Звіробій

РОЗДІЛ XXXI

Навряд чи варто списувати читачеві, як виглядало те місце, що його нещасливі гурони вибрали для свого останнього табору. На щастя, для людей надто чутливих і боязких стовбури дерев, листя й дим закрили більшу частину кривавих подій, а ніч небавом накинула своє покривало на озеро й на всі безмежні нетрі, що простяглися тоді від берегів Гудзону до узбережжя Тихого океану. Тож перенесімося в наступний день, коли на землю повернулося світло, таке променисте й усміхнене, наче не сталося нічого особливого.

Коли зійшло сонце, на берегах Мерехтливого Свічада не зосталося жодного сліду боїв і тривоги. Жахливі події минулого вечора не лишили відбитку на гладенькій поверхні, й невтомні години збігали одна за одною тим самим сталим ладом, що був заведений од віку. Птахи знову шугали понад водою або ширяли високо над вершинами гірських сосон, готові кинутися вниз на здобич, скоряючись незмінним законам природи. Одне слово, нічого ніде не змінилося, окрім «замку», всередині і навколо якого запанувало пожвавлення. Зміїна, що сталася там, уразила б і найнеуважнішого спостерігача. Вартовий в уніформі королівського стрілецького полку ходив помостом розміреною ступою, а чоловік двадцять стрільців гуляли навколо або сиділи в «ковчезі». Їхні рушниці, поставлені в козла, були під наглядом вартового. Два офіцери озирали берег крізь прозорну трубу, що її ми так часто згадували. Вони дивилися на той фатальний мис, де між деревами миготіли пурпурові мундири і де крізь збільшувальні скельця було видно, як працюють лопатами: солдати виконували сумний обов'язок, ховаючи мерців. Кілька стрільців мали признаки, котрі свідчили, що вороги чинили опір, а у молодшого офіцера рука висіла на паску. Його товаришеві, який командував загоном, пощастило — він лишився неушкоджений. Саме він і дивився в трубу.

Підійшов сержант і відрапортував, називаючи старшого капітаном Ворлі, а молодшого містером — тобто прапорщиком — Торнтоном. Перший з них був той самий офіцер, що про нього з таким запалом говорилося в останній розмові між Джудіт і Непосидою. Казати правду, про нього і цю вродливу дівчину ходило багато пліток. То був мужній червонощокий чоловік років тридцяти п'яти віком. Його військова статура й елегантний вигляд легко могли полонити уяву такої недосвідченої дівчини, як Джудіт.

— Крейг лає нас на чім світ стоїть, — байдуже мовив капітан до прапорщика, складаючи трубу й віддаючи її денщикові.— І, казати правду, не безпідставно: куди приємніше бути тут і упадати коло міс Джудіт Гаттер, аніж ховати індіянів на березі, хоч який романтичний там краєвид і блискуча наша перемога. До речі, ти не знаєш, Райте, чи Девіс ще живий?

— Він помер хвилин десять тому, ваша честь, — відповів сержант, якого запитувано. — Я відразу збагнув, до чого воно йдеться, скоро побачив — куля влучила йому в живіт. Мені не доводилося стрічати людини, котра б вижила по тому, як їй пробили в животі дірку.

— Атож, тривна страва в такому животі не вдержиться, — зауважив Ворлі, позіхаючи. — До вашого відома, Артуре, дві безсонні ночі підряд з біса шкідливо діють на розумові здібності людини. Я став дурний, наче голландський священик на Могауці. Сподіваюся, рука ваша не болить, мій любий хлопче?

— Як ви, мабуть, бачите, сер, вона примушує мене трохи кривитися, — відповів юнак, сміючися і водночас морщачися з болю. — Та нічого, терпіти можна. Гадаю, Грехем скоро знайде вільну хвилину, аби подивитися на мою рану.

— А ця Джудіт Гаттер, Торнтоне, гарненьке створіння, і не моя вина, коли нею не будуть милуватися в лондонських парках, — провадив своєї Ворлі, не дуже турбуючись раною товариша. — То ви кажете за свою руку! Атож. Ходіть-но в ковчег, сержанте, і передайте докторові Грехему, щоб він оглянув рану містера Торнтона, тільки-но впорається з бідолахою, якому перебито ногу. Гарненьке створіння! Вона виглядала як королева в тому парчевому вбранні, коли ми її побачили. А тут усе змінилося: батько з матір'ю померли, сестра вмирає, а може, вже й умерла; з усієї родини лишилася сама тільки красуня. Загалом кажучи, похід наш був вдалий: він має скінчитися краще, аніж звичайно закінчуються сутички з індіянами.

— Отож, сер, можна гадати — ви збираєтеся залишити прапор великої армії нежонатих і закінчити кампанію шлюбом?

— Я, Том Ворлі, стану зрадником? їй-богу, мій любий хлопче, ви мало знаєте ту велику армію, якщо здатні уявити таку річ. Гадаю, в колоніях є жінки, котрих капітан легкої піхоти не повинен зневажати, але їх слід шукати не тут, на берегах гірського озера, і навіть не на тій голландській річці, де ми розквартировані. Правда, мій дядько-генерал зробив мені ласку, вибравши наречену для мене в Йоркширі, але вона негарна, а я не погоджуся одружитись навіть з принцесою, коли вона буде негарна.

— А якщо дівчина вродлива, але вбога, то ви з нею одружитеся?

— Овва! Таке може спасти на думку тільки прапорщикові. Хоч у курені, аби до серця мені… Це давня казка, чувана вже всоте. Ми не з того полку, що женяться, мій любий хлопче. Ось, наприклад, наш командир, старий сер Едвін. Хоч він уже повний генерал, проте ніколи і в думці не мав шукати собі дружину; а коли чоловік дослужиться до генерал-лейтенанта, не зв'язавши себе шлюбними путами, то, вважайте, він у безпеці. Підполковник наш теж висвятився в парубки, як я колись сказав був своєму кузенові-єпіскопу. Майор — удівець, замолоду він скуштував шлюбного життя протягом дванадцяти місяців; тепер ми вважаємо його за одного з як надійніших наших людей. З десяти капітанів попався лише один, і його, бідолаху, завжди тримають при полковому штабі, як своєрідне «Memento mori» для новачків. Що ж до молодших офіцерів, то жоден з них не осмілився заявити, що хоче відрекомендувати дружину полковому зібранню. Але рука вас, бачу, турбує, тож ходімте вже до Грехема.

Хірург, який супроводжував загін, робив зовсім не те, що гадалося капітанові. Коли бій скінчився і знесли докупи мертвих та поранених, серед останніх виявили Гетті. Її прострелено кулею, з першого ж погляду видно було — рана смертельна. Ніхто не знав, за яких обставин її влучено: мабуть, цілком випадково, як то часто буває в таких бойовиськах. Сумаха, всі старі жінки й кілька дівчат загинули від багнетів чи то в розпалі бою, чи тому, що важко було відрізнити чоловіків од жінок, бо ж і ті, і ті вбиралися майже однаково. Більшість воїнів лягли на місці. Деякі, проте, врятувались утечею, а двох-трьох захопили живцем. Що ж до поранених, то багнет позбавив хірурга зайвих турбот. Розчахнутий Дуб уникнув смерті, але був поранений і попав у полон. Капітан Ворлі й прапорщик минули його, заходячи в «ковчег». Він сидів на краю баржі з замотаною головою та ногою і гордовито мовчав, не виказуючи ані зневіри, ані розпачу. Певна річ, він тяжко переживав загибель свого племені, але робив це, зберігаючи властиву воїнові й вождеві гідність.

Офіцери знайшли хірурга в головній кімнаті «ковчега». Він щойно одійшов од сінника, на якому лежала Гетті. На подзьобаному віспою суворому обличчі шотландця був незвичний для нього вираз суму й жалю. Всі його зусилля пішли на марне: йому довелося відмовитись од надії, що дівчина проживе ще хоч кілька годин. Доктор Грехем звик до видовищ, які відбуваються на смертельній постелі, вони майже не справляли на нього враження. Чимало міркуючи над природою речей, він до релігії ставився скептично. Але коли він побачив, що лагідна юна Гетті, котра за розумовим розвитком стояла нижче за інших білих жінок, виявляє таку силу духу, якій позаздрив би витривалий вояк чи прославлений герой, його це так схвилювало, що він посоромився б у цьому признатися.

— Для лісу випадок цілком незвичайний, і то коли зважити, що дівчина не сповна розуму, — озвався він з виразною шотландською вимовою до Ворлі й прапорщика, котрі саме зайшли в кімнату. — Сподіваюся, джентльмени, коли настане наша остання година, ми так само покірно згодимось піти на потойбічну пенсію, як ця бідолашна недоумкувата дівчина.

— Чи є яка надія, що вона виживе? — запитав Ворлі, позираючи на сполотнілу Джудіт. Щойно він увійшов, на щоках дівчині виступили дві великі червоні плями.

— Не більше, ніж у Карла Стюарта стати королем Англії. Підступіть-но ближче і зважте самі, джентльмени. Дівчина ця є втілена віра. В душі їй точиться своєрідне змагання між життям та смертю, що робить її достойною уваги філософа. Містере Торнтоне, тепер — я до ваших послуг: ми оглянемо вашу руку в сусідній кімнаті й водночас поміркуємо над тим, як дивно влаштовано розум людини.

Хірург з прапорщиком вийшли, і Ворлі дістав нагоду уважніше розгледітися й придивитися до людей, що зібралися в каюті. Бідолашну Гетті поклали на власному ліжкові, вона напівсиділа, і на обличчі їй уже проступала печать смерті, хоч її приховував осяйний вираз, який, здавалося, випромінювала вся її істота. Біля неї були Джудіт і Уа-та-Уа; перша сиділа, пойнята глибоким горем, друга стояла, готова подати вмираючій будь-яку допомогу. Звіробій стояв, спираючись на свою рушницю, біля ніг постелі. Змій виднів ся на задньому плані картини, прямий і непорушний, мов статуя, але пильний — від його ока не міг приховатися найменший рух. Непосида доповнював групу, сидячи біля дверей, наче відчував недоречність своєї присутності, але соромився вийти.

— Хто це такий у червоному? — спитала Гетті, коли капітанський мундир впав їй в око. — Скажи мені, Джудіт, це друг Непосиди?

— Це офіцер, він командує загоном, який нас урятував з рук гуронів, — тихо відповіла сестра.

— То мене теж урятовано? Мені здалося, наче тут казали, що мене застрелено і я маю померти. Мати померла, батько теж, але ти жива, Джудіт, і Непосида теж живий. Я боялася, що Непосиду вб'ють, коли почула, як він кричить серед солдатів.

— Нічого, нічого, мила Гетті,— перебила її Джудіт, прагнучи зараз дужче, аніж будь-коли, зберегти сестрину таємницю. — Непосида живий-здоровий, і Звіробій живий-здоровий, і делавар теж живий-здоровий.

— Як це вони застрелили бідолашну дівчину, а чоловіків не зайняли? Я не знала, що гурони такі лихі, Джудіт.

— То була випадковість, бідолашна Гетті, то була сумна випадковість. Ніхто б не зважився зайняти тебе зумисне.

— Я рада, що то випадковість. Мені те здалося дивним: я недоумкувата, і червоношкірі ще ніколи не заподіяли мені нічого лихого. Мені було б дуже прикро гадати, що вони почали ставитися до мене інакше. А ще я рада, Джудіт, що вони не заподіяли шкоди Непосиді. Знаєте, Звіробою, я вважаю, бог оборонить нас від лиха. Проте вам пощастило, що солдати прийшли вчасно, бо вогонь пекучий.

— Атож, і справді пощастило, сестро. Дяка богові, пощастило.

— Ти, Джудіт, мабуть, знаєш декого з цих офіцерів: у тебе ж було серед них чимало знайомих.

Джудіт не відповіла; вона сховала обличчя в долоні й застогнала. Гетті подивилася на неї здивовано і, вважаючи, що сестра журиться через неї, заходилася її втішати.

— Не турбуйся, люба Джудіт, — сказала добра, щиросерда дівчина. — Хоч я й умираю, але мені не боляче. Таж батько з матір'ю померли, а те, що сталося з ними, може статися і зі мною. Ти знаєш, у нашій родині я важила найменше; отож мало хто згадає мене, коли я пропаду в озері.

— Ні, ні, ні, бідна, люба Гетті! — вигукнула Джудіт, що їй серце нестримно рвалося з скорботи. — Принаймні я завжди тебе згадуватиму. І з радістю, — ой, з якою радістю! — я помінялася б з тобою, аби бути таким чистим, безгрішним створінням, як ти!

Досі капітан Ворлі стояв, прихилившися до дверей каюти, але коли ці сповнені жалю, а може, й каяття слова вирвались у вродливої дівчини, він повільно вийшов, замислившись, і, минаючи стражденного прапорщика, якому хірург саме робив перев'язку, не звернув на нього ніякої уваги.

— Моя біблія тут, зі мною, Джудіт! — сказала Гетті радісно. — Щоправда, я її вже не вчитаю: щось діється з моїми очима, — ти наче в тумані й десь далеко, і Непосида теж, коли я дивлюся на нього. Ніколи б я не повірила, що Гаррі Марч виглядатиме так тьмяно. Чого це, Джудіт, мені так кепсько видно сьогодні? А мати казала, що з усієї нашої родини в мене зір найкращий. Еге ж, саме так: розум у мене був слабкий, — люди називали мене недоумкуватою, — а от зір добрий.

Джудіт застогнала знову; цього разу не з себелюбства, не з спогаду про минуле, а з чистого душевного жалю й любові до покірної щирої сестри. Цієї хвилини вона б радо віддала своє життя, аби врятувати Гетті. Та зробити це було не до снаги жодній людині, отож їй лишалося тільки побиватися. На ту мить до каюти повернувся Ворлі; його привів сюди якийсь дивний потяг, якому він не міг опиратися, хоч і почував, що волів би втекти назавжди з американського суходолу, Не спинившися цього разу біля дверей, він так близько підступив до ліжка страдниці, що впав їй в око. Гетті ще могла розрізняти великі речі, і її погляд спинився на ньому.

— Це ви той офіцер, що прибув сюди з Непосидою? — спитала вона. — Коли так, то ми всі маємо вам дякувати, бо, хоч мене й поранено, решта врятувалися. Отож, Гаррі Марч розповів вам, де знайти нас і як дуже ми потребуємо вашої допомоги?

— Звістку про загін гуронів приніс нам гінець дружнього племені,— відповів капітан, зрадівши, що має нагоду розважити свої почуття подобою приязної балачки. — І мене зразу відрядили, аби їх перейняти. Звичайно, то був щасливий випадок, що ми зустріли Гаррі Непосиду, як ви його прозиваєте; він правив нам за провідника; пощастило нам і в тому, що ми почули стрілянину, — тепер я довідався, що індіяни просто змагалися, хто краще влучить, — бо стрілянина та не тільки примусила нас піти швидше, а й привела куди треба. Делавар побачив нас на березі, здається, крізь прозорну трубу, він і Уа-та-Уа, як звуть його скво, зробили нам велику послугу. То був справді щасливий збіг обставин, Джудіт.

— Не кажіть мені, сер, про щастя, — хрипко відмовила дівчина, знову ховаючи обличчя. — Для мене світ сповнений горя. Не хочу я більше чути ані про влучну стрілянину, ані про рушниці, ані про солдатів, ані взагалі про людей!

— То ви знаєте мою сестру? — спитала Гетті, перш ніж збентежений воїн зібрався відповісти. — Звідкіля ви довідалися, що вона зветься Джудіт? Ваша правда, саме так вона й зветься. А я Гетті, Томасова Гаттерова донька.

— Заради бога, люба сестро, заради мене, мила Гетті,— перебила її благально Джудіт, — годі про це говорити.

Гетті, очевидячки, здивувалася, але вона звикла була до послуху і вже більше не бентежила Ворлі болісними для нього запитаннями. Дівчина звернула очі до біблії, і розум її полинув у майбутнє, втративши значною мірою інтерес до подій минулого.

— Ми розлучимося не надовго, Джудіт, — сказала вона. — Коли ти помреш, тебе теж принесуть і поховають в озері поряд з матір'ю.

— Хотіла б я, Гетті, уже там лежати!

— Ні, це неможливо, Джудіт: до смерті людей не вільно ховати. То був би гріх, аби тебе поховали, чи ти сама себе поховала живцем. Колись я хотіла поховати себе, але бог стримав мене від гріха.

— Ти!.. Ти, Гетті Гаттер, обмірковувала таке діло? — вигукнула Джудіт, дивуючися великим дивом: вона ж бо добре знала, що її сумлінна сестра зроду не споганила свої уста жодним словом неправди.

— Так, Джудіт, але бог простив мене, — відповіла вмираюча дівчина покірливим тоном, наче дитина, котра відчуває свою провину. — То було, коли вмерла мати. Я зрозуміла, що втратила свого найближчого друга на землі, може, навіть єдиного друга. Правда, ви з батьком ставились до мене дуже ласкаво, але ж я недоумкувата. Я знала, що завдам вам клопоту; до того ж ви надто часто соромилися такої сестри й дочки. Важко жити на світі, де всі позирають на тебе згорда. Отож я подумала, що коли поховаю себе поряд з матір'ю, то мені краще буде в озері, аніж у хатині.

— Вибач мені, даруй мені, найдорожча моя Гетті. Навколішки я прошу твого пробачення, люба сестро, якщо словом чи ділом своїм я наштовхнула тебе на таку божевільну жорстоку думку.

— Встань, Джудіт. Навколішки треба стояти перед богом, а не переді мною. Саме так я почувала, коли вмирала мати. Мені згадалося все, чим я її вразила, і я ладна була цілувати їй ноги, благаючи, аби вона мені пробачила. Мабуть, так буває завжди, коли вмирає близька людина, хоч тепер не пригадую, щоб я переживала щось подібне, коли помирав батько.

Джудіт устала, закрила обличчя фартухом і заплакала. По тому настала довга пауза, що тривала годин зо дві; протягом цього часу Ворлі кілька разів заходив у каюту: деінде він, очевидячки, почував себе ніяково, але також не міг тут залишитися. Він оддав декілька наказів, і солдати заходилися їх виконувати; поступово загін розворушився, особливо коли містер Крейг, лейтенант, довершивши свій неприємний обов'язок ховати мерців, прислав з берега гінця запитати, чи доручать йому ще якесь діло. Тим часом Гетті трохи поспала, а Звіробій і Чингачгук вийшли з «ковчега», аби порадитись. Аж раптом на помості з'явився хірург і сповненим хвилюванням голосом, якого досі його товариші ніколи не чули, оголосив, що кінець наближається швидко. Почувши те, всі знову зібралися в каюті, приваблені цікавістю чи, може, й вищими почуттями, хоч зовсім недавно вони були дійовими особами, здавалося, набагато цікавіших та важливіших подій. Джудіт зовсім виснажилася з горя, і Уа-та-Уа доводилося самій виконувати всі обов'язки, властиві жінкам, котрі доглядають хворого. Сама Гетті помітно не змінилася, тільки підупала на силах, що свідчило про наближення смерті. Той розум, що його вона мала, лишався ясний, як завжди, і в деяких відношеннях думка її була дійовіша, аніж звичайно.

— Не побивайся за мною так дуже, Джудіт, — сказала терпляче страдниця, помовчавши. — Скоро я побачу матір; мені здається, я вже її бачу; обличчя в неї таке саме лагідне і всміхнене, як і колись. Може, коли я помру, бог оддасть мені весь розум, і я стану кращою товаришкою матері, аніж колись була.

— Ти станеш янголом, Гетті,— мовила крізь сльози сестра.

— Не зовсім я це розумію, хоч і читала в святому письмі. Ой як потемніло! Невже так скоро настала ніч? Я ледве тебе бачу. А де Уа-та-Уа?

— Я тут, бідолашна дівчино. Чому ти не бачиш мене?

— Я тебе бачу, але не можу одрізнити від Джудіт. Мабуть, мені вже не довго на тебе дивитися.

— Шкодую за тим, бідна моя Гетті. Та нічого: у блідолицих на небі є місце і для дівчат, не тільки для воїнів.

— А де Змій? Я хочу з ним поговорити; дайте мені його руку. Отак, тепер я її відчуваю. Делаваре, люби й плекай цю молоду індіянку. Я знаю, як вона тебе любить, і ти повинен її любити. Не кривдь її, як кривдять своїх жінок деякі індіяни, будь для неї справжнім чоловіком. А тепер приведи Звіробоя, дай мені його руку.

Прохання те виконали, і мисливець став край ліжка, корячися бажанням дівчини, мов слухняна дитина.

— Я відчуваю, Звіробою, — провадила вона, — хоч і не можу сказати чому, що ми з вами розлучаємося не назавжди. Це дивне відчуття. Досі я ніколи такого не знала. Звідки воно взялося?

— Так, Гетті, ми з вами зустрінемося, хоч, може, й не скоро.

— Ви теж хочете, щоб вас поховали в озері? Коли так, то я розумію, звідки взялося те почуття.

— Це мало ймовірно, дівчино, це мало ймовірно. Могила моя, мабуть, буде в лісі, але, сподіваюся, що дух мій опиниться не далеко від вашого.

— Напевне, так. Я заслабка розумом, аби збагнути ці речі, але я відчуваю — ми з вами ще зустрінемося. Сестро, де ти? Я вже нічого не бачу, крім темряви. Мабуть, настала ніч.

— Я тут, Гетті, поряд з тобою, це мої руки тебе обіймають, — хлипала Джудіт. — Говори, найдорожча моя; може, ти хочеш щось сказати чи просиш що-небудь зробити цієї страшної хвилини?

На той час зір Гетті остаточно погас. Проте смерть наближалась до неї без звичайних своїх жахів, наче відчуваючи ніжність до окраденої життям дівчини. Вона сполотніла, як мрець, але дихала легко й рівно; голос її, хоч і стишився до шепоту, однак лишався ясний і виразний. Коли сестра її те спитала, на щоках умираючій ВИСТУПИВ рум'янець, — правда, такий легкий, що його майже неможливо було вгледіти; він скидався на колір троянди, яка символізує скромність. Ніхто, крім Джудіт, не помітив того рум'янцю, що його викликало жіноче почуття, не здолане навіть смертю. Джудіт одразу збагнула, чому він появився.

— Непосида тут, люба Гетті,— прошепотіла вона, схиливши близько своє обличчя до страдниці, щоб слова її не долинули до чужих вушей. — Я скажу йому, хай підійде й вислухає тебе, добре?

Слабким потиском руки Гетті висловила свою згоду, і Непосиду підвели до її постелі. Мабуть, цей гарний, але грубий лісовик ніколи не почував себе так ніяково, хоч схильність, яку Гетті відчувала до нього (схильність ту породив природний інстинкт, а не розбещена уява), була надто чиста й прихована, щоб він міг запідозрити її існування. Він дозволив Джудіт покласти свою міцну здорову руку в руку Гетті й мовчки стояв, ніяково чекаючи, що буде далі.

— Це Непосида, любонько, — прошепотіла якомога тихше Джудіт, нахилившися до сестри. — Поговори з ним і хай іде.

— Що мені сказати, Джудіт?

— Скажи те, що велить тобі твоя чиста душа. Довірся їй і нічого не бійся.

— Прощавайте, Непосидо, — мовила пошепки дівчина, потискаючи злегка йому руку. — Хотіла б я, щоб ви стали більше схожий на Звіробоя.

Слова ті вона вимовила через силу; щоки їй на мить ледь почервоніли, по тому вона відпустила руку й одвернулася, наче довершивши всі справи з цим світом. Таємне почуття, що єднало її з юнаком, почуття таке слабке, що вона сама його майже не усвідомлювала і яке могло б і не виникнути, аби її розум мав більшу владу над серцем, одступило перед думками вищими, шляхетнішими, але так само чистими.

— Про що ти думаєш, люба сестро? — пошепки спитала Джудіт. — Скажи мені, може, я тобі допоможу.

— Мати… я бачу матір в озері, а круг неї осяйні створіння. Чому там немає батька? Дивно, що я бачу матір, а тебе не бачу. Прощай, Джудіт.

Останні слова вона вимовила трохи помовчавши, і сестра хвилину стояла над нею, пильно дослухаючись, і аж потім зауважила, що лагідний дух залишив тіло страдниці. Так померла Гетті Гаттер, яка, хоч і позбавлена була багатьох здібностей, властивих іншим людям, являла, проте, зразок правдивості, чистоти й простоти.