Загадковий нічний інцидент із собакою

227

Я не розплющував очей й узагалі не дивився на свій годинник. Потяги приходили та відходили зі станції ритмічно, наче музика чи барабанний бій.

І це було схоже на те, коли я рахую чи примовляю: «Ліворуч, праворуч, ліворуч, праворуч, ліворуч, праворуч…», як мене навчила робити Шивон, щоби заспокоїтися. І я подумки промовляв: «Потяг прийшов. Потяг зупинився. Потяг пішов. Тиша. Потяг прийшов. Потяг зупинився. Потяг пішов…», наче потяги існували лише в моїй уяві. Зазвичай я не уявляю собі речей, які не відбуваються, оскільки це брехня, і мені стає страшно, але це було краще, ніж дивитися, як потяги прибувають та їдуть зі станції, оскільки від цього мені ставало ще страшніше.

Тож я не розплющував очей і не дивився на свій годинник. Я наче перебував в темній кімнаті з завішеними шторами, у якій нічого не було видно, — так само, як коли я прокидаюся вночі, і єдиний звук, що я чую, насправді звучить тільки в моїй уяві. Але так було краще, оскільки тоді маленька станція не існувала поза межами моєї уяви, а я був у своєму ліжку й у безпеці.

А потім тиша між потягами, які приходили й відходили, почала ставати дедалі довшою й довшою. І я чув, що коли немає потяга, то на маленькій станції перебуває менше людей, тож я розплющив очі, подивився на годинник і побачив, що була 8:07 вечора.

Я просидів на лаві приблизно 5 годин, але було зовсім не схоже, що минуло приблизно 5 годин, за винятком того, що в мене боліли сідниці, а ще мені хотілося їсти й пити.

А потім я зрозумів, що Тобі пропав, оскільки його не було в моїй кишені, а я не хотів, аби він пропав, оскільки ми не знаходилися вдома в Батька чи Матері і на маленькій станції його було б нікому годувати, тож він би помер або його би переїхав потяг.

Тоді я подивився на стелю й побачив видовжену чорну коробку з позначками.

Ось що там було написано:

1 Гарроу-енд-ВIлдстоун 2 хв

3 КвIнз-парк 7 хв

А тоді нижній рядок прокрутився й зник, а на його місці з’явився інший надпис, ось такий:

1 Гарроу-енд-ВIлдстоун 1 хв

2 ВIлсден-джанкшн 4 хв

А потім він знову змінився, і тепер там було написано

1 Гарроу-енд-ВIлдстоун

**ОБЕРЕЖНО ПОТЯГ ПРИБУВАЄ

Потім я почув той звук, наче хтось бився на мечах, і ревіння, із яким потяг приходив на станцію, і я зрозумів, що десь стоїть великий комп’ютер, який знає, де є всі потяги, і посилає інформацію до чорних коробок на маленьких станціях, аби в них відображалося, коли приходять потяги, і від цього мені полегшало, оскільки все відбувалося згідно з упорядкованим розкладом.

Потім на станцію прийшов потяг і зупинився, у нього зайшли 5 людей, ще одна людина прибігла на маленьку станцію й також зайшла, з потяга вийшло 7 людей, після чого двері автоматично зачинилися й потяг рушив. А коли приїхав наступний потяг, то мені вже було не так страшно, оскільки я побачив надпис:

ТАБЛО 43: ПОТЯГ ПРИБУВАЄ

— і знав, що має статися.

Потім я вирішив, що треба шукати Тобі, оскільки на маленькій станції було лише 3 людини. Тож я підвівся й поглянув в обидва кінці маленької станції, а також зазирнув у проходи, які вели в тунелі, але Тобі ніде не було. Я подивився вниз, у чорну яму, де пролягали рейки.

Я побачив двох мишей, і вони були чорні, бо вимазалися брудом. І мені це сподобалося, оскільки мені подобаються миші й щури. Але серед них Тобі не було, і я став шукати далі.

Потім я побачив Тобі, і він також був у чорній ямі, де пролягали рейки, і я знав, що це Тобі, оскільки він був білий, а на спині мав коричневу пляму у формі яйця. Тож я зліз із платформи вниз. Він гриз якесь сміття, яке виявилося старою обгорткою від цукерки. Хтось закричав:

— Господи, що ти робиш?

Я нахилився, аби піймати Тобі, але він утік. Я пішов за ним, знову нахилився й гукнув:

— Тобі… Тобі… Тобі…

Я простягнув руку, аби він зміг її понюхати й зрозуміти, що це я. А тоді хтось сказав:

— Вилізай звідти, заради всього святого.

Я подивився вгору, і там стояв чоловік у зеленому дощовику й чорних черевиках, а з-під них проглядалися сірі шкарпетки з візерунком у ромбики.

— Тобі… Тобі… — гукнув я, але він знов утік.

Чоловік у шкарпетках із ромбиками спробував схопити мене за плече, і я закричав. А тоді я почув той звук, наче хтось бився на мечах, і Тобі знову почав тікати, але цього разу він побіг в іншому напрямку, прямо мені під ноги, тож я зумів упіймати його за хвіст.

— Боже, боже, боже, — сказав чоловік у шкарпетках із ромбиками.

Потім я почув ревіння, підняв Тобі й схопив його обома руками, а він вкусив мене за великий палець, побігла кров, і я закричав, а Тобі спробував вирватися з моїх рук. Ревіння стало гучнішим, я озирнувся й побачив, що з тунелю підходить потяг, і що він мене зараз переїде, і що я помру, тож я спробував вилізти на платформу, але вона була зависоко, а я тримав Тобі обома руками.

Тоді чоловік у шкарпетках із ромбиками схопив мене, потягнув, і я закричав, але він продовжував мене тягнути й витягнув на платформу, і ми впали, а я продовжував кричати, оскільки він забив мені плече. Тоді на станцію прийшов потяг, я встав і побіг назад до лави, а також переклав Тобі до внутрішньої кишені пальта, де він затих і не ворушився.

Чоловік із ромбиками на шкарпетках став біля мене, а тоді спитав:

— Ти в що таке, у біса, граєшся?

Але я нічого не відповів.

— Ти що там робив? — спитав він.

Двері потяга відчинилися, і люди вийшли, а за чоловіком у шкарпетках із ромбиками зупинилася пані, у якої був кофр для гітари, як у Шивон.

— Я шукав Тобі. Це мій ручний щур, — відповів я.

— А щоб мені луснути, — сказав чоловік у шкарпетках із ромбиками.

— З ним усе гаразд? — спитала пані з кофром.

— З ним? Дякувати Богу… Ручний щур, бляха. От лайно, це ж мій потяг, — сказав він і побіг до потяга, але стукнувся об двері, які встигли зачинитися, потяг поїхав, а чоловік вимовив: — От бля.

— Із тобою все гаразд? — спитала тоді пані й торкнулася моєї руки, і я знову закричав.

— Годі-годі-годі, — сказала вона.

На її гітарному кофрі була наліпка з надписом:

Я сидів на землі, а жінка опустилася переді мною на одне коліно й сказала:

— Я можу тобі чимось допомогти?

Якби вона була вчителем у школі, то я б міг спитати її: «Де Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG», але вона була незнайомцем.

— Відійдіть від мене, — сказав тоді я, оскільки мені не подобалося те, що вона так близько. А ще я додав: — У мене є швейцарський армійський ніж, і в ньому є пилка, якою можна відрізати людині пальці.

— Гаразд, друже, я сприйматиму це як відмову, — вона підвелася й пішла геть.

— Божевільний, що твій довбаний капелюшник. Господи Ісусе, — сказав чоловік у шкарпетках із ромбиками. Він притуляв до обличчя носову хустку, а на хустці була кров.

А тоді приїхав іще один потяг, чоловік у шкарпетках із ромбиками й жінка з кофром сіли в нього, і потяг пішов.

Потім пройшло ще 8 потягів, і я вирішив, що мені треба сісти на потяг, а тоді думати, що слід робити далі.

Тож я сів у наступний потяг.

Тобі спробував утекти з кишені, але я вхопив його, переклав у зовнішню кишеню й став притримувати його рукою.

У вагоні було 11 людей, а мені не подобалося перебувати в тунелі, в одному приміщенні з 11 людьми, тож я зосередився на речах, які були у вагоні. Там були такі надписи: «У Скандинавії й Німеччині є 53 963 котеджі для відпочинку», «ВІТАБІОТИКИ, 3435», «Штраф £10, якщо ви не пред’явите дійсний квиток на виході», «Відкрийте Золото, потім Бронзу», «Ті-ві-ай-сі, І-пі-бі-ай-сі, відсмокчи в мене», «Не перешкоджайте руху дверей!», «Бі-ар-ві, Кoн. Ай-сі» й «ГОВОРИ ЗІ СВІТОМ».

Ось який візерунок був на стінах:

А ось який візерунок був на сидіннях:

А тоді потяг сильно затремтів, і мені довелося триматися за поручень. Ми заїхали в тунель, і там було шумно, тож я заплющив очі й відчув, як у венах на шиї пульсує кров.

Ми виїхали з тунелю й прибули на іншу маленьку станцію, яка називалася Ворвік-авеню, назва була написана на стіні великими літерами, і мені це сподобалося, оскільки я знав, де перебуваю.

Усю дорогу до Вілсден-джанкшн я відмічав час між станціями, і всі часові проміжки були результатом множення на 15 секунд, ось так:

Паддінгтон 0:00

Ворвік-авеню 1:30

Майда-вел 3:15

Кілбурн-парк 5:00

Квінз-парк 7:00

Кенсал-ґрін 10:30

Вілсден-джанкшн 11:45

Коли потяг зупинився на Вілсден-джанкшн, двері автоматично відчинилися і я вийшов із потяга. Потім двері зачинилися і він поїхав геть. Усі люди, які зійшли з потяга, піднялися сходами й пішли маленьким мостом, але я залишився, окрім мене, на станції було всього двоє людей, і один із них був п’яний чоловік у пальті з коричневими плямами та черевиках із двох різних пар, і він співав, але я не чув, що саме він співав, а інший був індус, і він сидів у магазині, який мав вигляд віконця в стіні.

Мені не хотілося говорити з жодним із них, оскільки я був голодний і втомлений і вже поговорив із багатьма незнайомцями, а це було небезпечно, а що більше ти займаєшся чимось небезпечним, то скоріше з тобою трапиться щось погане. Але я не знав, як мені дістатися до Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG, тож мені треба було в когось про це спитати.

Я підійшов до чоловіка в маленькому магазині й спитав:

— Де Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG?

Він узяв маленьку книжку, простягнув її мені й сказав:

— Два дев’яносто п’ять.

Книжка називалася «ЛОНДОН від А до Я. Атлас і список вулиць. Компанія географів. Карти від А до Я», я розгорнув її, а всередині було багато карт.

— Ти будеш купляти чи ні? — спитав чоловік у маленькому магазині.

— Я не знаю, — відповів я.

— Ну, тоді прибери від неї свої загребущі руки, — сказав він і забрав у мене книжку.

— Де Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG? — знову спитав я.

— Або купляй «Від А до Я», або шуруй звідси. Я тобі не ходяча енциклопедія, — відповів він.

— Це «Від А до Я»? — спитав я й показав на книжку.

— Ні, це крокодил, щоб мені луснути, — відповів він.

— Це «Від А до Я»? — знову спитав я, оскільки то був не крокодил, і я вирішив, що погано зрозумів чоловіка через його акцент.

— Так, оце «Від А до Я», — повторив він.

— Можна її купити? — спитав я.

Він нічого не відповів.

— Можна її купити? — знову спитав я.

— Два фунти дев’яносто п’ять пенсів, але спершу давай гроші. А то ще драпонеш, — сказав він.

Тоді я зрозумів, що він мав на увазі £2,95, коли сказав «Два дев’яносто п’ять».

Я віддав йому гроші, а він дав мені решту так само, як це відбувалося в магазині вдома, а тоді я пішов і сів на підлогу, притулившись до стіни так само, як це зробив чоловік у брудному одязі, але я сів дуже далеко від нього й розгорнув книжку.

На першій вкладці була велика карта Лондона з такими місцями, як Еббі-вуд, Поплар, Актон і Стенмор. І там було написано: «НУМЕРАЦІЯ СТОРІНОК АТЛАСУ». І на карту була нанесена ґратка, і кожна стільничка ґратки містила дві цифри. Вілсден знаходився в квадраті, у якому стояло 42 й 43. І я зрозумів, що ці цифри — це номери сторінок, на яких можна подивитися детальнішу карту тої ділянки Лондона. І вся книжка була великою картою Лондона, але в порізаному вигляді, аби можна було скласти її в книжку, і мені це сподобалося.

Але Вілсден-джанкшн не було на сторінках 42 й 43. Я знайшов її на сторінці 58, яка була одразу під сторінкою 42 в «НУМЕРАЦІЇ СТОРІНОК АТЛАСУ» і прилягала до сторінки 42. Я крутнувся навколо своєї осі на Вілсден-джанкшн, як я озирався, коли шукав вокзал у Свіндоні, але зробив це на карті своїм пальцем.

Переді мною зупинився чоловік із непарним взуттям і сказав:

— Яка важниця. Еге ж. Медсестри. Ніколи. Брехло кляте. Ото кляте брехло.

І він пішов геть.

Я тільки згодом знайшов Чаптер-роуд, оскільки її не було на сторінці 58. Вона була на сторінці 42 в квадраті 5С.

Ось якої форми були дороги між Вілсден-джанкшн і Чаптер-роуд:

А ось який у мене був маршрут:

Я піднявся сходами, пройшов мостом, просунув свій квиток у маленькі сірі ворота й вийшов на вулицю, а там були автобус і великий автомат із вивіскою, на якій було написано: «Англійські, Валлійські й Шотландські залізниці», але вона була жовта, і я роззирнувся навколо, і вже було темно й горіли яскраві вогні, а я давно не був надворі, тож мені стало зле. Я приплющив очі, аби бачити тільки свій маршрут на карті, а потім зрозумів, де дороги Стейшн-аппроуч і Оук-лейн, якими мені треба було йти.

Тож я пішов, але Шивон сказала, що мені не варто описувати все, що зі мною відбувалося, і я просто опишу речі, які були цікавими.

Тож я дістався Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG, і дорога забрала в мене 27 хвилин, але коли я натиснув на кнопку біля надпису «Квартира С», то мені ніхто не відчинив і єдина цікава річ, яка трапилася дорогою, були 8 чоловіків у костюмах вікінгів, у них були шоломи з рогами, і вони кричали, але то були не справжні вікінги, оскільки справжні жили приблизно 2000 років тому, а також мені захотілося пісяти, тож я зайшов у провулок біля СТО під назвою «Бурдетт моторз», там було зачинено, і мені не подобалося це робити, але я не хотів знову напісяти в штани, а більше нічого цікавого не відбулося.

Тож я вирішив чекати й сподіватися, що Мати не поїхала на відпочинок, оскільки це могло б означати, що її не буде цілий тиждень, але я намагався про це не думати, оскільки не міг повернутися до Свіндона.

Я присів на землю за сміттєвими баками, які стояли в маленькому саду перед Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG, і заліз під кущ. До саду зайшла пані, і вона несла маленьку коробку з металевими ґратками з одного боку та ручкою згори, у яких носять котів до ветеринарів, але я не побачив, чи був там кіт, а також у неї були туфлі на високих підборах, і вона мене не помітила.

А тоді почався дощ, я промок і став дрижати, оскільки мені було холодно.

Об 11:32 я почув голоси людей, які йшли вулицею.

— А мені діла нема до того, що ти думав. Йому, бачте, смішно, — сказав один голос, і він належав жінці.

— Джуді, слухай. Вибач мені, гаразд, — сказав другий голос, і він належав чоловікові.

— Тобі варто було про це подумати перед тим, як виставити мене круглою ідіоткою, — сказав голос, який належав жінці.

Голос тої жінки був голосом Матері.

До саду зайшла Мати, і з нею був містер Шиєрс, і другий голос належав йому.

Тоді я встав і сказав:

— Тебе не було дома, тож я став на тебе чекати.

— Крістофере, — вимовила Мати.

— Що за?.. — сказав містер Шиєрс.

— Крістофере, Крістофере, Крістофере, — сказала Мати й обхопила мене руками.

А я відштовхнув її, оскільки вона мене схопила, а мені це не сподобалося, тож я дуже сильно штовхнувся й упав.

— Якого біса тут коїться? — спитав містер Шиєрс.

— Вибач мені, Крістофере, я забула, — сказала Мати.

Я лежав на землі, а вона підняла праву руку й розвела пальці віялом, щоби я міг торкнутися них, але тоді я побачив, що Тобі втік із кишені, тож мені треба було його знайти.

— Я так розумію, Ед також десь тут, — сказав містер Шиєрс.

Сад був оточений стіною, тож Тобі не зміг утекти, оскільки він застряг у кутку й не зміг вчасно вилізти на стіну, і я його впіймав і поклав назад у кишеню, а потім сказав:

— Він голодний. У тебе є якась їжа, щоб його нагодувати, і вода?

— Де твій батько, Крістофере? — спитала Мати.

— Я гадаю, що він у Свіндоні, — відповів я.

— Дякувати Богу, — сказав містер Шиєрс.

— Але як ти сюди потрапив? — спитала Мати.

Мої зуби калатали, оскільки мені було холодно, і я нічого не міг з ними вдіяти, і я відповів:

— Я приїхав на потягу. Це було дуже страшно. Я взяв банківську картку Батька, аби зняти з неї гроші, і поліцейський мені допоміг. Але потім він захотів забрати мене назад до Батька. І він був зі мною в потягу. А потім пішов.

— Крістофере, ти весь промок. Роджере, не стій склавши руки, — сказала Мати. — Боже мій, Крістофере. Я б не… Я б ніколи не подумала, що… Чому ти тут один?

— Може, ви зайдете всередину, чи так і будете стояти там усю ніч? — спитав містер Шиєрс.

— Я буду жити з тобою, оскільки Батько вбив Веллінгтона садовими вилами, і я його боюся, — повідомив я.

— А щоб мені в калюжі втопитися, — сказав містер Шиєрс.

— Роджере, я тебе прошу. Нумо, Крістофере, давай зайдемо в дім, треба тебе висушити, — сказала Мати.

Я встав, зайшов у будинок, а Мати додала:

— Іди за Роджером.

І я піднявся сходами за містером Шиєрсом, там був сходовий майданчик і двері, на яких було написано Квартира С, і мені було страшно заходити в квартиру, оскільки я не знав, що там усередині.

— Заходь, бо застудишся на смерть, — сказала Мати, і, хоча я не думав, що можу застудитися й померти, все одно зайшов усередину.

— Я наберу тобі ванну, — сказала тоді вона, а я обійшов квартиру, щоби подумки скласти її карту, від чого я почувався безпечніше, квартира була ось така:

А тоді Мати наказала мені знімати одяг і залізати у ванну, а також вона сказала, що я можу взяти її рушник, який був пурпурового кольору з зеленими квітами на одному з кінців. Вона поставила перед Тобі блюдце з водою й трохи висівкових пластівців, і я випустив його у ванній кімнаті побігати. Він наклав три маленькі калі під раковиною, і я їх підібрав, спустив в унітаз, а потім знову заліз у ванну, оскільки там було тепло й приємно.

Потім у ванну зайшла Мати, сіла на кришку унітаза й спитала:

— Крістофере, з тобою все гаразд?

— Я дуже втомився, — відповів я.

— Я знаю, любий. Ти дуже сміливий.

— Так, — погодився я.

— Ти ніколи мені не писав, — сказала вона.

— Я знаю.

— Чому ти не відповідав мені, Крістофере? Я написала тобі стільки листів. Я все думала, що сталося якесь лихо або що ви переїхали, а я ніколи не дізнаюся, де ти живеш, — сказала вона.

— Батько сказав, що ти померла, — відповів я.

— Що? — спитала вона.

— Він сказав, що тебе поклали в лікарню, оскільки в тебе були якісь негаразди з серцем. А потім у тебе стався серцевий напад, і ти померла, і він зберігав усі листи в себе в спальні, у коробці для сорочок, яка стояла в шафі, а я їх знайшов, оскільки шукав книжку, у якій я писав про те, як убили Веллінгтона, але він її в мене забрав і сховав у коробці для сорочок.

— Господи боже, — видихнула Мати.

Потім вона дуже довго мовчала. Тоді видала гучний стогін, як це роблять тварини в передачах про природу, які показують по телебаченню.

Мені не сподобалося, що вона так робить, оскільки це був гучний звук, і я спитав:

— Чому ти так робиш?

Вона знову трохи помовчала, а потім сказала:

— Ох, Крістофере, мені так шкода.

— Ти в цьому не винувата, — сказав я.

— Виродок. От виродок, — промовила вона, а згодом додала: — Крістофере, дозволь мені взяти тебе за руку. Хоч раз. Заради мене. Можна? Я не буду сильно стискати.

Вона простягнула мені руку.

— Мені не подобається, коли люди тримають мене за руку, — відповів я.

— Ні. Звісно. То нічого, — сказала вона й прибрала руку, а потім спитала: — Нумо вилізати з ванни й сушитися, гаразд?

Я виліз із ванни й витерся пурпуровим рушником. У мене не було піжами, тож я одягнув білу футболку й жовті шорти, які належали Матері, але мені було байдуже, тому що я дуже втомився. А поки я цим займався, Мати пішла на кухню й розігріла мені трохи томатного супу, оскільки він був червоним.

А потім я почув, як відчинилися вхідні двері й знадвору залунав голос незнайомця, тож я замкнувся у ванній кімнаті. Я почув, як хтось сперечається, а тоді чоловік сказав:

— Мені треба з ним поговорити.

— На сьогодні з нього досить, — відповіла Мати.

— Знаю. Але мені все одно треба з ним поговорити, — наполягав чоловік.

Мати постукала до мене в двері й сказала, що зі мною хоче поговорити поліцейський, і я відімкнув двері. Вона пообіцяла, що не дозволить йому мене забрати. Тож я взяв на руки Тобі й відчинив двері.

— Ти Крістофер Бун? — спитав поліцейський, який стояв за дверима.

Я відповів, що так. Тоді він сказав:

— Твій тато каже, що ти втік із дому, це правда?

— Так, — відповів я.

— Це твоя мама? — спитав він.

— Так.

— Чому ти втік? — спитав він.

— Оскільки Батько вбив Веллінгтона, собаку, і я його боюся, — відповів я.

— Так мені й доповідали, — сказав поліцейський. — Ти хочеш повернутися до Свіндона до свого батька чи хочеш залишитися тут?

— Я хочу залишитися тут.

— І як ви на це дивитеся? — спитав він.

— Я хочу залишитися тут, — повторив я.

— Стривай, я питаю в твоєї мами, — сказав поліцейський.

— Він сказав Крістоферу, що я померла, — відповіла Мати.

— Гаразд, давайте… давайте не будемо зараз сперечатися з приводу того, хто, що й кому сказав. Я просто хочу дізнатися, чи…

— Звісно, що він може залишитися, — відповіла Мати.

— Ну, тоді будемо вважати, що ми владнали справу, — сказав поліцейський.

— Ви хочете забрати мене назад до Свіндона? — спитав я.

— Ні, — відповів він.

І тоді мені стало радісно, оскільки тепер я міг жити з Матір’ю.

— Якщо ваш чоловік приїде й почне вам заважати, то дзвоніть у поліцію. Але якщо у вас вийде, то владнайте свої сімейні справи самостійно, — сказав поліцейський.

Тоді він пішов, і я поїв томатного супу, а містер Шиєрс склав у вільній кімнаті коробки, аби постелити на них надувний матрац, на якому я мав спати, тож я пішов спати.

Потім я прокинувся через те, що в квартирі кричали люди, і була 2:31 ночі. І одним із тих людей був Батько, і я злякався. Але на дверях вільної кімнати не було замка.

— Я говоритиму з нею, подобається тобі це чи ні. І я не дозволю вказувати, що мені робити, тільки не тобі, — кричав Батько.

— Роджере. Не треба. Просто… — кричала Мати.

— Я не дозволю говорити зі мною таким тоном, та ще й у моєму власному домі, — кричав містер Шиєрс.

— Я говоритиму з тобою так, як мені заманеться, — крикнув Батько.

— Ти не маєш права бути тут, — крикнула Мати.

— Не маю права? Не маю права? Він мій, бляха, син, якщо ти часом забула, — крикнув Батько.

— Яку гру ти затіяв, заради всього святого, коли казав йому всі ті речі? — крикнула Мати.

— Яку гру я затіяв? Це ти нас, бляха, кинула, — крикнув Батько.

— То ти вирішив, що можеш просто стерти мене з його життя?

— Ану давайте-но ми всі заспокоїмося, гаразд? — закричав містер Шиєрс.

— А ти хіба сама цього не хотіла? — закричав Батько.

— Я йому писала щотижня. Щотижня, — крикнула Мати.

— Писала йому? Яка йому, в біса, користь із того, що ти йому писала? — крикнув Батько.

— Но-но-но, — закричав містер Шиєрс.

— Я готував йому їсти. Я прав його одяг. Я доглядав за ним на вихідних. Я доглядав за ним, коли він хворів. Я водив його до лікаря. Я сивів від хвилювання щоразу, коли він десь гуляв ночами. Я щоразу їздив до школи, коли він із кимось бився. А ти? Що ти? Писала йому якісь довбані листи, — кричав Батько.

— То ти вирішив сказати йому, що його мама померла, так? — крикнула Мати.

— Зараз не час, — крикнув містер Шиєрс.

— Ти, заткай пельку, інакше я… — крикнув Батько.

— Еде, заради бога… — крикнула Мати.

— Я з ним побачуся. А якщо ви спробуєте мене зупинити, то я… — закричав Батько.

А тоді він зайшов до мене в кімнату. Але я виставив свій швейцарський армійський ніж із пилкою на випадок, якщо він мене схопить. А потім у кімнату зайшла Мати й сказала:

— Усе гаразд, Крістофере. Я не дозволю йому тебе скривдити. Ти в безпеці.

Тоді Батько став на коліна біля мого ліжка:

— Крістофере?

Але я нічого не відповів.

— Крістофере, мені дуже, дуже шкода. Вибач мене за все. Вибач за Веллінгтона. За листи. За те, що змусив тебе втекти. Я навіть не думав… Я обіцяю, що такого більше ніколи не повториться. Агов, малий. Нумо, — сказав Батько.

Він підняв праву руку й розвів пальці віялом, аби я торкнувся його, але я не став його торкатися, оскільки мені було страшно.

— Чорт. Крістофере, будь ласка, — просив Батько.

Його обличчям стікали сльози. Деякий час усі мовчали.

— Гадаю, тобі слід піти, — сказала тоді Мати, але вона говорила до Батька, а не до мене.

Тоді повернувся поліцейський, оскільки містер Шиєрс подзвонив до поліцейського відділка й сказав, що прийшов Батько, і поліцейський порадив Батькові заспокоїтися та вивів його з квартири.

— А зараз лягай спати. Усе буде добре. Я обіцяю, — сказала Мати.

І я знову заснув.