Загадковий нічний інцидент із собакою

191

У моєму наборі іграшкової залізниці була маленька будівля з двома кімнатами й коридором між ними, і в одній із них містилися каси, де купляють квитки, а в другій — зала очікування, де чекають на потяги.

Але вокзал у Свіндоні був не таким. Там був тунель зі сходинками, а також магазин, кафе й зала очікування, ось такі:

Але це не дуже точна карта вокзалу, оскільки мені було страшно, я не дуже добре помічав усі речі, і це те, що я зумів запам’ятати, тож це «наближена модель».

І я почувався так, наче стою на високій кручі й віє дуже сильний вітер, оскільки мені запаморочилося й стало зле, бо тунелем проходило багато людей і там було дуже лунко, але йти можна було лише в один бік, тобто тунелем, а там пахло туалетом і сигаретами. Тож я притулився до стіни й ухопився за край вивіски, на якій було написано: «До відома відвідувачів, яким потрібен доступ до автостоянки: будь ласка, скористуйтеся телефоном навпроти, праворуч від кас», аби не впасти та не стати на землю навколішки. І мені захотілося піти додому, але я боявся йти додому і спробував подумки скласти план того, що мені слід робити, проте навколо було надто багато речей, на які треба було дивитися та які треба було чути.

Тож я затулив руками вуха, аби відгородитися від шуму й подумати. І я вирішив, що мені треба було лишатися на вокзалі, аби поїхати до Лондона потягом, і що мені треба десь присісти, але біля входу на вокзал не знайшлося місць для сидіння, і слід було йти в тунель. І я сказав собі подумки, а не вголос: «Я піду тим тунелем і, можливо, знайду десь місце, аби присісти, заплющити очі й подумати», і я пішов у тунель, намагаючись зосередитися на знаку, який висів на протилежному боці й на якому було написано: «УВАГА! Працюють камери відеоспостереження». І я почувався так, наче ступив із кручі на натягнутий над прірвою канат.

Врешті-решт я дістався до іншого кінця тунелю, а там були сходи, я піднявся тими сходами, але нагорі також було багато людей, і я застогнав. А також нагорі був магазин і кімната зі стільцями, але в тій кімнаті сиділо надто багато людей, тож я в неї не заходив. А також я побачив вивіски, на яких було написано: «Ґрейт Вестерн», «Холодне пиво й лагер», «ОБЕРЕЖНО! МОКРА ПІДЛОГА», «Ваші 50 пенсів подовжать життя недоношеному немовляті на 1,8 секунди!», «Трансформуємо подорожі», «По-свіжому Відмінний», «СМАЧНЕНЬКИЙ ВЕРШКОВИЙ ЛЮКСОВИЙ ГАРЯЧИЙ ШОКОЛАД УСЬОГО ЗА £1,30», «0870 777 7676, Лимонове Дерево», «Не курити!» та «ВИШУКАНИЙ ЧАЙ», а біля них стояли маленькі столики зі стільцями, і за тими столиками ніхто не сидів, і вони тулилися в кутку. Я сів на один зі стільців, що стояли поруч, і заплющив очі. Я поклав руки в кишені, і Тобі згорнувся калачиком у моїй долоні, а я застогнав, аби відгородитися від шуму, оскільки я прийняв руки від вух, але робив це тихо, щоби мій стогін не почули люди та не стали підходити й звертатися до мене.

А потім я спробував вирішити, що мені робити, але не міг думати, оскільки в моїй голові було забагато зайвої інформації, тож я став виконувати математичні вправи, аби прояснити думки.

Математична вправа, яку я робив, називається «Солдатики Конвея». У «Солдатиках Конвея» є шахова дошка, нескінченна в усіх напрямках, і кожна клітинка під горизонтальною лінією містить кольоровий квадрат, ось так:

Кольоровий квадрат може рухатися, тільки якщо він перестрибує ще один кольоровий квадратик по вертикалі чи горизонталі (але не по діагоналі) і потрапляє на вільне місце за дві клітинки. Рухаючи кольорові квадрати таким чином, треба видаляти квадрати, які ти перестрибнув, ось так:

Мета гри — посунути квадрати якомога далі вгору від горизонтальної лінії, а розпочати можна з приблизно таких кроків:

А потім треба зробити щось на кшталт цього:

І мені вже відомий результат, оскільки як би ти не рухав кольорові квадрати, все одно жоден не підніметься вище ніж за 4 клітинки від горизонтальної лінії, але це гарна математична вправа, яку можна виконувати подумки, коли не хочеться думати про щось інше, оскільки її можна як завгодно ускладнити, щоби зайняти свій розум, і дошка може бути як завгодно великою, а рухи — як завгодно складними.

І я дійшов до:

А потім я підвів погляд і побачив, що переді мною стоїть поліцейський і каже мені:

— Є хто вдома?

Але я не знав, що це означає. Тоді він спитав:

— З тобою все гаразд, юначе?

Я подивився на нього, трохи подумав, як правильно відповісти на це запитання, і сказав:

— Ні.

— Видок у тебе нівроку пожмаканий, — сказав він.

На одному з його пальців була золота каблучка з витіюватими літерами, але я не розібрав, з якими саме. Він продовжив:

— Ота пані в кафе каже, що ти дві з половиною години тут сидиш і що вона намагалася заговорити з тобою, але ти наче перебував у глибокому трансі.

Потім він спитав:

— Як тебе звати?

— Крістофер Бун, — відповів я.

— Де ти живеш? — спитав тоді він.

— У будинку № 36 по Рендольф-стрит, — відповів я, і мені стало легше, оскільки мені подобаються поліцейські і це було легке запитання, а тоді я замислився, чи не розповісти йому про те, що Батько вбив Веллінгтона, і чи не заарештує він Батька.

— Що ти тут робиш? — поцікавився він.

— Мені треба було сісти, помовчати й подумати, — відповів я.

— Гаразд, спростимо задачу. Що ти робиш на вокзалі? — уточнив він.

— Я збираюся побачитися з Матір’ю, — відповів я.

— З матір’ю? — перепитав він.

— Так, з Матір’ю, — підтвердив я.

— І коли прибуває твій потяг? — спитав він.

— Я не знаю. Вона живе в Лондоні. А я не знаю, коли буде потяг до Лондона, — відповів я.

— То ти не живеш зі своєю мамою? — спитав він.

— Ні, але буду жити, — відповів я.

Тоді він сів біля мене й спитав:

— Ну, і де живе твоя мама?

— У Лондоні, — відповів я.

— Так, але де саме в Лондоні?

— Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG, — сказав я.

— Господи, а це що таке? — спитав він.

Я поглянув униз.

— Це мій ручний щур, Тобі, — пояснив я, оскільки Тобі визирав із моєї кишені на поліцейського.

— Ручний щур? — перепитав поліцейський.

— Так, ручний щур. Він дуже чепурний, і в нього немає бубонної чуми, — запевнив я.

— Дуже переконливо, — зауважив поліцейський.

— Так, — сказав я.

— У тебе є квиток? — спитав він.

— Ні, — відповів я.

— А в тебе є гроші на квиток?

— Ні.

— То яким чином ти збираєшся доїхати до Лондона? — спитав він.

Я не знав, що слід відповісти, оскільки в моїй кишені лежала банківська картка Батька, а красти речі — протизаконно, але він був поліцейським, тож я мав говорити правду, тому сказав:

— У мене є банківська картка.

Я дістав картку з кишені й показав йому, і це була безвинна брехня. Але тоді поліцейський спитав:

— Це твоя картка?

— Ні, Батькова, — я подумав, що він має мене заарештувати.

— Батькова? — перепитав він.

— Так, Батькова, — підтвердив я.

— Гаразд, — він промовив це дуже повільно й затиснув свого носа між великим і вказівним пальцями.

— Він сказав мені код, — додав я, і це була ще одна безвинна брехня.

— Чому б нам із тобою не прогулятися до банкомата, а? — спитав він.

— Тільки не торкайтеся мене, — попередив я.

— Чого б це я тебе торкався? — здивувався він.

— Не знаю, — сказав я.

— Я теж, — відповів він.

— Я отримав попередження за те, що вдарив поліцейського, але я не хотів його кривдити, і якщо це знову станеться, то в мене будуть іще більші проблеми, — додав я.

— Ти це не серйозно, еге ж? — спитав він.

— Серйозно, — не погодився я.

— Пішли до банкомата, — повторив він.

— Куди саме? — спитав я.

— Отам, біля кас, — він показав великим пальцем.

Тоді ми знову пройшли тунелем, але мені вже було не так страшно, оскільки цього разу зі мною був поліцейський.

Я вставив у банкомат банківську картку, як мені інколи дозволяв робити Батько, коли ми разом ходили за покупками, і на екрані з’явився надпис: «ВВЕДІТЬ СВІЙ ПЕРСОНАЛЬНИЙ КОД», тож я набрав 3558 і натиснув клавішу «ВВЕСТИ», і тоді на екрані з’явився надпис: «БУДЬ ЛАСКА, ВВЕДІТЬ СУМУ» і вибір:

← £10 £20 →

← £50 £100 →

Інша сума

(тільки кратна 10) →

— Скільки коштує квиток на потяг до Лондона? — спитав я в поліцейського.

— Близько 20 квідів, — відповів він.

— Це фунти? — спитав я.

— Боже правий, — сказав він і засміявся. Але я не засміявся, оскільки мені не подобається, коли люди з мене сміються, навіть якщо вони поліцейські. Тоді він припинив сміятися й сказав: — Еге ж, це 20 фунтів.

Тож я натиснув клавішу £50, і з банкомата вийшло п’ять банкнот по 10 фунтів, а також чек, і я поклав банкноти, чек і банківську картку в кишеню.

— Ну, не буду тебе більше затримувати своїми теревенями, — сказав тоді поліцейський.

— Де я можу купити квиток на потяг? — спитав я, оскільки якщо ти заблукав і тобі потрібні вказівки, то треба питати в поліцейського.

— А ти рідкісний екземпляр, еге ж? — сказав він.

— Де я можу купити квиток на потяг? — повторив я, оскільки він не відповів на моє запитання.

— Отам, — він показав на велику залу зі скляним вікном на іншому боці від входу на вокзал, а потім додав: — То ти точно знаєш, що робиш?

— Так. Я їду до Лондона, щоби жити з Матір’ю, — відповів я.

— А у твоєї мами є телефон? — спитав він.

— Так, — підтвердив я.

— І ти можеш мені його назвати?

— Так: 0208 887 8907.

— І ти їй зателефонуєш, якщо в тебе виникнуть негаразди, добре? — спитав він.

— Так, — відповів я, оскільки знав, що якщо в тебе є гроші, то можна зробити дзвінок із телефонних кабінок, а тепер у мене були гроші.

— Гаразд, — сказав він.

Я пішов до каси, озирнувся й побачив, що поліцейський досі за мною стежить, і від цього я почувався безпечніше. На протилежному кінці великої зали був довгий стіл із вікном, і перед тим вікном стояв чоловік, а за тим вікном теж стояв чоловік, і я звернувся до чоловіка по інший бік скла:

— Я хочу поїхати до Лондона.

— Я перепрошую, — сказав чоловік, який був перед вікном, а потім повернувся й став до мене спиною, а чоловік по інший бік скла дав йому маленький клаптик паперу для підпису, тож він його підписав, проштовхнув назад у вікно, а чоловік по інший бік скла видав йому квиток. Потім той чоловік, який стояв перед вікном, подивився на мене й сказав:

— Якого біса ти на мене втикаєш?

А потім він пішов геть. У нього були дредлоки, як у деяких чорношкірих, але він був білим, а дредлоки — це коли ти ніколи не миєш голову й волосся стає схоже на старі мотузки. Він був одягнений у червоні штани з зірками. Я стискав у руці свого швейцарського армійського ножа на той випадок, якщо він мене торкнеться.

А потім перед вікном нікого не стало, і я звернувся до чоловіка за склом:

— Я хочу поїхати до Лондона.

І мені не було страшно, оскільки зі мною був поліцейський, але коли я озирнувся й побачив, що він уже пішов, то знову злякався, тож я став уявляти, що граю в гру на своєму комп’ютері, і вона називається «Потяг до Лондона», і вона була схожа на «Туман» або «Одинадцяту годину», і треба було розв’язувати багато різних задач, аби перейти на інший рівень, і я міг будь-якої миті її вимкнути.

— В один кінець чи в обидва? — спитав чоловік.

— Що означає «в один кінець чи в обидва»? — спитав я.

— Ви збираєтеся їхати тільки в один бік чи плануєте повернутися? — пояснив він.

— Я хочу лишитися там, коли приїду, — відповів я.

— На який термін? — спитав він.

— Поки не вступлю до університету.

— Тоді в один кінець, — сказав він. — З вас 17 фунтів.

І я дав йому п’ятдесят фунтів, а він повернув мені 30 фунтів і сказав:

— Я б на вашому місці ними не розкидувався.

А потім він дав мені маленький оранжево-жовтий квиток і 3 фунти монетами, і я поклав це все в кишеню до ножа. Мені не подобалося, що квиток наполовину жовтий, але я не міг його викинути, оскільки це був мій квиток на потяг.

— Відійдіть, будь ласка, від віконця, — сказав тоді чоловік.

— Коли буде потяг до Лондона? — спитав я.

Він подивився на годинник і відповів:

— За п’ять хвилин, Платформа 1.

— Де Платформа 1? — спитав я.

— Підете підземним переходом, потім сходами вгору. Там побачите вказівні знаки, — він показав пальцем.

«Підземний перехід» означало «тунель», оскільки я побачив, куди він показував, тож я вийшов із зали з касами, але це було зовсім не схоже на комп’ютерну гру, оскільки мене оточило стільки речей і я почувався так, наче в моїй голові кричать усі ці знаки й вивіски, а коли якийсь перехожий штовхнув мене, я видав звук, схожий на собаче гавкання, щоби відлякати його.

І тоді я уявив собі, що на підлозі проведено велику червону лінію, яка починалася біля моїх ніг і проходила тунелем, тож я пішов за цією червоною лінією, промовляючи: «Ліворуч, праворуч, ліворуч, праворуч, ліворуч, праворуч», оскільки, коли я лякаюся або серджуся, мені інколи допомагає зайнятися чимось ритмічним, наприклад послухати музику чи пограти на барабанах, як мене колись навчила Шивон.

Я піднявся сходами на другий поверх і побачив знак, на якому було написано ← Платформа 1, і → вказувала на скляні двері, тож я пройшов крізь них, і хтось знову штовхнув мене валізою, і я знову загавкав по-собачому, а мені сказали:

— Куди ти, бляха, прешся.

І тоді я уявив, що це був просто один із демонів-охоронців у грі «Потяг до Лондона», а потім я побачив потяг. І я побачив, як чоловік із газетою та сумкою з ключками для гольфу підійшов до однієї з дверей потяга й натиснув велику кнопку збоку від них, а двері були електронні, і вони роз’їхалися, і мені це сподобалося. А потім двері зачинилися за чоловіком.

Тоді я подивився на свій годинник і побачив, що з тих пір, як я пішов від каси, пройшло 3 хвилини, а це означало, що потяг поїде за 2 хвилини.

Тож я підійшов до дверей і натиснув на велику кнопку, і тоді двері роз’їхалися, а я пройшов крізь них.

Так я опинився в потягу до Лондона.