Усі в моїй родині — вбивці

Розділ 38

Вода в тому озері була така крижана, що від неї могло зупинитися серце, пам’ятаєте? Джульєтт довелося робити мені серцево-легеневу реанімацію. Ви можете сказати, що я граюся визначеннями, але я вважаю, що все по-чесному.

— Поміркуймо про те, що нам уже відомо, — сказав я. — Ми всі знаємо, що Майкл убив чоловіка на ім’я Алан Голтон. Дехто з нас знає, що Алан Голтон застрелив мого батька, Роберта. Одиниці з нас знають, що мого батька вбили тому, що він працював під прикриттям на поліцію. Останній клаптик інформації, його останнє повідомлення для детектива Гамфріс…

— Ти сказав Гамф… — озвалася Ерін. Вона швидко зібрала докупи шматочки пазла, які я викладав, і впізнала прізвище однієї з жертв Чорного Язика.

— Так, сказав. Ти забігаєш наперед, — усміхнувся я. — Останнім повідомленням Роберта були світлини з убивства, але до цього ми ще повернемося. Ці знімки так ніколи й не було знайдено, попри всі зусилля Алана й Одрі. А три роки тому вони несподівано з’явилися в Алана й він намірився їх продати. Марсело, ти щосили намагався зробити так, щоб я ніколи про це не дізнався.

Вітчим судомно стиснув пальцями бильця крісла, аж шкіра рипнула. Він нічого не сказав. Він чекав, коли я закінчу, щоб зрозуміти, як багато мені відомо. Не хотів утручатися завчасно й заповнювати прогалини, у надії спіймати мене на блефі. Але це не мало значення, бо я знав, що не помилився.

— Марсело, це ти влаштував Робертову угоду з детективом Гамфріс і бачив на власні очі, як усе полетіло шкереберть. Одрі також розповіла тобі про те, що Шаблі зробили із Джеремі, коли ти допомагав їй з паперами про смерть. Тому ти знав, наскільки небезпечним може бути те, що знайшов Майкл. — Більшість із присутніх не знала, про що саме я кажу, але я поки говорив лише з Марсело. — Коли побачив Майклові брудні руки та сміховинно велику вантажівку, ти запідозрив, що він відкопав щось важливе. І ти завжди вважав, що все це може бути якось пов’язано з Ребеккою Маколі. Ти не знав, що саме знайшов Майкл, але боявся, що люди знову помиратимуть — так само як загинув Роберт багато років тому. Ти хотів позбутися того, що він знайшов. — Я замовк на мить, даючи всім час усвідомити сказане. — Але… ти робив це не для того, щоб замести власні сліди. Ти зробив це, щоб захистити Майкла, чи не так?

Марсело втиснувся в крісло.

— Я не хотів тобі зашкодити. Я просто хотів, щоб вантажівка скотилася з гори. Думав, це скидатиметься на нещасний випадок, — зізнався він. — Це була стара модель, тож я зміг просунути плічка для одягу у вікно й підняти ручник. Але в мене не було ключів, щоб завести двигун, тож я просто налив гарячої кави під колеса, аби розтопити сніг. Мені завадив Кроуфорд, який саме побіг витягувати вас із сарайчика, тож довелося піти звідти. Я не встиг штовхнути вантажівку з гори.

Я почув голос Ерін у голові: «Там на землі якесь коричневе лайно, може, гальмівна рідина…» — і пригадав, що бачив порожній стаканчик з-під кави на задньому бампері.

— Я не думав, що хтось лізтиме в кузов і стрибатиме там. Мені дуже шкода, що з твоєю рукою таке сталося. Присягаюсь, я просто намагався завадити тобі дізнатися, що в тій вантажівці. Дідько, я навіть не знав, що там! Мене злякало тіло на схилі того ранку, і коли ти запитав мене про Гамфріс, я знав, що нічого доброго із цього не вийде. Я хотів, щоб ми не мали із цим нічого спільного, щоб людина, проти якої свідчили ті докази, відчувала, що її таємниця в безпеці. Я просто хотів, щоб усе це скінчилося. Присягаюся життям.

— Своїм чи й моїм теж?

— Я сидів із тобою, поки ти не опритомнів. — Здавалося, Марсело більше соромився зізнання у своїй доброті, аніж звинувачень у приховуванні вбивства. — Я не знаю, що б я робив, якби ти не отямився. Мені дуже шкода.

— То хто така Ребекка Маколі? — Енді підвів руку, як у школі. — Це якось стосується тієї старенької пари з валізою грошей? — Він сором’язливо роззирнувся кімнатою. — Що таке? Я нічого не розумію!

— Так, забігаю наперед. — Я вирішив облишити Марсело. — Знову ж таки, запитаймо себе, чому ми тут. Звісно, це мало бути родинне возз’єднання. Ми мали зустрітися як одна велика родина. — Сарказму в моєму голосі не помітив би хіба глухий. — Але ми саме тут, бо хтось обрав це місце. Чи не так, Евонно? — Я повернувся до неї. — Ти свідомо обрала найвідлюдніше місце, яке змогла знайти. Звідси не так легко виїхати. І ти наполягала на тому, щоб ми залишилися. Звісно, усі ми знаємо, як ти цінуєш грошові вкладення без можливості відшкодування, але ж це не єдина причина, чи не так?

— Не тут, Ерне. Не перед усіма, — сказала Евонна, але в її голосі не було ані провини, ані погрози; вона говорила співчутливо, навіть трохи присоромлено, проте все це стосувалося когось іншого. — Ну ж бо.

— Евонно, якщо ми зараз це не з’ясуємо, то так нічого й не зрозуміємо. Настав час відкрити всю правду. І це стосується й тебе теж. Тому що ти проникла в шале Софії тієї ночі, коли загинув Зелені Черевики. Ти або Енді. Тепер неважливо, хто саме, але для простоти припустімо, що це була ти. Спершу я подумав, що комусь мало дуже пощастити, аби прослизнути повз камеру спостереження дорогою до шале Софії. Вона робить знімки що три хвилини, тож знадобилася б виняткова удача або свідомі зусилля, щоб уникнути її. Це погодна камера, а ти завжди перевіряєш погоду на вихідні. З нас усіх ти найорганізованіша, і ти перевірила б знімки на вебсайті сто разів, перш ніж вийти з дому. Це означає, що ти знала про камеру й могла прорахувати свої дії так, щоб не потрапити на знімок.

Евонна винувато перезирнулася з Енді.

— Тож навіщо вламуватися туди? Ти шукала щось у шале Софії. Коли знайшла, то зателефонувала Енді, щоб повідомити про це або ж запитати в нього про час, аби повернутися так само, не потрапивши на камеру. Але ти забула, що ми помінялися шале, тож випадково зателефонувала мені. Питання в тому, що ти шукала. — Я підвів скалічену руку в рукавиці. — Пігулки просто бомбезні, до речі. Оксикодон, так?

Евонна вибачливо зиркнула на Софію.

— Ти не приймаєш знеболювальних, Евонно. Ти нічого такого не вживаєш після аварії. Ти сприймаєш свій біль як кару за скоєне, і тебе не так легко збити зі шляху. Тож звідки в тебе пляшечка з потужними знеболювальними? Звісно, я дуже вдячний за пігулки, але вони не твої. Лікарі часто підсідають саме на оксикодон, чи не так? Він потужний, і його легко дістати в лікарні.

Я потрусив пляшечку, і пігулки осудливо затарабанили всередині.

— Я взяла їх у шале Софії, — сказала Евонна. — Мені начхати на гроші. Нам не можна було їхати звідси раніше, бо Софії треба тут бути. Усі чотири дні. Щоб бути чистою.

Усі озирнулися на Софію, бліду і втомлену. Та просто повісила голову, не наважуючись підвести очей.

— З кожним днем без пігулок їй ставало дедалі гірше. У неї дрижали руки, — сказав я, згадуючи чашку, яка теленькала об блюдце. — Вона блювала, і ще з учорашнього ранку пітніла й була бліда.

Я перерву себе, щоб відкинути нарікання, яке може у вас виникнути. Я не казав, що вам не варто звертати увагу на блювання Софії в розділі 7. Я просто попередив, що це не означає вагітності. На брехні ви мене не спіймаєте.

— Схоже, ти й далі активно працювала, попри залежність. Зрештою, ти навіть оперувала. І ти сама сказала мені, що лікарів не перевіряють, як атлетів, і що навіть після смерті пацієнта це не обов’язково. Але після тієї невдалої операції ти злякалася. І на тебе звернули увагу — зовсім не з тієї причини, щоправда, а причепившись до того келиха вина. Але до тебе придивлялися. Тому що коронер шукає закономірності. Можливо, були інші випадки, дрібніші, буденні, які вели до тебе. Може, це як сніг на цій горі. Крихітні сніжинки незначні самі по собі, але коли їх стає багато, вимальовується загальна картина. Тоді Софія звернулася до тебе, Евонно, бо розуміла, що її залежність вийшла з-під контролю, що за нею уважно стежать і що вона провалить тест на наркотики, якщо коронер вирішить його призначити, — вів я далі. — Якщо наступного тижня вона з’явиться в суді з оксикодоном у крові, у неї не буде шансів. — Софія проговорилася про дату суду, жартома запитавши мене, чи вільний я наступного тижня, коли Майкл призначив мене своїм адвокатом. — Отже, ці вихідні — її останній шанс стати чистою. Саме тому ти так гарикала на неї, Евонно. Того дня, за сніданком, ти підкреслено сказала, що Софія більше не лікар, бо тоді ти вже обшукала її кімнату й знайшла пігулки. Ти сердилася, бо вона приховала їх від тебе, але ти також хотіла налякати її, змусити зрозуміти, що стоїть на кону: уся її кар’єра, репутація. Ти також попросила Марсело не захищати доньки — саме тому він так відсторонився. Хоча він утрутиться, якщо доведеться, — ми всі це знаємо. Але цими вихідними тобі потрібно було, щоб Софія злякалася. Ти також намагалася змусити мене сумніватися в ній. Софія мала відчувати, що її ніхто, крім неї, не захистить.

Марсело лагідно, вибачливо кивнув Софії. Про його роль у цій історії я здогадався з його реакції на мої звинувачення в тому, що він допоміг Майклові, але не Софії. Тоді Марсело, затинаючись, сказав: «Це не зовсім так». Майкл казав мені, що Роберт й Одрі схоже вчинили з Евонною багато років тому: зробили так, щоб вона допомогла собі сама. Таку саму пораду дала Евонна Майклові, коли в Люсі були проблеми з грошима. Це був останній вихід.

— Повернімося до пігулок, Евонно. Ти зачинила їх у своїй машині, бо думала, що так буде безпечніше. Але Софія… — Сестра все ще сиділа, утупившись поглядом у коліна, легенько здригаючись від насилу тамованих сліз. — …не була готова із цим миритися. Вона спробувала забрати пігулки. Софіє, коли ти сказала мені, що побачила когось біля сарайчика, ти не могла помітити цього з бару. Мело так, що я не бачив навіть усієї парковки. Це означало, що ти мусила бути на парковці, аби помітити, як Ерін заходить у сарай. Вікно машини Евонни розбила не хуртовина, а ти. Подумала, що вона може покласти твою пляшечку в машину, і відчайдушно сподівалася її там знайти. Але Евонна ще раніше попросила Енді вийти на парковку й забрати її сумочку. Вона запідозрила, що ти зробиш щось таке, тож не захотіла лишати пігулки в автівці й вирішила тримати при собі. З тієї самої причини вона не дозволила мені взяти пляшечку на ніч.

Я присів навпочіпки перед Софією і поклав руку їй на плече, легенько його стиснувши.

— Я кажу все це не просто так, Софіє. Ми допоможемо тобі. Але ти маєш чесно відповісти на моє наступне запитання.

Софія глянула на мене червоними, підпухлими очима й витерла передпліччям носа.

— Присягаюся. Я провела ту операцію як слід. Це як ті історії про п’яних пілотів, які приземляють літаки, розумієш? Я не… — Вона гикнула. — Я не знаю, що сталося. Просто щось пішло не так. Відтоді Евонна допомагає мені. Я хочу одужати.

— Знаю. — Я обійняв її та прошепотів на вухо: — Ти чудова спеціалістка. Ти просто дозволила своїй залежності вийти з-під контролю, але ми можемо все залагодити. Та мені треба, щоб ти була чесною зі мною й допомогла знайти справжнього вбивцю. Заради Майкла й Люсі. Ти достатньо сильна, щоб залишити це в минулому, і достатньо сильна, щоб допомогти мені, хоч спершу тобі й буде соромно.

Я відчув, як її ніс тернувся вгору і вниз об мою щоку: вона кивнула. Я підвівся. Було нечесно вивішувати чужу брудну білизну й ховати свою. Настала моя черга.

— Позавчора Софія попросила в мене п’ятдесят тисяч доларів. Ось моє зізнання: у мене є значно більше із собою. Десь двісті п’ятдесят… точніше, сорок п’ять тисяч готівкою. Це гроші, які Майкл мав заплатити Аланові Голтону. Він попросив мене наглянути за ними, коли все полетіло шкереберть, і я не розповів про них поліції. Почасти тому, що мене так ніхто ніколи й не спитав, а почасти тому, що… ну… не хотів. Визнаю це. — Я здійняв руки, сподіваючись, що цього буде достатньо, аби теж мати вигляд грішника, адже зараз я просто ходжу й звинувачую всіх довкола. — Я привіз гроші із собою на випадок, якщо Майкл захоче їх забрати. Розповів про це Софії, і вона попросила позичити їй трохи. Сказала, що це їй допоможе. — Відтак трохи змінив тон, намагаючись більше не напосідатися так на Софію. — А тепер я знаю, що ти тут для того, щоб побороти залежність, і розумію все дещо краще. Звісно, у залежних часто виникають фінансові проблеми, але просила ти не так, наче від цього залежало твоє життя. Ти не була у відчаї. Ти просто вирішила попросити, бо це були легкі гроші — готівка, яка й так у мене була. П’ятдесят тисяч боргу для тебе не катастрофа — у тебе ще є будинок, якщо все буде зовсім погано, — але ти все-таки витрачала багато грошей на оксикодон. До того ж ти бачила, що кар’єра легко може урватися через це — зрештою, ти не якась бухгалтерка, — тож мати при собі готівку, яку неможливо відстежити, було б корисно. У залежних нерідко виникають фінансові проблеми, а ще вони часто крадуть. Ти вкрала щось в одного з нас, щоб роздобути готівку, чи не так?

Софія кивнула, шморгнувши носом.

— Я люблю всілякі правила — дехто з вас добре це знає. А дев’ятий крок у товариствах анонімних алкоголіків — відшкодувати кривду. — Я озирнувся на Евонну, та кивнула, і я знову повернувся до Софії. — Так, ти привезла із собою пігулки, але це лише подушка безпеки. Ти не збиралася зриватися. Саме тому просила в мене грошей. Це був не борг, але ти відчувала, що мусиш декому відплатити, навіть якщо ніхто про це не знав.

— Я думаю, хтось мав би помітити, якби Софія вкрала п’ятдесят тисяч, — здійняв голос Марсело. — Вона вже все визнала. Може, досить?

— Софія може урвати мене, якщо я помиляюся.

— Якщо це важливо для Майкла й Люсі… — Софія набрала повні груди повітря. — Мені потрібні були гроші, щоб викупити те, що вкрала: платиновий «президентський» «ролекс» за п’ятдесят тисяч.

У Марсело нажахано відвисла щелепа. Він перевів погляд на свій годинник, постукав по ньому пальцем і тільки тоді зміг стулити рота.

Софію виснажило зізнання, тож я знову підхопив розповідь:

— Марсело ніколи не знімає годинника. Ми всі це знаємо. Хіба що коли йому проводили реконструкцію плечового суглоба. Його оперувала Софія. Вона скористалася операцією, щоб замінити його річ на фальшивку. Я подумав про це, бо, коли Марсело зацідив мені в щелепу на парковці, усі мої зуби лишилися на місці. Його модель годинника, з платиновим браслетом, має важити майже пів кілограма. Такий удар, навіть від старшого чоловіка — без образ, — мав би звалити мене на місці, як коли б він ударив мене кастетом.

— Він помітив би різницю, — пирхнула Джульєтт. — Це точно. Якщо фальшивка була така легка.

— Так, мав би помітити. Але Марсело відновлювався після операції. Будь-яка вага на його зап’ястку спершу мала здаватися йому цеглиною. З часом він звик до легшого годинника, вирішивши, що його плече так зміцніло. — Марсело спантеличено кліпав у простір, підіймаючи якісь невидимі тягарі спершу правою рукою, потім лівою, випробовуючи обидві. — Але річ у тім, що це був не простий годинник. Мушу визнати, що я завжди трохи заздрив йому. Якось навіть погуглив, скільки він коштує, тож уявіть собі моє здивування, коли Марсело сказав, що ця річ належала моєму батькові. Звісно, він був злочинцем, але робив це не задля показного багатства. Він ніколи не купував прикрас чи крутих автівок. Тому це здалося мені дивним. Думаю, годинник від самого початку був крадений, але навряд чи батькові дісталася б така річ під час поділу здобичі. А тоді я дізнався про світлини. Ті, що їх усі хотіли, але ніхто не знайшов, хоча бандити напали навіть на банк, де працювала дружина Роберта, щоб перевірити його сейфову скриньку.

— Роберт залишив годинник Джеремі, — пробурмотіла мати.

— «Ролекси» виробляють так, щоб вони були довговічними — їх рекламують як річ, яку можна передавати у спадок із покоління в покоління. Саме цей платиновий «ролекс» такий важкий, тому що він надзвичайно міцний, він навіть має куленепробивне скло, — «НАДІЙНИЙ, МОВ БАНКІВСЬКИЙ СЕЙФ», якщо вірити рекламі, якою пістрявіли мої соціальні мережі. — Тож він протримається довго і буде захищеним. Це бездоганний сховок для чогось важливого, якщо тільки воно поміститься під скло. — Я вийняв окуляр ювеліра з кишені й здійняв його в руці. — Джульєтт, дай-но мені Френкову медаль, будь ласка.

Джульєтт спантеличено насупилась, але взяла медаль у скляному футлярі й обережно перекинула мені.

Я спіймав. Я все перевірив завчасно, коли підходив до каміна трохи раніше: саме це переконало мене в правильності моїх суджень. Як уже писав на сторінці 127, я витратив вісімдесят слів на опис цієї штуковини не просто так.

— Джульєтт розповіла мені, що Ф-287, або ж Френк — так звати ту мертву пташку над каміном, — переносив мапу, дані про військові позиції та координати через лінію фронту. Та навіть у закодованому вигляді сама тільки мапа була б заважка для пташки. Я не одразу зрозумів, що твій батько помістив у рамку й саме повідомлення, Джульєтт. — Я підніс лупу до скла, де під медаллю був приклеєний клаптик паперу з дивними крапками. Навіть здалеку було видно, що невеличка крапка в лупі перетворювалася на детальну мапу. Розумію, що це вже не Крісті, а радше Ле Карре («шпигунські штуки», як казав мій батько), але потерпіть мене ще трохи. Хоч моя книжка про шпигунські романи продавалася не надто добре, зрештою, ця робота повернулася дивідендами. — Це називається «мікрокрапки». Так можна стиснути інформацію. Цілий аркуш паперу А4 або ж якесь зображення, як-от мапа, можуть поміститися в крапці завбільшки з друкарську. У Другій світовій війні розвідники обожнювали цю методику й часто поміщали такі крапки на звороті поштових марок. Це… — Я знову показав усім окуляр. — …було на приладовій панелі Майклової автівки, коли ми поховали Алана. Він також привіз цю лупу сюди. Ерін забрала її, коли Кроуфорд арештував Майкла. Це лупа, якою користуються ювеліри (не забувайте, що правильну назву — «окуляр ювеліра» — я дізнався, уже коли писав цю книжку, тож було б нечесно ретроспективно змінювати діалог). — Марсело, твій годинник, справжній «ролекс», мав мікрокрапку під склом. Роберт не вживав наркотиків. Шприц, який знайшли в нього і який наштовхнув усіх на думку, що він був під наркотою, коли стріляв на заправці, був зовсім не для ін’єкцій. Мікрокрапки такі крихітні, що, гадаю, їх можна приклеїти на щось лише тонесенькою голкою чи кінчиком пера ручки.

Я знову підійняв у руці окуляр.

— Але така штука чи щось ліпше є в кожного перекупника. Тож ретельно вивчаючи цінну річ, він легко помітив би крапку. Софія думала, що просто закладає годинник, але вона продавала щось значно цінніше. Не думаю, що вона прийшла саме до нього, але Майкл сказав мені, що крадені товари з усього Сіднея рано чи пізно проходять через ломбард Алана. Софія точно не звернулася б у легальний заклад. Може, це місце їй підказав дилер, або ж вона обміняла годинник на оксикодон, а вже звідти він пішов по руках. Припускаю, що Алан міг бути на тих знімках, і хтось зі знайомих міг принести йому годинник саме із цієї причини. Я не знаю, як усе було. Але хай там як, помах крилець метелика в Туреччині може спричинити торнадо в Бразилії. Обставини склалися так, що годинник знайшов Алана. Він знав, що саме опинилося в його руках, і, що важливіше, знав, кому це потрібно. Саме тому Майкл приїхав до нього тієї ночі з повною сумкою грошей. Він хотів купити мікрокрапку. — Усі в бібліотеці нашорошено слухали мене. — Хтось хоче заповнити прогалини, чи мені казати далі?

Така мікрокрапка в романах, подібних до мого, називається «макґафін». Це може бути будь-що, але важливо те, що заради нього вбивають. Як-от, знаєте, та річ, за якою весь час ганяється Джеймс Бонд: флешка з вірусом, здатним знищити світ; паролі від банківського рахунку; коди запуску ядерної зброї. У нашому випадку це світлини.

— У мене є запитання, — озвалася Одрі, якось непевно підвівши руку, наче боялася, що я стрілятиму. — Ернесте, ти весь час повторюєш, що всі ганялися за крихітною річчю. Майкл притягнув сюди вантажівку для меблів. Щоб привезти маленьку світлину?

Я зрозумів, що всі в цій кімнаті, окрім Одрі та Евонни, знають, що в кузові вантажівки була домовина: Ерін знає, бо викопала її; Софія і Кроуфорд бачили її в кузові, коли бігли за вантажівкою; Енді та Джульєтт були зі мною, коли я говорив з Маколі; а Марсело я сказав сам.

— Майклові потрібна була вантажівка, щоб привезти домовину Браяна Кларка, яку вони з Ерін викопали напередодні. Браян — це той поліцейський, якого застрелив мій батько, перед тим як убили його самого. Він був напарником Алана Голтона. Марсело не знав, чого саме він намагається позбутися, але я встиг побачити те, що хотів показати мені Майкл. У труні Браяна було два тіла: одне з них було дитяче. — Гордо повідомляю, що тоді пролунав перший одноголосий зойк, який я видобув з присутніх. — Енді, якщо це відповість на твоє запитання: це і є Ребекка Маколі. Її викрали тридцять п’ять років тому. Батьки дівчинки намагалися обдурити викрадачів, щоб заощадити кілька доларів, і це мало для них трагічні наслідки: вони більше ніколи не побачили своєї доньки.

— І в Роберта були світлини цього злочину, — сказала Ерін. — Ти вважаєш, що саме це заховано в тій мікрокрапці? Докази проти її вбивць?

— Саме так. Алан був безмежно щасливий, коли цей годинник потрапив йому до рук, бо він знав, що Маколі щедро заплатять за ці докази. Це лише мої здогадки, але я думаю, що Алан не вбивав Ребекку, бо Марсело вважав його надто м’яким, та й він би радше знищив світлини, а не продавав їх, якби там були докази проти нього. Зважаючи на те, що ці знімки він продавав через тридцять п’ять років після злочину, припускаю, що тоді він уже спалив усі мости з людьми, яких колись захищав, і це втратило для нього сенс.

Я замовк на мить, щоб оцінити реакцію присутніх на таку мою логіку. Дехто кивав. Софія мала такий вигляд, наче от-от виблює. Енді отетеріло кліпав, наче я пояснював квантову фізику. А загалом непогано.

— Проте в Алана була проблема. Він не міг убити Ребекку, однак не був невинним, адже працював на Шабель. Щонайменше він переслідував Роберта й допоміг заховати тіло Ребекки. Цілком імовірно, що він також саботував передавання викупу. Саме тому не міг просто прийти до Маколі додому — боявся, що вони звинуватять його. Йому був потрібен посередник.

— Чому Майкл? — запитала Евонна.

— Я теж не одразу зрозумів. Думаю, Алан хотів залучити когось зацікавленого в цій справі, аби йому можна було довірити таку велику суму грошей. Нас, Каннінґемів, мали зацікавити ці світлини та інформація, якою міг володіти Алан. По-перше, ми хотіли б дізнатися правду про Роберта. І, підозрюю, не лише це, але ми до цього ще повернемось. Я розумію, чому він вибрав Майкла: ти, Марсело, був адвокатом Роберта; об тебе, Евонно, будь-хто зламає зуби; ти, Одрі, уже не в тому віці — без образ. Особистий мотив, на який Алан покладався, щоб захистити гроші, зрештою спрацював проти нього, бо саме тому Майкл його вбив. А з угодою все було просто. Алан попросив за світлини суму початкового викупу: триста тисяч доларів. Тож Алан відкриває Майклові якраз достатньо інформації, аби втягнути його й Маколі, потім Майкл бере в Маколі гроші, щоб купити мікрокрапку в Алана. Алан віддає Майклові потрібне, а тоді Майкл мав передати світлини Маколі. Усе просто. Крім того, що все закінчується смертю Алана, а гроші Майкл лишає собі.

— Тому що в Майкла не було трьохсот тисяч доларів, — промимрила Софія. Я здивувався, що вона взагалі мене чула. — Ти казав, що він віддав тобі двісті шістдесят сім.

— Бінго, — відповів я. — Майкл узяв частину грошей, перш ніж відвезти їх Аланові. Чому він так зробив? — Якщо чесно, щодо цього в мене не було жодного доказу, окрім інтуїції, але я був досить упевнений у своїх висновках. Крім того, я саме ввійшов у раж, тож не хотів зупинятися. — У Люсі були проблеми з бізнесом. Вона втрачала гроші й застрягла з автівкою, яку не могла собі дозволити, зважаючи на суворі умови позики. Коли за сніданком вона сказала тобі, Марсело, що автівку вже оплачено, більшість із нас подумала, що вона просто захищається й напускає туману, як завжди. Але схоже на те, що вона не брехала. Майкл узяв частину грошей, щоб виплатити борги Люсі, включно з автівкою, і лише тоді відвіз решту Аланові. Мабуть, хотів переконатися, що з нею все буде гаразд, на випадок, якщо щось піде не так. — А ще тому, що хотів почати все із чистого аркуша й піти до Ерін. Я був радий, що Люсі тут не було й вона цього не чула. — Але він не передбачив, що це так погано скінчиться. Алан не дурень — він порахував гроші, зрозумів, що йому принесли не всю суму, й узявся за пістолет. Вони б’ються… решту ви знаєте.

— Усе це дуже цікаво, — не стримався Енді. — Але що із Чорним Язиком?

— Чекай, я ще не про всіх розповів. Ерін, Софіє, Марсело, ви не знаєте, що батьки Ребекки Маколі приїхали сюди — вони зараз у комплексі за горою. Отже, діставши мікрокрапку й дізнавшись, де поховане тіло, Майкл написав Маколі з в’язниці й попросив їх подвоїти платню. Шивон Маколі розповіла мені про це, коли я зустрівся з нею на курорті «СуперШред». Вона сказала: «Він знову хоче більше грошей». — Майкл сказав мені в сушарні, що викуплена ним річ «коштувала значно більше», ніж триста тисяч доларів, які попросив за неї Алан. — Майкл планував зустрітися з Маколі за горою, щоб продати їм світлини й тіло доньки, саме тому він притягнув труну аж сюди. Він розповів тобі про свій план, чи не так, Одрі?

— Я просила його цього не робити, — кивнула Одрі. — Але він уперся, тому я поїхала попередити їх сама.

— Перепрошую, — знову втрутився Енді, абсолютно не поважаючи мого майстерного нагнітання інтриги, — але, Ернесте, усій цій бандитській історії з викраденням уже тридцять п’ять років. Як це стосується того клятого попелу?

— Гаразд. — Я здійняв руку. — Розумію, про що ти. Повернімося до Зелених Черевиків. До нашої невідомої жертви — принаймні невідомої для більшості з нас. Власне, Люсі здогадалася про все першою.

— Якщо ти натякаєш, що її вбили, бо вона все зрозуміла… — Софія похитала головою, обережно притримуючи її. — Ми знаємо, що вона впала: на ній не було ніякого попелу і в неї були зламані кістки. І ніяких слідів боротьби.

— Ні. Вона й справді стрибнула, — погодився я, згадуючи, як Люсі приставляла собі до чола вказівний палець, коли ми балакали на даху: «Це краще, ніж ось так…» — Але вчора сказала мені, що краще б убила себе, аніж помирала від тортур Чорного Язика. Вона кинулася з даху, але тільки для того, щоб уникнути страшнішої смерті. Я думаю, вона пішла туди, щоб погуглити щось, перевірити якусь свою підозру. Наш убивця злякався й піднявся за нею, коли ми всі розійшлися по кімнатах. Пам’ятаєте, як вона злякалася, коли побачила фото Зелених Черевиків? Я подумав, що її нажахало усвідомлення того, що насправді сталося з Майклом, надто після того, як вона приписала собі частину провини. Але я помилився. Вона злякалася, бо впізнала того чоловіка.

— Ніхто з нас його раніше не бачив. Звідки Люсі могла знати того мертвого хлопця? — запитав Енді.

Він знову здавався найбільш спантеличеним. Усі інші мали такий вигляд, наче зрозуміли якусь частину історії, а тепер супили брови, намагаючись відгадати решту. Лише одна особа слухала все зі зціпленими зубами й незворушним обличчям. Здавалося, кожне моє слово закручує гвинт, напружує м’язи на шиї цієї людини.

— Я не сказав, що вона його знала, — зауважив я. — Лише що вона його впізнала. Вона бачила його лише раз — він виписав їй штраф за перевищення швидкості дорогою сюди.

Я замовк, спостерігаючи за ефектом. Люди озиралися собі за спини. Усі погляди тепер були приковані до когось, хто стояв у глибині кімнати.

— Кроуфорде, ці криваві плями на рукавах твоєї куртки лишилися не від того, що ти ніс тіло з гори. Вони на внутрішній поверхні зап’ястків. Людина, яка лишила ці плями, хапалася за своє горло. — Я провів гачкуватими пальцями по шиї, удаючи, що здираю пластикову затяжку. — Ти вдягнув форму мертвого чоловіка.

— Це ти, в біса, про що? — запитав Кроуфорд.

Я багатозначно всміхнувся Джульєтт, смакуючи свою наступну фразу, яку подаю тут саме так, як це сказав, жодним чином не прикрашаючи, про що вам гордо повідомляю.

Я повернувся до Кроуфорда:

— Я кажу, що навіть Артур Конан Дойл вірив у привидів. Чи не так, Джеремі?