Загадковий нічний інцидент із собакою

157

Минуло шість днів, перш ніж я зміг повернутися в кімнату Батька, щоби зазирнути в коробку для сорочок у шафі.

Першого дня — а це була середа — Джозеф Флемінг зняв штани й сходив у туалет у роздягальні, і його калі були по всій підлозі, а потім він почав їх їсти, але містер Девіс його зупинив.

Джозеф їсть усе вряд. Якось він з’їв один із тих маленьких синіх блоків із дезінфектором, що висять в унітазах. А іншого разу з’їв банкноту в £50 із гаманця своєї матері. Він їсть нитки, гумки, носовички, писальний папір, фарби й пластикові виделки. Також він б’ється підборіддям і багато кричить.

Тайрон сказав, що в калях були кінь і свиня, а я заперечив, що це дурниці, але Шивон підтвердила, що він правий. То були маленькі пластикові звірі з бібліотеки, яких вчителі використовують, коли розповідають якісь історії. І Джозеф їх з’їв.

Тож я заявив, що не ходитиму в туалет за переодягальнею, оскільки на підлозі були калі і мені незатишно про це думати, хоча містер Еннісон вже встиг прийти й прибрати їх. Я напісяв у штани, і довелося вдягати змінну пару з шафи для змінного одягу в кабінеті місіс Ґасконь. Шивон сказала, що протягом двох днів я можу ходити в туалет учителів, але лише протягом двох днів, а потім мені знову доведеться користуватися учнівським туалетом. І на цьому ми домовилися.

Другого, третього й четвертого дня — а то були четвер, п’ятниця й субота — нічого цікавого не відбулося.

П’ятого дня — а то була неділя — дуже сильно дощило. Мені подобається, коли сильно дощить. Тоді таке враження, наче повсюди звучить білий шум, і це подібно до тиші, тільки не порожньої.

Я був на другому поверсі, сидів у своїй кімнаті й дивився, як надворі лилася вода. Вона лилася так сильно, що була схожа на білі іскри (це також порівняння, а не метафора). І надворі нікого не було, оскільки всі сиділи вдома. Тоді я подумав про те, що вся вода у світі взаємопов’язана і що ця вода колись випарувалася з океану десь посеред Мексиканської затоки чи моря Баффіна, а тепер вона падає перед нашим будинком, а потім піде риштаком і потрапить на станцію обробки стічної води, де її почистять, і вона піде в річку, а потім знову повернеться в океан.

А ввечері понеділка Батько отримав телефонний дзвінок від пані, у якої затопило підвал, тож йому треба було терміново їхати на виклик.

Якщо терміновий виклик лише один, то ремонтувати їде Родрі, оскільки його дружина з дітьми переїхали до Сомерсета, а це означає, що вечорами йому немає чого робити, окрім як грати в снукер, пити й дивитися телевізор, а йому треба працювати понаднормово, аби заробляти гроші й посилати їх своїй дружині, аби вона піклувалася про дітей. А Батькові треба піклуватися про мене. Але того вечора було два термінові виклики, тож Батько наказав мені добре поводитися й дзвонити йому на мобільний телефон, якщо виникнуть проблеми, а тоді сів у фургон і поїхав.

Тож я пішов у його спальню, відчинив шафу, прибрав скриню для інструментів з коробки для сорочок і відкрив коробку для сорочок.

Я порахував листи. Їх було 43. Усі вони були адресовані мені й підписані однаковим почерком.

Я взяв один конверт і розкрив його.

Всередині був лист.

3 травня

Чаптер-роуд, 451, кв. С

Лондон NW2 5NG

0208 887 8907

Любий Крістофере,

Нарешті в нас з’явилися нові холодильник і плита! Ми з Роджером поїхали на вихідних на звалище й викинули старі. Звалище це там де люди все викидають. Там були здоровені баки для пляшок трьох різних кольорів, для картону, моторної оливи, садових відходів, побутових відходів і великих речей (і ось туди ми поклали старі холодильник і плиту).

Потім ми поїхали до магазину вживаних речей і купили нову плиту й новий холодильник. Тепер у нас удома стало трохи затишніше.

Вчора ввечері я продивлялася старі фотографії і через це зажурилася. Потім я знайшла фотографію, де ти граєшся з потягом який ми тобі купили на Різдво кілька років тому. І мені стало радісно бо тоді ми дійсно добре проводили час.

Ти пам’ятаєш як цілий день з ним грався й відмовився лягати спати ввечері, бо хотів гратися ним далі. А пам’ятаєш як ми розповіли тобі про розклад потягів і ти склав собі розклад, у тебе був годинник і ти керував потягами за графіком. А ще в тебе був маленький дерев’яний вокзал і ми тобі показали як люди які хочуть сісти на потяг, ідуть на вокзал, купляють квитки і потім сідають на потяг? А тоді ми дістали карту й показали тобі маленькі лінії які були залізничними коліями що з’єднували всі вокзали. І ти цілими тижнями грався з ними, а ми купили тобі ще потягів, і ти вивчив куди всі вони їдуть.

Я люблю про це згадувати.

А зараз мені треба йти. Вже половина четвертої дня. Я знаю що тобі завжди подобається знати точний час. А мені треба йти до Ко-опу й купити Роджеру трохи шинки до чаю. Я кину цей лист у поштову скриню дорогою до магазину.

Люблю тебе,

Твоя Мама

Цьом-цьом-цьом!

Тоді я розкрив іще один конверт. Усередині був лист, і ось що в ньому було написано:

Лозанн-роуд, 312, кв. 1

Лондон N8 5BV

0208 756 4321

Любий Крістофере,

Я вже казала що хочу пояснити тобі чому поїхала, коли знайдеться достатньо часу зробити це як належне. Зараз у мене багато часу. Тому я сиджу на дивані з цим листом, слухаю радіо і тепер буду намагатися все пояснити.

Я була тобі не дуже хорошою мамою, Крістофере. Може якби все було інакше, може якби ти був інакшим, то в мене виходило б краще. Але так уже все склалося.

Я не така як твій тато. Твій тато на багато терплячіший. Він просто з усім мириться, а якщо його щось засмучує то він цього не показує. Але я не така й нічого не можу з цим поробити.

Пам’ятаєш як ми колись поїхали в місто за покупками? І ми зайшли в Бенталс і там було дуже багато народу, а нам треба було купити бабусі подарунок на Різдво? І ти перелякався через всіх отих людей у магазині. А тоді саме був Різдвяний розпродаж і всі приїхали в місто. І я говорила з містером Лендом який працює у відділі кухонних товарів і ми з ним разом ходили в школу. А ти скоцюрбився на підлозі, затулив руками вуха й усім заважав.

Тож я розсердилася, бо мені теж не подобається робити покупки на Різдво, і я сказала тобі припинити вередувати й спробувала підняти тебе та зсунути з місця. Але ти став кричати й скинув з полички всі міксери і вони побилися. І всі люди озирнулися подивитися що відбувається. Містер Ленд був дуже чемний, але на підлозі валялися коробки й розбиті миски і всі на нас дивилися, а ти обмочився і я так розсердилася що мені хотілося вивести тебе з магазину, але ти не дозволяв себе торкатися й лежав на підлозі, кричав, бив руками й ногами по підлозі а потім прийшов мениджер і спитав у чому проблема, і я вже замалим не божеволіла і мені треба було заплатити за два розбиті міксери, і нам просто довелося чекати поки ти припиниш кричати. А тоді мені довелося йти з тобою додому пішки і ми йшли багато годин, бо я знала що ти нізащо не сядеш в автобус.

І я пам’ятаю що того вечора я плакала і плакала і плакала, і спочатку твій тато мене підтримав, приготував тобі вечерю, вклав тебе спати й сказав що таке буває і що все буде добре. Але я сказала що більше не можу цього терпіти і зрештою він розсердився й сказав мені що я кажу дурниці й що мені треба взяти себе в руки, а тоді я вдарила його і це було неправильно але я була така засмучена.

У нас було багато таких сварок. Бо мені часто здавалося, що я більше не витримаю. Твій тато дуже терплячий, а я ні, я серджуся хоча роблю це ненавмисне. І зрештою ми припинили одне з одним розмовляти, бо знали що розмови як завжди закінчиться сваркою і що вони нікуди нас не приведуть. І мені було дуже самотньо.

І саме тоді я почала проводити багато часу з Роджером. Тобто ми завжди проводили багато часу з Роджером і Ейлін. Але я почала зустрічатися з Роджером сам на сам, бо тоді я могла з ним говорити. Він був єдиною людиною з якою я могла нормально поговорити. І коли я була з ним, то не почувалася самотньою.

Я знаю що ти можеш цього всього не зрозуміти, але я просто хотіла спробувати пояснити щоб ти знав. І навіть якщо зараз ти не зрозумієш, то ти можеш зберегти цього листа й перечитати пізніше і може тоді ти зрозумієш. Роджер сказав мені що вони з Ейлін більше не кохають одне одного, і що вони не кохають одне одного вже дуже давно. А це означало що він також почувався самотнім. Тому в нас було багато спільного. А потім ми зрозуміли що закохалися одне в одного. І він запропонував щоби я покинула твого тата і ми жили би разом в іншому будинку. Але я сказала що не можу покинути тебе, і він через це засмутився, але зрозумів що ти для мене дуже важливий.

А потім ми з тобою посварилися. Пам’ятаєш? Це сталося одного дня через твою вечерю. Я щось тобі приготувала, а ти не схотів їсти. А до того ти не їв уже кілька днів і виглядав таким худим. Ти став кричати, а я розсердилася й закинула їжу в інший бік кухні. І я знаю що мені не слід було цього робити. А ти схопив обробну дошку й кинув її, а вона попала мені в ногу й зламала мені пальці. Звісно потім треба було їхати в лікарню, і мені на ногу наклали гіпс.

А потім удома ми з твоїм татом дуже сильно посварилися. Він винуватив мене в тому що я на тебе розсердилася. Він сказав що треба давати тобі те що ти хочеш, навіть якщо це буде тарілка латука чи молочний коктейль з полуницею. А я сказала що хотіла аби ти хоч трохи поїв здорової їжі. А він сказав що ти не можеш нічого з собою вдіяти. І тоді я сказала що також не можу з собою нічого вдіяти і в мене зриває дах. А він сказав що якщо йому стає терпіння, то й мені має ставати того клятого терпіння. І ми ще довго довго так сварилися.

І я цілий місяць не могла нормально ходити. Пам’ятаєш? Татові довелося самому тебе доглядати. І я пам’ятаю як подивилася на вас удвох, побачила вас разом і подумала що ти з ним зовсім інакше поводишся. Набагато спокійніше. І ви не кричали одне на одного. І я дуже через це засмутилася, бо скидалося на те що я тобі геть не потрібна. І якимось чином це було навіть гірше ніж наші постійні сварки, бо це скидалося на те що я невидима.

Мабуть саме тоді я зрозуміла що для тебе й твого тата буде краще якщо я не житиму з вами в одному домі. Тоді йому треба буде доглядати лише за кимось одним, а не за нами обома.

Потім Роджер сказав що він попросив свій банк перевести його на нове місце роботи. Тобто він попросив дати йому роботу в Лондоні, тож йому треба було переїжджати. Він спитав чи я хочу поїхати з ним і я довго думала над цим, Крістофере. Чесне слово думала. У мене розривалося серце, але зрештою я вирішила що всім нам буде краще якщо я поїду. Тому я погодилася.

Я хотіла з тобою попрощатися. Я збиралася повернутися й зібрати деякі речі, коли ти прийдеш додому зі школи. І тоді я збиралася пояснити що задумала зробити й хотіла сказати що буду їздити й навідувати тебе якомого частіше, і що ти інколи зможеш приїздити до нас і гостювати в Лондоні. Але коли я подзвонила, то твій тато сказав що мені не можна більше повертатися. Він був дуже сердитий. Він сказав що мені не можна з тобою говорити, і я не знала що мені робити. Він сказав що я егоїстка і щоби моя нога не ступала на поріг вашого будинку. Тож я не приїхала. Але натомість я написала тобі всі ці листи.

Цікаво чи ти хоч щось із цього зрозумієш. Я знаю що тобі буде дуже важко. Але я сподіваюся що ти хоч трохи зрозумієш.

Крістофере, я зовсім не хотіла тебе образити. Я думала що так буде краще для нас усіх. Сподіваюсь так і є. І я хочу щоб ти знав що ти ні в чому не винен.

Інколи мені сниться що все зміниться на краще. Пам’ятаєш ти казав що хочеш стати астронавтом? Ну мені снилося що ти став астронавтом, тебе показували по телевізору і я подумала що це мій син. Цікаво ким ти зараз хочеш стати? Чи змінилися твої мрії? Ти досі займаєшся математикою? Сподіваюсь що так.

Будь ласка Крістофере, напиши або подзвони мені якось. Номер написаний на початку листа.

Люблю й цілую,

Твоя Мама

цьом-цьом-цьом

Потім я розкрив третій конверт. Ось який лист був усередині:

18 вересня

Лозанн-роуд, 312, кв. 1

Лондон N8 5BV

0208 756 4321

Любий Крістофере,

Ну я сказала що писатиму тобі щотижня і я тримаю своє слово. Власне це вже другий лист за тиждень, тому я вправляюся навіть краще ніж обіцяла.

Я знайшла роботу! Тепер я працюю в Кемдені в «Перкін і Рашид», це Дипломовані Землиміри. Це означає що вони ходять і роздивляються будинки, вираховують скільки вони будуть коштувати, які ремонтні роботи треба провести і скільки ті роботи будуть коштувати. Вони ще рахують скільки буде коштувати побудувати нові будинки, офіси та фабрики.

У нас гарний офіс. Іншу секритарку звати Енджі. Стіл у неї заставлений ведмедиками м’якими іграшками та фотографіями її дітей (тому я теж поставила собі на стіл твою світлину в рамці). Вона дуже мила і ми завжди ходимо разом на ланч.

Не знаю скільки я тут пробуду, постійно доводиться складати числа коли ми посилаємо рахунки клієнтам і в мене не дуже добре виходить (у тебе точно вийшло б краще!)

Нашою компанією управляють двоє чоловіків яких звати містер Перкін і містер Рашид. Містер Рашид із Пакістана, він дуже суворий і завжди хоче щоби ми працювали швидше.

А містер Перкін якийсь дивний (Енджі називає його Противний Перкін). Коли він підходить і стає поруч щоби поставити якесь питання то постійно кладе руку мені на плече й присідає так що його обличчя стає прямо напроти мого, і я відчуваю запах його зубної пасти і від цього шкіра йде сиротами. І платять теж не дуже багато. Тому при нагоді я шукатиму щось краще.

Нещодавно я ходила в Александра-палас. Це великий парк за рогом від нашої квартири, і він стоїть на величезному пагорбі з конференц-центром на вершечку і коли я його побачила то згадала про тебе, бо якби ти сюди приїхав то ми могли б сходити туди та попускати зміїв і подивитися як літаки прилітають в аеропорт Гітроу, а я знаю що тобі б це сподобалося.

А зараз мені час іти Крістофере. Я пишу листа під час перерви на ланч (Енджі захворіла на грип тому ми не їмо разом). Будь ласка напиши мені якось листа та розкажи як ти живеш і що робиш у школі.

Сподіваюся ти отримав подарунок який я тобі послала. Ти вже склав головоломку? Ми з Роджером побачили її в одному магазині в Кемдені, а я знаю що тобі завжди подобалися головоломки. Роджер спробував роз’єднати два шматки перед тим як ми її запакували, але не зміг. Він сказав що якщо тобі це вдасться то ти геній.

Дуже-дуже тебе люблю,

Твоя Мама

цьом-цьом-цьом

А це був четвертий лист:

23 серпня

Лозанн-роуд, 312, кв. 1

Лондон N8 5BV

0208 756 4321

Любий Крістофере,

Вибач що не писала тобі минулого тижня. Мені треба було сходити до дантиста та видалити два кутні зуба. Може ти не пам’ятаєш як ми водили тебе до дантиста. Ти нікому не дозволяв класти собі до рота руки, тож нам довелося тебе приспати щоби дантист зміг вирвати тобі зуба. Ну мене не приспали, мені просто дали те що зветься місцевий анасетик, а це означає що ти нічого не відчуваєш у своєму роті а це тому що їм треба було пиляти кістку щоби дістати мого зуба. І мені зовсім не боліло. Власне я сміялася, бо дантисту доводилося дуже сильно тягнути, розхитувати й розтягувати і це мені здалося дуже смішним. Але коли я прийшла додому то біль почав повертатися і мені довелося пролежати два дні на дивані й приймати багато знеболювальних…

Потім я припинив читати лист, оскільки мені стало зле.

У Матері не було серцевого нападу. Мати не померла. Мати весь цей час була жива. І Батько брехав мені про це.

Я намагався знайти цьому якесь пояснення, але не міг нічого придумати. А потім я взагалі не зміг думати, оскільки мій мозок не працював належним чином.

Мені запаморочилося. Було схоже на те, що кімната гойдається з боку в бік, наче вона знаходилася на горішньому поверсі дуже високої будівлі, і та будівля гойдалася туди-сюди під сильним вітром (це також порівняння). Але я знав, що кімната не може туди-сюди гойдатися, тож це напевне відбувалося в моїй голові.

Я ліг на ліжко й скрутився калачиком.

У мене болів живіт.

Я не знаю, що відбувалося потім, оскільки в мене немає про це спогадів, наче якусь частину плівки стерли. Але я знаю, що мало пройти багато часу, оскільки пізніше, коли я знову розплющив очі, то побачив, що за вікном було темно. І мене знудило, оскільки блювота була по всьому ліжку, а також у мене на руках і на обличчі.

Але ще перед цим я почув, як Батько зайшов додому й кликав мене, а це ще одна причина, з якої я знаю, що пройшло багато часу.

І це було дивно, оскільки він кликав мене: «Крістофере?.. Крістофере?..», а я бачив перед очима своє ім’я, поки він його промовляв. Я часто бачу фрази, які промовляють інші люди, наче вони друкуються на комп’ютерному моніторі, особливо якщо ті люди перебувають в іншій кімнаті. Але моє ім’я було не на комп’ютерному моніторі. Я бачив, що воно написане великими літерами, як на тих рекламних плакатах збоку автобуса. І це був почерк моєї Матері, ось такий:

А потім я почув, як Батько піднімається сходами й заходить у кімнату. Він запитав:

— Крістофере, що ти, у біса, робиш?

Я розумів, що він стоїть у кімнаті, але його голос здавався тоненьким, ніби здалеку, а так інколи звучать голоси людей, коли я стогну й не хочу, аби вони були зі мною поруч. І він сказав:

— Що ти, бляха?.. Це ж моя шафа, Крістофере. Це ж… От лайно… Лайно-лайно-лайно-лайно-лайно.

Потім він на деякий час замовк.

Потім поклав руку мені на плече, перевернув мене на бік і сказав:

— Господи Ісусе.

Але мені не було боляче, коли він мене торкався, як це трапляється зазвичай. Я бачив, що він мене торкається, наче дивився фільм про те, що відбувається в кімнаті, але я майже не відчував його руки. Було схоже, що на мене просто дмухає вітер.

Він знову на деякий час замовк. А потім сказав:

— Вибач мені, Крістофере. Мені дуже, дуже шкода.

Я помітив, що мене знудило, оскільки я був вимазаний чимось мокрим, а також відчував такий запах, який буває, коли когось у школі знудить.

— Ти прочитав листи, — сказав він.

Потім я почув, що він плаче, оскільки його дихання булькало й клекотало, як тоді, коли хтось хворіє на нежить і в носі збирається багато сопель. Він сказав:

— Я зробив це заради твого блага, Крістофере. Чесне слово. Я не хотів тобі брехати. Я просто вирішив… Я вирішив, що буде краще, якщо ти не знатимеш… що… що… Я не хотів… Я збирався показати їх тобі, коли ти виростеш.

Він знову замовк, а тоді сказав:

— Я ненавмисне.

Потім знову замовк, а далі сказав:

— Я не знав, що тобі говорити… У мене в голові була каша… Вона лишила записку й… А потім вона подзвонила й… Я сказав, що вона в лікарні, бо… бо не знав, як тобі це пояснити. Все було так складно. Так важко. І я… Я сказав, що вона в лікарні. І я знаю, що це неправда. Але щойно я це сказав… то не зміг… не зміг цього змінити. Ти розумієш… Крістофере?.. Крістофере?.. Просто все… все вийшло з-під контролю, і якби я…

Потім він дуже довго мовчав.

А тоді знову торкнувся мого плеча:

— Крістофере, тобі треба вмитися, гаразд?

Він трохи потрусив мене за плече, але я не поворухнувся. Тоді він сказав:

— Крістофере, зараз я піду у ванну кімнату й наберу тобі гарячу ванну. Потім я повернуся та відведу тебе у ванну кімнату, гаразд? А потім я зможу закласти простирадла в пральну машину.

Я почув, як він встав із ліжка, пішов у ванну кімнату й відкрутив крани. Я слухав, як у ванну бігла вода. Деякий час його не було. Потім він повернувся, знову торкнувся мого плеча й сказав:

— Давай помаленьку, Крістофере, помаленьку. Давай посадимо тебе, знімемо з тебе одяг та підемо у ванну, згода? Мені доведеться тебе торкатися, але все буде добре.

Тоді він підняв мене та посадив на край ліжка. Він зняв із мене джемпер і сорочку й поклав їх на ліжко. Потім він допоміг мені встати й повів у ванну кімнату. І я не закричав. І не став битися. І я його не вдарив.