Євген Коновалець

Полк. Євген Коновалець був рішуче проти такої методи організування армії на засаді партійного довір'я або недовір'я до даного отамана, залишаючи при тому отаманові повну свободу, без підпорядкування строгій військовій дисципліні в одностайній організаційній структурі. Звертаючи пильну увагу на зберігання здорових основ побудови армії, він, насамперед, здержує наплив добровольців до Січових Стрільців, що з Куреня виросли швидко в Дивізію, а далі в Корпус силою кругле 20 тисяч вояків (званий зразу „Осадний Корпус отамана Коновальця”, а від січня 1919 „Корпус Січових Стрільців”). Коновалець вводить в усіх частинах Корпусу організаційний лад та тверду військову дисципліну, усуваючи весь хиткий елемент. Цю методу радить полк. Коновалець Симонові Петлюрі, як Головному Отаманові військ УНР, застосувати до всієї армії УНР: здержати мобілізацію, охопити всі існуючі частини одностайною організаційною структурою, заступити політикуючих партійних „отаманів” фаховими військовими старшинами, прочистити всі частини від хиткого елементу і в цілій армії завести строгу військову дисципліну. На жаль, ці вимоги полк. Коновальця не знайшли потрібного зрозуміння в членів Директорії і система отаманії збереглась й надалі. „Армія, — свідчить співучасник тих подій, ген. М. Безручко, — організується й формується без усякого пляну й без усяких підстав. Формують частини активніші особи, які, зібравши певний гурток людей навколо себе, отримують пізніше санкцію уряду й стають Н-ною частиною… Сваволя й отаманія у війську часто зводила нанівець усякі пляни командування. До цього ще стремління кожного політичного угрупування мати свою частину — викликало остаточний розбрат у війську” note 21 .

Крайню шкідливість такої системи побачили щойно тоді, коли більшість партійних „.отаманів” зрадила уряд Української Народньої Республіки й перейшла на сторону большевиків, бо їм — не подобалась „партійна лінія” керівників УНР і із 300-тисячної армії залишилося вірними урядові УНР заледве ЗО тисяч вояків, з чого половину становив Корпус Січових Стрільців…

До внутрішньо-політичних справ полк. Євген Коновалець намагався не вмішуватися самому і тим більше держати осторонь політики формацію Січових Стрільців. Але тодішня політична дійсність в Україні змушувала і полк. Є. Коновальця, і формацію Січових Стрільців бодай якоюсь мірою таки встрявати й у позавійськові справи. Тим більше, що втягав їх туди сам уряд УНР. Так вже Центральна Рада і її Генеральний Секретаріят при своєму першому відступі з Києва в перших днях лютого 1918 р. й аж до свого повороту до Києва призначили Курінь Січових Стрільців охороною Центральної Ради і її окремих членів, вважаючи Січових Стрільців найповнішою та найбільш здисциплінованою частиною армії УНР. Таке саме завдання дала формації Січових Стрільців від самого початку підготовки до протигетьманського повстання й Директорія УНР. По здобутті Києва в грудні 1918 р. частинам Січових Стрільців доручено теж нагляд над безпекою й порядком у столиці, тобто поліційні завдання, призначивши полк. Є. Коновальця комендантом міста Києва. Міністри уряду УНР, не маючи власного справного адміністраційного апарату, відсилали до Січових Стрільців для полагодження навіть такі справи, які ані з військовістю, ані навіть з поліцією нічого спільного не мали. Так змушений займати слово теж у позавійськових справах, полк. Коновалець вимагав послідовно заведення ладу й порядку на місце неладу й анархії теж в усіх інших ділянках державно–національного життя. В поліційній ділянці він вимагав ліквідації кількох паралельних політично-слідчих поліційних установ, що їх творила кожна партія і кожен „отаман” для себе, а заведення на їх місце одностайної і єдиної державної політичної розвідочно–слідчої установи, яка звернула б свою увагу не на противників тієї чи іншої української партії, як це робилося, але на ворогів української державности. Свободу діяльности всіх ворогів української державности радив обмежити настільки, наскільки це вимагали безпека й інтереси української держави в часі війни. На жаль, і тут, як і в військовій ділянці, зустрівся Коновалець з непереборимим спротивом соціялістичних партійних діячів, для яких свобода була однозначна з анархією.

Особливо турбувався полк. Коновалець в той час браком ясного пляну державної праці в самих членів Директорії. Лихом було не тільки те, що внутрі самої Директорії виявилися дуже глибокі та яскраві різниці думок, але й у тому, що в них не було конечної в таких випадках толеранції думки одного супроти одного. Не вироблено було такої системи дії, при помочі якої після обміну думок було б приймано завжди як обов'язуючу одну постанову. В такій ситуації, де кожен із членів Директорії вперто відстоював свій погляд і видавав свої власні доручення, не оглядаючись на доручення й напрямні праці інших членів Директорії, збільшувався загальний хаос і дезорієнтація.

Головою Директорії був В. Винниченко і він з того титулу повинен був унапрямлювати державну політику й державницьку роботу, але саме він весь час виявляв найбільші хитання між пляном згоди з большевиками в ім'я поширення большевицької революції по всій Европі і пляном політично–мілітарного союзу з капіталістичною Францією для ліквідування большевизму навіть на терені Росії. Так само в ділянці соціяльного ладу в Україні — від пропозиції введення комуністично–большевицького ладу до проекту системи „соціялізованого капіталізму”.

Думаючи державницькими категоріями, полк. Є. Коновалець розумів, що врятувати українську державу перед загальною анархією, яка розвалювала її з нутра, та перед грізною агресією московських большевиків, „білих” москалів та поляків з-зовні, може тільки міцна влада. Чуючи весь час виправдування Винниченка, що він не в силі вести позитивну державотворчу працю, бо не має піддержки з боку українських військових кругів, полк. Є. Коновалець, в порозумінні із Стрілецькою Радою, запропонував Володимирові Винниченкові через д-ра Осипа Назарука перейняти диктаторську владу, даючи при тому рішуче запевнення, що в такому випадку Січові Стрільці повністю піддержать його, безоглядно йому підпорядкуються й будуть йому помагати в переведенні його політичної і соціяльної програми. При одній умові, — що Винниченко твердо стоятиме на сторожі самостійности української держави. На диво, Винниченко тієї пропозиції, яка давала йому повну свободу дії для реалізування власної політичної і соціяльної програми, не прийняв, а в своєму, кілька років пізніше написаному творі „Відродження нації”, згадуючи цю пропозицію полк. Коновальця, називає її „шантажем отаманщини й вислідом розгублености та безпорадности”.

Після відмови Винниченка взяти в свої руки повноту державної влади та відповідальности, яка з цього випливає, полк. Є. Коновалець, знову ж за порозумінням із Стрілецькою Радою, звернувся з такою самою пропозицією до Симона Петлюри, відомого із своєї здецидованої ворожости до Москви й большевицького ладу. Але й Симон Петлюра не хотів ще тоді брати на себе повноти відповідальности. Тоді Стрілецька Рада висунула третій проект, — щоб усю державну владу перебрав у свої руки тріумвірат у складі: Симон Петлюра, полк. Євген Коновалець і полк. Андрій Мельник. Симон Петлюра годився на те тільки при умові, що на це погодяться добровільно не лишень всі інші члени Директорії, але й проводи всіх українських політичних партій. Супроти цього, третю пропозицію взято на обговорення т. зв. „державної наради” в Києві в дні 16 січня 1919 р., учасниками якої були, крім членів уряду, теж представники політичних партій та організацій. Ясно, що в атмосфері партійної демагогії провести таке рішення було неможливо і представники Стрілецької Ради свою пропозицію відкликали.

Замість схвалення проекту тріумвірату, „державна нарада” винесла постанову про покликання полк. Євгена Коновальця до складу Директорії як її шостого члена. Та для полк. Коновальця і Стрілецької Ради було очевидним, що заступлення пропонованого тріумвірату, всі три члени якого мали повне довір'я один до одного та були зовсім близькими своїми політичними поглядами, шестичленною Директорією не могло означати закінчення противоріч у поглядах та діяльності уряду, тому полк. Є. Коновалець від участи в шестичленній Директорії відмовився.

Сам полк. Євген Коновалець говорить про це в своїх „Причинках до історії української революції” так: „Представники стрілецтва звернули вже тоді рішучу увагу на хаос, який тоді творився й ріс, остерігали перед усякого роду експериментами та вказували на необхідність ясности й твердости як у внутрішній так і в закордонній політиці Української Народньої Республіки. Те саме повторив я на офіційному прийнятті у Винниченка для представників партій та великих організацій. Винниченко зрозумів цю мою промову як виступ проти його особи та зараз же після цього приступив до мене з докорами, питаючи, чому саме виступаємо ми проти нього. Я зазначив йому, що ми не виступаємо проти окремих членів Директорії, але проти політики цілої Директорії, яка веде Україну до катастрофи” note 22 .