Звіробій

РОЗДІЛ XXII

Увесь цей час Гетті сиділа на носі баржі, сумовито дивлячись у воду, де спочивав прах матері й тієї людини, котру вона змалечку звикла називати своїм батьком. Уа-та-Уа, ніжна й спокійна, стояла поруч, але не пробувала її втішати. Індіянські звичаї не веліли їй цього робити, і дівчина терпляче чекала того моменту, коли можна буде показати своє співчуття на ділі, а не на словах. Чингачгук тримався осторонь; мовчазний і величний, він поводив себе, як воїн, але почувався, як людина.

Джудіт підійшла до сестри з виглядом врочистої гідності, звичайно мало властивим їй; і хоч сліди пережитого хвилювання було ще видно на її вродливому обличчі, вона заговорила твердо і без вагань. В цю мить Уа-та-Уа й делавар пішли на корму, де залишився Непосида.

— Сестричко, — сказала Джудіт ласкаво, — мені треба багато про що поговорити з тобою. Давай сядемо в човника й трохи одпливемо від ковчега. Секрети двох сиріт не призначені для сторонніх ушей.

— Звісно, Джудіт, але батькам можна слухати ці секрети. Скажи Непосиді, хай підніме якір і віджене ковчег, а ми залишимось тут, біля могилок тата й мами, тоді про все і поговоримо.

— Тата… — повторила Джудіт спроквола, й рум'янець, уперше після розмови з Марчем, залив їй щоки. — Він не був нам батько, Гетті! Ми чули це від нього самого в його передсмертні хвилини.

— Невже ти радієш, Джудіт, що в тебе не стало батька? Він піклувався нами, годував, зодягав і любив нас. Рідний батько не міг би зробити більше. І не розумію, чому він не був нам батько.

— Не суши над цим голову, люба дитино. Зробимо так, як ти хочеш. Ми зостанемось тут, а ковчег нехай відпливе трохи далі. Налаштуй човника, а я скажу Непосиді та індіянинові про наше бажання.

Все було швидко й просто зроблено. Під розміреними вдарами весел «ковчег» пересунувся на сотню ярдів убік, покинувши дівчат, які тепер мовби застигли в повітрі над тим місцем, де лежали мерці: таке непорушне було легеньке суденце й така прозора стихія, що його підтримувала.

— Смерть Томаса Гаттера, — почала Джудіт після короткої паузи, яка мала підготувати сестру до наступної розмови, — змінила все наше майбутнє, Гетті. Якщо він і не був нам батько, то ми все ж таки сестри й повинні жити разом.

— Звідки я знаю, Джудіт, що ти не зраділа б, почувши, що я тобі не сестра, як зраділа з того, що Томас Гаттер, як ти його називаєш, не був тобі батьком? Я ж бо недоумкувата, а кому приємно мати недоумкуватих родичів! До того ж я негарна, принаймні не така гарна, як ти, а тобі, певно, хотілося б мати вродливу сестру.

— Ні-ні, Гетті! Ти, й тільки ти мені сестра — моє серце, моя любов до тебе підказують мені це, — і мати теж була мені рідна матір. Я щаслива й пишаюся цим, бо такою матір'ю справді можна пишатися. Але батько не був нам батьком.

— Тихше, Джудіт! Може, його душа витає десь поблизу, і боляче їй слухати, що діти таке говорять над його могилою. Мама часто казала мені — діти ніколи не повинні засмучувати батьків, надто коли батьки вже померли.

— Бідолашненька Гетті! Вони тепер, на щастя, звільнилися від усяких тривог за нашу долю. Хоч би що я зробила чи сказала, це не завдасть тепер мамі ані найменшого болю — в цьому принаймні є малесенька втіха, — і хоч би що зробила чи сказала ти, це не змусить її усміхнутися, як, бувало, вона всміхалася, дивлячись на тебе за життя.

— Ти цього не знаєш, Джудіт. Душа здатна бачити, отже й мама може бачити нас. Вона завжди казала нам, що бог бачить усе, хоч би що ми робили, а тому ми повинні не робити нічого, що могло б образити його. Ось чому тепер, коли вона покинула нас, я намагаюсь не робити нічого такого, що їй могло б не сподобатись. Подумай, як засмутиться її душа, Джудіт, коли побаче, що ти або я чинимо не так як слід. А душі померлих бачать усе, надто душі батьків, котрі вболівають за своїх дітей.

— Гетті, Гетті, ти сама не тямиш, що плетеш! — пробурмотіла Джудіт, збліднувши, мов смерть, од хвилювання. — Мерці нездатні бачити й знати того, що коїться на цім світі. Та годі про це. Тіла матері й Томаса Гаттера лежать на дні озера, й будемо сподіватися—душі обох полинули до бога. Але ми з тобою, діти однієї матері, поки що залишилися на землі, й треба подумати, як нам жити далі.

— Якщо ми навіть не діти Томасові Гаттерові, Джудіт, все одно ніхто не заперечуватиме наших прав на його власність. Нам залишився замок, ковчег, човники, ліс та озеро, все те, чим він володів за життя. Що заважає нам жити тут і далі так само, як ми жили досі?

— Ні-ні, бідолашна сестричко. Тепер це неможливо. Двоє дівчат не будуть тут у безпеці, навіть якщо гуронам не вдасться захопити нас. Навіть батькові часом доводилось вельми сутужно на озері, а нам це буде й поготів. Ми повинні кинути це місце, Гетті, й оселитися в якомусь поселенні колоністів.

— Мені сумно, Джудіт, що ти так гадаєш, — заперечила Гетті, похиливши голову на груди й задумано дивлячись на те місце, де й досі виднівся земляний горбик, під яким лежала її мати. — Мені дуже сумно слухати це. Я воліла б залишитись тут, де, може, й не народилася, але принаймні прожила майже весь свій вік. Я не люблю поселень колоністів — там панує розпуста й заздрість, яких бог не пускає сюди. Я люблю дерева, гори, озеро, струмки, все, чим так щедро обдарував нас господь, і мені буде боляче розлучитися з ними. Ти, Джудіт, гарна, й ти не слабоумна. Рано чи пізно ти вийдеш заміж, і тоді в тебе буде чоловік, а в мене — брат, який піклуватиметься нами обома, якщо жінки справді не можуть жити в такому місці, як це.

— Ах, Гетті, якби це було можливо, я почувалася б у оцих лісах у тисячу разів щасливіше, ніж у поселеннях колоністів! Колись я думала інакше, але тепер усе змінилось. Та й де той мужчина, котрий зробить для нас це місце райським садом?

— Гаррі Марч кохає тебе, сестро, — заперечила сердешна Гетті, помимо волі відлущуючи на човникові шматочки кори. — Я певна, він буде щасливий стати тобі чоловіком. А мужнішого й хоробрішого юнака годі шукати в усьому нашому краї.

— Ми з Гаррі Марчем уже порозумілися, і не варто більше говорити про нього. Правда, є один хлопець, але… забудьмо про це. Нам треба зараз же вирішити, як ми житимемо далі. Зоставатися тут — я маю на увазі, зоставатися самим — ми не можемо, й, очевидно, нам уже ніколи не випаде повернутися сюди знову. До того ж, Гетті, настав час з'ясувати все, що тільки можливо, про наших родичів та наше сімейство. Я не вірю, що в нас зовсім немає родичів, і вони, певно, зрадіють, побачивши нас. Стара скриня тепер — наша власність, ми маємо право передивитися все, що в ній лежить. Мама була така не схожа на Томаса Гаттера, й тепер, коли стало відомо, що ми не його діти, я хочу нарешті дізнатися, хто ж був наш батько. Я певна, в скрині зберігаються папери, і ті папери можуть розповісти про наших батьків та інших родичів.

— Гаразд, Джудіт, тобі ліпше це знати, бо ти розумніша, ніж звичайно бувають дівчата, — так завжди казала мама, — а я тільки недоумкувата. Тепер, коли тато й мама померли, мені не потрібні ніякі родичі, крім тебе, і я не думаю, що зуміла б полюбити людей, котрих ніколи не бачила. Якщо ти не хочеш одружитися з Непосидою, то, їй-богу, не знаю, кого іншого могла б ти знайти собі в чоловіки, отож боюсь, що зрештою нам таки доведеться покинути озеро.

— А що ти думаєш про Звіробоя, Гетті? — спитала Джудіт, опускаючи голову так, як це робила її простакувата сестра, й намагаючись у такий спосіб приховати зніяковіння. — Ти б хотіла, щоб він став тобі братом?

— Про Звіробоя? — повторила Гетті, дивлячись на сестру з щирим здивуванням. — Але ж, Джудіт, Звіробій зовсім не гарний, він не годиться для такої дівчини, як ти.

— Однак він не потворний, Гетті, а врода в чоловікові мало важить.

— Ти так гадаєш, Джудіт? Я знаю, врода — жіноча чи чоловіча — нічого не важить для бога. Мама часто казала мені це, коли їй здавалося, ніби мене засмучує, що я не така гарна, як ти, хоч їй не треба було турбуватися, бо я ніколи не мріяла про те, що є у тебе, сестро. Але все-таки з краси втішно помилуватися. Мені здається, коли б я була мужчиною, то дбала б за свою зовнішність більше, ніж зараз. Вродливий мужчина має куди ліпший вигляд, аніж вродлива жінка.

— Бідолашне дитя, ти сама не тямиш, про що говориш! Для нас врода ще дещо важить, а для мужчини то пусте. Звісно, мужчина повинен бути високий на зріст, але чи мало є таких довготелесих, як Непосида; і спритний — я знаю чоловіків ще спритніших за нього; і сильний — та не вся сила на світі припала йому; і хоробрий — я певна, що можу хоч зараз назвати юнака далеко хоробрішого за нього.

— Це дивно, Джудіт! Досі я гадала, на цілому світі немає мужчини вродливішого, сильнішого, спритнішого й хоробрішого, аніж Гаррі Непосида. Принаймні я певна, що ніколи не зустрічала такого, хто був би йому в цьому рівня.

— Гаразд, гаразд, Гетті, досить уже про це. Мені неприємно слухати, коли ти так міркуєш. Це не личить твоїй безневинності, правдивості й сердечній щирості. Нехай Гаррі Марч іде звідси. Він хоче покинути нас сьогодні вночі, і я анітрохи за цим не шкодую. Шкода тільки, що він пробув тут так довго без ніякої користі.

— Ах, Джудіт, оцього я найдужче боялась! Я так мріяла, що він стане мені братом!

— Не треба тепер думати про це. Поговоримо ліпше про нашу нещасну маму та про Томаса Гаттера.

— Тоді, сестричко, говори ласкавіше, бо — хто його знає! — можливо, їхні душі бачать і чують нас. Якщо тато не був нам батьком, то все одно він був добрий до нас, давав нам їжу й притулок. Ми не можемо поставити на їхніх могилах надгробка з, написами, щоб розповісти про це людям, бо їх поховано під водою, тож ми повинні робити це самі.

— Тепер це їх мало цікавить, Гетті. Втішно усвідомлювати, що коли навіть мама зробила замолоду якусь велику помилку, то потім вона щиро покаялася в цьому. Гріхи їй, безперечно, простилися.

— Ах, Джудіт, не годиться дітям балакати про гріхи батьків! Краще поговоримо про наші власні гріхи.

— Про твої гріхи, Гетті? Та якщо на землі й існувало коли безгрішне створіння, то це ти. Аби я могла сказати чи хоча б подумати те саме про себе! Але ми ще побачимо. Ніхто не знає, які зміни в жіночому серці може спричинити любов до хорошого чоловіка. Мені здається, дитино, тепер уже я не маю від убрань колишньої втіхи.

— Дуже шкода, Джудіт, що навіть над могилами батьків ти думаєш про убрання. Та коли це справді так, як ти кажеш, тоді давай залишимося тут назавжди, а Непосида нехай іде куди хоче.

— Я залюбки пристаю на друге, але на перше — ніяк не можу, Гетті. Віднині ми мусимо жити, як належить поважним молодим жінкам. Тому ми не можемо залишитися тут, щоб з нас глумилися та лихословили грубі й злі на язик трапери та мисливці, які відвідують озеро. Хай Непосида йде собі геть, а я вже якось зумію побачитися із Звіробоєм, і тоді наше майбутнє швидко проясниться. Ой Гетті, сонце вже сіло, і ковчег бач як далеко відплив од нас! Давай хутенько повернемось на баржу та порадимося з нашими друзями. Сьогодні вночі я зазирну до скрині, а завтра покаже, що нам робити. Принаймні гуронів неважко буде підкупити тепер, коли ми маємо змогу вільно розпоряджатися своїм майном і не боятися Томаса Гаттера. Хай би мені тільки пощастило вирвати Звіробоя з їхніх рук, а порозуміємося ми з ним за годину.

Джудіт говорила рішуче і владно, знаючи з досвіду, як треба поводитися з своєю слабоумною сестрою.

— Ти забуваєш, Джуді, що нас сюди привело, — докірливо заперечила Гетті. — Тут мамина могила, і щойно поруч неї ми поклали батькове тіло. Негарно на цьому місці так багато говорити про себе. Ліпше давай помолимось, щоб господь бог не забув нас і навчив, куди нам їхати й що робити.

Джудіт мимоволі поклала весло, а Гетті стала навколішки й поринула в своє благочестиве, нехитре моління.

Коли вона підвелася, щоки їй пашіли. Гетті завжди була миловида, а той спокій, що відбився в цю мить на її личку, зробив його просто вродливим.

— Тепер, Джудіт, коли хочеш, ми можемо їхати, — сказала вона. — Господь був милостивий до мене і зняв тягар мені з серця. Мама казала, що в неї було багато таких тягарів, і вона завжди знімала їх, благаючи бога. Камінь чи колоду можна підняти руками, але серце здатна розрадити тільки молитва. Чому ти молишся не так часто, як у дитинстві, Джудіт?

— Годі, годі, дитино, — сухо відповіла Джудіт. — Зараз не до цього. Померла мама, помер Томас Гаттер, і настав час подбати за самих себе.

Човник поволі рушив з місця, гнаний легкими поштовхами весла старшої сестри. Молодша сиділа глибоко замислившись, як бувало завжди, коли її бентежила думка, складніша для розуміння ніж ті, що поставали перед нею звичайно.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, коли говориш про наше майбутнє, Джудіт, — після тривалого мовчання раптом заговорила вона. — Мама казала, що наше майбутнє — на небі, але ти, здається, гадаєш, ніби майбутнє означає наступний тиждень або завтрашній день.

— Люба сестричко, це слово означає все, що чекає людину й на цьому, й на тому світі. То врочисте слово, Гетті, й надто, боюсь я, для тих, хто найменше думає про нього. Для нашої мами майбутнім уже стала вічність. Для нас — це все, що може трапитися з нами, поки ми живемо на цьому світі… Але що то? Поглянь: якийсь човен проплив повз замок, отам, куди я показую. Тепер його не видно. Але, їй-право, я бачила — човен сховався за палісадом!

— Я вже давно помітила його, — спокійно відповіла Гетті, бо індіяни анітрохи її не лякали, — але я думала, що не можна говорити про такі речі над маминою могилою. Човен приплив з боку індіянського табору, Джудіт, і в ньому сидить тільки один чоловік. Здається, то Звіробій, а не ірокез.

— Звіробій! — вигукнула Джудіт з властивою їй запальністю. — Але ж це неймовірно! Звіробій у полоні, і я весь час сушу собі голову, як би його визволити. Чому ти гадаєш, що то Звіробій, дитино?

— Можеш переконатися сама, сестро: човника знову видно, він уже по цей бік замку.

Справді, легке суденце поминуло чудернацьку будівлю і тепер пливло до «ковчега». Всі, хто залишався на баржі, перейшли на ніс, аби зустріти гостя. З першого погляду Джудіт упевнилась, що сестра її не помилилася й що човником керує сам Звіробій. Проте мисливець наближався так спокійно, що вона здивувалась: людина, яка силою чи хитрістю вирвалася з ворожих рук, навряд чи здатна була б отак розмірено, без поспіху вимахувати веслом.

Заходило на вечір, і на березі все вже огорталося в морок. Але на широкому озерному плесі ще вигравало яскраве світло. Багрові бліки на брусованих стінах «ковчега» поволі згасали в холодних сутінках, і обриси човника, в якому плив Звіробій, губилися в мерехтінні тонів, багато соковитіших за ті, що їх ми бачимо при найяснішому сонці. Коли два човники зблизились, — бо Джудіт і її сестра налягли на весла, аби перейняти несподіваного гостя, перш ніж він досягне «ковчега», — навіть засмагле Звіробоєве обличчя здалося світлішим у цих червоно-золотавих відсвітах, що мовби витанцьовували в мерхлому повітрі. Джудіт подумалось: може, то радість зустрічі з нею внесла свою частку в цей незвичайний і приємний вираз. Вона навіть гадки не мала, як багато виграла її власна врода з тієї самої природної причини.

— Ласкаво просимо, Звіробою! — вигукнула дівчина, коли човники порівнялись бортами. — Ми пережили сумний і жахливий день, але з вашим поверненням на одне нещастя принаймні стає менше. Невже в гуронів прокинулася людяність і вони відпустили вас? Чи ви втекли від лиходіїв тільки завдяки своїй сміливості та спритності?

— Ні те ні інше, Джудіт, ні те ні інше. Мінги лишаються мінгами. Якими вони народилися, такими й помруть, і навряд чи їхня натура коли-небудь зміниться. Що ж, у них свої природні нахили, а в нас свої, Джудіт, і не годиться лихословити про ближніх, хоч, щиро кажучи, мені вельми важко добре думати й добре говорити про цих бродяг. Обхитрувати їх, звісно, можна, й ми це зробили із Змієм, коли пішли визволяти Уа-та-Уа, — тут мисливець замовк і зайшовся своїм безгучним сміхом. — Але обманути тих, кого вже раз було обдурено, — нелегка річ. Навіть олені знають усі мисливські хитрощі після одного мисливського сезону, а індіянин, що тільки раз, не більше, розкрив очі на вашу хитрість, уже не закриває їх ні на мить, поки зостається на тому самому місці. Мені доводилось бачити білих, котрі дозволяли ошукати себе навіть по двічі, але з червоношкірими такого не буває. Всі свої знання вони беруть з життєвого досвіду, а не з книжок, а досвід — чудовий навчитель, його наука запам'ятовується надовго.

— Все це так, Звіробою. Але якщо ви не втекли від дикунів, то як же ви опинилися тут?

— Запитання цілком природне, і ви чарівно його поставили. Нинішнього вечора ви напрочуд гарні, Джудіт, або Дика Троянда, як Змій величає вас, і я сміливо можу сказати це, бо справді так думаю. Ви вправі називати мінгів дикунами, бо почуття в них таки дикі, й вони завжди чинитимуть жорстоко, якщо ви дасте їм до цього привід. В останній сутичці вони зазнали деяких втрат і ладні помститися за це на першій-ліпшій людині англійської крові, яка лиш попадеться їм до рук. А втім, я думаю, для цього їм стало б навіть голландця.

— Вони вбили тата, це мало б утамувати їхню жадобу крові,—докірливо вкинула Гетті.

— Я це знаю, дівчинко, я знаю всю історію, почасти тому, що бачив дещо з берега, бо вони привели мене туди з табору, а почасти з їхніх погроз на мою адресу та з інших балачок. Що ж, життя — не вельми тривка штука, й ми всі живемо доти, поки наші ніздрі втягують у легені повітря. Якщо ви втратили певного друга, — а я не маю сумніву, що так воно і є — провидіння неодмінно пошле на його місце когось іншого. Наше знайомство почалося за незвичайних обставин, і для мене це ніби натяк, що віднині я мушу дбати, аби у вашому вігвамі завжди був харч. Воскресити мерця я не можу, але прогодувати живих — у цьому мало хто годен змагатися зо мною, хоч обійдіть увесь кордон. Я кажу це не ради хвастощів, а тільки щоб утішити вас.

— Ми розуміємо це, Звіробою, — квапливо відповіла Джудіт, — і дуже вам вдячні. Дай боже, щоб усі люди мали такий правдивий язик і таке щире серце!

— Звісно, з цього погляду люди бувають різні, Джудіт. Стрічав я таких, котрим можна вірити лиш доти, поки ти не спускаєш з них очей. А стрічав і інших, на обіцянку яких, бодай навіть дану за допомогою посланого вам крихітного шматочка вампума, можна було покладатися так, ніби справу вже скінчено й то при вас. Так, Джудіт, ви наче в воду дивилися, коли сказали, що на одних людей можна покладатися, а на інших ні,— це суща правда.

— Ви якийсь загадковий, Звіробою, — мовила дівчина, неабияк спантеличена дитячою простотою вдачі, що її так часто виявляв мисливець. — Ви страшенно загадкова людина, і я часто не знаю, як розуміти ваші слова. Але облишмо поки що це: ви забули сказати, яким же робом опинилися тут.

— Яким робом я опинився тут? О, в цьому нема нічого загадкового, навіть коли я сам загадкова людина, Джудіт! У мене відпустка.

— Відпустка?! Я розумію це слово, коли мовиться про солдатів, але не збагну, що воно означає в устах бранця.

— Воно означає те саме. І ваша правда: солдати вживають це слово в тому самому розумінні, в якому вжив його я. Відпустка — це значить дозвіл залишити табір чи гарнізон на певний, точно визначений час. Коли цей час спливе, людина має повернутися і знову покласти на плече мушкет або прийняти тортури, залежно від того, солдат вона чи бранець. Я — бранець, і тому на мене чекає останнє.

—І гуроми оце пустили вас одного, без ніякого нагляду й варти?

— Звісно, бо ж я не міг би сюди з'явитися, хіба що зумів би вирватися силою або обхитрувати їх.

— Що ж для них є запорукою вашого повернення?

— Моє слово, — просто відповів мисливець. — Так, я дав їм слово, й дурні вони були б, аби відпустили мене без цього. Бо тоді я міг би не вертатися назад і не терпіти на власній шкурі того чортовиння, яке здатна вигадати їхня злоба. Ні, я просто поклав би на плече свою рушницю і гайнув чимдуж до делаварських сіл. Але боронь боже, Джудіт, вони це знають не гірше за нас з вами й радніше дозволили б вовкам вигребти з могил кістки своїх батьків, ніж мені піти без обіцянки повернутися назад.

— Невже ви справді зважитесь на цей самогубний і нерозважний учинок?

— Що таке?

— Я питаю: невже ви вважаєте за можливе знову віддатися в руки безжальних ворогів, аби тільки додержати свого слова?

Якусь мить Звіробій дивився на свою вродливу співрозмовницю суворо й невдоволено.

По тому його чесне, простодушне обличчя мовби посвітліло від якоїсь раптової думки, і він засміявся своїм звичайним сміхом.

— Я спершу не зрозумів вас, Джудіт, авжеж, не зрозумів. Ви гадаєте, Чингачгук та Гаррі Непосида не дозволять цього зробити. Але, бачу, ви ще погано знаєте людей. Делавар нізащо не стане опір тому, в чому він і сам вбачає обов'язок. А Марчеві байдуже до всього сущого, він дбає тільки за себе й не захоче марнувати багато слів з такої причини. Втім, якби він і захотів, однаково нічого б не вийшло. Та куди там — Марчеві дорожчі його бариші, а не його слово. І різні там обіцянки — мої, чи ваші, Джудіт, чи ще чиїсь — для нього пусте. Отже, не хвилюйтеся, дівчино. Коли закінчиться відпустка, мені тихомирно дозволять повернутися на берег. А якщо навіть виникнуть ті чи інші незгоди, то недарма ж я виріс і, так би мовити, дістав освіту в лісі, щоб не знати, як випручатись.

Деякий час Джудіт мовчала. Все її єство, єство жінки, що вперше в своєму житті зазнала почуття, котре має такий могутній вплив на щастя чи нещастя кожної дівчини, повставало проти жорстокої долі, яку сам на себе накликав Звіробій. Але водночас почуття справедливості викликало в ній захоплення цією непохитною і водночас такою невимогливою чесністю. Вона відчувала — будь-які докази будуть зараз марні. До того ж цієї миті їй не хотілося принижувати своїм умовлянням гордовитої гідності й самоповаги, що на них спиралася рішучість мисливця. Вона ще сподівалася, — ачей якась подія відверне його самопожертву; передусім їй кортіло знати геть усе про його поневіряння, аби, виходячи з цього, знати, як їй надалі поводитись.

—І скоро закінчується ваша відпустка, Звіробою? — спитала вона, коли обидва човники під легенькими ударами весел рушили до «ковчега».

— Завтра опівдні, й ні на хвилину раніш. Можете повірити мені, Джудіт, я не покину християнського товариства й не віддам себе в руки поганам бодай на одну мить раніше, ніж це буде конче потрібно. Вони вже бояться, що сюди можуть нагодитись солдати з сусіднього гарнізону, а тому не бажають гаяти час. Ми домовились: якщо я не зумію зробити того, чого вони домагаються, мене почнуть катувати, скоро сонце похилиться на захід, бо коли споночіє, вони мають чкурнути звідси в рідні краї.

Це було сказано врочисто, мовби душу бранцеві гнітила думка про невідворотність страшної долі, й водночас просто, без найменшого хизування своїми майбутніми муками, що мало скорше стримати, а не викликати співчуття.

— Отже вони хочуть помститися за своїх убитих? — спитала Джудіт ослаблим голосом, її невгамовний дух скорився перед спокійною гідністю та незламною волею молодого мисливця.

— Атож. Це видно з поведінки індіянів. Хоч вони, здається, гадають, ніби я не збагнув їхніх намірів. Але людина, яка роками жила серед червоношкірих, так само не помилиться в індіянських почуттях, як справжній мисливець не зіб'ється із звіриної стежки, а добрий пес не загубить гарячого сліду. Сам я майже не сподіваюся на порятунок, бо жінки не на жарт розгнівилися: їм, бачте, кривдно, що Уа-та-Уа втекла, а я ж доклав до того своїх рук. Зважте й на те, що минулої ночі в таборі сталося жорстоке вбивство; той постріл, можна сказати, цілив мені просто в груди. Та вже що буде, те й буде. Змій і його майбутня дружина тепер у безпеці, тож принаймні хоч у цьому є деяка втіха.

— О Звіробою, може, вони не мають лихого на думці, через те й пустили вас самого до завтра!

— Я не певен, що це так, Джудіт, вельми не певен. Індіянин є індіянин, дівчино, й ти його нічим не зіб'єш, коли він винюшив слід і женеться за дичиною. Ось делавари — напівхристиянське плем'я, а й тим помста присмокталася до серця, як омела до дерева. Далі мінги кажуть, що я вбив одного з їхніх найкращих і найхоробріших воїнів, і вони впіймали мене скоро після цього. Аби відтоді минув хоч місяць, вони встигли б трохи прохолонути, й наша зустріч була б дружелюбніша. Але сталося, бачте, не так… Що ж це ми, Джудіт, говоримо тільки про мене та про мої злигодні, коли вам вистачає власного горя і, може, ви бажаєте порадитися з другом про свої справи. Отже, старого поховали в воді? Я теж гадав, що саме там має спочивати його тіло.

— Так, Звіробою, — ледь чутно відповіла Джудіт. — Ми щойно його поховали. Ваша правда, я дуже хочу порадитися з другом, і цей друг — ви. Гаррі Непосида збирається покинути нас. Коли він піде й ми трохи заспокоїмося після похорону, я сподіваюсь, ви приділите мені годинку? Ми з Гетті просто не знаємо, що нам робити.

— Звісна річ, бо все сталося так раптово й так страшно. Але ось уже ковчег, і ми про це поговоримо докладніше, коли випаде слушна нагода.