Усі в моїй родині — вбивці

Розділ 33

Ґевін привіз нас до підйомника на верхівку хребта. Височезна, громіздка колона здіймала до неба товсті чорні дроти з нанизаними на них тримісними лавами. Темне мотузяччя тягнулося вниз, гублячись у збурених хмарах. Ми досі сиділи в снігоході. З вікна з боку Енді було видно, що дроти підйомника збігаються в невеличку будку із жерстяними стінами, що притулилася на верхівці схилу. Ґевін зупинився, бо Джульєтт хотіла перевірити, чи не сховалася Люсі там. Утім за хвилину жінка повернулася, заперечно хитаючи головою.

Снігохід знову рушив, цього разу спускаючись зі схилу за дротами підйомника. Мені це здалося гарною ідеєю: чорні канати й опори було добре видно в хуртовині, і якби я заблукав у горах, то теж ішов би за ними. Якщо Люсі, звісно, взагалі хотіла куди-небудь прийти. Сидіння підйомника несамовито бовталися над нами, іноді розгойдуючись градусів на дев’яносто. Мені б дуже не хотілося бути зараз там. Ґевін спритно петляв між стовпами, смикаючи ручку-гілляку так, що, здавалося, от-от звихне лікоть. Ми сиділи, трохи похилившись через крутизну схилу та втупивши носи у віконця снігохода, аж брови вкрилися інеєм. Ми уважно вдивлялися в білу порожнечу. Люсі ніде не було.

Біля підніжжя схилу ми проминули ще одну жерстяну будку, у якій сходилися всі канати. Джульєтт знову вибігла подивитися й повернулася так само швидко. Ми вже втрачали останні крихти й без того скупої надії. Що далі ми заїжджали, то меншими були шанси, що Люсі зайшла б так далеко.

За кілька хвилин у полі зору з’явилася купка будівель: ми доїхали до курорту.

— Дідько, — пробурмотів Енді, струсонувши телефон. — Тупе залізяччя.

— Зв’язок? — запитав я.

— Ні, батарея здохла. Що в тебе?

— Мій телефон скупався в озері, забув?

Курортний комплекс «СуперШред» більше скидався на військову базу, аніж на місце для відпочинку. Це були громіздкі кутасті бараки, які, мабуть, слугували гуртожитками й були вдесятеро дешевшими від шале в «Скай лодж», завдяки чому там було вдесятеро більше гостей. Проте ніде не було видно ані душі, від чого складалося враження, наче ми забрели в закинутий парк розваг. (Мабуть, люди просто ховалися в теплі; погода була паскудною, але не катастрофічною, тож, якщо тут не було власних трупів, гості не мали приводу їхати геть.) Єдиними ознаками життя були люмінесцентні трикутні прапорці, які мали вказувати шлях туристам, і утрамбовані, навіть попри свіжий сніг, доріжки між будівлями. Вказівники з написами «ОРЕНДА» і «ЇЖА» здавалися кричущими в цьому запустінні, наче висмикнуті з якогось іншого місця. Наше гуркітливе чудовисько поволі повзло між будівлями — здавалося, ми пропливаємо повз затонулий корабель. Усюди панувала моторошна тиша, жива і мертва водночас.

Це місце здавалося цілковитою протилежністю «Скай лодж» — створене для екстриму, а не відпочинку. Гроші, заощаджені на проживанні, гості, очевидно, витрачали на підйомник й оренду спорядження. У комплект напевно входили загальні душові та грибок, і я був певен, що власник комплексу прибрав би звідти й ліжка, якби відпочивальникам не треба було подіти себе кудись між третьою ночі, коли зачиняли бар, і шостою ранку, коли починав працювати підйомник.

Ґевін зупинився біля величезної мапи, укритої крижаною кіркою. Попри це я міг роздивитися різноколірні лінії, якими було помережане схематичне зображення схилу. Права половина мапи обросла таким товстим шаром криги, що стала нечитабельною, і видно було лише червоні вогники, якими, певно, були позначені підйомники. Наразі жоден не працював.

— Вибачте, хлопці й дівчата. — Ґевін повернувся до нас, спершись ліктем на спинку свого сидіння, як водій автобуса. — Я можу відвезти вас назад, але чому б вам не випити чогось гарячого? Нам із Джул треба дещо обговорити.

Він відчинив дверцята зі свого боку.

— Серйозно, Ґеве? — Джульєтт не зрушила з місця.

— Якщо вона дійшла аж сюди, то буде всередині, — сказав Ґевін. — Твій друг може перевірити перелік гостей, хоча я більш ніж упевнений, що всі на місцях.

— Думаю, варто так і вчинити, — міркував я вголос. — Раптом упаде в око ім’я, яке ви могли пропустити.

— Я візьму каву. Ірландську, якщо є. І зарядку для телефона. — Енді віддер себе від сталевої лавки, зігнувшись у три погибелі під низеньким дахом і потираючи руками сідниці. — Треба розім’ятися, бо знову геморой вилізе. — Я помітив, як роздратовано насупилась Джульєтт. — Що таке? Вона справді могла дійти сюди.

Енді прочинив задні дверцята й зіскочив зі снігохода, хрупнувши снігом. Я вийшов за ним, вирішивши, що він має рацію: хоча Люсі навряд чи пішла б аж сюди, поставити кілька запитань не завадить. Хтось може знати щось про Зелені Черевики, не кажучи вже про те, що Марсело навіщось приїжджав сюди тієї ночі, коли все почалося. Зрозумівши, що не має вибору, Джульєтт також зіскочила зі снігохода й попрямувала за Ґевіном у найбільший з бараків, який був схожий на ангар для літаків.

Із цього боку хребта так само лютувала хуртовина. Я чув, як скриплять під натиском вітру дроти підйомника. Уздовж під’їзної дороги вишикувалися автівки, під снігом більше схожі на білі термітники. У снігу безладно валялися лижі та сноуборди — мабуть, їх повстромляли туди охайно, але завірюха все порозкидала, тож тепер вони або лежали, або стирчали з кучугур під кутом, мов криві зуби. На деяких лижних палицях були насунуті задубілі рукавиці — гості явно поспіхом позабігали в укриття, сподіваючись невдовзі повернутися на схил. Я чомусь подумав про Чорнобиль — тільки замість радіації тут могла бути лавина.

— До всирачки моторошне місце, — пробурмотів мені на вухо Енді, поки ми прямували за Ґевіном до будівлі, єдиною ознакою життя в якій було миготливе помаранчеве світло в одному з вікон. У мене так замерзли щоки, що гарячий подих Енді їх обпікав. — Наче корабель-привид. Тут узагалі хтось є?

Коли підійшли до будівлі ближче, з її нутра долинуло ледь чутне підвивання, мовби від сирени повітряної тривоги чи пожежної сигналізації. У цей звук впліталося глухе, далеке гупання, від якого земля легенько вібрувала під ногами. У животі в мене щось тривожно стиснулося. Я гарячково оцінював ситуацію. Ґевіна не надто цікавила Люсі — він хотів привезти сюди нас чи принаймні Джульєтт. Попри те що Люсі зникла й ми всі хвилювалися, вона не була мертвою. У таких книжках ніколи не можна вірити в смерть персонажа, поки не побачите тіло. Усі ці безвісти зниклі рано чи пізно з’являються. Ми всі читали «І не лишилось жодного»[17].

З другого боку, хоч я й підозрював Ґевіна, дуже нечесно вводити в сюжет убивцю посеред книжки. Нокс четвертував би мене за таке, адже це його перше правило. І, якщо вже на те пішло, великий палець вашої правої руки має підказати, що це ще не кінець.

Утім, у цьому комплексі мали бути сотні гостей: це був розпал сезону, і курорт створено для суворих екстремалів, котрих не злякати якимось там вітерцем зі снігом. То де ж вони?

Ґевін відповів на моє запитання, прочинивши двері.

Свист хуртовини надворі здавався шепотом порівняно з ревом, який привітав нас на порозі будівлі. Електронна музика вищала, кольорове світло випалювало очі, а баси ритмічно гуркотіли, колихаючи стіни. Світломузика вихоплювала з темряви тіла, що безладно звивалися, світячи неоновими паличками на шиях і зап’ястках. На підвищеній платформі, увінчаній зеленими лазерами, махав рукою якийсь чолов’яга. Стільці й столи порозсували попід стіни, звільнивши посеред їдальні щось на кшталт танцювального майданчика. Ми натрапили на справжнісіньку рейв-вечірку.

Ґейв посунув крізь натовп. Ми щосили намагалися не відставати. Тут було спекотно — так тепло мені не було вже кілька днів. Повітря було густе від поту. Люди облизували одне одному обличчя. Енді у захваті роззявив рота, замріяно спостерігаючи за напівоголеними тілами. На відпочивальниках були білизна й лижні окуляри, пляжні шорти й зимові жилетки, плащі з рушників, захисні шоломи, рукавиці й закручені на головах футболки. Одна жінка танцювала в купальнику з гавайським леї на шиї, балаклаві та велетенському різноколірному сомбреро. Моя кухонна рукавиця у квіточку вписувалася сюди бездоганно.

Мене мало не обезголовила шеренга чоловіків з голими торсами, які синхронно пили з лижі, що в неї вкрутили шість склянок для шотів. Найбільше людей було біля бару, ціни над яким були закреслені й нашвидкуруч переписані, роздуті в кілька разів. На барній стійці стояла табличка з написом чорним маркером: «ЛИШЕ ГОТІВКА». Ґевін відчинив двері в глибині зали й притримав їх, пропускаючи нас у коридор. Мені довелося силоміць витягувати Енді.

— Господи, Ґеве! — Джульєтт з полегшенням сперлася на стіну. Підлога під нашими ногами досі здригалася від басів, та принаймні тут було свіже повітря. — Там усі подуріли.

— Нічого собі! — В очах Енді спалахнула напівзгасла молодість. — Ми вибрали не той курорт!

Я дуже хотів би подивитися на реакцію Евонни, але, на жаль, її з нами не було.

— Почалося все досить невинно. Один хлопець сказав, що привіз із собою діджейську установку, і попросив дозволу пограти в їдальні — у нас і раніше виступали різні гурти та всілякі бенди, тож я дозволив. Подумав, що людям не завадить повеселитися, поки надворі так мете. Але завірюха лише посилювалася, і вечірка теж набирала обертів. Тож так, трохи бедлам. — Ґевін знизав плечима. — Але всім весело. Хай собі буде.

— У «Скай лодж» ніхто не може доїхати, — застерегла його Джульєтт. — А що, як тут щось станеться? Допомоги тепер чекати марно.

— У тебе двоє мертвих й одна зникла безвісти, і це без жодної вечірки, — відрізав Ґевін, ведучи нас далі коридором. — Слухай, я не можу нічого вдіяти. Вони вже розбушувалися. Якщо вимкну електрику, вони співатимуть. Якщо зачиню бар, вони виламуватимуть холодильники. Коли розпогодиться й можна буде вийти надвір, вони розпорошаться самі по собі. Я почекаю, поки вони втомляться. — Ґевін реготнув. — От дідько, мені шкода лише ту стареньку пару. Вони вже жалкують, що не поїхали до тебе.

— Зате ти добряче заробляєш на барі, як я бачу.

— А що, мені теж треба їсти, — посміхнувся він.

Ми петляли нетрями готелю. Зсередини, як і зовні, він був цілковитою протилежністю «Скай лодж»: більше походив на студентський гуртожиток, з розкиданими по коридорах спільними кухнями замість бібліотек і кімнатками з пласкими телевізорами замість камінів. Усе, що можна було зробити з неіржавкої сталі, було зроблене з неї. Кабінет Ґевіна також був на вигляд простий: стіл для більярду з розірваною в одному місці оббивкою та кільцями від пляшок на дубовій рамі, письмовий стіл зі значно дорожчим, ніж у Джульєтт, комп’ютером з двома екранами, а також настінний стенд з мапою місцевості формату А3 (я помітив на ній і «Скай лодж»), а також супутниковими знімками й погодними роздруківками. Ґевін підійшов до якоїсь чорної коробки в кутку — спершу я подумав, що це сейф, та виявилось, що це невеличкий холодильник. Він видобув звідти кілька пляшок пива «Корона», затиснувши їх між пальцями, і простягнув нам, нагадуючи при цьому Едварда Руки-ножиці. Енді пригостився одразу, а я заперечно похитав головою.

— Ми квапимось, Ґевіне.

Джульєтт теж відмахнулася. Енді незграбно завмер, тримаючи пляшку в руках і відчуваючи, що відкоркувати її буде зрадою.

Ґевін переможено здійняв руки.

— Гаразд, гаразд, знаю.

Він постукав по клавіатурі, і монітор засвітився під товстим шаром пилу. Ґевін ще трохи поклацав і підкликав нас із Енді. На екрані висвітилася табличка в «екселі». Я одразу подумав про ту, яку Евонна розіслала нам, запрошуючи сюди, але списав таку тривожність на наслідки свого ПТСР (посттравматичного стресового розладу).

— Це перелік гостей, — сказав Ґевін. — І тут є інтернет. П’ять хвилин? — Останні слова були адресовані Джульєтт: він хотів поговорити з нею. Ґевін віддав нам з Енді свій комп’ютер, як дітям віддають ігрову приставку, щоб вони не заважали розмовляти. — Обіцяю, ти не пошкодуєш.

— Я вже казала тобі. Річ не в грошах. — Джульєтт попрямувала до дверей і прочинила їх. — Поговорімо там.

Ґевін щасливо вишкірився. Енді здався й винувато сьорбнув пива.

Я повернувся до екрана. На відміну від решти комплексу, гостьову книгу вели дуже охайно. У файлі було дві вкладки: «Гості» й «Кімнати». Мені хотілося ретельно все вивчити, але можливість зайти в інтернет вабила значно більше, тож я відкрив браузер.

Якби Рональд Нокс народився на сотню років пізніше, я певен, що його одинадцята заповідь забороняла б користування гуглом. Що я можу сказати? Він давно помер, а я відчайдушно намагався не приєднатися до нього. Що більше інформації в мене буде, то краще.

Я знаю, вам хочеться якоїсь драми, а не читати про те, як я гортав новини. Тож заощаджу вам час і не описуватиму сцену, в якій я вбивав у пошукову стрічку «Чорний Язик» та «Чорний Язик жертви» і гортав результати. Я також ненавиджу, коли статті з новинами переписують у книжці дослівно. І, слухайте, нині двадцять перше століття, а я не заходив в інтернет два дні, тож так, я простирчав там довше, ніж мав би.

Якщо коротко, то ось що мені вдалося:

• Я підтвердив інформацію, яку розповіли мені Люсі та Софія. Попіл, удушення, стародавні перські тортури. Як Люсі й казала, знайти все це було дуже просто. Будь-хто міг скопіювати вбивство.

• Коли я почав писати «Чор…», гугл сам доповнив «Чорний Язик» з історії пошуків. Ґевін теж це шукав, тож чутки розповзлися трохи далі, ніж я думав.

• Убивства були розкидані в часі: перше сталося три роки тому (після смерті Алана), а друге — за вісімнадцять місяців після першого.

• Енді попросив мене глянути одним оком на курс криптовалюти.

• Перші жертви Чорного Язика, Марк і Жанін Вільямси, були з Брісбена. Маркові було шістдесят сім, Жанін — сімдесят один. Вони не працювали, але до того тридцять років керували крамничкою в Брісбені, де продавали фіш-енд-чипс[18]. Статтю було написано в стилі «життя несправедливе», а їх змальовано як відповідальних громадян — волонтерів і членів усіляких місцевих рад, які виховали цілу купу прийомних дітей, бо не мали своїх, від чого їхня загибель здавалася ще трагічнішою. В іншій статті була світлина з їхнього похорону: цілий натовп перед будинком. Їх дуже любили. Як на мене, такі не часто бувають у бандах. Софія казала правду про обставини їхньої смерті: руки прив’язані до керма автівки в гаражі, повітродувку встромлено в люк на даху, де стояв убивця, роздмухуючи попіл.

• Другу жертву, Елісон Гамфріс, знайшли ще живою у вбиральні її квартири в Сіднеї. Вікно було заклеєне липкою стрічкою, а попіл засипали крізь систему повітрообміну з вентилятором. Жінка померла за п’ять днів у лікарні, де працювала Софія (усе так, як сестра розповіла нам у сарайчику), коли було ухвалене рішення від’єднати її від системи життєзабезпечення. Хтось пригадав про Марка й Жанін, пов’язавши два випадки, і зненацька на плечі помічника редактора лягло завдання дати ймення серійному вбивці. Так і народився Чорний Язик.

• Я швиденько перевірив свій фейсбук.

• Якщо вірити профілю Елісон на лінкдін (немає нічого сумнішого, ніж онлайн-резюме померлої людини: «Працює від 2010 до сьогодні»), вона спершу була детективом, а потім — консультанткою. Кого й про що вона консультувала — не зрозуміло.

• Мені не вдалося знайти ціни, за якою Джульєтт продавала «Скай лодж» (я пригадав назву рієлторського агентства, логотип якого помітив на паперах), її можна було дізнатися «за запитом». На «Тріп едвайзор» готель мав рейтинг 3,4, що здалося мені досить суворою оцінкою (хіба що через трупи).

• Я також відкрив інстаграм Люсі в надії, що вона все-таки виходила на дах і не змогла протистояти спокусі зайти в соцмережі. Там і справді був свіжий допис: знімок екрана з переказом на її рахунок кількох тисяч доларів (усі важливі подробиці замальовано). Під знімком був опис: «Це важка робота, але вона не марна — пишіть мені, якщо вас цікавить фінансова незалежність. І от що я маю завдяки цій чудовій компанії (гортайте далі) #аніднябезроботи #саморозвиток #конференція #курорт #дівчинкабос». Я прогортав далі, як вона й писала, і побачив ще два знімки: розкішний гірський краєвид з даху готелю й фото нас усіх (окрім мене, бо я спізнився) за обіднім столом у перший день. Я не наважився посміятися з неї через те, що вона вдавала, наче компанія запросила її на конференцію на гірськолижному курорті (вона забула гештег #ілюзіяуспіху), — мене надто засмутила світлина з безхмарним небом над залитими сонцем горами. Люсі опублікувала цей допис першого дня, ще до хуртовини. Нічого корисного для мене в ньому не було.

На другому моніторі я відкрив вебсайт «Скай лодж» і клацнув на погодну камеру. Там не було видно нічого, крім снігу, але якраз тоді в кімнату повернулися Джульєтт і Ґевін, тож я знову розгорнув перелік гостей. Як і боявся, нічого цікавого там не побачив. Одноманітні, буденні імена зливалися в суцільну масу, і навіть якщо там був хтось знайомий, я міг просто його прогортати. Я вивів віконце пошуку та взявся вводити перші-ліпші прізвища: Вільямс, Гамфріс, Голтон, Кларк. Нічого. Єдиний висновок, якого я дійшов з переліку гостей: тут було дуже багато Діланів. Типові сноубордисти. Я перемкнувся на вкладку «Кімнати». Навпроти кожного номера було вказано кількість заброньованих місць. Третій стовпчик називався «Присутні Так / Ні»: мабуть, Ґевін перевіряв, чи всі на місці, щоб вчасно помітити зниклого гостя. У цьому стовпчику всюди стояло «Так».

Джульєтт розглядала мапу гори на стіні, але я бачив, що вона трохи роздратована і їй не терпиться вирушати. Зрештою, Люсі досі не знайшли.

— Є щось? — запитала вона нарешті, утомившись чекати. Відтак підійшла до мене й зазирнула через плече. — У мене подруга втрапила в таку схему. — Я зрозумів, що вона дивиться на інстаграм Люсі на іншому моніторі, де я лишив відкритим допис із банківським рахунком. — Це все брехня. Їх просять підробляти ці зображення й публікувати, наче вони заробляють гроші. Навіть якщо надходження й справжні, ти ніколи не побачиш, скільки вони витрачають, аби це отримати. А пускають на вітер вони купу власних грошей, хоча заробляють іноді навіть менше.

Ерін казала, що Майкл розповідав їй про фінансові проблеми Люсі — частково завдяки цьому вони так зблизилися. З іншого боку, Майкл якось начаклував двісті шістдесят сім тисяч доларів. Може, вони обоє приховували свої борги одне від одного.

Я ще раз прогорнув перелік гостей, сподіваючись, що все-таки натраплю на щось цікаве. Від Діланів майоріло в очах. Я нагадав собі, що це інакше місце, ніж явно не призначений для вечірок «Скай лодж». Тут марно було шукати когось, пов’язаного зі злочином тридцятип’ятирічної давності: жодна людина за сорок не ступить сюди ані ногою. Це як святкувати вихід на пенсію в Канкуні.

Хіба що…

— Ґевіне! — Тепер я квапливо гортав перелік гостей. — Ти казав, тут живе старше подружжя?

— Ага. Носа з кімнати не потикають. Гадаю, вони поплутали курорти, бо ж справді… У нас тут яких тільки людей не буває, але це точно не наша клієнтура. Ми навіть обслуговуємо їхній номер, чого зазвичай не робимо, бо мені трохи шкода їх, розумієте?

— Упевнена, вони лишають за це гарні чайові, — сказала Джульєтт.

— Я ж і кажу: не зовсім наша клієнтура.

— Кімната 1214? — запитав я, прямуючи до дверей. — Проведеш мене туди?

— Ох, ем-м, гаразд, — засопів Ґевін, відчайдушно ворушачи мізками й ногами водночас, намагаючись зрозуміти, що відбувається, і наздоганяючи мене. Джульєтт й Енді приєдналися до нас. — Ви знайомі, чи що?

Я сумнівався, що для когось іще з присутніх ім’я в таблиці щось означатиме. Дванадцять годин тому воно не означало нічого й для мене. Але в детективних романах не буває збігів, і в таблиці не могло бути помилки.

Ґевін провів мене до номера. Подумати тільки: уся ця історія почалася з таблички в «екселі», і тепер інша табличка в «екселі» може покласти їй край.

Кімната 1214, Маколі.

— Поки не знайомі, — сказав я і постукав у двері.

Розділ 34

Едґар і Шивон Маколі радо запросили мене ввійти, коли я відрекомендувався Ернестом Каннінґемом. Вони були старші за мою матір, але здавалися енергійнішими. Едґар був одягнений у сорочку поло кольору лайма, заправлену в підперезані паском коричневі слакси. У чоловіка був набряклий ніс любителя віскі. Шивон була низенька, з коротко підстриженим сріблястим волоссям і худенькими руками, через що здалася мені схожою на замерзлі деревця, які я бачив дорогою сюди. На шиї в неї був шарф «Барбері»[19]. Як і казав Ґевін, то була не його клієнтура.

Їхня кімнатка була тісна: двоповерхове ліжко під стіною ліворуч, вішак на протилежній стіні (шафа сюди все одно не помістилася б), один стілець, жодного стола. Роль останнього виконувала валіза, покладена на стосик книжок й обіперта на стілець з одного боку та на нижнє ліжко з іншого. На валізі були розсипані гральні карти. Біля входу також була крихітна ванна, завбільшки з комірчину. Цей курорт був спланований за принципом круїзного корабля: максимальна місткість на мінімальній площі. Пахло тут, як і всюди: вогкістю й пліснявою. Попелу в повітрі я не помітив.

Маколі одразу заметушилися біля нас. Едґар теревенив про погоду, а Шивон схопилася за електричний чайник, раз по раз перепрошуючи, що в них є лише дві чашки, тож комусь із нас доведеться обійтися без чаю. Енді прийшов сюди зі своїм пивом, і тепер легенько здійняв його в руці, відмовляючись від запрошення. Ми з ним і Джульєтт незграбно всілися на нижньому ліжку, яке при цьому просіло так, що наші коліна опинилися на рівні грудей. Ґевін стовбичив у дверях.

Едґар сів на єдиний стілець у кімнаті й злегка нахилився до нас, обіпершись ліктями на коліна.

— Ми не були впевнені, що хтось приїде, із цією хуртовиною і рештою всього, тож я дуже, дуже вам вдячний. — Його акцент здавався британським, силоміць нацупленим на австралійський. Манера розмовляти була майже аристократична, але чоловік явно був навчений так говорити. — Майкл не зв’язувався з нами, а ми подумали, що він застряг десь, тож вирішили просто чекати. Курорт дещо не в нашому стилі, але це навіть цікаво. Чи не так, люба? — гукнув він.

— Ох, так, милий! — Шивон визирнула з ванної — її окуляри запітніли від чайника. — У гостьовому будинку «Скай лодж» не було вільних номерів, а ходити від шале по такому снігу мені вже трохи важко, хоч вони й гарненькі. І Майкл вважав, що нам краще лишитися тут. Я вже сто років не спала на двоповерховому ліжку, але чом би й ні? Зважаючи на те, для чого ми сюди приїхали, це трохи розважає. Наче якась пригода.

Мене трохи ошелешив той факт, що вони чекали тут на Майкла, проте ще більше вразила їхня поведінка. Я готувався до ворожості чи навіть страху, але точно не до… радості? Ніхто в цій кімнаті, крім мене, не знав, ким були Маколі. Було очевидно, що розмову мусив вести я, але я не знав, що казати. Не уявляв, як повідомити їх, що тіло їхньої давно загиблої доньки зараз на іншому боці гір.

— То… — Едґар вирішив розпочати за мене. — …ви знайшли її?

Цього було достатньо, щоб сформувати приблизне уявлення про ситуацію. Я подумав, що краще підіграти й перевірити своє припущення.

— Так, знайшли, — відповів я, ігноруючи круглі очі Енді, який сидів біля мене. На його обличчі було написано: «Кого „її“?» — Але ситуація трохи ускладнилася.

— Він знову хоче більше грошей, — оголосила Шивон, з’являючись у кімнаті з двома чашками гарячого чаю. Утім, її голос не звучав обурено чи зневажливо. Жінка спокійно вручила нам чашки. — Усе гаразд, любий, ми передбачали, що Майкл може попросити, тож узяли більше грошей.

Вона поклала руку на валізу, яку вони перетворили на стіл.

— А можна… — Я завагався, не знаючи, як попросити. Схоже, вони не знали про смерть Майкла. Власне, вони думали, що це він відрядив мене сюди. Хоча, звісно, усе це могло бути блефом. У такому разі мені краще було не розкривати всіх карт і спробувати спіймати їх на брехні. — Чи могли б ви спершу прояснити для мене деякі подробиці? — Старенькі зиркнули на мене спантеличено, тож я поквапився звести все на жарт, усміхаючись якомога спокійніше та привітніше: — Просто… це родина, розумієте? Мій брат увесь час мене в щось таке втягує. От і тепер відрядив сюди, але нічого не пояснив. Я просто хочу переконатися, що це того варте. І я не про ціну. — Я махнув у бік валізи, сподіваючись переконати їх, що не збираюся видурювати з них гроші. — Про наше, родинне, розумієте? — Едґар і Шивон далі дивилися на мене сторожко, час від часу обмінюючись поглядами, тож я вирішив додати: — Як я й сказав, ми знайшли її.

Цього було достатньо: Едґар клюнув.

— Що ви хочете знати?

Я вирішив випробувати удачу.

— Скільки ви вже йому заплатили?

— Половину, — сказав Едґар.

Я вирішив почати із запитань, про відповіді на які вже здогадувався. Майкл був посередником між Маколі й Голтоном, це я вже зрозумів. Гроші в сумці належали Маколі. Це пояснювало, чому ніхто — ані Люсі, ані Марсело, ані копи — не помітив, що Майкл знімав щось зі свого рахунку. Я також підозрював, що Майкл продавав Маколі щось, чого в нього не було: він планував використати завдаток, щоб заплатити Аланові, знайти те, що він мав продати, а другу половину планував забрати собі. Але після зустрічі з Аланом він загримів у в’язницю, тож не зміг виконати своєї частини угоди. Саме тому привіз тіла на гору. Для обміну.

Але залишалося ще багато запитань. Раніше я припускав, що Алан продавав останнє повідомлення мого батька — важливий доказ у справі Ребекки, який він не встиг передати своїй кураторці, Елісон Гамфріс. Маколі це зацікавило б, і вони були ладні щедро за це заплатити. Утім, батькове повідомлення не могло стосуватися місця поховання Ребекки, бо його вбили раніше.

— Тут чотириста, — зненацька сказала Шивон, показуючи на валізу й позбавляючи мене потреби питати. Вона вибачливо глянула на Едґара. Шивон явно не мала досвіду в таких справах і хотіла якнайшвидше почути про доньку. — Ми докинули сотню. За світлини.

Така сума мала сенс. Отже, три сотні у валізі були другою половиною Майклової платні. Алан мав також отримати триста тисяч: такий був викуп, що вимагали за Ребекку. Але це викликало нові запитання: якщо сумку грошей дали Майклові Едґар і Шивон, то чому він не привіз усю суму? Вони були готові накинути сто тисяч за світлини, тому не пошкоду… Чекайте. Які світлини?

— Чекайте, — сказав я. — Які світлини?

— Майкл сказав… — Шивон затнулася.

— Перепрошую. — Едґар нахилився вперед і підтягнув валізу ближче до себе. Карти сповзли з неї й попадали на підлогу. Чоловік поклав руку на валізу, наче збирався захищати її, але я побачив у його очах тінь страху. Він розумів, що ми легко відберемо її, якщо захочемо. Його дружина навіть сказала нам, скільки там грошей. Вони точно не звикли мати справу зі злочинцями. Або Каннінґемами. — То хто ви такий, кажете?

Шивон розправила плечі, намагаючись показати, що їй не страшно.

— І хто ці люди? Де Майкл?

— Майкл мертвий.

У кімнаті запала приголомшлива тиша.

— Але він знайшов тіло вашої доньки. Я скажу вам, де воно.

— Ох, дякувати Богу. — Шивон обм’якла від полегшення, схопившись за вішак, аби встояти на ногах. — Вибачте. Я не хотіла…

— Усе гаразд. Гроші можете залишити в себе…

Я відчув, як Енді легенько штурхає мене ліктем: «Ти це серйозно?»

— Але Майкл загинув через те, що знайшов. Те, що він викопав… хтось інший намагається поховати. Тому я попрошу вас допомогти мені заповнити прогалини. Схоже, що всі, хто забагато знає про вашу доньку, тепер у небезпеці, включно зі мною і моїми рідними. І вами, очевидно.

— Як ми можемо допомогти? — запитав Едґар.

Шивон кивнула за його спиною. Я бачив, що її зовсім не бентежить ризик — вона просто хоче знати, де її донька.

Мені дуже хотілося запитати їх про світлини, але я вирішив почати з найлогічнішого.

— Звідки ви знаєте Майкла?

— Він сам прийшов до нас, — сказав Едґар. — Розповідав якусь шалену історію. Якщо чесно, усе це ми вже чули. Ми роками наймали приватних детективів, легальних і не дуже, але результат завжди був однаковий: нічогісінько. Ми пропонували винагороду, і, повірте, наш телефон тоді просто розривався, тож ми навчилися відрізняти шахраїв від чесних людей.

— Але ми не намагалися вже двадцять вісім років, — додала Шивон. Я звернув увагу на те, яке точне число вона назвала. — Тепер з нами зв’язуються переважно люди, які хочуть зняти фільм, записати подкаст чи набазграти якусь книжку.

Едґар підхопив її розповідь:

— Але Майкл був інакший. Ми одразу це знали. Він розповів нам про поліцейського, який брав участь у передаванні грошей — тому, яке не вдалося. Про Алана Голтона. Ваш брат сказав, що знає, де поховано Ребекку, але не лише це — він знав, хто її вбив, і мав докази.

— Світлини, — прошепотів я, більше сам до себе.

Марсело вважав, що мій батько став свідком убивства, але тепер я зрозумів, що він його ще й задокументував. Не дивно, що хтось хотів знищити ті знімки.

— Світлини з убивства. Принаймні так він нам сказав. Він мав привезти їх. Ви їх бачили?

— Чекайте, я хочу дещо уточнити. Алан Голтон брав участь у справі про викрадення вашої доньки?

Шивон кивнула.

— Там було зо п’ятдесят поліцейських. І детектив. Не хочу, щоб це прозвучало цинічно, але то була не проста справа.

Я зрозумів, що вона має на увазі. Дітей багатіїв викрадають не щодня.

— То Майкл показував вам світлини? — повторив Едґар, явно роздратований, що я проігнорував його запитання першого разу.

— Ні. Я їх не бачив. Утім гадаю, що вони в Майкла. Або були в нього. Мій брат був обережним. Він би надійно їх заховав. Я просто ще не зрозумів де. — Я повернувся до Шивон. — Але чому тепер? Ви готові викласти за це сімсот тисяч доларів, але першого разу не заплатили? Вона могла бути ще жива.

— Не ображайтеся, у нас просто обмаль часу, — вибачливо втрутилася Джульєтт.

— Усе гаразд. — Едґар урвав дружину, яка збиралася щось сказати. — З віком дивишся на речі по-іншому. Легко тепер казати, що ми припустилися помилки. Але тоді ми довірилися детективові, яка сказала, що правильніше буде не платити. А ми… що ж, тоді триста тисяч здавалися величезною сумою. Так, ми могли заплатити. Ми мусили заплатити. Ми віддали б які завгодно гроші, якби це сталося тепер.

— Детектив… То була Елісон Гамфріс?

Едґар і Шивон кивнули. Енді спробував крадькома сьорбнути пива, але трохи промазав і накрапав собі на груди. Його щоки миттєво спалахнули.

— Чому Алан сам не продав вам інформацію?

— Ми не знали, що Майкл був якось пов’язаний з Аланом. Він просто сказав, що Алан зірвав операцію зсередини. Ми купували те, що знав Майкл.

— Платили ми йому не за вбивство Алана, якщо ви про це, — утрутилася Шивон. — Ми читали про це в новинах. Але ми не такі.

— Ми подумали, що вони працювали разом абощо, — пояснив Едґар. — Алан знав, що ми вразливі, тож дав Майклові достатньо інформації про нашу доньку, аби розчулити нас, і це спрацювало. Але тоді вони посварилися через гроші, як це часто буває. Ми вирішили, що наша інвестиція була марною.

Слово «інвестиція» здалося мені дивним, але те саме можна було сказати про лаймову сорочку поло на гірському курорті, тож я подумав, що для Едґара це нормально.

— А потім Майкл написав нам із в’язниці, — повела далі Шивон. — Сказав, що в нього є світлини і що він привезе нам тіло, коли вийде. Тож ми приїхали, як він і просив.

— Свою частину угоди ми виконали, — з притиском промовив Едґар.

Було очевидно, що він чекає, коли я виконаю свою.

Варто віддати Майклові належне: це були легкі гроші. Єдина проблема полягала в тому, що тридцять три тисячі із загальної суми зникли, поки він доїхав до Алана. Майкл сказав мені, що саме тому Алан став розмахувати пістолетом. Я подумав, що розумію чому, і Маколі тут ні до чого. Тож відклав цю думку на потім та зосередився на інших дійових особах.

Отже, детектив Гамфріс очолила операцію, яка закінчилася смертю Ребекки. Це була серйозна справа. Після того поліцейська напевно вчепилася за соломинку, намагаючись утримати посаду, і тому так тиснула на Роберта Каннінґема, змінивши умови своєї угоди з ним і ставлячи, як сказав Марсело, по два нові запитання на кожну відповідь. Елісон відчайдушно намагалася знайти колегу, який підставив її команду. Відповіддю на це запитання були Алан Голтон і його напарник Браян Кларк. Мій батько заплатив за цю інформацію власним життям. Можливо, вісімнадцять місяців тому Елісон повернулася до нерозкритої справи і саме тому її спробували вбити?

У цій історії ще залишалися прогалини: Алан і Браян були мертві, тож не змогли б нікого вбити за світлини, — але щось почало вимальовуватися, наче підйомник у тумані.

— Майкл став другою смертю в «Скай лодж». — Я нарешті виринув з роздумів, усвідомивши, що Едґар і Шивон не зводять з мене нетерплячих очей. — Якщо вони пов’язані, то, може, ви впізнаєте й першу жертву. Що, як цей чоловік брав участь у переговорах? Джульєтт, можеш показати нам фото?

— У мене його немає, — озвалася Джульєтт. — Власне, я навіть його не бачила — не було потреби, бо я перевірила всіх гостей і персонал, усі були на місці. Кроуфорд показував фото лише гостям, які не здійматимуть паніки. Схоже, мене в тому переліку не було.

Я знову повернувся до Маколі.

— З вами ще хтось є? Друзі? Охорона?

— Лише ми, — відповів Едґар.

— Досить. Де наша донька? — спалахнула Шивон. Їй урвався терпець. — Візьміть. Беріть усе! — Вона сунула мені в руки валізу, але я трохи не розрахував сили, відштовхуючи її від себе, і жінка заточилася. Вона не впала (кімната була замала для цього), але, зненацька пригнічена, легенько вдарилася об стіну, пригорнувши до грудей валізу. — Це все, що нам відомо, присягаюся. Ми просто хочемо її поховати. Навіть якщо ніколи не дізнаємося, хто це скоїв. Просто поховати. Будь ласка.

— Вона була в труні поліцейського — саме так вони заховали тіло. Мабуть, заплатили коронеру. — Я знав, що їм важко це чути, тож зачекав кілька секунд, даючи подружжю час перетравити інформацію, а собі — зібратися на силах, щоб повідомити погані новини. — На жаль, зараз ця труна на дні озера біля «Скай лодж».

Шивон зойкнула, а в її очах забриніли сльози.

— Ми наймемо пірнальників, люба, — спробував утішити її Едґар.

— У мене не вкладається в голові, як можна купувати труп власної доньки, — раптом сказала Джульєтт.

— А в мене — як можна його продавати, — відповів Едґар.

Я махнув Енді та Джульєтт, і разом ми підвелися з ліжка. Едґар і Шивон обм’якли в обіймах одне одного. Я страшенно не хотів їх чіпати, та й після зауваження Джульєтт вони навряд чи захотіли б із нами говорити, проте мусив знати ще дещо.

— Розумію, що це дуже недоречно, і мені дуже шкода, але в мене є ще одне запитання. Позавчора до вас часом не приїжджав мій вітчим? Кремезний латиноамериканець. Марсело.

— Ні, — похитав головою Едґар. — Але приїжджала жінка, на ім’я Одрі.

Розділ 35

Цього разу Енді сів біля водія. Ми із Джульєтт сиділи на лавках за ними, наче арештанти. Тепер Ґевін гнав свій снігохід, тож нас трусило й підкидало так, що аж зуби клацали. Ніхто вже не дивився у вікна.

— Отже, твоя мати знає більше, ніж каже, — підсумувала Джульєтт.

Перш ніж вирушити в «Скай лодж», я попросив у Ґевіна дозволу переглянути записи з камер спостереження. Він відповів: «Чуваче, мій бар приймає лише готівку», — наче це пояснювало технологічну відсталість комплексу. Та й по всьому.

— Не розумію, — відповів я.

— Якби це було все, чого ми не розуміємо. — Джульєтт постукала себе пальцем по губах. — Я вчора скачала твою книжку. У твоєї матері є сестра-близнючка?

Вона що, намагається вразити мене? Це була десята заповідь Нокса: близнюки не повинні з’являтися на рівному місці — читачеві має бути відомо про це заздалегідь.

— Нокс убив би мене.

Джульєтт засміялась і сперлася чолом на вікно, вдивляючись у сніжну пустку. Її дихання клубочилося в морозному повітрі.

— Треба їхати звідси.

Я знав, що насправді вона мала на увазі. Якщо Люсі вийшла з готелю в таку хуртовину, вона була вже мертва. У фільмах жахів люди помирають, коли розділяються, але в горах усе інакше: вони помирають, коли кидаються шукати одне одного. Настав час, коли ми мали подбати про себе.

Я нахилився до Джульєтт. У снігоході можна було не перешіптуватися, бо він гримів так, що водій міг почути лише мій крик. Але мені хотілося якось показати Джульєтт, що я триматиму це в таємниці:

— Ґевін хоче купити «Скай лодж»?

Джульєтт насупилась.

— Звідки ти знаєш?

— Я бачив угоду з рієлторського агентства у тебе на столі. Без підписів. У Ґевіна на стіні висить мапа твого курорту. Не схоже, щоб ви це приховували. Проте… пробач, що лізу у твої справи, проте у вас… скажімо так, трохи різні підходи до ведення бізнесу, судячи із шару пилу на його дорогому комп’ютері й твого виразу обличчя, коли ми натрапили на ту вечірку. У мене склалося враження, що він докладає менше зусиль, але заробляє більше. Тебе це дратує, тож ти всіляко відкладаєш угоду.

Зізнаюся, я пішов ва-банк, вихваляючись своєю дедукцією. Можливо, я також намагався її вразити.

— Йому не потрібен «Скай лодж», — відповіла Джульєтт. — Йому просто потрібна ця земля. Він знесе комплекс і збудує ще один «СуперШред» по той бік гори. Так у нього буде дві долини. Я знаю, це звучить по-дурному, коли йдеться про мільй… великі гроші, але ж у цьому нема ані крихти чогось особливого.

Вона знову задивилася у вікно.

Удалині нарешті засвітилися вогні готелю. Я згадав, як уперше побачив ці будиночки, наче на різдвяній листівці, і порівняв це з враженням від ангарів, з яких складався «СуперШред». Ні, це не звучало по-дурному.

Джульєтт очевидно думала про те саме.

— Я вже розповідала, що переїхала сюди, коли не стало моїх рідних, і що застрягла тут. Так буває в цьому житті, знаєш? Ця гора якось тримає тебе. Бізнес спершу процвітав, але потім було кілька теплих зим… і кажуть, що буде ще кілька. — Джульєтт замовкла на мить. — Я не можу дозволити собі штучний сніг, як у Ґева. Тож, коли він висунув пропозицію, гарну пропозицію, я була рада. Ми з Ґевом — давні друзі. Діти власників курортів.

— Вістлер?

— Вістлер. — Джульєтт тепло всміхнулася власним спогадам. — Він непоганий хлопець. І знає, що я чекала такої нагоди. — Вона прочитала мої думки і здійняла брову. — Ґевові потрібна моя земля, але це не означає, що він готовий на все заради неї.

Гроші — це, звісно, найбанальніший мотив. У цьому плані я не надто зосереджувався на Софії, бо п’ятдесят тисяч не здавалися мені достатньою сумою, аби штовхнути на вбивство, та якщо ця земля коштувала мільйони…

— Тож я погодилась, — вела далі Джульєтт. — Тоді я думала, що він просто візьметься керувати готелем. Мене вабила ідея звільнитися від цієї… спадщини, чи як це назвати. Але коли настав час підписувати папери, я дізналася, що він хоче знести курорт, і тоді… що ж, гадаю, спадщина в цьому разі — це все-таки правильне слово, чи не так? — Джульєтт зітхнула, видихнувши хмарку пари. — Це місце має надто довгу історію, щоб ось так відмовитися від нього. У тих стінах — моя родина.

Я пригадав, як Ґевін наполягав на розмові із Джульєтт. Казав, що вона «не пошкодує».

— Він підвищив ціну? Щойно?

Джульєтт кивнула.

— У нього з’явився новий інвестор.

— Ну, звісно, — кивнув я. — І що ти думаєш робити?

— Після цих вихідних… — Джульєтт знову задивилася у вікно, і мовчанка закінчила речення за неї.

— От дупа, — озвався Енді з переднього сидіння.

Він витирав рукавом запітніле лобове скло. У протертому ним кружальці я побачив велику темну пляму — з нас усіх такого розміру був лише Марсело, — яка махала руками над головою, наче допомагаючи літаку приземлитися. За ним у снігу, одразу за рогом будівлі, мерехтів червоний сигнальний вогонь. Біля нього зібралися якісь темні тіні. Одна присіла.

— Схоже, вони знайшли її.

Скидалося на те, що Люсі пролежала там усю ніч, бо її засипало кількома футами снігу. З-під замету стирчала тільки рука — біла мов крейда й холодна.

Ніхто не намагався витягнути її з-під снігу. Над нею розрили лише невеличку ямку, куди можна було сягнути рукою й перевірити пульс. Судячи з усього, спроби відкопати її облишили дуже швидко. Якби була бодай надія її врятувати, кратер у заметі над нею був би значно більшим.

Сигнальний вогонь забарвлював сніг у криваво-червоний. Я зазирнув у ямку, кинув швидкий погляд на Люсі й відсахнувся. Її сліпучо-рожева помада здавалася ще яскравішою на тлі знекровленого обличчя. На ній усе ще був жовтий светр, у якому я бачив її вчора. Ніхто б не вийшов надвір у такому одязі. Довкола голови Люсі ширилась багряними шпичаками крижана корона. На її обличчі не було попелу. Мене нудило. Хтось сказав їй, що сушарня не була замкнена?

— Я знайшла її лише тому, що наступила на руку, — сказала Евонна.

Крім неї біля тіла стояли Кроуфорд і Софія. Одрі була в готелі, і Марсело, помахавши нам, пішов до неї. Де була Ерін, я не знав.

— Засипте ту яму, — сказала Джульєтт.

Усі зиркнули на неї, приголомшені, — це прозвучало бездушно.

— Треба їхати. Ми не можемо забрати тіла із собою — доведеться повернутися по них, коли хуртовина вщухне. Тому її треба прикрити, щоб тварини не дісталися. — Джульєтт нахилилася й заходилася згрібати сніг в імпровізовану могилу Люсі. Я взявся їй допомагати. — Ґевіне, коли ми зможемо вирушати?

Я подумав, що трохи нечесно змушувати його везти нас звідси, але знав, що Ґевін захоче надати Джульєтт кілька послуг, аби переконати її розглянути його пропозицію.

— Мені треба підзаправитися. Кілька хвилин, — відповів він.

— Ти хочеш сказати… — почав був Енді.

— Збирайте речі. Ми їдемо.

Я був вдячний Джульєтт за твердість. Пошуки Люсі були єдиним, що тримало нас тут. Ми не застрягли в цьому готелі, як це часто буває в таких книжках. Ми могли поїхати будь-якої миті. Проте нас тримали гордість, відчуття провини, сором, упертість. Настав час зціпити зуби й забути про все це. Зрештою, залишилось тільки шість розділів до кінця книжки — думаю, і справді час збирати речі.

Я нагріб ще трохи снігу й трохи втрамбував його рукою. Цього мало вистачити, щоб захистити Люсі від негоди. Вона не заслуговувала на таке. Вона приїхала сюди лише тому, що хотіла спробувати повернути Майкла. Вона хотіла бути однією з Каннінґемів. Саме тому приїхала. Попри те що вони з Майклом розлучилися, вона була нам рідною, але ставилися ми до неї не так. Першу половину вихідних узагалі її ігнорували. Тоді Одрі дозволила їй узяти на себе провину за смерть Майкла. Звалила все на неї. Ніхто з нас не пішов за Люсі на дах. Вона померла сама. От тобі й родина. Важко плакати, коли сльози замерзають на щоках.

Рука Люсі досі стирчала із замету, розтулена долоня звернена до неба. Я зненацька помітив, що вона так і не зняла обручки. Я не міг вирішити, як краще вчинити з поваги до неї: зняти обручку й зберегти чи лишити на ній. Вирішив не мучитися із замерзлими пальцями й нагріб снігу, щоб прикрити руку. Тоді зняв свою плетену шапку, здригаючись від крижаного вітру, який морозив мені скальп, і вкрав забуту кимось лижну палицю, прихилену до стіни. Я встромив її на верхівці кучугури, напнувши зверху шапку, щоб було простіше знайти Люсі, коли хуртовина вщухне.

— Ми прийдемо по тебе, — сказав я замету.

Хтось обвив рукою мені плечі, але в хуртовині я навіть не зрозумів, хто це був.

Ми всі попрямували в готель. Я знав, що мені треба повернутися в шале й забрати звідти гроші, а також подумати про те, як поговорити з матір’ю наодинці, щоб запитати про Маколі. Але тієї миті мені було байдуже: я просто хотів поїхати звідти. Мені потрібно було відігрітися та знайти десь іще знеболювальні. Я нарешті зрозумів, як це — бути залежним; і радо віддав би ту сумку грошей за щось, що приглушить мої думки й біль у руці. Я мляво поплівся за рештою в ресторан.

Виявилось, що Ерін була там весь час, заміняючи працівників, яких Джульєтт відправила додому. Вона приготувала нам обід. Я з невимовною вдячністю взяв у неї миску кукурудзяного супу з куркою і сів біля Софії за порожнім столиком. Хтось пішов знайти мою матір і переконати її поїхати з нами. Перш ніж узятися до їжі, я довго відігрівав обличчя над гарячим супом, розморожуючи себе, поки кінчик носа не защипало.

— Попелу не було, — сказав я Софії, з’ївши кілька ложок супу, і похитав головою. — Не схоже на інших.

Софія скривилася, зрозумівши моє невисловлене запитання.

Вона пояснила просто:

— Мабуть, зламала всі кістки.

Сестра задивилася на відчинені двері ресторану, в отвір яких виднілося фоє, і я помітив, як її погляд ковзає вгору сходами. Я помилився щодо тієї підозри, яка промайнула в очах Джульєтт у снігоході. Енді тоді сказав: «За такої погоди… це було б самогубством». Знімок Зелених Черевиків, який Софія показала Люсі, й детальний опис того, що сталося з Майклом, явно вплинули на Люсі, яка й сама силкувалася прийняти той факт, що запроторила Майкла до кімнати, звідки він не зміг би втекти. Крім того, вона вибігла з бару до того, як Одрі витягнула з Кроуфорда подробиці тієї ситуації. Востаннє ми бачили Люсі, коли вона підіймалася сходами, картаючи себе за смерть Майкла. Підіймалася на дах. Джульєтт хотіла врятувати її від завірюхи. Але Люсі не потрібні були холод і сніг. Дах готелю був достатньо високий.

Ми із Софією мовчки приймали безрадісне усвідомлення: ніхто з нас не сказав Люсі, що кімната Майкла не була замкненою. Це не була її провина.

Назва цієї книжки все ще правдива: усі в моїй родині вбивці.

Просто не всі вбили інших людей.

Розділ 36

Я підозрюю, що в сімдесятих мою матір не можна було зрушити бульдозером, якщо навіть зараз вона примудрилася створити непереборну перепону нам усім, прикувавши себе до ліжка. Марсело спустився в ресторан, де ми всі поскладали свої торби (я мусив знову кинутися в завірюху, щоб притягнути із шале валізу, сховавши всередині згорнуту спортивну сумку), і скрушно похитав головою. Ми з Евонною, позаяк були її найближчими живими родичами, зголосилися піднятися й зайшли до її кімнати на третьому поверсі, де Одрі лежала в подушках, прикувавши руку до стовпчика ліжка. Я кажу «прикувала», бо вона смикнула з пояса нетямущого Кроуфорда кайданки. Скидалося це на досить комфортний спосіб протесту.

Ми не домовлялися про це заздалегідь, але було очевидно, що почати повинна Евонна — найменш ненависна з нас двох. Вона здійняла руку.

— Одрі, це смішно. Де ключ?

Мати знизала плечима.

— Той хлопець зі снігоходом може забрати нас, але чекати він не буде. Ти наражаєш нас усіх на небезпеку.

— То їдьте.

— Ти знаєш, що це не чесно. Ми не можемо залишити тебе тут. Що, як хуртовина посилиться? Твоя родина в небезпеці. Люди гинуть.

— Як на мене, ви просто вивозите вбивцю з гори. Я не залишу Майкла гнити тут.

— Ми повернемося по нього, коли розпогодиться й буде безпечно.

Марсело мовчки бовванів за нами — мабуть, він уже випробував більшість із цих аргументів. Евонна дратувалася. Її голос зривався, а раціональні аргументи швидко поступилися місцем словам на кшталт «егоїстична, складна людина» і «безглузда жінка». За хвилину вона вже смикала стовпчик ліжка, сподіваючись, що його можна відкрутити. За звичайних обставин Одрі знищила б будь-кого, хто назвав би її «упертою каргою», але цього разу просто відвернулася. Судячи з виразу обличчя Марсело, це він теж уже випробував.

— Мені потрібна викрутка або… чекайте… — Евонна насупилась, розглядаючи ліжко. — …шестигранний ключ, — сказала вона до Марсело, гидливо скривившись. — Чотириста баксів за ніч, і це «Ікея». — Вона знову повернулася до Одрі, цього разу погрожуючи: — Ми винесемо тебе звідси.

Марсело, явно вдячний за привід піти геть, вирушив на пошуки інструментів.

— Мій син мертвий, — просто сказала Одрі. — Я не покину його.

Те, що вона знову повторила слова, сказані в барі, коли Софія і Кроуфорд пояснювали смерть Майкла, вибило мене з рівноваги. Я благав, щоб мене визнали Каннінґемом, відколи ми сюди приїхали. Це хвилювало мене більше, ніж Зелені Черевики, — навіть більше, ніж Майкл. Для мене пошуки вбивці були не справою правосуддя — це був мій шанс реабілітуватися, підлеститися до матері й змусити її визнати, що я заслуговую на це ім’я. Але Одрі, яка повторювала ту саму фразу, побиваючись лише через Майкла, було байдуже, що надворі лежить мертва жінка, яка теж була частиною нашої родини. Байдуже на юридичні статуси та зміни прізвищ. Марсело розумів це: або ми всі, або ніхто. Але моя мати, попри всю свою принциповість, не розуміла, що означає родина.

— Твій син? — Одрі й Евонна шоковано витріщилися на мене, коли я закричав. Згодом Марсело сказав мені, що почув це аж на іншому кінці коридору. — Твій син? А як щодо моєї сестри — твоєї доньки? Хіба дружина сина не стає твоєю дитиною? Ти знаєш, що Люсі лежить надворі, у снігу? Ти знаєш, що вона мертва через те, що ти їй наговорила? Ти звалила на неї провину в смерті Майкла. Вона мертва, як і він, але ти тільки й торочиш про свого сина.

— Ерне. — Евонна спробувала стати між нами, проте я виявився прудкішим, насуваючись на матір і палаючи від люті.

Але та навіть не здригнулася.

— Ні, Евонно. Ми надто довго дивилися на це крізь пальці. — Я повернувся до матері. — Ти возвеличувала власний біль, ігноруючи всіх інших. Ти виростила нас у гіркоті, бо твій чоловік загинув. Ти відштовхнула мене через те, що я зробив із твоєю родиною. Але це й моя родина теж. — Я трохи заспокоївся, бо хоч як на неї гнівався, та все-таки трохи її розумів. Я сів на ліжко біля матері. — Знаю, що тобі було важко. Після батькової смерті все лягло на твої плечі. І знаю, що ти ототожнювала себе зі своїм прізвищем через те, що казали про батька. Я розумію, тобі довелося прийняти це ім’я та самоізолюватися, аби пережити все це. Та річ у тім, що ти, вчинивши так, підсвідомо стала відповідати ярлику, який на тебе навісили люди. Але бути Каннінґемом означає не те, що ти думаєш. Знаю… — Я здивував сам себе, узявши її за руку. Вона не опиралася. — …що батько намагався зробити тоді, коли загинув.

На материні очі впала поволока, але вона далі лежала мовчки, зціпивши зуби. Я не був певний, чи зрозуміла вона мене, чи просто мовчить під моїм натиском. Я опирався бажанню відвести очі, намагаючись утримувати її погляд якнайдовше.

— Знаєш? — озвалася мати.

— Я знаю про Ребекку Маколі. Знаю, що в тата були знімки, які стосувалися її викрадення чи навіть убивства. Знаю, що Алан Голтон був брудним копом. А ще розумію, чому ти так образилася на мене, коли я став на бік закону й свідчив проти Майкла. Я дуже довго не міг поглянути на все це твоїми очима, але тепер розумію. Я знаю, що позавчора, коли ти сказала, що погано почуваєшся та не прийдеш вечеряти, ти їздила до батьків Ребекки. Ти сказала їм їхати додому. — Я переповідав усе, що розказали мені Маколі про той несподіваний приїзд моєї матері. — Ти погрожувала їм, Одрі. Ти запитувала, чи є в них ще діти або онуки. Але вони втратили дитину. Як ти могла погрожувати їм, згадуючи Ребекку? Як ти могла?

— Я не погрожувала їм, — тихо сказала Одрі. — Я пояснила їм ризики.

— Вони знали про ризики. Вони втратили доньку. — Я набрав повні груди повітря, наважуючись висловити припущення, у якому не був упевнений. — Так само як ти — Джеремі.

— Я не розумію, про що ти, — процідила вона крізь зуби.

— Мене наштовхнули на цю думку слова Шивон Маколі, — обережно я просувався далі. — Вони сказали, що не наймали приватних детективів уже двадцять вісім років. Звідки таке точне число? Ребекку викрали тридцять п’ять років тому, тож різниця — сім років. Саме стільки ти чекала, перш ніж улаштувати церемонію по Джеремі. Сім років. Збігів не буває — має бути якась причина. Саме через сім років зниклу людину офіційно визнають мертвою, чи не так?

— Що ти таке кажеш, Ерне? — почув я за спиною голос Евонни.

Одрі впилася в мене поглядом, на її щоках ходили жовна, проте вона мовчала.

— Ти також проговорилася, коли ми зустрілися в бібліотеці. — Я проігнорував Евонну, не зводячи очей з матері. — Ти сказала, що наша сім’я заплатила за батькові вчинки. Але ти також звинуватила його в тому, що він залишив нас беззбройними. Ти сказала: «У банку не було нічогісінько». Я подумав, що ти маєш на увазі бідність, але це було не про гроші, чи не так? Ти знала про світлини — це й була та зброя, про яку ти говорила. Якщо Шаблі чи люди, яких вони покривали, не знайшли їх у батька тієї ночі, коли його вбили, вони могли подумати, що знімки в тебе. Вони могли, скажімо, завітати до банку, де ти працювала і де в батька, найімовірніше, була скринька.

— Ти не розумієш. Вони ладні на все, аби це зам’яти. Знімків Роберта ніхто так ніколи й не побачив. Я б дуже хотіла, щоб вони знайшли, що шукали, — якийсь жовтий конверт із позначкою: «У разі моєї смерті передайте журналістам». Бодай щось. Я хотіла, щоб вони це знайшли. Дуже. Я всюди шукала ті кляті світлини.

— Але Шаблі не покинули банк із порожніми руками, чи не так? Може, вони не знайшли знімків, але, втікаючи з парковки на даху, помітили дещо цікаве. У твоїй машині. У них з’явилася нагода пересвідчитися, що в тебе немає фотографій. Спосіб натиснути на тебе. Гарантія того, що ти віддаси їм світлини, якщо вони в тебе є. І ми знаємо, що вони не гребували викраденням дітей: до того вже була Ребекка. Сім років, Одрі.

Моя мати схилила голову. Вона здалася.

— Вони забрали Джеремі з машини, — прошепотіла вона. Я почув, як Евонна тихенько зойкнула в мене за спиною. Я вирішив не порушувати тиші, чекаючи, поки мати буде готова розповідати далі. Вона говорила, уткнувшись собі в коліна. — Алан був їхнім вісником. Він сказав, що їм потрібні лише знімки — не гроші. І я не могла повідомити в поліцію, бо через ту Гамфріс загинули вже Роберт і Ребекка. Алан явно служив і нашим і вашим. Звідки я знала, кому можна довіряти? Я мусила захистити вас із Майклом.

— Але ж мало бути якесь розслідування, — підштовхнув я обережно.

Здавалося, достатньо мені трішечки підвищити тон, і вона вийде зі свого трансу й урве розповідь.

Ніхто в кімнаті не рухався. Евонна вже не шукала ключа від наручників.

— Звісно. Вони розслідували це як зникнення. Не знаю, чи вони домовилися з поліцією, але скидалося на те, що Джеремі вислизнув з машини й пішов кликати на допомогу. Мені довелося підіграти. Я порізала чоло склом, але вікно вже було розбите, коли я прибігла. Вони казали, що п’ятирічний хлопчик далеко не зайде. Минали дні, і «далеко не зайде» перетворилося на «довго не протягне». Вони не полишали пошуків, але я знала, що ніхто нічого не знайде. Тим часом Алан вимагав у мене світлини, а я казала, що в мене їх немає, що не можу їх знайти. А тоді він сказав, що вірить мені… — Мати підвела на мене несподівано червоні очі. — Сказав, що він вірить мені, але є лише один спосіб пересвідчитися, що я кажу правду. Вони хотіли знати напевне…

Вона не закінчила думки, але все було й так зрозуміло. Єдиним способом упевнитися, що Одрі не ховає світлини в себе, було виконати погрозу й змусити її боятися за життя двох інших своїх дітей. Мене нудило від думки про Джеремі, похованого в труні поліцейського. Я зненацька збагнув, що не знаю напевне, чи знайдена мною дитина — це саме Ребекка.

— Я не хотів обирати, на чиєму боці бути, мамо, — сказав я, зненацька згадавши її слова про те, що припускався тих самих помилок, що й мій батько. Тепер я зрозумів її трохи ліпше. Я відчув, як її рука, яка до цього лежала в моїй спокійно, стисла мої пальці. — Я хотів учинити правильно. Але є правильний учинок, а є вчинок, який правильний для нас. Я не знав, що ти заплатила таку високу ціну.

Це дуже добре й гарно, коли герої у фільмах граються в копів і злочинців, але в реальному житті саме другорядні персонажі — усі оці Каннінґеми — приймають на себе удар і страждають, щоб хтось міг відсвяткувати перемогу. Мій батько намагався вчинити «правильно». І заплатив за це. Багата пара, яка тужила за своєю вкраденою донькою, не заплатила нічого, як не заплатила й Елісон Гамфріс, яка тиснула на свого інформатора заради підвищення. Після цього для Одрі вже не було правильного і хибного. У неї була родина — і була решта світу. Можливо, насправді вона знала, що означає це слово. Я стиснув її руку у відповідь.

— Марсело знає? — запитав я.

— Дізнався згодом.

— Ти ніколи мені не розповідала, — озвалась Евонна.

Я не був певен, чи говорить вона це з образи, чи просто завчасно захищає себе від допиту.

— Я мало пам’ятаю про той ранок. — З Одрі я не зводив очей.

— Ти був замалим. У тебе були якісь спогади, дуже сплутані й туманні, але ти слухав те, що я тобі казала. А я сказала всім, включно з тобою, Евонно, що Джеремі помер у машині, бо це було найпростіше і я боялася, що зайві запитання змусять Алана прийти по тебе або Майкла. Якщо чесно, я була не проти взяти на себе провину. Це іронічно, але якби Шаблі не розбили вікно, щоб забрати Джеремі, ви могли б померти втрьох. Тож я відчувала, що заслуговую на це.

— А сім років по тому Марсело допоміг тобі залагодити всі юридичні питання. Тоді ви влаштували символічний похорон. Тоді ти розповіла йому правду. Адже так усе було?

— Так. Він допоміг з усім розібратися, виконати заповіт Роберта й усе таке. Та думаю, що маю розповісти тобі ще дещо. Але не тут. Коли трохи заспокоюся. Поїхали звідси. Ключ у Біблії.

Евонна покопирсалася на столику біля ліжка, знайшла Біблію й витрусила з неї невеличкий сріблястий ключик. Вона відімкнула кайданки й допомогла матері встати з ліжка, але та зненацька вислизнула від неї й натомість потягнулася до мене. Я нахилився до мами, і вона підвелась, спираючись на моє плече.

— Я просто хотіла попередити Маколі, — сказала вона мені. — Ці люди вбивають дітей. Байдуже, для чого їм це — для викупу чи для залякування. Мені дуже шкода, що вони сприйняли це як погрозу.

Я не відповів, а просто обійняв її в надії, що цього буде достатньо, аби висловити моє розуміння. Я був радий, що тепер ми можемо поїхати. Ми залишимо цю гору, і все потроху налагодиться. Якщо не зважати на вбивства, це все-таки було успішне родинне возз’єднання.

Попри те що історія Одрі й заповнила багато прогалин, мене все ще мучили деякі тривожні запитання.

Якщо Ребекка Маколі не була єдиною жертвою Шабель, то як можна впевнитися, що в труні лежить її тіло? І як Аланові Голтону вдалося все-таки отримати річ, яку моя мати не змогла знайти тридцять п’ять років тому?

Евонна погодилася допомогти Одрі спакувати речі. Я сказав, що приєднаюся до них у фоє, і вирушив на пошуки Марсело, виношуючи в голові нові запитання. Утім, дорогою мою увагу відвернула бібліотека на другому поверсі. Вогонь досі палахкотів у каміні в глибині приміщення — там було так тепло, що в мене розпашілися щоки, а на чолі виступив піт. Чи, може, цей жар випромінював я сам — він підіймався десь із мого живота, повз угору шиєю. Інтуїція підказувала мені, що шматочки історії складаються докупи, але цілісної картини досі не було. Я окинув поглядом полицю з детективними романами «золотої доби». Одрі повернула книжку Мері Вестмакотт не на ту полицю — вона мала бути під літерою К, а не В, тож я поставив її на місце. Я провів великим пальцем по корінцях, наче сподівався знайти натхнення для грандіозного усвідомлення. У правилах Нокса про це нічого не було, але в жодному з романів, які я бачив перед собою, детектив не здавався й не їхав геть наприкінці книжки.

Та всі ці детективи були значно розумніші за мене. У мене не було автора, який смикав би за мої ниточки. Ніхто не обдарував мене надзвичайними здібностями. Мене не прийняли б у Детективний клуб. Пригадую, як думав, що єдине, у чому я впевнений, — це що я щось проґавив. Якусь дрібницю. Що в таких романах завжди є нюанс, який пояснює все, і часто це щось дуже й дуже незначне. Я чогось не помічав. Мені хотілося мати стару добру лупу стереотипного детектива. Або окуляр ювеліра.

А тоді я все зрозумів.

У таких романах фінальний момент просвітлення завжди описують метафорично. Детектив сидить і думає, а тоді в його голові раптом складаються фрагменти пазла, чи ж вибухають феєрверки, чи валяться кості доміно. Може, він блукає в темних коридорах, а тоді зненацька знаходить вимикач. Хай там як, а клаптики інформації зненацька зливаються в єдиний водоспад приголомшливого відкриття — така собі «Еврика!». Запевняю вас, що в реальному житті все не так драматично. Однієї миті я не знав відповіді, а наступної вже знав. Я перевірив свою підозру, підійшовши до каміна, і зрозумів, що не помилився.

Аби на мене не сердився Рональд Нокс (про всі докази, якими послуговується детектив, має бути відомо читачеві), ось усі підказки, які наштовхнули мене на відповідь: Мері Вестмакотт; п’ятдесят тисяч доларів; моя щелепа; моя рука; камера спостереження Джульєтт; позов про лікарську помилку Софії; адреса поштової скриньки в Брісбені; Люсі, яка приставляє вказівний палець собі до голови, наче це пістолет; домовина на двох; блювотиння; штраф за перевищення швидкості; ручне гальмо; окуляр ювеліра; фізіотерапія; нерозкритий напад; героїчний чоловік, що кидається в заметіль; «ви бос»; куртка; сліди черевиків; тривожне очікування Люсі; фінансова піраміда; відбиті пальці на ногах; телефон у моєму шале; мої сни про удушення; несподіваний пацифізм Майкла; і, нарешті, Ф-287 — тушка голуба з медаллю за відвагу.

Евонна попередила про своє наближення торохкотінням валізи на сходах. За нею спускалася моя мати. Помітивши мене, Евонна зупинилася — чи то хотіла попросити про допомогу, чи то висварити мене за безцільне вештання готелем. Я так і не дізнався, бо одразу перервав її.

— Можеш зібрати всіх? — попросив я. — Маю дещо розповісти. Треба, щоб прийшли геть усі, адже до декого в мене є запитання. І щоб ніхто не втік.

Тітка кивнула, уловивши серйозність у моєму голосі.

— Де?

Я озирнувся на бібліотеку з її каміном і м’якими червоними шкіряними кріслами. У Голлівуді мене б розірвали, якби я змарнував таку нагоду, чи не так?

Розділ 37

Марсело й Одрі сиділи в кріслах, наче королівська пара. Кроуфорд і Джульєтт стояли осторонь, по обидва боки каміна. Схоже, за вихідні, проведені з Каннінґемами, вони нарешті осягнули концепцію «безпечної відстані». Евонна стояла, спершись на спинку крісла Одрі. Енді сидів на журнальному столику, хоча напевно не довіряв йому й тримав коліна напруженими, не прибираючи ваги зі ступень. Софія всілася на підлозі. Як і вчорашнє зібрання на сходах перед готелем, це скидалося на позування для весільної світлини — цю, щоправда, достоту було знято пізно ввечері, коли частина гостей розійшлася, а в решти червоні носи, трішечки обшарпаний одяг і розтрощені кисті, заховані в кухонних рукавицях. Ґевінові дозволили не приходити (від провини його автоматично звільняла перша заповідь Нокса), тож тим часом він завантажував наші валізи в снігохід. Я завбачливо став у дверях, знаючи, що після викриття вбивці часто намагаються дати драла.

Моя хвиля ейфорії вже трохи минулася, і тепер треба було подумати, як повідомити про своє відкриття так, щоб це звучало переконливо. Я не знав, із чого почати: у цій кімнаті було достатньо людей, які когось убили, але тільки один убивця.

— Ну? — першим озвався Марсело, не в змозі приховати своєї цікавості.

Це полегшило моє завдання: я вирішив почати з нього.

— Час нам усім визнати справжні причини, з яких ми сюди приїхали, — сказав нарешті, виймаючи з кишені навігатор Марсело й кидаючи йому.

Я дав йому кілька секунд на усвідомлення того, що це. Марсело роззявив рота, явно збираючись запитати, звідки це в мене, а тоді стулив, згадавши, як знайшов мене на парковці й сам передав мені пристрій, що лежав біля машини.

— Новий інвестор Ґевіна — це ти. Хто ж іще? Ти єдиний з нас, у кого є такі гроші, та і як ще Евонні вдалося б переконати тебе провести тут вихідні? Ти ненавидиш холод ще більше, ніж Софія. Ти бурчиш про це всі вихідні. Частково тому ти так сердився через те, що Евонна поселила нас у шале: ти знав, що Ґевін збирається знести гостьовий будинок, але хотів сам подивитися на кімнати й вирішити, чи варто його зберегти.

— Так, я тут поєдную відпочинок з роботою. Коли Евонна запропонувала цей курорт, я почитав про нього й дізнався, що він продається. Яке це має значення? — гаркнув Марсело, достоту почуваючись незатишно в незвичній для себе ролі обвинувачуваного.

Він напружився й обурено сопів.

— Жодного. Але твоєю першою брехнею було погане самопочуття Одрі позавчора, — повів я далі. — Тобі не здалося дивним, що вона попросила тебе так сказати, а потім захотіла поїхати з тобою на зустріч із Ґевіном? — Про це я вже знав, бо Одрі хотіла забезпечити Майклові алібі після того, як переконає Маколі поїхати геть. Марсело підтвердив би, що вона погано почувалася, і вона змогла б спокійно пропустити вечерю.

Марсело зиркнув на дружину, і я помітив тінь сумніву в його очах. Зрештою він прокашлявся і сказав:

— Я нікого не вбивав.

— Власне, це ще одна брехня, чи не так?

— Я й пальцем не займав Майкла. Чи Люсі. Чи того хлопця в снігу.

— А я маю на увазі не їх.

— То просвіти мене. Кого я там, по-твоєму, убив?

— Мене.