Євген Коновалець

Неприйнятий плян останньої можливости

Похід польсько-українських військ на Київ закінчився невдачею надсподівано скоро. Поляки стали поводитись на звільнених теренах наддніпрянської України так, наче б це була ворожа територія, окупована поляками. Своєю поведінкою вони викликали ворожість населення України не тільки до себе, а й до військ та уряду УНР, які прикликали собі поляків на допомогу. Не зустрівши із-за цього сподіваної піддержки українського населення, польсько-українські війська були змушені з поспіхом відступати, большевики ж, ідучи вслід за ними, перейшли в серпні 1920 р. Збруч і почали наступ на Варшаву.

У цій новій, створеній воєнними операціями ситуації запропонував полк. Є. Коновалець Головному Отаманові Симонові Петлюрі такий плян: армія УНР повинна відступити в Карпати і тут відв'язатися від воєнних дій, зберігаючи та скріплюючи свою боєздатність; большевики, переслідуючи польські війська, займуть в скорому часі Варшаву й упоєні тією перемогою помаршують далі на захід; тим походом буде вже безпосередньо загрожена Центральна, а далі й Західня Европа і західні держави будуть змушені для рятування самих себе перед большевицькою навалою організувати спільний фронт боротьби проти большевиків, використовуючи для неї всі наявні протибольшевицькі сили. Тоді зовсім інакше поставиться Західня Европа й до української армії та до української проблеми взагалі. Для включення українських армій в таку спільну протибольшевицьку війну західні політики піддержать справу української державности, поляки ж, турбуючись визволенням своєї Варшави і своїх власних земель, не зможуть виявляти своїх імперіялістичних апетитів супроти західньо-українських земель.

На жаль, Головний Отаман Симон Петлюра не погодився на такий плян полк. Коновальця, вважаючи, що це було б однозначне із зрадою союзника УНР — поляків, яким він як Головний Отаман УНР рішений додержати вірність до кінця. В ім'я збереження союзницької вірности, війська УНР далі стали на захист Польщі і дуже замітно причинилися до вдержання большевицького маршу на захід.

Але поляки із своєї сторони вже ледве кілька місяців пізніше задемонстрували, що вони зберігати союзницьку вірність Українській Народній Республіці зовсім не збираються. Щоб рятувати себе й використати догідну ситуацію для збереження в своєму посіданні ще й загарбаних західньо-українських і західньо-білоруських земель, поляки заключили поспішно перемир'я, а далі й мировий договір з большевиками, визнавши большевицьку окупацію України, а залишки армії УНР, яка так вірно помагала полякам в обороні перед большевиками, поляки роззброїли та інтернували.

Постава європейських народів — італійців, румунів, мадярів і навіть фінляндців — у другій світовій війні, коли то всі ті народи, керуючись у критичний час тільки своїми власними національними інтересами, не тільки зірвали договір союзництва з Німеччиною, але й перейшли в табір противників Німеччини, повчає, що зірвання урядом УНР Варшавського договору літом 1920 р., обосноване не тільки рацією стану української державности, але й поведінкою польського віроломного союзника в час його перебування в Україні, ніякою зрадою союзника не було б. А тому приходиться жаліти, що того пляну полк. Коновальця, який давав останню можливість повернути хід подій в користь української справи, не було використано.