Звіробій

РОЗДІЛ XXVII

Той, хто вмів розпізнавати знаки небесні, зауважив би, що, коли Звіробій вийшов на берег, де отаборилися гурони, майже якраз проти «замку», за дві чи три хвилини сонце мало сягнути зеніту. Берег був подібний до того, який ми вже змалювали, — хіба що тільки він був рівніший і не так густо порослий лісом. Завдяки цим двом обставинам він був краще пристосований для Звіробоєвого задуму, бо трохи скидався на лісовий моріжок. Вигідне місце і джерело приваблювало дикунів та мисливців; там, де вони розкладали вогнища, буяла трава, — для незайманої пущі видовище вельми рідкісне. До того ж край води не було чагарів, і, пристаючи до берега, прибулець міг враз озирнути всю околицю й пересвідчитися, що йому не загрожує ніяка небезпека.

Коли індіянський воїн пообіцяв вернутися в зазначений час і зустріти смерть, він уважає справою честі дотримати слова. Проте, на його думку, поспішність не личить мужчині, й негоже з'являтися заздалегідь. Добре, коли ти не зловживеш великодушністю ворога, але ще краще — прийди якраз вчасно, хвилина до хвилини. Ці драматичні ефекти властиві поважним звичаям аборигенів Америки і, без жодного сумніву, так само, як подібні прояви у цивілізованіших народів, породжені людською природою. Всі ми цінуємо доблесть, та коли вона сполучається з лицарською самопожертвою й суворим дотриманням правил честі, ми захоплюємося нею вдвічі дужче. Щодо Звіробоя, то хоч він і пишався своєю білою кров'ю й нерідко відступав од індіянських звичаїв, але частіше поводився так само, як індіяни, мимоволі запозичивши їхні настанови, бо в питаннях моралі вони були єдині його судді. В даному випадку йому не хотілось виказувати гарячкової квапливості й вертатися загодя, бо тим самим він визнав би, що випросив більше часу, аніж йому було потрібно; з іншого боку, аби йому спала така думка, він би трохи поспішив, щоб уникнути драматичної появи в останню хвилину своєї відпустки. Проте неждано йому не пощастило здійснити цього наміру, тож коли юнак зійшов на берег і твердою ступою попрямував до гурту вождів, як! поважно сиділи на стовбурі поваленого дерева, найстарший серед них подивився в прогалину і вказав своїм товаришам на той дивоглядний факт, що сонце саме сягнуло зеніту. З усіх уст вихопився одностайний, але тихий вигук подиву й захоплення, і суворі воїни перезирнулися: одні заздрісно й розчаровано, інші — дивуючись, що жертва їхня вернулася з такою пунктуальною точністю, а деякі — пойняті шляхетнішим і великодушнішим почуттям.

Американський індіянин найвище цінує моральну перемогу над ворогом: стогони й благання жертви під тортурами для нього кращий здобуток, аніж її скальп, і сам здобуток важить більш, аніж життя ворога. Забити ворога й не принести доказів перемоги вважалося справою не вельми почесною: навіть ці грубі й жорстокі мешканці лісів, подібно до своїх освіченіших братів з королівського двору чи військового табору, встановивши для себе уявні й довільні поняття честі, підміняють ними висновки правоти й рішення розуму.

Думки гуронів щодо того, чи повернеться їхній полонений, були розділилися. Більшість їх, проте, мала за неможливе, що він прийде своєю доброю волею, аби віддатися лютим індіянським тортурам. Але дехто з найстаріших гадав: людина, яка виказала такий незвичайний спокій, таку хоробрість і чесність, здатна на більше. Індіяни відпустили його не тому, що сподівалися, буцімто він виконає свою обіцянку, а бажаючи знеславити делаварів, котрі виховали в своєму середовищі боягуза. Вони б радше воліли, щоб їхній бранець був Чингачгук і щоб саме він зрадив своє слово; але блідолиций приймак ненависного племені правив за непогану заміну. Збираючись якомога гучніше відсвяткувати перемогу, коли в призначений час мисливець не з'явиться, гурони скликали всіх своїх воїнів і розвідників, і все плем'я — чоловіки, жінки та діти — зійшлося до табору, аби бути свідком того видовища. «Замок» височів поблизу, вдень спостерігати за ним було легко, гурони гадали, що в ньому ховаються тільки Непосида, делавар і дві дівчини, отож, вважали вони, ніхто не втече звідтіля непомітно. Плем'я зробило великий пліт і поставило на ньому бруствер з колод, збираючись, скоро вирішиться доля Звіробоя, напасти на «ковчег» або на «замок», — в залежності від обставин. Старшини дійшли висновку, що занадто ризиковано зволікати відступ до Канади, — треба вшитися звідси цього ж таки вечора. Одне слово, вони хотіли якомога швидше довершити свою справу, побоюючись можливих ускладнень, і негайно податися до далекого озера Онтаріо.

Перед Звіробоєм відкрилася велична картина. Старші воїни сиділи на стовбурі дерева, поважно його чекаючи. Праворуч стояли озброєні молодики, а ліворуч жінки та діти. Посередині був широченький майданчик, запнутий угорі зеленими вітами, але чистий: індіяни дбайливо повирубували чагарі й позбирали хмиз та всіляке сміття. Очевидячки, тут уже не раз ставали табором, бо скрізь виднілися сліди багаття. Навіть опівдні під лісовим склепінням стояла похмура тінь, поцяткована сонячними променями, що, пробиваючись крізь густе листя, правили за своєрідну ілюмінацію. Можливо, саме під впливом такого видовища людина створила готичний стиль і побудувала похмурі собори; в кожному разі цей храм природи визначався такою самою майстерною грою світла й тіні, як і славетні творіння людського генія.

Як то часто буває серед тубільних кочових племен, двоє вождів майже порівну розподілили владу над цими дітьми лісу. Правда, ще кілька чоловік вважали себе правоздатними старшинувати, але ті двоє користалися таким переважним впливом, що коли вони були в згоді, всі слухали їх беззаперечно, а коли їхні думки розходилися, плем'я вагалося, наче людина, що втратила керівний принцип своїх дій. Як то було в індіянів узвичаєно — мабуть, у відповідності з природою, — один вождь завдячував свій вплив розумові, а інший — фізичним якостям. Один з них, старший, прославився красномовністю в дебатах, мудрістю на раді й обережністю в діях, а його суперник, коли не супротивник, був сміливець, що визначився на війні й був відомий своєю лютістю; але в розумовому відношенні він вирізнявся хіба що хитрістю та кмітливістю на стежці війни. Перший був уже знайомий читачеві —Розчахнутий Дуб, другого мовою Канади звали Le Panthere, або ж Пантера— мовою англійських колоній. За індіянськими звичаями, воїнове ім'я має відбивати його якості, і справді, лютість, хитрість та зрадливість були найвластивіші риси його вдачі. Пантерою прозвали його французи, і він високо цінував те прізвисько, покладаючи, що блідолиці союзники на таких речах знаються.

Скоро читач наш довідається, чи він і справді заслужив його.

Розчахнутий Дуб і Пантера сиділи поруч, чекаючи полоненого, коли Звіробій ступив мокасином на берег. Жоден з них ані ворухнувся, ані слова не мовив, поки юнак спинився посеред майданчика й сповістив, що він вернувся. Сказав він це твердо, хоч і з властивою його вдачі простотою.

— Ось і я, мінги, — заговорив він делаварською мовою, яку розуміли більшість присутніх. — Ось я, а ось сонце. Воно так само дотримується законів природи, як я свого слова. Я ваш бранець, робіть зі мною що завгодно. Мої справи з людьми та землею довершено. Тепер мені лишається тільки зустріти свій смертний час, як личить білій людині.

Навіть жінки і ті схвально загомоніли, й на хвилину майже весь гурт обняло завзяте бажання прийняти до свого племені людину, що виказала таку силу духу. Та дехто цьому противився, особливо Пантера і його сестра Сумаха — так прозвали її за те, що вона наплодила силу дітей, — вдова Рисі, котрий, як то стало відомо, загинув од руки полоненого. Перший був раб своєї лютої вдачі, а ненаситлива мстивість заглушила у другої лагідніші почуття. Розчахнутий Дуб — той був інакший. Цей вождь підвівся, простягнув руку і привітав полоненого з такою невимушеністю й гідністю, що йому позаздрив би навіть принц. І мудрістю, й красномовністю він не знав собі рівних у тім гурті, тож йому випав обов'язок відповісти блідолицьому.

— Блідолиций, ти людина чесна, — сказав гуронський промовець. — Мій народ радіє з того, що він полонив мужчину, а не злодійкувату лисицю. Тепер ми тебе знаємо й трактуватимемо як сміливця. Ти вбив одного нашого воїна і допоміг убити інших, але ж натомість ти готовий віддати своє власне життя. Дехто з моїх молодих воїнів вважає, ніби кров блідолицього занадто рідка і не схоче точитися під гуронським ножем. Ти покажеш їм, що це не так: серце твоє таке ж витривале, як і тіло. Приємно полонити такого бранця; коли мої воїни скажуть, що смерть Рисі не слід забувати, бо він не може мандрувати до країни духів сам і треба послати навздогін його ворога, — вони пам'ятатимуть, що Рись загинув од руки сміливця, і пошлють тебе за ним з такими знаками нашої приязні, що він не посоромиться твого товариства. Своє слово я мовив. Ти зрозумів мене.

— То все правда, мінгу, все правда, як у святому письмі, — відмовив простодушний мисливець. — Ти сказав, і я зрозумів не тільки твоє слово, а й твою думку. Воїн ваш, Рись, був справжній сміливець, гідний вашої дружби й пошани, але я вважаю себе гідним його товариства і без посвідки з ваших рук. Проте я готовий зачекати ухвали вашої ради, якщо, звичайно, ви не дійшли рішення, поки мене тут не було.

— Мої старшини не почнуть радитися про те, що вчинити з блідолицим, аж доки побачать його серед нашого гурту, — відказав Розчахнутий Дуб, озираючись ледь насмішкувато. — Вони кажуть, це однаково, що говорити про вітер: він дме, куди йому заманеться, і вертається лише тоді, коли має те за потрібне. Тільки один голос озвався на твій захист, Звіробою, але він лишився самотній, як голос волового очка, чию пару забив сокіл.

— Дякую, мінгу, за голос, хай би він був чий завгодно, і скажу — голос той звучав настільки ж правдиво, як усі інші брехливо. Для блідолицього, коли він людина чесна, вернутися з відпустки так само обов'язково, як і для червоношкірого. А коли б навіть у блідолицих були інші погляди на цю справу, я все одно б не зганьбив делаварів, серед яких, можна сказати, дістав свою освіту. Але слова нічого не важать, од них тільки в голові паморочиться. Ось я, робіть зі мною, що воля ваша.

Розчахнутий Дуб схвально хитнув головою, і вожді зібралися на коротку нараду. Скоро вона скінчилася, троє чи четверо молодиків вийшли з гурту озброєних воїнів і кудись подалися. Полоненого ж оповістили, що йому вільно ходити мисом, аж поки рада вирішить його долю. Проте хоч який великодушний був той дозвіл, але насправді індіяни виявили бранцеві значно менше довіри, аніж здавалося: вище згадані молодики перегородили мис, а втекти, обминувши їх, було ніяк. Навіть човник поставили за шерегою вартових у такому місці, де Звіробій не міг зненацька в нього вскочити. Ці заходи перестороги були спричинені не стільки недовірою, як тією обставиною, що полонений дотримав свого слова й, аби він тепер утік од ворогів, це вважалося б достойним і почесним учинком. В питаннях цього кшталту дикуни розрізняють такі тонкощі, що часто надають своїм жертвам змогу уникнути тортур, покладаючи, що для варти так само почесно зловити чи перехитрувати втікача, котрий силкується врятуватись од смертельної небезпеки, як і для нього втекти з-під пильного нагляду.

Звичайно, Звіробій знав і пам'ятав про те, що має право втекти при першій зручній нагоді. Аби тільки була найменша змога, він би зразу нею скористався. Але становище здавалося безнадійним. Він спостеріг шерегу вартових і зметикував, що годі пробитися крізь неї неушкодженим. Перепливти озеро не вдалося б: маючи човен, вороги легко б його наздогнали; інакше він би доплив до «замку» за іграшки. Мисливець навіть роздивився, чи немає де якоїсь схованки; але мис був рівний, маленький, за юнаком пильно стежила сотня очей, котрі хоч і вдавали, буцімто не звертають на нього уваги, унеможливлювали таку спробу. Звіробій не боявся і не соромився невдачі, він мав за обов'язок міркувати й почувати, як належить білій людині, вирішивши врятуватися будь-якою ціною, — звичайно, не порушуючи правил честі. Проте він вагався, бо чувся зобов'язаним зважити перед вирішальним кроком, чи є в нього шанси на успіх.

Тим часом табір жив своїм звичайним життям. Вожді радились осторонь, не допускаючи до свого гурту нікого, крім Сумахи: як удова загиблого воїна, вона одна-єдина мала право мовити слово на тій нараді. Молодики походжали навколо, чекаючи ухвали старшин з властивим індіянам терпінням, а жінки тим часом готувалися до бенкету, аби відсвяткувати кінець тої справи — байдуже, чи буде він щасливий чи нещасливий для нашого героя. Всі поводилися стримано, і якби не надмірна пильність вартових, сторонній спостерігач не помітив би жодних ознак того, що в таборі відбувається щось незвичайне. Двоє-троє бабів тишкувалися між собою, і їхні похмурі погляди та сердиті жести свідчили — вони не виказують до Звіробоя ніякої приязні. Але гурт індіянських дівчат був, очевидячки, натхнений іншими почуттями, — дівчата крадькома позирали на нього з жалем і співчуттям. За таких обставин година минула, мов одна мить.

Найважче, мабуть, чекати, як вирішиться твоя доля. Виходячи на берег, Звіробій гадав, що за кілька хвилин мстиві індіяни візьмуть його на тортури, і приготувався мужньо зустріти свій кінець. Але чекання виявилося багато труднішим, аніж загроза близьких мук, тож майбутня жертва почала обмірковувати відчайдушну спробу втекти, аби покласти край душевній тривозі, коли це її запросили перед лице суддів, котрі вже знову посідали, як раніше, на неї чекаючи.

— Убивце Оленів, — почав Розчахнутий Дуб, тільки-но полонений став перед ним, — мої старшини вислухали мудрі слова; тепер вони готові говорити. Ти син батьків, що прибули зі сходу сонця; ми ж діти призахідного сонця; ми повертаємось обличчям до Великих Солодководих Озер, коли хочемо глянути в бік наших селищ. Може, вранішня країна мудра й багата, але вечірня країна мила нашому серцю. Ми більше любимо дивитися в той бік. Коли ж ми дивимося на схід, нам стає страшно: човен за човном привозить сюди більше й більше людей твого племені слідами сонця, наче їхня земля так переповнена, що вони ллються через вінця. Червоношкірих уже лишилося мало, їм потрібна допомога. Одна з наших найкращих осель щойно осиротіла: господар її загинув; багато часу мине, перш ніж син його змужніє і посяде батькове місце. Ось його вдова! Вона потребуватиме оленячого м'яса, щоб прогодувати себе і дітей своїх, бо сини її наче пташенята вільшанки, які ще него дні вилетіти з гнізда. Твоя рука заподіяла їй це страшенне лихо. Жінка ця має два обов'язки: один перед Риссю, а другий перед його дітьми. Скальп за скальп, життя за життя, кров за кров — такий один закон; але інший закон велить годувати дітей. Ми знаємо тебе, Вбивце Оленів. Ти чесний; коли ти даси слово, то його дотримаєш. У тебе тільки один язик, він не роздвоєний, мов зміїний. Ти ніколи не ховаєш голову в траві: всі можуть її бачити. Що ти скажеш, те й зробиш. Ти справедливий. Коли ти заподієш шкоду, то поспішаєш якомога швидше її виправити. Ось Сумаха; вона лишилася сама в своєму вігвамі, діти її плачуть з голоду; он рушниця, вона набита — бери й стріляй. Візьми рушницю, піди вполюй оленя; принеси м'ясо і поклади його перед удовою Рисі; нагодуй її дітей, назви себе її чоловіком. По тому серце твоє стане з делаварського гуронське; Сумашині вуха вже не почують плачу дітей; плем'я моє налічуватиме всіх воїнів.

— Цього я й боявся, Розчахнутий Дубе, — відповів Звіробій, коли той скінчив свою мову, — так, я боявся, що до цього дійдеться.

Проте правда швидко мовиться, і вона покладе край тим вашим сподіванням. Я біла людина, мінгу, і народився християнином. Негоже мені брати дружину з-поміж червоношкірих поганів. Цього я не зробив би за мирного часу, під ясним сонцем, тим більше не зроблю я цього під темними хмарами, щоб урятувати своє життя. Може, я взагалі не одружуся; очевидячки, доля, яка закинула мене в оці ліси, присудила, щоб я жив сам, не маючи власної хати. Та коли вже мені доведеться одружитись, тільки дружина мого кольору і вдачі запне двері мого вігвама. Ти пропонуєш мені годувати дітей загиблого воїна? Я залюбки б їх годував, аби це можна було робити, не втрачаючи гідності. Але ж я не можу жити в гуронському селищі. Ваші хлопці повинні настачити Сумаху оленячим м'ясом, і хай вона знайде собі чоловіка з коротшими ногами, щоб він не бігав по землі, яка йому не належить. Ми билися в чесному бою, і він загинув; кожен хоробрий воїн повинен цього чекати і мусить до цього приготуватись. Ти сподіваєшся — серце моє стане мінгське? З однаковим успіхом ти можеш чекати, що у хлопця посивіє волосся чи на сосні виростуть чорниці. Ні-ні, гуроне, що стосується одруження — я білий, а що стосується індіянів — я делавар.

Ледве Звіробій мовив ці слова, як усі несхвально загомоніли. Особливо голосно висловлювали своє обурення літні жінки, а любенька Сумаха, котра за віком годилася нашому героєві в матері, кляла його чи не найголосніше. Та всі ті прояви невдоволення були ніщо проти шаленої люті Пантери. Цей похмурий вождь вважав ганьбою, що його сестрі дозволили стати дружиною блідолицього інгіза, і дуже неохоче дав згоду на цей шлюб, — який, проте, анітрохи не порушував індіянських звичаїв, — та й то після ревних благань бідолашної вдови. Отож йому допекло до живого, що його милостиву згоду знехтували і зневажили честь поріднитися з ним. Очі його заяскріли лютіше, аніж очі того звіра, від якого він дістав своє прізвисько. І рука його не забарилася проявити ту лють, що пекла йому серце.

— Блідолиций пес! — вигукнув він по-ірокезькому. — Іди вити з шавками своєї породи на ваші нікчемні мисливські грунти!

Ці злостиві слова супроводжувалися дією. Він іще не скінчив їх, а рука його підвелася і шпурнула томагавк. На щастя, гучний голос індіянина привернув Звіробоєву увагу, інакше та мить була б остання в його житті. Пантера кинув цю страшну зброю так вправно і з такою злостивістю, що вона б розтрощила полоненому череп, аби він не простягнув руку і так само вправно не схопив її за держак. Сокира з розгону сіпнула Звіробоєву руку, занесла її назад, і він мимоволі замірився на підступного нападника. Хтозна, що спонукнуло молодого мисливця: може, опинившися в бойовій поставі й діставши зброю, він відчув жадобу помсти, а може, раптовий спалах гніву подолав його стриманість і обережність. У кожному разі очі його заяскріли, на щоках спалахнули червоні плями, і Звіробій щосили шпурнув томагавк на ворога. Удар той був такий несподіваний, що Пантера не встиг ані підвести руки, ані нахилити голови. Маленька гостра сокира вцілила його межи очі й розчерепила йому голову. Сіпнувшись уперед, наче смертельно поранена змія, що стрибає на ворога, здоровань заточився і впав у передсмертних корчах посеред моріжка. Всі кинулися до нього, забувши про полоненого, і той, зважившися на відчайдушну спробу, гайнув навтьоки прудкіше за оленя. За мить увесь гурт — старі й молоді, жінки й діти, — облишивши неживе тіло Пантери, загорлав і побіг навздогін.

Хоч яка раптова була та подія, котра призвела Звіробоя до відчайдушної спроби, але розум його був напоготові. Протягом останньої години він добре все обмізкував і зважив усі можливості успіху та невдачі. За першим же стрибком його тіло підкорилося наказам волі, яка зосередила всі його зусилля в потрібному напрямі й притамувала вагання та нерішучість у вирішальний мент. Лише завдяки цьому він здобув першу важливу перевагу: безпечно проскочив шерегу вартових. Йому пощастило те зробити дуже простим способом — він заслуговує на детальніший опис.

На відміну од інших берегів озера, порослих чагарями, мис той був голий, бо на ньому часто зупинялися мисливці й рибалки. Кущі починалися на перешийку, що з'єднував мис з суходолом, вони простягалися довгими смугами на північ і на південь. Звіробій помчав на південь; вартові ж стояли перед чагарями, і перш ніж вони почули тривожний галас, утікач опинився в гущавині. Проте кущами не побіжиш, отож Звіробоєві довелося сорок чи п'ятдесят ярдів брести по коліно в воді, що правила йому за таку ж перепону, як і переслідувачам. Добрівши до прогалини, він вистрибнув на берег і побіг у ліс.

У Звіробоя вистрелили кілька разів, поки він брьохав понад берегом, а коли він з'явився на узліссі, почали стріляти знову. Та між деревами влучити його було важко, індіяни не встигали як слід прицілитися, і в таборі панувало сум'яття, — отим-то Звіробоєві пощастило втекти неушкодженим. Кулі свистіли повз вуха, зрізали поряд гілки, та жодна навіть одягу його не зачепила. Затримка, що її спричинили ці марні спроби, стала втікачеві у великій пригоді: перш ніж серед переслідувачів установився лад, він устиг обігнати на сотню ярдів наймоторніших. Мчати з важкими рушницями було неможливо, і, вистреливши в марній надії поранити бранця, найпрудкіші індіянські бігуни відкинули зброю і гукнули жінкам та хлопцям узяти її і якомога швидше знову набити.

Звіробій чудово розумів, що для нього важать ті відчайдушні перегони, отож він не згайнував жодної дорогоцінної миті. Він також знав, що його єдина надія на рятунок — бігти навпростець, бо коли він зверне вбік або почне петляти, численні переслідувачі відразу його переймуть. Тому він подався навскоси до горба, який був не дуже високий і не дуже крутий, але все ж таки виявився важкою перепоною для того, хто тікає від смертельної небезпеки. Там він, проте, стишив біг, аби віддихатися, і у важко прохідних місцях переходив на швидку ходу чи повільний клус. Позаду горлали, стрибаючи, гурони, але він не звертав на них уваги, знаючи, що їм доведеться подолати ті ж самі перешкоди. Вершина першого горба була зовсім близько, і, зважаючи на будову місцевості, Звіробій виснував, що між першим і другим горбом простягається глибокий яр. Зумисно вийшовши на самісіньку вершину, він пильно озирнувся навсебіч, шукаючи схованки. Схили були рівні— ані ями, ані заглибини, — та поблизу лежало повалене дерево. Становище було небезпечне, тож доводилося ризикувати. Дерево лежало на схилі паралельно до яру; стрибнути до нього й причаїтися під стовбуром — на це стало б одної лиш миті. Проте, перш ніж сховатися від переслідувачів, Звіробій випростався на вершині й переможно вигукнув, ніби тішачись з того, що побіжить униз схилом. Мент — і він уже лежав під деревом.

Здійснивши свій задум, юнак відчув, якого напруження вартувала йому та втеча. Груди ходили ходором, серце несамовито билося, легені роздувалися, наче ковальський міх. Та поступово він оддихався, серце стало битися рівніше. Небавом почулися кроки переслідувачів, що долали протилежний схил, далі залунали їхні голоси. Сягнувши вершини, передові зарепетували; по тому, боячись, аби ворог не втік, вони помчали вниз, стрибаючи через повалене дерево, певні, що вгледять утікача, перш ніж він опиниться в ярузі. Отак вони плигали один за одним, і часом Звіробоєві здавалося — весь гурт уже пробіг. Та щомиті з'являлися інші; всього через дерево перестрибнуло чоловік сорок: він порахував їх, аби довідатися, скільки лишилось позаду. Зрештою всі гурони опинилися в яру, на добрих сто футів нижче за нього, а дехто навіть подерся на протилежний горб. Та ось індіяни почали радитися, не знаючи, в який бік він подався. Мить була критична, і людина з слабкішими нервами та менш натренована гайнула б геть. Але Звіробій того не зробив. Він лежав причаївшися, пильню стежив за кожним рухом індіянів і відсапувався.

Тепер гурони нагадували зграю собак, що згубили слід. Вони майже не розмовляли, але гасали повсюди, обстежуючи долі сухе листя, наче гончаки, що відшукують звіра. Їхні мокасини залишили силу-силенну слідів, тому пошуки ускладнилися, хоч відбиток ноги індіянина, котрий ставив носки докупи, можна було легко відрізнити од вільнішої і широкої ступи білої людини.

Гадаючи, що позаду не лишилося жодного переслідувача, і надіючись нишком ушитися, Звіробій раптово перекотився через стовбур і впав по той бік. Поки що все було гаразд, тож серце йому запалилося надією. Хвилину він прислухався до гомону з яру, аби пересвідчитися, чи його не вгледіли, а тоді, сподіваючись сховатися за гребенем, поповз навкарачки на вершину горба, що височіла ярдів за десять. По тому юнак устав на ноги і швидко, але обережно подався в протилежний до напрямку своєї втечі бік. Та почувши з яру вигуки, він стривожився і знову скочив на вершину, аби розгледітися. Вороги зразу ж його помітили і помчали навздогін. Що бігти по рівному було легше, то Звіробій гайнув уздовж гребеня. Зважаючи на будову місцевості, гурони здогадалися, що гребінь зійде в долину, і поспішили яром, наміряючись перейняти втікача. Кілька воїнів звернули на південь, аби перетнути йому дорогу, інші ж побігли до озера, щоб він не втік плавом.

Тепер Звіробій опинився у вельми скрутному становищі. Його оточили з трьох боків, а з четвертого лежало озеро. Але він зважив усі можливості й навіть у розпалі гонитви зберіг ясний розум. Витривалий, як і здебільшого всі прикордонні мешканці, юнак міг перегнати будь-якого індіянина з-поміж своїх переслідувачів, що загрожували йому головно своєю чисельністю, а також перевагами своєї позиції. Він би не вагаючись пробився крізь їхню лаву, аби вони лишилися позаду. Однак такої можливості не було та й не могло бути, тож побачивши, що схил іде до яру, Звіробій круто повернув і стрілою помчав униз, прямуючи до берега. Деякі переслідувачі дерлися задихані слідом за ним на горб, але більшість гналися й далі яром, сподіваючись його перейняти. Та у Звіробоя виник новий, відчайдушної сміливості задум. Облишивши думку втекти лісом, юнак подався навпростець до човна. Аби йому пощастило туди добігти, та ще уникнути кулі, він був би врятований. Усі вояки покидали свої рушниці, щоб легше було бігти, і втікачеві загрожували хіба що такі невправні стрільці, як жінки та ще, може, підлітки, проте майже всі вони брали участь у гонитві. Здавалося, все сприяло, аби той задум справдився: бігти вниз було легко, і юнак помчав з такою швидкістю, що обіцяла покласти небавом кінець його поневірянням.

Перш ніж сягнути берега, Звіробій минув кількох жінок і дітей. Хоча жінки пробували кидати йому під ноги сухі галузки, та він завдав їм такого жаху, поквитавшися з грізним Пантерою, що жодна не посміла підійти близько. Юнак минув їх безпечно і добіг до чагарів. Продершися крізь них, герой наш знову опинився на березі озера за п'ятдесят футів од човна. Тут він сповільнив біг, чудово розуміючи, що найважливіше тепер віддихатися. Він навіть нахилився і прохолодив засмажені вуста, набравши долонею води. Та кожна хвилина була дорога, і за мить він уже стояв біля човна. Він одразу побачив — весла забрано! То була прикра несподіванка, і юнак уже хотів був повернутися і піти в табір, аби з гідністю зустріти ворогів. Але пекельне виття, яке можуть видавати тільки індіяни, сповістило про наближення переслідувачів, і інстинкт самозбереження переміг. Опанувавши себе і спрямувавши ніс човна в потрібний бік, Звіробій скочив у воду, ведучи перед собою човен, зібрався кJ силі й штовхнув його, а сам стрибнув і впав на дно легкого суденця так вправно, що анітрохи не сповільнив його плаву. Вклавшися горілиць, він сподівався віддихатись і сховатися від куль. На легкому човнику веслувати куди краще, але нині та легкість була вельми невигідна. Човен видавався пір'їнкою і майже не мав сили інерції, інакше він би ковзнув по гладенькій воді на таку відстань, що можна було б спокійно веслувати руками. Ще трохи далі, і Звіробій міг би привернути увагу Чингачгука та Джудіт, а вони б не забарилися прийти йому на допомогу з іншими човнами, і все було б гаразд. Спочиваючи на дні човника, юнак стежив за вершинами дерев на схилах горбів, намагаючись визначити відстань од берега. Край води залунали численні голоси; хтось запропонував наздогнати його плотом, який, на щастя для втікача, стояв далеко по той бік мису.

То була критична мить; можливо, найкритичніша за весь той день. У кожному разі чекання ще ніколи не було таке нестерпне. Хвилини зо три лежав він зовсім непорушно, покладаючись тільки на свій слух, знаючи, що плескіт води долине до його вушей, коли хто-небудь спробує наблизитися плавом. Разів зо два йому здалося, ніби хтось обережно пливе, але потім він збагнув — то шумить вода на прибережній ріні: наслідуючи океанові, маленькі озера рідко зберігають спокій, вони безнастанно розгойдують свої хвилі й котять їх на береги. Раптом голоси змовкли, запанувала мертва тиша, наче геть усе поринуло в глибокий сон. На той час човен одплив так далеко, що Звіробій, лежачи горілиць, нічого не бачив, окрім порожнього синього неба та яскравих променів призахідного сонця. Терпіти цю непевність було не до снаги. Юнак чудово знав, що глибока тиша є провісник небезпеки: дикуни ніколи не бувають такі мовчазні, як перед тим, коли хочуть ударити; вони наче пантера, що причаїлася перед стрибком. Мисливець вийняв ножа і вже збирався був прорізати в корі отвір, аби оглянути берег, та враз спинився, зміркувавши, що вороги можуть його помітити і вцілити з рушниць. Тієї миті пролунав постріл, і куля прошила човник за вісімнадцять цалів од того місця, де лежала його голова. Смерть пройшла поряд, але герой наш того дня вже бачив її куди ближче і тому не злякався. Полежавши непорушно ще півхвилини, він раптом зочив вершечок дуба, що поволі піднімався над його обмеженим видноколом.

Спантеличений тим дивним явищем, Звіробій не міг уже стриматися. Він посунувся якомога обережніше, приклав око до отвору, що його прошила куля, і встиг уздріти, на своє щастя, берег мису. Один з тих непомітних поштовхів, що так часто вирішують долю людини та хід історичних подій, спрямував човник на південь, і він поплив на середину озера. Звіробоєві вдалося його так розігнати, що він минув кінець мису, перш ніж йото штовхнуло, інакше він би знову опинився на березі. І так човен настільки наблизився до суходолу, що юнак побачив верховіття двох чи трьох дерев і проплив повз кінець мису на небезпечно близькій відстані — футів за сто, не більше. На щастя, легкий південно-західний вітрець почав одганяти човен від берега.

Звіробій збагнув — пора винайти спосіб, який допоміг би йому забратися далі від ворогів і сповістити друзів про своє скрутне становище. Відстань утруднювала останню справу, а близькість мису робила першу невідкладною. Як то звичайно буває на таких човнах, з кожного його кінця лежало по круглій гладкій каменюці, що правили й за лавку, і за баласт; одна з них лежала біля його ніг. Юнак спромігся підтягти її ногами, взяти в руки і відкотити до другої на прові, де вони мали втримувати легеньке човенце в рівновазі, а сам водночас посунувся на стерно. Коли Звіробій помітив був, що в човні немає весел, він, перш ніж одштовхнути йото від берега, кинув на дно суху галузку; тепер вона була під руками. Знявши шапку, він настромив її на галузку і ледь висунув з човна — якомога далі від себе. Наступної ж миті юнак пересвідчився — він вельми недооцінює кмітливість своїх ворогів. Вони відразу ж розгадали ті утерті, всіма вживані хитрощі, і куля прострелила протилежний край човна, дряпнувши йому шкіру. Він опустив шапку і враз підняв її над своєю головою, аби збити індіянів з пантелику. Може, на цей раз гурони її не помітили, чи, то ймовірніше, напевне, сподіваючись спіймати свого полоненого, хотіли взяти його живцем.

Звіробій пролежав непорушно ще кілька хвилин, приклавши око до дірки, що її пробила куля. Він щиро зрадів, переконавшися, що поступово відпливає далі й далі од берега. Подивившися вгору, він зауважив: верховіття дерев зникли з поля зору. Але скоро він помітив, що човник поволі повертається і крізь дірочку видно тільки дальній кінець озера. Тоді юнак згадав про галузку: вона була крива, і нею можна було веслувати лежачи. Спроба перевершила його сподівання, хоч йому довелося докласти немало зусиль, аби човен плив прямо. Галас на березі засвідчив—гурони помітили його маневр. Мить — і куля, прошивши корму, пролетіла вздовж човна між руками нашого героя над самісінькою його головою. Втікач з цього виснував, що човен досить швидко віддаляється од берега, і подвоїв свої зусилля. Він щосили наляг на «весло», коли це другий гінець з берега вцілив у гілку за облавком. Отож веслувати стало нічим. Проте голоси гуронів лунали тихше й тихше, і Звіробій вирішив покластися на течію, доки човник опиниться на такій відстані, де його не досягнуть кулі. Це потребувало чималої витримки нервів, але іншого виходу не було. Незабаром він упевнився, що вчинив правильно: обличчя йому овіяв свіжий подих. Над озером знявся вітер.