Усі в моїй родині — вбивці

Розділ 10

Думаю, час розповісти вам про те, як помер мій батько.

Мені було шість років. Ми побачили все в новинах, перш ніж нам потелефонували з відділку. У фільмах вони завжди приходять додому. Рідні чують такий обережний, короткий стукіт у двері — вам точно відомо, про що я, — і вже знають, які новини почують, перш ніж відчинять двері й побачать за ними поліцейських, які тримають кашкети в руках. Розумію, що це дурня, але пригадую, як у нас закалатав телефон і я подумав, що він дзвонить якось похмуро. Він звучав точно так само, як і тисячу разів до того, але тієї миті цей дзвінок здавався на мілісекунду довшим, на децибел гучнішим.

Тато майже не бував удома вночі — така вже в нього була робота. У мене залишилися дуже теплі спогади, справді, але чомусь, коли згадую про нього, найперше перед очима постають сліди його присутності. Я не бачу його там — лише порожнє місце. Порожнє крісло у вітальні. Тарілка в мікрохвильовці. Щетина в раковині у ванній. Пластикова упаковка пива в холодильнику з трьома порожніми комірками й трьома бляшанками, що залишилися. Мій батько перетворився на власні сліди, на рештки своєї сутності.

Коли задзвонив телефон, я сидів за столом на кухні. Мої брати були нагорі.

Так, я сказав «брати». Я все поясню.

Телевізор усе ще працював, але мама вимкнула звук, сказавши, що не може більше слухати цього репортера. Там показували гвинтокрил, який зависнув над автозаправною станцією, обмацуючи її пошуковим прожектором. Скидалося на те, що поліцейська автівка врізалась у великий білий автомат з льодом, бо розірвані пакети з нього повипадали на пом’ятий капот. Але я не одразу зрозумів, що сталося щось серйозне. Схоже, мама підозрювала, бо, хоч і вдавала байдужість, я бачив, як вона крадькома зиркає на телевізор. А ще вона час від часу знаходила способи заступити мені екран: то їй терміново потрібно було знайти щось у найближчій до телевізора шафці, то вона помічала на полиці якусь жахливу пляму й бралася зішкрібати її. А тоді пролунав той дзвінок. Телефон висів на стіні біля дверей. Мама зняла слухавку. Я пам’ятаю глухе «гуп», коли вона стукнулася головою об одвірок. А ще її шепіт: «Прокляття, Роберте». Я знав, що вона говорить це не до нього.

Я не знаю, як саме це сталося. Якщо чесно, у мене ніколи не було особливого бажання скрупульозно розбиратися в подробицях тієї події, але з роками я все-таки склав якусь картинку з уривків новин, ліричних відступів моєї матері та своїх спогадів про похорон, тож розкажу вам про це. Моя версія подій зліплена з припущень, речей, у яких я практично впевнений, а також фактів, які мені відомі достеменно.

Почнімо з припущень. Я припускаю, що на тій автозаправній станції була одна з тих беззвучних кнопок виклику поліції. Я припускаю, що касирові тицьнули в обличчя пістолетом, але він спромігся тремкими пальцями ковзнути по нижній поверхні прилавка та намацати ту кнопку. Я припускаю, що кнопка сповістила найближчий поліційний відділок, звідки викликали найближчу патрульну автівку.

Тепер те, що я знаю більш-менш точно. Я практично впевнений у тому, що стрілянина почалася до того, як патрульна автівка зупинилася. Я практично впевнений у тому, що смерть від пострілу в шию повільна й болісна; кажуть, що це схоже на утоплення. Я практично впевнений у тому, що водія підстрелили першим. І я вважаю, що він урізався в автомат з льодом через кулю в шиї.

І, нарешті, факти. Поліцейський, який сидів біля водія, вийшов з автівки, зайшов на автозаправну станцію і тричі вистрелив у мого батька.

Я знаю це точно, тому що на похороні той офіцер підійшов до моєї матері з добрячим куснем торта в руці й сказав: «Я покажу тобі, куди йому вистрелив». Він устромив палець у крем і мазнув їй по животу, прогарчавши: «Сюди». Відтак намазюкав липку спіраль на її стегні: «Сюди». А тоді вліпив цілу жменю торта посеред її грудей: «І сюди».

Моя мати навіть не здригнулася, але я пам’ятаю, як вона видихнула через ніс затамований дух, коли поліцейський повернувся до своїх друзів, які схвально заплескали його по спині.

Боюсь, що я таки скористався одним з тих підступних письменницьких фокусів. Урочистий похорон, на який я прийшов дитиною, не був батьковим. Тоді ховали чоловіка, якого він убив. Мама сказала, що ми мусимо піти, бо так правильно. Вона сказала, що там буде багато камер і що про нас говоритимуть, але що говоритимуть ще більше, якщо ми не прийдемо. Саме тоді я дізнався, як це — бути вигнанцем. Я більше не був собою. Не лише на похороні, але й у школі. І за багато років, коли мусив розповісти дівчині про своє дитинство. І коли не хотів розповідати іншій дівчині про своє дитинство, але вона вже погуглила моє ім’я. (Ерін, яка росла з агресивним батьком і несла тягар власних травм, була однією з перших, хто мене в цьому зрозумів.) А ще був той випадок, коли детектив із Квінсленду проїхав десять годин до Сіднея, щоб звинуватити Каннінґема в нерозкритому нападі в його районі. Тоді мені було шістнадцять і я ще жодного разу не виїжджав зі штату. Уявляю, як паскудно той чолов’яга почувався, повертаючись додому, на північ, коли виявилося, що головний його підозрюваний — це підліток без водійського посвідчення. Марсело добив його остаточно, сказавши, куди можна засунути його притягнуті за вуха результати аналізу волосся. Одним словом, наше прізвище періодично з’являється в схожих переліках, і воно явно виділене кольоровим маркером, навіть коли єдиним доказом є зіставлення волосся (цей доказ не приймають у суді ще від 90-х, і недарма). Навіть кілька десятків років по тому, коли детектив Макмафін маринував мене в кімнаті для допитів, він не вірив жодному моєму слову. Я більше не був Ернестом Каннінґемом. Я був «його хлопцем». Моя мати стала «його вдовою». Наше прізвище було невидимим татуюванням: ми були сім’єю вбивці копа.

Мама стала законом. Їй було начхати на поліцію, і нам теж. Думаю, їй спершу сподобався Марсело лише тому, що він був адвокатом для дрібних злочинців на кшталт мого батька: його підхід до роботи ґрунтувався не на служінні закону, а на знанні всіх лазівок і професійних прийомів. Корпоративне право — це просто вищий рівень шахрайства: злочинці ті самі, але вони їздять на кращих автівках. Батькова тінь досі висіла над нами всіма, і якби по чоловіка із закіптюженим обличчям приїхав міський коп, а не офіцер Остання Надія, то ми всі вже сиділи б у кайданках як головні підозрювані.

Тепер ви знаєте, як помер мій батько. Ширнувся чимось (біля його тіла знайшли шприц) і спробував витрусити кілька сотень доларів з місцевої заправки. Знаю, що здаюся покидьком, позаяк приховував це аж до десятого розділу, але я розповідаю зараз, бо невдовзі це буде важливим. І я подумав, що варто розповісти вам, як ми всі навчилися бути Каннінґемами: закриватися від світу й захищати одне одного. Того дня, за сніданком, Софія відчула, як ці двері зачиняються перед нею. І навіть я, вигнанець із вигнанців, лише про людське око вступився за неї, усе ще сподіваючись утриматися в нашому колі. Бо ми завжди трималися одне одного. Аж поки я побачив тінь свого батька в Майклових очах на тій заплетеній павутинням галявині й спробував утекти від неї якнайдалі.

«Non fueris locutus…» Я вже забув, що там далі.

Розділ 11

Щоб піднятися на дах, треба здолати пів дюжини скрипучих сходових маршів, застелених килимами. Дорогою я зазирав у всі коридори: схоже, на кожному поверсі було десь по вісім кімнат. Я мав дві причини рахувати їх. По-перше, хотів мати бодай приблизне уявлення про те, скільки тут гостей. У готелі було близько сорока номерів, декілька з них могли бути порожніми, тож це від шістдесяти до вісімдесяти людей. По-друге, мене цікавило, чи не вирішив раптом офіцер Кроуфорд обійти готельні номери. Біля тіла він поводився трохи гидливо, і я сумнівався, що він колись розслідував убивство, але подумав, що все-таки може поставити кілька запитань гостям. Убивство, на мою думку, вимагало швидких дій, але не було схоже, щоб офіцер збирався квапитися. Зважаючи на те, що вранці їдальня була переповнена галасом і плітками й ніхто не здавався скорботним, у мене були підстави сумніватися, що хтось узагалі знав загиблого або переймався його долею. По-третє, у мене завжди була звичка зазирати в готельні номери, коли там прибирають, бо просто цікаво, що там є. Я часто повертався в наш з Ерін готельний номер і розповідав їй, що в кімнаті навпроти ліжка стоять у різних кутках, телевізор умонтовано в стіну, а штори іншого кольору, ніж у нас. Це може здатися нудним (ну ж бо, редакторко, викинь цей шматок, тільки спробуй), але запитайте себе, чи ви самі колись проходили повз відчинені двері готельного номера й не зазирали досередини? Це неможливо.

Тепер, коли про це думаю, я розумію, що саме це мене турбувало у вранішній атмосфері в їдальні. Здавалося, всі проходили повз відчинені двері й не зазирали досередини.

Можливо, я просто чудовий зразок природженої людської допитливості. Зрештою, я той хлопець, який сидів у братовій машині з тілом на задньому сидінні, просто щоб побачити, що він зробить. Я той хлопець, який дереться на дах готелю, щоб спіймати кращий зв’язок і загуглити «Чорний Язик». Я той хлопець, який збирається зазирнути в надто багато дверей. Може, це не так і погано.

На кожному поверсі були маленькі таблички зі стрілочками, на яких значилися номери кімнат або різні місця загального користування. Їдальню й бар розташовано на першому поверсі, сушарню також (усі важливі для детективних романів кімнати на місці, як бачите). На вищих поверхах були пральня та бібліотека — мабуть, це ті «вечори біля каміна», про які писали в буклеті, а значить, саме ця кімната винна в тому, що я влип у цю халепу. Мені спало на думку, що той чортів камін на вигляд має бути просто казковим і потріскувати в бездоганній тональності, аби загладити свою провину переді мною. Також я проминув таблички з написами «Спортзал» і «Кімната відпочинку» (біля неї було написано «Більярд / дартс»). Я нагадав собі менше думати про мертвого чоловіка й спробувати насолоджуватися відпочинком, хоча поки що приємного в ньому було мало. Утім, я дуже сумнівався, що Майкл захоче грати зі мною в більярд, адже був певен, що він знайде для нас якесь приємне братерське заняття. Наприклад, він може кидати в мене дротики.

Я підіймався далі. Стрілка біля таблички «На дах», яка раніше вказувала вгору, тепер скеровувала вбік, і я помітив у коридорі візок покоївки. Чудово. Я зазирнув у кімнату: два ліжка, гівняний холодильник.

На даху курила свою вранішню цигарку якась жінка. Я знав, що це не Софія, ще до того, як вона повернулася, тому що сестра курить дуже ліниво. Вона може відволіктися й задивитися кудись, аж поки цигарка не обпалить їй пальці. Тоді вона скаже: «Ох!» — і запалить ще одну. Люсі курить так, наче накачує себе газом, тож із короткого, жадібного пахкання я зрозумів, що це вона.

Я здригнувся від холоду, сунув руки в кишені, де вже тулилося кілька крихітних пляшечок із шампунем з візочка покоївки (так, я не святий), і підійшов до Люсі.

— Чекай, — сказала вона, висмоктуючи душу із цигарки.

В університеті в мене була подруга, яка жувала гумку, перед сном клеїла її до ліжка в головах, а вранці жувала знову. Саме так Люсі ставилася до цигарок: намагалася видушити з них максимум. Я бачив, як вона обіцяє собі, що це остання. Я також бачив: вона щиро в те вірить — як і щоразу, мабуть. Але на цей раз вона майже мала рацію. То була її передостання цигарка.

— Інтернет, — пояснив я, показуючи свій телефон (заряд батареї: 54 %).

Для того щоб отримати одну «паличку», треба стояти на самому даху, та й це ще не гарантує наявності зв’язку. Я знаю, що автори схожих книжок обожнюють поганий зв’язок, але вам доведеться заплющити на це очі. І я знаю, що насувається чорна хмара. І я знаю, що побіжно згадав довбану бібліотеку з каміном у цій будівлі (так уже склалося, що саме там я розкрию цю кляту справу). Якщо скласти перелік речей, які мають бути в романі про вбивство, то в мене є вже практично все. Я розумію. Але якщо вас це заспокоїть, то до сторінки 292 нічий телефон не розрядиться. Тому зв’язок і заряд телефона — це просто кліше. Я не знаю, що вам сказати. Ми в горах. Чого ви чекали?

— Хочу перепросити, — сказав я. Ми стояли пліч-о-пліч, і я дивився просто поперед себе, кидаючи своє вибачення кудись у гори. Адже тільки так ми, хлопці, можемо визнати свою провину: вдаючи, що стоїмо за сусідніми пісуарами. — Я досі не оговтався остаточно, але не мав права так на тебе зриватися. Я просто подумав, ну, знаєш, що сьогодні можна триматися купи. Ми в одному човні.

— Як щодо такого: ти дбаєш про свій шлюб, а я — про свій?

З вуст людини, яка чіпляється за нікотин, щоб набратися відваги, це звучало не надто переконливо. Але я не хотів знову з нею сперечатися, тож просто сказав:

— Справедливо.

Так ми стояли мовчки, споглядаючи гору. Здалеку до нас долинало механічне клацання підйомника. Загалом для лиж трохи зарано, але я був певен, що найзатятіші мисливці за свіжим снігом стирчали на горі вже кілька годин. Я бачив, як між верхівками дерев звиваються стежки, а біле плато внизу прорізає річка. Видно було весь схил і його підніжжя, де білий сніг мережили коричневі латки. На даху завивав вітер, термосячи парасольки, угвинчені в дерев’яні столи. Енді мав рацію: на даху вздовж одного краю були три квадратні латки штучної трави, з якої прозирали ті[8]. З другого краю — спа за алюмінієвою огорожею, з наполовину відтуленим накриттям і клубками пари над водою.

Мій погляд мимохіть ковзнув до місця, де знайшли тіло. Звідти було далеко до всього: до найближчого лижного спуску, до смужки дерев на пагорбі, навіть до дороги, яка вела в комплекс. З висоти все було видно достатньо добре, щоб зрозуміти: навіть якби чоловік плентався наосліп, на те місце він міг прийти лише зі «Скай лодж». До всього іншого було надто далеко.

— Ти бачив його, — сказала Люсі, здивувавши мене.

Вона помітила, що я дивився на місце, де знайшли труп. Я нарешті повернувся й глянув на неї як слід. Її губи були нафарбовані яскравою рожевою помадою, а очі підведені чорним. Люсі явно намагалася мати звабливий вигляд, але на холоді видавалася такою блідою, що будь-яка кольорова пляма на її обличчі різала око, і невістка скидалася на персонажку з мультфільму. Сьогодні вона була в іншому светрі, але й він здавався бездоганно новим: жовтий, з високою горловиною, надто обтислий для лижного курорту.

— Коли той коп попросив вас із Едді допомогти перенести тіло. Ми стояли надто далеко, а він не дозволяв підійти ближче. Але ж ти бачив його, так?

Я прокашлявся.

— Так. Але якби це був Гелловін, то я був би ослячою дупою.

— Що?

— Я ніс ноги.

— Ну? — квапила мене Люсі. — Він був схожий на Майкла?

— Ох, Люсі! — Я нарешті зрозумів, що за відчай був у її голосі. Мабуть, вона подумала про це вже за сніданком, інакше підняла б усіх на вуха й наша сімейна розмова була б ще похмурішою. Та все ж таки ніхто ще нічого не сказав їй прямо. — Це був не Майкл.

— Анітрохи не схожий?

— Це був не він, серйозно. Я єдиний, хто тут схожий на нього, і, здається, усе ще… — Я театрально обмацав себе руками, наче намагався впевнитись, що досі живий. — Так, усе ще з плоті й крові. Слухай, Софія просто всіх нас налякала. Пропоную почитати, про що вона говорила… — І знову підніс до очей телефон.

Окрім мене, Люсі була єдиною за столом, хто не чув про Чорного Язика.

Вона похитала головою.

— Я вже шукала. Це було давно, але схоже, що тоді це була гучна справа. Здійняла купу галасу, і, як завжди, журналісти вигадали вбивці круте прізвисько. Хтось убив стареньку пару в Брісбені. А потім жінку в Сіднеї.

Я нарешті зрозумів, чому не чув про це. Останні кілька років я ретельно оминаю криваві новини. Фігурувати в одній такій було для мене достатньо.

— Як їх звали? — запитав я.

— Ох… — Люсі погортала статтю в телефоні. — Елісон Гамфріс і… не бачу. Ох. Вільямс. То було подружжя. Марк і Жанін.

— Софія сказала, вони задихнулися. Їх… катували?

— Це повільна смерть. Я б, мабуть, просто… — Вона склала пальці пістолетиком, приставила його собі до скроні й удала, що стріляє. — Це краще, ніж ось так помирати. Люди бояться, що це може бути серійний убивця. Він чи вона скоїли це тільки двічі. Звісно, там була пара, але це один випадок чи два? Тобто це дві жертви, але як їх рахують, коли визначають, чи вбивця є серійним? Які там критерії?

— Я не спеціаліст у цьому.

— Хіба ти не пишеш про таке?

— Я пишу про те, як писати про таке.

— Можливо, річ у театральності. Може, кілька видовищних убивств вартує більше, ніж довга серія простих. Принаймні для газет. — Перш ніж я встиг запитати Люсі, чи вважає вона смерть обгорілого чоловіка на нерозталому снігу видовищним убивством, вона повела далі: — Софія меле таку дурню. Я не вірю, що тут, на гірськолижному курорті, ховається вбивця. Я просто хотіла запитати, чи ти впізнав його. Раптом ти бачив його вчора за обідом або в барі з Енді. Чи просто десь на території.

Це здалося мені слабкою спробою замести сліди.

— Чому тобі так хочеться знати, хто це?

— Тому що мені моторошно від того, що його ніхто не знає. Схоже, ніхто не зник.

— Я певен, у них є гостьова книга. Може, він приїхав сам.

— Кажуть, що всі гості на місці.

— Звідки ти знаєш?

— Я розмовляю з людьми. З власницею комплексу. Спробуй за нагоди.

— Я не впізнав його, — зізнався їй.

Знаю, що в цій історії оповідач я, але тоді мені здалося цікавим, що я був не єдиним, хто встромляв носа в цю смерть. У детективних романах заведено поступово досліджувати мотиви низки підозрюваних, але тільки з погляду допитливого спостерігача. Чи можу я назвати себе детективом лише тому, що це мій голос ви тепер слухаєте? Думаю, ця історія мала б зовсім інакший вигляд, якби її написав не я. Можливо, я все-таки просто Вотсон.

То що ж так зацікавило Люсі, що змусило її полювати за непевним інтернетом на даху в пошуках зачіпок? Спостерігаючи за нею, я вловив на її обличчі легку тінь розчарування. Роздратовано стиснуті щелепи. І дещо зрозумів.

— Ти цікавишся цим убивством, щоб позбутися Кроуфорда, — сказав я. — Що довше наш Джон Доу[9] лишатиметься Джоном Доу, то більше поліції сюди з’їдеться, і ти це розумієш. І якщо Майкл буде на нервах, це зруйнує всі твої плани на ці вихідні.

— Я не можу дозволити, щоб нас щось відвертало, — прошепотіла Люсі. Мені хотілося сказати, що з таким підходом їй доведеться позбутися своєї помади, але я не наважився. — Майкл заслуговує на те, щоб повернути собі родину. Це мій останній шанс дати йому це.

Так я зрозумів, що вона прийшла на дах ще з однієї причини. Вона полювала не лише на інтернет, але й на одну «паличку» зв’язку. Сподівалась, що вдасться надіслати повідомлення.

— Були якісь звістки від нього? — спитав я.

— Ні.

— А від неї?

Люсі засміялася.

— Гадаю, вона видалила мій номер. Це я колишня. А тобі він дзвонив?

— Я й не сподівався на це.

— Схоже, ми все-таки на одному боці, — зітхнула Люсі.

— Ти нервуєшся?

— Знаю, що він буде іншим. Але боюся думати про те, наскільки він міг змінитися. Учора я не могла спати. Мені весь час снилося, що він не пам’ятає, хто я. Я думала про те, що залишилося від нього, колишнього. Якщо взагалі щось лишилося. Боюсь, уже нічого.

Я не сказав їй, що боявся протилежного: що він зовсім не змінився.

А ще подумав, що Люсі ніколи не запитувала мене про гроші. Мабуть, вона взагалі не знала про них. Це надто велика сума, щоб ховати знання про її існування одному з подружжя.

Вона знову здивувала мене, простягнувши мені руку. Я прийняв її. Перемир’я. Рука Люсі дрижала так, що мені довелося притримувати її за лікоть.

— Не варто було тобі так з ним учиняти, — пробурмотіла Люсі, перш ніж відпустити мою долоню. Вона сказала це так тихо, що я ледве її розчув. Я розтулив був рота, щоб посперечатися, але вона здійняла руку. — Я не кажу, що це твоя провина. Я не настільки вузьколоба. Але нічого б цього не було, якби ти не вирішив учинити саме так. Він міг би не опинитися у в’язниці, й усе могло бути зовсім по-іншому. Ненавиджу тебе за це. — Вона не здавалася злою — радше спокійною і щирою, тож я знав, що це правда. — Я просто хотіла сказати це тобі в обличчя. Лише раз.

Я кивнув. Я відчував, що вона хотіла сказати це мені — Лише Раз, як і курила Лише Одну Цигарку. Але я розумів її. Думав про те саме впродовж останніх двадцяти чотирьох годин. І не звинувачував її.

Дахом прокотилося відлуння якогось гуркоту: гарчання двигуна автівки, яка насилу долає засніжений шлях. Я глянув у бік дороги, що вела до комплексу, і побачив пару фар, які саме виринули з-поміж дерев. Але то була не легкова автівка, а щось на кшталт невеличкої вантажівки, зі схожим на велику коробку кузовом. Такі зазвичай замовляють, якщо треба переїхати в новий будинок. Нещасна вантажівка здавалася сміховинною в засніжених горах. Підстрибуючи, вона покотилася зі схилу. Ще п’ять, може, десять хвилин, і вона буде тут.

— Починається, — сказав я.

Люсі набрала повні груди повітря, намагаючись заспокоїтися, і взялася виколупувати з упаковки свою останню цигарку.

Розділ 12

Натовп, що зібрався на паркувальному майданчику, трохи вище схилом від входу в гостьовий будинок, відрізнявся від вранішнього скопища на горі: на вигляд це було те саме обережне півколо, тільки замість того, щоб поглянути на мертвого чоловіка, ми прийшли подивитися на воскреслого.

Люсі була не єдиною, хто думав про те, наскільки змінився Майкл: ніхто з нас не відвідував його у в’язниці. Вас, мабуть, уже не здивує, що моє запрошення поїхати до в’язниці загубилося в електронній скриньці, але Майкл, чи то від сорому, чи то через відчуття провини, не хотів бачити нікого. Він сприймав в’язницю як свій кокон, вирішивши там заховатися. Майкл трохи спілкувався з кількома членами нашої родини, але не віч-на-віч. Телефонні дзвінки. Електронна пошта. Не знаю, чи папери про розлучення можна вважати за лист, але якщо так, то він писав і листи. Та загалом контактів з Майклом було мало, тож його приїзд був для нас і справді великою подією.

Захрустів сніг, і вантажівка зупинилася. Двигун затихнув, машина зітхнула востаннє, і певний час не було чути нічого, крім завивання гірського вітру. Грім міг би чудово забарвити атмосферу, але я пообіцяв не брехати. Я помітив, що на колесах вантажівки, яка привезла Майкла, викрашалися бездоганно прилаштовані ланцюги.

Люсі розпушила волосся й перевірила своє дихання, хукнувши на долоню. Моя мати схрестила руки на грудях. Дверцята з боку пасажира відчинилися, і Майкл вийшов із салону.

Хтось уже здогадався? Я поки не підтверджуватиму ваших здогадок.

Міркуючи про те, як міг змінитися мій брат, я уявляв собі чоловіка, який три роки провів на безлюдному острові: сплутане волосся спадає на плечі, густий ліс бороди та крихітні чорні очі, що нервово зблискують: «Ось вона — цивілізація». Але побачив я геть протилежне. Так, у Майкла тепер було довше волосся, втім воно було густе та блискуче, укладене елегантною хвилею. Може, навіть пофарбоване. Схоже, у нього був час причепуритися, бо його обличчя було чисто поголене. І хоч я й чекав побачити якісь відбитки важкого життя на Майкловому обличчі (кілька нових зморщок на чолі, наприклад), його шкіра була гладенькою, щоки — рожевими, а очі — ясними. Може, це був холод, або життя у в’язниці якимось загадковим чином позитивно впливає на шкіру, але я готовий був присягнутися, що Майкл був молодший на вигляд, ніж до ув’язнення. Востаннє я бачив його в судовій залі, за скляним загородженням. Він сидів згорбившись, і здавалося, що на ньому не костюм, а гамівна сорочка. Але зараз він був такий свіжий. Воскреслий.

У чорному пуховику «Норт фейс» поверх сорочки на ґудзиках Майкл був схожий на відчайдуха, який заплатив за те, щоб зійти на Еверест. Він набрав повні груди гірського повітря, посмакував його, а з горла вихопилося дике «Ку-у-уі-і-і»[10]. Його голос лунко прокотився долиною.

— Ого, — вимовив Майкл. — Евонно, краєвид просто першокласний.

Він похитав головою, трохи переборщивши із захватом. Хоча, може, казав це щиро. Я не певен. Тоді він рушив до моєї матері. Думаю, тепер мені слід називати її «наша мати». Або й узагалі «його мати» чи «Одрі».

Майкл нахилився до неї та обійняв, мовивши щось на вухо. Вона вхопила його за плечі й потермосила, наче бажаючи переконатися, що він справжній. Майкл засміявся та сказав ще кілька слів, котрі я не розчув зі свого місця, а тоді брат повернувся до Марсело, який міцно потиснув йому руку й по-батьківськи поплескав по плечу.

Майкл рушив уздовж нашого півкола. Евонна отримала від нього обійми та повітряний поцілунок. Енді дісталося рукостискання.

— Доладна машина. Але на пагорб видертися буде складнувато, — сказав той Майклові.

Цікаво, чому чоловіки вважають, що в незручних ситуаціях треба говорити про машини?

З кожною новою людиною, з якою вітався Майкл, у животі в мене щось обривалося. Ми стояли рядком, від чого мені здавалося, що зустрічаємо королеву. Я відчував, як у горлі гупає серце. Спробував пробратися до коміра, але це було непросто, бо одягнений був, мов капуста. Мені здавалося, що стану на фут нижчим, поки він обійде всіх і дістанеться мене — сніг піді мною підтане, і я вгрузну. Софія обійняла його однією рукою, наче байдужого їй однокласника, з яким змусила танцювати вчителька.

— З поверненням, Майку, — кинула вона.

Це привернуло мою увагу. Упродовж життя брата називали по-різному: Мікі, Каннерс, Гем, Відповідач, — але ніхто не називав його Майком.

Поки Майкл дійшов до Люсі, та встигла наполовину здерти зубами помаду. Коли він зупинився перед нею, вона повалилася в його обійми, наче зламала підбор. Сховавши обличчя в нього на шиї, прошепотіла щось. Я був єдиним з нас, хто стояв достатньо близько, щоб розчути його відповідь:

— Не тут.

Люсі схаменулась, відпустила його, виструнчилась і тремко втягнула повітря носом, удаючи самовладання. Софія поклала руку їй на спину. Тоді Майкл дійшов до кінця ряду й став переді мною.

— Ерне.

Він простягнув мені руку. У нього були чорні руки в’язня, з брудом під нігтями. На обличчі грала переконливо тепла усмішка. Я не міг зрозуміти, чи радий він мене бачити, чи просто сумлінно відвідував театральний гурток у в’язниці.

Я потиснув йому руку й видушив:

— Радий, що ти вдома.

Хоча не був певен ні в першій, ні в другій частині речення.

— Без сумніву, Евонна вже розпланувала наші вихідні до хвилини, але я сподіваюся, що ми зможемо знайти момент, щоб випити по пиву десь у куточку, — сказав Майкл.

Я міг думати лише про те, що він натякає на гроші, та насправді його тон зовсім не відповідав такому припущенню.

Я відчував, що Софія не зводить з нас очей, намагаючись розчути, про що ми говоримо. Власне, я підозрював, що її спроба заспокоїти Люсі була лише прикриттям, щоб підкрастися до нас ближче.

— Я маю тобі дещо сказати. Про те, що я тобі завинив. Сподіваюся, ти вислухаєш мене.

Ви можете витягнути з контексту деякі слова: «завинив» чи «дещо сказати» — і тоді це звучатиме як погроза, але насправді його голос був якимось… смиренним. Це єдине слово, яким можу його описати. Я чекав від цієї зустрічі чого завгодно, але тільки не цього. Я намагався якось зіставити це з образом чоловіка, сповненого гніву, болю й жаги до помсти, яким уявляв собі Майкла. Я думав, що це лише маска, яка спаде, щойно ми опинимося наодинці, та все ж таки не помічав за ним ані тіні награності. Може, це просто братерство. Може, це просто рідна кров. Я привіз сумку грошей у надії на те, що він мене вислухає. Він привіз рукостискання й усмішку, сподіваючись на те саме.

Я закивав так само судомно, як до цього сопіла Люсі, сяк-так опанував себе й видушив жалюгідне «ага».

Саме тоді відчинилися дверцята вантажівки. Думаю, більшість із вас уже здогадалася про все, ще коли Майкл вийшов з автівки з пасажирського боку.

— Оце поїздочка. — Ерін потягнулася. — Тут нормальна кава?

Розділ 13

Так, згоден, це було не аж таке приголомшливе відкриття, щоб закінчувати розділ на цьому місці. Ми всі знали, хто був за кермом. Як ми могли не знати? Люсі вже була тут, а Евонна не вижила б, якби не спланувала завчасно щось настільки важливе, як питання приїзду Майкла. Ніхто з нас не був здивований побачити Ерін за кермом разом з Майклом.

Перш ніж ви звинуватите мене в тому, що розтягнув момент, змусивши Ерін вийти з вантажівки лише після того, як Майкл привітається з нами всіма, я скажу, що Ерін володіє природженою здібністю тримати в напруженні. Хоча, найімовірніше, у цьому разі вона просто відчувала, що момент буде й без того незручний, тож не хотіла погіршувати ситуацію і вирішила посидіти в машині, поки Майкл не завершить свій королівський обхід.

Я дізнався про них за пів року після ув’язнення Майкла. Гадаю, був першим, а потім це якось просочилось і до решти рідних. Хоча чомусь завжди думав, що Люсі дізналася одночасно зі мною. Я уявляв, як вона в халаті стоїть біля дверей і радісно роздирає великий жовтий конверт із в’язниці (це очевидно, бо його явно розривали, шарпали, а потім клеїли знову), тоді як моя дружина сказала мені за нудним, здавалося б, сніданком, що планує проводити більше часу з моїм братом Майклом.

Гаразд, визнаю, що затягнув цей момент.

Якщо вам цікаво, то більшість моїх сніданків — нудні; я не знаю, як поїдання пластівців з молоком може бути захопливим. У мене було тільки три не нудні сніданки за все життя. Про два ви вже знаєте. Ще в одному фігурує сперма: я не знаю вас достатньо добре, щоб розповідати про таке.

Я часто чую, як люди кажуть, що шлюб загасив «вогник» у їхніх взаєминах. Так, наче це й справді розряд певної надприродної енергії, який можна випадково загасити або загубити. Хтось міг би також зауважити: якщо моїй дружині вдалося побудувати взаємини з моїм ув’язненим братом, спілкуючись із ним виключно телефоном та обмінюючись електронними листами (бо відвідувачів він не приймав), не настороживши мене, то наш шлюб помер уже давно. І я справді не збирався демонізувати її, бо це несправедливо, і це правда, що наш шлюб давно втрачений. Тієї ночі, коли Майкл навідався до мене з тілом на задньому сидінні, ми з Ерін уже спали в окремих кімнатах. Інакше вона побачила б гроші, які я швиргонув на ліжко. Але проблема була не у «вогниках». Проблема була в запальничці, кресалі та сірниках. Ми не загубили їх — їх забрали. Річ була не в тому, що ми втратили вогник, а в тому, що нам більше не було чим його розпалити.

— Я не хочу хитрувати, тому кажу, — пробурмотіла вона за тим сніданком.

Говорячи це, Ерін крутила обручку на пальці. Можете вважати це метафорою нашого приреченого шлюбу, але тоді я звернув на це увагу, бо зненацька усвідомив, наскільки вона схудла. Щоки та стегна часто відбивають дрібні життєві злети й падіння, утім коли ви бачите це по руках… Я й до цього знав, що ми з нею поволі худнемо, але раніше стягував з неї обручку так, наче заводив бензопилу. Дивлячись, як вона бовтається в Ерін на пальці, я зрозумів, що насправді з нею роблю. Не зрозумійте мене хибно, жодної драми не було: ми не кричали й не кидалися тарілками. Проте ми досягли тієї позначки, коли навіть життя під одним дахом робило щось із нами обома. Може, якби вона не крутила обручки на пальці, я сказав би їй щось інше.

— Ти можеш робити, що хочеш, — мовив лише.

Ерін обдарувала мене однією з тих усмішок, які зраджують неусміхнені очі, а тоді попросила не розповідати поки що Люсі.

Мені не хотілося більше нічого в неї запитувати. Не за сніданком. А після того я щоразу відкладав, і так ніколи й не запитав нічого. Звісно, я про це думав. Іноді мені було цікаво, чи це тому, що вона просто любить небезпеку. Я читав, що жінки нерідко закохуються у в’язнів-смертників і що деякі з ув’язнених навіть мають по кілька дружин. Або, може, їй потрібен був чоловік, який не покидає своєї камери. Зрештою, ці стосунки мали цілком реальні й непорушні кордони, тож Ерін не доводилось хвилюватися про інші речі — ті, які зруйнували наш шлюб. Майкл просто не міг мати моїх вад, бо він узагалі не з’являвся в її житті. Я перебрав у голові всі можливі варіанти, повірте. Я навіть думав, що вона могла настільки влитися в нашу сім’ю, що підхопила ту надмірну Каннінґемську відданість і тому стала на бік мого брата. Може, вона від самого початку вірила йому, а не мені. Може, у нього було кресало. Коли мене охоплювали гіркота і злість, яких я щосили намагаюся не відчувати, я питав себе, чи було в них щось спільне, до чого мені було зась. Ось це називається передвісником.

Зрозуміти Майкла було легше. Я завжди думав, що він просто хоче щось у мене забрати.

Поява Ерін хоч і не була несподіванкою, усе-таки мала надзвичайну вагу. Тому що в Майкла справді не було жодного відвідувача, не кажучи вже про романтичні зустрічі. Тими вихідними я не лише вперше бачив їх разом — вони теж уперше зустрілися після в’язниці. Їхні стосунки були загадкою для всіх нас, і думаю, що кожен уявляв їх по-різному. Називайте мене фаталістом або ж просто лінюхом, але я був радий опустити руки й пливти за течією. Я розумів, що вони тепер разом, хоч і не міг змусити себе назвати їх парою. Люсі, з її обвішаним ярликами одягом та рожевою помадою, яку можна було помітити в горах із гвинтокрила, вочевидь вважала, що досі може щось протиставити Ерін. Усі інші займали різні позиції на шкалі між «невірою» та «прийняттям», тяжіючи до позначки «скептицизм».

Зараз я описую себе спокійним, але не певен, чи був таким насправді. Пригадую, тоді я зненацька усвідомив, що Ерін і Майкл не провели ще жодної ночі разом, бо з виправного центру в Кумі, до якого їхати години дві, вона забрала його лише цього ранку. Мабуть, вона все-таки лишилася в мотелі з кусючими простирадлами, у якому я уявляв її минулої ночі. Не знаю, чому це здалося мені важливим — яка різниця, спали вони вже разом, чи ні, — але мушу зізнатися, що думав про це. Я згадую про це зараз, бо якщо в мене виникали такі запитання, то Люсі, мабуть, тільки про це й думала.

Ерін обійшла наше півколо значно швидше, ніж Майкл, — частково тому, що не всі з нас тиснули їй руку. Люсі, наприклад, увесь час демонстративно зав’язувала шнурівки на черевиках. Коли Ерін підійшла до мене, я простягнув руку.

— Дуже приємно, — сказав я.

Це наш таємний код, яким я сподівався звести все на жарт.

Ерін не всміхнулася. Натомість потиснула мені руку, а тоді притягнула до себе, легенько пригорнувши в одноруких, холодних обіймах.

Її тепле дихання залоскотало мені щоку, коли вона сказала:

— Це гроші родини, Ерне.

То були настирливі, украдені слова. Майкл сказав мені те саме тієї ночі, коли ми поховали Алана. «Це наші гроші». Я знав, що це означає. Він заслужив їх. Він убив заради них. Він оголосив своє право власності, але пропонував мені частку за мовчання. Не знаю, що я чекав почути від Ерін, коли вона прихилилася до мого вуха: щось вибачливе, або щось спокусливе, або, може, щось вибачливо-спокусливе. Та я не чекав, що вона виконає роль Майклового вісника, коли він просто всміхнувся й запропонував мені випити пива. «Це гроші родини, Ерне». Може, десь там крився натяк на те, що станеться зі мною в разі непокори? Я не був певен. Її погляд був відкритим, без тіні погрози. Може, це просто попередження. Перш ніж я встиг вирішити, як відреагувати, Ерін пішла геть, та й навряд чи я запитав би щось у неї на очах у всієї родини.

Наше зібрання швидко розбилося на дві групи. Люсі та Софія підступили до нас із Майклом. Люсі явно не хотіла випускати Майкла з поля зору, тоді як Софія, мабуть, просто хотіла переконатися, що я не ляпну нічого про гроші, перш ніж вирішу, ділитися з нею чи ні. Ерін стояла з моєю матір’ю та Марсело. Намагаючись не надто витріщатися на них, я спробував прочитати вираз обличчя моєї матері. Він здався мені незнайомим, тож я вирішив, що це має бути лагідність і приязність. Евонна підійшла до групки Ерін, а Енді, кілька секунд потупцювавши на місці, поплівся до нас.

Майкл, схоже, зрозумів, що мусить задати тон бесіді й заговорити, інакше всі мовчатимуть. Почав він з буденної розповіді про те, як змушував Ерін зупинятися на кожній заправці, щоб посмакувати різні шоколадні батончики.

— І де були найкращі?

Я пообіцяв собі бути з Майклом настільки чемним, наскільки він буде зі мною, тож спробував підтримати розмову.

— На жаль, дослідження не дало переконливих результатів, — кивнув він, а тоді поплескав себе по животу. — Треба накопичити більше даних.

Люсі розреготалася, трішки переборщивши з гучністю.

— А що це за вантажівка? — запитала Софія. — У запрошенні ж писали про гірськолижний курорт. Я здивована, що ви взагалі сюди доїхали.

— Там, де ми орендували автівку, не було нічого путнього. Потрібен був фургон, але в них виявилося лише це. Можна було взяти машину Ерін, але в її гетчбек не помістилися б усі мої речі. Завтра я мав платити за місце на складі, а вони вже й так витягнули з мене всі гроші. Тож у цій вантажівці фактично вся моя вітальня. Ми трохи нервувалися через дорогу, але це потужна конячина.

— Ти що, своє крісло сюди привіз? — засміявся Енді.

Я міг думати лише про те, як мені ріже вухо Майклове «ми».

— Я просто заплатила б за ту камеру схову. Ти притягнув сюди всі ті речі, щоб заощадити кілька доларів? — запитала Софія.

— Як на мене, це розважливо, — пробурмотіла Люсі. — Я гадала, більшість наших…

— У них була тільки ця вантажівка, — вів далі Майкл, наче й не чув її. — І, звісно, ми домовилися про хорошу знижку. Наступного тижня перевозитиму свої речі, тож вона мені ще знадобиться. Одним словом, переваг було більше.

— Можеш скористатися моєю камерою, якщо треба, — сказав я, почасти щоб заповнити незручну паузу, а почасти тому, що майже його не слухав.

Краєм вуха я відчайдушно намагався підслухати, про що Ерін говорить з Евонною. Корисна порада: ніколи не шепотіть таємниці, у яких є свистячі, бо сичання розноситься дуже далеко. Я чув, як Евонна сказала щось про «залишитися в різних спальнях», але не міг зрозуміти — чи вона питає, чи стверджує. Я шкодував, що підслухав саме цю частину, але вже нічим зарадити не міг. Зненацька усвідомив, що Майкл і Софія допитливо дивляться на мене. Лише тоді збагнув, що сказав, і мимохіть подумав, що Майкл зараз скаже: «Уже користуюся».

— Я запам’ятаю, брате, — сказав натомість він.

— Я кидаю курити, — бовкнула раптом Люсі.

Майкл глянув на неї, як дивляться на дитину, котра не дає спокійно випити вина, вимагаючи в усіх дивитися, як вона робить «колесо», і сказав:

— Молодець. — Він явно шкодував, що Люсі не дитина й не може піти у свою кімнату. — То як ви тут розважаєтеся? Не подумайте, мене дуже тішать ресторан і бар, але я не збираюся сидіти всі вихідні в чотирьох стінах.

— На даху є джакузі, — сказали ми з Енді хором.

— Агов! Усі сюди! — покликав нас Марсело.

Люсі обігнала Енді блискавичним маневром, гідним «Формули-1», щоб опинитися біля Майкла. Ми із Софією пленталися позаду.

— Ти червонієш, — тихо вколола мене Софія. — Що таке, знаменитість зустрів?

Я похитав головою.

— Просто не розумію, що відбувається. Я чекав чогось іншого.

— Я теж. — Софія наморщила носа. — Cuidado.

Попри те що я не знаю іспанської, Софія має звичку кидати випадковими словами. Це я чув уже кілька разів, тож знав його: «Обережно».

Приєднавшись до групи Марсело, Майкл підступив до Ерін, і та буденно застромила руку в задню кишеню його джинсів. Коли ми були в шлюбі (перепрошую, офіційно ми досі в шлюбі, тож треба було сказати щось на кшталт «коли ми були разом»), Ерін не надто любила всіх цих прилюдних пестощів. У неї було важке, місцями травматичне дитинство: Ерін виховував батько-одинак, який бив її, коли ніхто не бачив, і обіймав на людях. Через це вона не сприймала таких підкреслених виявів ніжності, бо підсвідомо вважала їх награними. Вона не довіряла таким жестам. Я кажу про це, бо ми з нею майже ніколи не цілувалися прилюдно і вже точно не встромляли рук у задні кишені одне одного. Зрідка вона могла покласти руку мені на спину. Саме тому її поведінка з Майклом здалася мені дуже штучною. Навіть демонстративною. Не знаю, робила вона це для мене чи для Люсі. Може, я просто додумую глибинні мотиви з ревнощів, а насправді в мого брата просто краща дупа.

— Ми вирішили, — сказав Марсело достатньо голосно, щоб його почули всі, але звертаючись явно лише до Майкла та Ерін, — що варто розповісти вам зараз, інакше ви почуєте про це від когось іншого.

— Я не впевнена, що…

— Люсі, будь ласка. Майкле, нам дуже хочеться, щоб твої вихідні минули спокійно й щасливо. Але ми мусимо розповісти про це, поки всі тут, інакше свою справу зроблять чутки й недомовки, — вів далі Марсело.

Моя мати мовчки кивала, і, як завжди, мова її тіла мала значно більшу вагу, аніж слова Марсело. Майкл кинув у наш бік швидкий погляд, але я міг присягнутися, що він шукав саме моє обличчя. Може, він думав, що це якось стосується грошей. Або їх з Ерін.

— Дещо сталося, — сказав Марсело. — Уранці тут знайшли тіло чоловіка. Він заблудився вночі й помер від переохолодження. — Марсело окинув нас усіх побіжним поглядом, а тоді прикипів очима до Софії, наче наказував їй мовчати. — Ось так, якщо коротко.

— Тут море поліції, — проникливо зауважив Майкл. — Патрульна автівка біля сарайчика. Я не звернув на це достатньої уваги, але тепер усе зрозуміло. Ясно. От бідака.

— Є ще дещо, — цього разу заговорила Софія.

Люсі рвучко розвернулася й пронизала її поглядом. Марсело прокашлявся, спробувавши урвати її, але Майкл здійняв руку в його бік, і це одразу заткнуло вітчима — підозрюю, лише тому, що такого з ним ще ніколи не траплялося. Присягаюся, він стулив рота так рвучко, аж це почули лижники на горі.

— Вони не знають, хто це. Здається, ця людина тут не жила. Поки не схоже, щоб це активно розслідували, але невдовзі тут будуть детективи. Можливо, вони захочуть допитати гостей.

Усі закивали, приголомшені несподіваною тактовністю Софії. Утім я не квапився в це вірити; думаю, вона просто хотіла понатискати на Майклові больові точки словами «детективи» та «допитати». Вона сподівалася налякати його.

— Детективи для людини, яка померла від переохолодження? — міркувала вголос Ерін, усвідомивши, що тут щось не так.

Вона схвильовано зиркнула на Майкла. Софія відповіла на це тонкою усмішкою. Сестра отримала те, чого хотіла.

— Якщо не хочеш залишатися тут, можемо поїхати в інше місце, — сказала наша мати. — Ми хотіли, щоб ти вирішив це сам.

— Тобі нема про що хвилюватися, — запевнив Марсело. — Зі свого досвіду скажу, що ув’язнення зазвичай є чудовим алібі. Між іншим, цей місцевий офіцер… я не назвав би його досвідченим. Це тіло вибило його з рівноваги, тож він просто чекає на детективів. Вони приїдуть, понишпорять тут кілька хвилин, а тоді заберуться геть.

— А гроші за проживання… — почала була Евонна, і я знав, що вона от-от скаже: «Нам не повернуть».

— Його звуть Кроуфорд, — утрутився я.

— Кроуфорд, так, — повторила Евонна байдуже. — Він принаймні не такий нарваний, як міські копи. Схоже, наше прізвище більше не має такої слави, як раніше.

— Якщо тебе хвилює поліція, — і собі взялася заспокоювати Люсі, явно вважаючи, що втратить не лише кількасот доларів та кімнату, а й Майкла, якщо ми все-таки роз’їдемось, — то я взагалі не зважала б на Кроуфорда. Він не ставить запитань. Його, власне, майже не видно.

— Цей ваш коп, який нічого не робить… — сказав Майкл. — То часом не він?

Брат показав у бік сходів перед гостьовим будинком, якими саме дріботів офіцер Кроуфорд. Спустившись, він припустив до нас, вишукуючи очима нове обличчя. Помітив Майкла.

— Майкл Каннінґем?

Мій брат жартівливо підвів руку.

— Винен.

— Радий, що ви зі мною згодні. Вас заарештовано.

Розділ 14

Евонна мала рацію: прізвище Каннінґемів більше не мало такої слави, як колись. Якби це було не так, Кроуфорд подбав би про особисту безпеку, перш ніж ступати в наше коло.

— Що це ви робите? — першою вибухнула Люсі.

Вона загородила Майкла собою.

— Це якесь непорозуміння, — сказала Евонна, зміцнюючи оборону Люсі й тягнучи за собою нерішучого Енді.

— Ну ж бо, охолоньмо, — видушив із себе тоненький тремтливий смішок Енді.

Не забувайте, що він не був Каннінґемом «по крові», а тому досі зберігав рештки поваги до поліції, притаманної законослухняним громадянам.

— Геть. — Лише тоді я помітив, що з Кроуфордової лівої руки, наче батіг, звисають кайданки.

— Чому ви не можете просто… — Це була моя мати, яка не встигла вчасно доєднатися до живого щита, але отрути в її голосі було достатньо, щоб зупинити кого завгодно. — …облишити нашу довбану родину?

Я зненацька повірив у всі статті в газетах про матерів, які підіймають автівки, щоб витягнути своїх дітей. Принаймні тих дітей, яких вони люблять.

— Одрі, — заспокійливо мовив Марсело, — це не допоможе. — Він виступив уперед, зблиснувши перед носом офіцера Кроуфорда своїм «ролексом». — Я його адвокат. Пропоную зайти досередини, сісти й усе обговорити.

— Лише в наручниках.

— Ми з вами знаємо, що так не робиться. Він щойно приїхав, як він міг?..

— Тату, — утрутився Майкл. Я не одразу зрозумів, що він звертається до Марсело. — Усе гаразд.

Але Марсело вже розправив крила.

— Ви не можете оголошувати воєнний стан у цьому комплексі лише тому, що ви тут єдиний поліцейський. Я знаю, що ви в незручному становищі і що хтось там щойно втратив брата або сина, а моя родина радо відповість на всі ваші неформальні запитання, щоб допомогти з визначенням особи постраждалого. Однак стверджувати, що було вчинено злочин, і сипати звинуваченнями… це… що ж, це дуже серйозно. Це звинувачення ґрунтується суто на минулому нашої сім’ї. Ми можемо подати позов. Якщо хочете затримати його, вам потрібна законна підстава та обвинувачення. У вас немає нічого. Безплатно я працюю лише перші шість хвилин, і здається мені, що цей час уже збіг. Ми порозумілися?

Просто від того, що я опинився біля Марсело під час його тиради, у мене виникло несподіване бажання перепросити. Але Кроуфорд не був готовий здаватися.

— Ні, не порозумілися. Позаяк сталося вбивство, я маю повне право затримати підозрюваного на власний розсуд.

Нашим зібранням прокотилася хвиля бурмотіння, коли всі стали приголомшено повторювати слово «вбивство». Я помітив, що Софія посміхається. Марсело стиснув кулаки. Моя мати була не з тих жінок, які зойкають і хапаються за серце, але навіть вона затулила рота рукою.

— Дещо сталося, — підкреслено повторив Майкл.

— Досить, — прогарчав Марсело до Кроуфорда. Цей адвокатський аргумент зрозумів навіть я. — Я руйнував кар’єри ще й не за таке.

— А я вистоював і не перед такими.

Їх урвало гепання готельних дверей. Висока жінка приблизно мого віку, із засмаглою щелепою та сірувато-білою шкірою довкола очей — типова засмага лижників — вийшла на подвір’я. Я впізнав її — це була та сама пані з земноводним «ленд ровером», яка допомагала мені приладнати ланцюги на колеса.

— Офіцере, потрібна допомога? Люди й без того знервовані, а тут ще цей галас.

— Не ваша справа, — скривився Марсело, явно невдоволений появою нової сторони в конфлікті.

— Це мій курорт, тож, гадаю, що це цілком моя справа.

— Що ж, у такому разі попросіть цього фаната Пуаро припинити діймати гостей. А якщо вас турбує паніка, то, може, не варто розкидатися словом «убивство»?

— Я вперше чую це слово. — Жінка здійняла брову, повернувшись до Кроуфорда. — Справді? Ви про Зелені Черевики?

Ще одне кольорове прізвисько, але це, на відміну від Чорного Язика, було мені відоме. Я знав, що так назвали чоловіка, який загинув, підіймаючись на Еверест. Забирати тіло було надто небезпечно, тож воно лишилося лежати неподалік від стежки, світячи неоново-зеленими черевиками, на які стали орієнтуватися скелелази. Наш чоловік не мав зелених черевиків — я помітив би, несучи його ліву ногу, — але місцеві явно встигли вигадати ім’я для загадкового гостя.

— У мене є підстави вважати, що його смерть підозріла.

— Чому? Через неї? — Евонна взяла якусь надзвичайно високу ноту — у буквальному сенсі, бо ми були в горах, і в переносному, старанно намагаючись звучати скептично. Вона тицьнула пальцем у Софію. — Краще питати лікарської поради в шамана. Що ти йому сказала? Коли тут будуть справжні детективи?

— Я лікарка, — запевнила Кроуфорда Софія.

— То ми збираємося ігнорувати той факт, що в Майкла є алібі, навіть якщо ця смерть і справді підозріла?

— Тату. Дозволь…

— Я розберуся, Майкле. Ви впевнені, що хочете наполягати на своєму, офіцере? Ваші підозри ґрунтуються на якійсь старезній справі, яку ви відкопали, на знайомому прізвищі та на вашій вірності значку, бо в синіх кашкетів і кров синя, й усе таке. Ваші упередження не просто помітні неозброєним оком — вони виставляють вас йолопом. Скажіть мені заради всього святого: як Майкл може бути причетним до цієї справи, якщо він лише сьогодні вранці вийшов із в’язниці?

Монолог Марсело змусив усіх затамувати дух. Кроуфорд обвів нас поглядом — мабуть, шукав бодай крихту підтримки. Я потупив очі. Навіть Софія пильно дивилася собі під ноги. Якщо в нас уже були Чорний Язик і Зелені Черевики, то вона стала Червоними Щоками.

— Ходімо, — сказав Марсело, беручи Одрі за руку, та рушив до готелю.

Але Майкл не зрушив з місця. Вони з Ерін нервово перезирнулися.

Небом нарешті прокотився грім (чесно, я зараз не прикрашаю оповіді).

— Так я й думав, — мовив Кроуфорд. — Скажете їм самі, чи мені це зробити?

— Я нікого не вбивав. — Майкл здійняв руки та ступив кілька кроків у бік Кроуфорда. — Але я готовий співпрацювати, щоб допомогти вам знайти винного, — кажучи це, він дивився на мене.

— Майкле! Припини! Офіцере, він не знає своїх прав!..

— Він не мій адвокат.

— Що ти робиш? — Одрі підійшла до Майкла й поклала руку йому на плече. — Учора вночі ти був у Кумі. Усе гаразд, просто скажи йому це.

— Тут холодно, мамо. Зайди досередини.

— Просто скажи ці слова. Скажи йому. Майкле!

Вона загупала йому в груди вільним від руки Марсело кулаком — так, наче могла вибити зізнання. Тоді, мабуть, від холоду та виснаження, її коліна підігнулися, і мати сповзла в сніг. Майкл спробував спіймати її, але не встиг і зміг лише трохи сповільнити падіння, м’яко посадивши її на землю. Ми з Кроуфордом та Софією кинулися до неї, утім вона замахала руками, не даючи нам підійти. Евонна й Люсі одночасно залементували, звинувачуючи Кроуфорда в тому, що той «тримає літню жінку на морозі».

— Місис Каннінґем, — вигукнув Кроуфорд, перекрикуючи галас. — Майкла звільнили вчора по обіді.

«Учора? — Нарешті до мене стало доходити. — Але ж це означає…»

Майкл кинув швидкий погляд на Ерін. Обличчя Люсі, здавалося, намагається зіслизнути з її черепа. На мої вії впала перша сніжинка.

— Це ще нічого не доводить. Гаразд. Гаразд, нехай він не був у в’язниці. Нехай, — сопів Марсело, силкуючись поставити Одрі на ноги. Він явно гарячково міркував, намагаючись обрати найкращий підхід. — Але це не значить, що він був тут. Потрібно зайти досередини, люба, ти змокнеш. Майкле, просто скажи нам, де ти був учора вночі, і покінчімо із цим.

— Я краще піду з вами, офіцере.

Кроуфорд надів на Майкла наручники й кивнув йому підбадьорливо. Не знаючи, що саме приховує Майкл, офіцер Остання Надія вочевидь прагнув вибрати найбезпечніший і водночас найменш радикальний варіант. Я помітив, що наручники вільно бовталися на братових руках. Вислизнути з них він навряд чи зміг би, але було помітно, що Кроуфорд намагався не бути жорстоким. Він повернувся до власниці — на цьому етапі я ще не знаю її імені, але це мене мучить, тож зараз називатиму її Джульєтт, бо невдовзі все одно дізнаюся ім’я, — і сказав:

— Треба знайти для нього окреме приміщення, щоб убезпечити гостей.

— Він утече звідусіль. Усі кімнати та шале відчиняються як зовні, так і зсередини. Пожежна безпека, — відповіла Джульєтт (бачте, я ж казав, що так буде зручніше). — Це готель, а не в’язниця.

— А як щодо сушарні? — запитала Люсі. Її обличчя було темнішим за небо, голос — гортанним, а язик — ватяним від гніву.

Я ще не бачив сушарні, але Люсі, схоже, уже знала, що це задушлива тісна кімнатчина, заставлена дерев’яними лавами для черевиків та вішаками для курток, пропахла цвіллю й тим особливим потом, який може виділятися лише з людини у водонепроникному одязі, що не пропускає ані краплі вологи в жоден бік. Це була дріб’язкова помста, але нічого кращого вона поки вигадати не змогла.

Її голос самовдоволено бринів, коли вона додала:

— Я бачила засув на дверях зовні.

— Гм, сушарня не пристосована для того, щоб тримати в ній людей, — сказала Джульєтт.

Кроуфорд звів очі до неба й випростав руку, дивлячись, як на неї падають й одразу тануть поодинокі сніжинки.

— Це лише на кілька годин, — сказав він Майклові вибачливо.

Той кивнув.

Я був певен, що Ерін от-от усе пояснить. Якщо не в’язниця була Майкловим алібі, то це мала бути Ерін. Ми вже й так знали, що вони разом, тож що за ніч у них була? Але вона мовчала. Я помирав від цікавості. Хай що вони робили, це було достатньо таємним, аби бути вартим кількох годин у сушарні та підозри в убивстві.

— Де ви вчилися? — Марсело мав такий вигляд, наче вдарив би Кроуфорда, якби на плечі́ в нього не бовталася Одрі. — Усе це незаконно.

Я вже казав, що поліцейські в схожих на мою книжках поділяються на Єдині Надії та Останні Надії, але існує ще одна класифікація: Відмінники та Бунтівники. І скидалося на те, що Кроуфорд знову мене здивував.

— Я готовий співпрацювати, — повторив Майкл.

— Усе буде гаразд, — сказала Ерін, обіймаючи його.

Вона ковзнула руками по його спині, і її долоня знову пірнула в задню кишеню його джинсів — цього разу в іншу. Не те щоб я звертав на таке увагу.

Тоді всі попрямували в гостьовий будинок, і мене змило загальною хвилею. Марсело передав Одрі в руки Софії та намагався не відставати від Кроуфорда, діймаючи його дивовижною сумішшю юридичних термінів і барвистих описів статевого акту, у якому фігурує людське обличчя.

— Будь ласка, не заважайте мені працювати, — сказав Кроуфорд, піднявшись сходами. Такий суворий голос міг належати тільки Бунтівникові. Звертався він до Марсело, але зупинилися ми всі. Позаяк тієї миті ми стояли на різних сходинках, вигляд це мало такий, наче ми на сцені театру або позуємо для весільної світлини. — Зігрійтеся. Невдовзі поговоримо.

Кроуфорд поклав руку Майклові на плече й повів його до дверей.

— Ви говоритимете з ним лише в моїй присутності, — востаннє спробував атакувати Марсело.

— Цей чоловік не є моїм представником. Він не мій адвокат, — сказав Майкл. Тоді повернувся до нас, здійнявши скуті кайданками руки догори. Він переплів пальці, випроставши вказівні, і показав на мене. — Ось мій адвокат.

Розділ 14,5

Я все розумію. Подій було трохи забагато, тож я вирішив витримати паузу, щоб швиденько підсумувати все, що сталося.

Так, це трохи дивне рішення, але я хочу, щоб усе важливе було виписано чорним по білому. Якщо ви впевнені у своїх когнітивних здібностях, можете прогорнути цей розділ.

У таких книжках, як ця, заведено поступово розкривати передісторії купки негідників з темним минулим, зачинивши їх усіх в одному місці, де згодом з’являється тіло, яке можна пов’язати з кожним з них так, щоб у всіх був мотив. Я спробую зробити те саме.

Отож, передісторія: три роки тому мій брат Майкл постав у мене на порозі, привізши на задньому сидінні автівки чоловіка на ім’я Алан Голтон. Алан був мертвий, а тоді ожив, відтак знову помер. Хоч я і знав, що через це мене проженуть з родини (ми не довіряємо поліції після того, як мого батька вбили під час спроби пограбування заправки), я став на бік закону й здав свого брата.

Місце дії: ми всі зустрілися у «Відпочинковому комплексі „Скай лодж“!», щоб привітати Майкла з поверненням із в’язниці. Це найвищий гірський курорт в Австралії. Насувається буря, адже куди без неї. Але, будь ласка, не сприймайте як кліше те, що ми застрягли тут, бо це не так: у нас є можливість виїхати, проте ми всі знервовані й не в силах на це наважитися. Хоча, мабуть, ми все-таки трішки застрягли, бо Майкла зачинили в сушарні й ми не можемо просто лишити його там… але про це йтиметься далі, а наразі ми пригадуємо попередні розділи.

Дійові особи: моя мати Одрі, яка звинувачує мене в родинному розбраті; мій вітчим Марсело, який є одним з власників юридичної фірми «Ґарсія і Броудбридж», носить вартість навчання в університеті на зап’ястку й захищав Майкла в справі про вбивство, але не хоче братися за лікарську помилку Софії; донька Марсело і моя зведена сестра Софія, якій треба щонайменше п’ятдесят штук для чогось (що може бути пов’язано із судовим позовом, який, імовірно, коштуватиме їй ліцензії) і яка, поміж усіх своїх хірургічних досягнень, провела реконструкцію плечового суглоба Марсело; моя тітка Евонна, яка планує найнезначніші події до найменших подробиць та не п’є і якій належить ця ідея з вихідними в горах; Енді, чоловік Евонни, який носить обручку так, як інші чоловіки носять «Пурпурове серце»[11]; Люсі, колишня Майклова дружина, яка пройшла пліч-о-пліч із ним усю судову тяганину, але яку він покинув уже у в’язниці, бо в нього з’явилися почуття до наступної людини в цьому переліку; Ерін, моя дружина, з якою я наразі не живу і яка знайшла втіху в листах мого брата (і, очевидно, що й у його руках минулої ночі) після травми (думаю, про це ви вже здогадалися), що зруйнувала наші стосунки; Майкл, який збрехав про те, що вийшов із в’язниці цього ранку, а до того попросив мене наглянути за сумкою, у якій містилося двісті шістдесят сім тисяч доларів готівкою; власниця курорту Джульєтт, яка допомагає водіям-невдахам на дорозі й виконує обов’язки консьєржки; офіцер Дарій Кроуфорд — коп, який вляпався в таке глибоке багно, що може виплисти на іншому боці в Китаї; і я, від якого відхрестилася родина і який застряг тут із сумкою кривавих грошей. Ось такі персонажі. Думаю, наша компанія цілком згодиться за типову для такої книжки купку негідників з темним минулим.

Тіло: сьогодні вранці посеред засніженого поля для гольфу було знайдено тіло чоловіка. На думку Софії, це справа рук серійного вбивці на прізвисько Чорний Язик. Вона також не вірить, що бідолаха помер від переохолодження. Якщо вірити Люсі, його немає в готельному реєстрі. Якщо ви вважаєте підозрілим той факт, що вона сказала мені про це, я нагадаю, що Джульєтта, яка є власницею цього курорту й має доступ до реєстру гостей, назвала чоловіка «Зелені Черевики», а отже, не знає його імені, тож у цьому Люсі можна вірити. Проблема лише в тому, що нікого з нас не можна пов’язати із загиблим, бо ми гадки не маємо, хто це, в біса, такий.

Ось кілька важливих подробиць, на мою думку, вартих уваги.

Ось у таких обставинах опинився я — чоловік, який пише книжки про те, як писати книжки, який ніколи не вивчав право і який з невідомої йому причини (та й чи взагалі це законно?) був оголошений захисником підозрюваного в убивстві — чи серійних убивствах, якщо вірити критеріям Люсі, — що має мене зневажати.

Ну як, усе достатньо прозоро? Якщо ви мною задоволені, тоді рухаймося далі.

Розділ 15

Спіймати Одрі було б нескладно, але ми скупчились у фоє, і я хотів зачекати, поки натовп розсіється. Ідучи за поліцейським у сушарню, Майкл сказав, що попросить когось мене викликати — саме так і сказав, наче я був його придворним блазнем, — але спершу він хотів зібратися з думками наодинці. Вигадати переконливе алібі, мабуть.

Поволі всі розійшлися: хто в бар, хто в ресторан, хто у свої кімнати. Судячи з масних плям від лобів на вікнах фоє, арешт Майкла добряче розважив гостей. Марсело повів Одрі нагору. Він тримав її попід лікоть, засунувши руку в кишеню, і лагідно щось їй бубонів. Моя мати не така стара, щоб потребувати допомогти на сходах, але й не така молода, щоб не триматися за поручні, тож вони йшли повільно. Якась частина мене чекала, що Марсело спробує піти за Кроуфордом, вербально обстрілюючи його дорогою, але він, схоже, здався й натомість сердито вистукував на своєму телефоні (заряд невідомий). Я припустив, що він сподівається спіймати хоч якийсь зв’язок, щоб зателефонувати комусь, здатному звільнити Кроуфорда.

Я чекав, поки вони піднімуться на сходовий майданчик другого поверху, який здався мені зручним місцем для розмови — обмежений простір, але не надто тісний. Зрештою, я сто років не говорив з матір’ю віч-на-віч. Однак вона могла щось знати.

Щойно я рвонув був за ними, ззаду на моє плече лягла чиясь рука. Це не був агресивний жест, але я відчув, як мене легенько тягнуть назад. Озирнувшись, я побачив Евонну. Вона вибачливо наморщила чоло, як роблять люди, намагаючись показати, що їм шкода про щось говорити. А ще таке обличчя часто робить Енді за спиною в дружини, коли та пояснює, чому вони йдуть з вечірки раніше.

— Ти певен, що зараз час для цього? — запитала Евонна у своєму фірмовому стилі: удаючи відповідальну й уважну родичку, але псуючи це враження зверхніми нотками в голосі.

Звісно, вона була на добру дюжину років молодша за мою матір, але це не завадило їй узятися опікати Одрі. У її тоні я не чув нічого знущального чи нещирого, втім було помітно, що вона вже ставиться до Одрі як до старенької.

— Ох… — Я серйозно кивнув. — Звісно. Краще дочекатися ще кількох трупів. — Тоді згадав, що пообіцяв Енді не напосідатися на Евонну. Зрештою, вона просто хотіла допомогти. Уже м’якшим тоном пояснив: — Якщо Майкл хоче, щоб я допоміг, мені треба знати якнайбільше. Рано чи пізно мені доведеться з нею поговорити.

Евонна неохоче кивнула.

— Просто спробуй не посваритися з нею. — Ось, знову ця турбота про її серце, і байдуже, що ця розмова — в її інтересах. — Якщо вона, звісно, взагалі захоче з тобою розмовляти. Я маю щодо цього сумніви.

— Мушу спробувати.

— Маєш план?

— Не знаю. Спробую підлеститися? — Я знизав плечима. — Зрештою, вона моя мати. Треба просто розбудити в ній материнський інстинкт.

Евонна засміялася. Мені важко було сказати, знущальний це сміх чи співчутливий, та принаймні вона відпустила моє плече.

— Якщо ти справді на це розраховуєш, тобі варто прихопити із собою дошку віджі[12].

Одрі сиділа в бібліотеці, в обтягнутому червоною шкірою кріслі з високою спинкою, і гортала якийсь роман Мері Вестмакотт, утім не схоже було, що вона його читала. Те крісло було б бездоганним місцем для розв’язки детективного роману. Попри табличку з написом «Бібліотека» на дверях, це приміщення було пеклом книголюба: відсирілі, поцвілі й пожовклі корінці книжок з паперовими обгортками та крихкими сторінками заповнювали розставлені уздовж стін полиці, збиті зі старомодних дерев’яних лиж і сноубордів. В увінчаному стосами буклетів кам’яному каміні в кутку потріскували голодні вуглинки. Схоже, ніхто не сказав архітекторові про те, що книжки легко спалахують. Тут було душно, але принаймні не так вогко, як в інших кімнатах. Над каміном не висіло жодної рушниці, не кажучи вже про чеховську[13], а вбити когось голубиним опудалом чи військовою медаллю в рамці, які там викрашалися натомість, мені було б заскладно.

Помітивши мене, моя мати згорнула книжку, встала з крісла й відвернулася, удаючи, що заклопотано шукає ще щось на полиці-сноуборді, промаркованій літерою «В».

— Одрі, — промовив я. — Ігнорувати мене вічно не вийде.

Вона поставила книжку на полицю (на місці бібліотекарів я не ставив би її під літерою В, адже Мері Вестмакотт — це псевдонім Агати Крісті, проте це лише ім’я — дрібниця, чи не так?), а тоді повернулася до мене. Побачивши, що я заступив собою двері, мати насупилася.

— Прийшов позловтішатися? — Вона схрестила руки на грудях. — Сказати, що мав рацію щодо нього?

— Власне, я хотів запитати, чи тобі вже ліпше.

Вона замислилася на мить — або в неї не вкладалася в голові моя турбота, або мати просто намагалася пригадати вчорашнє алібі, — а тоді виплюнула глузливо:

— Я сама можу про себе подбати. — Схоже, вона теж помітила надмірну турботу з боку рідних, яку, поза сумнівом, сприймала як загрозу своїй незалежності. Мабуть, Евонна вже казала їй щось про вік і слабке здоров’я, а я лише роз’ятрив рану, запитавши, як вона почувається. — Це все?

Мати підійшла до мене, явно намірившись обійти.

— Майкл зашкодив людині, мамо. Я вчинив так, як уважав правильним. — Я навмисно сказав «уважав», хоча знав достеменно, що то був правильний вчинок. — І зараз я роблю те саме.

— Ти говориш, як твій батько. — Одрі похитала головою.

Це не був комплімент. Але я нашорошив вуха; вона вкрай рідко говорила про нього.

— Чому?

— Роберт міг виправдати все що завгодно. У нього кожна крадіжка мала збити казковий куш. Кожна була останньою. Він навіть себе вмів умовити, аби здобути власне прощення.

— Прощення?

Мій батько не здобув жодного прощення; він загинув у перестрілці з двома поліцейськими, одного з яких убив. Або ж вона просто мала на увазі, що він умовляв себе перед кожним злочином, переконуючи себе в тому, що робить це для родини, що так треба і що йому стане гідності відмовитися від наступної крадіжки. Зовсім як Люсі зі своїми цигарками.

— Батько був поганою людиною. Ти ж це знаєш, правда?

— Він був йолоп. Якби він був просто поганою людиною, я змогла б із цим жити. Але він був поганою людиною, яка вважала себе хорошою, — ось звідки були всі його проблеми. А тепер ти змушуєш мене дивитися, як припускаєшся всіх тих самих помилок. І ти чекаєш, що я всміхатимусь і вдаватиму, що все гаразд? Саме тоді, коли наша родина нарешті зібралася… а тепер ще й це…

Її слова мене різонули. Тих самих помилок, яких припускався мій батько? Вона вважає мене причетним до смерті Зелених Черевиків? Це було обурливе звинувачення.

А тоді, позаяк вона завдала мені болю й позаяк я ніколи раніше не казав їй цього в обличчя, я спалахнув:

— Це Майкл — убивця.

— Так, він когось убив. Але чи робить це його вбивцею? Люди вбивають одне одного й отримують за це медалі. Люди вбивають одне одного, бо така в них робота. Майкл не виняток. Ти ставиш на нього клеймо вбивці? Може, ти ще й про Евонну думаєш те саме? Чи про Софію? Якби ти опинився на його місці й змушений був ухвалювати ті самі рішення, маючи ті самі причини, котрі могли бути в нього, як ти вчинив би і ким після того став би?

— Це не те саме.

— Хіба?

— Мені здається, тіло в сарайчику з тобою не погодилось би.

— Майкл не вбивав його.

— Вірю. — Я лише тоді усвідомив, що справді вірю в це, інакше не відповів би так швидко. — Але хтось це скоїв. І дуже дивно, що це сталося саме цими вихідними, коли сюди приїжджає Майкл. Це якось стосується нас, я певен.

Схоже, це зачепило Одрі за живе. У знервованому виразі її обличчя та квапливих поглядах, які вона кидала мені за спину, було щось іще.

Я вирішив скористатися нагодою і ступив крок їй назустріч, стишивши тон.

— Ти знаєш, хто той чоловік?

— Ні. — Я не хочу руйнувати інтригу, але скажу, що вона не бреше. — Але він не один з нас. Це єдине, що має значення.

— Чого ти мені не кажеш?

— Тож ти хочеш знайти вбивцю, так? Бо тобі простіше уявити когось із ножем і пістолетом, щоб спіймати цю людину, знаючи, що вона погана, і тому ігноруючи решту. Що буде, коли ти знайдеш його чи її? Змусиш заплатити? Адже це нормально, коли вбивця помирає наприкінці роману — власне, так і повинно бути. А що, як саме Майкл це скоїв з Аланом? І це лише кінцівка Майклової історії, яку ти переплутав з початком? — Після цієї тиради Одрі довелося перевести дух. Я поволі перетравлював правду в її словах. — Ми тут через тебе. Майкл сидить у тій кімнаті через тебе. Це твоїх рук справа. Ти точно такий, як твій батько. Він розумів, що лишає нас самих, що ми муситимемо боротися, але все одно покинув нас, і ми заплатили за це високу ціну. Усі ми. — Її слова бриніли отрутою. — Якби ж тільки він залишив нам якусь зброю, щоб ми могли боротися. Але він цього не зробив. У банку не було нічогісінько. І ти вчинив з Майклом так само.

На якусь мить я подумав, що мати звинувачує мене в привласненні Майклових грошей, і вже хотів був запитати, звідки їй відомо, коли збагнув, що вона говорить про злидні, у яких залишив нас батько. Хоча, по правді, назвати це злиднями не можна було. Утім я не знав, чи важко їй було виховувати нас самотужки. А може, вона все-таки не мала на думці нічого конкретного.

— Тато був убивцею. Зовсім як Майкл. — Я проігнорував її аргумент і вирішив триматися незаперечних фактів. — Єдина різниця між ними полягає в тому, що Майкл не нарик.

— Твій тато не був нариком! — проревіла Одрі.

— У нього був шприц, мамо. Припини брехати собі!

— Припини нервувати матір, — пролунав голос у мене за спиною: там стояв Марсело, тримаючи в руках чашку чогось коричневого й паркого.

Він сказав те жартівливо, але вже за мить оцінив ситуацію та посерйознішав. Відсунув мене від дверей одним порухом передпліччя, й Одрі прослизнула повз, дорогою вихопивши чашку з його руки, а тоді хутенько подріботіла геть.

Марсело здійняв брови.

— Усе гаразд?

Я кивнув, але вийшло надто машинально, тож обдурити його не вдалося.

— Знаю, усе полетіло шкереберть. Як на мене, Майкл явно хоче з тобою поговорити. Ця маячня з адвокатами — тимчасова, і вже за кілька годин усе стане на свої місця. Але поки що пропоную підіграти: може, вдасться схилити офіцера Кроуфорда на наш бік, якщо він побачить, що ми готові співпрацювати. — Я зауважив, що Марсело стривожений. — Ох, тільки не подумай, що я опускаю руки. Я знищу його трохи згодом, обіцяю. Від нього нічого не лишиться. Але я знаю, коли треба піти в атаку, а коли краще грати їм на руку. Наразі я на лаві запасних. Поговори з Майклом, бо це те, чого він хоче. Ми приймаємо його подачу й граємо в його гру, а не в Кроуфордову.

Мені мимохіть подумалось, чи всі вітчими сиплють спортивними метафорами, чи це щось унікальне, притаманне суто Марсело.

— Але адвокат тут ти. І дуже вправний. Завдяки тобі він отримав лише три роки в справі про вбивство, а це нічогенький результат. Чому він тепер тобі не довіряє? — запитав я.

— Не знаю. — Марсело знизав плечима. — Схоже, він більше нікому особливо не довіряє. Може, він тобі скаже, чому.

— Коли вперше зустрічаєшся з клієнтом, як ти знаєш, хто герой, а хто злодій? — запитав його я. — Тобто я розумію, що ти маєш бути неупередженим, але ти ж думаєш про те, чи безнадійна ця людина, чи її ще можна врятувати?

— Саме тому тепер я беруся за корпоративні справи — там про таке думати не треба. Вони всі покидьки.

— Я серйозно.

— Я знаю, друже. — Він простягнув руку й стиснув моє плече. Марсело завжди знаходив для мене якесь альтернативне слово, що дало б змогу не називати мене «синку» — так, наче йому незручно було це вимовляти, навіть зараз. «Друже» було одним із серйозніших варіантів, наступною сходинкою після «хлопче». — Ти питав про свого батька.

— Одрі сказала, що він був поганою людиною, яка вважала себе хорошою.

Марсело замислився на мить.

— Не мені судити.

Я відчував, що своє судження він сформулював, але вирішив не тиснути.

— Ви були друзями. Яким він був? Ви були близькі? — Я сам здивувався своїм запитанням.

Марсело почухав потилицю. Він довго підшукував слова.

— Так. Я добре його знав. — Він демонстративно зиркнув на годинник. Йому явно не хотілося про це говорити — можливо, тому що тепер він живе з дружиною загиблого клієнта. — Мені краще знайти твою матір.

Я зупинив його.

— Чи можу попросити про послугу? — Він кивнув. — У тебе ж є якісь зв’язки в поліції та всіх тих юридичних колах, так? Ти міг би розпитати про жертв Чорного Язика? Люсі каже, що це жінка на ім’я Елісон Гамфріс і ще одне подружжя, Марк і Жанін Вільямси. Будь-яка інформація буде корисною.

Марсело помовчав якусь мить. Мабуть, міркував, чи варто заохочувати мене до розслідування.

— Як, кажеш, звали ту, першу жінку?.. Вільямси й?..

— Елісон Гамфріс.

— Я тебе почув. Добре, чемпіоне. — Він трохи розслабився й розправив плечі. На щастя, Марсело не став грайливо штурхати мене в плече, інакше нам довелося б іти надвір і кидати м’яча, а я не взяв із собою бейсбольну рукавицю. — Розпитаю знайомих.

Я не пішов за ним, вирішивши на кілька хвилин залишитися в бібліотеці та звести думки докупи. Мимохідь задивився на медаль над каміном, подумки перетравлюючи материні слова: деяких людей нагороджують за вбивство. Медаль була з темної бронзи, поміщена під скло на тлі синього оксамиту. Під нею — прямокутний клаптик паперу, схожий на пророцтво, які кладуть у печиво. Папірець був помережений сіткою з крапок, але це не було схоже ані на азбуку Морзе, ані на будь-який інший відомий мені шифр. Ще нижче була табличка з гравіюванням: «Нагороджений за те, що під невпинним вогнем супротивника передав повідомлення, яке врятувало багато життів. 1944 рік». На самій медалі були викарбувані слова: «ЗА МУЖНІСТЬ» і «МИ ТЕЖ СЛУЖИМО».

Спокійно. Ні, я не витратив вісімдесят слів на опис якоїсь випадкової медалі. Я зрозумів, що моя мати дивиться на Майклову ситуацію упереджено, але вона мала рацію. Не всі вбивства рівнозначні — ось що означала ця нагорода. Одрі вважала, що в Майкла була поважна причина.

«Це твоїх рук справа», — казала вона мені. У тих словах учувалося те, що сказала мені Люсі на даху: «Усе могло бути зовсім по-іншому». Я зрозумів, що згоден з нею. Я відправив Майкла до в’язниці — а що, як його гнів дав метастази, породивши щось іще гірше? Мені було соромно за власне відчуття провини — Майкл заслуговував на в’язницю, — але я все одно почувався винним. Усвідомлення того, що не я заварив цю кашу, не дуже мене заспокоювало. Я відчував, що привів у рух щось велике. На що я його перетворив?

І саме тоді, тієї миті, я вирішив йому допомогти. Не тому, що вважав Майкла невинним, але й не тому, що підозрював його. Просто через ті слова, які всі повторювали мені, відколи я приїхав.

«Це твоїх рук справа».

Це через мене все сталося саме так, як сталося. Можете сказати, що я соромився своїх свідчень проти рідної крові, чи що я страждав від того, що мати відреклася від мене, чи що причиною всього була та глибинна відданість Каннінґемів — але хай там що, моя совість більше не могла цього витримувати. Я вирішив копати. Я або повернуся в родину, здобувши помилування для Майкла, або заб’ю останній цвях у його домовину. Називайте мене зрадником, кажіть, що я перекинувся на бік копів, але я відчував, що хтось із нас до цього причетний. Мені здавалося очевидним, що єдиний спосіб зібрати нашу родину докупи — це викрити вбивцю серед нас.

Звісно, ми всі вбивці — я вже вам про це казав. Я мав на увазі найсвіжіше вбивство.