Усі в моїй родині — вбивці

Розділ 22

Я наздогнав Софію вже у фоє, біля виходу.

— Хтось вештався біля сарайчика, — сказала вона.

Відтак штовхнула подвійні двері, і на нас шугонула хуртовина, сиплючи кригою мені на черевики. Я завагався на мить, але Софія виштовхала мене за поріг. Надворі нікого не було. Навіть чоловіки під навісом покинули свої пости й відступили, вирішивши, що краще бути висвареними, але в теплі, аніж шляхетними на холоді. Вітер бив мені у вуха; здавалося, що хтось шелестить целофаном просто над головою.

Софії доводилося кричати, щоб я її чув:

— Я бачила тінь. — Вона завагалась. — З вікна в барі.

— То й що? — гукнув я у відповідь.

Вітер підхоплював мої слова й заштовхував їх назад у горлянку, тож це було все, на що я спромігся. Це була одна з тих хуртовин, коли доводиться ковтати сніг, щоб хоч якось дихати.

— Хіба поганці не люблять тинятися біля місць злочину?

Вона мала рацію, але в мого боягузтва низький температурний поріг. Я хотів запропонувати зачекати певний час або — ще краще — покликати Кроуфорда, утім, перш ніж розтулив рота, Софія заховала чоло за згином ліктя й кинулась у негоду.

Я рвонув за нею, злякавшись, що загублю її в завірюсі, якщо відстану. Відчуття напрямку зникло майже відразу, і я навіть не був певен, що під ногами є земля. Я не мав жодного уявлення, куди ми йдемо: вгору чи вниз по схилу. Може, ми взагалі вже вийшли на замерзле озеро й от-от провалимося під кригу. Я десь читав, що в крижаній воді людині враз судомить легені. Якщо вода достатньо холодна, це впливає навіть на кров. Так можна одразу відключитися. Усі знають, що провалитися під кригу дуже небезпечно, бо під водою неможливо знову знайти отвір, у який ти шубовснув, а всі ці сцени з нещасними, які стукають кулаками об кригу під водою, — то фантастичне кліше. Крижана вода одразу виводить людину з ладу. Яке ж бо це, мабуть, розчарування — провалитися під кригу й не мати змоги драматично стукати кулаками об лід. Сподіваюсь, коли я помиратиму, у мене принаймні буде змога чинити опір.

Зненацька я усвідомив, що загубив Софію. Роззирнувся довкола, але не побачив нічого, крім нескінченної мерехтливої сірості. Вітер завивав у вухах так оглушливо, що це майже походило на вереск чи ревіння бензопили. Очі щипало, тож я надійніше затулив їх згином ліктя, намагаючись не дивитися вгору без потреби. Ступив кілька кроків уперед, ледве пересуваючи ногами в снігу. Із сірості зненацька виринули громіздкі темні тіні. «Ведмеді», — подумав я, але це було смішно, адже ми в Австралії. За мить зрозумів, що це автомобілі. Я був на парковці. Добре. Значить, я ішов у правильному напрямку.

Вітер був такий сильний, що автівки гойдалися й поскрипували ресорами. У «вольво» Евонни чорніло розбите вікно, і на заднє сидіння вже намело снігу. Пощастило, що це не автівка Марсело, бо тоді сніг зіпсував би шкіряні сидіння й суперсучасну електроніку. У мене виникла ідея, але я залишив її на майбутнє.

Мені здалося, що зі свого місця я бачив невиразну тінь сарайчика трохи вище схилом. Жодна автівка не могла стояти так далеко, ведмедів тут не було, і тінь не мала трикутного склепіння, як у шале. Я вирішив орієнтуватися на неї. Ступив крок у тому напрямку, а тоді, праворуч від себе, зненацька побачив Майклову вантажівку. Я був певен, що це вона, навіть попри завірюху, бо більше нічого аж такого великого на парковці не було. Боки її громіздкого кузова спрацьовували як вітрила, і нещасна вантажівка незграбно розгойдувалася на маленьких колесах, наче будь-якої миті могла перевернутися. Шкірою я відчув легенький тиск ключів у кишені. До дідька сарай. Я посунув до вантажівки.

Хтось схопив мене за лікоть. Софія. Вона наблизилася губами до мого вуха, і я відчув, як на шию впало кілька краплинок слини.

— Не туди, Ерне.

Тоді вона потягнула мене вгору по схилу. Кучугури намело вже чималенькі (бувайте, сліди на місці злочину!), і з кожним кроком моя нога вгрузала по гомілку. Коли ми нарешті дісталися до темної прямокутної тіні, я побачив, що на даху вже утворилася ціла снігова шапка. Ми підійшли до сарайчика збоку, хоча біля входу було б краще ховатися від вітру. Насилу здолали останні кілька кроків і притулилися спиною до жерстяного боку будівлі. Сарай розрізав завірюху на два потоки, які знову змикалися просто перед нами, наче ми ховалися за валуном у річці. Тут завивання хуртовини перетворилося на примарний стогін. Я полегшено набрав повні груди повітря, яке більше не треба було втягувати із зусиллям, і струсив дюймову снігову шубу з плечей. Рукавиць не було, тож я сунув руки в кишені, стискаючи й розтискаючи кулаки, щоб трохи зігрітися. Наді мною з даху звисали довгопалі бурульки. Колись я бачив фільм жахів, у якому людину пронизало бурулькою, і хоча знав, що це неможливо, усе одно мимохіть втиснувся спиною в стіну.

Софія визирнула з-за рогу будівлі й одразу сховалася. Вона штурхнула мене під ребра, показуючи підборіддям у тому напрямку. «Дивись». Двері сарайчика були прочинені. Навісний замок Кроуфорда валявся в снігу. Його не зрізали: ручки дверей, до яких він кріпився, було вирвано разом з болтами.

— Треба повернутися по Кроуфорда, — сказав я.

— Тоді біжи ти. — Софія намірилася йти до дверей.

Я загородив їй шлях випростаною рукою та притиснув сестру до стіни.

— Припини!

— Я хочу ще раз глянути на тіло, гаразд? Кращої нагоди не буде. Кроуфорд нікого з нас туди більше не пустить. І я не вірю, що він упорається з усім сам. Він може гратися в детектива скільки йому заманеться, але якщо це… — Вона розвела руками, наче зображала повітряну кульку, яка вибухає. — …щось серйозніше, то всі ми можемо бути мертвими ще до світанку. Треба озброїтися знанням. Ми поряд, і двері відчинені. Я думаю, вбивця був тут і давно пішов.

— А якщо ні?

— Що ж, саме тому я взяла тебе із собою. Для захисту.

— Невдалий вибір.

— Гаразд, як тобі таке: ми зазирнемо і, якщо побачимо когось усередині, одразу забарикадуємо двері. Це єдиний вихід. Спіймаємо вбивцю, а тоді покличемо решту. Кумекаєш?

У мене було багато запитань до її плану. Як ми зачинимо двері, якщо ручки зірвано? Чим забарикадуємо двері так, щоб мати змогу повернутися в готель? А що, як ця людина буде озброєна? «Кумекати» — це взагалі літературне слово?

Але я знав, що вибору немає. Якщо повернуся в готель по підмогу, Софія не чекатиме. Та це й безпечніше — триматися разом. Проте була ще одна підстава: хоч я й сподівався, що вміст Майклової вантажівки допоможе обілити його ім’я («Ернест щось залагоджує»), огляд тіла також міг у цьому допомогти. І так, я знаю, що дуже дратує, коли люди роблять дурниці із цієї причини — саме через це, до речі, бурульковий кебаб не дожив до фіналу в тому фільмі, — але мені було трішечки цікаво.

Ми обійшли будівлю, скрадаючись уздовж стіни й притискаючись до неї спинами, щоб бути непомітними та не стати жертвами бурульок. Софія встромила носа в прочинені двері й одразу відсахнулася, наче її вкусила змія.

Вона глянула на мене нажаханими очима, прошепотівши ледь чутно:

— Там хтось є.

Я показав на двері, удаючи, що зачиняю їх. Софія заперечно похитала головою, показала на мої очі та на щілину у дверях, а тоді прошмигнула мені за спину, щоб мені було зручніше зазирнути. Штурхнула мене в плече. Я розумів, що вона хоче сказати: «Ти маєш це побачити». Я витріщився на неї, намагаючись укласти у свій вираз обличчя увесь біль від її зради: «Ми про таке не домовлялися». Софія знову штурхнула мене.

Я набрав повні груди повітря, відмовився від ідеї кинути ще один убивчий погляд на Софію і зазирнув у двері.

Зелені Черевики лежав там, де ми його залишили, розкинувши руки-ноги, що не поміщалися на тісному стосі палет, і подавшись грудною кліткою вгору. Поза парашутиста, тільки перевернута горілиць. Усе було так само, окрім того, що тепер над ним хтось висився. Я одразу впізнав цю людину, попри те що вона стояла до мене спиною. Вона схилилася над тілом, вочевидь надто зосереджена на ньому, тож поки що не помітила нас із Софією. Тут мені варто було б відійти, зачинити двері й покликати поліцейського, як ми домовлялися. Але я цього не зробив. Здавалось, якась невидима сила тягне мене в сарай. Я ледь відчував, що Софія смикає мене за рукав. Вітер підхопив і відніс геть її застережливе сичання.

Будівля стугоніла під натиском снігу так, що мені вдалося ввійти непоміченим. У сарайчику було морозно — холод сочився всередину крізь жерстяні стіни й бетонну підлогу. З рота вихоплювалися клубки пари. Я прокашлявся. Людина біля палет блискавично випросталася, відійшла від тіла й здійняла руки вгору. Спіймана на гарячому.

— Дуже приємно, — сказав я.

Наш таємний код.

Розділ 23

Я так часто кажу Ерін, бо ми домовилися про це невдовзі по весіллю: якщо вона сердитиметься на мене, то на запитання: «Як там у вас з Ернестом?» зможе відповідати чесно: «Ну, як він завжди каже: „Дуже приємно“».

Плечі Ерін опустилися, а руки впали вздовж тулуба.

— Ох, дякувати Богу, — зітхнула вона полегшено, розпливаючись у такій широкій усмішці, якої я не бачив у неї дуже давно.

Вона ступила крок до мене, але зупинилася, коли почула сталь у моєму голосі.

— Що ти тут робиш, Ерін?

— Ти вже говорив з Майклом? — у її голосі вчувалася суміш спантеличення та настороженості. Її тон мене здивував: наче це все було нормально і та дивна розмова з братом мала все для мене прояснити. — Він розповів тобі про Алана?

— Він розповів мені про Алана.

— Гаразд. Тоді… — Ерін знову вичікувально замовкла, наче щойно заповнила всі прогалини. Зрозумівши, що я мовчатиму, якщо не спитає прямо, вона голосом лагідної вчительки промовила: — І що ти про це думаєш?

— Я не знаю, у що мені вірити.

Немає сенсу брехати Ерін: вона завжди перевершувала мене в цьому мистецтві. Знаю, знаю, це надто гостра ремарка, щоб кидати її в книжці, де Ерін не зможе себе захистити, але це правда. Між іншим, це вона затіяла інтрижку, а не я.

— Ми стоїмо біля мертвого чоловіка, — сказала вона сухо.

— Уяви собі, я помітив.

— Це не просто нещасний випадок, Ерне. Власниця готелю хоче, щоб усі так думали, аби не було паніки. Але ми з тобою знаємо, що це проблема Каннінґемів. Її привезли сюди Каннінґеми.

Вона не сказала цього, але наступне речення зависло в повітрі: «Це зробили Каннінґеми».

Я вирішив трохи поступитися.

— Скажімо, я вірю Майклові. Тоді Алан — чоловік, який убив нашого батька, — уже мертвий. У цій історії стоїть крапка. Хіба ні?

— «Скажімо»?

— Я вірю, що він у цьому не сумнівається. Це все, що я можу зараз констатувати.

Від спогаду про білу галявину спиною поповзли мурашки. Можливо, саме через це мені було так важко прийняти Майклові слова: Алан може здаватися покидьком на папері, але я був єдиним свідком подій, що сталися того ранку, і я не хотів, щоб його смерть, його вбивство, було виправданим — хай ким він був і хай що накоїв.

— Усе дуже просто. Алан убив вашого батька, щоб прикрити свій зад, це правда, але він убив його заради чогось. — Ерін поклацала язиком, міркуючи. — А тоді він спробував продати це Майклові, і ось ми тут.

— Майкл казав. Але чому він так довго чекав?

— Може, тому, що Аланова кар’єра розвалилася. Може, то був відчайдушний крок. Я знаю лише те, що за цю річ убивали багато років тому, і вона досі варта крові. — Вона показала великим пальцем на Зелені Черевики. — Нагадати тобі ще раз, що поряд із нами лежить труп?

— Гаразд, гаразд. Що це за інформація? Що Майкл купив у Алана?

— Я не знаю, — завагалась Ерін. — Він мені не розповідав. Сказав лише, що це небезпечно.

Дев’яте правило написання детективного роману потребує, щоб я не приховував жодного свого міркування, тож скажу: у мене склалося враження, що вона говорить правду, проте не всю.

— Але? — спробував я.

— Ми дещо викопали.

Я подумав про Майклові брудні руки в’язня. Коли я тиснув йому руку біля гостьового будинку, під нігтями в нього був бруд. Та загалом вигляд він мав охайний: чисто поголений, пофарбоване волосся. Чому він не почистив нігті?

— Воно в тій вантажівці?

Ерін кивнула.

— Гаразд. То що це? — Тепер, ставлячи прості запитання, я відчув, що починаю щось розуміти. — Якісь великі гроші, варті цього безладу? Улов з якоїсь крадіжки Шабель? Дорогоцінності? Наркотики?

— Мені теж це спало на думку. Але я не бачила.

Я засміявся. Із замерзлими голосовими зв’язками це прозвучало, наче кректання.

— То це все через якусь мапу скарбів?

— Дарма ти смієшся. — Ерін схрестила руки на грудях. — Я довіряю йому.

Слово «довіряю» забриніло подвійним значенням, наче вона мала на увазі більше, ніж сказала.

— Це часом не тому, що…

— Не треба, Ерне. Річ не в цьому.

Річ була не в цьому і в цьому водночас. Я ніколи ще не говорив про це з Ерін, навіть у психолога. Щойно я починав гніватися через це, мене зупиняли сором і смуток. Але якби я поговорив з нею, ми могли б усе владнати; ми могли б сісти й вислухати одне одного. З’ясувати, що кожен з нас мав на увазі під словом «сім’я», обговорити те, що з нами зробили результати аналізів фертильності, які я розпечатав за сніданком. Що вони зробили із сім’єю, яку ми намагалися створити.

Ми дуже довго чекали на ті результати. Мені здавалося, що трохи дивно розсилати настільки важливі новини поштою, але, мабуть, для репродуктолога вони були чимось буденним, не вартим телефонного дзвінка. Лист ішов дуже довго, Ерін час від часу приходила до мене, нервово заламуючи пальці, та повідомляла погані новини: першого листа помилково надіслали за хибною адресою, а потім їй довелося телефонувати в клініку, бо друга спроба безнадійно розмокла під дощем. Ерін сприймала це дуже важко. Щоранку вона першою вибігала до поштової скриньки, повертаючись у будинок з рекламними листівками з піцерій та рієлторських агентств і хитаючи головою: дні минали, а новин не було.

Власне, у мене досі є той лист. Він пом’ятий, бо рука судомно стиснулася, коли я прочитав свої результати, шукаючи в них якусь помилку. Коли Ерін вийшла на кухню, закладаючи за вухо пасмо волосся, я вже розгладив його на столі, біля маснички. Моя правиця була вимащена смердючою слизотою. Я попросив дружину сісти, і той вираз, з яким вона глянула на мене, коли прочитала… Я думаю, тоді ми обоє знали, що це кінець. Ми знали, що спробуємо триматися разом певний час, але вогник згас і кресало зникло. Якби воно в мене було, я скористався б ним, щоб спалити того клятого листа.

Ми протрималися на орбіті одне в одного ще вісімнадцять місяців, бо не хотіли ані йти, ані лишатися разом. Так буває у шлюбі, коли один з вас хоче дитину, а другий не може цього дати.

Так, це мій третій і останній «не нудний» сніданок. Той, у якому фігурує сперма.

— То все по-справжньому? — запитав я.

Ми обоє знали, про що я. Про неї з Майклом.

— Усе по-справжньому. Але я повірила б йому, навіть якби це було не так. Не всім щастить побачити свого батька в новому світлі. Це честь.

Тоді я зрозумів, що, допомагаючи Майклові краще зрозуміти Роберта, вона сподівалася розібратися у власних стосунках з агресивним батьком.

— Ну ж бо, — заблагав я. — Ти надто розумна для цього.

— Завжди дуже приємно, — невесело всміхнулася вона. — Ти вже відмикав вантажівку?

Я похитав головою.

— Він дав мені ключі. Але натомість ми пішли за тобою.

— Він сказав, що це тебе переконає.

Мені вже набридло чути від людей, що вміст тієї вантажівки змінить моє життя. Власне, так і буде — і в плані переконань, і в плані функцій моєї правої руки, — але я все одно волів би, щоб вони припинили так казати.

— Ми ходимо по колу, — сказав я, вирішивши якось зняти напруження. — Спробуймо знайти певний спільний інтерес у цій ситуації.

— Говориш, як доктор Кім.

— Ми витратили всі ті гроші на психолога — хто б міг подумати, що це колись знадобиться. — Я видушив усмішку.

— Тож що це буде? — мляво протягнула вона, імітуючи нашого колишнього психолога. — Що нас об’єднує?

— Ми обоє не віримо, що Майкл винен у… — Я показав на тіло. Усвідомлювати, що ми так спокійно говоримо біля нього, було якось дивно. — І схоже, що ти теж не віриш у «смерть від переохолодження», інакше не вламувалася б сюди. Ти думаєш, що хтось полює на Майкла після того, що ви з ним викопали, а я хочу допомогти йому й залагодити щось бодай один раз у своєму житті. Ось це і є наш спільний інтерес. Ми обоє хочемо розкрити це вбивство. — І це черговий доказ того, що я не можу називати себе головним героєм цього роману лише тому, що пишу про ті події. Власне, пригадую, як тоді подумав, що серед нас більше людей, які хочуть розкрити вбивство, ніж тих, у кого є мотив його скоїти. — Із цього й почнемо. Якщо знайдемо того, хто це зробив, то заразом з’ясуємо, що зі сказаного Майклом є правдою.

— Одне доводить інше, — кивнула Ерін, а тоді звела докупи вказівні пальці й приставила їх собі до підборіддя, насупившись. — Мені здається, сьогоднішній сеанс не минув даремно. Як ти вважаєш?

Усупереч собі я засміявся. Як не крути, а ми кохали одне одного, хай там що сталося потім, і забути про це було не так просто.

— Ти встигла його оглянути, поки ми сюди йшли, — сказав я. — Щось знайшла?

— Ну, я не експерт, але це точно не нормально.

Ерін знову схилилася над тілом, і я підійшов ближче.

Я вперше як слід поглянув на Зелені Черевики, бо, несучи його ногу, не наважувався витріщатися, а після того бачив лише його обличчя на знімку Кроуфорда. Очі чоловіка були заплющені. Тут було так холодно, що в його волоссі виблискували кришталики льоду. Усе обличчя Зелених Черевиків було вкрите кіркою чорної кіптяви, яку я спершу сприйняв за ознаки обмороження, а довкола рота виблискувала смоляниста плівка. Його шию облямовувала яскрава червона рана. Софія вже казала мені про цей поріз — це так Кроуфорд вимастив рукава, — але зблизька він мав ще страшніший вигляд. Хай там що напнули цьому чоловікові на голову, воно так впилося йому в шию, що розрізало шкіру. Кров у рані також уже замерзла.

Ерін висмикнула мене з роздумів.

— Схоже, його хтось задушив. Я не знаю, що це таке чорне. Якась отрута?

— Кіптява, — сказав я, повторюючи слова Софії. — Мабуть.

— Від вогню? На снігу?

Я кивнув.

— Розталого снігу ніде не було. І якби він горів, то хіба не качався б по снігу? І в нього мало бути багато опіків. Софія вважає, що це серійний убивця. У новинах його чи її називають Чорним Язиком. Але якщо ти думаєш, що Майкл уплутався в щось кримінальне, як і тато, чи не міг би це бути якийсь найманий головоріз?

— Міг. Це жорстоке вбивство, і я гадаю, що таке роблять, коли хочуть катувати або передати якесь повідомлення. Але чекай… ти кажеш, що це кіптява, але сніг не розтанув. Як убивця підпалив його, не підпалюючи?

— Власне, це старовинний спосіб катування, який використовували перські королі, — сказала Софія з порога. — Що таке? Я мало не задубіла там.

— Катування? — Я повернувся до Ерін, здійнявши брову. — Ось тобі й повідомлення.

— Що вона знає? — Ерін схрестила руки на грудях. — Майкл казав довіряти лише тобі.

— Усе гаразд. Вона знає про гроші.

— Шкода лише, що Ерн уже витратив частину… — Софія кинула на мене підступний погляд. — Тисяч п’ятдесят, так?

Ерін кинула на мене погляд, якого я не зміг розшифрувати: вона або сердилася, що я витрачав Майклові гроші, або їй не сподобалося, що я довіряв свої таємниці Софії. Я зупинився на другому варіанті й подумав, що з боку Ерін не дуже самокритично засуджувати мене за це, провівши ніч із моїм братом.

— Ти дуже багато знаєш про цього серійного вбивцю, — усе ще недовірливо кинула Ерін.

Якщо Софія й сприйняла це як звинувачення, вона цього не виказала.

— Одна з жертв потрапила до лікарні нашої мережі. Гамфріс. Її швидко знайшли, і всі думали, що її ще можна врятувати. Але з легень не було пуття, тож довелося зняти її зі штучної вентиляції. Мені це здалося цікавим, послухала кілька подкастів. Не думала, що мені ця інформація взагалі колись знадобиться. Аж ось воно…

— Гаразд, закриваємо справу. Якщо ти слухала подкасти…

— Дай їй шанс, Ерін. Вона знає більше, ніж ми.

— То шукаємо бандита-історика, який полюбляє середньовічні тортури?

— Щось таке. — Софія присоромлено відвела погляд. — Слухайте, я ж не вигадую. Це називається удушення кіптявою. Ерні, я вже казала тобі, що люди, які помирають під час пожеж у своїх квартирах, не згорають, а задихаються. Частково тому, що вогонь витягує кисень з повітря, тож людині нема чим дихати. Але якщо вдихнути багато диму, кіптява може осісти в легенях, і це заважає вбирати кисень, навіть якщо він є.

— І стародавня Персія відома своїми квартирними пожежами? — запитав я.

— Дуже смішно. Вони вигадали цей спосіб тортур — збудували навіть спеціальну вежу, понад двадцять метрів заввишки. Вона була повна величезних шестерень, коліс і всіляких штук, а внизу — купа попелу. Вони зачиняли там богохульника — саме за такі речі в ті часи страчували. Отже, якщо просто сидіти в кімнаті з купою попелу, тобі нічого не буде, тож вони запускали механізм, щоб ті шестерні та колеса здіймали попіл і розпорошували його в повітрі. Людина всередині задихалася.

— Люсі казала, що першими жертвами була літня пара з Брісбена? Вона читала про це в інтернеті. Ти хочеш сказати, що їх убили саме так?

— Вона все правильно читала. Але ні, їх убили не зовсім так. Звичайно, навряд чи десь тут є триповерхові вежі для тортур, і схоже, що Зелені Черевики чимось душили. — Софія взяла з полиці неподалік викрутку й відсунула чоловіків комір трохи вниз, щоб було краще видно рану. — Судячи з товстого шару кіптяви на щоках і глибини рани, йому наділи на голову пакет з попелом і затягнули довкола шиї, а потім, після смерті, зняли.

— Сліди на снігу справляють таке враження, наче хтось бігав туди-сюди на невеликій ділянці, — зауважив я.

— Саме так. Нестача кисню досить швидко спричиняє дезорієнтацію — мабуть, він намагався зняти пакет і запанікував. Цілком міг хаотично бігати по колу.

— Якось не дуже середньовічно. — Ерін очевидно зрозуміла, що це прозвучало різко, тож вибачливо здійняла руки. — Вибач, це не сарказм — мені справді цікаво. Просто я думаю, що будь-хто може задушити людину, просто надівши їй на голову пакет. Навіщо мучитися з попелом?

— Я згодна. Думаю, що вбивця дуже квапився. Може, не встигав до світанку. Може, хтось із гостей зруйнував його плани. Але з тією парою з Брісбена вбивця бавився довго. Знову ж таки, вежі там не було, але була її сучасна версія. Їх зачинили в машині, яка стояла в гаражі, і прив’язали руки до керма пластиковими стяжками. На даху були вм’ятини, наче там хтось стояв, а на підлозі валялася садова повітродувка. Схоже, вбивця засипав попіл через люк на даху та встромив туди повітродувку, щоб це все розколошматити. Так само було з жінкою, яка потрапила в нашу реанімацію. Її прив’язали пластиковими стяжками в замкненому туалеті, заклеїли вікна та вентиляцію і лишили невеличку щілину, щоб устромити туди повітродувку. Саме так убивця діє зазвичай. Повільно. Але це все лише припущення, звісно.

— З подкастів. — Ерін здійняла брови.

— З подкастів.

— Це наче тонути без води, — сказав я. Я нікому не побажав би своїх снів про удушення, хоча більшість часу, який провів у материній зачиненій машині, я був непритомний. Я читав про плавців, які тонуть за кілька дюймів від поверхні, упевнені, що от-от зможуть виринути, от-от, ще трішечки. Я не уявляю, як це — всотувати повітря, якого довкола тебе повно, але не отримувати ані крихти кисню. — Ти гадаєш, що це той самий убивця, з тим самим обладнанням, так? Тебе не лише попіл наштовхнув на цю думку. Ти гадаєш, що ця рана в нього на шиї — від пластикової стяжки?

— Так. Краї рани надто чіткі для мотузки, а якби це було щось на кшталт волосіні, то рана була б глибшою. Тож я думаю, що це пластик. Але гляньте-но сюди…

Вона показала на трохи розтулений рот трупа, вийняла свій телефон (заряд батареї: 85 %) і посвітила туди ліхтариком. Нескладно було зрозуміти, чому вбивцю прозвали Чорним Язиком: рот загиблого зсередини був укритий вугіллям, від чого язик походив на чорного слимака, що ховався за сірими зубами.

— Це більше про людське око, аніж з якоюсь практичною метою. Він би задихнувся і в порожньому пакеті. Попіл тільки для того, щоб залишити слід.

— Навіщо йому це робити? — запитала Ерін.

— У відділенні невідкладної допомоги я набачилася різного, тож маю кілька припущень. Гадаю, ти знаєш, про що я думаю, Ерне. Ти ж бо пишеш про такі штуки. Який основний принцип modus operandi[14] вбивці-психопата?

— Що ж, — протягнув я. — Вважають, що психопат повинен робити все певним чином. Що спосіб убивства — важлива його складова, бо це щось означає. Та якщо це й справді аж так йому потрібно, то я не думаю, що він убивав би, знаючи, що не зможе виконати всі свої «пунктики». Хоча, може, його урвали вже в процесі. Але я вважаю, що таке вбивство для нього чи неї було б не вартим зусиль. До того ж я ніде поблизу не бачив вогнища. Таке помітили б. Тож не знаю, як це все нам допомагає.

— Не обов’язково палити вогнище — йому просто потрібен попіл і якийсь спосіб розпорошити його в повітрі. Та й узагалі, попіл можна купувати цілими мішками в крамницях для садівників. Коротше, я думаю, що вбивця приніс його із собою. Він був готовий. Тож моя друга теорія, мабуть, імовірніша.

У мене щось обірвалося в животі від усвідомлення того, що вона збирається сказати і як це вписується в історію Ерін і Майкла, але нашу увагу відвернув скрегіт металу, коли Кроуфорд прочинив двері. У нього було багряне спітніле обличчя, і він відчайдушно хапав ротом повітря. В одній руці офіцер тримав відірвану ручку дверей, з якої досі звисав замок, а в другій стискав важкий поліцейський ліхтарик. Він окинув нас трьох поглядом. Кілька разів розтулив і стулив рота, наче примірявся до різних слів, але зрештою, щоб передати свій гнів, не обрав нічого кращого, ніж:

— Геть!

Ми попленталися надвір, наче школярі, винувато потупивши очі й бурмочучи:

— Пробачте, офіцере.

Відколи ми зайшли в сарай, хуртовина вже трохи вщухла, і я знову міг бачити гостьовий будинок. Тепер, під шапкою свіжого снігу, він ще більше скидався на одну з тих солодких хатинок, які печуть на Різдво.

Кроуфорд буркітливо йшов назирці, заганяючи нас у готель. Моя редакторка зауважить, що «ходити буркітливо» не можна, але за нею явно ніколи не йшов офіцер Кроуфорд, сопучи на кожному кроці, тож залишу це так. Я передав ключі Ерін, яка кивнула у відповідь, і ми намірилися повернути в бік паркувального майданчика.

Ерін повернулася до Софії, шепочучи, щоб не почув Кроуфорд:

— То що це за друга теорія?

— Чорний Язик повідомляє про свою присутність. Хоче, щоб ми знали, що він тут.

Розділ 24

Ззаду кузов вантажівки зачинявся металевою ролетою, яка відсувалася вгору. На задньому бампері стояла порожня паперова склянка з-під кави. Ключ легко повернувся в замку, і я приготувався підняти ролету. Це відчувалося як визначний момент, тож я зупинився й озирнувся на трійцю, яка стояла в мене за спиною. Ерін нервово заламувала руки, очевидно міркуючи про те, чи вистачить умісту кузова, щоб мене переконати, і чекаючи, що я заповню прогалини в історії Майкла. Софія зловтішно закопилила губи, смакуючи викриття Майклових таємниць. Кроуфорд мав нетерплячий вигляд. Він зібрав докупи всю свою суворість, наказавши нам повертатися в готель, та я не думав, що він насправді спробує зупинити нас. І мав рацію: зрозумівши, що його ніхто не слухає, він просто пішов за нами, аби переконатися, що ми не накоїмо нових дурниць. А як почувався я, спитаєте? Я готувався до розчарування. Як уже сказав Майклові, вразити мене може хіба що космічний корабель.

Я підняв ролету на кілька дюймів. Перше, що помітив: ми не вибухнули. (Я знаю, це скидається на божевілля, але мозок продукував такі сценарії, що замінована вантажівка була одним з найнудніших припущень.) Я так повільно відчиняв кузов не заради інтриги — просто ролета замерзла. Я щосили штовхнув її вгору, але відтулив лише невеличку смугу чорноти всередині. Холодний метал обпікав голі руки. Я зібрався на силах для ще одного поштовху, коли на плече лягла чиясь рука.

— Може, це лише для тебе, — сказала Ерін. — Принаймні поки що.

Ерін вочевидь хоча б щось знала про те, що було всередині. Зрештою, вона допомагала Майклові це викопати. Вона думала, що це гроші чи бодай щось цінне, але якщо це так, чому знадобилася ціла вантажівка? Невже там така велика сума? «Майкл казав довіряти лише тобі». Мені він сказав те саме: що я був єдиний, кому він довіряє, бо свідчив проти нього. Він дозволив посадити себе в ту гнилу шухляду для шкарпеток, просто щоб потай віддати мені ключі. Кроуфорда й Софії тут бути не повинно. Ерін мала рацію.

— Мені потрібна хвилина. Хочу сам глянути, що це, — гукнув я, перекрикуючи вітер, щоб мене почули інші. — Це… може бути небезпечно.

Я знав, що це паскудне виправдання. Софія закотила очі. Можливо, її дратувало, що я їй не довіряю. Або вона вважала, що кожного разу, коли я стаю на бік Ерін і Майкла, її шанси отримати п’ятдесят тисяч доларів зменшуються. Мені також спало на думку, що вона не випадково вибрала саме ту мить, щоб зайти в сарайчик: сестра урвала нас саме тоді, коли ми з Ерін дійшли хоч якоїсь згоди й вирішили співпрацювати. Я очікував певного опору від Кроуфорда з багатьох причин: порушення процедури збирання доказів, відсутність свідків, бажання створити видимість розслідування, — але, схоже, він остаточно втомився поводитися як поліцейський. Ерін завела їх обох за вантажівку, а я ще двічі штовхнув ролету, скрегочучи замерзлим металом, і відчинив кузов.

Повітря досі мерехтіло від снігу, а небо над головою досі було сірим, тож, навіть відчинивши машину, я бачив усередині тільки темряву. Спершу міг розгледіти лише звичні мотузки й ремені для перевезення меблів, прикріплені до бічних стінок. А потім, у глибині кузова, помітив дивну тінь. Це було схоже на…

Але я не був певен. Треба було підійти ближче. Я заліз у кузов і підійшов до тіні ближче. Вантажівка з кожним кроком поскрипувала й легенько розгойдувалася в мене під ногами. Тут не було чим дихати, а в повітрі витав дивний запах свіжої землі. «Ми дещо викопали».

Нарешті очі пристосувалися до напівтемряви. Думаючи про те, що може бути в цій вантажівці такого, що виправдало б Майкла і забезпечило б йому алібі, я перебрав усі можливі варіанти, але такого мені на думку не спало. Кілька секунд я простояв, приголомшений, поки не почув гепання в стінку кузова.

Знадвору пролунав приглушений голос Софії:

— Ну, то що там?

Я підійшов до входу й зачинив ролету, запечатуючи себе в цілковиті й темряві. Ерін мала рацію. То було для мене, лише для мене.

Труна була все ще брудна й помережана чорними патьоками: це пояснювало запах свіжорозритої землі. Я оглянув домовину, підсвічуючи собі ліхтариком на телефоні (заряд: 37 %). На вигляд дорога: міцне дерево — може, дуб, — ретельно полаковане, завдяки чому вона досить непогано збереглася. Різьблені хромовані ручки з обох боків. Труна не мала вигляду нової, але й не здавалася сторічною. Мені важко було сказати, скільки їй років. Гадаю, Люсі була б задоволена, якби дізналася, що тієї ночі Ерін і Майкл займалися чимось аж таким неромантичним.

Спершу я подумав, що це могла бути труна Голтона, позаяк не знав, кого ще мій брат захотів би викопувати. До того ж у цьому крилася б певна іронія, бо саме Майкл спочатку намагався поховати Алана. Але ця річ явно була зроблена для урочистого похорону у відкритій труні — для людини, яку любили й поважали. Судячи з того, що Алан заборгував половині населення Майклової в’язниці, я не думаю, що хтось став би брязкати гаманцем, щоб подарувати йому таке пишне місце останнього спочинку.

Я обережно провів кінчиками пальців по дереву, обходячи домовину та знову розхитуючи скрипучу вантажівку. Я помітив, що цвяхи по краю труни хтось витягнув, тож кришку напевне відкривали. Мені спало на думку, що це могла бути зовсім не труна, а радше скриня для зберігання чогось, замаскована під домовину, і, можливо, Майкл уже взяв з неї те, що йому було потрібно. Люди ж іноді ховають різні речі в трунах, чи не так? Але якщо все було саме так і він уже забрав звідти все, то чому хотів показати мені? А якщо там справді тіло, то як я маю впізнати його чи її? Труна достоту довго пролежала в землі, і купа кісток навряд чи про щось мені скаже. Від цих думок мене відвернуло дивне відчуття під пальцями: якась борозна на гладенькому лакованому дереві. Якась позначка. Я посвітив туди телефоном (заряд батареї: 36 %).

Символ нескінченності, вирізаний на труні.

Перед очима знову постала урочиста зала, і навіть відкрита домовина з плюшевою оббивкою. Швейцарський ножик, який шкребе по дереву, навіки прив’язуючи свого власника до загиблого. Кашкети, притиснуті до грудей, білі рукавички й золоті ґудзики. Може, кістки всередині я й не зміг би впізнати, але цю труну я знав.

Майкл та Ерін викопали напарника Алана Голтона — поліцейського, якого застрелив мій батько.

Розділ 25

Я знав, що мушу відкрити домовину. До дідька всі ці історії про скриньку Пандори.

Кришки трун достобіса важкі, а в дорогих вони ще й облямовані свинцем, щоб ти не просочувався крізь деревину, коли потечеш. Стару труну відкривати ще важче, бо завіси ржавіють і псуються під тиском сирої землі. Таке собі трупне заклякання неживого предмета. Якби Майкл не відкрив кришку першим, я ніколи не зробив би цього самотужки. Мабуть, Ерін і Майкл затягнули труну у вантажівку, змонтувавши якусь подобу шківа з ременів, що висіли на стінах кузова.

Позаяк був сам, я спробував зрушити кришку, ставши з боку завіс, перехилившись через труну, зачепившись пальцями за край і щосили потягнувши на себе. Собачий холод лише ускладнював роботу: металевий кузов вантажівки, залишеної на засніженій горі, фактично перетворився на морозильну камеру. Я сопів, випускаючи з рота й носа клубки пари. Перші кілька сантиметрів коштували мені нелюдських зусиль, аж раптом, коли здолав опір задубілих завіс, кришка відскочила, і я мало не гепнувся на дупу. Я міг би перевернути труну на себе, але, на щастя, танцювати танго зі скелетом мені не довелося: домовина лише злегка хитнулася в мій бік, але встояла. Вантажівка знову застогнала, наче благала мене припинити гарцювання.

Знову посвітив телефоном (заряд батареї: 31 %) у труну.

Я був готовий до того, що вона не буде порожньою, тож вигляд тіла викликав у мене радше полегшення, аніж шок. Принаймні це був нормальний для домовини вміст.

Швиденька наукова довідка: швидкість тління трупа залежить від того, чи була труна щільно закритою і з чого її виготовлено, але зазвичай тридцяти п’яти років достатньо, щоб тіло наполовину муміфікувалося. Цього часу замало, щоб згнили всі м’які тканини, а для того, щоб від тіла лишилися крихкі кістки, потрібно близько століття. Тому в тій домовині був скелет, укритий сірими смужками сухожилків. Тоді я цього не знав — прочитав про це лише тепер, коли зібрався писати цей розділ, — тож не розумів, яких судово-медичних відкриттів чекає від мене Майкл, демонструючи напівзогнилий труп. Я похитав головою. Це була безглузда ситуація.

Хоча в домовині могло бути ще щось. Майкл не залишив би тут нічого цінного, хоча я пригадав, як він хотів показати мені щось і не знайшов цієї речі в кишені. Але ж якщо це щось настільки маленьке, то навіщо взагалі ховати це в труні? І навіщо Майклові тягнути із собою домовину з тілом усередині, якщо він уже забрав звідти все, що було йому потрібно?

Треба було придивитися уважніше. Світло ліхтарика (заряд батареї: 31 %) упало спершу на рештки людської ступні. Вихоплена з темряви променем світла, вона скидалася на пташку, а довгі тонкі кістки майже складалися в клітку. Далі я оглянув кістки ніг, маслянисті від гнилісних накладань, намагаючись пригадати шкільні уроки біології, щоб зрозуміти, чи все з ними так. Це зовсім не було схоже на макети скелетів. Грудна клітка частково провалилася, від чого здавалося, що ребер значно більше, ніж має бути. Від одягу не лишилося ані клаптика тканини — лише кілька золотих ґудзиків на грудях, подекуди досі обіпнутих клаптиками м’язів, схожих на старі, пошарпані вітрила, і пряжка від паска, що лежала в порожній улоговині тазу.

Мушу визнати, що, хоч і дивився на тіло чоловіка, якого мій батько застрелив у шию, я нічого до нього не відчував. Ані крихти провини, ані відрази. Так само я дивився на тіло в снігу: суто з наукової цікавості. А тепер, після Майклових розповідей про те, що мого батька намагалися вбити брудні копи, почуттів до нього було ще менше. Тіло в труні не значило для мене анічогісінько. Я так довго намагався сліпо відгородитися від минулого, не цікавлячись подробицями того випадку, що взагалі нічого не знав про вбитого поліцейського. Навіть імені його не міг пригадати.

Але я впевнений, що в нього була лише одна голова.

Домовина була відкрита на похороні, і тоді в ній точно було лише одне тіло. Мене цікавила не лише особа другої людини, а й те, як вона взагалі туди потрапила.

Другий скелет був менший, хоча ступінь розкладання був приблизно такий самий. Череп обтягнутий щільною висохлою шкірою. Голова була повернута обличчям до колись білої шовкової подушки, тож я бачив діру ззаду на черепі з гострими, мов зуби, краями та тріщинами, що облямовували її та підповзали до вух. Я не був певен, удар це чи постріл, але того явно було достатньо, щоб убити цю загадкову людину. Тепер, придивившись уважніше, я помітив тендітні кісточки — хребці, — які зміїлися в бік іншого скелета. Ребра обох скелетів переплелися, і шкіра струхла, — отже, мені не здалося, що ребер більше, ніж має бути, — вони просто належали іншому тілу.

Я простежив поглядом за хребцями, які вивели мене до таза. У другого трупа були зігнуті в колінах ноги, і ступні (маленькі скелети пташечок) притулилися до таза більшого тіла. Наче ховалися за ним. Нагадувало це ту відому обкладинку «Ролінґ стоун» із Йоко Оно та Джоном Ленноном. Може, у мене й була трійка з біології, але навіть я помітив одну незаперечну деталь: то були тоненькі кістки. Вони належали комусь маленькому. Юному.

Майкл привіз цю труну аж сюди, щоб показати мені саме це: тіло дитини, згорнутої клубочком біля трупа поліцейського. Тепер я мав запитати чому. Я заніс ногу, щоб ступити крок до виходу.

Саме тоді вантажівка рушила.

Перший поштовх був незначний, і я лише похитнувся на непевних ногах. У животі щось провалилося — усі мої органи відчайдушно намагалися пристосуватися до нового руху. У кузові досі було хоч в око стрель, і мозку знадобилося кілька секунд, щоб відзвітувати, що я все ще стою на ногах. Я поплентався вперед, хитаючись. До виходу було лише кілька метрів, але я хочу, щоб ви зрозуміли, що всі подальші події відбулися за лічені секунди. Хтось нервово загепав по кузову.

— Ерні, вилазь із цієї клятої машини! — пролунав жіночий голос.

Я не міг зрозуміти, Ерін це чи Софія.

Спробував поквапитись, але втримувати рівновагу було непросто. Я мав дивне відчуття, наче йду під горб, а це означало, що вантажівка їде вперед, а я рухаюся проти течії, намагаючись дістатися виходу. Паски, що звисали зі стін, поповзли в бік кабіни. Стукіт не припинявся, але жіночий голос надворі тепер тонув у гуркоті коліс, що дедалі гучнішав. Утім я й так знав, що вона кричить: «Швидше». Мені не треба було цього казати. Вантажівка вочевидь котилася вниз по схилу. А внизу не було нічого, крім… замерзлого озера.

Попереду з’явилася смужка світла: ролета здригнулася й піднялася на пів метра. У просвітку вигулькнула голова Ерін — вона швидко крокувала, щоб не відставати, і хапала ротом повітря.

— Ну ж бо, Ерні. Швидше! Далі крутий схил.

— Що, в біса, відбувається? — крикнув я, змагаючись із похилою, хиткою підлогою кузова.

— Схоже, вона не стояла на ручнику. Ти її розхитав, і вона покотилася. Кроуфорд намагається вдертися в салон, щоб загальмувати. Там на землі якесь коричневе лайно, може, гальмівна рідина… Будь ласка, заощадь нам час і вилазь звідси на випадок, якщо її не вдасться зупинити.

Ерін спробувала вхопитися за нижній край ролети, але не могла тримати її та бігти водночас. Ми говорили лише кілька секунд, але за цей час їй довелося пришвидшити крок, тож тепер вона, мов чапля, цибала в кучугурах. Насправді вантажівка рухалася не так уже й швидко, але наздоганяти її по свіжому снігу було непросто. Дорога мала бути метрів за сто, а від неї ще кілька сотень метрів до озера. По-справжньому крутим схил ставав аж за дорогою, але машина дуже важка, тож дозволяти їй розігнатися не можна було — після цього ми вже її не зупинимо. Я знав, що треба вилазити якнайшвидше.

— Тобі доведеться лягти, — сказала Ерін, протягуючи мені руку. — Тут м’який сніг, тож можна просто викотитися.

Я ледве встиг присісти на одне коліно, коли вантажівка підскочила — цього разу трусонуло дужче, ніж першого. Я впав — зовсім трохи не встиг і не вхопився за руку Ерін, — а тоді спробував спіймати один з ременів, але промазав. Натомість приземлився на дупу й поїхав підлогою вглиб вантажівки, аж поки не гепнувся спиною об стінку з боку кабіни — так, що аж дух з грудей вибило. Схоже, схил уже був доволі крутий, бо тепер рухалося все: паски ляскали по стінах і мені по обличчю, звідкись упала скринька з інструментами, вибухнувши болтами й гайковими ключами, які тепер відскакували від підлоги й билися об задню стінку. Я вчасно встиг схилити голову набік, останньої миті помітивши викрутку, яка летіла гострим кінцем мені в очі. Вона гучно клацнула об метал біля мого вуха.

Тоді я почув протяжний, повільний скрегіт. Шкрябання по підлозі. Труна посунула на мене. Кількасот кілограмів свинцю, дерева, та ще й два скелети всередині. Я спробував відповзти, але сила тяжіння й спантеличення — це вбивче поєднання. Я вже казав вам, що пишу все це однією рукою, і ось чому.

Мій правий зап’ясток вибухнув болем, після чого рука майже одразу заніміла, наче я сів на неї. Я спробував відірвати себе від стіни, але плече наче щось тягнуло. Моя рука мене не слухалася. Це звучить по-дурному, але мені довелося подивитися туди, аби нарешті зрозуміти, що сталося: труна влетіла мені в передпліччя, притиснувши руку до стіни. Я лише кілька хвилин тому бачив кисть скелета, тож тепер до нудоти чітко уявляв усі ті крихітні кісточки, які, мабуть, щойно розтрощив. Але зламані кістки були найменшою з моїх проблем. Раніше вантажівка просто неквапно котилася схилом, а я безтурботно плентався до виходу. Тепер вона розганялася, а я не міг поворухнутися.

Здоровою рукою потягнув себе за лікоть, але це було безнадійно. Тоді я спробував просунути пальці між домовиною та стінкою, намагаючись хоч трішечки послабити тиск, але труна була надто важка. Коли я висунув пальці, вони були мокрі й вологі. Кров. Я не відчував болю, бо від шоку все моє тіло заніміло, але виявилося, що, тягнучи руку, я здирав із неї шкіру. Пізніше — уже не на горі, після ще трьох смертей і викриття вбивці, — парамедик скаже мені, підхоплюючи вигнутою голкою клапті шкіри на руці, що медичною мовою це називається авульсією. Я був радий, що не мав тоді часу замислюватися над цим, бо знепритомнів би від усвідомлення.

Знову зиркнув у бік виходу, щоб оцінити свої шанси на порятунок, однак нічого втішного не побачив. Ерін ще не відстала від вантажівки, попри глибокий сніг, але її обличчя видавало страх. Вона просунула руки всередину кузова, намагаючись зачепитися і якось заскочити всередину, але не втрималась і на кілька секунд зникла. Трохи згодом вона знову вигулькнула в щілині під ролетою, щоб спробувати ще раз.

— Я застряг, — гукнув їй, не певний, чи бачить вона труну, яка розплющила мені руку. Болти й гайки тарабанили по металевій підлозі. — До озера ще далеко?

— Не думаю, що ти хочеш… — Ерін важко дихала; вантажівка їхала не так уже й швидко, але в глибокому снігу бігти за нею було непросто, а тим паче стрибати в кузов, підлога якого була Ерін на рівні пояса. — …знати відповідь.

Вона могла б узагалі не відповідати. Часу було не те що обмаль — його була від’ємна кількість. Я вперся ногами в труну й спробував штовхати її вбік, одночасно щосили тягнучи руку на себе — здавалося, я от-от висмикну її з плечового суглоба. Але рука не висунулась ані на дюйм.

— Де головна дорога? — запитав я. — З одного боку була висока кучугура… — Мені було важко кричати. — Може, вона зупинить машину.

— Уже позаду, вантажівка просто пробила її, — гукнула Ерін.

Прокляття. Мабуть, це тоді машина підскочила і я впав. Красно дякую.

Спробував уявити, де я тепер. Якщо ми вже перетнули головну дорогу, то от-от мав початися крутий спуск.

— Ерне, — пролунав новий голос. Це була Софія. Розгледіти щось у тонкій смужці світла, коли вантажівка гримотіла по кучугурах, було непросто, але в щілині з’явилося щось схоже на її голову. — Що сталося? У тебе є секунд тридцять, ми не зможемо довго бігти за нею. Вилазь негайно!

— Я поранений. Не можу поворухнутися.

— Чекай. Це тру…

— Допоможи мені залізти всередину, — урвала її Ерін.

— Це безпечно?

— Звісно, ні. Підсади мене.

В очах у мене потемніло. Схоже, дія адреналіну почала слабнути, бо по правій руці розповзався біль, від чого в очах замерехтіли темно-червоні плями. Я намагався зосередитися на Ерін і Софії. Вони були темними, чіткими силуетами в смузі світла. Вони були так невимовно далеко. Тоді в проміжку під ролетою з’явилася третя тінь.

— Ніяк. — Це був уже чоловічий голос. Кроуфорд. — Я розбив вікно, але це надто високо. Замало часу, щоб… Чекайте… — Його наступні слова прозвучали приглушено, але я спромігся їх розчути: — Ви ще його не витягли?

— Він застряг, — сказала Софія.

— Застряг?

— Він поранений.

— Важко?

— Не знаю.

— Достатньо важко, щоб не бути зараз тут, — рявкнула Ерін.

— Ох! Обережно з ногами, — сказав Кроуфорд. Певно, Ерін наступила йому на ногу. Разом вони підняли ролету трохи вище, і смуга світла поширшала.

— Господи, — промовив Кроуфорд. — Боже. Це ж не?..

Саме тоді тривога змінилася справжнісінькою панікою. Тепер вони бігли: мабуть, почався крутий схил. Можливо, світло впало на мене й на мою скалічену руку, і це видовище налякало всіх ще більше. Ерін закричала на Кроуфорда, наказуючи йому підсадити її. Я чув, що Кроуфорд сперечається з нею: надто небезпечно, завеликий ризик. Я знав Ерін: це, певно, лише розгнівало її сильніше, бо вона вловила під маскою шляхетності нотки сексизму.

Я чекав, коли по металевій підлозі гупнуть черевики Кроуфорда. Якийсь із пасків на стінах ляснув мене в обличчя. Я вхопився за нього неушкодженою рукою й щосили потягнув на себе. Хтось погано його закріпив, бо він відірвався від стіни, і пряжка клацнула об підлогу. Цей ремінь був схожий на велетенський пасок безпеки. Я потягнув його на себе й незграбно, однією рукою обв’язав довкола пояса в простий вузол. Петля вийшла трохи вільна, але я сподівався, що цього вистачить.

— Поквапся! Чорт візьми, Ерні, зроби щось!

То була Софія. Тепер вона кричала — пронизливо, відчайдушно. Вона була так близько… Лише тоді я зрозумів, що не чув кроків Кроуфорда. До мене нарешті дійшло, що він сперечався з Ерін не для того, щоб героїчно врятувати мене самотужки. Він просто її зупиняв. Я відволікся від паска й побачив, що три темні постаті в смужці світла швидко зменшуються. А ще помітив, що всі паски на стінах тепер висять вертикально. У мене більше не було відчуття падіння. У животі знову щось обвалилося — вантажівка зупинилася.

Здавалося б, це гарна новина. От тільки я знав, що вантажівка не обігнала Софії, Ерін і Кроуфорда. Це вони зупинилися, бо бігти далі було небезпечно. Час збіг.

А це означало, що я застряг у чотиритонному металевому громадді посеред замерзлого озера.

Не брехатиму вам, що сидів і слухав, як піді мною поскрипує крига, поки на її поверхні розповзаються тонкі тріщини: насправді вже секунд за п’ять вантажівка шубовснула у воду й застрягла, перехилившись градусів на тридцять. Першою занурилася кабіна водія в мене за спиною. Ще один струс: тепер кут збільшився градусів до сорока п’яти. Я знав, що мушу негайно щось вигадати.

Нарешті в мене з’явився якийсь зародок плану. Я розмахнувся й спробував закинути пряжку якнайдалі, але не розрахував, і вона вдарилась об напівопущену ролету, а тоді знову сповзла підлогою до мене. Наступного разу я спробував не кидати її, а просто штовхнути вперед по підлозі й таки викинув пряжку з вантажівки. Звісно, я не чекав, що вона зачепиться за щось таке, що витримає мою вагу — на поверхні замерзлого озера не могло бути нічого, — але мені хотілося, щоб на поверхні лишилося хоч щось. Коли я провалюся під кригу, то найскладнішим буде знову знайти отвір. Якщо не смикати пасок, щоб він залишався на льоду, він принаймні вкаже мені шлях на поверхню. Стінки кузова загрозливо стугоніли під тиском води. Щось десь закрапало, повітря пашіло холодом. Не певен у цьому, але не виключено, що тоді я вже був під водою. Однією рукою я схопився за хромовану ручку труни, готуючись до неминучого. У мене буде лише один шанс.

Усе сталося швидко. Крига знову затріщала, і зненацька я опинився на спині, а в отворі під ролетою не стало видно нічого, крім неба. Тепер вантажівка стояла вертикально, і саме це було мені потрібно. Замість того щоб штовхати труну, змагаючись із силою тяжіння, як робив раніше, тепер я просто міг потягнути домовину в бік стелі. Труна, яку я доти не міг зрушити, тепер стояла на торці. Мені треба було лише нахилити її. Намагаючись не думати про те, що, рухаючи її, товчу власну руку у велетенській ступі, я щосили потягнув за ручку. Нарешті, уперше за сьогодні щось спрацювало.

Труна похилилася.

Перепрошую, мабуть, я не передав належним чином свого ентузіазму. Труна похилилася!

Вона грюкнула об стелю (яка перетворилася на стіну), ставши наді мною навскоси. Водночас кришка відчинилася і на задню стінку (яка перетворилася на підлогу) посипалися кістки і труха, зате мені нарешті вдалося вивільнити руку (яка перетворилася на млинець). Я відкотився вбік, на випадок якщо домовина стане на місце, і схопився за скалічену руку, відчуваючи вологу, яка з неї сочилася, але поки не наважуючись глянути й оцінити шкоду. Я досі не відчував такого болю, як мав би, — може, через холод, а може, через шок.

Я звівся на ноги й задер голову до неба. Пасок, кінець якого викинув з вантажівки, тягнувся нагору й зникав за краєм кузова. Мені здавалося, що я чув крики — мабуть, вигукували моє ім’я. Але не був певен. Я роззирнувся своєю в’язницею. З розтрощеною рукою не було жодного шансу видертися вгору по підлозі, яка тепер правила за стіну. Пасок не був закріплений, тож я не міг ним скористатися. До того ж вантажівка й далі тонула. Вода ринула в кузов через шпарину в одній зі стін. Може, в інуїтів і є тисяча слів для позначення снігу, але я певен, що не існує слова, яке описало б холоднечу тієї води. Кілька років тому, поки чекав на результати з клініки репродуктивного здоров’я, я прочитав, що температура мошонки, виявляється, впливає на показники спермограми, тож став носити вільні труси й тягати у ванну пакети з льодом. Тоді я, може, навіть зрадів би такій холодній воді. Але не зараз. Від неї німіло тіло. Від неї могло зупинитися серце. Я чомусь згадав, що саме так добувають осетрову ікру: ошелешують рибу, кидаючи в крижану воду, і розрізають живіт.

Невдовзі вже полилося через верх. Спершу струменіло лише з одного кутка, а тоді через край полилися цілі водоспади. Вода, вкрита крижаною піною, уже лизала мені коліна. Я дивився лише вгору, сподіваючись, що пасок лежатиме на льоду нерухомо й не зіслизне у вантажівку. Я ще раз перевірив вузол на поясі. Мій план був простий: дозволити воді підняти себе якнайближче до отвору, а тоді, коли весь кузов наповниться, прослизнути в щілину й виплисти на поверхню. Для цього потрібно буде триматися якнайближче до підлоги, щоб утрапити в проміжок, а не застрягнути в протилежному кутку. А ще було б добре не знепритомніти від шоку в крижаній воді. І не затягнути всередину пасок. Та навіть якщо це станеться, я плистиму вгору. Просто вгору. Нічого складного. Зовсім. Пасок трохи напнувся, і я відчув легке посмикування на поясі. Здавалося, мене хтось тягне вгору.

Вода вже сягнула мені по груди. Я не чув нічого, крім її ревіння у вухах, і не бачив нічого, крім латки сірого неба, поцяткованої бризками з крижаною піною. Смужка поступово звужувалася. Усе тіло нижче від шиї стиснулося від холоду. Я знову подумав про осетрів. Якщо зупиниться серце, я принаймні не відчую, як потопатиму. Це трохи заспокоювало.

«Вгору, вгору вгору, — наказував собі. А тоді небо зникло. Я набрав повні груди повітря. — Вгору, вгору, вгору».

Розділ 26

Я прокинувся голим.

Мозок відчайдушно намагався зрозуміти, де я і що сталося. Може, мене витягли на берег? Відчуття потроху поверталися, і я зрозумів, що мені не холодно, тому я навряд чи надворі. Я був у ліжку. Мене вкрили по шию й ретельно підтикали ковдру, наче дитині, якій наснилось жахіття. Щоправда, дітей аж так міцно не кутають — на мить мені навіть здалося, що я в гамівній сорочці. В очах досі все розпливалося, і я закліпав.

Я був не високо, тож це не моє ліжко на горищі в шале. Мабуть, це готельний номер. Я мало що міг розгледіти в напівтемряві, бо в кімнаті були запнуті штори. Мене це дратувало, бо я хотів знати час, щоб не довелося ставити всі ті стереотипні запитання: «Котра зараз година?» чи «Як давно я у відключці?». У глибині кімнати перемовлялися якісь дві темні постаті — вони ще не помітили, що я отямився. Права рука пульсувала болем. Я відгорнув ковдру, щоб оцінити шкоду, і побачив, що на руці в мене товста кухонна рукавиця у квіточки. Я спробував зняти її та скривився, коли вона зчинила опір. Я встромив під неї палець і відчув якусь липку плівку: схоже, моя здерта шкіра прикипіла до тканини. Я зрісся з клятою кухонною рукавицею.

Хтось поклав руку мені на плече, і я припинив смикати рукавицю.

— Я б цього не робила. — Я підвів очі й побачив Джульєтт, власницю курорту. Вона похитала головою. За спиною в неї стояла Евонна. — Тобі краще цього не бачити.

Евонна дала мені пігулку з якоїсь помаранчевої пляшечки. Я покрутив її в пальцях.

— Оксикодон[15]. Це знеболювальні. Дуже потужні, — пояснила вона. Цієї інформації мені було досить, тож я кинув пігулку до рота. Евонна замислилася на мить — мабуть, міркувала про те, що наявність у неї цих пігулок псує враження про її здоровий спосіб життя, і додала: — У мене хвора нога.

Я розчарував сам себе, запитавши:

— Як давно я у відключці?

Евонна підійшла до вікна й розсунула штори, відтуливши чорне зоряне небо за вікном — таке саме, як було вчора, коли я лягав спати. Схоже, хуртовина вщухла, але вітер досі лютував, бо скло дрижало в рамі.

— Кілька годин, — сказала Джульєтт.

Я сів у ліжку, закашлявшись, і спробував зберегти гідність, притримуючи ковдру. Евонна подала мені білий готельний халат, чемно затуливши очі рукою. Я раптом усвідомив, що Марсело також тут, він сидів на невеличкому кріслі, мовчки спостерігаючи за нами. Це було дивно: хоч Марсело й не можна було назвати неуважним вітчимом, він ніколи не квоктав над лікарняними ліжками.

Кашель ніяк не вщухав. В очах аж потемніло, і на чорному тлі вибухали снопи іскор. Мабуть, підводитися було зарано. Джульєтт легким жестом поклала мене назад у ліжко. Вона простягнула руку до Евонни, яка похитала головою, тримаючи пляшечку при собі. Джульєтт демонстративно прокашлялась, і я почув, як Евонна переможено зітхнула. Наступним, що я відчув, була пігулка, яку намагалися просунути мені до рота. А тоді все потьмяніло, і я знову поринув під воду.

Ночі в горах приносять із собою якусь незвичайну чорноту. Особливо коли ти на східному схилі, де сонце сідає рано й темніє дуже швидко. Небо, не забруднене міським сяйвом, невдовзі після заходу сонця перетворюється на опівнічну чорнильну пустку й лишається таким аж до світанку, тож за ним годі визначати час. У такій темряві я прокинувся. Принаймні тепер на мені був готельний халат.

Евонна та Джульєтт уже пішли, але Марсело досі сидів біля вікна, читаючи якусь книжку з бібліотеки у світлі тьмяної лампи. Почувши, що я рухаюсь, він поклав книжку й підсунув до мене крісло. Я знову сів у ліжку, стримуючи кашель. Почувався якось легко, майже невагомо. Мабуть, це пігулки. Я був вдячний Джульєтт за те, що вона витрусила з Евонни подвійну дозу.

— Радий, що з тобою все гаразд, — буркнув Марсело, як часто роблять старші чоловіки, коли треба висловити якусь емоцію: вони намагаються якнайшвидше випльовувати слова, які можна трактувати як прояв турботи. Ніби чхають.

— Житиму, — сказав я, намагаючись не дивитися на руку, щоб вона не похитнула мою впевненість. — Де всі?

— Ти наче знепритомнів… не знаю, чи пам’ятаєш… коли отямився вперше. Це було нещодавно. Евонна й та жінка, власниця курорту, пішли шукати тобі щось поїсти.

— Як Майкл?

Марсело знизав плечима.

— Сподівався, ти мені скажеш. Кроуфорд мене досі не пускає.

— Я здивований, що ти не ввірвався туди, поки він рятував мене. Увесь цей час сушарню ніхто не охороняв, а зачиняється вона лише на засувку.

— Шкода, що я вчасно не додумався. — Кінчик язика Марсело на мить показався в кутику рота. Мені важко було сказати, чи це щось означає, чи він просто облизував губи. У горах вони тріскаються дуже швидко. Я зненацька зрозумів, що страшенно хочу пити. У горлі дерло, і я кашлянув. Марсело підвівся з крісла й почовгав у ванну. — До того ж нас усіх трохи відволікли ті каскадерські трюки, які ти виробляв на озері, — гукнув він звідти. — Треба було брати з гостей гроші за квитки — думаю, тут усі дивилися на тебе. — Марсело повернувся на своє місце і вручив мені склянку води. — Але твоя правда. То була б чудова нагода зустрітися з Майклом.

Я вижлуктив цілу склянку води, але досі хотів пити. Здавалося б, звідки така спрага в людини, яка щойно мало не потонула? Та принаймні я міг говорити.

— Тож тебе лишили сидіти біля ліжка хворого чи ти просто хочеш бути першою людиною, з якою я поговорю, коли отямлюся?

— Невже так важко повірити, що я хвилююся за тебе? — Марсело засовався в кріслі, а тоді спробував звести все на жарт: — Хоча, звісно, я також хотів поставити тобі кілька запитань.

— Якщо не заперечуєш, я почну.

Ми обидва знали, що я не запитую. Було дуже дивно бачити Марсело Ґарсію — цю неприступну фортецю, яка витримала не один суд, — таким поступливим. Він хотів знати, що мені відомо, а це означало, що влада була в моїх руках, попри те що я й був прикутий до ліжка. Насолода від цього усвідомлення навіть трохи притлумила біль у руці, який прокинувся разом зі мною.

Марсело набрав повні груди повітря й видихнув крізь зуби.

— Що тобі розповів Майкл?

— Про Алана.

Він заплющив очі, якусь мить сидів нерухомо, а тоді розплющив. Я добре знав, що означає це повільне кліпання. Так люди заплющують очі, коли хочуть повернутися в часі на кілька секунд. Щоб не бачити кохану людину в ліжку з іншим. Щоб не чути явної брехні. Не чути явної правди. Із заплющеними очима вони можуть уявити світ, у якому попередні кілька секунд не сталися й усе лишилося таким, як доти. Так заплющують очі за сніданком, коли хочуть забути листа, якого щойно прочитали.

— Тож ти знаєш про Шабель.

— Зовсім трохи. Гадаю, менше, ніж ти, тож хотів би виправити цю ситуацію.

— Це була не зовсім банда — радше колектив. Твоєму батькові взагалі не подобалося таке іменування, але їм треба було якось називатися. Вони переважно промишляли крадіжками з проникненням — такими, що привертали увагу поліції, але не були достатньо серйозними, щоб зробити їх важливою ціллю. Не знаю, чи можна назвати твого батька бандитом, бо він більше плутався під ногами й крав дуже мало. Але потім усе стало… гірше.

Я бачив, що Марсело вивчає мене, намагається зрозуміти, що саме розповів мені Майкл. Вираховував, що можна пропустити, а де можна прикрасити правду. З мене жахливий гравець у покер, але думаю, що мій закляклий вираз обличчя (скалічена рука вимагала уваги, і я міг лише зціпити зуби, силкуючись уважно слухати Марсело) можна було інтерпретувати лише як закреп або осуд.

Марсело повів далі:

— Я натрапив на твого батька і його друзів випадково. Це було ще до того, як подався в корпоративне право — тоді я ще не міг дозволити собі перебирати клієнтами. Я був наполегливим і не просив багато грошей. Примудрився звести кілька звинувачень у грабіжництві на незаконне проникнення. Поступово з’являлися нові клієнти. Думаю, я просто вмів тримати рот на замку, кілька разів допоміг комусь зі зв’язками, і ці зв’язки зіграли мені на руку, надавши розголосу. Я не був адвокатом Шабель і ніколи не порушував закону, але був відомим у певних колах як людина, до якої можна звернутися з певними проблемами. Я не дурень, тож розумів, що роблю, але мені потрібні були гроші. Для Софії.

— Для Софії, — повторив я механічно.

Я згадав, що Майкл у сушарні сказав про тата: «Він порушував закон… аби дбати про нас». Тепер Марсело казав те саме, але я чомусь йому не вірив. Зрештою, Майкл мав на увазі, що тато не брав багато й не розкошував на ці гроші, але ж цього не можна сказати про Марсело, чи не так?

— Це правда, — здавалося, він виправдовується. Міркуючи про Майклові слова, я мимохіть задивився на «ролекс» Марсело, і він це, схоже, помітив. Він підвів руку й постукав пальцем по годиннику. — Це не якась там витребенька. Власне, твій батько залишив це для Джеремі. Це було в заповіті. Шкода, що ми не змогли його віддати.

Це заскочило мене зненацька. Тільки-но шматочки Майклової історії стали складатися в більш-менш зрозумілу картину, як ця дрібка інформації все зруйнувала, змусивши мене сумніватися в його чесності. Майкл твердо переконував мене в тому, що батько був таким собі Робіном Гудом — шляхетним злодієм. Але якщо він витрачав здобуті нечесним шляхом гроші на такі витребеньки, то, може, ним усе-таки керувала жадоба. І якщо він вписував такі розкішні годинники у заповіт, то міг приховати й інші скарби. Зрештою, саме це передбачала Ерін. Можливо, це й було тим, що Майкл купував у Алана. І саме за це тепер міг убивати хтось інший.

— Ти знаєш, як рекламують «ролекси»? — запитав Марсело.

Це було дивне запитання, і я не мав часу вислуховувати вихваляння Марсело, але пригадав ті пафосні реклами, тож відповів:

— Їх рекламують як речі, котрі можна передавати в спадщину з покоління в покоління.

— Саме так. Ми отримали це не відразу після того, як Джеремі… — Марсело прокашлявся, достоту почуваючись незатишно. — Тож це ваше з Майклом. Я просто тимчасово зберігаю.

— Щось не дуже тимчасове вийшло зберігання.

— Ми з матір’ю вирішили, що один з вас отримає годинник після її смерті. Я тут ні до чого. Так написано в її заповіті. Але ти можеш забрати його хоч зараз.

Марсело взявся розстібати ремінець, але я подумав, що це міг бути блеф. Наче пропонуєш другові останній шмат піци й сподіваєшся, що він відмовиться.

Я підвів рукавицю.

— Не думаю, що мені личитиме.

— Він твій, і Майклів теж, коли ви захочете його забрати. Але я хотів сказати, що цю річ створили, щоб передавати її з покоління в покоління. Я ношу його як нагадування… — Він тужливо зиркнув на годинник. Я не знав, що вітчим узагалі здатен на такі сентименти. — …що маю дбати про вас. І про вашу матір.

Я приховав пирхання під черговим нападом сухого кашлю. Я бачив перед собою лише багатого чоловіка, який милується своїми скарбами й переконує себе, що вчинив шляхетно, одружившись зі вдовою друга. Мені закортіло вколоти його, указавши на марнославство, навіть більше, ніж хотілося пігулок Евонни (чесно кажучи, про них було дуже важко не думати), але ми відхилилися від теми, і треба було завадити йому уникнути розмови.

— Тож ти допомагав Шаблям? І був батьковим адвокатом, так?

— Так ми познайомилися. Стали спілкуватися, зблизились. Я допомагав йому як міг, але твій батько ступив на хибний шлях, зійти з якого дуже складно. Його не раз ловили на гарячому, і якось мені не вдалося врятувати його від сорокап’ятиденної неоплачуваної відпустки, якщо ти розумієш, про що я. Здається, тобі тоді було три чи чотири роки. — Я не пригадував, щоб батько зникав на шість тижнів, але це вписувалося в образ чоловіка, якого пам’ятав лише за слідами його присутності. Марсело казав далі: — Ми обидва сприйняли це як знак. Він був готовий почати все із чистого аркуша, та і я наказав собі більше не брати грошей у конвертах, не знаючи, звідки вони. Але все це… Не знаю, як пояснити, але твого батька знову затягнуло. Та цього разу все було інакше. Сталося насильство, і поліції набридло дивитися на це крізь пальці.

— Майкл казав, що вони взялися викрадати людей, бо це було вигідніше, ніж обчищати будинки, — сказав я.

— Саме так. Вони підстрелили одного рієлтора, коли той відмовився відмикати сейф. Чоловік вижив, але все це було дуже нетипово для Шабель. Вони більше не задовольнялися золотом із шухляд для шкарпеток: тепер їм були потрібні сейфи, а коли й цього стало замало — банківські рахунки. То були пізні вісімдесяті: викрадення задля викупу були в моді. Шаблі спробували й собі, і їм сподобалось. Усі носи в поліції одразу повернулися до них. Тепер було зрозуміло, що в буцегарню полетять усі причетні, якщо хтось спіймається. Роберт знав, що може загриміти у в’язницю надовго й знову побачити вас, коли ви будете вищими від нього.

— Тож ти допоміг йому укласти угоду, — ледве видушив я. Рука палала. Хотілося вийти надвір і впасти в сніг, але я боявся, що він випаровуватиметься від самого доторку. — Він надавав інформацію в обмін на недоторканність?

Марсело крутив годинник на зап’ястку. Він знову на мить заплющив очі: цього разу стирав минуле, до якого не хотів повертатися.

— Я допоміг усе влаштувати. Роберт мав дістати для них головних гравців. Але щоразу, коли він приносив детективу одну відповідь, вона ставила йому два нові запитання. Хотіла, щоб він не полишав угруповання, щоб працював із Шаблями. Але в цьому й був підступ, бо, намагаючись задовольнити її запити, він дедалі глибше загрузав. Вона хотіла, щоб він виказував брудних поліцейських, яким платили Шаблі. Вона не збиралася відпускати його, поки він не дістане їх усіх.

— Тобто він шукав неспростовні докази проти Голтона та його напарника? Майкл казав мені, що та зустріч на заправці не була випадковою. То це й були ті двоє, яких він мав «дістати», щоб виконати свою частину угоди? Може, він нарешті накопав щось на них?

Марсело знизав плечима.

— Я теж завжди так думав. Але Роберт ніколи не показував мені доказів — усе це залишалося між ним і його кураторкою. Він сміявся з того, що його змушували робити, — справжні «шпигунські штуки», як він їх називав. Розказував, як круто працювати під прикриттям. Принаймні спершу.

Він відкинувся на спинку крісла й замовк, потираючи руками коліна. Явно поринув у спогади. Марсело сумував за другом.

Мені було дуже дивно уявляти батька таким: чоловіком, за яким сумують. Може, він усе-таки залишив у спадщину ще щось, окрім лихої слави? Розповідь Марсело все-таки змусила мене поглянути на батька в трохи іншому світлі. Він був чоловіком, який жартував про шпигунські штуки. Який мав друзів. Я скористався миттю тиші, щоб сперти голову на стіну, заплющити очі та спробувати відволіктися від докучливого болю.

Робота під прикриттям. Кураторка. Шпигунські штуки. Я крутив ці слова в голові. Одна з моїх книжок була про те, як писати шпигунські романи, і хоча продавалася вона не дуже добре, я трохи тямив у Ладламі й Ле Карре[16].

— Це все, що я знаю, — просочився в мої роздуми голос Марсело.

— Усе? — Я не розплющував очей, сподіваючись, що мій незагрозливий, напівмертвий вигляд спонукає його до ще якогось зізнання. Марсело не заковтнув наживки, тож я вирішив трохи натиснути. Зрештою, тепер я був Майкловим адвокатом, тож мав право на невеличке нахабство. — Тобі було відомо все це, коли судили Майкла. Ти скористався Алановим минулим, щоб маніпулювати стороною звинувачення, бо знав, що вони не захочуть, щоб цю незручну інформацію витягували в судовій залі. Саме тому ніхто не ставив жодного запитання про готівку, яку знімав Майкл, не шукав тих грошей і не розбирався з дивним вогнепальним пораненням.

— Яких грошей?

Це трохи мене похитнуло. Адже Марсело мав перевірити Майклові рахунки, чи не так? Чому під час розслідування ніхто не помітив зникнення такої великої суми? Навіть якби Майкл знімав гроші маленькими частинами, це все одно було б легко виявити. Але я не надто знався на таких розслідуваннях. Треба було читати більше юридичних трилерів.

— Не знаю, на що ти натякаєш, але я виторгував Майклові найкращу угоду за тих обставин, використавши всі доступні мені засоби. Це моя робота.

— Ти готовий порушувати правила заради Майкла, але не заради Софії.

Я пригадав, що він не хоче захищати доньку в її справі про лікарську помилку.

— Це… — Марсело наїжачився. Я почув шурхіт одягу, коли він виструнчився в кріслі. — Це не зовсім так. Віриш чи ні, та я хочу як краще для неї.

— Тоді де правда, Марсело? — Я підвищив тон і розплющив очі, сподіваючись трохи натиснути. Знав, що мій погляд зараз має бути загрозливим видовищем: налиті кров’ю, незмигні очі людини, яка мало не потонула. Я помітив, як Марсело зиркнув у бік коридору, і сприйняв це як острах, що нашу розмову перервуть. Скидалося на те, що він хотів ще побути зі мною наодинці. Я боровся з бажанням обм’якнути і знову спертися на стіну, бо рука страшенно боліла, але мій гнів напевно діяв на Марсело, тож повів далі: — Вантажівка покотилася зі схилу після того, як я поговорив з Майклом і ретельніше оглянув вранішню жертву. Це не може бути збігом. Вантажівка не стояла на ручнику. Ерін здалося, що на землі розлита гальмівна рідина. Це було підлаштовано. Хтось намагався замести сліди й після тридцяти п’яти років знову поховати те, що відкопали Ерін і Майкл. Батько шукав неспростовні докази перед смертю, і ми знаємо, що Алан продавав Майклові якусь інформацію…

— Гаразд, гаразд. — Марсело заскрипів зубами, перериваючи мене. Його погляд знову метнувся в бік дверей. — Я знаю лише, що тієї ночі він мав зустрітися зі своєю кураторкою, щоб передати їй щось важливе. Гадаю, Роберт став свідком убивства.

Ось воно.

— Дитини, — кинув я.

Марсело побілів, наче осетер, якого кинули в крижану воду.

— Звідки ти знаєш?

— Інтуїція.

— Так, це те саме, що було в мене. Інтуїція та теорії. — Прозвучало не надто переконливо: наче він досі не вирішив, що казати мені, а що приховати. — По смерті Роберта я сам намагався з’ясувати, що могло бути аж таким важливим, щоб убивати його. Не кажучи вже про те, хто міг його налякати такою мірою, що він став носити із собою пістолет. Повір, це було несхоже на нього. Я вже говорив, що Шаблі знахабніли. Ішлося вже не тільки про стрілянину під час пограбувань: як ти сам сказав, вони з’ясували, що викрадати людей прибутковіше. Твій батько не збирався брати участі в цьому — зрештою, у нього самого були діти. Але десь за тиждень до того, як він загинув… Історія стара як світ, нічого незвичного. Викрадають дитину однієї багатенької сім’ї. Батьки вирішують схитрувати. У них є гроші, але вони напихають валізу папірцями замість купюр. І дівчинка зникає. Справу так ніколи й не розкрили, але все вказувало на Шабель. Може, Майкл казав…

— Як звали дівчинку? — затинаючись запитав я.

— Маколі.

— Ім’я? — мені хотілося знати, як її звали. Знати її спадщину.

— Ребекка.

— Скільки вони просили?

— Триста.

Мені було складно втримувати повну картину в голові, проте я згадав Майклові слова: «Я приніс усе, що зміг, але то була не вся сума».

Алан продав Майклові інформацію про Ребекку Маколі — досі не знайдену жертву давнього викрадення. Може, навіть ім’я її вбивці. Він точно сказав, де її шукати: дівчинку поховали в труні поліцейського. То був бездоганний сховок: у чужій труні, глибоко під землею. На щастя, тепер у мене є швидкісний інтернет не гірської якості, тож я довідався, що цей прийом часто використовувала чиказька мафія, коли треба було допомогти комусь зникнути, тож поліцейські знали про це так само добре, як і про «бетонні черевики», наприклад.

Звісно, Алан знав, де поховане тіло: він сам його туди поклав.

Я згадав сварку на похороні: поліцейський (тепер я знав, що то був Алан) хотів, щоб тіло кремували, наполягаючи, що цього бажав його напарник, бо вони розмовляли про це на чергуваннях. Але сім’я зробила так, як було написано в заповіті, і поліцейського поховали. Алан сердився й мав на це поважні причини, бо Ребекку краще було спалити дотла, аніж ховати.

А гроші? Тут усе було просто. Алан хотів, щоб Майкл заплатив те, що Аланові заборгувала родина, яка схитрувала. Викуп тридцятип’ятирічної давності. Майкл був готовий заплатити, щоб знайти винного в батьковій смерті.

Я уявив собі Алана, який відчайдушно намагався замести сліди свого злочину: у нього було тіло дівчинки й він не отримав викупу. Якщо він знав, що мій батько знайшов якісь докази, то цілком міг убити його. А коли загинув напарник, в Алана з’явилася чудова можливість поховати свої таємниці.

— Майкл знайшов тіло Ребекки. — Я наважився на відчайдушний крок: довіритися Марсело й припустити, що кістки у вантажівці належать дівчинці (але ж справді, хто ще то міг бути?). Очі Марсело розширилися. Я тиснув далі. — Воно в кузові його вантажівки. Це було перше, що він зробив, коли вийшов із в’язниці. Схоже, він чекав три роки, аби викопати її, тож можна припустити, що йому розповів про це Алан. Але ось у чім проблема: доказом, який мав мій батько, не могло бути місце поховання Ребекки.

— Тому що її поховали після того, як твій батько загинув, — погодився Марсело. — Тож тієї ночі він мав передати кураторці якусь іншу інформацію. Інший доказ. Думаєш, це те, що продав йому Алан? Останнє повідомлення Роберта для кураторки?

— Мабуть. От тільки я не розумію, навіщо Аланові продавати Майклові доказ убивства, яке він скоїв.

Тут щось не сходилось, тож я подумав, що до цього пазла треба підійти з іншого боку.

— Хіба що Алан нікого не вбивав, а захищав людину, яка це зробила. Зрештою, він був поліцейським — міг прикривати когось небезпечнішого.

Це вписувалося в історію, яку Майкл розповів мені в сушарні: він вважав, що Алан здавав когось іншого. Це також пояснювало Майклів вирок: нещасні три роки, бо, як він сам сказав, у суді були люди, які не хотіли виносити на загал Аланове минуле. Шматочки пазла поволі складалися. Читачу, я знаю, що це чергова класична сцена: «Усі ниточки ведуть нагору».

Поки я міркував, Марсело уважно спостерігав за мною, достоту намагаючись зрозуміти, чи я йому повірив.

— Повернімося на три роки в минуле. Алан ледве зводить кінці з кінцями й регулярно втрапляє до в’язниці. Мабуть, вважає, що все пішло шкереберть після Ребекки, і вирішує потягнути когось із собою на дно. Тож повертається до початку й заманює Майкла обіцянками відкрити щось важливе про його батька.

— Розумію, чому він не обрав мене. Я ніколи не цікавився минулим родини. Саме тому Майкл довіряє лише мені. Я наважився свідчити в суді проти нього, а отже, знав замало для того, щоб боятися, інакше не влазив би в це. Так я завоював його довіру.

Марсело зціпив зуби: мабуть, хотів сказати, що також заслуговував на довіру після того, як виторгував Майклові три роки у в’язниці, але потім прикусив язика.

Я не хотів цього казати, проте вік Марсело робив його одним з підозрюваних. Я шукав людину, яка скоїла вбивство три десятки років тому і сьогодні вранці. Таким чином, це могли бути Одрі, Марсело, Енді й, може, Евонна. Хоча, звісно, Евонна була трохи замолода для цього, але мала за плечима бурхливу юність: я нічому не здивувався б. Я тоді все ще пісяв у ліжко, тож не був найкращим підозрюваним. Звісно, якщо всі ці вбивства — справа рук однієї людини. А що, як це просто помста? Гнів передають у спадок не гірше за «ролекси». Тоді вбивцею міг бути кожен, незалежно від віку. Дідько, може, навіть сама Ребекка вижила, виросла й узялася вбивати.

— Ми забуваємо очевидне. Упродовж останніх дванадцяти годин усі в один голос переконують мене, що мій батько був хорошою людиною, хоча до цього я знав протилежне. То що, як він не був хорошим хлопцем? Що, як батько сам викрав і вбив Ребекку?

Марсело нахилився до мене й стиснув плече:

— Мені дуже шкода, що ти його майже не пам’ятаєш. Я знаю, що це не звучить переконливо, але, якби його знав, ти не повірив би, що він на таке здатен. Чесно кажучи, я здивований, що Алан наважився.

— Тож ми так і не знайшли зв’язку. Як звали Аланового напарника?

— Кларк. Браян Кларк. Знайоме ім’я?

Пробачте, що розчаровую вас, якщо ви чекали на прізвище, яке пов’яже усі фрагменти головоломки докупи — якийсь там Кроуфорд, Банерсон чи Мілтон (це прізвище Енді, яке взяла Евонна після заміжжя. До речі, я вже казав, що змінив деякі імена просто так, і мав на увазі ім’я Евонни. Я вирішив, що вона не заперечуватиме, якщо вже не була проти зміни прізвища).

— Ні, це ні про що мені не каже. У нього були діти? Чи в Голтона? Звісно, трохи дико припускати, що хтось так затято захищатиме свою кримінальну сім’ю, щоб аж оголосити війну нашій…

— Так, ти маєш рацію. І ні, у них не було дітей.

Після цього Марсело замовк: скидалося на те, що він розчарований. Напарник Алана нас нікуди не вивів. Я силкувався втримати в пам’яті всі ниточки та теорії, і тепер голова пульсувала разом з рукою — хвилі болю накочувалися й відступали. Мені було важко визначити, як довго ми розмовляємо, але я почувався виснаженим. Мабуть, заплющив очі на секунду, яка розтягнулася надовго, бо враз відчув, як хтось стукає пальцем по щоці. Розплющивши очі, побачив, що наді мною схилився Марсело.

— Вибач. Коли Евонна повернеться, я дістану тобі ще пігулку. Але послухай. Мені страшно, гаразд? Я боюся за людей, які знають зайве, а серед них тепер, на жаль… — Він з гіркотою промовив останні два слова й замовк на мить. — …і ти. Я не чув про цього Чорного Язика, поки Софія не розповіла за сніданком. А потім ти попросив мене перевірити його жертв. І я почав думати. Розумієш, про те, що тільки-но тобі розповів, я міркував роками, але це були лише розрізнені припущення. Я не думав, що колись говоритиму про це з кимось. Але все, що тут відбувається, цей Чорний Язик… мене це бентежить. Це ж одне з твоїх правил, чи не так? Жодного збігу?

Я коротко засміявся. Це було правило Нокса, але так присягалися всі члени Детективного клубу, тож я вирішив не виправляти Марсело.

— Ти читав мої книжки.

— Мені не може бути до тебе байдуже. — Ще одне квапливе й тихе зізнання, схоже на пчих. Я ледве розчув його. Так діти іноді просять вибачення. — Упевнений, що хтось замітає якісь сліди. Бо в угоді, яка призвела до смерті твого батька, брало участь троє людей. Не лише він і я.

Це повернуло мене до тями краще, ніж його постукування по щоці. Пригадав, як завагався Марсело, коли я попросив знайти якусь інформацію про жертв Чорного Язика. Тоді він ще перепитав одне з імен.

— Детектив… кураторка мого батька. Як її звали?

— Тобі це дуже не сподобається.

— Навіть не сумніваюся.

— Елісон Гамфріс.

Розділ 27

— Він прокинувся!

Евонна просяяла, відчиняючи двері плечем. У її руках була велика пластикова коробка тьмяно-зеленого кольору, з недбало намазюканим червоною фарбою хрестом. Я був певен, що в ній раніше зберігали риболовні снасті. Я навіть не сердився, що вона обірвала нашу з Марсело розмову: був радий її бачити. Я був дуже, дуже радий її бачити.

— Рука болить, — сказав просто.

— Наступну можна буде аж через… — Евонна поставила скриньку з ліками на журнальний столик, а тоді нахилилася до годинника Марсело. — Думаю, тобі краще не знати.

— Будь ласка.

Евонна відчинила скриньку й заходилася в ній копирсатися. Задоволено клацнула язиком і кинула мені щось. На ліжко впав якийсь зелений пакетик.

— Панадолу поки що вистачить. — Мабуть, у мене був дуже зраджений вираз обличчя, бо вона полагіднішала. — Знаю, що воно болить, Ерне. Але після всього, що сталося, не хочу, щоб у тебе був ще й передоз. Вона й так мусила робити тобі серцево-легеневу. — І Евонна показала великим пальцем на Джульєтт.

Вас це не повинно дивувати: я попередив, що наші губи торкнуться на цій сторінці. Я також казав вам, що через три сторінки хтось помре.

— Вибач, що довелося тебе роздягнути, — сором’язливо сказала Джульєтт. — Гіпотермія пробирається крізь одяг, ти, певно, знаєш. — Вона вимовила це так, наче я міг не знати. (Хоча якби ви бачили чернетку мого рукопису, то зрозуміли б, що насправді я цього не знав: моя редакторка викреслила перший варіант того речення й написала на берегах: «Гіпо = холодно, гіпер = спекотно». Читалося це тим знущальним голосом, з яким народжуються редактори, ще з пелюшок намагаючись виправити тебе й благословити своїм знанням одночасно.) Джульєтт повела далі: — Але я не так уже й багато зробила. Якби ти не обв’язався мотузкою, я не знаю, чи змогла б Ерін…

— Ерін? — Я нарешті зрозумів. Голос по той бік криги. Те відчуття, наче хтось смикнув за пасок, перш ніж вода накрила мене з головою. — Що вона зробила?

— Вона побачила, як ти викинув мотузку з вантажівки. Софія сказала, що Кроуфорд не зміг утримати Ерін. — Евонна говорила про це буденно, тоді як у моїй голові коївся безлад. — Вона врятувала тобі життя.

— Що вона зробила? З нею все гаразд? — Я встав з ліжка. Кров прилила до голови, і я захитався. Чотири руки підтримали мене у вертикальному положенні. Евонна спробувала вкласти мене назад, але я вислизнув від неї й попрямував до дверей. — Де вона?

— Вона вийшла на озеро і… — сказала Евонна.

— Ерін! — Я прочинив двері й випхався в коридор. — Ерін!

А тоді влетів просто в неї.

— Господи, Ерні! — Ерін похитнулася, ледве не випустивши з рук тацю, на якій була бляшанка якогось напою і дві мисочки гострих чипсів. Вона зморщила чоло. — Тобі не можна вставати. — Відтак визирнула з-понад мого плеча й сказала кудись мені за спину: — Йому не можна вставати.

Я не пригадую, чи заточився, чи просто кинувся на неї, хоча зазвичай не падаю в обійми людям, та хай там як, але я зненацька зрозумів, що обіймаю Ерін так міцно, як тільки дозволяють мені обм’яклі від оксикодону кінцівки. Ерін обійняла мене у відповідь, і так ми стояли якусь мить, наче ніколи й не приїжджали на цю гору. Наче ніколи не змінювалися. Наче мені ніколи не доведеться писати розділ про неї.

— Сто років не приймав крижаних ванн, — прошепотів їй на вухо.

Ерін стиснула мої плечі. Її сміх був більше схожий на гикавку, після чого вона схлипнула, а потім ми вже обоє здригалися в обіймах одне одного. Я відчув у себе на шиї її сльози.

Мабуть, варто розповісти про все зараз. Лист із клініки репродуктивного здоров’я, який я розпечатав за сніданком, мав бути гарною новиною. Крихітні клітини в моїй спермі були моторні, мов олімпійська команда плавців. Усі ті крижані ванни, вільні труси, відмова від алкоголю й кілограми устриць, усі ті дикі експерименти, які мали вплинути на моє репродуктивне здоров’я, не були марними. То що відбувається? Я не міг зрозуміти, поки не зателефонував у клініку. Мені сказали, що моя дружина була щаслива почути гарні новини. Вони сповістили її, бо я не відповідав на дзвінки. Я сказав їм, що не пропустив жодного дзвінка, а коли вони перевірили, виявилося, що весь цей час у них був номер Ерін замість мого. Вона сказала, що я захочу отримати результати в паперовому вигляді, поштою. І адреса в них була правильна, тож вони не могли зрозуміти, чому я весь час пишу їм електронні листи з проханням надіслати ті самі результати. Посеред тієї розмови я згадав, як Ерін завжди прокидалася першою, щоб вийти до поштової скриньки раніше за мене. Це вона сказала мені, що перший лист загубився на пошті. Що другий розмок під дощем.

Усе це гуркотіло в голові, наче ураган, коли я читав листа того ранку. Мені дуже пощастило один раз дістатися до скриньки раніше за Ерін. Може, вона так довго це робила, що стала недбалою. Поки читав, у думки закралася темна тінь недовіри, і я вирішив перевірити контейнери для сміття на подвір’ї. Повернувся звідти з вимащеною тушкованими овочами тижневої давності рукою, у якій стискав алюмінієвий блістер. Ви знаєте такі, на них ще пишуть дні тижня.

Бувай, кресало.

Але тепер це не мало значення. Вона врятувала мені життя. Вона була тут.

Я відчував, як троє людей за моєю спиною підступають ближче. Вони стежили за мною на випадок, якщо я знову знепритомнію, але це мене гнітило. Я не міг припинити думати про те, що хтось намагався відправити ту домовину на дно озера. Можливо, ця людина хотіла вбити й мене теж, а може, мені просто не пощастило. Майкл сказав мені туди піти, і це було підозріло, але він не тягнув би труну аж сюди, якби хотів її позбутися. І якби він хотів заманити мене в смертельну пастку, то наживка була б значно привабливішою. Або він просто напав би на мене в сушарні. Незалежно від того, вірив я йому чи ні, він посвятив мене в смертоносну таємницю. Тепер я мав запитати його, як це все в’яжеться одне з одним.

Ерін допомогла мені спуститися сходами попри бурхливі заперечення з боку Евонни, Джульєтт і Марсело, які наполягали, щоб я лишився в ліжку. Але я не зміг би заспокоїтися — мій мозок гудів від думок, розпалений знеболювальними й адреналіном. У фоє гуляв холодний протяг, і десь за білими від морозу вікнами блукали яскраві вогні — я не знав, що це. Двері в сушарню відчинилися зі знайомим уже «пхак». Герметично затулені гумовими смужками. Саме тому я не чув, аж поки не відчинив дверей, яке дивне всередині повітря. Густе від попелу.