Звіробій

РОЗДІЛ XI

Загін індіянів, до якого проти своєї волі належала Уа-та-Уа, ще не вийшов на стежку війни, про що яскраво свідчила присутність у ньому жінок. Це була невеличка частина племені, яка подалася на полювання та риболовлю в англійські володіння, де її і застав початок воєнних дій. Проживши таким чином зиму і весну, по суті, за рахунок ворога, ірокези, перед тим як повернутися додому, вирішили завдати йому прощального удару. В маневрі, що завів їх так далеко на ворожу територію, була також добре обдумана індіянська хитрість. Коли з'явився гонець, який оповістив про початок війни між англійцями та французами, і коли стало ясно, що в цю боротьбу буде втягнуто всі племена, підвладні великим ворогуючим державам, щойно згадана ватага ірокезів кочувала на берегах озера Онеїда, яке лежало на п'ятдесят миль ближче до їхнього власного кордону, ніж Мерехтливе Свічадо. Але негайна втеча в Канаду викликала й небезпеку негайного переслідування. Тому вожді визнали за краще податися ще глибше в загрозливий район, сподіваючись вислизнути з нього, йдучи в тилу своїх переслідувачів, замість того щоб переслідувачі наступали їм на п'яти.

Присутність жінок робила необхідною цю воєнну хитрість; слабосиліші члени племені не спромоглися б, звичайно, втекти від переслідування ворога. Коли читач пригадає, як широко простягалися в ті давні часи американські нетрі, він зрозуміє, що навіть ціле плем'я могло місяцями ховатися в цій частині країни. Небезпека наразитися на ворога в лісі була не більша, ніж у відкритому морі під час активних воєнних дій.

Табір був тимчасовий і, по суті, являв собою примітивний бівак, просто, але винахідливо пристосований для людей, що звикли жити в подібних умовах. Єдине багаття, розкладене поміж корінням зеленого дуба, обслуговувало весь загал. Погода була така тепла, що вогнем користувалися тільки для куховарства. Довкола вогнища було розкидано десятка півтора-два низеньких хатинок — очевидно, краще їх назвати куренями, — куди господарі залазили на ніч і де вони могли переждати негоду. Ці невеличкі курені були майстерно сплетені з гілок і зверху покриті корою, знятою з повалених Дерев, ЯКИХ вистачає в кожному незайманому лісі. Про меблі в них, звісно, не варт і говорити. Убоге кухонне начиння стояло біля багаття. Подекуди в курені або коло нього можна було побачити якусь невибагливу одежину. На гілках висіли рушниці, порохівниці та підсумки. З таких же природою дарованих гаків звисало кілька оленячих туш.

Табір розкинувся посеред густого лісу, і поглядом його неможливо було зараз охопити: курені один по одному зненацька виринали перед очима на тлі похмурої картини. Коли не брати до уваги багаття, тут не було ніякого іншого осередку чи відкритого майданчика, де могли б збиратися мешканці цього примітивного поселення: все виглядало темно, скритно й підступно, як самі ірокези. Лише подеколи дітлахи перебігали з одного куреня в інший, створюючи примарну видимість домашнього затишку. Стриманий сміх та притишені жіночі голоси лиш час од часу порушували дрімоту понурого лісу. Чоловіки їли, спали або ладнали зброю. Розмовляли вони мало, та й то завжди осібно або зійшовшись у невеличкі купки подалі від жінок. Природжена пильність та відчуття небезпеки, здавалось, не покидали їх навіть вві сні.

Коли дівчата вступили в табір, Гетті тихенько скрикнула, побачивши батька. Він сидів на землі, спершись спиною об дерево, а Непосида стояв перед ним, ліниво стругаючи прутика. Очевидно, вони користувалися такою ж свободою, як і всі інші мешканці табору, і людині, необізнаній з індіянськими звичаями, могло б здатися, що це гості, а не полонені.

Уа-та-Уа підвела подругу ближче до обох блідолицих, а сама скромно відійшла геть, щоб не гнітити її своєю присутністю. Але Гетті не звикла лащитися чи, взагалі, бурхливо виявляти свої почуття. Вона просто підійшла до батька і стояла мовчки, як німа статуя, що втілює дочірню відданість. Старого, здавалось, анітрохи не здивувала і не стривожила її поява. Він давно вже навчився удавати незворушність, якою так пишаються індіяни, чудово знаючи, що тільки самовладанням можна заслужити їхню повагу. Самі дикуни, несподівано побачивши чужинку в своєму середовищі, також не виявили жодних ознак занепокоєння. Одне слово, прибуття Гетті за таких надзвичайних обставин справило тут не більший ефект, ніж наближення звичайного подорожнього до порога сільської корчми в цивілізованій країні. Але все-таки декілька воїнів зійшлися докупи, і з того, як вони, розмовляючи, позирали на Гетті, було видно, що говорили саме про неї. Ця показна байдужість взагалі характерна для північноамериканських індіянів (до речі, і для їхніх білих наступників також), хоча в даному разі багато що слід приписати тому особливому становищу, в якому опинився загін. Ірокези добре знали всі наявні сили «ковчега», не знали тільки про Чингачгука. До того ж вони були певні, що поблизу нема ніякого іншого племені чи загону військ, а пильні очі їхніх розвідників день і ніч стежили за найменшим пересуванням тих, кого тепер без перебільшення можна було назвати обложеними.

В глибині душі Гаттер був зворушений вчинком Гетті, хоча й зустрів її з удаваною байдужістю. Старий пригадав смиренне благання, з яким дочка зверталася до нього, коли він залишав «ковчег», і ось тепер невдача надала тому благанню ваги та значення, про які він легко міг забути в разі успіху. Гаттер знав непохитну відданість йому цієї наївної дитини і розумів, чого вона прийшла, розумів, що її привело сюди безкорисливе самозречення.

— Недобре, Гетті,— сказав він докірливо, маючи на увазі ту небезпеку, на яку дівчина передусім наражала себе. — Ці ірокези дуже люті, вони ніколи не прощають образи і не пам'ятають добра.

— Скажи мені, тату, — перебила Гетті, нишком озираючись, наче боялася, що її підслухають, — чи дозволив вам бог здійснити той жорстокий задум, ради, якого ви сюди прийшли? Я повинна це знати, щоб вільно говорити з індіянами.

— Тобі не слід було приходити сюди, Гетті. Ці тварюки не зрозуміють твоїх намірів і твоєї душі.

— Але все-таки чим закінчився ваш похід? Схоже на те, що ні тобі, ні Непосиді не пощастило добути скальпи.

— Щодо цього ти можеш бути цілком спокійна, дитино. Я схопив оте дівчисько, яке прийшло з тобою, але на її верещання збіглася ціла зграя диких кішок, і змагання з ними виявилось не під силу християнинові.

Якщо це втішить тебе, то ми зовсім чисті: руки наші не дотяглися до скальпів, як, безумовно, не дотягнуться тепер і до премій.

— Дякую тобі за це, тату! Тепер я сміливо говоритиму з ірокезьким вождем—сумління моє буде спокійне. Сподіваюсь, що Непосида також не встиг заподіяти лиха індіянам.

— Цього разу, Гетті,— відгукнувся молодий велет, — ви наче у воду дивилися. Непосида піймав облизня, і цим сказано все. Багато шквалів бачив я на суші й на воді, але жоден з них не міг би зрівнятися з тим, що налетів на нас позаминулої ночі в подобі червонопиких горлодерів. Та що нам приховувати, Гетті! Розум ваш не здатен дивитися глибоко в корінь, але й він може дещо збагнути. Ну от, прошу вас, подумайте над нашим становищем. Ми з вашим батьком, старим Томом, причовгали сюди, щоб узяти законну здобич, про яку написано в губернаторській відозві. Отже, нічого поганого ми не замишляли. Але тут на нас налетіли тварюки, більше схожі на зграю голодних вовків, ніж на звичайних смертних, бодай навіть дикунів, і скрутили нас, мов баранів; і сталося все набагато швидше, ніж я можу розповісти цю історію.

— Але ж ви тепер вільні, Непосидо, — мовила у відповідь Гетті, позираючи на молодого велета. — Вам не позв'язувано ні руки, ні ноги.

— То правда, Гетті, руки й ноги в мене начебто вільні, але що з того, коли я не вільний двигати ними так, як би мені хотілось.

Оці дерева і ті мають уші, ба навіть язики. Якщо старий Том або я зачепимо бодай одну галузку за межами нашої в'язниці, нас злапають, не давши схаменутись. Не встигнемо ми чкурнути в кущі, як з півдесятка рушничних куль полетять наздогін з запрошенням не дуже поспішати. В усій Колонії нема такої надійної буцегарні. Я мав щастя познайомитися з парочкою-другою в'язниць і тому з досвіду знаю, з якого матеріалу їх зроблено та яка публіка їх стереже.

Щоб-з цих хвастовитих, нескромних заяв у читача не склалося перебільшеного уявлення про порочність Непосиди, мабуть, треба сказати, що злочини його обмежувалися бійками та скандалами, за які він кілька разів потрапляв до в'язниці, звідки майже завжди тікав, демонструючи неміцність в'язничних стін і роблячи собі двері в місцях, не передбачених архітектором. Але Гетті нічого не знала про в'язниці і погано розбиралася в злочинах, окрім того, що їй підказувало безхитре й майже інстинктивне відчуття різниці між добром та злом. Тому грубий Непосидин дотеп не дійшов до неї. Зрозумівши тільки загальний зміст його слів, вона відповіла:

— Так значно краще, Непосидо. Значно краще, коли тато й ви сидітимете тихо та смирно, поки я не поговорю з головним ірокезом. І тоді всі ми будемо раді й щасливі. Я не хочу, щоб ви йшли за мною. Ні, дозвольте мені діяти самій. А як тільки я все владнаю і вам дозволять повернутися в замок, я прийду і скажу вам про це.

Гетті говорила з такою простодушною серйозністю, так була впевнена в успіхові, а обличчя їй світилося такою чистотою та вірою, що в полонених мимоволі зажевріла надія на щасливе завершення її посередництва. Отож, коли вона сказала, що залишає їх, вони не стали перечити, хоч бачили, що дівчина пішла до групи вождів, які радилися осторонь, мабуть, обговорюючи причини її раптової появи.

Коли Уа-та-Уа залишила свою нову подругу, вона повагом, ніби ненавмисне наблизилась до кількох старших воїнів, серед яких був один, що виявляв найбільшу прихильність до полонянки і навіть пропонував прийняти її у свій вігвам як рідну дочку, якщо вона погодиться стати гуронкою. Попрямувавши в цей бік, хитра дівчина розраховувала, що її зупинять і почнуть розпитувати. Вона була надто добре вихована, згідно уявлень свого народу, щоб самовільно висловлювати свою думку перед чоловіками, та ще й воїнами, але природжений такт і кмітливість допомогли їй, не ображаючи чоловічої гордості, привернути увагу тих, кого жіночий обов'язок велів тільки слухатись та поважати. Її удавана байдужість збудила гостру цікавість; і тільки-но Гетті підійшла до батька, як делаварська дівчина вже опинилася в колі воїнів, куди її покликали майже невловимим, але виразистим жестом. Тут її почали розпитувати, де вона здибалася з блідолицьою та навіщо привела її в табір. Уа-та-Уа саме цього й бажала. Вона пояснила, як виявила хворість Гетті, навмисне перебільшуючи недоумкуватість білої дівчини, а далі коротко переказала, ради чого вона прийшла до табору своїх ворогів. Розповідь була сприйнята саме так, як і сподівалася делаварка. Тепер вона знала, що Гетті нічого не загрожує: душевний стан гості гарантує їй недоторканість і шану всіх індіянів. Домігшись свого, Уа-та-Уа одійшла вбік і з сестринською турботливістю заходилась готувати сніданок, щоб почастувати свою нову подругу, коли та звільниться. Але й пораючись, спритна дівчина ні на мить не переставала стежити, підмічаючи кожну зміну на обличчях вождів, кожен жест Гетті і до найменших дрібниць усе те, що могло б зачіпати її власні інтереси чи інтереси блідолицьої приятельки.

Коли Гетті наблизилась до вождів, вони розступилися перед нею з невимушеною ввічливістю, яка зробила б честь навіть добре вихованим білим чоловікам. Поруч лежало сухе дерево, і старший серед воїнів спокійним жестом запросив дівчину сісти на нього, а сам по-батьківськи лагідно примостився біля неї. Решта воїнів у величавих позах поставали довкола, і дівчина, досить спостережлива, щоб помітити, чого від неї чекають, почала було викладати мету свого приходу.

Та не встигла вона заговорити, як старий вождь ласкавим рухом руки перепинив її, сказав кілька слів одному з молодших воїнів і сам терпляче мовчки чекав, поки той привів Уа-та-Уа. Цю затримку викликало те, що вождь не міг обійтися без тлумача: лише кілька гуронів розуміли по-англійському, та й то ледь-ледь.

Уа-та-Уа зраділа, що буде присутня при розмові; особливо її тішила роль тлумача. Вона знала, якою небезпекою загрожуватиме їй спроба обманути котрусь із сторін у цих переговорах, а проте поклала собі в думці вжити всіх заходів і скористатися з усіх можливих хитрощів, які могло їй підказати індіянське виховання, аби лиш приховати присутність свого жениха на озері та мету, ради якої він сюди прийшов. Коли вона наблизилась, похмурий старий воїн приязно подивився на неї, бо він з затаєною гордістю плекав надію прищепити невдовзі цей чудовий паросток до стовбура свого власного племені. Удочеріння так само часто практикується і так же беззастережно визнається серед американських племен, як і серед тих націй, що живуть під захистом цивілізованих законів.

Як тільки делаварка сіла поруч Гетті, старий вождь зажадав, щоб вона запитала «вродливу юну блідолицю», що її привело до ірокезів і чим вони можуть їй прислужитися.

— Скажи їм, Тихше, хто я така, скажи, що я менша дочка Томаса Гаттера. Томас Гаттер — старіший з полонених. Йому належить замок та ковчег, і він має найбільше право вважати себе господарем оцих горбів й оцього озера, бо вже давно тут оселився, давно тут полює і ловить рибу. Вони збагнуть, кого ти величаєш Томасом Гаттером, якщо ти їм це розтлумачиш. А потім скажи, що я прийшла сюди умовити їх не робити лихого батькові й Непосиді, а відпустити їх з миром і поводитися з ними як з братами, а не як з ворогами. Тепер усе це поясни їм гарненько і не бійся ні за себе, ні за мене. Бог захистить нас.

Уа-та-Уа виконала її бажання, постаравшись якнайточніше відтворити слова своєї подруги ірокезьким наріччям, що ним володіла майже так само досконало, як і своїм рідним. Вожді вислухали цю промову з величавою серйозністю, і двоє з них, що трохи знали по-англійському, непомітними, але багатозначними поглядами висловили своє схвалення перекладачці.

— А тепер, Тихше, — повела Гетті, як тільки їй дали зрозуміти, що вона може говорити далі,— а тепер, Тихше, я хочу, щоб ти слово в слово переказала червоношкірим те, що я збираюся сказати. Спочатку скажи їм, що батько й Непосида прийшли сюди з наміром добути якнайбільше скальпів. Злий губернатор обіцяв гроші за скальпи, байдуже, чи будуть то скальпи воїнів чи жінок, чоловіків чи дітей. І любов до грошей була така сильна в їхніх серцях, що вони піддалися спокусі. Скажи їм це, люба Тихше, скажи так, як чула від мене, слово в слово.

Уа-та-Уа завагалася, чи слід дослівно перекладати цю заяву, але, помітивши, що воїни, які знали по-англійському, непогано-таки зрозуміли, про що говорила Гетті, змушена була скоритись. Всупереч тому, чого могла б сподіватися цивілізована людина, щире зізнання в замірах полонених не викликало обурення і взагалі не змінило настрою слухачів. Певно, вони вбачали в цьому вияв доблесті і не хотіли засуджувати інших за те, що без вагання вчинили б самі.

— А тепер, Тихше, — вела Гетті далі, упевнившись, що вожді зрозуміли її слова, — ти повинна сказати їм дещо важливіше. Вони знають, що батько й Непосида не домоглися свого, отже не можна й сердитись на них за той лихий вчинок. А бодай вони навіть убили б дітей та жінок, це все одно нічого не змінило б, і те, що я хочу сказати, зоставалося б у силі. Тільки спершу запитай, Тихше, чи знають вони, що є бог, який панує над усією землею, владика і вождь усіх людей, і червоних, і білих, і всяких інших?

Делаварку, видимо, трохи здивувало це запитання, однак вона постаралась перекласти його якнайточніше і дістала ствердну відповідь, висловлену з надзвичайною серйозністю.

— Це добре, — вела далі Гетті,— тепер мені легше буде виконати свій обов'язок. Великий Дух, як ви звете нашого бога, повелів написати книгу, що ми її називаємо біблією. В цій книзі — його свята воля, його заповіді й правила, якими повинні керуватися всі люди не тільки у своїх вчинках, а навіть у помислах та бажаннях. Ось вона, ця свята книга. Скажи вождям, що я зараз прочитаю їм дещо, закарбоване на її священних сторінках.

Закінчивши цей виступ, Гетті почала витягати з коленкорового чохла невеличку англійську біблію з такою побожністю, з якою католик витягав би на світ божий скалочку мощей. І поки Вона неквапливо робила це, суворі воїни, не відриваючи очей, стежили за кожним її рухом. Коли вони побачили маленький томик, у декого з них вихопився тихий вигук подиву. Але Гетті переможно простягла їм біблію, ніби сподівалася, що вже сам її вигляд сотворить чудо. Потім, нітрохи не здивувавшись і не образившись на байдужість більшості індіянів» вона нетерпляче обернулася до делаварки.

— Ось ця свята книга, Тихше, — сказала вона. — Оці слова й рядки, оці стихи та глави — все це від самого бога!

— А чому Великий Дух не дав цієї книги індіянам? — спитала Уа-та-Уа з наївною одвертістю.

— Чому? — відповіла Гетті, трохи збита з пантелику цим несподіваним запитанням. — Як то чому? Адже ти знаєш, що індіяни не вміють читати.

Делаварку, можливо, й не задовольнило таке пояснення, але вона не стала наполягати на своєму. Схиливши голову набік, вона терпляче сиділа, чекаючи подальших доказів блідолицьої ентузіастки.

— Ти можеш сказати вождям, що в цій книзі людям велено прощати ворогів, поводитися з ними як з братами, ніколи не кривдити ближніх, надто заради помсти або через злість. Як ти гадаєш, чи зможеш ти перекласти це так, щоб вони зрозуміли?

— Перекласти можу, але зрозуміти їм буде важко.

Уа-та-Уа старанно переклала сказане Гетті настороженим індіянам, і вони вислухали її слова з таким же подивом, з яким сучасний американець сприйняв би твердження, ніби великий владар людських діянь — громадська думка — може помилятися. Втім, два чи три індіянини, які вже зустрічалися з місіонерами, щось пояснили своїм товаришам, і все коло знову приготувалося уважно слухати блідолицю. Перш ніж повести далі, Гетті спитала делаварку, чи зрозумілі вождям її слова, але, діставши ухильну відповідь, мусила тим вдовольнитися..

— Тепер я прочитаю воїнам кілька стихів, які їм треба знати, — продовжувала дівчина дедалі врочистіше та поважніше. — І нехай вони пам'ятають, що це власні слова Великого Духа. По-перше, він заповідав кожному з нас: «Люби ближнього, як самого себе». Переклади їм це, люба Тихше.

—Індіянин не має білого за свого ближнього, — відповіла делаварська дівчина з більшою рішучістю, ніж говорила досі,— для ірокеза ближній — ірокез, для могіканина — могіканин, для блідолицього — блідолиций. Не варто казати про це вождеві.

— Ти забуваєш, Тихше, що це власні слова Великого Духа, і вожді повинні слухатись їх так само, як усі інші люди. Ось ще одна заповідь: «Якщо хто вдарить тебе по правій щоці, підстав йому ліву».

— Що це значить? — квапливо перепитала Уа-та-Уа.

Гетті пояснила, що ця заповідь велить не гніватися за кривду, а навпаки, вимагає покори й готовності знести нові насильства з боку кривдника.

— А ось послухай ще, Тихше, — додала вона: — «Любіть ворогів ваших, благословляйте клянущих вас, творіть добро ненависникам вашим, молітеся за тих, хто зневажає і переслідує вас».

На Гетті найшло велике натхнення: очі їй гарячково блищали, щоки пашіли, а голос, звичайно такий тихий і лагідний, зазвучав сильніше й виразніше. Мати ще з дитинства привчила її до біблії, і тепер дівчина з дивовижною швидкістю гортала сторінки, знаходячи й зачитуючи ті місця, що вчать християнського милосердя та християнського всепрощенства. Делаварка, навіть коли б дуже хотіла, не змогла б перекласти й половини того, що Гетті лепетала в своєму благочестивому запалі. З подиву їй наче відібрало мову, так само як і вождям, і юна, наївна ентузіастка геть знесиліла від напруги та хвилювання, перш ніж тлумачка встигла промовити хоча б слово. Потім делаварка коротко переклала основний зміст сказаного та прочитаного, звісно, обмежившись тим, що найглибше вразило її власну уяву.

Навряд чи треба пояснювати читачеві, яке враження могли справити всі ці нечувані заповіти на індіянських воїнів, чиїм релігійним принципом було ніколи не забувати добра й ніколи не пррщати кривди. На щастя, знаючи з слів Уа-та-Уа про слабоумість Гетті, гурони чекали від неї якогось дивацтва, і все, що в її промові здалося їм суперечливим та безглуздим, вони пояснили тим, що дівчину наділено зовсім іншим розумом, ніж переважну більшість людей. Однак серед присутніх знайшлося кілька старих воїнів, які вже чули щось подібне від місіонерів, і вони зголосилися обговорити на дозвіллі це цікаве для них питання.

— То оце вона й є, Добра книга блідолицих? — спитав один з цих вождів, узявши томик з безвольної руки Гетті; поки він гортав сторінки, дівчина стурбовано дивилася йому в обличчя, ніби сподіваючись засвідчити на ньому божественне просвітління. — Це закон, за яким живуть мої білі брати?

Уа-та-Уа, до якої адресувалося це запитання, хоч здавалося, ніби вождь звертається до всіх присутніх, ствердно хитнула головою і додала, що канадські французи, так само як і інгізи в Британських провінціях, дуже шанують цю книгу.

— Скажи моїй юній сестрі,— мовив гурон, обернувшись до Уа-та-Уа, — що зараз я розкрию рота і скажу кілька слів.

— Нехай ірокезький вождь говорить — моя блідолиця подруга слухає,— відповіла делаварка.

— Я рада це чути! — вигукнула Гетті.— Бог пом'якшив його серце, і тепер він одпустить тата й Непосиду!

— Отже, це закон блідолицих, — висловив вождь. — Цей закон наказує людині робити добро всім, хто її кривдить. І коли брат просить рушницю, закон велить віддати також і порохівницю. Чи такий закон блідолицих?

— Ні, зовсім не такий, — відповіла Гетті серйозно, коли їй переклали ці слова. — В усій книзі нема жодного слова про рушниці. Порох та кулі невгодні Великому Духові.

— Он як?! А чого ж блідолиці користуються ними? Якщо їм велено давати дві речі, коли в них просять одну, чому ж вони беруть удвоє з бідного індіянина, який не просить нічого? Вони приходять зі сходу з своєю книжкою в руках і вчать червоношкірого читати її. Але чому вони самі забувають про те, що каже ця книга? Коли індіянин віддає їм усе, що має, їм і того мало. Тепер вони обіцяють золото за скальпи наших жінок та дітей, хоч узивають нас звірами за те, що ми знімаємо скальпи з воїнів, загиблих на війні. Моє ім'я — Розчахнутий Дуб.

Коли ці страшні запитання, ретельно перекладені делаваркою, дійшли до свідомості Гетті, вона вкрай розгубилася. Набагато кмітливіші голови, ніж у цієї бідолашної дівчини, і ті не раз безпорадно схилялися перед такими вагомими доказами. Отож не дивно, що при всій своїй щирості та серйозності Гетті не знала, як відповісти.

— Ну що я йому скажу, Тихше? — пробелькотіла вона благально. — Я знаю — все, що я прочитала з цієї книги, правда, а проте цьому неможливо повірити, коли знаєш вчинки людей, яким було дано книгу.

— Такий уже розум у блідолицих, — з іронією відповіла Уа-та-Уа. — Що добре для одних, те погане для інших.

— Ні-ні, Тихше, не може бути двох правд на світі, хоч це здається й дивним. Я певна, що прочитала точнісінько так, як там написано, і хіба є така зла людина, яка перекрутила б у книзі боже слово! Цього ніколи не буває.

— Простій індіянській дівчині здається, що в блідолицих усяко буває,— холодно відповіла Уа-та-Уа. — Один раз вони кажуть біле, потім на те саме — чорне. Чому ж ніколи не буває?

Дедалі глибше збентеження понімало Гетті. Нарешті, злякавшись, що вона негодна довести своєї правоти і що через якусь її грубу помилку батько та Непосида можуть накласти головою, дівчина гірко заплакала. Тієї ж миті іронію та холодну байдужість делаварки наче рукою зняло, і вона знову стала ніжною, турботливою подругою. Міцно обійнявши засмучену дівчину, Уа-та-Уа почала втішати її.

— Годі плакати, не плач, — сказала вона, втираючи сльози з обличчя Гетті, наче малій дитині, і по-сестринськи пригортаючи її до своїх гарячих грудей. — Чого тобі хвилюватися? Не ти писала цю книгу, якщо вона й неправдива, і не твоя вина, що блідолиці злі. Є злі червоношкірі, є злі білі. Не в кольорі все добро, не в кольорі все зло. Вожді це добре знають.

Скоро Гетті заспокоїлась, і думки її знов повернулися до того, ради чого вона сюди прийшла. Побачивши, що хмуролиці вожді досі стоять круг неї, сповнені глибокої уваги, дівчина ще раз спробувала переконати їх.

— Послухай, Тихше, — мовила вона, стримуючи схлипування і намагаючись говорити виразно, — скажи вождям, що нам байдуже до того, як чинять злі люди. Правда — це правда, слова Великого Духа — це слова Великого Духа, і нікому не дозволено чинити зло тільки тому, що до нього хтось зробив це раніше. «Плати добром за зло», — каже книга, і це закон для червоної людини так само, як і для білої людини.

— Ні в делаварів, ні в ірокезів ніхто не чув про такий закон, — відповіла Уа-та-Уа, втішаючи її.— Недобре говорити про нього вождям. Скажи їм щось таке, чому вони повірять.

Однак делаварка намірилася вже перекладати, коли дотик пальця найстаршого вождя до її плеча примусив її озирнутись. Тут вона помітила, що один з воїнів, який недавно вийшов з кола, повертається у супроводі Гаттера та Непосиди. Зрозумівши, що їм також учинять допит, вона замовкла з покірною слухняністю індіянської жінки. Через кілька секунд полонені уже стояли віч-на-віч з вождями племені.

— Дочко, — звернувся старий вождь до юної делаварки, — спитай Сивої Бороди, чого він прийшов у наш табір.

Уа-та-Уа переклала запитання хоч і не зовсім чистою англійською мовою, але цілком зрозуміло. Гаттер мав надто сувору і вперту вдачу, щоб ухилятися од відповідальності за свої вчинки, а крім того, він надто добре знав погляди дикунів і не міг не розуміти, що нічого в них не досягне брехнею чи легкодухим страхом перед їхнім гнівом. Отож, не вагаючись, він одверто сказав, ради чого висадився на берег, пославшись у виправданнях тільки на те, що власті обіцяли високі премії за скальпи. Це щире зізнання ірокези зустріли з явним задоволенням, причиною якого, однак, була не стільки моральна перевага, що переходила тепер на їхній бік, скільки доказ, що їм пощастило захопити в полон людину, здатну викликати в них зацікавлення й гідну стати жертвою їхньої мстивості. Непосида, допитаний у свою чергу, також в усьому покаявся, хоч за інших обставин вдався б до хитрування швидше, ніж його суворіший і непохитніший напарник. Але йому стало розуму збагнути, що всілякі викручування були б зараз марні, і тому він розіграв одвертість, яка в Гаттера була рисою вдачі: старий завжди виявляв безжалісну жорстокість і не боявся за це відплати.

Вислухавши відповіді на свої запитання, вожді мовчки пішли геть, вважаючи для себе справу вирішеною; повчання блідолицьої дівчини не зворушили тих, кого змалку й аж до зрілого віку виховували в дусі насильства.

Гетті й Уа-та-Уа залишились тепер самі з Гаттером та Непосидою. Здавалось, що ніхто їх навіть не охороняв, хоч насправді всі четверо перебували під пильним і безнастанним наглядом. Індіяни загодя подбали про те, щоб чоловіки не змогли заволодіти жодною рушницею, які безладно лежали й висіли неподалік. На цьому нібито вся їхня видима пильність кінчалась. Але обидва бранці, добре знаючи індіянські звичаї, розуміли, яка то велика різниця між видимістю й дійсністю, і не обманювали себе. Весь час думаючи про втечу, вони не забували, що без найретельнішої підготовки здійснити її годі було й сподіватися. І Гаттер, і Непосида пробули в таборі досить довго й устигли постерегти, що Уа-та-Уа теж свого роду полонянка. Тому Гаттер говорив при ній одвертіше, ніж при інших індіянах, а Непосида й собі тягся за ним.

— Я не картаю тебе, Гетті, що ти прийшла сюди, намір у тебе був добрий, хоч і не дуже розумний, — почав батько, сівши коло дочки й узявши її за руку, — єдиний жест, яким він виявляв свою любов до нещасної дитини. — Але проповіддю та біблією не звернеш індіянина з його стежки. Чи доручав тобі Звіробій нам щось переказати? Є в нього якийсь план, щоб нас звільнити?

— Еге, в цьому вся суть! — втрутився Непосида. — Якщо ти, дівчинко, поможеш нам одійти на півмилі, хоча б на чверть милі від табору, я все інше беру на себе. Може, старому треба трохи більше, але людині мого зросту й мого віку цього цілком досить.

Гетті жалісливо поглядала то на одного, то на другого, але не могла відповісти на запитання легковажного Непосиди.

— Тату, — сказала вона нарешті,— ні Звіробій, ні Джудіт не знали, куди я зібралась, поки я не втекла з ковчега. Вони бояться, що ірокези зроблять пліт і попливуть до замку, а тому більше думають про самозахист, ніж про те, як допомогти вам.

— Ні-ні-ні! — поквапливо, але півголосом сказала Уа-та-Уа, низько нахиливши голову, щоб ті індіяни, що нишком стежили за нею, не помітили, як ворушаться її вуста. — Ні-ні-ні, Звіробій не такий! Він не думає тільки про власний захист, коли його друг у небезпеці. Хоче допомогти другові, хоче усіх забрати в дім.

— Це звучить непогано, старий Томе, — сміючись та підморгуючи, сказав Непосида, намагаючись теж говорити півголосом. — Дай мені в друзі кмітливу скво, і я впораюсь з самим дияволом, не те що з ірокезами.

— Не балакай голосно, — застерегла Уа-та-Уа. — Деякі ірокези знають мову інгізів і майже всі її розуміють.

— Отже ти нам друг, молодичко? — озвався Гаттер, виявляючи раптову цікавість. — Якщо так, можеш розраховувати на щедру винагороду. І нема нічого легшого, як припровадити тебе назад до рідного племені, коли нам тільки пощастить з тобою добутися до замку. Поверни нам ковчег та човники, і ми запануємо на озері на злість усім дикунам Канади. З замку нас можна вибити тільки гарматами.

— А якщо ви знову кинетесь на берег по скальпи? — відповіла Уа-та-Уа з холодною іронією, певно, притаманною їй у значно більшій мірі, ніж іншим представницям її статі.

— Гай-гай, то була помилка. Але мало глузду в жалях і ще менше його в глузуванні.

— Тату, — сказала Гетті,— Джудіт хоче відімкнути скриню. Вона гадає, що знайде там речі, за які можна вас викупити.

Темна тінь промайнула на Гаттеровому обличчі, і він пробурмотів кілька слів, що свідчили про його невдоволення.

— А чого не відмикати скриню? — докинула Уа-та-Уа. — Життя миліше за стару скриню, скальп теж миліший за стару скриню. Якщо не дозволиш дочці відімкнути її, Уа-та-Уа не допоможе тобі втекти.

— Ви самі не знаєте, чого просите, нерозумні дівчиська, а коли не знаєте, краще мовчіть — не вашого то розуму діло… Не дуже мені подобається оця байдужість дикунів, Непосидо. Очевидно, вони затівають щось серйозне. Якщо ми думаємо діяти, треба діяти швидше. Як ти гадаєш, можна довіритись оцій молодій жінці?

— Послухайте, — сказала Уа-та-Уа швидко і з серйозністю, яка свідчила про її щирість. — Уа-та-Уа не ірокезка, вона делаварка, у неї делаварське серце, делаварські почуття. Вона теж у полоні. Один бранець допомагав іншому бранцеві. Зараз не можна більше балакати. Дочка залишається з батьком. Уа-та-Уа піде шукати друга, потім скаже, що треба робити.

Все це було сказано притишеним голосом, але виразно і переконливо.

По тому дівчина встала і спокійно пішла до свого куреня, ніби втративши всяку цікавість до подальшої долі блідолицих.