Звіробій

РОЗДІЛ XXVI

— Ми з тобою, Змію, вчинили дуже легковажно. Так, Джудіт, ми вчинили дуже легковажно, вбивши живу істоту заради дурних хвастощів! — вигукнув Звіробій, коли делавар підняв за крила величезного птаха, що втупився у ворогів потьмянілими очима, — таким поглядом безпомічні жертви завжди дивляться на своїх убивців. — Це більше б личило двом хлопчикам, яким кортить задовольнити свою пиху, аніж двом воїнам, що стали на воєнну стежку, хай навіть уперше в житті. Горе мені! Ну що ж, за кару я негайно піду від вас, а коли опинюся сам один серед кровожерних мінгів, то, мабуть, доведеться мені пригадати, що життя миле всім, навіть лісовим звірцям і небесним птахам. Ходіть-но до мене, Джудіт. Ось «оленебій», заберіть його знову і збережіть для руки, що достойніша володіти такою зброєю.

— Я не знаю руки, достойнішої за вашу, Звіробою, — враз відповіла дівчина. — Крім вашої руки, нічия не візьметься за цю рушницю.

— Коли йдеться про вправність, то, може, ви, дівчино, кажете правду, але ми повинні не тільки володіти вогнепальною зброєю, а й доречно її застосовувати. Мабуть, останнього я ще не навчився, отож заберіть тим часом рушницю. Вмираюча бідолашна істота, хай навіть пташка, примушує глибоко замислитися людину, яка не відає, коли настане її остання година, і яка майже певна, що не побачить заходу сонця. Я б відмовився від свого марнославного тріумфу, від тої втіхи, що її мені завдали моя тверда рука і пильне око, аби тільки цей орел опинився знову в гнізді з своїми пташенятами.

Слухачі були вражені цим проявом каяття, яке враз пойняло молодого мисливця, і то каяття з приводу вчинку такого звичайного, що люди рідко замислюються над його наслідками чи над стражданнями, котрих він може завдати беззахисним і безпомічним тваринам. Делавар зрозумів його слова, хоч навряд чи зрозумів почуття, що їх підказували, отож аби заспокоїти свого друга, він витяг гострого ножа і відтяв орлові голову.

— Небезпечна річ влада! — провадив мисливець. — І як небезпечно володіти нею і не вміти її використовувати! Тож не дивно, Джудіт, що можновладці так часто нехтують свої обов'язки, коли навіть людям звичайним і простим буває важко чинити по правді й ухилятися від лихих учинків. А одне зле діло неодмінно веде за собою інше! Аби я не дав слово вернутися до мінгів, я б знайшов гніздо цього створіння, хай би навіть мені довелося блукати лісами два тижні,— хоч людина, що знається на звичках орлів, ураз знайде орлине гніздище, — .але я б волів ходити лісами два тижні, аби покласти край стражданням пташенят.

— Радісно мені чути ваші слова, Звіробою, — зауважила Гетті.— Гадаю, бог простить вам той лихий учинок, пам'ятаючи ваше щиросерде каяття. Я й сама думала, що негоже вбивати безвинного птаха, і хотіла сказати вам це, поки ви цілились. Але — сама не знаю, як воно сталося, — мені було так цікаво, чи ви влучите орла на тій висоті, що я забула про свій намір, аж поки зле діло довершилося.

— Атож, так воно й буває, моя добра Гетті. Ми бачимо наші провини й помилки, коли вже пізно їх виправити! Проте я радий, що ви промовчали, бо навряд чи ту мить мене спинило б ваше слово; інакше я погрішив би також і тим, що не послухав розумної мови. Так, докори сумління завжди важко терпіти, але бувають часи, коли вони стають нестерпні.

Звіробоєві навіть на думку не спадало, що волею недовідомого провидіння, яке ховає майбутнє під непроникливою для людського ока габою, той самісінький вчинок, за який він картав себе так немилосердно, мав визначити його долю. Не на часі розповідати, як і коли виявився вплив того вчинку, про те ви довідаєтеся з подальших розділів. Охоплений каяттям юнак поволі вийшов з «ковчега» і мовчки сів на помості. Сонце підбилось уже височенько, і, взявши до уваги цю обставину разом з почуттями, які гнітили йото душу, він вирішив негайно повернутись у ворожий табір. Дізнавшися про намір свого друга, делавар налаштував човника, а Уа-та-Уа подбала, щоб йому зручно було сидіти. Зробили вони це наче між іншим, але Звіробій чудово все бачив і оцінив їхню старанність. Коли човен був налаштований, обоє повернулися до Джудіт і Гетті, котрі не відходили од молодого мисливця.

— Навіть найкращим друзям часто доводиться розлучатися, — почав він, коли круг нього зібрався весь гурт. — Так, дружба не може змінити шляхів провидіння, і хоч які приязні наші почуття, ми повинні розлучитися. Я часто думав, що бувають хвилини, коли наші слова закарбовуються в пам'яті людей глибше, аніж звичайно, і коли порада наша запам'ятовується надовше, бо уста, що вимовляють їх, навряд чи заговорять знову. Ніхто не відає, що з ним станеться на цім світі, отож коли друзі розлучаються, і то, мабуть, надовго, їм доречно сказати одне одному кілька ласкавих слів на прощання. Нехай усі зайдуть у ковчег, а хтось один залишиться; я розмовлятиму з кожним по черзі, а також вислухаю, що ви вважаєте за слушне сказати мені на відповідь; поганий-бо той радник, який не слухає порад інших.

Слухачі збагнули, чого він бажає, і індіяни негайно пішли, проте обидві сестри залишилися біля юнака. Звіробоїв погляд примусив Джудіт дати пояснення.

— З Гетті ви можете поговорити, пливучи до берега, — сказала вона швиденько. — Я хочу, щоб вона вас супроводила.

— А чи розумно це робити, Джудіт? Певна річ, за звичайних обставин недоумство має захистити від червоношкірих, але коли вони розлютуються, жадаючи помсти, важко сказати, що може статися. До того ж…

— Що ви хотіли сказати, Звіробою? — спитала Джудіт.

В її ласкавому голосі вчувалася майже ніжність, хоч вона силкувалася стримати свої почуття і приборкати хвилювання.

— Та просто те, що бувають такі видовища, яких краще не бачити навіть людям з таким слабким розумом і пам'яттю, як у Гетті. Отож, Джудіт, краще нехай я попливу сам, а сестра ваша залишиться.

— Не турбуйтеся за мене, Звіробою, — озвалася Гетті, яка зрозуміла не всю розмову, але збагнула, про що йдеться. — Я недоумкувата, а це, кажуть, дозволяє мені ходити скрізь, до того ж я завжди ношу з собою біблію. Дивна річ, Джудіт, як усілякі люди, — трапери й мисливці, червоношкірі й білі, мінги й делавари шанують і бояться біблії!

— Гадаю, ти, Гетті, не маєш аніякісіньких підстав боятися насильства, — відповіла сестра, — тому я наполягаю, щоб ти супроводила нашого друга в гуронський табір. Це не завдасть ніякої шкоди ані тобі, ані будь-кому іншому, а Звіробоєві може стати у великій пригоді.

— Саме не час сперечатися, Джудіт; отож хай буде по-вашому, — відповів юнак. — Збирайтеся, Гетті, та сідайте в човника, бо я хочу сказати на прощання вашій сестрі кілька слів, яких вам краще не чути.

Джудіт і її співрозмовник мовчали, поки Гетті їх залишила, а тоді Звіробій продовжив розмову діловим тоном, наче її перебила якась звичайна обставина.

— Слова, сказані на прощання, — можливо, останні, що їх ми чуємо від друга, — не скоро забуваються, — повторив він. — Тому, Джудіт, я хочу поговорити з вами, як брат із сестрою, бо ж за віком мені не випадає бути вашим батьком. Одразу ж хочу застерегти вас проти ворогів, з яких двоє, можна сказати, йдуть за вами назирці й чигають на вас усюди. Перший з них — то незвичайна врода, що так само небезпечна для деяких жінок, як і ціле плем'я мінгів, і вимагає великої пильності; не тішитися нею треба, не хвалити її, а остерігатися й дурити. Так, вроду можна одурити й перехитрувати. Для цього треба тільки пам'ятати, що вона тане, як сніг, і коли зникне, то вже ніколи не вернеться. Пори року приходять і минають, Джудіт; і якщо буває зима з завірюхами й морозами і весна з холодними вітрами й голими деревами, то потім настає літо з теплим сонцем та ясним небом і осінь з її плодами та лісами, вбраними у такі пишні шати, яких жодна міська чепуруха не знайде у всіх крамницях Америки. Земля крутиться без упину, і коли нам остогидне неприємне, до нас волею бога повертається приємне. Але не таке буває з вродою, її дано на короткий час і то тільки замолоду, отож треба нею користатися розумно і не зловживати. А що я ніколи не зустрічав молодої жінки, яку провидіння обдарувало так щедро, як вас, Джудіт, то застерігаю вас — можливо, в свою останню годину: бережіться цього дарунка, він-бо може стати і другом вашим, і ворогом.

Джудіт так тішилася недвозначним визнанням її чарів, що багато чого подарувала б людині, яка все те сказала. Але тієї хвилини дівчина була в полоні вищих почуттів, і Звіробій не міг її насправді образити; отож вона терпляче вислухала промову, яка тиждень тому глибоко б її обурила.

— Я розумію вас, Звіробою, — відповіла дівчина так смирно й покірно, що слухач її трохи здивувався, — і сподіваюся вжити ваші слова собі на користь, Але ви назвали тільки одного ворога, якого мені слід боятися. Хто ж другий?

— Другий ворог, я бачу, відступає перед вашим здоровим глуздом і розумом, Джудіт. Так, він менш небезпечний, аніж я гадав досі. Однак раз я почав цю розмову, то краще сказати все чесно до кінця. Перший ваш ворог, Джудіт, то, як я вже пояснив, незвичайна врода, а другий — те, що ви чудово знаєте, які ви вродливі. Коли перший ворог небезпечний, то другий теж являє неабияку загрозу для душевного спокою і рівноваги.

Хтозна, чи довго ще просторікував би юнак, котрий ставив перед собою щонайкращі наміри, аби слухачка йога раптом не зайшлася слізьми, давши волю почуттям, які вона довго тамувала, а тепер вони вирвалися з ураганною силою. Спочатку вона ридала так гучно й нестримно, що Звіробій трохи злякався і щиро засмутився, помітивши, який несподіваний вплив справили на дівчину його слова. Навіть люди, суворі й вимогливі, лагіднішають, зауваживши ознаки каяття, але Звіробій, маючи м'яку вдачу, не потребував таких очевидних доказів душевного збурення, щоб пожаліти дівчину. Він скочив, мов ужалений, і голос матері, що втішає свою дитину, навряд чи міг бути ніжніший і ласкавіший за його мову, коли він висловив свій жаль, що зайшов так далеко.

— Я казав те, бажаючи вам добра, Джудіт, — мовив він, — і не хотів вас так вразити. Бачу, я перебрав міру. Так, перебрав міру, і за те прошу мене вибачити. Дружба — то є річ нелегка. Часом вона докоряє нам за те, що ми зробили замало, а інколи вона шпетить нас за те, що ми зробили забагато. Проте, визнаю, я перебрав міру, і, щиро вас шануючи, радий це сказати; я ж бо Переконався — ви набагато кращі, аніж здавалося моїй гордовитій зарозумілій уяві.

Джудіт прийняла від обличчя руки, сльози їй висохли, а вродливий вид осяяла така сліпуча усмішка, що юнакові з захоплення на мить одібрало мову.

— Годі вам, Звіробою, — обізвалася вона швидко. — Мені боляче чути, як ви себе обмовляєте. Я краще усвідомлюю свої вади тепер, коли бачу, що ви їх зауважили. Хоч яке гірке видалося мені ваше повчання, я ніколи його не забуду. Нумо про це більше не говорити, щоб делавар, чи Уа-та-Уа, чи навіть Гетті не помітили моїх вад. Бувайте, Звіробою, нехай бог благословить і боронить вас, як на те заслуговує ваше чесне серце.

Тепер Джудіт знову заговорила зверхнім тоном, на який їй давали право освіта, самовпевненість та врода, і тим самим поклала край розмові на небажану для неї тему. Юнак здався на її волю, і коли вона стиснула його зашкарублу руку обома руками, він не опирався, сприйнявши цей знак пошани так само звичайно, як цар сприйняв би його від підданця чи кохана від свого залицяльника. Ніжне почуття запалило рум'янцем і осяяло обличчя дівчини, і краса її ніколи не була така сліпуча, як тоді, коли вона кинула на юнака прощальний погляд. Той погляд був сповнений тривоги, уваги і ніжного жалю.

Наступної миті вона прожогом вскочила до каюти і більше не з'являлася, хоч з вікна сказала Уа-та-Уа, що їхній друг її чекає.

— Ти досить добре знаєш природу та звички червоношкірих, Уа-та-Уа, щоб зрозуміти, на яких умовах гурони мене відпустили, — почав мисливець делаварською мовою, скоро терпляча й слухняна дочка того племені підійшла до нього спокійною ходою. — Отож ти чудово розумієш — навряд чи мені коли-небудь доведеться ще раз із тобою розмовляти. Я маю сказати тобі небагато, але все те я добре обміркував, проживши багато років серед вашого народу і спостерігаючи його звичаї. Жінці доводиться важко скрізь, та мушу визнати, хоч я аж ніяк не упереджений на користь людей мого кольору, що серед червоношкірих їй живеться важче, аніж серед блідолицих. Проте всі жінки мають свої клопоти. У червоношкірих жінок вони, я б сказав, цілком природні, а у блідолицих — уявні, вигадані. Неси овій тягар, Уа-та-Уа, як то належить робити, і пам'ятай, коли стомишся, що він багато легший, аніж у більшості індіянок. Я добре знаю Змія, знаю його чудово; він ніколи не буде тираном жінки, яку любить, хоч і сподівається, що вона трактуватиме його з належною для могіканського вождя пошаною. Мабуть, і у вашій оселі буватимуть хмарні дні, бо вони бувають у всіх людей, котрі належать до різних народів, але тримай вікна серця відчиненими, і зрештою тобі напевно засяє сонце. Ти походиш із значного роду, і Чингачгук теж. Сподіваюсь, ані ти, ані він того не забудете і не посоромите своїх предків. Одначе кохання — ніжна рослина, коли її поливати слізьми, вона скоро всохне. Тож нехай земля навкруг вашого подружнього щастя зволожується росою ніжності.

— Мій блідолиций брат дуже мудрий; Уа запам'ятає все, що мовила їй його мудрість.

— Ти міркуєш розважливо, Уа-та-Уа, як і належить жінці. Слухати уважно і слухатися добрих порад — то є для дружини надійний захист. А зараз скажи Змієві — хай прийде зі мною поговорити. Бажаю тобі всього кращого. Я завжди думатиму про тебе і про твого майбутнього чоловіка, хоч би що мені сталося. Щасти вам і в цьому світі, і в потойбічному.

Уа-та-Уа не зронила жодної сльозини. Вона трималася твердо, як людина, що зважилася пройти важкий шлях до кінця. Але її темні очі яскрилися почуттям, що палало в грудях, а гарне обличчя осяяла рішучість, що так різнилась од її звичайної лагідності. Не минуло й хвилини, як делавар підійшов до свого друга легкою нечутною ступою індіянина.

— Ходи сюди, Змію, щоб нас не бачили жінки, — почав Звіробій. — Я маю тобі дещо сказати, чого ніхто не повинен запідозрити, а тим більше підслухати. Ти надто добре знаєш мінгів і знаєш, що таке відпустка, отож ти навряд чи сумніваєшся, що має статися, коли я повернусь до їхнього табору. Тому ти зрозумієш мене з кількох слів. Перш за все, вождю, я хочу тобі дещо сказати про Уа-та-Уа і про те, як ви, червоношкірі, ставитеся до своїх дружин. За звичаями вашого Народу жінки повинні працювати, а чоловіки полювати, але в усьому треба дотримуватися міри. Щодо полювання, я не бачу ніяких причин його обмежувати, але Уа-та-Уа походить з доброго роду, і не слід її морити роботою. Завдяки своїм статкам і становищу ти завжди матимеш удосталь кукурудзи, картоплі та іншої городини; тож, сподіваюся, дружині твоїй ніколи не доведеться брати в руки лопату. Ти знаєш, я не зовсім злидар, і все, що маю, — обладунок, шкури, зброю, крам — все те належатиме Уа-та-Уа, якщо я не повернуся до осені. Дівчина дістане добрий посаг і буде надовго забезпечена. Гадаю, немає потреби казати, що ти повинен любити свою дружину, бо ти вже її любиш, а кого чоловік любить, того він напевно цінуватиме. Проте не зайве нагадати — ласкаве слово ніколи не вадить, а гостре боляче вражає. Я знаю, ти, Змію, волієш говорити біля вогнища ради, аніж у власній оселі, але всі ми можемо випадком забути про свої звички, а ласкаве поводження і ласкаве слово — то є пречудовий спосіб підтримати злагоду в оселі, так само як і на полюванні.

— Мої вуха відкриті,— поважно відмовив делавар. — Слова мого брата зайшли так далеко, що ніколи звідти не випадуть. Вони мов каблучка, яка не має кінця. Нехай він каже далі: пісню волового очка і голос друга ніколи не надокучить слухати.

— Я, вождю, хочу поговорити з тобою ще трохи, але заради давньої дружби ти мені даруєш, якщо я скажу кілька слів про себе. Коли дійдеться до найгіршого, то, крім жменьки попелу, від мене навряд чи що-небудь залишиться; отож могила буде ні до чого — хіба що для марнославства. Мені до того байдуже, хоч варто буде оглянути попелище, і якщо знайдете кістки, то заради пристойності слід їх позбирати й поховати, аби вовки не гризли їх і не вили над ними. Зрештою, різниця невелика, але люди моєї крові на це зважають.

— Як скаже мій брат, так воно й буде, — відмовив поважно індіянин. — Коли його душа переповнена, то нехай полегшить її на грудях у друга.

— Дякую тобі, Змію, але на душі мені досить легко. Атож, порівняно легко. Щоправда, мене турбують деякі думки, та зрештою я з ними впораюсь. Проте є одна річ, яка видається мені нерозумною і неприродною, хоч місіонери кажуть, що то правда, а моя віра і колір шкіри примушують мене їм вірити. Вони кажуть, ніби індіянин може мучити й мордувати тіло, скільки йому заманеться, здерти з нього скальп, різати його, рвати і палити, аж поки від нього залишиться попіл і його розвіють на чотири вітри, а проте, коли залунає сурма, людина повстане знову ціла-цілісінька, принаймні зовні, як і була до смерті.

— Місіонери — люди хороші, доброзичливі,— ввічливо відповів делавар, — але вони погані ворожбити. Вони вірять у все, що кажуть, Звіробою, тож воїнам і промовцям нічого на них звірятися. Коли Чингачгук побачить Таменундового батька, що стоятиме зі скальпом на голові, розмальований, тоді він повірить місіонерам.

— Побачити — означає повірити, це річ певна. Горе мені! Дехто з нас може побачити все те раніше, аніж ми гадаємо. Я розумію, чому ти говориш про Таменундового батька, Змію, і приклад твій дуже доречний. Таменунд старий, йому нині років вісімдесят, не менше, а батька його оскальпували, закатували й спалили, коли нинішній пророк був ще недоліток. Так, якби це можна було побачити, тоді неважко було б повірити у все, що кажуть місіонери. Проте зараз я не хочу виступати проти їхніх поглядів, бо ти, Змію, маєш знати — основна засада християнства велить нам вірити не бачачи; а людина завжди повинна дотримуватися своєї віри і її засад, хоч які вони є.

— Для такого мудрого народу то дивне міркування, — мовив делавар з притиском. — Червоношкірий звик дивитися пильно, якщо він хоче побачити й зрозуміти.

— Так, цей спосіб переконливий, він тішить людське марнославство, але сягає не так глибоко, як то здається. Добре було б, аби ми розуміли все, що бачимо. Але ж є сила-силенна незбагненних явищ. Навіщо ж їх ставити під сумнів? Я часто міркував над цими речами, та найбільше мене бентежить і засмучує те, що блідолиці попадуть на одне небо, а червоношкірі на інше. Отож тим, хто прожив майже все життя разом і любив один одного, доведеться розлучитися по смерті!

— Невже місіонери навчають цього своїх білих братів? — спитав дуже поважно індіянин. — Делавари вірять, що добрі люди й хоробрі вояки полюватимуть усі разом у прегарних лісах, хоч до якого племені вони належали, а лихим індіянам і боягузам доведеться вештатися з собаками й вовками, добуваючи м'ясиво для своїх осель.

— Дивно, як по-різному люди уявляють щасливу й лиху долю в потойбічному світі! — вигукнув мисливець, захоплений своїми думками. — Одні вірять у пекельний вогонь, а інші вважають, що зловмисникам доведеться шукати собі їжу з вовками й собаками. Одні гадають, ніби на небі житимуть так само, як і на землі, тільки в достатку, а інші уявляють його золотим і осяяним сліпучим світлом. Я ж маю щодо цього свою власну думку — ось яку. Не гаразд я чиню через те, що мені затьмарило розум, а разом з проясненням приходить жаль і каяття. А по смерті, я вважаю, душа бачить речі такими, як вони є направду, і ніщо не може сховати від неї істини й справедливості. Отож усе, що людина зробила за свого життя, постає перед нею, наче при ясному світлі сонця: добрі вчинки дають їй радість, а лихі печалять. Але годі про це балакати. Гетті вже сидить у човнику, пора вертатися. Горе мені! Ось моя рука, делаваре. Ти знаєш — це рука друга, і потиснеш її по-дружньому, хоч вона не зробила тобі й половини добра, якого я бажав би зробити.

Індіянин узяв руку і щиро відповів на її потиск. По тому, знову прибравши незворушного вигляду — багато людей помилково вважають його ознакою природженої байдужості,— він потамував свої почуття, щоб розлучитися з другом, не втрачаючи гідності. Звіробій, одначе, поводився природніше і не побоявся б дати волю почуттям, аби розмова з Джудіт не примусила його здогадатися, що твориться їй на душі. Він був занадто скромний, щоб збагнути справжні почуття цієї вродливої дівчини, але водночас занадто спостережливий, щоб не помітити, як вона бореться з собою. Він ясно бачив — з нею діється щось незвичайне, і з делікатністю, яка зробила б честь людині з найвитонченішими почуттями, поклав не розкривати її таємниці, аби дівчина потім сама про, те не пожалкувала. Отож він зважився негайно пливти до гуронів.

— Нехай тебе бог. благословить! — гукнув мисливець, коли човник одійшов од помосту. — Хто знає, коли й де ми зустрінемося.

Чингачгук помахав рукою. Закутавшися ковдрою, наче римлянин, що хоче сховати свою скорботу під тогою, він поволі пішов у «ковчег», аби на самоті віддатися тузі й роздумам. Звіробій не промовив ані слова, аж доки човен проплив півдороги до берега. Нараз він перестав веслувати, почувши лагідний милозвучний голос Гетті.

— Чому ви, Звіробою, повертаєтесь до гуронів? — запитала дівчина. — Кажуть, я недоумкувата, а таких вони ніколи не займають, проте у вас не менше глузду, ніж у Гаррі Непосиди, а Джудіт вважає, що навіть більше, хоч, мені здається, це неможливо.

— Ох, Гетті, перш ніж ми вийдемо на берег, я мушу поговорити з вами, дитино; і то головним чином задля вашого добра. Киньте веслувати чи краще, щоб мінги не подумали, ніби ми з вами змовляємося і не вжили проти нас підступних заходів, веслуйте легенько, аби човен ледь рухався. Добре у вас виходить. Я бачу, ви вмієте прикидатися, і ми з вами могли б датися на хитрощі, аби це не було нині проти закону. Добре виходить! Горе мені! Дурити й брехати взагалі негарно, а нам те робити аж ніяк не личить, Гетті. Але розладнати задуми ворога в законній війні дуже втішно й приємно. Стежка моя була коротка, і, мабуть, вона скоро урветься, але я тепер бачу, що на долю воїна випадають не самі труднощі та колюче терня. Стежка війни має свої принади, як і більшість інших речей, — нам тільки бракує мудрості їх помітити.

— А чому ваша стежка війни, як ви її називаєте, має так скоро урватися, Звіробою?

— Тому, люба дівчино, що відпустка моя теж уривається. Очевидячки, вони закінчаться майже одночасно; в кожному разі одна йде слідом за другою.

— Не розумію вас, Звіробою, — відповіла трохи спантеличена дівчина. — Мати завжди казала, що людям треба говорити зі мною яснішою мовою, аніж з іншими, бо я недоумкувата. Недоумкуваті тямлять тугіше, аніж ті, що мають розум.

—. Гаразд, Гетті, поясню вам простіше. Ви ж знаєте, я в полоні у гуронів, а полонені не можуть чинити, як їм забагнеться…

— Хіба ж ви полонений, — перебила його дівчина, — коли ви ось тут, посеред озера, на батьковому човні з кори, а індіяни в лісі без жодного човна? Е ні, Звіробою, ви кажете неправду!

— Від щирого серця хотів би я, Гетті, щоб ви мали слушність, а я помилявся; проте помиляєтесь ви, а я кажу щиру правду. Хоч я видався вільний, дівчино, але насправді мені зв'язано руки й ноги.

— Яке то лихо—не мати глузду! Я не бачу і ніяк не збагну, яким побитом ви полонений, та ще й зв'язані. Коли так, то чим зв'язано ваші руки й ноги?

— Відпусткою, дівчино! Це такі пута, що тримають міцніше за ланцюг. Його можна порвати, а відпустку—ні. Від мотузки й ланцюгів можна визволитися за допомогою ножа та хитрощів, але відпустку не можна ані розрізати, ані зняти, ані позбавитися від неї будь-якими хитрощами.

— Що ж воно таке — та відпустка, якщо вона міцніша за коноплю й залізо? Я ніколи не бачила відпустки.

— Сподіваюся, ви ніколи її не відчуєте, дівчино. Пута ті зв'язують наші почуття, тому їх можна тільки відчути, а не побачити. Ви ж розумієте, що означає дати обіцянку, правда ж, люба маленька Гетті?

— Звичайно, розумію. Скоро даєш обіцянку, треба її неодмінно виконати. Матуся завжди виконувала обіцянки, які мені давала, і казала — буде дуже погано, коли я не виконуватиму обіцянок, що їх даю їй чи будь-кому іншому.

— Хорошу матір ви мали, дитино, хоч, може, вона не завжди поводилась як слід. Отож, як ви кажете, обіцянку треба виконувати. А я попав минулої ночі до рук мінгів, і вони мене відпустили, аби я побачився з друзями й передав звістку моїм блідолицим братам — з умовою, що я повернуся сьогодні опівдні й прийму розплату, яку тільки може вигадати їхня мстивість і ненависть, за життя вояка, що загинув од моєї кулі, і за життя молодої жінки, котру встрелив Гаррі Непосида, та за інші невдачі, які їх спіткали на цьому озері й біля нього. А відпустка для солдата — це все одно що обіцянка для дочки, матері чи когось іншого. Сподіваюся, тепер ви, Гетті, розумієте, в якому я опинився скрутному становищі?

Хвилину дівчина нічого не відповідала і навіть перестала веслувати, наче нова думка цілком одвернула її увагу від інших справ. По тому вона провадила розмову, сповнена щирої тривоги.

— Невже ви, Звіробою, гадаєте, що гурони зважаться вчинити те, що ви говорили? — спитала вона. — Мені вони здалися добрими й лагідними.

— Такі вони й є в стосунках з людиною вашого кшталту, Гетті, але до ворога, та ще й до власника вельми влучної рушниці, вони ставляться зовсім по-іншому. Не хочу говорити, ніби вони злостяться на мене за мої попередні подвиги, — це означало б, що я вихваляюся на краю могили, — але без хвастощів скажу: від моєї руки загинув один з найхоробріших і найхитріших їхніх вождів.

Отож усе плем'я дорікатиме їм, якщо вони не пошлють дух блідолицього слідом за духом свого червоношкірого брата, сподіваючись, що він його наздожене. Я не чекаю від них милосердя і жалкую тільки за тим, що таке нещастя спіткало мене на моїй першій стежці війни, хоч воно мало статися рано чи пізно, і кожен солдат його чекає.

— Гурони не заподіють вам, Звіробою, шкоди! — вигукнула схвильована дівчина. — Чинити так і негоже, й жорстоко. Я покажу їм, що про це говориться в біблії. Невже, гадаєте ви, я спокійно дивитимусь, як вас мордуватимуть?

— Сподіваюся, що ні, моя люба Гетті, сподіваюся, що ні, а тому, коли настане та хвилина, прошу вас піти й не бути свідком того, чому ви не зарадите і що завдасть вам прикрості. Але я перестав веслувати не для того, щоб побалакати про свої жалі й клопоти, а для того, дівчино, щоб поговорити трохи про ваші справи.

— Що ви можете сказати мені, Звіробою! Відколи померла матуся, мало хто говорить зі мною про мої справи.

— Тим гірше, бідолашна дівчино, атож, тим гірше: з такими-бо, як ви, треба говорити часто, щоб застерегти вас проти пасток і омани нашого лихого світу. Ви ж і досі, мабуть, не забули Гаррі Непосиду?

— Я!.. Чи забула я Гаррі Марча? — вигукнула, стенувшися, Гетті.— Чого б я мала забути його, Звіробою, коли він наш друг і залишив нас тільки минулої ночі? Велика яскрава зірка, на яку так любила дивитися матуся, сяяла саме над вершечком он тієї високої сосни на горі, коли Гаррі сів у човника; а коли ви висадили його на берег, біля східної затоки, вона піднялася над нею не більше як на довжину найкрасивішої стрічки Джудіт.

— А як ви довідалися, скільки часу не було мене чи де я висадив Гаррі? Адже ви з нами не їздили, а до берега відстань чимала, та ще й стояла глупа ніч.

— О, я те знала напевно, — відповіла Гетті.— Час і відстань можна визначити багатьма способами. Розум працює краще за будь-який годинник. Хоч він у мене, я знаю, недолугий, але не підводить, коли йдеться про Гаррі Непосиду. Джудіт ніколи не вийде за Марча, Звіробою.

— Оце воно й є, Гетті; саме про це я й хотів поговорити. Мабуть, ви знаєте, що молодим властиво любити одне одного, особливо ж юнакові й дівчині. А дівчині вашого віку й складу, що не має ані батька, ані матері й живе в глушині, куди заходять тільки мисливці та трапери, слід пильнувати небезпек, які їй навіть і не снилися.

— Хіба не можна прихильно ставитися до свого ближнього? Яка з того шкода? — відмовила простодушно Гетті й почервоніла, сама не знаючи чому. — Святе письмо навчає любити тих, хто нас зле трактує, то чому нам не любити тих, хто нас не кривдить?

— Ет, Гетті, любов, якої навчають місіонери, зовсім не та любов, яку я маю на увазі. Скажіть мені одне, дитино: чи ваша хвороба не завадить вам стати дружиною і матір'ю?

— Про таке молоду дівчину не можна питати, Звіробою, і я нічого не відповім, — відповіла докірливо Гетті, наче мати, що вичитує дитині за негарний вчинок. — Коли ви маєте щось сказати про Непосиду, я вас вислухаю; алетне кажіть про нього поганого: Непосиди тут немає, а про відсутнього поганих речей не кажуть.

— Ваша мати напутала вас такими добрими порадами, що мої побоювання значно зменшилися. А проте молода дівчина без батьків, у вашому стані й не позбавлена вроди, повинна завжди берегтися в цьому глухому закутку, де не шанують законів. Я не хочу обмовляти Гаррі, загалом він людина непогана, якщо зважити всі обставини, але вам слід знати одну річ, — хоч і не дуже приємно казати її вам, але треба. Марчеві страшенно подобається ваша сестра Джудіт.

— Ну то й що? Всі захоплюються Джудіт, вона дівчина гарна, і Непосида казав мені не один раз, що дуже хоче з нею побратися. Але того ніколи не буде, бо Непосида їй не подобається. Вона вподобала іншого й говорить про нього уві сні. Та не питайте мене, хто він: за все золото і всі самоцвіти, що є в короні короля Георга, я не викажу його імені. Коли одна сестра не вміє тримати в секреті таємниць другої, то хто ж тоді вміє?

— Певна річ, я не хочу, щоб ви, Гетті, мені це сказали, та й навіщо те знати людині, якій уже недовго жити на світі. Коли розум спить, ані голова, ані серце не відповідають за те, що каже язик.

— Мені б кортіло довідатися, чому Джудіт уві сні так часто говорить про офіцерів, про чесні серця і брехливі язики, але, мабуть, вона не хоче того мені сказати: я ж бо недоумкувата. Чи не дивно, Звіробою, що Непосида їй не подобається, — адже він хлопець хвацький, таких у нас на озері не бувало, а на виду аж ніяк не згірший за неї. Батько завжди казав, що з них вийде найпоказніша в усій країні пара, хоч матуся ставилася до Марча анітрохи не краще за Джудіт. Як то кажуть, ніхто не знає, що буде з того дива.

— Горе мені! Важко говорити з тими, хто тебе не розуміє. Тому, бідолашна Гетті, я не скажу більше ані слова, хоч те, що я хотів сказати, лежить мені на серці каменем. Веслуйте знову, дівчино, та попливемо до берега, бо сонце вже високо і моя відпустка доходить кінця.

Човник помчав до мису, де, як добре знав Звіробій, його чекали вороги: він побоювався, що спізниться і не дотримає свого слова. Гетті помітила його нетерпіння і, хоч і не тямила, в чому річ, щосили налягала на весло; тож небавом стало очевидно — вони повернуться вчасно. Тільки тоді юнак послабив свої зусилля, а Гетті знову почала балакати, як завжди простодушно й довірливо, але про що між ними йшлося далі, нам немає потреби переказувати.