Усі в моїй родині — вбивці

Розділ 1

Промінь світла за фіранками, який плавно повернувся в бік вікна, підказав мені, що мій брат під’їхав до будинку. Коли я вийшов на подвір’я, то передусім помітив згаслу ліву фару Майклової автівки. Потім помітив кров.

Місяць уже сховався, а сонце ще не зійшло, але навіть у темряві я достеменно знав, чим саме були темні плями на розбитій фарі й довгі мазки вздовж колісної арки, де викрашалася добряча вм’ятина.

Зазвичай я не засиджуюся допізна, але Майкл зателефонував мені пів години тому. Це був один з тих дзвінків, що їх ви отримуєте серед ночі, силкуючись роздивитися цифри на годиннику, і знаєте, що це точно не стосується виграшу в лотереї. У мене є кілька друзів, які можуть зателефонувати з нічного «убера» дорогою додому, щоб розповісти карколомну історію про бурхливу ніч. Майкл не такий.

Власне, це неправда. Я не дружив би з людьми, які телефонують опісля півночі.

«Треба зустрітися. Зараз».

Він важко дихав. Телефонував з невідомого номера. Мабуть, з таксофона. Чи з якогось бару. Наступні пів години я провів біля вікна, раз по раз протираючи кружальце на запітнілому склі, щоб вчасно його помітити, і здригаючись від холоду навіть у теплій куртці. Я саме здався й ретирувався на диван, коли світло єдиної фари підсвітило мені повіки червоним.

Двигун загурчав, коли автівка зупинилася перед будинком, а тоді Майкл його заглушив, залишивши запалювання ввімкненим. Я розплющив очі й на мить замилувався стелею, наче знав, що моє життя безповоротно зміниться, коли я встану й вийду надвір. Майкл сидів у машині, поклавши голову на кермо. Я перетнув самотній промінь світла від єдиної фари, обходячи автомобіль спереду, щоб постукати у вікно водія. Майкл вийшов з автівки. Його обличчя було землистим.

— Пощастило, — сказав я, показуючи на фару. — Кенгуру можуть ще й не так пом’яти.

— Я збив декого.

— Ага, — мовив я сонно, лише краєм свідомості розуміючи, що він сказав «декого», маючи на увазі людину.

Я не знаю, що слід відповідати в таких випадках, тож вирішив, що найкраще в усьому з ним погоджуватися.

— Чоловіка. Машиною. Він ззаду.

Тепер я прокинувся. Ззаду?

— Тобто ззаду? — перепитав я.

— Він мертвий.

— Він на задньому сидінні чи в багажнику?

— А яка різниця?

— Ти пив?

— Трохи. — Брат завагався. — Може. Трохи пив.

— Заднє сидіння? — І ступив крок до задніх дверцят, але Майкл застережливо випростав руку, тож я зупинився. — Треба відвезти його в лікарню.

— Він мертвий.

— Не вірю, що ми про таке сперечаємось. — Я провів рукою по волоссю. — Майкле, ну ж бо. Ти впевнений?

— Ніяких лікарень. У нього шия перекрутилася, ніби пластикова труба. Половина черепа просто вилетіла.

— Я краще запитав би про це лікаря. Можна потелефонувати Соф…

— Люсі дізнається, — урвав мене Майкл.

У його голосі звучав такий розпач, що йому не треба було вголос вимовляти те, що мав на увазі насправді: «Люсі мене покине».

— Усе буде гаразд.

— Я пив.

— Трохи, — нагадав я.

— Так. — Він замовк на мить. — Трохи.

— Певен, поліція зрозу… — почав я, але ми обидва знали, що від прізвища «Каннінґем», вимовленого в поліційному відділку, здригнуться стіни й мертві встануть.

Востаннє хтось із нас був у кімнаті, повній копів, на похороні, коли від поліційних уніформ аж синіло в очах. Я тоді був достатньо високим, щоб стояти, учепившись у материну руку, але недостатньо дорослим, щоб кудись від неї відходити. Я спробував уявити, що подумала б Одрі, якби побачила, як ми сперечаємося про чиєсь життя, стоячи перед будинком посеред глупої холодної ночі, але одразу викинув цю думку з голови.

— Він мертвий не тому, що я його збив. Хтось його підстрелив, а тоді я його збив.

— Ага. — Я спробував звучати так, наче вірю йому, але, як не крути, мій акторський досвід складався виключно з німих ролей у шкільних п’єсах: у різні часи я грав тварин на фермі, жертв убивства й кущик.

Я знову ступив крок до дверцят, але Майкл не збирався мене пропускати.

— Я просто взяв його із собою. Подумав… навіть не знаю… що це краще, ніж лишити його на дорозі. А тоді не знав, що робити далі, і так опинився аж тут.

Я мовчки кивнув. Зрештою, кров не водиця.

Майкл потер обома руками рота й заговорив крізь пальці. На його лобі лишилась червона пляма від керма.

— Тепер уже байдуже, куди його везти, — сказав він.

— Ага.

— Треба поховати його.

— Добре.

— Припини.

— Добре.

— Я кажу, щоб ти припинив погоджуватися зі мною.

— Тоді поїхали в лікарню.

— То ти на моєму боці чи ні? — Майкл зиркнув у бік заднього сидіння, а тоді знову сів у машину й завів двигун. — Я все залагоджу. Сідай.

Я одразу знав, що сяду в машину. Не знаю чому. Мабуть, якась частина мене сподівалася, що вдасться вмовити його, якщо буду з ним у машині. Та насправді, гадаю, я розумів тільки те, що переді мною стояв мій старший брат, який казав мені, що все буде гаразд, і в таких випадках не має значення, п’ять тобі років чи тридцять п’ять. Коли твій старший брат каже тобі, що все залагодить, ти віриш йому. Знову ж таки, кров не водиця.

Одразу зізнаюсь: насправді мені тоді було тридцять вісім, а тепер сорок один, але я подумав, що моєму видавцеві буде простіше проштовхнути цю книжку на екранізацію з якимось іменитим актором, якщо головний герой буде на кілька років молодший.

Я сів у машину. На підлозі перед пасажирським сидінням лежала розстебнута спортивна сумка «Найк». Вона була набита грошима — не пачками, скріпленими гумками чи паперовими стрічками, як показують у фільмах, а просто зім’ятими купюрами, що частково повивалювалися на підлогу. Просто сісти й поставити на них ноги видалося б дивним, адже там було дуже багато грошей і не виключено, що чоловік на задньому сидінні помер через них. Я не дивився в дзеркало заднього виду. Гаразд, насправді я зиркнув туди кілька разів, але побачив тільки чорний згусток темряви, який більше скидався на діру в матерії світу, аніж на людське тіло. Після того я боягузливо відводив погляд щоразу, коли воно погрожувало притягнути до себе моє око.

Майкл з’їхав з під’їзної доріжки. Низенька склянка для шотів — чи щось подібне до неї — покотилася по приладовій панелі, упала на підлогу й закотилася під сидіння. У салоні трохи пахнуло віскі. Уперше в житті я був вдячний за те, що брат курить травку в машині, адже запах диму, яким була просякнута оббивка сидінь, маскував запах смерті. Схоже, багажник Майклової автівки не зачинявся, бо він брязнув, коли машина зіскочила з бордюру.

У голові промайнула жахлива думка. Розбита фара й розтрощений багажник: наче він ударився об щось двічі.

— Куди ми їдемо? — запитав я.

— Га?

— Ти знаєш, куди їдеш?

— Ох. У заповідник. У ліс. — Майкл глянув на мене, але не зміг дивитися мені в очі довго, тож зиркнув на заднє сидіння, вочевидь пожалкував про це й вирішив надалі дивитися на дорогу. Він затремтів. — Я не знаю. Я ніколи раніше не закопував тіла.

Минуло ще дві години, перш ніж Майкл вирішив, що ми здолали достатньо ґрунтових доріг, і вивів свого гримотливого циклопа на галявину поміж деревами. Кілька кілометрів тому ми зіскочили з пожежної стежки й відтоді петляли бездоріжжям. Сонце погрожувало зійти з хвилини на хвилину. Земля була вкрита м’яким блискучим снігом.

— Ось тут буде нормально, — сказав Майкл. — Усе гаразд?

Я кивнув. Принаймні так мені здавалося. Найімовірніше, я взагалі не ворухнувся, бо Майкл клацнув пальцями в мене перед носом, привертаючи мою увагу. Я здійснив найжалюгідніший кивок в історії людства — здавалося, мої шийні хребці заіржавіли й спаялися докупи. Але Майклові цього було достатньо.

— Не виходь, — сказав він.

Я витріщився поперед себе. Почув, як брат відчинив задні дверцята й затупцював на місці, витягуючи чоловіка — ту діру в матерії світу — з машини. Мій мозок кричав, щоб я щось вдіяв, проте моє тіло виявилося зрадником. Воно відмовлялося рухатись.

За кілька хвилин Майкл повернувся. Його чоло виблискувало від поту та бруду. Він зазирнув у салон, перехилившись через кермо.

— Ходімо, допоможеш копати.

За його наказом мої кінцівки знову зарухалися. Я чекав, що ґрунт буде холодним і що сніг хрустітиме під ногами, але натомість нога провалилася кудись під біле покривало аж по гомілку. Я придивився уважніше. Земля була вкрита не снігом, а павутиною. Нею була обплетена висока жорстка трава. Сплітаючись між собою десь на фут над землею, павутинки утворювали таке щільне й білосніжне покривало, що поверхня здавалася твердою. Те, що я спершу сприйняв за блищання снігу, було мерехтінням тонкого павутиння. Майклові сліди пробили діри в цьому покривалі, наче чорні пори, які часом вигулькують у свіжій білій фарбі. Павутина повністю вкривала галявину. Це було прекрасне, ідилічне видовище. Я намагався ігнорувати безформну темну купу посеред галявини, де закінчувалися Майклові сліди. Я пішов за братом, почуваючись так, наче левітую понад густим туманом. Проте Майкл відвів мене подалі від тіла — мабуть, аби я не розклеївся остаточно.

У Майкла була невеличка садова лопатка, але мене він змусив копати руками. Не знаю, чому я згодився на це. Майкла трохи перетрусило, коли ми тільки-но від’їхали від будинку, і я сподівався, що цей страх минеться та в братовій голові розвидниться. Я чекав на момент, коли він зрозуміє, у що вплутується, і розверне автівку. Але він прямував далі. Виїхавши з міста в напрямку світанку, він ставав дедалі спокійнішим, рішучішим.

Майкл намагався накрити тіло старим рушником, але я бачив білий лікоть, який стирчав над павутинням, наче суха гілляка.

— Не дивись туди, — казав мені Майкл, коли я зиркав у той бік.

Хвилин п’ятнадцять ми копали мовчки, а тоді я зупинився.

— Копай, — сказав Майкл.

— Він ворушиться.

— Що?

— Він ворушиться! Глянь. Чекай.

І справді, покривало з павутиння легенько здригалося. Не так, як воно могло б коливатися від вітру. Тепер воно було схожим не на вкриту снігом землю, а на брижуватий білий океан. Мені здавалося, що я відчуваю ці хвилі, наче був павуком у центрі павутини, її центральним нервом.

Майкл припинив копати й підвів голову.

— Повертайся в машину.

— Ні.

Майкл підійшов до тіла й зняв з нього рушник. Я пішов за ним і вперше побачив тіло цілком. На одному зі стегон у чоловіка була темна мокра пляма. «Хтось його підстрелив, а тоді я його збив», — сказав Майкл. Я не був у цьому впевнений, утім бачив застрелених людей лише у фільмах. На чоловіковій шиї здибився дивний горб, наче він проковтнув м’яч для гольфу. На ньому була чорна балаклава, але якоїсь неправильної форми — тканина надималася там, де мала лежати рівно. Коли я був малим, один хуліган у школі клав два м’ячики для крикету в шкарпетку й розмахував нею, насуваючись на мене. Десь такий вигляд мала й ця балаклава. У мене склалося таке враження, наче його голова тримається на плечах лише завдяки тканині. У балаклаві було три прорізи: два для очей, які вже були заплющені, і один для рота. На чоловікових губах надималися й пульсували крихітні червоні бульбашки. Пінява купка біля рота росла та зрештою вилилась на підборіддя. Я не бачив його обличчя цілком, але від вигляду рук, укритих пігментними плямами й роздутими венами на тильному боці кистей, у мене склалося враження, що він старший за Майкла щонайменше на двадцять років.

Я став навколішки, зчепив пальці замком і кілька разів нерішуче натиснув йому на груди. Вони провалювалися вздовж грудини так, як не повинні були б, і якусь мить я міг думати лише про те, що його грудна клітка схожа на розстебнуту сумку з грошима.

— Ти тільки робиш йому гірше, — сказав Майкл, беручи мене за руку й підводячи на ноги.

Тоді він знову відтягнув мене подалі від тіла.

— Його треба відвезти в лікарню, — востаннє благально повторив я.

— Він не виживе.

— А раптом?

— Не виживе.

— Ми мусимо спробувати.

— Я не можу поїхати в лікарню.

— Люсі зрозуміє.

— Ні.

— Ти ж уже протверезів.

— Не знаю.

— Це ж не ти його вбив — ти сказав, що його підстрелили. Це його гроші?

Майкл роздратовано застогнав.

— Він вочевидь їх украв. Не інакше. З тобою все буде гаразд. Там двісті шістдесят штук.

Ми з вами знаємо, що насправді там було двісті шістдесят сім штук, утім тоді мене все одно вразило те, що в Майкла не було часу викликати швидку, але був час порахувати гроші, хай навіть приблизно. Якби він припускав на око, то сказав би двісті п’ятдесят чи ще якесь кругле число. А ще це звучало майже благально. З його тону я не міг зрозуміти, чи пропонує він мені частину тих грошей, чи просто каже про це, бо вважає аргументом.

— Слухай, Ерне, це наші гроші… — тепер він точно благав.

І він справді пропонував мені гроші.

— Ми не можемо просто покинути його тут, — відказав натомість. — Я не покину, — додав так твердо, як ніколи ще не говорив у своєму житті.

Майкл замислився на хвилину. Кивнув.

— Піду гляну, як він.

Він підійшов до тіла й присів біля нього. Так Майкл сидів кілька хвилин. Я був радий, що поїхав із ним; і досі вважаю, що це було правильно. Звісно, старші брати рідко слухають молодших, але я був потрібен йому там. І я зробив усе правильно. Чоловік виявився живим, і ми можемо відвезти його в лікарню. Я майже нічого не бачив за Майкловою спиною, бо брат досить високий, але бачив, що він схилився над чоловіком, сидячи біля нього навпочіпки, і тримає руки біля його голови, бо знає, як треба фіксувати шию в разі травми хребта. Худі братові плечі ходили ходором. Він робить серцево-легеневу реанімацію — «запускає» цього чоловіка, наче газонокосарку. Мені було видно чоловікові ноги. Я помітив, що на ньому немає черевиків. Майкл сидів там досить довго. Щось тут було не так. Ми на сторінці 23.

Майкл звівся на ноги й підійшов до мене.

— Тепер його можна поховати.

Не це він мав сказати. Ні. Ні. Усе це неправильно. Я позадкував і гепнувся на дупу. Липка павутина обвила мені руки.

— Що сталося?

— Він просто припинив дихати.

— Просто припинив?

— Просто припинив.

— Він мертвий?

— Так.

— Ти впевнений?

— Так.

— Чому?

— Просто він більше не дихає. Іди чекай у машині.