Усі в моїй родині — вбивці

Розділ 30

Шепіт Ерін зринув на мене згори: вона кликала мене на ім’я. Хуртовина знову розбушувалася, і маленька капсула мого шале стогнала під натиском вітру, який напосідався з усіх боків одночасно: здавалося, що ми в підводному човні. Я лежав на дивані, поступившись Ерін ліжком на горищі й нарешті перевдягнувшись із готельного халата в труси й футболку з назвою гурту, якого більше не слухав. До прохання залишитися в мене Ерін спонукали самотність і страх, а не бажання якоїсь близькості, тож ми обоє розуміли, що на горище я за нею не підіймусь. У цій книжці немає інтимних сцен.

— Я не сплю, — сказав їй.

На горищі щось зашаруділо — мабуть, вона переверталася на другий бік.

— То що ти думаєш? — на мить шепіт Ерін прозвучав так, наче вона була дуже близько.

— Не знаю, — відповів чесно. — Я не можу викинути Чорного Язика з голови. Усі ці тортури такі театральні, наче з детективного роману.

— Вони майже порушують четверте правило, — відсторонено протягнула Ерін. — Вимагають наукового роз’яснення. От тільки не знаю, чи можна вважати тунель у снігу таємним ходом.

Я взявся писати книжки дуже давно, тож Ерін знала правила Рональда Нокса не гірше від мене. Мені було цікаво, чи сипле вона ними зараз, щоб створити відчуття, наче ми в одній команді. Як на мене, це було досить сміливо з боку жінки, яка так нахабно брехала, аби лише не мати дітей від мене. І яка вкрала моє горище.

— У цьому й проблема, — сказав я. — На такі вбивства одразу накидаються медійники. Про це писатимуть в усіх новинах, а за кілька місяців уже зніматимуть документальні фільми. Це показові вбивства. А тому їх легко скопіювати.

— Гадаєш, хтось хотів, щоб ми думали, що Чорний Язик серед нас?

— Що імовірніше: що славнозвісний убивця приїхав сюди по нас чи що хтось хоче, щоб усі так думали?

— Софія дуже затято переконує всіх у цьому, — зауважила Ерін. — Наче намагається нас налякати.

— Що ж, вона лікарка. Бачила одну з жертв. І вона не каже нічого такого, чого не було в новинах.

— Скидається на те, що ти її захищаєш.

— Ну треба ж мені комусь довіряти. — Я зрозумів, що це прозвучало надто жорстоко, і вирішив змінити тему. — Скажи, як Майклові вдалося переконати тебе розкопувати могили?

Схоже, я заскочив її зненацька.

— Ну, я взагалі не знала, що ми їдемо на цвинтар. Про це він не попереджав.

— Як ти взагалі в це влипла? — Останнє слово багатозначно зависло в повітрі, заповнивши всю кімнату.

— У Майкла й Люсі були фінансові проблеми. А в нас із тобою… ну… все змінилося, відколи… Коротше, Ерне, ми розуміли одне одного. Це була просто взаємна підтримка. Просто підтримка. — Я запитував не про це, але не наважувався її урвати. — Це як сніг на цій горі… я не знаю, як краще це описати. Здавалося б, крихітні сніжинки — а ось ти вже й загруз по коліна. Або попіл у легенях. Чи це надто цинічне порівняння? Я хочу сказати, що нічого наче й не змінюється, а тоді ти озираєшся й розумієш, що змінилося геть усе. Це почалося, уже коли ми спали в різних кімнатах. Але Люсі не знала.

Зізнання в тому, що вони зустрічалися довше, ніж я думав, — ще до того, як Майкл приїхав до мене додому вночі, — мало б стати для мене важким ударом. Але того дня я зазнав стількох ударів, що цього навіть не відчув.

Однак згадав Майклові слова тієї ночі, коли він приїхав до мене з тілом Алана: «Люсі дізнається». Адже в суді, де кожну дрібницю пережовують годинами, його інтрижка легко могла розкритися. Та Люсі явно ще не знала, інакше не реагувала б так на новину про те, що вони провели разом одну ніч. Що було б, якби вона почула таке? «Люсі дізнається». Майкл сказав це, коли вони з Ерін уже зустрічалися. Чи знала Ерін, що тоді він ще сподівався зберегти свій шлюб, а порвати з Люсі вирішив уже пізніше? Я також помітив, що Люсі була вбита горем, дізнавшись про Майклову смерть, тоді як Ерін трималася досить непогано. Може, вона знала більше, ніж я думав?

Зрештою вирішив, що почув достатньо.

— Я мав на увазі, влипла в оце все.

— Знаю, що це нічого не змінює, але ми з Майклом ніколи не хотіли…

— Так, так, я не хочу про це чути. Скажи мені, що Майкл тобі розповів. І головне — чи ти йому повірила.

— Спершу не повірила. Він довго мене переконував. Але знайшла сумку грошей, яку ти ховав. Майкл сказав пошукати її. Мені не вірилось, але я не могла зрозуміти, навіщо йому брехати, тож вирішила послухатися. Ти наче й не намагався її ховати. — Сказала це так, наче я був винен, що вона її знайшла. Як колись, коли ми ще були щасливі, могла сказати, що не хотіла, але з’їла шоколадку, бо я лишив смаколик там, де він «дивився» на Ерін. — Після цього я розмірковувала й перевіряла інші речі, про які він мені розповів. І, може, якась частина мене хотіла, щоб його історія виявилася правдивою. Я досі не могла оговтатися від того, що між нами сталося, і це було… це прозвучить божевільно, але я сприйняла це як шанс на спокуту. Я взялася допомагати йому, бо думала, що так ми з ним зможемо залагодити провину перед тобою. Я витягнула з Майкла обіцянку, що ми розділимо гроші з тобою. Це мали бути наші гроші, Ерне… твої, мої та Майклові.

«Це гроші родини».

Знову ця фраза. Тільки цього разу я нарешті її зрозумів.

— Ти ж зараз не про сумку. Ти думала, що викопуєш… — «То це все через якусь мапу скарбів?» — Чекай, що саме, ти думала, ви поїхали викопувати?

— Коли Майкл виходив із в’язниці, то попросив мене сказати всім неправильну дату. І винайняти вантажівку, бо йому треба дещо забрати, а це потрібно буде зробити вночі. Він сказав, що знає, куди саме ми їдемо, і що йому потрібен буде один день після звільнення, щоб завершити всі свої справи. Тож я зробила все так, як він просив, а тоді ми раптом опинилися на кладовищі. Я сказала йому, що не хочу таким займатися, а він відповів, що це просто ґрунт і дерево та що йому потрібна моя допомога. У вантажівці були мотузки й блоки, і так ми підняли труну із землі. Майкл прочинив її, зазирнув усередину і сказав, що ми повеземо труну із собою. Тож ми затягнули цю штуку в кузов і приїхали сюди. Він здавався задоволеним. Не схоже, щоб він передбачав, що його вб’ють. Ваш батько був грабіжником, тож я вирішила, що в домовині просто ховали щось цінне. Навіть не знаю… діаманти? Звісно, я не думала, що ми викопуємо труп, якщо ти ще маєш стосовно цього сумніви. Мене б звідти мов вітром здуло.

— Ти казала, що Майкл не відповів на запитання, що саме продавав йому Алан. Утім якщо ти погодилася викопувати труну на кладовищі, то чому не поцікавилася, що там?

— Я цікавилася. Він сказав, що не може розповісти. Задля моєї безпеки.

— А чому не спитала мене?

— У мене склалося враження, що всі, хто знає про ту труну, або помирають, або потрапляють у нещасні випадки, — зауважила Ерін, багатозначно натякнувши на мою руку. — Скидається на те, що Майкл мав рацію.

— І, може, усі ці події пов’язані. Скажімо, Зелені Черевики — це й справді лише якась випадкова людина. Його вбили так, щоб навести всіх на думку про Чорного Язика. Або ж його вбили, бо він чомусь завадив. Що, як Майкл увесь цей час був справжньою ціллю?

— Це значить, що в небезпеці всі, хто знає про труну й про те, що в ній, — сказала Ерін.

Марсело теж говорив мені щось таке. Він не знав, що у вантажівці, а Ерін не знала, що в труні. За цією логікою, я був наступною жертвою Чорного Язика, бо знав найбільше.

— У такому разі ти повинна сказати мені ще дещо. Тепер нам немає сенсу брехати одне одному. Ми були в шлюбі чотири роки, і тобі все одно було неприємно цілувати мене на людях. Але з Майклом ти… не розумію.

Я замовк на мить, сподіваючись, що вона сама зрозуміє, про що я, щоб мені не довелося закінчувати речення й викривати той факт, що я не зводив з них очей.

— Не розумію, куди ти хилиш. Як на мене, зараз не час пережовувати наші проблеми з близькістю.

— Перед готелем, перш ніж Кроуфорд арештував Майкла, ти щось забрала з його задньої кишені. Що то було?

Їхні прилюдні обійми спершу здалися мені дивними, але я подумав, що так зациклився на цьому, бо ревнував і мене зачепила демонстративність жесту Ерін. Та побачивши ту сцену ще раз на записі з камери Джульєтт, знову подумав, що тут щось не так. Вона сунула руку до задньої кишені його джинсів. У сушарні Майкл збирався щось мені показати, перш ніж віддати ключі від вантажівки, але не знайшов цієї речі. Тоді ревнощі все-таки завадили мені обміркувати це як слід. Я знав свою дружину. Вона ненавиділа прилюдні пестощі.

Згори до мене долинуло якесь шарудіння, після чого на подушку біля моєї голови щось упало. У будиночку було темно, але я намацав якусь невелику пластикову річ, схожу за формою на кришечку від пляшки, але трохи більшу й глибшу. Власне, вона дужче скидалася на склянку для шотів. Я підняв річ, силкуючись роздивитися її в блідому місячному сяйві, що сочилося з-поза хмар. Одна з поверхонь легенько зблиснула, наче підморгуючи. Щось дзеркальне. Прозорий пластик, може, навіть скло.

— Який кмітливий, — сказала Ерін.

Я пригадав, як тоді, коли Майкл виїжджав з мого подвір’я, приладовою панеллю прокотилася склянка для шотів і впала під сидіння. Тоді мене більше турбувало тіло в салоні, але зараз я зрозумів, що це була саме та річ, яку я тримав у руці. Не склянка для шотів, а лупа ювеліра. Вона справді за формою трохи схожа на склянку: «денцем» там слугує збільшувальне скло, а відкриту частину треба прикладати до ока. (Моя редакторка залишила дуже корисну примітку: «Правильно називати це окуляром», тож я вдам, що дуже ерудований і пригадав це ще тоді.)

Окуляр вигляд мав достатньо невинний, щоб не опинитися серед доказів, але був достатньо важливий для Майкла, щоб той витягнув цю штуковину з-під сидіння до того, як його арештують, і здав разом з іншими особистими речами під час арешту, щоб отримати, вийшовши з в’язниці.

— Навіщо ти це забрала? — запитав я.

— Поворуши мізками, Ерне. Я думала, що ми викопали щось цінне. Типу діамантів, розумієш? Може, якісь золоті злитки? Щось цінне, що можна вкрасти й заховати в труні. Навіщо йому це? Точно щоб оглянути щось коштовне. І в Алана був ломбард, хіба ні? Мені все здавалося очевидним. А забрала я його, тому що… — Ерін прокашлялася, явно присоромлена. — Майкл нічого не розповідав мені про труну, тож, може, хотіла подивитися сама. На випадок, якщо щось піде не так, як я передбачала. З Люсі.

— Ти відчувала, що не можеш йому довіряти? Якщо зрадив когось, то зрадить і тебе?

Я не зміг утриматися від цієї шпильки, хоч і розумів, як це по-дитячому. Мабуть, пігулки Евонни розв’язали мені язика. Я ніколи такого не сказав би, якби був при своєму розумі.

— Може… частково… — промовила Ерін тим низьким, присоромленим тоном, який використовують люди, коли визнають щось неприємне. — Майкл дуже довго не наважувався розповісти Люсі про нас і знав, що я не розповім тобі, поки він не погодиться поговорити з нею. Я благала його виплатити її борги, щоб ми могли почати із чистого аркуша. Гадаю, він надіслав їй папери про розлучення лише тому, що досі сердився на тебе. Я тоді вперше подумала, що він хотів забрати щось у тебе. І коли ми сюди приїхали, це відчуття повернулося. Мене наче виставили напоказ.

— Тож ти забрала в нього окуляр, щоб він не міг перевірити цінність того, що в труні, поки ми тут, і не відмовив тобі в частці.

— Коли ти так це кажеш, здається, наче в мене параноя, — зауважила Ерін. — Але він дав ключі тобі, а не мені. Я не хотіла, щоб Кроуфорд і Софія дізналися, що там, і розповіли решті. Я знала, що ти ховав від усіх сумку з грошима, тож подумала, що й це захочеш приховати. Саме тому сказала, щоб ти подивився на самоті.

Я почув, як Ерін легенько цокнула язиком. Я добре знав цей звук: він означав, що її щось бентежить і вона не може заснути. Тоді я гладив дружину по плечу, аби вона знала, що я поруч. І тепер з подивом відчув, як смикнулась рука, коли машинально потягнувся до чогось біля себе. М’язова пам’ять.

— Але, звісно, я помилилася щодо золота в труні. — Вона вичікувально замовкла, але я не заковтнув наживки. — Тож тепер у мене є нова теорія. Думаю, він хотів перевірити твої гроші.

Я замислився на мить. Ерін не помилилася. Я мало знав про фальшиві гроші, але на справжніх банкнотах цілком могла бути якась мікроскопічна позначка: серійний номер абощо. Згодом я перевірив свою здогадку, тож тепер знаю, що мав рацію.

— Не схоже на дорогу річ, — сказав, крутячи окуляр у руках. Тепер, коли очі пристосувалися до темряви, я міг роздивитися його краще. — Щось таке може бути в шкільній лабораторії. Я думаю, їх легко придбати. Але твоя правда щодо Алана. У нього мала бути така річ, і Майкл, найімовірніше, забрав окуляр у нього.

— Може, Алан хотів перевірити Майклові гроші й помітив щось підозріле? І саме тому сталася та сутичка?

— Досі міркую, де Майкл міг дістати двісті шістдесят сім тисяч без відома Люсі, — зізнався я. — Це великі гроші. Але навіть Марсело про них не знав. І ти теж, якщо вже на те пішло. Не виключено, що він розповів тобі, просто щоб ти перевірила, чи вони досі в мене.

— Але якщо він знав ще тоді, що гроші фальшиві, то навіщо просив мене їх шукати?

— Не знаю.

— Може, усе було навпаки? — припустила вона. — Гроші приніс Алан, а Майкл виявив, що вони фальшиві.

Я замислився над цим припущенням. Майкл чітко сказав, що купував щось в Алана. Але чи правда це? Чи міг Майкл щось продавати?

— Але якщо це фальшиві гроші й він убив Алана спересердя, то навіщо брати непотріб?

— Ти витратив частину, — промовила Ерін.

Це не було запитанням.

— Трохи. Але в мене не виникло жодної проблеми.

— Може, вони й фальшиві, але це не означає, що це непотріб. А якщо вони мічені? Ну, знаєш, як поліція маркує гроші?

— Можливо.

Я щось проґавив, але поки не розумів, що саме. Інтуїція підказувала мені, що в одній з теорій Ерін, у якихось її словах, було зерно правди, яке наблизить нас до розгадки. Але поки не міг збагнути, що саме. Зі слів Майкла, вони з Аланом побилися через те, що грошей було замало, тож навряд чи вони були фальшивими.

У нас скінчилися теорії, тож запала тривала мовчанка. Здавалося, що наша капсула-шале занурилася під воду ще на кількасот метрів і тепер рипіла від напруги ще гучніше. Я вже подумав, що Ерін заснула, коли блідий овал її обличчя раптом виринув наді мною: вона дивилася на мене, визираючи з горища.

— Чи є якийсь сенс просити в тебе пробачення? — запитала вона.

— За що?

— За все, напевно.

У тому, як її голос линув до мене згори, поки я лежав горілиць, розмовляючи із зорями, ховалася якась метафора, але я досі не знаю, яка саме.

— Гаразд.

— Що гаразд?

— М-м-м…

Я щосили намагався вдати мляву сонливість, але був певен, що вона чує, як калатає моє серце. Здавалося, піді мною аж дрижить подушка.

— Навіть не спитаєш чому?

— Ти говориш, бо маєш що сказати, чи тому, що не можеш заснути?

Я не хотів гарикати на неї — у шлюбі це може бути припустимо, бо тоді до любові часто домішується крихта жорстокості, але тепер, коли ми вже не разом, найменша гострота в голосі здавалася вбивчою.

— Може, і те і те? — Її голос звучав мало не благально.

— Добре, — поступився я. — Але завтра я ганятимусь за серійним убивцею, і, якщо буду невиспаним та млявим, винною будеш ти.

У темряві забіліли її зуби. Усмішка.

— Ось тепер я його впізнаю.

— Не треба просити в мене пробачення, Ерін. Я не мав на тебе тиснути. Думав, що ти щаслива, думав, що ми разом хочемо народити дитину. Тоді не помічав, що насправді підштовхую тебе до цього. Я довго на тебе сердився, та це був твій вибір і яке я взагалі маю право тебе до чогось примушувати? Проте тобі не треба було брехати. А ще волів би, щоб ти обрала будь-кого, тільки не Майкла, тому через це завжди сердитимусь. Але я не маю права більше нічого в тебе просити. І не треба в мене просити побачення.

Це була не зовсім правда. Правда була в тому, що я не хотів лежати й слухати її виправдання. Я чув їх уже вдосталь: у психолога і вдома, пошепки та криком, читав у повідомленнях і в листах, крізь сльози й зі злості. Я думав, що почув уже всі.

А тоді Ерін здивувала мене, сказавши:

— Я вбила свою матір.

Розділ 31

У маленькій кімнаті ці слова прозвучали, наче вибух. Я гадки не мав, що на це відповісти. Я знав, що її виховував батько — це була одна з причин, чому ми так швидко порозумілися, коли познайомились, — але Ерін казала, що була ще малою, коли її мати померла від якоїсь хвороби.

— Вона померла, народжуючи мене. — Її голос був не набагато гучнішим за шепіт. — Ти зараз скажеш, що я не винна, але це не має значення. Так казав мені батько, і я вірила. Досі вірю. Я вбила її. Знаю, що так буває. Знаю, що це не моя провина. Саме тому стала говорити людям, що це був рак. Так вони просто співчувають і не кажуть про мою невинуватість. Але батько торочив мені щодня, аж до своєї смерті, що це моя провина. Я завжди знала, що він радо обміняв би мене на неї.

Мені було відомо, що її батько — людина жорстока, але я не знав, що він настільки цькував її, настільки звинувачував і ненавидів.

— Казати таке дитині… це жахливо. Я не знав.

— Будь ласка, повір, я не хотіла завдати тобі болю, я просто… Коли ми заговорили про дитину… — Я почув, як зірвався її голос, наче вона зібралася схлипнути, але вже за мить опанувала себе. — Ти був такий щасливий, Ерне. Я не розуміла, як ти можеш із таким захватом говорити про це, але в тебе світилися очі навіть від розмов. Я дуже хотіла бути такою, якою ти хотів мене бачити. І ти так радів, коли я погодилась. А тоді… Я не кажу, що це твоя провина, — просто намагаюся пояснити. Мені стало страшно. Мені потрібно було трохи часу. Я збиралася приймати таблетки лише кілька тижнів, поки звикатиму до цієї думки. Господи, це були чудові кілька тижнів. Мені здається, я ніколи не бачила тебе щасливішим, ніж тоді. Я бачила це щастя у твоїх очах і не могла змусити себе його зруйнувати. А тоді кілька тижнів розтягнулися на кілька місяців, які перетворилися на рік. Аж тут тобі закортіло зрозуміти, що відбувається, і ось ми вже їдемо до лікарні здавати твої аналізи, і я збагнула, що загнала сама себе в глухий кут і зізнаватися вже пізно. Тож я далі підігрувала тобі, знаючи, що мені не лишається нічого іншого, окрім як припинити приймати таблетки й улаштувати ту дивовижну вагітність, перш ніж ти все зрозумієш. Але я не могла цього зробити. Це як кидати монети в ігровий автомат. Я весь час відкладала. Я думала, що викину ще одного листа з лікарні, прийму ще один дзвінок, а тоді буду готова. Кожен блістер був моїм останнім, відтак я йшла виписувати ще один.

Тепер я теж плакав.

— Я просто хотів тебе — такою, якою ти була. Ти не була для мене способом отримати дитину. Я був такий радий тільки тому, що ми робили це разом. Я до тебе дослухався б.

— Але якби я сказала, ти б уперся. Ти, певно, не зрозумів би цього й поводився б, як умієш, — невинно і з жартами. Може, за рік чи два тобі набридло б, але ти намагався б мене переконати. Я не змогла б розповісти про маму. Я нікому не розповідала про це, відколи стала підлітком, бо відчувала, що брехати про рак безпечніше. Я дуже боялася осуду. Подумала, що із часом зможу дати тобі те, чого ти хочеш. Я справді намагалася. Я не прошу в тебе співчуття. Просто хочу пояснити, чому мені було так страшно. Так, я боялася болю, боялася, що помру, як вона. Але ще більше мене лякало, що зі мною це таки станеться, і тоді ти дивитимешся на дитину, якої так прагнув, тими самими очима, якими дивився на мене батько.

— Я так хотів сім’ю…

— Ох, Ерні. Я знаю.

— Що забув, що вже її маю. — Я зітхнув. — Вибач.

— Це я прошу пробачення в тебе, йолопе. — Ерін здушено засміялася. — Пробач, що брехала тобі. Я не хотіла бути жінкою, яка не змогла дати тобі те, чого ти хотів.

— Я все одно кохав би тебе.

І я досі її кохав, але не сказав цього. Це було б надто болісне зізнання, навіть з оксикодоном. Може, мені варто було їй це сказати. Може, це одна з причин, чому я про це пишу. Книжка — це матеріальний предмет, пам’ятаєте? Її пишуть, щоб хтось читав.

Запала тиша, а тоді голос Ерін знову зринув до мене згори.

— Хочеш піднятися сюди?

Я знав, що її бажання близькості є лише шоковою реакцією на смерть Майкла. Знав, що це було б стримано й не по-справжньому, а вранці всі рани знову роз’ятрилися б. Розумів це, але все одно лежав вагаючись.

— Понад усе у світі, — сказав я зрештою. — Але не думаю, що вчиню так.

Розділ 32

Наснилося наше весілля, хоча це більше скидалося на спогад, аніж на справжній сон. Майкл стояв, спершись на трибуну, наче це було єдине, що тримало його у вертикальному положенні. Він відчайдушно плентав язиком, намагаючись виштовхати назовні третє правило написання бездоганної промови дружби, а гості сміялися з його потуг. Навіть Одрі всміхалася. Майкл сьорбнув пива, здійняв палець: «Чекайте, у мене все вийде!» — гикнув, витер рота рукавом і все-таки змусив язик вимовити: «Щасливе життя — запорука щасливої дружини». Кімната вибухнула реготом, і брат щасливо всміхнувся, упевнений, що заслужив ці оплески завдяки ораторській майстерності. Знову гикнув. Але цього разу якось… по-іншому. Ще одна гикавка, але тепер було зрозуміло, що його нудить. За мить він уже схопився за шию, вирячивши очі й хапаючи ротом повітря. А гості все реготали й реготали, дивлячись, як з його губ сочиться пінява смола.

Ранок був сірий і похмурий: темні хмари повернулися й заклубочилися в небі з новою силою. Снігу навалило стільки, що двері довелося штовхати плечем, аби прочинити. Надворі ми з Ерін одразу вгрузли по коліна й здригалися від холоду що кілька секунд. Колючий сніг, що кружляв у повітрі, боляче щипався, наче зграя кусючої мошви. Автівки на парковці вбралися в білі перуки, а замети, які оповили гостьовий будинок, були схожі на завмерлі в часі хвилі.

Одягалися й виходили ми з Ерін швидко, майже не розмовляючи; між нами повисла незручна мовчанка, наче між давніми друзями, які переспали. Після нічних зізнань Ерін і її запрошення на горище ми не знали, що казати одне одному. Я спав у рукавиці, яка тепер мала підкладку з біоматеріалу. Я не зміг би її зняти, навіть якби захотів. Її доводилося просувати в рукави кількох светрів, які при цьому мало не лускали по швах. Дивлячись, як я змагаюся з одягом, Ерін допомогла мені напнути на вуха шапку. Учора мені довелося набігатися на холоді у вбранні, розрахованому на бібліотеку й камін, тож цього разу я вирішив бути готовим до всього. Я сунув пальці здорової руки в рукавичку й нацупив її глибше, допомагаючи зубами. Перш ніж вийти із шале, прихопив із собою праску, знайдену в одній із шафок. Ерін запитально здійняла брову, а тоді я побачив, як запитання, що здіймалося в її грудях, згасло на півдорозі. Мабуть, вирішила, що не хоче знати.

Окуляр ювеліра лежав у мене в кишені. Я прокинувся першим і встиг оглянути його в тьмяному ранковому світлі. На ньому було маркування «50х» — мабуть, збільшення. Я висмикнув п’ятдесятидоларову банкноту із сумки й здійняв її в руці, розглядаючи крізь окуляр.

Я знав дещо цікаве про австралійські п’ятдесятки завдяки анекдоту, який був на руку письменникам. Дві тисячі вісімнадцятого року старі жовті п’ятдесятки оновили, додавши під портретом Едіт Ковен уривок з її інавгураційної промови. На жаль, у цитату закрався одрук у слові «відповідальність», але його помітили аж за добрі пів року, коли в обігу були вже мільйони таких банкнот. Про це зручно було жартувати на вечірках, коли не знаєш, що сказати. Просиш у гостей кілька п’ятдесяток, знаходиш банкноти з одруками, розповідаєш історію і тріумфально завершуєш: «Це ще раз доводить, що нам, письменникам, замало платять: ми б одразу помітили помилку, якби хоч колись бачили п’ятдесятки!» (Публіка сміється.) Але це було все, що я знав про гроші. Оглянувши купюру, я виявив, що там таки був одрук, а це свідчило на користь того, що гроші справжні.

Були там і серійний номер, і перехресні кольорові риски, і невеличка голограма в нижньому лівому куті. Але всі ці ознаки, включно з одруком, були помітні неозброєним оком. Лупа для цього не була потрібна. А зі збільшенням я бачив кожну борозенку матеріалу й мікроскопічні павутинки, де зливалися чорнила різних кольорів. Окуляр був для чогось іншого. Я здався. Не було сенсу розглядати банкноту, коли я не знав, що шукаю.

Коли ми з Ерін порівнялися з парковкою, я легенько поплескав її по лікті. Вітер завивав так, що говорити не було сенсу, тож я просто здійняв праску й показав на «мерседес» Марсело. Ми почовгали туди. Я гупнув праскою — найважчим переносним предметом, який знайшов у шале, — об вікно, але скло лише тріснуло, не розбившись, і ввігнулося в центрі утвореного кратера. Тоноване вікно помережали довгі білі смуги тріщин.

Ця гидотна ідея зріла в моїй голові ще відучора — відколи я побачив розбите скло біля машини Евонни. Щоправда, тоді я був трохи заклопотаний виживанням і не мав нагоди втілити свій план у життя. Подумав лише, що ніхто не зверне уваги на розбите вікно в машині Марсело, коли завірюха наробила лиха й у «вольво» Евонни. Але не подумав про сигналізацію, яка завищала, щойно я вдарив по склу. Хуртовина завивала досить гучно, але я не був певен, що цього достатньо, аби замаскувати звук сирени. До того ж з напрямком вітру мені не пощастило, бо він відносив звук у бік гостьового будинку. Блимання фар також привертало увагу. Ерін стояла на чатах, але це ніяк мені не допомогло б, адже за такої погоди вона бачила не далі ніж на кілька метрів. Я мусив поквапитися.

Я вдарив по вікну ще раз, і воно ввігнулося глибше, наче яєчна шкаралупа. Крізь якийсь дрібний отвір засвистів вітер, але скло не розбилося. Ще один удар — і моя рука провалилася в салон. Кухонною рукавичкою (як зручно!) я змів уламки скла з рами і просунув руку всередину. Ерін нетерпляче підстрибувала на місці — їй хотілося якнайшвидше накивати п’ятами, але я вже бачив свою ціль. Я висмикнув цілу жменю тоненьких кабелів із гнізд і випростався. Та щойно зібрався повернутися до Ерін, як у щелепу мені влетів кулак.

На свіжий сніг добре падати, але мені не довелося. Ерін спіймала мене попід руки, наче рефері на боксерському рингу.

— Господи, Ернесте! — Марсело стрясав долонею, здивований, що побачив мене.

Я жваво випростався, мацаючи щелепу. Він ударив мене лівою рукою, тож проопероване плече трохи послабило удар — на щастя, бо саме на цій руці він носив «ролекс». Якби не хворе плече, то відчувалося б так, наче в мене кинули гирею. Попри це я був здивований, що всі мої зуби лишилися на місці.

— Ох, вибач, — сказав Марсело. — Я вийшов глянути на машину Люсі й почув сирену. Після всього, що тут сталося, подумав, що хтось… Чекай… Що ти тут робиш?

Марсело зиркнув на свою машину, вочевидь завваживши розбите скло. Я раптом згадав, що кинув праску біля дверцят. За ту хвилину, що порпався в машині, її вже трохи припорошило снігом, але все ще було видно. Я крадькома ногою заштовхав праску під автівку. Марсело підійшов до вікна. Якби він зазирнув досередини, то побачив би вирвані кабелі на приладовій панелі та зрозумів би, що тут щось не так.

— Я побачив, що буревій розбив вікно, — сказав я трохи заголосно, але це спрацювало, бо Марсело повернувся до мене. — У тебе там шкіряні сидіння. Подумав, що вони можуть зіпсуватися. Шукав, чим затулити.

— Молодець, — сказав Марсело, обіймаючи рукою мене за плечі й відтягуючи від автівки. — До біса ту шкіру, ходімо в тепло. Чекай-но…

Він зупинився й присів на одне коліно в снігу. Мій шлунок, який сьогодні вже кілька разів підстрибував, вирішив зробити ще один пірует. Марсело крекнув, зводячись на ноги, і простягнув мені щось. Але то була не праска.

— У тебе телефон випав, — сказав він, віддаючи мені пристрій.

Слухайте, я знаю, що хтось може вважати це порушенням шостого правила (жодного щасливого збігу), але кожному детективові час від часу потрібна дрібка удачі. Інтригу в романі вибудовано за рахунок того, що шанси героя на успіх постійно знижуються, але іноді, зовсім як у реальному житті, збіг обставин грає йому на руку. Чесно кажучи, я гадки не маю, чому Марсело не помітив. Може, занурився в роздуми, прораховуючи ціну нового скла. Може, мружився від снігу й не розгледів. Може, після зустрічі з моєю щелепою йому боліла рука й це відвернуло увагу. Зрештою, пристрій був схожий на телефон — маленький, прямокутний, явно електронний, з монітором, — але Марсело мав би спостерегти. Та я вирішив про це не думати й просто подякувати долі. Зрештою, вона завинила мені за вчора.

Тож вихопив з руки Марсело портативний GPS-навігатор, вирваний з приладової панелі, і сунув у кишеню, перш ніж вітчим його розгледів.

Перед гостьовим будинком була припаркована якась монструозна машинерія. Через яскраво-жовту кабіну, що сиділа на загрозливого вигляду металевих гусеницях, ця штуковина походила на гібрид танка та шкільного автобуса. З-під неї із сичанням клубочилася пара, двигун монотонно гуркотів.

Біля дивного транспортного засобу зібрався невеличкий натовп: Софія, Енді, Кроуфорд, Джульєтт і незнайомець, вигляд якого дав мені надію, бо я дозволив собі вирішити, що це детектив. Але підійшовши ближче, побачив, що він одягнений у блискучий синтетичний плащ із нашитим на грудях написом «СуперШред». На кожному елементі його вбрання був якийсь логотип: «Оклі» — на золотаво-блакитних лижних окулярах, «Скалкенді» — на бандані, що затуляла нижню половину обличчя (череп зі схрещеними кістками був саме на рівні рота), «Квіксілвер» — на пухких синтетичних штанах (велетенськими літерами на одній зі штанин). Незнайомець був наче обклеєний наліпками холодильник з пивом. Мені він здався схожим на сноубордиста: його ніс — єдина частина обличчя, яку було видно, — явно зазнав не одного перелому. Придивившись, я помітив той самий напис, що й на пальті — «СуперШред», — на боці танкобуса. Мабуть, цей чоловік приїхав з іншого відпочинкового комплексу, з-поза хребта.

Я вклинився в натовп між Енді та Софією. Сестра цокотіла зубами, страшенно бліда від холоду. Вона явно не надто зважала на те, що тут відбувалося, просто чекала, коли можна буде піти в готель. Я готувався до того, що на нас із Ерін (яка досі була в учорашньому одязі) заглядатимуться, але ні в кого не було сили на пустопорожні плітки. Усі уважно дивилися на Марсело, і на нас із Ерін не звертали уваги.

— Ми їдемо? — запитав я.

Танкобус був створений для пересування в глибокому снігу, і він точно був тут не для екскурсії.

— Ну? — урвала мене Джульєтт, звертаючись до Марсело.

— У шале нікого немає. Машина на парковці.

— Дідько.

— Можу відвезти вас на хребет, — заговорив Ходячий Білборд, і мені подумалось, що навіть голос його мусить мати якийсь логотип.

Я вирішив, що це міг би бути «Монстр енерджі». Якби він говорив не про зниклу жінку, то достоту понапихав би в коротке речення з десяток «чуваче» й «капітально». У незнайомця був легкий канадський акцент, із чого я дійшов висновку, що він є одним з тих мисливців на сніг, котрі проводять пів року в Північній півкулі й пів року — в Південній.

— Але в цій штуці ми нікого не знайдемо, хіба що наїдемо на неї.

— Що відбувається? — ще раз спробував я.

— Люсі зникла, — нарешті відповів Марсело — відсторонено, наче людина, яку питають: «Що я пропустив?» — під час перегляду фільму. — Ніхто не бачив її відучора.

І справді, Марсело вдалося так швидко мене спіймати, бо він уже був на парковці — перевіряв, чи на місці автівка Люсі. Мабуть, саме тому Евонни й Одрі тут не було: вони розділилися для пошуків.

Ходячий Білборд обвів нас поглядом.

— Перепрошую за таке запитання, але що, в біса, тут сталося? Джул, треба їхати в Джиндабайн.

— Це Ґевін. — Джульєтт узяла його за лікоть. Схоже, вони добре одне одного знали — мабуть, не мали вибору, працюючи на одній горі. Утім, вони не були дуже близькими друзями, інакше Джульєтт розповіла б йому про вбивство Майкла — Ходячий Білборд достоту про це не знав. — Хуртовина посилюється, і снігохід… — Джульєтт лагідно поплескала долонею по кабіні танкобуса, який лунко, металево бемкнув. — …є нашим єдиним варіантом. Ґевін запропонував відвезти нас.

— Але їхати треба зараз, — озвався той, стривожено позираючи на небо.

— Без Люсі? — запитала Ерін.

— Довго думати немає часу, — знизав плечима Ґевін. — У вас тут є поліцейські. А я сам по собі. Мені треба подбати й про своїх людей.

— Тут лише один коп, — виправив Марсело. — І то… Слухайте, їдемо або ми всі, або ніхто. Ми родина.

Мені було дивно таке від нього почути. Зрештою, Люсі була його невісткою, та й то колишньою, хоча я знав, що Ґарсії розставляють частини своїх складних прізвищ в іншому порядку, ніж я звик. Але якщо проблеми із законом були суто каннінґемською рисою, то штраф за перевищення швидкості, який підхопила Люсі дорогою сюди, можна було вважати її обрядом посвячення. Може, вона все-таки була однією з нас.

— Я дуже вдячна, що ти приїхав, — сказала Джульєтт. — Але ми не можемо залишити її тут. Принаймні спробуймо пошукати. Я буду твоєю боржницею.

— Шоти?

— Шоти. Як заведено у Вістлерів.

Спогади про якусь бурхливу гулянку так надихнули Ґевіна, що його окуляри аж змінили відтінок.

— Гаразд, то хто їде зі мною?

— Я, — озвався Енді.

Мене геть не здивувало, що брутальні феромони новоприбулого молодика пробудили дещо давно забуте в сумній душі чоловіка середнього віку. Або, може, він хотів зробити щось корисне. Чи просто покататися в тій дивній штуковині.

Ерін штурхнула мене попід ребра. «Хтось із нас мусить поїхати».

— Я теж поїду, — сказав я.

Ґевін, який, схоже, помітив мене лише зараз, простягнув мені рукавицю з логотипом «Норт фейс» для привітання. Я показав йому свою, квітчасту, чемно відмовляючись від рукостискання.

— Крута рукавиця, чуваче, — сказав він.

Кроуфорд ступив крок до снігохода, сподіваючись поїхати з нами, але Джульєтт заступила йому шлях.

— Вам варто лишитися тут і контролювати ситуацію. Ерін, Марсело… допоможіть Евонні й Одрі обшукати решту готелю. Софіє… — Джульєтт зміряла її поглядом. — …якщо чесно, тобі краще прилягти. — Сестра вдячно кивнула. — Ґеве, я поїду з вами й погляну на ті папери. Я знаю, чого ти хочеш. — Мабуть, вона помітила, як знову спалахнули його окуляри. — Але не нахабній. Просто гляну. Ернесте, Ендрю, застрибуйте.

Мене приємно здивувало, що Джульєтт знає наші імена, і я сказав про це. У відповідь вона знизала плечима й мовила лише, що з таким мізером гостей їй зовсім не складно всіх запам’ятати. Я всміхнувся на це, хоча в ситуації не було нічого веселого. По правді, я був радий, що вона їде з нами.

Ґевін обійшов свою страхітливу машинерію і відчинив дверцята. Ми видерлися невеличкою драбинкою на три щаблі, поки наш водій умощувався на своєму місці. Те, що було всередині, навряд чи можна було назвати салоном: замість сидінь там були лише дві сталеві лавки вздовж стін. Ми наче опинилася в морозильній камері — нещадний холод боляче стискав грудну клітку. Тхнуло бензином. Підлога дрижала від ревіння двигуна. Ґевін совав туди-сюди ручку перемикання передач завбільшки з гілляку.

Снігохід м’яко посунув між будівлями, а тоді Ґевін натиснув на газ, і тепер нас кидало по салону. Я вчепився в сталеву перекладину над вікном і спробував глянути крізь укрите памороззю скло. Ґевін мав рацію — у нас було більше шансів збити Люсі, аніж побачити. Зважаючи на гусениці, ми могли б навіть не відчути, якби її переїхали. Снігу намело стільки, що від доріг не залишилося жодного сліду.

Я вийняв з кишені навігатор з автівки Марсело. Він працював на сонячній батареї, але, на щастя, заряду ще трохи лишилося. Навігатор увімкнувся, і я взявся шукати в меню історію поїздок. Завантажилась простенька мапа. Комплексу «Скай лодж» на ній не було — лише крихітна стрілочка посеред порожнечі. Я зменшив мапу, поки не знайшов найближчу дорогу. Зелена лінія починалася від знаку «Пиво!» (здавалося, він був за тисячі кілометрів і років звідси) і вела спершу в бік Джиндабайна, а потім — я спантеличено почухав щелепу — огинала гору й сповзала в долину по той бік хребта. Судячи із запису камери Джульєтт, Марсело не було шість годин. Поставало питання: що він робив у комплексі «СуперШред» інші чотири?

— Це безглуздя, — гукнув Енді за п’ятнадцять хвилин.

Ми здолали вже, мабуть, половину схилу. Я бачив невеликий світлий ореол — прожектор на верхівці підйомника, — але більше нічого. Окрім того, на такій висоті схил був уже голий — жодного скелястого виступу, жодного дерева.

Ніхто не відповів Енді, тож він поплескав Джульєтт по плечу й повторив:

— Це безглуздя, кажу. Сніг давно замів сліди. Та й треба бути божевільною, щоб піти так далеко в таку погоду.

— Мусимо спробувати, — озвалася Джульєтт. Ми наче перегукувалися, сидячи в багажному відділенні літака. — З долини здається, що підйомник дуже близько, та й схил не такий крутий, як насправді. Що, як вона не змогла відкопати свою машину й вирішила, що підійметься пішки? А вже на півдорозі зрозуміла, що не дійде?

— Або вийшла на дорогу, щоб спіймати автівку, — додав я.

— Саме так.

— Але чому вона… — Снігохід підскочив, вибиваючи слова з грудей Енді, але вже за мить він сформував нові: — …взагалі вийшла в таку хуртовину?

— Може, злякалась, — припустив я.

Енді кивнув.

— Вона здавалася наляканою, коли Софія показала їй те фото.

Я подумав, що Люсі просто приголомшив вигляд мертвого чоловіка, але, може, Енді мав рацію. Вона тоді дуже розхвилювалася й одразу пішла геть. Що, як то була погроза з боку Софії? Було б досить сміливо робити це в усіх на очах, але я вже знав, що впевненості Чорному Язику не позичати. Але якщо це була погроза, то що це мало означати? «Я знаю про тебе?» Чи: «Я йду по тебе?»

Енді думав про те саме.

— Якщо вона й злякалася, то чого пішла сюди?

— Думала, що перейде хребет, — похмуро припустила Джульєтт.

Було очевидно, що вона не вірить у власні слова. Але чому тоді повезла нас сюди?

— За такої погоди? — Енді похитав головою. — Це було б самогубством!

Наші із Джульєтт погляди зустрілися на одну частку секунди, але вона одразу потупила очі. Я зрозумів, про що вона думає і чому вирішила, що Люсі могла піти в завірюху. Я пригадав, як Люсі розкидалася звинуваченнями в барі, а коли побачила фото Зелених Черевиків, одразу вибігла в коридор. Можливо, Софія справді налякала її. Зрештою, ці дві смерті пов’язував спосіб убивства, і Ерін справедливо зауважила, що почерк Чорного Язика було легко скопіювати. Я точно знав, що Люсі гуглила його: саме вона першою розповіла мені про його жертв. І з нас усіх, мабуть, у неї було найбільше причин злитися на Майкла. Можливо, його приїзд з Ерін став останньою краплею в її чаші терпіння.

Я знову глянув на Джульєтт, але вона не зводила похмурих очей зі вкритого памороззю вікна.

Ми не шукали Люсі — ми гналися за нею.