Усі в моїй родині — вбивці

Розділ 2

До моєї історії ми обов’язково дійдемо, але спершу маю розповісти дечиї ще. А поки скажу, що я хотів би вбити людину, яка вирішила влаштувати наше родинне возз’єднання на гірськолижному курорті.

У мене є правило відмовлятися від запрошень, до яких приєднують табличку в «екселі». Але педантична підготовка до будь-чого є спеціальністю тітки Евонни, і в електронному листі про родинне возз’єднання Каннінґемів і Ґарсій, прикрашеному анімованою сніжинкою, зазначалося, що присутність усіх запрошених обов’язкова. Я добре відомий своїм умінням вигадувати найрізноманітніші відмовки: хворі домашні улюбленці, зламані машини, термінові рукописи й таке інше. Хоча, по правді, останні три роки ніхто особливо не наполягав на моїй присутності.

Але цього разу Евонна чітко дала зрозуміти, що не приймає відмовок. Запрошення обіцяло веселі та спокійні вихідні, де всі ми зможемо гарно провести час. Тітка виділила напівжирним шрифтом слова всі ми, а також слово обов’язкова. Так, я майстер відмовок, але навіть я не можу змагатися з напівжирним шрифтом. І хоча Евонна написала всі ми, не згадуючи мене особисто, я добре знав, кого вона має на увазі. А це означало, що я мушу приїхати. До того ж, заповнюючи в «екселі» табличку із запитаннями про алергії, розмір черевиків, бажаний ступінь просмажування стейків та реєстраційний номер автівки, я все-таки дозволив собі замріятися про засніжене село й вихідний біля каміна в дерев’яній хатинці.

Натомість у мене змерзли коліна і я на годину спізнився на обід.

Я не підозрював, що доведеться пхатися туди нерозчищеною дорогою. То був ясний день, і слабеньке сонце підтопило сніг якраз достатньо для того, щоб мою «хонду сівік» заносило на дорозі в різні боки, тож довелося повертатися й орендувати ланцюги для шин утридорога, а потім стояти навколішки в сніговій каші, щоб їх приладнати. Шмарклі замерзли під носом, і я, мабуть, досі стирчав би там, якби якась жінка на «ленд ровері» зі шноркелем[1] не зупинилася й не допомогла, глипаючи на мене із сумішшю співчуття й легкого осуду. Я поїхав далі, дивлячись, як стрілки годинника невблаганно повзуть уперед, і вмикаючи поперемінно то обігрівач, то кондиціонер, щоб не пітніли вікна, але з ланцюгами на колесах я міг їхати не швидше ніж сорок кілометрів за годину. Я точно знав, на скільки спізнююсь, завдяки розкладу, який Евонна розіслала всім табличкою в «екселі».

Нарешті я побачив потрібний поворот, позначений викладеною з каміння пірамідою, з табличкою «Відпочинковий комплекс „Скай лодж“!» і стрілочкою праворуч. Знак оклику пробуджував у мені неясну тривогу, наче хтось намагався привернути мою увагу, кричав розвернути автівку й не їхати на родинне возз’єднання Каннінґемів. Не було кому показати цей знак оклику, але я знав, що Ерін теж насмішив би цей наївний ентузіазм, тож просто уявив, як вона сміється, і порадів цьому. Я знаю: це мило, що наші імена є майже анаграмами. Коли люди питали, як ми познайомилися, ми відповідали: «За абеткою». Тупо, я знаю.

Та правда значно нудніша: нас звів разом досвід дитинства в неповній родині. Коли ми познайомилися, Ерін сказала, що мати померла від раку, коли вона була дитиною, і її виховував батько. Я збирався розказати про свого батька трохи згодом. Але вона й так знала про нього: погана слава дуже легко гуглиться.

На повороті я помітив ще й приземкувату будівлю — мабуть, паб, судячи з вивіски, на якій хтось написав від руки фарбою: «ПИВО!» До стіни будівлі були прихилені кілька стосиків лиж. Схоже, це був заклад із тієї категорії барів, де все настільки просякнуте пивним запахом, що можна лизати вікна замість того, щоб замовляти випивку, а роль помічника кухаря виконує мікрохвильовка. Я вирішив запам’ятати це місце, якщо доведеться шукати прихисток. Зрештою, це було сімейне возз’єднання; Евонна явно розпланувала всі сніданки, обіди й вечері так, щоб ніхто не міг пересидіти їх у кімнаті, тому краще мати ще якісь варіанти.

Ох. Ерін жива, до речі. Розумію, що моя згадка про давню пасію звучала, наче десь посеред книжки я зізнаюся, що вона давно померла, адже так усе зазвичай і відбувається в книжках на кшталт оцієї. Аж ні. Ерін збиралася приїхати наступного дня. Власне, тоді ми ще навіть перебували в офіційному шлюбі. Крім того, на цій сторінці не мало бути жодної смерті.

Невдовзі я зрозумів, що автівка більше не повзе під горб, а котиться зі схилу, а ще за кілька хвилин дерева розступилися й переді мною постала мальовнича долина біля підніжжя гори, де був розташований «Скай лодж». Цей курорт, розрекламований як «найвищий в Австралії» (по правді, це як хвалитися тим, що ви найвищий жокей у світі), складався зі врізаного в схил гори поля для гольфу на дев’ять лунок, озера, де можна ловити форель або кататися на човнах, і якихось «вечорів біля каміна й спа» (хай що це означає). Також комплекс мав доступ до сусіднього гірськолижного курорту (перепустку на підйомник, звісно ж, треба купувати окремо) і навіть посадковий майданчик для приватних гвинтокрилів. Усе це я цитую з буклета, бо нічого з названого я тоді не бачив: напередодні долину замело снігом, і ганяти м’яча на полі для гольфу могли б лише божевільні, а озеро перетворилося на пласку білу поверхню поміж дерев, яка вгадувалася лише приблизно. Долина здавалася водночас мілкою і глибокою, тісною і безмежною.

Я обережно з’їхав зі схилу. Сніжно-біла поверхня має здатність спотворювати відчуття простору, і якби не крихітні, наполовину заметені снігом будівлі в глибині долини, на які можна було орієнтуватися, то я міг би катастрофічно недооцінити крутизну схилу й загальмувати тоді, коли це було б уже намарно. Я міг би злетіти в долину так карколомно, що встигнув би на обід, але це не мало б жодного значення, позаяк був би вже мертвим.

Посеред комплексу височів багатоповерховий гостьовий будинок, пофарбований у яскраво-жовтий колір, що вирізнявся на тлі гірського схилу, з колонами обабіч входу. Із цегляного димаря, який, мов стрижень, був припасований до бічної стіни, пахкав димок, а на даху викрашалася така гарна шапка снігу, що за неї віддав би життя будь-який рекламіст. Подекуди в кімнатах горіло м’яке жовте світло, від чого п’ять рядів вікон були схожі на календар, на якому хтось відраховував дні до Різдва. На підступах до цієї будівлі була розташована дюжина шале[2], розставлених двома рядами по шість, із дахами з металочерепиці, що діставали до самої землі. Дахи були орієнтовані паралельно до гірського схилу, тоді як з панорамних вікон на фасадах будинків можна було спокійно милуватися скелястим піком. Я мав зупинитися в одному з цих «акулячих зубів», але не був певен, де саме розташований номер шість, що його призначила мені Евонна, тож під’їхав до гостьового будинку, перед яким було припарковано кілька автівок.

Деякі з них були мені знайомі: «мерседес» мого вітчима — кросовер з брехливою наліпкою «ДИТИНА В САЛОНІ» на задньому склі, бо хазяїн вважав, що так його рідше зупинятимуть копи; «вольво» тітки Евонни — універсал, який уже добряче завалило снігом, бо вона приїхала на день раніше; білий [МАРКУ МАШИНИ ПРИБРАНО] Люсі, який зливався зі снігом — машина, яку вона періодично виставляла в інстаграмі та про яку розповідала всім охочим як про свою «нагороду від компанії», де працювала. «Ленд ровер» моєї рятівниці також був там — ну, звісно; у такій книжці, як ця, він мав би ще бути під номерним знаком на кшталт «31РКА777». Я точно знав, що це її машина, завдяки тому громіздкому пластиковому шноркелю.

Коли я під’їхав до будинку, Евонна вже маршувала назустріч. І трохи припадала на одну ногу — після аварії, у яку потрапила у двадцять із чимось. Вона була вічна «маленька сестричка» мого батька: у них величезна різниця у віці, тож, коли в тридцять із чимось років моя мати зліпила й привела в цей світ нас із братом, я був ближчий за віком до тітки, ніж матуся до зовиці. Тому з дитинства пам’ятаю Евонну молодою, жвавою і веселою. Вона приносила нам подарунки й розповідала фантастичні історії. Я вважав її популярною, бо про неї говорили на родинних барбекю, коли вона не могла прийти. Але з віком на все дивишся трохи по-іншому, тож із часом я зрозумів, що, коли про тебе постійно згадують, це ще не означає, що ти популярний. Утім якось мокра дорога й автобусна зупинка все змінили. Та аварія потрощила їй купу кісток, мало не забрала ногу та вибила з її голови всі жарти й фантастичні історії. Тепер єдине, що вам насправді треба знати про Евонну, — це те, що двома її улюбленими реченнями є: «Ти дивився на годинник?» і «Як я вже писала в електронному листі…».

На ній були теплий яскраво-синій светр і пухка жилетка «Норт фейс», якісь шарудливі водонепроникні штани й похідні черевики, які мені здалися жорсткими, наче черствий хліб. Усе це було новісіньке, наче щойно з магазину. Евонна мала такий вигляд, наче зайшла в крамницю туристського спорядження, показала на манекен і мовила: «Беру оце». Її чоловік, Ендрю Мілтон (ми звемо його просто Енді), який вийшов надвір разом з нею, але тримався трохи позаду, на вигляд був дуже благенький у своїх джинсах і шкірянці, наче простояв разом з дружиною в тій крамниці пів години, тужливо зиркаючи на годинник. Не гаючи часу на вдягання куртки чи забирання сумок з багажника, я кинувся назустріч Евонні, вирішивши, що краще віддатися на поталу крижаному вітру, аніж її гострому язику.

— Ми вже поїли, — тільки й сказала вона, що, найімовірніше, було задумано як претензія і покарання водночас.

— Евонно, мені дуже шкода. Втрапив у халепу на горі за Джиндабайном. Свіжий сніг… — Я показав на ланцюги на колесах. — Пощастило, що одна людина згодилася допомогти напнути їх.

— Ти не перевірив прогноз перед виїздом? — голос Евонни звучав так, наче тітка не йняла віри, що хтось може так мерзенно порушити святі закони пунктуальності, не перевіривши прогнозу погоди.

Я зізнався, що не перевірив.

— Усе одно треба було врахувати погоду.

Я погодився, що було треба.

На щоках Евонни заходили жовна. Я знав її достатньо добре, щоб розуміти, наскільки їй важливо висловити своє ставлення до моєї поведінки, тож мовчки чекав, що вона скаже.

— Гаразд, — нарешті мовила вона, а тоді нахилилася та вліпила мені в щоку крижаний поцілунок.

Я ніколи не знав, як відповідати на такі вітання, тож вирішив дослухатися до її поради та врахувати погоду — її крижаний осуд, — а ще задовольнитися звуконаслідуванням поцілунку біля її щоки.

Евонна встромила зв’язку ключів мені в руку й сказала:

— Наша кімната не була готова вчора, тож ти тепер у четвертій. Усі в їдальні. Рада тебе бачити.

Перш ніж я встиг промовити щось ввічливе, вона повернулась і рушила назад у будівлю, втім Енді лишився чекати на мене і, схоже, збирався зайти всередину разом зі мною. Він привітався буденним кивком замість того, щоб вийняти руку з кишені й потиснути мою. Холод уже докучав, але я твердо пообіцяв собі бути чемним і товариським, тож не побіг по куртку. Нещадний вітер знаходив найменші шпаринки в одязі, напосідаючи так, наче я був винен йому гроші.

— Не зважай на Евонну, — сказав Енді. — Тобі слід бути поблажливішим до неї.

У цьому був увесь Енді — майстер маневрування між чоловічою солідарністю та підкаблучництвом. Він був з тих чоловіків, які кажуть: «Звісно, люба», коли вона сидить за одним столом, і хитають головою та пирхають: «Ох уже ці жінки», коли вона йде в туалет. Ніс у нього був червоний — не знаю, від алкоголю чи холоду, — а окуляри трохи запітніли. Коротенька вугільно-чорна борідка сиділа на обличчі Енді так, наче він украв її в якогось молодика й відмовлявся віддавати. Тоді йому було п’ятдесят із чимось.

— Кажеш так, наче я навмисно викликав сніг, щоб її вибісити, — відповів я.

— Знаю, друже. Але зараз усі на нервах. Тож, може, не варто насміхатися, коли вона просто намагається полегшити завдання нам усім. — Він замовк на мить. — Та нічого страшного. Жодної образи з мого боку, не подумай.

— Я не насміхався. Я просто спізнився.

Ми підійшли до дверей, і я побачив зведену сестру, Софію, яка вийшла покурити. Вона здійняла брови, наче хотіла попередити мене, що всередині гірше.

Енді ступив ще кілька кроків мовчки, і я вже сподівався, що він почув моє мовчазне благання й вирішив поставити крапку в цій розмові. Проте він набрав повні груди повітря й повів далі.

— Так, але… — промовив він, і мені подумалось, що не може бути сумнішого видовища, ніж чоловік, який намагається вступитися за жінку, цілком здатну захистити себе. — Але вона витратила стільки часу на ті запрошення, і тобі не обов’язково було сміятися з її таблиць.

— Я нічого про них не казав.

— Не зараз. А коли надсилав їх. Там, де вона запитувала про алергії, ти написав «таблички в „екселі“».

— Ох, — озвався я.

Софія почула це й приснула сміхом, носом випустивши струмінь диму. Ерін, яка зовсім не померла, теж посміялася б із цього. Енді вирішив не добивати мене й не озвучувати, що я написав у графі «найближчий родич»: «Це родинне возз’єднання, тож усі присутні, якщо не станеться лавини».

Я вирішив поступитися.

— Гаразд, буду терплячішим.

Енді всміхнувся, вочевидь задоволений таким поміркованим виявом своїх подружніх чеснот.

Він підійшов до дверей, озирнувся на мене, удаючи, що підносить склянку до губ, і пішов — явно до бару, замовляти мені випивку на знак чоловічої солідарності. Тим часом я зупинився привітатися із Софією. Вона приїхала з Еквадору — з Ґуаякіля, якщо точніше, — тож ненавиділа холод, і під коміром її куртки я зауважив щонайменше три інші коміри. Її голова стирчала з тих светрів, наче пуп’янок квітки, огорнутий листям. Попри сто шарів одягу, сестра ще й обіймала себе рукою за талію, щоб не змерзнути. Я був краще підготовлений до холоду, ніж вона, завдяки багаторічній звичці пірнати в крижані ванни (цікавий факт: схоже, що низька температура поліпшує чоловічу фертильність), але навіть я не міг довго говорити з нею на тому кусючому вітрі.

Софія запропонувала мені цигарку, хоч і знала, що я не курю. Вона завжди так робила. Я помахав рукою перед обличчям, відганяючи дим.

— Непоганий початок, — глузливо кинула вона.

— Головне — це перше враження.

— Рада, що ти нарешті тут. Я чекала, коли ти приїдеш і врятуєш мене. Знала, що ти відвернеш усю увагу на себе. Ось.

Софія передала мені невеличку квадратну картонку, поділену на клітинки. У кожній клітинці була надрукована коротка фраза, що стосувалася того чи того члена родини: «Марсело кричить на офіціанта»; «Люсі намагається ПРОДАТИ тобі щось». Своє ім’я я знайшов у середній клітинці в лівому стовпчику: «Ернест щось псує».

— Бінго? — запитав я, читаючи заголовок: «Родинне возз’єднання».

— Подумала, що буде весело. Зробила їх тільки для нас із тобою. — Софія показала мені свою картку. В одній клітинці вона вже поставила хрестик. — Усі інші якісь кислі. — Вона наморщила носа.

Я висмикнув картку з її руки. На ній були інші написи, ніж у мене: щось загальне, а щось про конкретних членів родини. З граматикою вона явно не ладнала: великі літери для привернення уваги, спонтанні уточнення в дужках, жодної крапки. Деякі твердження були глузливі, деякі — серйозні. Передбачити, що я спізнюсь, було нескладно — так само як і сказати, що Марсело чубитиметься з офіціантами. У нижній клітинці праворуч було написано просто: «Лавина». Я глянув на свою картку, але в мене права нижня клітинка була інакша: «Зламана кістка (АБО хтось помирає)» з абсолютно недоречним:) наприкінці. У квадратику, де Софія вже поставила хрестик, було написано: «Ернест запізнюється».

— Так нечесно.

Я віддав їй картку.

— Тобі краще піти привітатися. Ходімо?

Я кивнув. Софія докурила цигарку й викинула недопалок у сніг. Але на бездоганному білому покривалі він різав око, наче бридка пляма. Софія кинула на мене нещасний погляд і попленталася туди. Нахилилася, підняла недопалок і сунула його в кишеню.

— Знаєш, — сказала вона, ведучи мене до дверей, — тобі краще бути чемним, якщо хочеш пережити ці вихідні.

Присягаюся, так вона й сказала. І навіть підморгнула мені. Так, наче це вона розповідає цю трикляту історію.

Розділ 3

Сам гостьовий будинок був схожий на мисливську хатину, яка намагалася вдати із себе готель «Рітц»: кожна поверхня, кожен стовпчик на перилах і кожна дверна ручка були з різьбленого дерева; приміщення освітлювали настінні лампи з матового скла у формі квітів; у фоє викрашалися червоний килим і величезна люстра, яка блищала попід стелею, привертаючи увагу до балкона, що проліг по периметру фоє на другому поверсі. Власне, усе, розташоване вище від рівня пояса, було майже достатньо елегантним для того, щоб відвернути увагу від пошкодженої снігом нижньої половини будівлі: такий собі готельний еквівалент відеодзвінка в сорочці з краваткою і трусах. Килими, протерті сотнями ніг у важких зимових чоботах, брижилися на набряклій дерев’яній підлозі, яка скрипіла так, наче хтось забув прибити дошки, а кинуті у випадкових місцях пістряві килимки й нашвидкуруч залатані мишачі нори свідчили про те, що власникам будівлі було простіше ховати проблеми до останнього, аніж затягнути на цю гору ремонтників. Як відомо, висота над рівнем моря завжди додає кілька зірочок до рейтингу готелю, і хоч цей був зірочки на дві, тримаючись на чотирьох лише на чесному слові, мені він здався затишним.

Коли я зайшов до їдальні, де вже взялися за десерт, гомін одразу стихнув і мене привітала симфонія ложок — їх усі присутні водночас поклали на тарілки. Моя мати, Одрі, яка сиділа на чільному місці за столом, зміряла мене поглядом. Її сріблясто-сиві, схожі на рибальську волосінь, пасма були зібрані у вузол, над правим оком — шрам. Вона завагалася, наче не могла зрозуміти, чи це я, чи мій брат (уже-бо давненько не бачила нікого з нас), а тоді просто на стільці відсунулася від столу, брязнувши начинням об тарілку. Це був її класичний прийом, яким вона завжди зупиняла суперечки і який я пам’ятав ще з дитинства.

Марсело, мій вітчим, сидів ліворуч від неї. Марсело голомозий та кремезний, і ззаду на шиї в нього така складка, аж мені завжди було цікаво, чи чистить він її зубною ниткою, щоб там не збирався леп. Він поклав важку руку на зап’ясток Одрі. Ні, це був не владний жест; я не хочу вводити вас в оману щодо материних взаємин або поширювати негативні стереотипи про вітчимів. Річ у тому, що мій вітчим завжди носив «ролекс» — «президентську» модель кінця вісімдесятих. Коли я із цікавості погуглив ціну годинника (і мало не осліп), то дізнався, що важить він лише трохи менше від кілограма, а отже, у мого вітчима буквально «важка рука». Але реклама цієї моделі була трохи дурнувата: «Фамільна реліквія має бути важкою, як сама історія». Марсело носив цей годинник, відколи я його пам’ятаю. Я підозрював, що мої шанси успадкувати його — нульові. Той рекламний слоган, звісно, був дурнуватий, але я бачив і гірші, як-от «Куленепробивне скло, яке витримує занурення на триста метрів: надійне, мов банківський сейф». Звучало це так, наче всі мільйонери підробляють на пів ставки інструкторами з дайвінгу.

— Я поїла, — сказала Одрі, скинувши руку Марсело.

Її тарілка була наполовину повна.

— Ох, дитячий садок, — застогнала Софія, сідаючи біля Люсі (вона моя невістка; певно, ви пригадуєте, як Майкл згадував про неї в розділі 1), яка сиділа одразу навпроти Марсело.

Було помітно, що Люсі готувалася до цих вихідних: її біляве волосся було підстрижене в бездоганний боб, а з новесенького плетеного кардигана вона вочевидь щойно зняла цінника. Я не знаю, чи розраховувала Софія на те, що заховається за Люсі після своєї ремарки, чи просто не помітила, скільки гострого приладдя лежить у межах досяжності моєї матері, але таке пащекування було б самовбивчим для кровної рідні. Натомість померло лише материне бажання вийти з їдальні, бо вона знову сіла на скрипучий стілець і підсунулася до столу.

Енді й Евонна доповнили компанію пунктуальних членів нашої родини. Я мовчки сів біля Софії, перед тарілкою, накритою сріблястою кришкою. Схоже, хтось зберіг мій обід — яловичину, приготовану згідно з побажаннями, які я вписав у табличку в «екселі». Скидалося на те, що Евонна весь цей час спопеляла очима сріблясту кришку-купол, бо м’ясо було ще трохи тепле. Біля Люсі стояла зайва тарілка — мабуть, вона смикнула собі мою першу страву. Мені було цікаво, чи була вона аж така голодна, чи це був символічний жест.

Ще одне, що вам варто знати про мене: я на все дивлюся з кількох кутів зору. Намагаюся завжди зважати на обидві сторони медалі.

— Що ж, — сказав Енді, сплеснувши в долоні, явно сподіваючись розрядити атмосферу. Лише людина, яка не є нам кровною ріднею, може бути такою наївною. — Як вам готель, га? Уже були нагорі? Я чув, у них є джакузі. А ще можна грати в гольф просто на даху. Консьєрж сказав мені, що вони дають сотню баксів, якщо поцілити з даху в метеостанцію. Хто хоче спробувати?

Він з надією зиркнув на Марсело, який був одягнений так, наче приїхав грати в гольф, а не кататися на лижах. Навіть зі свого місця я бачив, що його картата безрукавка бавовняна, а не шерстяна, і що на морозі він у ній просто вріже дуба. Навряд чи я можу когось засуджувати після того випадку з ланцюгами й жінкою в «ленд ровері», та я принаймні взяв із собою флісовий светр.

— Ерне? — Енді далі обводив поглядом стіл.

Евонна, яка сиділа між ним і Марсело, штурхнула чоловіка під ребра. Говорити з ворогом було заборонено.

Ми їли мовчки, але я знав — усі думають про те саме, що і я: той, хто вирішив розпочати ці вихідні на день раніше, попри те що справжня причина нашої зустрічі приїде лише завтра, заслуговував бути прив’язаним до тобогана[3] і спущеним з гори.

Можна багато дізнатися про людину, якщо поспостерігати за тим, як вона дає раду незручній тиші. Хтось спокійнісінько собі сидить, а комусь кортить її порушити. Схоже, терплячість важко дається людям, які не виросли в нашій родині, бо після Енді розмову спробувала завести Люсі.

Мабуть, треба вам щось про неї розповісти. Люсі керує невеличким онлайн-бізнесом, а це означає, що вона періодично втрачає гроші в інтернеті. Вона така сама бізнесменка, як Енді — фемініст: обоє голосно сповіщають про це всім охочим, але ніхто, крім них самих, у це не вірить.

Я не казатиму, як називається компанія Люсі, бо не хочу, щоб вона подала на мене до суду, але пригадую, як її колись підвищили до регіональної виконавчої віцепрезидентки (не пам’ятаю точної назви цієї посади) разом з іще десятьма тисячами представників. Пустопорожній титул, звісно, але хтозна — може, її неперевершена здібність упарювати друзям речі, які їм не потрібні, таки заслуговує якогось пишномовного звання, бо в цьому їй достоту немає рівних. Саме тоді вона й отримала автівку, яку я бачив надворі. Якщо вірити її допису в інстаграмі, це був подарунок від компанії. Я знав, що насправді це просто оренда й дарували їй хіба щомісячні внески, та й то з такими суворими умовами контракту, що в разі їх недотримання Люсі лишалася, по суті, з дорогезним кредитом.

Я був певен, що це вже сталося і тепер невістка платить за машину з власної кишені. Але в цьому весь принцип життя таких людей, як Люсі: ніколи не дозволяти реальності зруйнувати ілюзію успіху. Один мій знайомий, який продає автівки, розповів, що вони періодично виставляють із салону жінок, котрі фотографуються з машинами на парковці, щоб потім опублікувати знімки в соцмережах і сказати, що отримали їх як винагороду. Ці жінки їхали додому розлючені, пахкаючи чорним димом зі своїх стареньких гетчбеків і везучи назад у багажнику червоні банти, підготовлені спеціально для цієї оказії. Саме тому, як ви вже здогадуєтеся, я прибрав з тексту опис машини Люсі, бо так можна було б легко здогадатися, на яку компанію вона працює.

Люсі це підтримала б; вона описує свою справу просто як «бізнес» і напружується, коли хтось вимовляє те слово. Отож з поваги до неї, я теж його не згадуватиму. Натякну тільки, що їх будували єгиптяни.

Намагаючись стати повноцінним членом нашої родини, Ерін колись слухняно відвідувала всі вечірки Люсі й купувала найдешевші речі з тих, які моя невістка намагалася впарити того місяця. Повернувшись додому, Ерін друкувала рахунок-фактуру з назвою ресторану й витратами, помноженими на коефіцієнт, виведений зі ступеня занудності вечірки, і лишала його на моїй подушці: «Податок на родичів чоловіка: щипчики для підкручування вій 15 $; ставка × 3 (майстер-клас із макіяжу); >1 годину, понаднормові × 1,5 = 52,50 $: ресторан „Белла Італіан“».

— Усі дісталися сюди без пригод? Я спіймалася на придорожній радар — двохсот двадцяти доларів як і не було, а я перевищила швидкість лише на сім кілометрів. Це просто смішно, — сказала Люсі.

Полегшення від того, що цього разу вона не намагалася нічого продати, мало не витало в повітрі, але мені було трохи сумно, що моя картка для бінго («Люсі намагається ПРОДАТИ тобі щось») лишиться без хрестика.

— Заробляють як можуть, — утрутився Марсело. — Пускають додаткові патрулі, щоб ловити туристів, а місцевих відпускають. Звідси й сорок кілометрів на годину. На таких дорогах має бути сімдесят, але вони знають, що туристи літатимуть.

— Думаєте, це протизаконно? — з надією запитала Люсі.

— Аж ніяк.

Я не думаю, що Марсело навмисне робив свій голос таким крижаним (попри те що йому вочевидь було начхати на Люсі), але стіл укрився інеєм.

— Хтось уже був у своєму шале? Вони просто чарівні. — Евонна спробувала наступною. — Ми переночували там цієї ночі, і ранкові краєвиди тут просто…

Вона замовкла замріяно — так, наче в цьому світі не було слів, які описали б красу зимового світанку та її вміння вибирати гірські краєвиди за прийнятною ціною.

— Я не знав, — уїдливо мовив Марсело, — що нам доведеться ходити між готелем і спальнями.

— Повір мені, це значно краще, ніж кімнати нагорі. — Евонна оборонялася так, наче особисто вклала гроші в цей комплекс. — Між іншим, я хотіла, щоб ми не почувалися скуто. Розумієте? Щоб був простір. Гарний краєвид. А не якась тісна кімнатка, не більша за…

— Мені здається, йому начхати, аби була свіжа постіль і холодне пиво, — сказала Люсі.

— Але це не значить, що ми не можемо лишитися тут, — пробурчав Марсело.

— Нам дали знижку за те, що ми винайняли аж шість шале, пам’ятаєте?

— Якраз заощадили на твій штраф за перевищення швидкості.

Я не міг утриматися і не вколоти Люсі, але, якщо не зважати на проблиск усмішки на обличчі Софії, на мене ніхто не відреагував.

Марсело сунув руку в кишеню й видобув звідти гаманець.

— Скільки тобі заплатити, щоб я виселився з того будинку?

— Це не така вже й велика відстань, тату, — сказала Софія. — З тобою все буде гаразд. Якщо не зможеш ходити, я тебе носитиму.

На обличчі Марсело врешті з’явилася подоба усмішки.

— У мене травма.

Він театрально схопився за праве плече. Софія сама прооперувала його й провела реконструкцію плечового суглоба три роки тому, тож рука вже давно загоїлась. Було очевидно, що він просто вдає із себе хворого. Принаймні плече жодним чином не завадить йому замахнутися на мене в розділі 32.

Як правило, хірургам не можна оперувати родичів. Але Марсело звик отримувати все, що він хоче, тож стояв на своєму, стверджуючи, що довіряє лише доньчиним рукам. Лікарня не могла дозволити собі розкидатися багатими інвесторами. Зрештою, вона ніколи не мала б власного офтальмологічного центру, якби не заплющувала очей на витівки Ґарсій (у чому є певна іронія).

— Тихо, тихо, старенький, — усміхнулася Софія, проштрикуючи виделкою шматочок стейка. — Я чула, що тебе оперував всесвітньовідомий хірург.

Реакція Марсело на це була так само перебільшеною, як і нарікання на плече. Він схопився за груди, наче вражений стрілою в самісіньке серце. Здавалося, от-от схопить Софію на руки й крутитиме, як малу дитину. Може, він так би й зробив, якби не жахлива «травма». Софія — єдина донька Марсело, і, хоч вітчим був добрий до нас із Майклом (коли одружився з моєю матір’ю, то був явно задоволений, що виховуватиме хлопців), вона завжди була його єдиною маленькою дівчинкою. У її присутності його кам’яна шкаралупа адвоката тріскалася й він дуркував, як роблять усі батьки, щоб розважити дитину.

— А ще можна висмикнути собі снігохід, — озвався Енді, радіючи, що всі нарешті розговорилися. — Я бачив кілька біля гостьового будинку й запитав, чи можна їх винайняти. Управитель сказав, що вони службові, але, може, у нас вийде його задобрити. — І він показав характерний жест, «пошелестівши» великим та вказівним пальцями, натякаючи на те, як саме збирається задобрювати управителя.

— Тобі що, дванадцять років? — озвалась Евонна.

— Люба, я думав, що ми їдемо сюди веселитися.

— А ти не можеш веселитися, дивлячись на гарні краєвиди й насолоджуючись атмосферою і спілкуванням? Не можна без усіх цих джакузі, гольфу на даху й катання на тих трунах з мотором?

— Мені теж здається, що це досить весело, — озвався я.

Евонна підігріла мій стейк ще одним нищівним поглядом.

— Дякую, Ерне… — почав Енді, але Одрі урвала його гучним покашлюванням. Енді повернувся до неї. — А що? Просто сидітимемо й удаватимемо, що його тут немає? — спитав він так, наче мене тут не було.

— Ендрю… — попередила Евонна.

— Агов! Коли востаннє ви всі бачилися?

Ой, дарма, Енді. Ми всі знали відповідь на це запитання.

Лише моя мати наважилася промовити це вголос:

— На суді.

Зненацька я знову сиджу на лаві для свідків і слухаю прокурора, який тримає одну руку в кишені, а в другій стискає лазерну указку, наче його присяжні — коти. Він показує на видрукувані на картоні знімки галявини, оповитої павутинням, яка мені й досі часом сниться. Ці світлини всипані стрілочками, лініями й різноколірними написами в рамках угорі. Я саме відповідаю на одне з його запитань, коли моя мати раптом підводиться й виходить із зали, і тоді я можу думати лише про те, чому в цих залах завжди ставлять найвищі, найважчі й найгучніші двері, які тільки можна знайти. Здавалося б, такому місцю краще пасує щось тихе й непомітне, але архітектор, схоже, підробляв на пів ставки голлівудським сценаристом і хотів, щоб усі заходили й виходили драматично. Можливо, я зосередився на тих клятих гучних дверях лише для того, щоб не дивитися на свого брата за скляним загородженням.

Ви кмітливий читач або читачка, тож уже, мабуть, помітили, що за нашим родинним столом є кілька порожніх місць. Я вже розповів вам, що Ерін приїжджає завтра. Єдина дитина Евонни навіть не збиралася приїжджати (це та Емі, яка мало не вбила людину сандвічем з арахісовим маслом). Вона живе в Італії, а ця нагода була варта хіба п’яти-семи годин у дорозі, не більше. І вас не повинно дивувати, що з нами не було Майкла. Якоюсь мірою це через мене.

Тож тепер ви знаєте кілька нових фактів: чому моя мати відмовляється зі мною розмовляти; чому мій брат ще не приїхав; чому він радітиме свіжій постелі й холодному пиву; чому я не зміг вигадати жодної відмовки, щоб не приїхати, як завжди; чому Люсі приїхала така красива; чому Евонна виділила напівжирним шрифтом слова «всі ми» в запрошенні.

Минуло три з половиною роки, відколи я стояв навколішки в павутинні й дивився, як мій брат убиває напівживого чоловіка. Три роки, відколи моя мати вийшла із судової зали, поки я пояснював судді, як він це скоїв. Лишилося менше від доби до того, як він приїде у «Скай лодж» вільною людиною.

Розділ 4

Я дізнався, як це — бути чужинцем, ще на тому похороні, де труна була зловісно прикрита прапором, а всі лави були заповнені офіцерами в білих рукавичках та формі із золотими ґудзиками. Похорон поліцейського показує найкращі і найгірші сторони братерства: як воно може давати відчуття належності та привід для гордості одним (я бачив, як офіцер, затиснувши у згині ліктя шестикутний кашкет, розкрив швейцарського ножика й нашкрябав на труні символ нескінченності, вважаючи себе навіки пов’язаним із загиблим), але бути неприступним для інших. Я пам’ятаю сварку, яка вибухнула у фоє між двома сім’ями загиблого — сім’єю по крові та шлюбу й родиною синіх уніформ — про те, що краще: кремація чи поховання. Це була марна суперечка, у якій зрештою взяла гору кровна сім’я, і тіло було похоронене. Загиблий не висловлював жодного офіційного побажання із цього приводу, але хтозна, може, патрульні поліцейські ночами теревенять про те, що буде після їхньої смерті, зовсім як солдати, котрі кладуть листи своїх друзів у нагрудні кишені?

То був дуже людний похорон, і все більше скидалося на знімальний майданчик, а не на мовчазну церковну церемонію. Уся та увага — фотографи біля церкви, повернуті обличчя, скрадливі погляди, шоковане перешіптування («О Господи, це ж його діти!») — тоді навчила мене: на тебе можуть дивитися, але не бачити. Такий односторонній вуаєризм («його діти») формує довкола тебе бульбашку, ізолює тебе. Пригадую, як дивився на солодкий крем, що скрапував з маминої бездоганно чорної сукні, коли ми вийшли з тієї церкви, і знав достеменно дві речі — настільки, наскільки може щось знати дитина. Тата більше немає. І ми в цій бульбашці разом.

Бути матір’ю хлопців, які ростуть без батька, зовсім не просто. Одрі мусила бути всім одночасно: тюремним наглядачем; ненадійним товаришем-ув’язненим, який про все доносить; вартовим, який бере хабарі; співчутливою комісією, яка пристає на умовно-дострокове. Марсело був адвокатом мого батька, перш ніж відкрити власну фірму, і після татової смерті став вештатися біля моєї матері. Я тоді думав, що йому її шкода. Мабуть, вони з батьком були друзями. Не варто уявляти собі чоловіка, який періодично з’являється на порозі в білій майці та з дрилем у руці (Марсело якось прикріпив книжкові полиці так криво, що мамі здавалося, наче вона перебуває на кораблі); він просто виймав чекову книжку і платив за все. Невдовзі стало зрозуміло, що він робить це не просто так. Коли Марсело освідчився їй у присутності своєї доньки, моя мати повезла нас їсти бургери й запитала, чи хочемо ми, щоб ці люди стали частиною нашої бульбашки. Мені було достатньо того, що вона запитала нас. Майкл просто поцікавився, чи він багатий, перш ніж угризтися в чизбургер.

Траплялося, що ми повставали проти матері, але, мабуть, це часто буває з хлопцями в підлітковому віці. Іноді бажання бунтувати й відвойовувати собі зайві п’ять хвилин за приставкою переважає п’ятнадцять років турботи. Але хай скільки ми грюкали дверима й кричали, це не змінювало того факту, що ми завжди — завжди — були тільки втрьох проти цілого світу. Навіть тітка Евонна могла лише ненадовго поткнути носа в нашу бульбашку — можливо, на правах батькової сестри. Мати завжди захищала нас і чекала, що ми завжди захищатимемо одне одного й цінуватимемо сім’ю понад усе.

Навіть понад закон, схоже.

Якась частина мене розуміє, чому вона залишила ту судову залу. Тоді я вийшов з нашої бульбашки і став на бік тих, інших.

Ви, мабуть, зараз думаєте, що три роки за вбивство — це дуже мало. Ваша правда. Того чоловіка — його звали Алан Голтон, якщо вам цікаво, — таки підстрелили, утім було дуже складно розібратися, хто відіграв більшу роль у його смерті — стрілець чи Майкл. Так, Майкл збив Алана, коли той поплентався на дорогу, підстрелений, і так, він припустився жахливої помилки, не поїхавши з ним до лікарні, але в нього був непробивний захист на ім’я Марсело Ґарсія (відомий своєю юридичною фірмою «Ґарсія і Броудбридж», яка тепер є однією з найбільших у країні, а також упертим небажанням пройти сорок метрів по снігу). Марсело вибудував захист довкола багаторічної злочинної кар’єри Алана й наявності в рівнянні невідомого стрільця, чиєї зброї ніхто так і не знайшов.

Власне, самої присутності Марсело в залі суду було вдосталь, щоб справити враження, і, я гадаю, це дуже вибило з колії прокурора з лазерною указкою, але не значить, що Марсело покладався лише на таке й не подбав про міцну стратегію. Він стверджував, що Майкл не міг ухвалювати раціональних рішень у тих обставинах. Так, він не виконав свого обов’язку щодо Алана (і це важливо, бо в Австралії закон зобов’язує вас допомогти людині лише в тому разі, якщо ви вже взялися допомагати, як я дізнався на тому суді), коли взяв його із собою, але не поїхав до лікарні, проте Майкл переймався страхом за власне життя, ваша честь, бо не знав, де тоді був стрілець, і боявся, що на нього нападуть або переслідуватимуть. Одним словом, усе це скінчилося для Майкла трьома роками в’язниці.

Як бачите, ті свідчення дорого мені вартували, але, коли все втряслося й останні козирі було застосовано (вирок обговорювали за зачиненими дверима в кабінеті судді), вони ні на що не вплинули. Я припустився багатьох помилок за своє життя, зокрема прийнявши запрошення Енді випити після обіду, однак досі не вирішив, чи зараховувати до цього переліку надані свідчення. Звісно, якби я нічого не сказав, мені довелося б учитися жити із цим. Але після тих свідчень усе одно довелося вчитися жити із собою, і я не знаю, у якому разі це було б складніше. Я дуже хотів би сказати вам, що вчинив так, бо це було справедливо. Утім правда полягає в тому, що у глухому братовому гарчанні («Він більше не дихає») я почув щось… інше. Я міг би сказати щось банальне, наприклад, що тоді він «більше не був схожий на мого брата», проте насправді все було зовсім навпаки. Він був цілком схожий на Каннінґема. Я нарешті побачив його без маски й зайвих прикрас. І якщо в ньому було щось, від чого він гарчав, від чого його плечі здригалися, а руки впивалися в людину, з якої він видушив останні крихти життя, — чи означає це, що в мені є те саме? Я хотів позбавитися цієї частини себе. Тож пішов у поліцію. Мав надію, що мама хоча б почасти зрозуміє, чому я так учинив. А тоді настало завтра, і я сподівався, що ця частина все ще лишилася в мені самому.

Визнаю, що трохи похитувався, бредучи в снігу до своєї хатинки. Енді був такий радий, що з ним хтось вип’є, аж став зрадником, і я вирішив підігравати йому доти, доки він був готовий мене пригощати. Енді працює рослинником. Вирощує траву на майданчиках для крикету і футбольних полях саме такої довжини й густоти, як того бажає клієнт. Це страшенно нудний чоловік у страшенно нудному шлюбі, а такі, як я з’ясував за своє життя, часто щедро пригощають у барах.

Я взяв із собою валізу на колесах зі складаною ручкою — з такими зручно десь в аеропорту, але не в засніжених горах, тож мені доводилося періодично підіймати її та переставляти з місця на місце, бо тягнути було неможливо. На плечі другої руки в мене була спортивна сумка. Хоча до вечора було ще далеченько, гірська вершина вже затулила сонце й у долині швидко сутеніло. Я одразу відчув зміни в повітрі, навіть попри тепло кількох кухлів пива, які гріли мене зсередини. Я чув, що так буває на Марсі: уся планета миттєво замерзає з настанням темряви. Енді сказав, що піде в джакузі, і я сподівався, що він передумає, інакше доведеться вирубувати його з криги.

Попри холод, я все одно примудрився спітніти, поки дотягнув свою поклажу до хатинки, наполовину похованої під заметами. На щастя, для мене розчистили траншею, інакше снігу було б по пояс. З-під коліс валізи навсібіч розліталися сніжні грудочки. Панорамні вікна шале захищало накриття, тож їх майже не замело й можна було споглядати гірські краєвиди.

Шукаючи ключі, я помітив клаптик паперу, пришпилений гілкою на верхівці невеличкої снігової кучугури біля дверей. Я підняв його. Хтось написав кілька слів чорним фломастером, і літери вже трохи розтеклися, бо папір розмокнув. Текст здавався досить моторошним.

У кутку записки була велика літера С: «Софія». Я нахилився і, змахнувши сніг із горбка, до якого був пришпилений папірець, виявив сріблясті кружальця шістьох бляшанок пива, які Софія закопала для мене. Вона була єдиною, хто не полишав спілкуватися зі мною після суду. Я зрозумів, що все серйозно й мене офіційно відправили у вигнання, коли Люсі припинила надсилати мені запрошення на безплатні семінари. Але Софія не відхрестилася від мене. Можливо, тому що вона, як і я, почувалася чужинкою. Батько висмикнув її зі звичного середовища й помістив у нову родину в новій країні. Я кажу «помістив», але жодна людина не зможе підійматися кар’єрною драбиною в адвокатській сфері, присвячуючи вдосталь часу дітям, хай би яким лагідним був Марсело до Софії. Тож точніше буде казати «кинув». І хоча Софія не має жодної підстави заявляти, що почувалася зайвою в нас удома, я гадаю, вона завжди відчувала на собі нашу невидиму бульбашку. Після того апокаліптичного землетрусу, яким був Майклів суд, наші теплі взаємини із Софією перетворилися на справжню дружбу. Саме тому вона запросила мене — і тільки мене — грати з нею в бінго.

Я знову нагорнув снігу на бляшанки, радіючи, що на цій крижаній горі лишилося трохи тепла, і зайшов у шале. Воно складалося лише з однієї кімнати, від якої в мене трохи паморочилося в голові через похилий дах. Це дивне відчуття дещо компенсував панорамний краєвид з вікна: то була перша частина моєї поїздки, яка виправдовувала сподівання. Хай як мені не хочеться хвалити свою тітку, мушу визнати: краєвид був просто приголомшливий, особливо з останніми променями сонця, що визирали з-понад гірського хребта, і довгими тінями від гір, які наповзали на долину.

Стелю підтримувало переплетення дерев’яних балок, схожих на ребра. З боку вікна стеля була, мабуть, трохи більше ніж три метри заввишки, а після цього полого спускалася понад диваном, телевізором, підлогою, вистеленою безліччю пістрявих килимів, і чавунним каміном. Схоже, що дах нижчав не до самої землі, а лише до рівня снігу, бо в хатині була навіть четверта стіна, заставлена шафками з кухонним причандаллям. Там тулилася й невеличка ніша для ванної, де архітекторові знову довелося пожертвувати практичністю. Схоже, заради чарівних краєвидів мені доведеться зціпити зуби й ходити в душ, зігнувшись у три погибелі. Майже посеред кімнати, трохи ближче до дверей, драбина вела на горище, де була спальня. Схоже, персонал завчасно увімкнув опалення — камін у цьому, щоправда, жодної ролі не відігравав та явно був декоративний, — і від різкої зміни температури я вкрився гусячою шкірою. Тут не відчувалося того вогкого запаху, який був у готелі. Натомість у шале пахло паленими дубовими дровами — мабуть, завдяки свічці з написом «Сільський камін».

Я лишив валізу на підлозі й саме ховав спортивну сумку в одну із шафок, коли біля телевізора задзвонив телефон. На ньому було наклеєно цифру 4. На апараті не було звичної панелі для набору номерів, а лише один стовпчик кнопок і лампочок з номерами інших шале та написом «Консьєрж». Наразі світилася лампочка із цифрою 5. Це був Марсело.

— Одрі трохи зле. — Він сказав «Одрі», а не «твоїй матері». — Сьогодні ми замовимо вечерю в номер, тож побачимося вже завтра.

Я був радий нагоді пропустити родинну вечерю, бо майже всі запаси терпіння, які збирав докупи, щоб пережити ці вихідні, витратив за обідом. Я вийняв пляшку теплуватої води з холодильника — він справді був гівняним, як і попереджала Софія, — і присмоктався до неї, бо читав десь, що день посеред снігу може призвести до не менш серйозного зневоднення, аніж день на пляжі. Тоді я викопав з-під снігу бляшанку пива, улігся на дивані й одразу задрімав.

Мене розбудило гупання у двері. Навряд чи це вас здивує. Ви читали таке вже сотню разів в інших книжках.

На якусь мить я запанікував, бо мені досі сняться жахіття (точніше, спогади) про те, що задихаюся, тож, виборсуючись зі сну перед величезним вікном, я на мить подумав, що заснув надворі. Гірський хребет за вікном урізався в глибоке чорне небо, усіяне безліччю навдивовижу яскравих зірок і не заплямоване жодною хмаркою чи міською мрякою. Вітер стугонів, здмухуючи з гірського хребта пасма снігу та здіймаючи їх у небо. У сусідній долині гору тьмяно освітлював розсип прожекторів: там каталися нічні лижники. Схил у цьому місці був помережаний кістлявими тінями голих дерев. Температура надворі дедалі падала, погрожуючи просочитися в хатину; я майже відчував холодний подих скла, що намагався відтиснути тепло в глиб кімнати.

Я потер очі, сів на дивані, а тоді встав і поплівся до дверей. Відчинив. На порозі стояла Софія, сховавши руки в згинах ліктів. Її чорняве волосся, що розвівалося на вітру, було припорошене сніжинками.

— Ну? — озвалася вона. — Ти привіз гроші?

Розділ 5

Гаразд, слухайте. Я все поясню. Я не збрехав. Майкл попросив мене потримати гроші в себе.

Коли Майкл відвіз мене додому того ранку — я тихенько сидів на пасажирському сидінні, визбируючи павутиння з рукавів, — то сказав, що буде безпечніше, якщо гроші поки побудуть у мене. Я розумів його логіку: Алан забрав ці кошти в когось або мав передати їх комусь, але на котромусь етапі все пішло шкереберть. Я не був певен, чи доклав мій брат руку до цього «шкереберть», але якщо хтось недорахувався кількох сотень тисяч, то достоту захоче їх повернути. Я був страховкою на випадок, якщо стрілець бачив Майклову машину. Якщо, звісно, цей стрілець узагалі існував.

Я мовчки взяв сумку. Мабуть, Майкл сказав, що заплатить мені за це, але я не чув нічого, крім глухого відлуння слів, наче був під водою, і бачив тільки, як рухаються його губи. Мов причмелений, я повернувся в будинок, кинув сумку на ліжко, проблювався й потелефонував у поліцію.

За двадцять хвилин я вже сидів у наручниках на задньому сидінні фургона й пояснював сонним детективам, куди їхати. Я знав, що вони не сприймають мене серйозно, бо дорогою заїхали в «Мак», а я ще ніколи не чув, щоб хтось мусив чекати на свій макмафін, перш ніж зізнатися в убивстві. Це було ще до того, як усе пішло-поїхало. До того, як почалися всі ті сирени, швидкі й вагончики телевізійників (прилетів навіть вертоліт і сів на заплетеному павутинням полі). До того, як повиходили друком популярні замітки з теоріями про вбивство та ще популярніші статті про ту заплетену павутинням галявину (природний феномен, спричинений масовим переселенням павуків після паводка). До того, як мене замкнули в кімнаті для допитів, де тицяли в обличчя світлинами, дихали бургерами з «Макдональдсу» й казали, що Майкл уже підставив мене і що я маю просто зізнатися.

Коли мене відпустили (підозрюю, у них просто не було законної підстави тримати мене довше), я дізнався, що Майкл нічого не сказав. Вони просто хотіли подивитися, чи я не брешу, щоб урятувати власну шкуру. Мене відвезли додому. Я запитав, чи не хочуть вони дорогою заїхати в KFC[4], бо я нікуди не кваплюся, але всі чомусь стали дуже серйозними й ніхто навіть не всміхнувся.

Лише коли опинився вдома й побачив чорну сумку на ліжку — там, де її залишив, — я зрозумів, що забув сказати їм про гроші.

Присягаюсь, я просто думав, що вони обшукають будинок. Спершу надто зосередився на Алані, намагаючись пригадати, де ми з’їжджали з дороги й куди повертали далі, коли саме брат забрав мене з дому, коли привіз назад і коли попросив зачекати в машині. А після того я подумав, що вони вже знайшли гроші й що запитають мене про них пізніше, утім вони не запитали. Тоді зненацька настав наступний день, і я підписував папери, де були занотовані мої свідчення, але все ще не сказав нічого про гроші. І Майкл теж — мабуть, тоді він ще не знав, що я здав його, і тому, найімовірніше, думав, що я досі на його боці й бережу його сумку. Відтак я вже стояв перед трибуною в залі суду, а ніхто все ще не згадав про гроші, і ні Майкл, ні Марсело не використали їх, щоб підставити мене в судовій залі, як я очікував, і я знав, що вже надто пізно про них згадувати і що все полетить шкереберть, якщо я про них скажу, тому сумка лишалася в мене вдома, а я мовчав. Тоді суддя вже зачитував вирок, і я поїхав додому, а сумка чекала на мене там, де я її лишив, але весь світ тепер здавався інакшим. Мій брат сидів у в’язниці, а в мене вдома було двісті шістдесят сім тисяч доларів у спортивній сумці. Тепер я точно знаю, скільки там було, бо мав достатньо часу перелічити гроші.

То була ще одна причина, з якої я не міг не приїхати. Про свій план я розповів Софії ще кілька тижнів тому. Я планував віддати Майклові сумку завтра. Я не збирався просити таким чином вибачення, бо не скоїв нічого поганого, але, мабуть, це все-таки мало бути своєрідним жестом примирення. Це, звісно, була не оливкова гілка, але мій дар був цілком собі зелений (принаймні метафорично, бо там були різні купюри, а не лише сотні), і майже все було на місці. Який я хороший брат!

— Це всі гроші? — запитала Софія, дивлячись на випотрошену сумку, що лежала перед нею на дивані.

Сестра нависла над нею, наче боялася сісти на диван і випадково торкнутися торбини.

— Більша частина, — зізнався я.

— Більша частина?

— Ну… у мене були різні надзвичайні ситуації. Минуло три роки, як не крути. Я не знаю, чи він їх узагалі рахував.

— Ти сам сказав, що він їх порахував.

— Ну, так, найпевніше, — здався я. — Сподіваюся, він уже забув, скільки саме там було.

— Знаєш, що робила б я, якби три роки сиділа у в’язниці, вважаючи, що мій брат украв у мене сумку грошей? Думала б про це весь час. Про кожнісінький цент.

— Напевно, він думає, що я все розтринькав, тож буде радий отримати…

— …більшу частину…

— …отримати більшу частину назад.

Софія набрала повні щоки повітря й видихнула крізь стиснуті губи з театральним «пуф», а тоді підійшла до вікна. Вона постукала пальцем по склу й задивилася на гору.

— Чому ти взагалі їх узяв? — м’яко запитала вона, зненацька посерйознішавши.

Я не зміг надурити її сплутаними виправданнями, які вигадував для самого себе, щоб пояснити, чому проґавив стільки нагод повернути ці гроші. Тому що мені було надто соромно; тому що боявся, що це значно все ускладнить. Вона розуміла, що була ще якась причина. Може, звичайна жадібність? Я не був певен щодо цього.

Я не чекав, що Майкл завтра спіймає мене в обійми й одразу ж поділить зі мною гроші, але я збрехав би (а я пообіцяв не брехати), якби не зізнався вам, що останні три роки мені було якось спокійніше жити з тією сумкою в кутку шафи — особливо після того, що сталося з Ерін. То були гроші, які можна прихопити із собою, якщо доведеться йти з дому. Якщо все піде під три чорти. Якщо доведеться почати спочатку. Я не хотів їх, але я був радий, що вони там є.

— Я не брав, — повторив завчену фразу. — Просто так сталося, і мені нема куди їх подіти.

Софія розчаровано насупилась. Вона знала, що це лише стандартні виправдання.

Правда полягала в тому, що того ранку я вийняв два стоси банкнот і поклав їх у свою шухляду з трусами, перш ніж виїхати з дому. Правда полягала в тому, що, поки Марсело не переломив хід справи, я думав, що Майкла не буде значно довше і що ці гроші взагалі не матимуть жодного значення. Правда полягала в тому, що я витратив би більше, якби знав, звідки вони, і був упевнений, що ці банкноти не можна відстежити. Інакше я принаймні поклав би їх у банк і витрачав би відсотки. Правда полягала в тому, що я досі не вирішив, чи взагалі збираюся віддавати їх Майклові.

Я привіз їх на випадок, якщо він запитає про них. Я сказав Софії, що планую їх віддати, щоб не залишити собі вибору й припинити вагатися.

Дуже помітно, коли людина вагається, а потім щось вирішує. Немає жодної помітної ознаки цього, але ти все одно якось це відчуваєш, як-от коли в тебе мурашки біжать по шиї від чийогось погляду. Саме це сталося тієї миті. Атоми в повітрі перемістилися. Софія щось вирішила.

— А якби я сказала тобі, що мені треба трохи грошей? — запитала вона.

Задзвонив телефон, сполохавши нас обох. Вас це навряд чи здивує. Ви читали таке вже сотню разів в інших книжках. На апараті світилася цифра 2. Він дзенькнув двічі й замовк, перш ніж я встиг зрушити з місця й підійти. Я глянув на годинник. Чверть по одинадцятій. Якщо ви стежили за сторінками, то знаєте: щойно хтось помер. Просто я про це ще не знаю.

— Подумай про це, — сказала Софія, і я зрозумів, що весь цей час вона чекала на мою відповідь.

— Скільки тобі треба?

— Може, п’ятдесят. — Софія прикусила губу. Вона взяла жменю грошей із сумки, наче хотіла зважити їх у руці. — Штук, — додала вона, наче без цього я вирішив би, що вона прийшла до мене серед ночі по п’ятдесят доларів.

— Майкл знає, що вони в мене.

— Він знає, що лишив їх у тебе, а не що вони в тебе. — Вона явно репетирувала ці фрази, готувала їх і заряджала в магазин, зовсім як я свої виправдання. — Можеш сказати, що їх забрала поліція. Що ти віддав їх на благодійність. Або спалив.

Я міг би вдати, що не думав про жоден із цих варіантів до того, як вона це виголосила, але не вдам. Я надійний оповідач, пам’ятаєте?

— У тебе щось сталося? — запитав я.

Вирішив промовчати про те, що їй було в кого просити грошей легально й ці люди достоту багатші, ніж я. Узяти бодай її батька. П’ятдесят штук — це, звісно, великі гроші, але вона була хірургинею і володіла нерухомістю. Якщо Софії треба було десь узяти п’ятдесят тисяч доларів (вона сказала «може, п’ятдесят», із чого я дійшов висновку, що їй потрібно рівно п’ятдесят), то їй бракувало їх до певної суми, більшу частину якої вона вже зібрала сама. І вона хотіла готівку. А отже, їй потрібні швидкі, тихі гроші, які ніде не були б «засвічені». Вона втрапила в серйозну халепу, хоч як намагалася це приховати.

— Мені не потрібна допомога. Мені потрібні гроші.

— Це не мої гроші.

— І не його.

— Може, поговоримо про це завтра?

Софія поклала гроші в сумку, і я бачив, що вона відчайдушно перебирає в голові репліки, які прийшла сюди проговорити, наче сиділа на співбесіді й силкувалася нашкребти якихось «запитань до нашої компанії». Схоже, вона вирішила, що вже застосувала свої найвагоміші аргументи, бо пішла до дверей і відчинила їх. У шале увірвався потік крижаного повітря.

— Поглянь, як вони до тебе ставилися весь цей час. І ти думаєш, що винен щось їм? Одного дня ти збагнеш, що родина — це не ті, чия кров тече у твоїх жилах, а ті, заради кого ти її проливаєш.

Вона заховала руки в кишені й вийшла в ніч.

Я повернувся до дивана й утупився в гроші, намагаючись осмислити цю дивну розмову.

Міркував про те, чи має Софія рацію. Може, я й справді почувався зобов’язаним перед родиною, попри те що вони свідомо відштовхнули мене. Може, саме тому приїхав? Але то було надто складне запитання, щоб осягати його опівночі, після кількох бляшанок пива, тож я облишив це длубання в собі. Натомість підійшов до телефона й передзвонив у кімнату номер 2.

— Алло? — на мій подив, у слухавці пролунав голос Софії. — Ерне?

— Ох, привіт, Софіє. — Я ще раз зиркнув на телефон, щоб переконатися, чи не помилився, але це й справді була кімната номер 2. Можливо, я помилився раніше, і блимала не ця лампочка, бо Софія тоді була зі мною і не могла телефонувати в мій будиночок. — Вибач, просто хотів переконатися, що з тобою все гаразд. Ну, знаєш, надворі темно. Нам бракувало тільки, щоб ти впала в якусь розщелину й пропустила родинне возз’єднання.

— Ти називаєш це родинним возз’єднанням? Семеро людей? — Вона засміялася, і в слухавці затріщало. — Пф-ф. Білих людей.

Я спробував посміятися разом з нею, але така напускна нормальність не вкладалася в голові, і я здушено, дивно крекнув.

— Гаразд, Ерне, — сказала Софія. — Дякую за турботу. Пообіцяй, що подумаєш про це, гаразд?

Мені не треба було обіцяти, бо я просто не зміг би про це не думати, але я пообіцяв. Ми побажали одне одному гарних снів, і я поклав слухавку. Допив пиво, лишив фіранки розсунутими, щоб уранці у вікно світило сонце, і заліз нагору. Ліг у ліжко, повернувся набік і дивився на гострий хребет, що врізався в безмежне небо, почуваючись при цьому дуже маленьким. Мені було цікаво, що зараз робить решта. Софія в будиночку, розташованому трохи вище схилом, думає про гроші. Ерін лежить у ліжку в якомусь придорожньому мотелі з кусючими простирадлами й думає бозна про що. Майкл востаннє дивиться на це саме небо з вікна своєї камери й, мабуть, думає про те, що хотів би зі мною зробити.

Я трохи наївно сказав собі, що завтра всі проблеми розв’яжуться самі собою, і задрімав.

Розділ 6

Коли я прокинувся, то побачив, що повз моє вікно йде ціла процесія пухких зимових курток. Усі ці люди прямували в бік невеличкого натовпу, який зібрався трохи вище схилом, на похованому під снігом полі для гольфу. Там було осіб зо тридцять. Повз процесію проревів снігохід. Одна людина стояла ще вище на схилі й махала руками. Я не міг зрозуміти, що це означає: «сюди» чи «не наближайтеся». Сигнальна ракета пропалила осяйний слід у небі й вибухнула, кидаючи червоні відблиски на іскристий сніг. Світло швидко мандрує на засніженій поверхні, і, коли спалах згаснув, я помітив, що сніг досі мерехтить, але тепер до червоного кольору додався синій. Мерехтіння перетворилося на палахкотіння, відбиваючи якесь джерело світла десь біля гостьового будинку. Поліція.

Я зіслизнув з драбини, мов пожежник, трохи здерши при цьому долоні, і кинувся поспіхом напихати сумку грошима. На щастя, щось на пагорбі надійно привернуло загальну увагу, тож я зміг спокійно заховати гроші, покласти сумку в шафу й натягнути штани, перш ніж хтось устигне встромити до мене носа. Квапливо нацупив на себе одяг, відчинив двері й побачив, як повз моє шале йде єдина людина на цій горі, котра носить джинси.

— Енді! — гукнув я з дверей, навпомацки встромляючи ногу в лівий черевик. Він зупинився, повернувся в мій бік і помахав. Енді вирішив зачекати на мене, тож я перевальцем побрів до нього по снігу. Повітря тут було достатньо розріджене, щоб я засапався, поки дійшов. Моє дихання клубочилося в повітрі між нами, затуманюючи Енді окуляри. — Що відбувається?

— Якийсь бідака. — Він показав на пагорб і рушив далі.

Я розтулив був рота, щоб запитати, чи це хтось із наших, але Енді мав радше зацікавлений вигляд, ніж наляканий, тож я не став допитуватися. Поквапився за ним, радіючи, що вчора випадково зателефонував Софії та знаю точно, що вона повернулася додому без пригод. Після настання темряви в цих горах можна було легко замерзнути, навіть такої спокійної ночі, як минула. Я здригнувся. Це була б жахлива смерть.

У снігу горілиць лежав мертвий чоловік, із почорнілими обмороженими щоками. Він був повністю одягнений — чорна лижна куртка, чорні рукавиці, черевики, — тож я бачив лише його обличчя, і на якусь мить у свідомості спалахнула картинка з іншим темним згустком посеред білої галявини. Я відкинув цей спомин і зіп’явся, зазираючи через плече чоловікові, який стояв переді мною. Довкола тіла зібралося кілька десятків роззяв — бажання стати свідком якоїсь драми викурило людей з готельних номерів, мов ос.

Коп там був лише один — чоловік мого віку, може, трохи молодший, у шапці-вушанці та куртці з хутряним коміром. Він намагався не підпускати людей до тіла, але, якщо по правді, здавався якимось розгубленим, наче не розумів, що робить. Енді вже покинув мене й приєднався до Евонни, яка випередила нас, попри те що цього не було в її порядку денному. Схоже, усі мовчки вирішили, що десяти метрів достатньо для збереження місця події, тож на цій відстані саме по собі сформувалося півколо. За ніч припорошило лише трохи, тож у снігу збереглися три пари слідів.

Усі три пари підіймалися схилом, але вниз спустилася лише одна. Ці останні сліди були нерівномірні, розмазані, а іноді їх супроводжували трохи менші отвори: я вирішив, що людина, яка знайшла тіло, побігла сповістити про це, але, охоплена панікою, часом падала в снігу, підставляючи руку. Друга пара слідів була чітка, рівномірна. Я подумав, що їх залишив коп, який тепер стояв біля тіла.

Третя пара слідів підіймалася вгору схилом, як і всі інші, але потім на снігу відбилося щось дивне: людина ходила туди-сюди, вгору-вниз, тупцялася в межах кількох квадратних метрів. Здавалось, вона опинилася в невидимій коробці та щоразу, коли намагалася вийти, натикалася на стіни. Ці сліди уривалися там, де лежало тіло. Униз вони не спускалися.

Люди біля мене бурмотіли одне до одного, фотографували й знімали відео на телефони. Та ніхто не здавався наляканим чи засмученим. Не було ніяких обіймів і чемно затулених руками роззявлених ротів. Здавалося, всі робили те саме, що і я: вивчали тіло виключно з допитливості. Може, це тому, що тіло замерзло й сприймалося як частина гори, а не людина, яка ще дванадцять годин тому говорила й дихала. Видовище було незвичайне, але не жорстоке. Проте бодай хтось мав би закричати, спробувати проштовхатися крізь натовп, щоб дістатися до близької людини. «Невже його ніхто не знає?» — думав я.

— Тут є лікар?

Поліцейський облишив спроби розігнати натовп. Він повторив це ще раз, окидаючи поглядом наше зібрання. Очевидно, його спостережливість була десь у нижній половині шкали, якщо прийняти за нуль людину із зав’язаними очима, а за десять — Шерлока. Це елітний гірський курорт у пік сезону — тут кожен другий був лікар.

Я помітив, що Софія, яка стояла на протилежному кінці півкола, підвела руку.

Евонна схилилася до Енді, прошепотіла щось йому на вухо й похитала головою.

Поліцейський підкликав Софію до себе, а тоді повів її до тіла, ретельно оминаючи сліди. Спершу вони зупинилися за кілька метрів від загиблого. Софія казала щось, показуючи на чоловіка, а тоді поліцейський кивнув і підвів її ближче. Софія стала навколішки біля тіла, узяла чоловікову голову в руки й схилила її на один бік, а потім на другий. Розтулила йому губи. Розстебнула куртку й пірнула руками під неї. Вона помахала офіцерові, і той присів біля неї, нерішуче дозволяючи їй підсунути свою руку кудись під чоловікову куртку, де Софія щось мацала кілька секунд тому. Коли нарешті показала поліцейському все, що мала, вона застебнула куртку й звелася на ноги. Після цього відбулася ще якась коротка розмова, яку підхопив вітер і підніс кудись у небо. Я побачив, як з-понад гірського хребта виповзла зловісна сіра хмара.

— Ерні, Енді, — покликала Софія, махаючи руками.

«Ідіть сюди». Я поглянув на поліцейського, мовчки запитуючи дозволу, і він теж нас підкликав. Ми з Енді ретельно обійшли сліди, втім люди досі сходилися, затоптуючи їх трохи нижче по схилу. Попри гамір натовпу, я чув, як дужчає вітер. Мороз щипав щоки. Коли ми підійшли, я зрозумів, що не можу змусити себе опустити очі на тіло, тож натомість зосередився на Софії, але вона мовчала, замислено розглядаючи мертвого чоловіка.

— Потрібно перенести його, — вигукнув поліцейський, перекрикуючи завивання вітру. — Прибрати його з очей. Я бачив сарай дорогою сюди. Там має бути достатньо холодно.

Ми з Енді кивнули. Поліцейський показав рукою напрямок.

— Треба піднятися вище… — Софія замахала руками, описуючи коло. — І обійти! Щоб нічого тут не порушити!

Вона хотіла, щоб ми обійшли сліди, попри чорну хмару й завірюху, яка от-от могла їх знищити. Це означало, що її щось хвилювало: вона вважала, це місце злочину. На відміну від поліцейського, очевидно, бо він не збирався оглядати місцевість чи фотографувати щось. Можливо, пізніше йому доведеться просити знімки в допитливих спостерігачів, і тоді він буде радий, що не прогнав нас.

Ми з Енді стояли в ногах трупа, тож здавалося логічним, що візьмемо його за гомілки, а Софія з поліцейським — за руки. Ми щосили намагалися тримати його над землею, але, поки пленталися до сараю, його голова кілька разів закидалася й креслила канавку в снігу. Він був не дуже важкий, але тримати його було незручно. Я встромив пальці йому в черевик, щоб нога не вислизнула з руки. Це були добротні черевики, з металевим носком. Софія задкувала, притискаючи чоловікову руку до своїх грудей, але коп відвернувся від нас, тримаючи руки за спиною на рівні пояса. Я чув, як крекче біля мене Енді. Десь на півдорозі він повернувся до мене, і я побачив, яке напружене й похмуре його обличчя. Він зціпив зуби, а в бороді пінились крапельки слини.

Енді побачив, що я дивлюся на нього.

— Усе гаразд, друже? Хочеш зупинитися?

Я заперечно похитав головою. Я не сказав: «Усе гаразд. Я вже робив це раніше».

Розділ 7

Стосик дерев’яних палет у господарському сарайчику послугував непоганим прозекторським столом. Довкола нас були лавки, завалені інструментами, випотрошений снігохід, кілька генераторів біля купи шин у глибині приміщення, а також колекція кострубатих лижних черевиків, розвішаних на гвіздках уздовж стіни. Приміщення не опалюване, і через жерстяні стіни й бетонну підлогу відчуття було таке, що ми зайшли в холодильник. Цей побутовий сарайчик цілком міг зійти за польовий морг. Єдиною перевагою собачого холоду була відсутність запаху від тіла.

Ми поклали мертвого чоловіка на стос палет, який виявився трохи закоротким, і кінцівки трупа звисали з боків. Ми зупинилися на мить, щоб перевести дух. Я намагався не дивитися на почорніле обличчя. Читав колись про обмороження, про те, як чорніють і відпадають пальці й носи, але ніколи не бачив цього зблизька. Поліцейський нарешті вирішив зробити кілька знімків. Енді носком черевика чухав собі гомілку. Софія здригнулася, приклала складені ківшиком долоні до рота й подмухала на них, а тоді згадала, що нещодавно торкалася трупа, і опустила руки. Сфотографувавши все, що хотів, поліцейський повернувся до нас.

— Дякую, хлопці, — сказав він. Софія закотила очі, нагадуючи, що тягнула сюди труп разом з нами. Поліцейський повів далі, трохи затинаючись, але виправляти свою помилку не став: — Я не чіпав би тіла, але насувається заметіль, і я не хотів потім викопувати його з-під снігу.

Коп був на кілька дюймів вищий за мене (може, через черевики на товстій підошві) і на кілька кілограмів важчий (я міг би звинуватити в цьому пухку куртку, якби не його круглі щоки). На поясі не було кобури. Я не знаю, чому звернув на це увагу. У поліцейського були темно-зелені очі, і на віях замерзли кришталики льоду. Було очевидно, що цей ранок вибив його з рівноваги, бо погляд безладно блукав приміщенням і лише після цього впав на тіло, що, здавалося, остаточно зупинило мисленнєвий процес працівника поліції.

— Мене звуть Ерні, — озвався я, сподіваючись повернути його до реальності. — Ернест Каннінґем. А це Ендрю Мілтон. Софію ви вже знаєте. Вона також Каннінґем, дефіс, Ґарсія.

— Ґарсія, дефіс, Каннінґем, — виправила Софія, усміхаючись.

— Забираймося, дефіс, звідси, — сказав Енді. Як і коп, він дещо закляк і весь цей час простояв, утупившись у тіло. — У мене мурашки по шкірі від цього.

— Ох… — Поліцейський нарешті звернув на нас увагу. — Дарій. Точніше, офіцер Кроуфорд, але Дарій теж підійде. Якось зависоко для формальностей.

Він простягнув мені руку. Я показав на внутрішній бік його зап’ястка, де на манжеті виднілася темна пляма. Така сама пляма лишилася на його другому рукаві — мабуть, від того, що тягнув тіло.

— У вас кров на куртці, офіцере Кроуфорде.

Руки́ йому я не потиснув. Каннінґеми не вірять у фамільярність у межах правоохоронної системи.

Кроуфорд зблід. Він глянув на свої руки та втягнув повні груди повітря.

— Усе гаразд? — запитав я.

— Я, ем-м… нечасто маю справу з таким.

— З трупами?

— З убивствами, — утрутилась Софія.

— Що ж, може бути, але краще поки про це не говорити. — І Кроуфорд непереконливо всміхнувся.

Там, на горі, він не здавався надто тямущим, але тут справляв ще гірше враження. Від вигляду крові йому явно стало зле, втім, схоже, це теж змусило його усвідомити, що він втрапив у ситуацію, з якою навряд чи зможе впоратися.

Енді беззвучно поцікавився: «Убивство?» — і здійняв брови до Софії. Я навіть по губах міг прочитати його недовірливий тон. Софія похмуро кивнула.

— Думаю, треба запитати, чи ви його знаєте. Вам знайомий цей хлопець? — повів далі Кроуфорд.

— Це допит? — уточнив я. У своєму житті я провів достатньо годин за дзеркалами Ґезелла[5], щоб відповідати на запитання, не знаючи, хто їх ставить і з якою метою. — Чому ви не допитаєте людину, яка знайшла тіло?

Кроуфорд похитав головою.

— Просто маю спитати, чи ви його знаєте. Я перебував найближче до цього місця, у Джинді, тож приїхав першим, але невдовзі тут будуть справжні детективи, які складуть переліки підозрюваних і таке інше. Утім, гадаю, мені варто з’ясувати, чи він жив тут, чи прийшов з-поза хребта. Може, якийсь нічний лижник заблукав.

— На ньому немає лиж, — зауважила Софія.

Я помітив, що вона теж була дуже блідою — як сніг на землі.

— Так, згоден. Але, будь ласка, гляньте на нього уважніше. — Він відкрив на телефоні знімок чоловікового обличчя зблизька. Воно було майже все чорне, із чорними губами. — Не здається знайомим?

Ми всі похитали головами. Я не лише не впізнав його, а й засумнівався в тому, що це взагалі було обмороження. Софія зненацька здійняла руку й побігла до дверей. Я провів її поглядом, спантеличений, а тоді знадвору вітер приніс звуки блювання. Ми з Енді переминалися з ноги на ногу, намагаючись зрозуміти, чи варто йти за нею, чи ми лише змусимо її почуватися незручно. Обидва вирішили не йти.

Зупинюся тут, щоб сказати: я знаю, що жінки в книжках блюють лише тоді, коли автор натякає на вагітність. Схоже, деякі письменники вважають, що нудота — це єдиний симптом вагітності, ба більше, що вміст шлунка має вискочити з рота жінки вже за кілька годин після важливого для сюжету акту запліднення. Кажучи «деякі письменники», я, звісно, маю на увазі чоловіків. Я не розповідатиму вам, на які подробиці звертати увагу натомість, але Софія не вагітна, гаразд? Їй можна блювати просто так, коли заманеться.

— Гаразд, — мовив Кроуфорд, повернувшись до нас із Енді. — Він здавався задоволеним нашою реакцією на знімки та вочевидь відчував, що виконав свою частину розслідування. Складалося враження, що тепер навіть тіло бентежило його менше. — Думаю, наразі це все.

Поліцейський підійшов до завалених мотлохом лавок, покопирсався там і дістав жовтий навісний замок з ключем, що стирчав з нього. Ми вийшли надвір, Кроуфорд зачинив скрипучі жерстяні двері й узявся прилаштовувати замок.

— Я сказав би вам не відходити далеко…

— …Але не можете, — закінчив за нього я.

— Ернест уже робив це раніше, — додала Софія, вигулькуючи з-за стіни й витираючи рукою рота. — Трупи, — додала вона якось присоромлено, наче це все пояснювало. — До такого неможливо звикнути.

Кроуфорд важко видихнув. Він мав утомлений вигляд. Мені він видався сільським копом з тієї категорії поліцейських, котрі більшу частину кар’єри проводять, закинувши ноги на стіл або роздаючи штрафи за перевищення швидкості туристам на кшталт Люсі. Здавалося, його зовсім не цікавлять ця справа й це тіло, а просто дратує, що його зрання витягнули із затишного кабінету.

— Гаразд, тоді чекатимемо на решту. Я так розумію, до вас має приєднатися ще один гість?

— А це тут до чого? — запитав я.

— Ну, неважливих подробиць не буває. Буду в гостьовому будинку на випадок, якщо вам знадоблюся. Але сподіваюся, що невдовзі приїдуть детективи, хоча це залежить від погоди й заторів.

Кроуфорд непевно глянув на поплямоване хмарами небо й замкнув двері.

— Убивство? — нив Енді, поки ми спускалися зі схилу. Натовп уже розійшовся, але де-не-де все ще стовбичили поодинокі роззяви. Мабуть, спостерігали, як ми заносимо тіло в сарай. Я радів, що в будівлі не було вікон, інакше вони пообморожували б лоби, намагаючись зазирнути досередини. — Він явно загаявся надворі допізна й замерз на смерть. Ти ж уже навіть не лікарка, але вв’язуєшся в це все й кажеш копові, що це вбивство?

Я не знав, що Софія більше не працює хірургом. Мені було цікаво, чи про це перешіптувалися Евонна й Енді, коли вона підвела руку у відповідь на Кроуфордове запитання. Я міркував, чи стосується це якось п’ятдесяти тисяч доларів, які вона хотіла десь дістати. Я зиркнув на Софію. Якщо Енді хотів зачепити її за живе, то йому не вдалося. На її обличчі не здригнулася жодна жилка. Воно нічого не виказало.

— Кров? — міркував я вголос, намагаючись розібратися в ситуації. — В офіцера Кроуфорда залишилася кров на рукавах після того, як він ніс тіло. Якщо цей хлопець замерз на смерть, то звідки кров? Ти кажеш, що його вбили?

— Але в нього було чорне від обмороження обличчя, — заперечив Енді. — Що ти, в біса, сказала тому копові?

Якби наша родина мала девіз, він був би такий: «Non fueris locutus est scriptor vigilum Cunningham». З латини це означає: «Каннінґеми не розмовляють з копами». Я не знаю латини; мені не соромно в цьому зізнатися, але я це нагуглив. Я знав, що Енді висловив обурення співпрацею Софії з поліцією виключно від імені Евонни. Для Енді було звичною річчю передбачати, що подумала б Евонна, і приставати на відповідну позицію. Його друге ім’я мало би бути Посередник.

— Це кров з рани на шиї. Ви несли його ноги, тому не роздивилися. І це не обмороження на обличчі, — сказала Софія. — Це кіптява.

— Кіптява? Як від вогнища? — озвався я. — На снігу?

— У нього повні дихальні шляхи кіптяви, ціла кірка на язику. Якби ми його розпанахали, то знайшли б кіптяву в легенях, це точно. Але це не має жодного сенсу. Якби на ньому були хоч якісь опіки і якби він не лежав на снігу, який навіть ніде не підтанув, я без зайвих сумнівів назвала б і причину смерті.

— Просвіти нас. — Енді не здавався переконаним.

— Він загинув у пожежі.

Розділ 8

Сподіваюся лише, що я, коли помру, теж буду темою для жвавого обговорення за сніданком. Цього разу ми їли разом з усіма (схоже, учора Евонна забронювала окрему залу), і в їдальні було дуже гамірно. Прямуючи повз довгі дерев’яні лави, я ловив уривки розмов: «Геть задубів!»; «Минулого року я грав у „Гол ейт“ і теж застряг у „бункері“[6], хоч і не так катастрофічно, як цей хлопець; у нього поганенький чип»[7]; «Я чула, що він узагалі тут не живе»; «Очей не спускатиму з Джейсона й Голлі».

Я сунувся в черзі, човгаючи повз сріблясті посудини, у яких парувала їжа, і потихеньку наповнював собі тарілку. Бекону ніхто не чіпав. Мабуть, останні події змусили гостей замислитися про швидкоплинність життя й відмовитися від насичених жирів. Я поклав собі бекону й пішов до столика, де сиділи мої рідні, сів біля Люсі, навпроти Софії. Так я опинився значно ближче до матері, ніж мені хотілося б, але подумав, що проігнорувати вільне місце й сісти з іншого боку від Енді й Евонни було б надто демонстративно. Люди за кожним столиком обмінювалися теоріями щодо смерті чоловіка в горах, і я подумав, що для Софії це було б чудовою нагодою висловити свою версію, але вона була незвично мовчазною, длубалася виделкою в їжі, але жодного разу не піднесла її до рота. Натомість я слухав, як Марсело обережно обороняється у відповідь на нову інвестиційну ідею Люсі — якусь настільки відчайдушну й багаторівневу схему, що їй явно потрібен був ліфт. Раніше я кепкував з невістки, а тоді зрозумів, що такі компанії полюють на жінок, використовуючи проти них феміністичні ідеї фінансової та кар’єрної незалежності, пропонуючи їм штучне відчуття важливості. Люсі, дружина в’язня, мала неабияку схильність до залежності від бутафорського успіху, тому була для своєї компанії бездоганною жертвою.

Слід віддати належне Марсело й зауважити, що він витримував атаку «бебі-боса» спокійно й гідно, чекаючи, коли вона втомиться.

— Я радий, що ти почуваєшся частиною чогось важливого, але будь обережна. Бо станеться, як із тією автівкою, яку тобі дали. — Схоже, він усе-таки не зміг стриматися й дозволив собі контратакувати. — Я чув, що такі угоди дуже суворі. Можеш лишитися з дорогою позикою.

— Я знаю, що роблю, — засопіла Люсі. — Власне, за ту машину ми все виплатили завчасно, — додала вона гордо, але Марсело їй вочевидь не повірив. Після того Люсі мовчала.

Я роззирнувся кімнатою і побачив офіцера Кроуфорда, який сидів наодинці біля вікна й дивився на гори. Чекав на справжніх детективів, щоб нарешті піти додому? Хтозна. У їдальні ввімкнули все світло, але через загрозливе небо за вікном здавалося, що вже вечоріє. Можливо, поліцейський дивився на дорогу, що вела до комплексу, позаяк боявся, що її завалить снігом і він тут застрягне. Потім я зрозумів, що з того вікна могло бути видно сарай, тож, може, Кроуфорд просто наглядав за ним. Мені було соромно, що настільки його недооцінив. Мабуть, він міркував про те, що сказала йому Софія. Я теж про це думав, пригадуючи сліди й те, як вони металися туди-сюди на невеликій ділянці, мов у невидимій коробці. Тепер я знав, що саме тоді побачив: останні кроки чоловіка, охопленого вогнем. Безладний танок без жодної цілі або відчуття напрямку — він навряд чи бачив щось, крім полум’я. Та все ж таки… ніде не було ані краплинки підталого снігу.

— Я лише кажу, — натхненно підвищив голос Енді, пояснюючи щось Евонні, чим висмикнув мене з роздумів, — що тепер, після біткойна, ми знаємо, куди дивитися. Ніхто вже не говорить про подвоєння чи потроєння ставок, як це було з традиційними акціями. Тепер усе по-іншому.

Я помітив, як Софія вийняла з кишені клаптик паперу, тріумфально нашкрябала на ньому хрестик, а тоді підморгнула мені. Лише тоді я зрозумів, що геть забув про свою картку. Я не міг заповнити клітинку про Люсі, бо вона говорила не зі мною, а з Марсело. Я міг би викреслити праву нижню клітинку — «Зламана кістка (АБО хтось помирає)», — але вирішив, що це було б нетактовно. Тобто нетактовно робити це на очах у всіх. А виграти я хотів.

Посеред столу стояла піраміда з круасанів. Енді потягнувся до неї, але Евонна ляснула його по руці.

— Я помив руки, — заскиглив він.

— Деякі речі не відмиваються.

Вона обгорнула круасан серветкою і поклала його на тарілку Енді. Той похнюплено взяв до рук ніж і виделку.

— Не хвилюйся. Він устигне до бурі, — казав Марсело до Одрі, але за нашим столом панувала така незручна тиша, що всі нашорошили вуха, сподіваючись на розмову.

Усі, включно зі мною.

— А ми залишаємося тут? — запитала Люсі.

— Думаєш, вони виселяють весь комплекс щоразу, коли хтось влітає в дерево на екстремальних спусках? — Марсело буденно похитав головою. — Люди помирають на природі. А надто без відповідних навичок і знань… Якщо не поважаєш гору, то на що ти розраховуєш?

Він знизав плечима з упевненістю людини, яка вважає, що успіх у якійсь одній сфері миттєво робить її майстром у всьому. Я бачив, як Марсело верещить, наче вередливий підліток, через пінку на поверхні лате: якщо він не поважає бариста, то навряд чи шанує гори.

— Ніхто не поверне нам гроші, — додала Евонна, сьорбаючи апельсиновий сік. Вона зиркнула на Софію, ніби чекала від неї якихось заперечень. — Ми залишаємося.

— Та й чому б ми мали їхати? — закінчив Марсело її думку. — Можна сказати, що тепер ми знаємо про всі небезпеки й готові до всього.

Ми з Енді одночасно зиркнули на Софію. Я із цікавості, щоб поглянути на її реакцію, а Енді — виклично. Софія шкрябала тарілку виделкою, але голови не підвела.

— Не думаю, що Майкл буде радий приїхати й побачити тут море копів, які розпитують усіх про якогось мертвого хлопця, — припустила Люсі.

— Його вони не розпитуватимуть, — сказав Марсело. — Уночі він був за двісті кілометрів звідси.

— Просто я не думаю, що варто нагадувати йому про…

— Майкл може вирішити сам. Коли приїде, — пролунав твердий голос Одрі.

Вона вміла закінчувати суперечки так, наче була матір’ю всім присутнім. Ми залишалися. Усі. Це не обговорювалося.

— А що, як це Чорний Язик? — нарешті заговорила Софія. Енді мало не вдавився круасаном, хрюкнувши та здмухнувши крихти зі столу. — Знаєте, найчастіше люди гинуть у пожежі не тому, що згоряють. Вони задихаються. Вогонь випалює кисень з повітря.

— Не за сніданком, люба, — сказав Марсело.

— Це трохи драматично, — кашлянув Енді, стукаючи себе по грудях, щоб скерувати круасан куди треба.

— Що таке Чорний Язик? — хором запитали ми з Люсі.

— Новин ви, бачу, зовсім не читаєте? — запитав Енді, махаючи в повітрі невидимим ножем, наче маніяк із «Психо».

— Я серйозно, — сказала Софія. — Енді, як я вже казала тобі надворі, мене непокоїть те, що…

— Не втягуй мене в це, — перервав Енді.

— Ерне?

— Я вірю тобі, але дуже мало встиг роздивитися.

— Я не довіряла б Ернестові в таких справах — йому не вперше бити в спину.

— Люсі, я серйозно, — благально повернулася до неї Софія. — Послухай. З того, що я читала, усе цілком…

— Наша маленька героїня визначила діагноз, так? І ми маємо вірити тобі на слово? — Голос Евонни був таким знущальним, що я витріщився на неї. Я думав про те, з яким притиском вона сказала «вірити». — Ти бачила те тіло, мабуть, хвилину. Чи дві?

— Я тягнула його з гори, чорт забирай. Повірте мені. Тут щось не так. Сподіваюся, друзі офіцера Кроуфорда невдовзі будуть тут, бо я не впевнена, чи він розуміє, у що вв’язався.

У таких книжках, як ця, поліцейських можна розділити на два типи: Єдині Надії та Останні Надії. На цьому етапі єдиною надією Дарія Кроуфорда було залишатися Останньою Надією. Я не був готовий довіряти йому, як не довіряв би хронічному підривникові. Схоже, Софія думала так само.

— Ти хоч себе чуєш? — Тепер було очевидно, що Евонна налаштована з неї знущатися. Усе це походило на сцену в шкільній їдальні. Якби в руках Евонни було какао, вона вилила б його Софії на голову. — Ти взагалі твереза?

Енді знову вдавився круасаном, і я приготувався застосувати прийом Геймліха, якщо це станеться втретє. Марсело із шумом втягнув у груди повітря, шокований ремаркою Евонни. Та мене це не дивувало. Після аварії Евонна категорично не пила і явно вважала обурливим будь-що інше, окрім цілковитої тверезості.

— Чому ж ти не зголосилася допомогти? — сказав я, просто щоб не мовчати і щоб Софія побачила, що не всі тут проти неї. Я не збирався допитуватися за столом, бо тоді всі точно пересварилися б, але хотів почути ще щось про цього Чорного Язика.

Евонна відповіла, навіть не глянувши на мене й не зводячи очей із Софії.

— Бо думала, що він запрошує справжніх лікарів, а не відсторонених від посади.

Пригадайте: я лише пів години тому дізнався, що Софія покинула хірургію, тож не мав часу як слід обміркувати цю новину. Я чомусь сприйняв це як прояв кризи середнього віку, бажання щось змінити в житті. Але тепер Евонна виголошувала звинувачення. Мабуть, саме це вона тоді прошепотіла на вухо Енді.

Софія почервоніла. Вона скочила на ноги, і на якусь мить мені здалося, що зараз вона перестрибне через стіл і день офіцера Кроуфорда стане ще гіршим, але натомість сестра лише склала свою серветку, кинула її на тарілку і заявила, перш ніж вийти:

— Я досі в реєстрі.

— А без цього було ніяк? — засичав я до Евонни, коли Софія зникла з поля зору.

— Я здивована, що вона тобі не сказала. Я думала, ви з нею нерозлийвода. Що ж, тепер усе зрозуміло.

— Сказала мені про що?

— Про те, що на неї подали позов, — криво посміхнулась Евонна. «Може, п’ятдесят», — відлунив у моїй голові Софіїн голос. — Сім’я людини, яка померла в неї на столі.

Енді за її спиною підніс невидиму склянку й закинув голову, підносячи її до губ. Тепер я зрозумів, звідки взявся такий нищівний осуд у голосі Евонни й чому вона з таким притиском говорила про тверезість. Звісно, Софія могла випити, але вона завжди знала міру. Що сталося? Чому вона не сказала мені?

Я повернувся до Марсело.

— Якщо її судитимуть, ти будеш її адвокатом?

Марсело майже благально глянув на Евонну, але наштовхнувся на її гострий погляд.

Він похитав головою і сказав просто:

— Нехай розбирається сама.

Це було на нього зовсім не схоже. Я завжди думав, що Софія була його маленькою принцесою.

— Ти взяв Майклову справу про вбивство, але не захищатимеш свою доньку?

— Майкл своє відсидів, — сказала Люсі. — Частково через тебе.

— Скільки можна його захищати? — виплюнув я.

Прозвучало це жорсткіше, ніж хотів, бо хоч я й сердився, але не на Люсі. Зараз ми з нею мали бути на одному боці, але вона достоту вирішила заховати голову в пісок і скерувати свій гнів на когось (на мене), замість того щоб прийняти свій біль і щось робити зі своїм зруйнованим шлюбом.

Щоб покласти край суперечці, Одрі застосувала свій класичний прийом демонстративного вставання з-за столу. Тепер усі мали встати й розійтися. Але я не закінчив. Я був розгніваний. Кроуфорд допитливо спостерігав за нашим столом. Мабуть, ми говорили голосніше, ніж нам здавалося. Мені було цікаво, чи знає він, що ми Каннінґеми (читай: підозрювані за замовчуванням). Офіцер натякнув на Майклів приїзд, тож я подумав, що він знає.

— Не можу повірити, що з нас усіх це кажу я, але невже ми щоразу розбігатимемося з-за столу, грюкаючи дверима? Невже не можна спокійно порозмовляти пів хвилини? Це родинне возз’єднання. Може, варто… навіть не знаю… почати якось возз’єднуватися?

Сам не розумію, чому це сказав. Можливо, смерть того чоловіка все-таки на мене вплинула, або ж у виразі обличчя Софії, яка, почервонілою, підводилася з-за столу, я побачив той самий остракізм, який відчував останні три роки. Можливо, я вирішив, задля кого готовий пролити кров. А може, переїв бекону.

Пойнятому полум’ям чоловікові, може, і не вдалося розтопити сніг, але моя мати могла б це зробити лише кількома словами. Уперше цими вихідними вона звернулася безпосередньо до мене:

— Родинне возз’єднання розпочнеться, коли приїде мій син.