну вологість і швидкість вітру, які могли б уплинути на траєкторію польоту. Я хочу сказати інше.

Попри те що Молодша Ліга й перелякався, коли мати націлила на нього рушницю, і загримів після того в лікарню із чотирма зламаними ребрами, вона його не вбила.

Я думав і про те, що моя мати не могла знати, чи рушниця заряджена «менш летальними» набоями, коли вирішила натиснути на гачок, але зараз не про це. Зараз я хочу сказати, що в неї шрам над правим оком, а те пограбування закінчилося для неї зламаним носом (сподіваюся, лише цим). І хочу сказати, що, поки поліція та парамедики очистили будівлю й напхали ватних кульок мамі в ніздрі, був уже десь полудень, і лише тоді хтось поклав на місце слухавку телефона, після чого він одразу задзеленчав. Я хочу сказати, що пам’ятаю, яка того дня була температура: просто пекельна. Я хочу сказати, що дзвонили зі школи, щоб повідомити матері, що жоден з трьох малих Каннінґемів не з’явився на уроках. Я хочу сказати, що того ранку моя мати, попри напружений графік, приїхала на роботу на п’ять хвилин раніше.

Я хочу сказати, що моя мати стріляла в людину, але не вбила її.

Я хочу сказати, що того дня хтось таки помер.

Той ступор. Те відчуття напівреальності. Ті помилки з неуважності.

Троє хлопців, яких забули доправити в школу, сиділи в машині, пристебнуті до сидінь. Машина стояла на парковці, розташованій на даху, спекотного літнього дня. Я не пам’ятаю, як розбили скло і як обличчя Одрі залила кров, коли вона порізала чоло уламками достатньо глибоко, щоб залишився шрам. Перше, що пригадую точно, — це лікарня, а решту мені розповіли згодом. Я до сьогодні прокидаюся від нічних жахів і хапаю ротом повітря. Але, якщо чесно, майже нічого з того дня не пам’ятаю. Він повний темних плям.

Я знаю тільки, що сидів біля Джеремі, коли він помер.