Загадковий нічний інцидент із собакою

43

Мати померла 2 роки тому.

Одного дня я повернувся зі школи, і ніхто не відчинив двері, тож я пішов і дістав потаємний ключ, який ми ховали під вазоном біля чорного входу. Я зайшов у будинок і повернувся до моделі танка «Еарфікс Шерман», яку я тоді складав.

Батько прийшов із роботи за півтори години. У нього є своя фірма, і він займається ремонтом бойлерів і опалювальних систем разом із чоловіком на ім’я Родрі, своїм підлеглим. Він постукав у двері моєї кімнати, прочинив їх і спитав, чи я не бачив Матір.

Я сказав, що не бачив, а він спустився на перший поверх і став телефонувати. Я не чув, про що він говорив.

Потім він піднявся до мене в кімнату й сповістив, що йому треба ненадовго поїхати, але він не знає напевне на скільки. Він сказав, якщо мені щось знадобиться, то я маю дзвонити йому на мобільний телефон.

Його не було 2 ½ години. Коли він приїхав, я спустився на перший поверх. Він сидів у кухні й дивився у вікно на заднє подвір’я, на сад зі ставком і ржавим залізним парканом, на верхівку дзвіниці церкви на Менстед-стрит, яка схожа на замок, оскільки побудована в романському стилі.

— Боюся, ти ще нескоро побачиш свою маму, — сказав Батько.

Коли він це говорив, то не дивився на мене. Він продовжував дивитися у вікно.

Зазвичай люди дивляться тобі в обличчя, коли звертаються до тебе.

Я знаю, що вони вгадують мої думки, але я не можу вгадати їхні. Це наче сидіти в кімнаті з дзеркалом однобокого спостереження, як у фільмах про шпигунів. Тож мені було затишно, коли Батько говорив зі мною, але на мене не дивився.

— Чому? — спитав я.

Він довго не відповідав, а потім сказав:

— Твою маму довелося покласти в лікарню.

— А ми можемо її навідати? — спитав я, оскільки мені подобаються лікарні. Мені подобаються лікарняні уніформи й пристрої.

— Ні, — відповів Батько.

— Чому ні? — спитав я.

— Їй потрібен спокій. Їй треба побути на самоті, — пояснив він.

— Це психіатрична лікарня? — поцікавився я.

— Ні. Це звичайна лікарня. У неї хворе… хворе серце, — сказав тоді Батько.

— Нам потрібно буде носити їй їжу, — сказав я, оскільки знав, що лікарняна їжа не дуже хороша. Девід зі школи потрапив до лікарні, коли йому робили операцію на нозі, щоби подовжити м’язи на литці, аби він міг краще ходити. І він ненавидів ту їжу, тож щодня його мати носила йому їсти.

Батько знову довго не відповідав і потім додав:

— Я носитиму вдень, поки ти будеш у школі, і віддаватиму лікарям, аби вони передали мамі, гаразд?

— Але ти не вмієш готувати, — зауважив я.

Батько затулив обличчя руками й сказав:

— Крістофере. Слухай. Я купуватиму готові страви в «Маркс і Спенсер» і передаватиму їх мамі. Вони їй до вподоби.

Я сказав, що зроблю листівку з побажаннями швидкого одужання, оскільки їх слід робити людям, які лежать у лікарнях.

Батько пообіцяв, що віднесе її наступного дня.