Загадковий нічний інцидент із собакою

11

Потім приїхала поліція. Мені подобаються поліцейські. Вони мають спеціальну форму й нашивки з номерами, і я знаю, що вони мають робити. Поліцейських було двоє, жінка і чоловік. В обтислих штанах жінки-поліцейського була невелика дірка на щиколотці лівої ноги, а посередині дірки була червона подряпина. До підошви одного з черевиків чоловіка-поліцейського прилип великий оранжевий листок із якогось дерева.

Жінка-поліцейський обхопила руками місіс Шиєрс і повела її до будинку.

Я відірвав голову від трави.

Чоловік-поліцейський присів біля мене навпочіпки й запитав:

— Юначе, ви не хочете мені пояснити, що тут відбувається?

Я сів і відповів:

— Собака помер.

— Це я вже збагнув, — сказав він.

— Гадаю, хтось убив собаку, — додав я.

— Скільки тобі років? — спитав він.

— 15 років, 3 місяці й 2 дні, — відповів я.

— І що саме ти робив у цьому саду? — поцікавився він.

— Обіймав собаку, — сказав я.

— Чому ти обіймав собаку? — спитав поліцейський.

Це було складне запитання. Мені цього хотілося. Мені подобаються собаки. Мені стало сумно, коли я побачив, що собака помер.

Поліцейські мені також подобаються, і я хотів належним чином відповісти на запитання, але чоловік-поліцейський не дав мені часу, аби правильно сформулювати відповідь.

— Чому ти обіймав собаку? — знову спитав він.

— Мені подобаються собаки, — сказав я.

— Це ти вбив собаку? — спитав він.

— Я не вбивав собаку, — заперечив я.

— Це твої вила? — спитав він.

— Ні, — відповів я.

— Здається, тебе дуже засмутив цей випадок, — сказав він.

Він ставив забагато запитань і ставив їх надто швидко. Вони накопичувалися в моїй голові, наче хлібини на заводі, де працює Дядько Террі. Це завод-пекарня, і він керує різальними машинами. Інколи різалка працює недостатньо швидко, а хліб усе прибуває, і створюється затор. Інколи я думаю, що мій розум — це теж машина, але не обов’язково для нарізання хліба. Мені так легше пояснювати людям, що відбувається в моїй голові.

Поліцейський сказав:

— Я питаю тебе ще раз…

Я знову повалився на моріжок, притиснув чоло до землі й почав видавати звуки, які Батько називає стогоном. Я видаю цей звук, коли в мою голову надходить забагато інформації із зовнішнього світу. Це наче прикласти радіо до вуха, коли тобі погано, і налаштувати його на хвилю між станціями, де є тільки білий шум, і ввімкнути звук на повну, щоб чути лише цей звук і знати, що ти в безпеці, бо не чуєш нічого іншого.

Поліцейський схопив мене за руку й поставив на ноги.

Мені не сподобалося, як він мене торкається.

І тоді я його вдарив.