Євген Коновалець

„Через Київ до Львова! ”

У тому самому часі, коли на Наддніпрянщині доля гетьманату входила в вирішну стадію, в Галичині почалась польсько-українська війна. До гетьмана української держави прибула делегація уряду Західньої України, прохаючи збройної допомоги проти польських імперіялістів. Гетьман особисто поставився із співчуттям до долі західніх українців. Та російське оточення, на яке спирався гетьман, вважало, що Наддніпрянська Україна, як частина Росії, не повинна вмішуватись до спору за „по-австрійську спадщину”. Тому гетьман висунув пропозицію, щоб на допомогу галицьким українцям відійшли з Наддніпрянщини — Січові Стрільці, при чому й їх відхід до Галичини на протипольський фронт повинен був виглядати на „самовільний перехід”. Згідно з тим пляном, гетьман мав дати Січовим Стрільцям наказ перебрати охорону західньою кордону здовж Збруча, а Січові Стрільці, прибувши над Збруч, повинні були вже без наказу чи формальної згоди гетьмана, перейти з усією зброєю до Галичини.

Але Стрілецька Рада, яка повинна була вирішити питання, чи „Окремий Загін Січових Стрільців” має залишити Наддніпрянщину й перейти в Галичину, — відмовилася залишати Наддніпрянщину. На цій нараді була делегація уряду Західньої України в особах д-ра О. Назарука й д-ра С. Шухевича, та Симон Петлюра як представник Українського Національного Союзу. Полк. Є. Коновалець, а з ним і вся Стрілецька Рада стали на становищі, що „шлях до вільного Львова веде через вільний Київ”; а що над Києвом як столицею самостійної української держави нависла саме дуже серйозна небезпека, то й обов'язком січового стрілецтва в такий момент є — стати насамперед на сторожі волі Києва. З'ясовуючи своє становище на Стрілецькій Раді, полк. Є. Коновалець звернув увагу на сучасну політичну ситуацію, яка зумовляла те, що без збереження самостійности наддніпрянської української держави годі думати про збереження самостійности Західньої України: капітуляція центральних держав і вибух революції в Австро-Угорщині й Німеччині заохотять московських большевиків до походу проти України і, якщо б їм вдалося захопити в скорому часі Наддніпрянщину, то вони не спиняться на Збручі і тоді Галичина, взята в два вогні між Польщею й большевицькою Москвою, встоятись не зможе. Крім цього, — хоч як парадоксально воно виглядає, коли брати до уваги територіяльну величину й кількість населення обох частин України, — сили Загону Січових Стрільців для Галицької Армії вирішного значення мати не зможуть, а на Наддніпрянщині в сучасних умовинах Загін Січових Стрільців являється хребтом регулярної української армії і тому й роля його на Наддніпрянщині матиме вирішальний вплив на дальший хід подій. Про те, щоб наддніпрянську українську державу міг захистити перед большевиками гетьман, не могло бути й мови, бо зложений з росіян уряд гетьмана своїми „каратєльними отрядами” в соціяльній ділянці та протиукраїнською політикою в національній ділянці підірвав зовсім авторитет гетьмана серед українських мас. У висліді того населення не дало б гетьманові належної піддержки в боротьбі проти большевиків, а опертя гетьмана на російські добровольчі дружини мусило бути однозначним з ліквідацією самостійної української держави й приверненням України до стану провінції російської імперії.

Тож, коли стало ясним, що в однаково грізній, смертельній небезпеці опинилися Львів і Київ, полк. Євген Коновалець, а з ним і все січове стрілецтво поставили на першому місці долю Києва і рішили кинути своє життя у вир боротьби за волю Києва.