Усі в моїй родині — вбивці

Розділ 39

Джеремі Каннінґем, який тепер мав вигляд дуже дурнуватий (майже сміховинний) у куртці поліцейського, вимащеній чужою кров’ю, слабко посміхнувся й непереконливо похитав головою. Він спробував щось сказати — «Це якась дурня», мабуть, — але з його горла вихопився лише якийсь здушений звук.

Одрі була приголомшена, як і всі інші: вона явно була переконана, що Шаблі втілили свої погрози в життя і вбили її сина. Зовсім як Агата Крісті на полиці, Джеремі весь цей час ховався під іншим ім’ям: Дарій Кроуфорд. Це ім’я він вигадав для себе, граючи роль недолугого місцевого копа. Його інший псевдонім — той, який подарувала йому преса, — був куди зловісніший: Чорний Язик. Тепер на його рахунку було п’ять убивств і доведення до самогубства. Як я й казав, серед нас є дуже продуктивні вбивці.

Цього немає в правилах Нокса, але в таких книжках ніколи не можна вірити, що хтось помер, поки вам не покажуть тіла.

Тепер я говорив безпосередньо до Джеремі. Класична показова сцена у вітальні скінчилася.

— Зелені Черевики мусив бути місцевим. Саме тому ти показав його знімок лише нашій родині, але приховав від решти — навіть від Джульєтт. Ти вдав, що хочеш запобігти паніці, та насправді знав, що будь-хто з місцевих упізнає його. Персонал комплексу живе тут місяцями — вони приїжджають на цілий сезон. Звісно, у місті є копи, яких вони ще не знають, але сержанта вони впізнали б одразу. Саме тому ти хотів якнайшвидше прибрати його з поля зору, замкнувши в сарайчику. Ти взяв його куртку, але не черевики: у поліцейських вони зазвичай мають металевий носок, і на трупі саме таке взуття. Коли ви бігли за вантажівкою й Ерін наступила тобі на ногу, ти скрикнув, а це значить, що на тобі звичайне взуття. Ти міг удати із себе будь-кого, але тобі хотілося мати владу розділити нас. Із цієї причини ти також зробив смерть сержанта видовищною, аби мати привід арештувати Майкла. Ти нервувався, дуже нервувався, тому все, що нібито робив для розслідування злочину: упізнання тіла, контроль паніки, — ти робив, щоб приховати правду про себе. Та коли я, Каннінґем, попросив тебе, ти показав знімок. Здавалося, ти робиш те, що має робити поліцейський, але ти просто намагався приховати особистість трупа. Саме тому так нервувався біля тіла. Я думав, тобі просто бридко. Але ти не передбачив реакції Люсі — не чекав, що вона впізнає поліцейського, який виписав їй штраф дорогою сюди. Коли вона вибігла в коридор, мені здалося, що вона саркастично кинула: «Це ж ви бос». Та насправді вона сказала: «Це ваш бос». Тоді Люсі ще не збиралася тебе звинувачувати — вона просто міркувала вголос, але вже розуміла, що тут щось не так. Про решту вона здогадалася лише на даху, коли погуглила поліцейський відділок Джиндабайна. Тоді ми вже розійшлися спати, а ти піднявся за нею. Люсі не хотіла помирати так само, як Майкл, тому стрибнула з даху. Ти збрехав і про те, як дістався сюди так швидко. Сказав, що чергував на радарі всю ніч і ловив туристів, але це неправда, бо тоді Люсі пустила б якусь шпильку у твій бік через той штраф. Поліція і не збиралася сюди їхати — ти сказав нам, що вони не можуть проїхати заметеними дорогами, але автобуси дісталися сюди без проблем. Здавалося б, у поліцейських, які квапляться розслідувати два вбивства, шанси вищі. Звісно, ніхто з нас не здогадався про це одразу. Ти здавався надійним. До тіла вели три пари слідів, і лише одна поверталася: достатньо для жертви, поліцейського та вбивці, який пішов геть. Спершу я вирішив, що вбивця сам повідомив про тіло, а тоді приїхав… — Я окреслив у повітрі лапки. — …«офіцер Кроуфорд», який залишив третю пару слідів. Я мав рацію, що вбивця викликав поліцію чи принаймні вдав, що викликав. Ніхто не знаходив тіла — ти сам розіграв усе. Ти піднявся туди двічі. Спершу із сержантом, коли накинув пакет йому на голову і зав’язав, а тоді завів на схил, де він і помер. Після того ти забрав його куртку. Вдруге піднявся на схил уже вранці.

— Камера зафіксувала, як він приїжджає значно пізніше, — скептично зауважила Джульєтт. — Ми обоє це бачили.

— Я думаю, ти читав щось про цей курорт, перш ніж приїхати сюди за нами. Ти бачив знімки з камери на головній сторінці, тож знав, що під’їзну дорогу видно. Найімовірніше, ти напав на сержанта на дорозі, де він припаркувався, аби встановити радар. Там, на пагорбі, ще був зв’язок, тож ти міг перевірити вебсайт. Я сам міркував про те, що машина може не спійматися на камеру, якщо їхатиме швидко й прослизне в трихвилинне вікно. Після того тобі треба було повернутися й переконатися, що камера зафіксує тебе перед готелем у правильний момент. Так, на знімку здається, наче ти під’їжджаєш на парковку, але ти закинув руку на спинку пасажирського сидіння. Ти здавав назад.

— Джеремі? Але як таке може бути? — Евонна вдивлялася в його обличчя так, наче він повернувся з безлюдного острова. Вона зиркнула на Одрі: — Як ти могла про таке не знати?

— Його забрали Шаблі, Евонно. Але викупу не вимагали — їм потрібні були світлини. Ті, про які розповідав Ернест. Я не знала про годинник і… Джеремі, якщо це справді ти, я шукала… я щосили шукала їх. Шаблі думали, що я можу їх ховати. Тож сказали, що мусять… — Вона захлинулася наступним словом. — …упевнитися, що я кажу правду. — Марсело рушив був у бік Кроуфорда, чи то пак Каннінґема (ім’я — це така дрібниця), але Одрі взяла його за руку. Я побачив, як вона стиснула його кисть, але Марсело ступив ще крок уперед, випроставши руку позаду себе, наче бульдог, якого втримують за повідець. — Я не могла повідомити в поліцію — не лише тому, що Алан сам був поліцейським, а й тому, що боялася за Майкла та Ернеста. Наша родина стільки втратила через ті кляті знімки. Я просто хотіла, щоб це скінчилося. Тож я все вдала. Якщо це справді ти, Джеремі, то мені дуже шкода. Ти певен, Ернесте? Певен?

— Майкл сказав мені, що Алан спершу намагався зв’язатися зі мною, — сказав я. — Та це неправда. Я думав, що Алан збрехав, аби переконати Майкла довіряти йому. Але тоді я почав міркувати. Алан сказав, що зв’язався з Майкловим братом. Ти не знав, що всиновлений, поки Алан не сказав тобі, чи не так, Джеремі?

Я побачив, як його адамове яблуко смикнулося вгору і вниз. Він прикусив губу. Промовчав.

— Звісно, Алан знав, що ти живий. Марсело сказав, що він не був здатен на вбивство — може, він тебе й відпустив? Але ти не пам’ятав нічого із цього, аж поки до тебе не прийшов незнайомець і розповів тобі про сім’ю, про яку ти навіть не здогадувався. Марка й Жанін Вільямсів вихваляли за те, що вони виховали в себе не одну дитину. Я думаю, вони взяли тебе, проте не сказали, що ти не їхня дитина. Підозрюю, ти не поставився до них з розумінням, коли дізнався, що вони тобі брехали. Ти написав Майклові у в’язницю, намагаючись пояснити, що сталося і ким ти можеш насправді бути. Ти намагався все зрозуміти. Але Майкл сприйняв ім’я «Джеремі Каннінґем» як анонімну погрозу, тоді я запитав, чи був на конверті підпис, і він усміхнувся: «Листа підписали явно несправжнім ім’ям… вони намагалися натиснути на мене, налякати». Звісно, він міг так подумати після всього, що розповів йому Алан про те, як Шаблі тиснули на нашу матір. Він тобі не повірив, а моє ім’я всюди пістрявіло як ім’я зрадника родини, тож до кого ще тобі було звернутися? До когось близького йому. До Люсі. Вона чекала, коли ти приїдеш, але коли ти не з’явився, злякалася, що ти міг бути Зеленими Черевиками. Що ти опинився надворі посеред ночі й замерз у снігу. Я думав, вона нервується через те, що тіло приведе сюди поліцейських і Майклові буде важко. Але насправді вона боялася, що ти замерз. Твоя смерть зруйнувала б її плани повернути тебе Майклові й стати героїнею. Люсі намагалася ідентифікувати тіло: вона першою перевірила перелік гостей. Випитувала в мене, чи мертвий чоловік не схожий на Майкла. Вона боялася не того, що це Майкл. Вона запитувала про візуальну схожість. Люсі піднялася на дах, щоб надіслати тобі повідомлення й запитати, де ти. — Я пригадав, як вона сказала мені, що ці вихідні — її шанс повернути Майклові родину. Тоді вона говорила не про себе. — І для неї це ще один привід звинувачувати себе. Зрештою вона зрозуміла, ким ти можеш бути і що ти міг скоїти. При цьому саме вона запросила тебе сюди.

— Усе, як ти планувала, Евонно. — Дідько, Енді, я саме збирався це сказати. — Довбане родинне возз’єднання.

У бібліотеці запала тиша, яку порушувало лише завивання вітру надворі.

Нарешті Джеремі заговорив:

— Я не так собі це уявляв — бути зі всіма вами.

Він учепився однією рукою в поличку над каміном, обдираючи з неї пластівці фарби й обдивляючись усіх нас по черзі. Між ним і дверима було забагато людей, а за ним було лише дуже обмерзле вікно. Він міг би вистрибнути звідти й більш-менш безпечно приземлитися в пухкий сніг, але я був певен, що хтось із нас устиг би його схопити.

— Я… — непевно почав він. — Я так довго чекав, коли зустрінуся з вами. Думав, це буде по-іншому. — Джеремі говорив тим самим замріяним тоном, який я чув від нього біля дверей сушарні, коли приходив до Майкла: «То вам до нього все-таки не байдуже, я бачу?.. А я ріс без братів». — Я завжди був не такий, як інші. Мене не сприймали. Я бився з дітьми. А коли ма… — Він урвав себе, і я побачив, як роздимаються його ніздрі. — Спершу я подумав, що Алан бреше. Я завжди називав їх своїми батьками. Запитав їх, а вони просто… — Я бачив, що Джеремі важко про це згадувати. — А вони просто це визнали. Ці люди, яких я все життя вважав своєю родиною, були такі щасливі, коли це казали. Вони не наважувалися самі мені розповісти. У них були інші прийомні діти, але Вільямси завжди казали, що я їхній син. Вони запевняли, що нічого про мене не знають, що взяли мене без імені, коли мені було сім.

— Сім? — зойкнула Одрі. — Не дивно, що ніхто не знав твого імені. Де ти був ще два роки?

— Я не… пам’ятаю.

Джеремі марно намагався вивудити якийсь спогад. Але схоже, що всі вони були заблоковані: він був надто малим, надто змученим, надто занедбаним. Одрі забагато знала, і Шаблі так хотіли заткнути їй рота, що залякали історією про вбивство сина. Та їм забракло відваги все-таки виконати свою погрозу: вони викинули Джеремі на вулицю, на поталу долі. Як довго вони утримували його в себе і як довго він жив сам по собі, я так ніколи й не дізнаюся. Та можу уявити, як цей досвід може вплинути на юний розум — доказ цього стояв просто переді мною. Аналіз ДНК не надто широко застосовували тридцять із чимось років тому, та й оголошення про зниклих дітей не поширювалися так швидко, як тепер, через усюдисущий інтернет. Аналіз волосся міг довести певний ступінь спорідненості, але його давно вже не приймали як доказ у суді — якщо не вірите, запитайте детектива з Квінсленда, який поїхав аж в інший штат, щоб звинуватити Каннінґема. «Я бився з дітьми». Десь в іншому штаті Джеремі ріс безіменною дитиною в чужому місті.

— Алан сказав, що знає, хто я такий, — вів далі Джеремі. — Він сказав, що наглядав за мною, коли я був меншим, стежив за мною. Сказав, що мав убити мене, але відпустив, і що я маю бути вдячним йому за це. Він знав, що у Вільямсів були гроші, і хотів продати мені світлини, які начебто допомогли б мені віднайти душевний спокій. Я сказав йому відвалити, а потім побачив його в новинах. Його вбили.

— Тоді ти поговорив з Вільямсами? — припустив я.

— Ці люди мали нахабство називати себе моєю родиною, та при цьому й далі брехали. Вони брехали мені, казали, що не знають, хто я! Я розізлився і… Я не хотів… Бажав лише, щоб вони відчули, що відчував я… — Він став смикати себе за комір. — …а я взагалі не можу дихати, коли нервуюся.

— А Елісон? Ти взявся шукати її через ту роль, яку вона відіграла у справі Маколі. Як ти дізнався про це?

— Ні. Я знайшов її, бо хотів поставити кілька запитань, дізнатися більше про Алана. Наскільки я зрозумів, він був її підлеглим. — Джеремі все ще смикав нещасний комір. — Я спершу не знав, що це її провина. Вона змусила мого батька, мого справжнього батька робити речі, через які його вбили, просто щоб прикрити свою дупу. Але я тільки хотів поставити їй кілька запитань. Чесно.

Він потер чоло, облизав зуби.

Я розумів, що Джеремі щосили намагається відсторонитися від своїх учинків, але щиро вірить, що його штовхнули на це. Та навряд чи його аж так штовхали — як не крути, він їздив з усім необхідним для відтворення стародавнього способу тортур. Але я вирішив з ним не сперечатися.

— Ви ж розумієте, правда? — У цих словах було щось моторошне, наче він звертався до нас, як до рівних.

— Якщо ти так хочеш родину, то ми всі тут. — Я простягнув руки для обіймів. — Навіщо було вбивати Майкла?

— Майкл мав бути таким, як я, — якось тужливо промовив Джеремі. — Тобто одного дня якийсь незнайомець каже мені, що я Каннінґем, а наступного я бачу новини про те, що інший Каннінґем убив цього чоловіка. Тоді я став читати про Роберта й дізнався, що він убив Браяна Кларка. Я починаю думати, що, може, я все-таки не такий самотній і що я не єдиний, хто почувався… інакшим.

— Тоді ти захотів поговорити з Майклом?

— Він не відповів на мій лист. Я міг зрозуміти, чому він мені не повірив. Тож я став шукати інший спосіб. Його дружина пішла на контакт охочіше. Вона сказала мені, коли його випускають. Про ваші спільні вихідні. Я так хотів приїхати й познайомитися з Майклом і вами всіма… — Хоч як дивно, та він усміхався, смакуючи спогади про те, як планував першу зустріч зі справжньою родиною. — Але я хотів зробити все правильно: спершу зустрітися з Майклом віч-на-віч і довести, що я гідний цієї родини. Я поїхав у в’язницю за день до того, як він вийде, та його там уже не було. Я помчав сюди. Місцевий коп, якому не пощастило припаркуватися в невдалий час у невдалому місці, зупинив мене, і його жертва дала мені змогу показати вам, хто я такий.

Ми із Джульєтт стривожено перезирнулися на слові його жертва. Тепер Джеремі торохтів, поринувши у свої марення.

— Так у мене з’явилася нагода зустрітися з Майклом віч-на-віч. І в мене був чудовий привід, бо я вже знав, що він збрехав вам усім про те, коли вийде з в’язниці. Я хотів сказати йому відразу, але всі так панькалися з ним, а я знав, що для нас це єдиний шанс побути наодинці. Тоді всі стали кричати, і, може, мій план з костюмом був не такий геніальний, як я думав, бо зненацька мені довелося допомагати із цим усім, і Джульєтт прилипла до мене, як сльота. Я мусив грати свою роль, інакше мене запідозрили б. Я не мав нагоди побачитися з Майклом наодинці. Лише після того, як ти, Ернесте, поговорив з ним, я зміг показати йому… показати, що я Каннінґем. Що я такий, як він.

Софія тоді мала рацію: «Чорний Язик повідомляє про свою присутність. Хоче, щоб ми знали, що він тут».

Джеремі думав, що знайшов своє місце в родині вбивць. Убитий сержант був просто мертвою пташкою, яку приносить на поріг здичавілий кіт. Подарунком.

— Однак Майкл був не дуже тобі радий, чи не так? — утрутився я. — Твоя розповідь викликала в нього лише жах. З нашої з ним розмови було очевидно, що всі ці три роки він вчився миритися з тим життям, яке для себе обрав. Він вийшов з бажанням виправитися. Бути кращою людиною. Але ж ти не цього від нього чекав? Він знову змусив тебе почуватися вигнанцем, чи не так?

— Він мав бути таким, як я. Ти мав бути таким, як я! Я намагався вмовити його. Я знав, що він розкаже тобі про все, щойно матиме таку нагоду. І він знав… у нього були знімки, які хотів продати мені Алан, і він знав, хто зашкодив мені, зашкодив нам, коли я був малим, але він не хотів мені розповідати. Він сказав, що я просто вб’ю їх і що він зрозумів, що це не вихід. Я побачив, що він зовсім не схожий на мене. З ним я знову відчув себе самотнім, зовсім як зі своїми несправжніми батьками. Іноді… я не можу дихати, коли люди… — Рука Джеремі знову потягнулася до коміра. — Він мені таке казав… Я не міг дихати… А тоді та жінка…

— Люсі. — Я був вражений (щоправда, приємно) почути, як Одрі його виправляє.

— Я став розмірковувати, як утекти звідси, але як же я міг поїхати, коли ви всі лишаєтесь, а я застряг у ролі копа? І вона все зрозуміла. Вона чекала на мене, а я не показувався. Коли вона збагнула, що першим трупом був коп, мене було викрито. Я благав її мовчати. Я дав їй вибір, розумієте? Вона вирішила стрибнути. — Тепер він говорив жалісливо, благально. Він справді вірив, що ми всі будемо схожими на нього, і усвідомлення протилежного його шокувало.

— Як? — Це була Евонна — висловлювала мовчазну відразу, яку тоді відчували всі ми. — Як можна мріяти знайти своє місце в нашій родині?

— Майкл не мав права! — тепер Джеремі кричав. — Він не мав права казати мені, де моє місце. Казати мені, що я вчинив неправильно. Лицемір! — Наступні слова Джеремі виплюнув: — Погляньте на себе. Каннінґеми. Ви ж усі вбивці, хіба ні?

Ми обмінялися поглядами. Рука Енді смикнулася — мабуть, хотів підвести, щоб сказати, що нікого не вбивав, але передумав.

Я уявив Джеремі, який сидить, прихилившись до стіни, у задушливій квартирі Елісон Гамфріс, біля зачинених дверей ванної, і дивиться, як дрижать його вимащені попелом руки. Він щойно дізнався про свою родину. Нас нескладно знайти в інтернеті. Усі знали, які ми. Майкл, Роберт, Евонна — а згодом і Софія, — усі ці імена супроводжували гучні інциденти, після яких руки назавжди лишалися в крові, принаймні в очах суспільства. За нами йшла лиха слава — про нас знали і медіа, і поліція. Джеремі знайшов нас, припинив тремтіти й подумав: «Я не такий уже й дивний».

Коридором у напрямку бібліотеки загупали чиїсь кроки. Озирнувшись, ми побачили Ґевіна, який став на порозі й окинув наше зібрання здивованим поглядом.

— Сумки готові, — сказав він. Знову обвів нас поглядом. — Хто помер?

Джеремі скористався тими кількома секундами, коли всі погляди були прикуті до когось іншого. Щось загриміло, і ми побачили, що він вибив з каміна решітку й озброївся кочергою. Джульєтт ступила крок до нього, але Джеремі розмахнувся кочергою, і жінка відступила. Йому досі не було куди втікати, тож він просто відчайдушно розмахував чавунною зброєю.

— Я міг би просто облишити вас, — засичав він. — До цього моменту я міг би так і вчинити. Після Люсі я подумав, що накоїв уже достатньо і, може, мені час зникнути. Але тепер я знаю, що ви покинули мене змагатися із цим усім наодинці. Ви мене полишили, викинули. Ви. — Джеремі звертався до нас усіх, але не зводив очей з Одрі. — Принаймні згоримо ми разом.

Він знову замахнувся кочергою, і всі мимохіть відсахнулись, але виявилося, що він цілив у вогонь. Джеремі підважив велетенську дровиняку й викинув її, пойняту вогнем, на килим. Вона глухо гепнула на підлогу, врізнобіч порснувши іскрами. Ми всі затамували дух. Джульєтт розповідала мені, що її батько збудував цей готель наприкінці сорокових років, а це означало, що він тримався на дереві та азбесті: ці стіни були велетенськими сірниками. На килимі із шипінням розповзалася темна пляма, але, на щастя, він був надто вогким, щоб загорітися, і колода просто диміла на підлозі. Ніхто не зронив ні слова. Вигляд Джеремі мав розбитий, а решта дивувалася його невигадливому плану втечі.

А тоді одна з книжок вибухнула. Єдиної іскри, яка долетіла туди, було достатньо, щоб підпалити сухі сторінки.

Ну, звісно. Ці книжки були, мабуть, єдиними речами в цьому готелі, які не були наскрізь просякнуті вологою, — навіть я міг би не загорітися. Я хотів би сказати вам, що книжкою, яка так вибухнула, була «Джейн Ейр» (це було б дуже символічно, зважаючи на те, що станеться далі), але це було б неправдою.

За першою книжкою спалахнули інші, ловлячи на себе іскри й вибухаючи, як попкорн у мікрохвильовці. Зважаючи на те, як швидко все сталося, підозрюю, що частина книжок загорілася просто із солідарності. А тоді спалахнули стіни. Підлога запарувала, висихаючи на очах, і вже за кілька секунд сухі латки зажевріли.

Ми кинулися до дверей. Ерін вискочила першою. Я підняв Софію на ноги, закинувши її руку собі на плече. Марсело тягнув Одрі, шоковану й заплакану. При цьому вони перекинули один із червоних тронів, який швидко перетворився на невеличке кострище посеред кімнати. Джульєтт кричала, розмахуючи руками. У кімнаті тепер танцювали язики полум’я. Джеремі кинув кочергу й ліктем розбив вікно біля себе. У бібліотеку ринуло повітря, підживлюючи вогонь, і язики полум’я миттєво виросли втричі з оглушливим «фуш». Від Ф-287 залишився лише зчорнілий кокон. Ми із Софією пропустили Марсело й Одрі — я боявся, що вони залишаться в бібліотеці. Я випустив з поля зору дядька з тіткою, а тоді побачив розмиту постать Евонни, яка рухалася не в тому напрямку.

— Евонно, просто біжи! — закричав я, але в реальному житті вогонь реве значно гучніше, ніж може здатися.

Усе довкола гуділо й гарчало. Я замружився від жару, розуміючи, що часу в нас стає дедалі менше. Дверний отвір у мене за спиною сичав і пахкав парою. Щойно одвірок висохне — теж загориться. Після цього спалахнуть килим у коридорі, балюстради, сходи, а тоді й уся будівля.

Марсело пройшов повз мене. Одрі більше не трималася за нього. Я струсив Софію на Марсело й кинувся до вікна, оббігаючи кострище, яке утворилося на місці червоного крісла. Коли проминав його, підлога під ним провалилася й рештки крісла та шмат підлоги з тріскотом полетіли на перший поверх. Якщо не поквапитися, там теж усе спалахне і вогонь у фоє відріже нас від головного входу.

Евонна вже була біля Джеремі, який устиг поставити ногу на підвіконня. Він змахнув з нього найбільші уламки скла й приготувався стрибати. Евонна кинулася до нього й схопила за плече, але Джеремі вчасно ухилився, повернувся та схопив її за шию. Тітка здушено зойкнула, і Джеремі швиргонув нею об камін, де голова Евонни вдарилася об гострий кут і щось тріснуло. Він стиснув її шию міцніше. Її очі викочувалися з орбіт. Я знову закричав, але мій голос потонув у гучному пахканні полум’я, підгодованого новим подувом вітру. Полум’я обпекло мені половину обличчя. Запахло горілим волоссям. Але я був надто далеко. Джеремі помітив мене, а тоді знову опустив очі на Евонну. На куті, об який вона вдарилась, була кров. Очі Джеремі відбивали полум’я, але в них усе одно щось палало власним вогнем. Він потягнув на себе Евонну, а тоді знову кинув нею об…

Войовничий рев Енді був такий гучний, що здійнявся навіть над завиванням полум’я. Дядько мчав до них, тримаючи в руці кочергу. Очі Джеремі розширились. Енді розмахнувся кочергою — гарна, широка дуга, ноги на ширині плечей, наче приміряється до м’ячика для гольфу, якого йому так і не пощастило запустити з даху. А тоді він ударив. Кочерга влетіла в