Загадковий нічний інцидент із собакою

103

Коли я прийшов додому, там був Родрі. Родрі — це чоловік, який працює на Батька й допомагає йому ремонтувати бойлери й опалювальні системи. Інколи вечорами він приходить до нас додому, щоби випити з Батьком пива, подивитися телевізор і поговорити.

На Родрі були білі парусинові штани, скрізь поцятковані брудними плямами, на середньому пальці лівої руки була золота каблучка, а пахло від нього чимось таким, для чого я не знаю назви. Так інколи пахне від Батька, коли він приходить додому з роботи.

Я поклав лакричні палички й батончик білого шоколаду до спеціальної скрині для їжі, яка стояла на поличці, і Батькові не дозволяється її торкатися, оскільки вона належить мені.

— І де ти ходив, юначе? — спитав Батько.

— Я ходив до магазину по лакричні палички й батончик білого шоколаду, — відповів я.

— Довго ж тебе не було, — зауважив він.

— Біля магазину я поговорив із собакою місіс Александер. Я його погладив, а він понюхав мої штани, — сказав я, і це була ще одна безвинна брехня.

— Господи, справжній допит із тортурами, — звернувся до мене Родрі.

Але я не зрозумів, до чого тут тортури.

— То як ся маєш, капітане? — спитав він.

— Дуже добре, дякую, — сказав я, оскільки на це запитання треба відповідати саме так.

— Скільки буде 251 помножити на 864? — спитав він.

Я подумав над цим і відповів: «216 864», оскільки це дуже легкий приклад — треба просто помножити 864 × 1000, що дорівнює 864 000. Потім треба поділити його на 4, що дорівнює 216 000, тобто 250 × 864. А потім просто треба додати до цього 864, щоби отримати 251 × 864. А це дорівнює 216 864.

— Правильно? — спитав я.

— І гадки не маю, щоб йому, — сказав Родрі й засміявся.

Мені не подобається, коли Родрі з мене сміється. А Родрі часто з мене сміється. Батько каже, що це він поводиться по-дружньому.

— Я закину для тебе в духовку оте рагу алу-гобі, гаразд? — сказав Батько.

Це тому, що мені подобається індійська їжа, оскільки вона має виразний смак. Проте алу-гобі жовтого кольору, тому я додаю до нього червоний харчовий фарбник і тільки потім їм. Я тримаю маленьку пластикову пляшку фарбника у своїй спеціальній скрині для їжі.

— Гаразд, — погодився я.

— Схоже на те, що їх був підлатав Паркі? — сказав Родрі, але він звертався не до мене, а до Батька.

— Ну, скидалося на те, що комутаторні панелі знайшли в якомусь довбаному Ноєвому ковчегу, — сказав Батько.

— То ти їм скажеш? — спитав Родрі.

— А сенс? Навряд чи вони потягнуть його до суду, еге ж? — відповів Батько.

— Еге ж, скоріше рак на дуба вилізе, — сказав Родрі.

— Краще не зчиняти бучі, я так вважаю, — промовив Батько.

Тоді я пішов у сад.

Шивон сказала, що коли ти пишеш книжку, то треба додавати описи якихось речей. Я відповів, що можна робити фотознімки й вставляти їх у книжку. Але вона пояснила, що сама ідея книжки полягає в тому, аби описувати речі за допомогою слів, щоб інші люди могли їх прочитати й скласти власне уявлення.

І вона сказала, що краще описувати цікаві або незвичайні речі.

Вона також додала, що мені треба описувати людей з мого роману, наводити одну-дві деталі, щоби читачі могли скласти про них своє власне уявлення. Ось чому я написав про черевики містера Джевонса з усіма їхніми дірками та про поліцейського, який мав такий вигляд, наче в його носі сидять дві миші, а також про Родрі, який пахнув чимось таким, для чого я не знаю назви.

Тож я вирішив описати сад. Проте сад був не дуже цікавий чи незвичайний. Це був просто сад із травою, сараєм і мотузкою для білизни. А небо було цікавим і незвичайним, хоча здебільшого буває навпаки, оскільки воно або повністю синє, або повністю сіре, або його затягують одноманітні хмари, і зовсім не схоже, що вони за сотні й сотні миль над твоєю головою. Більше схоже на те, що їх намалювали на великому даху. Але тоді на небі було багато різних хмар на різній висоті, тож можна було роздивитися, яке воно велике й далеке.

Найвище в небі багато маленьких білих хмар, схожих на риб’ячу луску або піщані дюни, і вони складалися в симетричний візерунок.

Нижче від них і на захід кілька великих хмар, які мали злегка оранжеве забарвлення, оскільки тоді вечоріло й сонце вже заходило.

Найближче до землі була величезна хмара, яка мала сіре забарвлення, оскільки це була дощова хмара. Вона мала видовжену загострену форму, ось така:

Я довго дивився на неї і згодом побачив, що вона дуже повільно рухалася й схожа на інопланетний космічний корабель кілька кілометрів завдовжки, як у «Дюні», «Блейковій сімці» або «Близьких контактах третього ступеня», тільки він був не суцільний, а зроблений із крапель конденсованої води, із яких утворюються хмари.

Але ця хмара могла би бути інопланетним космічним кораблем.

Люди гадають, що інопланетний космічний корабель має бути твердим, зробленим із металу, мати прожектори по всьому корпусу й дуже повільно рухатися небом, оскільки саме такий вигляд мав би космічний корабель, якби його збудували люди, якби могли будувати такі великі кораблі. Проте інопланетяни, імовірніше, дуже відрізняються від нас, якщо вони існують. Вони можуть бути схожі на великих слимаків або бути пласкими, наче віддзеркалення. Або вони можуть бути завбільшки з планети. Або вони взагалі можуть не мати тіл. Вони можуть бути інформацією, як у комп’ютері. А їхні космічні кораблі можуть бути схожі на хмари або зроблені з непов’язаних предметів, таких як пил або листя.

Потім я прислухався до звуків у саду й почув спів пташки та шум автомобілів, який нагадував прибій на пляжі, і почув, як десь грає музика і як кричать діти. І коли я прислухався дуже уважно й стояв зовсім непорушно, то між цими шумами я чув у своїх вухах тоненький свист, коли вдихав і видихав повітря носом.

Я принюхався, аби визначити, чим пахне повітря в саду. Але нічого не відчув. Воно нічим не пахло. І це також було цікаво.

Потім я пішов додому й нагодував Тобі.