Звіробій

РОЗДІЛ XXIX

У таких випадках індіяни мали звичку якнайсуворіше брати свою жертву на спробунок. З іншого боку, вони вважали за ганьбу виказати страх чи біль, — і полонений провокував своїх ворогів, аби вони завдали його на такі тортури, котрі прискорять йому смерть. Багато індіянських воїнів, відчуваючи, що не можуть витримати мук, придуманих з диявольською винахідливістю, яка могла б затьмарити всі пекельні вигадки інквізиції, здіймали своїх катів на глум і дошкуляли їм кпинами, кладучи в такий спосіб край своїм стражданням. Одначе до цього хитрого засобу врятуватися від жорстокості ворогів, потураючи їхнім пристрастям, Звіробоєві годі було вдатися. Він мав свої уявлення про обов'язки білої людини й твердо вирішив усе стерпіти, а себе не осоромити.

Як тільки молоді воїни зрозуміли, що можна починати, кілька найсміливіших і найнетерплячіших виступили з томагавками. Вони збиралися кидати ту небезпечну зброю, аби вцілити в дерево якомога ближче до голови жертви, водночас її не зачепивши. Вправи були ризиковані, і брати в них участь дозволяли тільки тим воїнам, що найдосконаліше володіли зброєю, аби смерть полоненого не завадила очікуваній розвазі. Проте хоч які були влучні воїни, полонений рідко виходив неушкоджений з цих змагань, а ще частіше його ненароком убивали на місці. У цьому випадку Розчахнутий Дуб та старші воїни побоювалися — раптом який-небудь запальний юнак, згадавши про долю Пантери, вирішить розквитатися з його переможцем у такий самий спосіб і, може, тією самою зброєю, від якої загинув той вояк. Отже для Звіробоя вправи з томагавками були вдвічі небезпечніші.

Та, очевидячки, всім учасникам цього змагання скорше хотілося показати свою вправність, аніж помститися за смерть товаришів. Кожен з них прагнув «переважити інших, а не задовольнити почуття помсти, і полонений являв для них просто живу ціль. Вони змагалися без злостивості, і Розчахнутий Дуб сподівався: коли молодь задовольнить своє марнославство, йому пощастить урятувати життя полоненому — ним-бо не варто було жертвувати заради спортивного завзяття.

Перший юнак, що виступив наперед, звався Ворон; досі він не мав нагоди заслужити властивіше воїнові прізвисько. Ворон більше визначався своєю хвальковитістю, аніж вправністю чи хоробрістю. Хто його знав, усі вважали — полоненому загрожує неабияка небезпека, коли Ворон став перед ним і замірився своїм томагавком. Проте юнак мав лагідну вдачу й думав лише про те, щоб кинути томагавк влучніше за товаришів. Звіробій відразу збагнув, що про нього йде не дуже добра слава, помітивши, як старші воїни його напучують. Вони б йому взагалі не дозволили брати участь у змаганні, але його батько, старий заслужений воїн, котрий залишився вдома, користався надто великою пошаною. Проте герой наш зберіг незворушний вигляд. Він уже змирився з думкою, що настала його остання година, і вважав негайну смерть од невмілої руки за ласку долі. Повеличавшись і помахавши томагавком, Ворон його нарешті кинув. Зброя полетіла млинком, одколола тріску від дерева, до якого прив'язали полоненого, за кілька цалів од його щоки, і встромилась у великий дуб за кілька ярдів позаду. Спроба була ганебно невдала, і це засвідчив регіт, який завдав юнакові великого сорому. Водночас увесь гурт одностайно, хоч і притишено, загомонів, захоплений витримкою, що її показав полонений. Він міг поворушити тільки головою: кати навмисно не прив'язали її до дерева, щоб натішитися, дивлячись, як жертва звивається, аби ухилитися від удару. Звіробій не справдив тих сподівань, зібравши всю свою силу волі й стоячи непорушно, мов дерево, до якого його прив'язали. На його місці кожен принаймні заплющив би очі, але він і того не зробив, жоден найвитриваліший і найстаріший червоношкірий воїн ніколи за подібних обставин не відмовлявся з таким презирством од цієї полегкості.

Щойно Ворон зробив свою невдалу дитячу спробу, як на його місце став Лось, воїн середнього віку, котрий прославився вмінням кидати томагавк. Усі глядачі були певні, що він виправдає їхні сподівання. Цей чоловік не визначався добродушністю Ворона, він би радо приніс полоненого в жертву своїй ненависті до всіх блідолицих, аби йому ще дужче не кортіло показати, як вправно він володіє зброєю. Він вийшов спокійно й самовпевнено, враз замірився, швидко ступив уперед і кинув томагавк. Звіробій побачив: гостра зброя летить просто на нього, і вирішив— йому кінець; проте він лишився неушкоджений. Томагавк прип'яв голову полоненого до дерева, зачепивши його волосся і глибоко встромившися в м'яку кору. Глядачі захоплено загорлали, і Лось відчув — його серце пом'якшало до полоненого, котрий, виявивши твердість, дав йому нагоду показати свою вправність.

За Лосем виступив Стрибунчик; він вискочив на середину кола, наче собака чи грайливе козеня. То був жвавий юнак, — здавалося, його м'язи не знають спочинку; він або прикидався, або й справді за звичкою не міг ходити інакше, як вистрибом. Проте він був сміливий, вправний воїн і заслужив повагу людей свого племені воєнними подвигами та мисливськими успіхами. Він давно б дістав шляхетніше ім'я, аби один значний француз не дав йому випадково це прізвисько, яке хлопець зберіг з побожною пошаною, вважаючи, що воно від великого батька, котрий живе по той бік Широкого Солоного Озера. Стрибунчик виплигував перед полоненим і загрожував йому томагавком то з одного боку, то з іншого, марно сподіваючись, що той викаже страх. Зрештою Звіробоєві урвався терпець дивитися на його кривляння, і він озвався вперше, відколи почалося випробування.

— Кидай-но, гуроне! — гукнув він. — А то твій томагавк забуде, для чого він призначений. Чому ти стрибаєш, наче олень, коли хоче показати самиці, який він моторний. Адже ти дорослий воїн і стоїш перед дорослим воїном, що зневажає тебе і твої дурні вибрики. Кидай, а то гуронські дівчата сміятимуться тобі в обличчя.

Хоч Звіробій і не прагнув його розгнівити, але останні слова розлютували Стрибунчика до краю. Нервова напруга, котра надавала юнакові такої рухливості, не дозволяла йому володіти своїми почуттями. Щойно слова ті вийшли з вуст полоненого, як індіянин пошпурив томагавк. Кинув він його знестямка, аби вбити блідолицього. Якби його намір був не такий страшний, то небезпека була б більша. Гурон цілив непевною рукою, і зброя встромилася в дерево біля щоки полоненого, зачепивши йому плече. То вперше учасник змагання ставив іншу мету, окрім бажання налякати бранця і показати свою вправність. Стрибунця негайно вивели з кола й суворо вичитали за непомірний поспіх, що замалим не звів нанівець усі сподівання ватаги.

Після цього дратівливого юнака виступили ще кілька молодих воїнів, що кидали не тільки томагавки, а й ножі — спроба набагато небезпечніша. Робили вони те удавано недбало, проте напрочуд вправно, тож не заподіяли полоненому ніякої шкоди. Кілька разів Звіробоя дряпнуло, але він не дістав жодної справжньої рани. Непохитна твердість юнака, особливо наостанку, перед цілим гуртом кидальників, викликала у глядачів глибоку повагу, і коли вожді оголосили, що полонений добре витримав випробування ножем і томагавком, жоден гурон не відчув до нього ворожості, окрім Сумахи й Стрибунчика. Двоє невдоволених зійшлися докупи, розпалюючи гнів одне одного, але поки що злостилися тільки вони, хоч існувала небезпека, що й інші можуть накрутити себе до скаженої знетями, як то буває у червоношкірих під час подібних видовищ.

Розчахнутий Дуб оголосив народові: блідолиций проявив себе справжнім мужчиною. Хоч він жив з делаварами, але від того не став бабою. Вождь спитав, чи гурони бажають провадити тортури. Проте навіть найлагіднішим жінкам те видовище давало таку втіху, що всі одноголосно вимагали їх провадити. Хитромудрий вождь, котрому так само кортіло залучити славнозвісного мисливця в своє плем'я, як європейському міністрові винайти новий спосіб оподаткувати людність, прагнув під будь-яким приводом спинити випробування. Він-бо чудово знав: коли розпаляться жорстокі пристрасті, стримати індіянів буде не легше, аніж загатити води великих озер. Отож він покликав чоловіків з п'ятеро найкращих стрільців і звелів їм завдати полоненого на випробування рушницею, водночас застерігши їх, аби вони не осоромилися, показуючи своє вміння.

Коли Звіробій побачив, що виборні воїни заходять у коло, тримаючи напоготові зброю, йому полегшало на душі так само, як бідолашному страдникові, котрий довго терпів муки хвороби і нарешті відчуває наближення смерті. Найменша похибка стрільця мала б для полоненого фатальні наслідки; адже гурони цілилися, щоб попасти біля самісінької голови, і відхилення на цаль чи на два одразу б вирішило питання життя чи смерті.

Під час цих тортур стрільці керувалися набагато суворішими правилами, аніж ті, які встановив Геслер, наказавши ціляти в яблуню:[55] досвідчений стрілець мав всадити кулю не далі як на волосину від голови бранця. Жертви часто гинули від пострілів, спрямованих занадто квапливою чи невмілою рукою, а бувало, що індіяни, роздратовані витримкою і кпинами полоненого, вбивали його навмисно, пойняті нестримним гнівом. Все це Звіробій чув од старих людей, які бавили довгі зимові вечори, розповідаючи про такі випадки, а також про битви й перемоги свого племені. Тепер він був цілком певний близького кінця і сумно тішився думкою, що йому доведеться загинути від своєї улюбленої зброї — рушниці. Проте тієї миті сталася невеличка затримка.

Гетті Гаттер бачила все, що відбувалося. Видовисько те спочатку геть її приголомшило й цілком паралізувало їй волю, але згодом вона оговталася й обурилася, споглядаючи ті тортури, на які взяли її друга. Боязка й несміла, наче молода лань, ця щира дівчина завжди безстрашно ставала на захист страждальців. Повчання матері та потяг її власного серця — чи, краще сказати, воління чистої душі, що керувала її діями, — перемогли в ній жіночу боязкість і надали сміливості та рішучості. Вона вийшла на середину кола, лагідна, жіночна, сором'язлива, як завжди, але водночас погляд її був рішучий, а мова тверда.

— Навіщо ви мордуєте Звіробоя, червоношкірі? — спитала вона. — Яку шкоду він вам заподіяв, що ви легковажите його життям? Хто дав вам право бути його суддями? А раптом якийсь ваш ніж чи томагавк його справді влучить? Хто з вас зуміє вигоїти ту рану? До того ж, ціляючи в Звіробоя, ви можете вразити свого друга: коли мій батько й Гаррі Непосида подалися по ваші скальпи, він не схотів до них приєднатись і залишився в човнику. Мордуючи цього юнака, ви мордуєте свого друга.

Гурони дуже уважно вислухали дівчину, і один з-поміж них, котрий розумів по-англійському, переклав усе рідною мовою. Як тільки Розчахнутий Дуб довідався, про що йдеться, він одповів Гетті по-своєму, а перекладач витлумачив його слова по-англійському.

— Я щиро жадаю почути, що каже моя дочка, — сказав суворий старий оратор лагідним голосом і ласкаво усміхаючись, наче звертався до дитини. — Гурони раді почути її голос; вони прислухаються до її слів. Такою мовою звертається до людей Великий Дух. Але цього разу очі її не досить широко розплющились і не побачили всього, що сталося. Звіробій не ходив по наші скальпи, то правда. Чому ж він не пішов по них? Ось вони на наших головах, нехай сміливий ворог простягне до них свою руку. Ірокези великий народ, і не карають людей, які знімають скальпи. Вони не засуджують те, що роблять самі. Нехай моя дочка озирнеться і полічить моїх воїнів. Навіть якби я мав стільки рук, скільки мають чотири воїни, мені б не вистачило пальців, аби полічити своїх воїнів, коли ми прийшли на ваші ловецькі грунти. Тепер бракує цілої руки. Де ж ті пальці? Два зрізав цей блідолиций. Гурони хочуть довідатися, чи він зробив те за допомогою мужнього серця, чи зрадою, як хитра лисиця або підступна пантера.

— Ти сам знаєш, гуроне, як загинув один з них. Я бачила те, і ви всі теж бачили. То було криваве видовище, але Звіробій зовсім не винен. Ваш воїн важив на його життя, і він захищався. Певна річ, святе письмо твердить, що так не можна чинити, але всі чоловіки так роблять. Коли вам кортить довідатися, хто найкраще стріляє, то дайте Звіробоєві рушницю і побачите—він кращий стрілець за будь-якого вашого воїна; так, кращий за всіх їх гуртом!

Аби хтось байдуже розглядав цю розмову, він би потішився з того, як поважно дикуни слухали переклад цієї незвичайної пропозиції. Хоч вони були вкрай здивовані, але й у думці не мали глузувати з недоумкуватої дівчини чи сміятися. І вдача, й поведінка Гетті були занадто святі для цих грубих жорстоких людей. Отож вони слухали її з шанобливою увагою.

— Дочка моя не завжди говорить, як вождь на раді,— відмовив Розчахнутий Дуб, — інакше вона б того не сказала. Двоє моїх воїнів загинули від ударів нашого полоненого: їхня могила замала, щоб умістити третього. Гурони не люблять, щоб їхнім мертвим було тісно лежати. Коли ще один дух має вирушити в далеку дорогу, то хай вирушить не дух гурона, хай вирушить дух блідолицього. Ходи, дочко, сядь біля пойнятої горем Сумахи, дай гуронським воїнам показати свою стрілецьку вправність, дай блідолицьому показати, що він не боїться їхніх куль.

Гетті не звикла довго сперечатися і, навчена слухатися старших, вона безвідмовно пішла й сіла на колоді поряд із Сумахою, одвернувшися від страшного видовища посередині кола.

Як тільки скінчилася та перерва, воїни стали на місця і знову налагодились показати своє вміння, маючи подвійну мету: випробувати стійкість полоненого і продемонструвати твердість своїх рук за таких незвичайних обставин. Відстань між ними й полоненим була мала, отож небезпека для нього начебто зменшувалася. Але що ближче стояли стрільці, то болісніше було те випробування для нервів полоненого. Звіробоєве обличчя було якраз на такій віддалі, щоб його не досягли спалахи пострілів. Йому доводилося дивитися твердим поглядом простісінько в жерла рушниць, чекаючи смертоносного гінця. Хитрі гурони чудово про те знали, і майже кожен стрілець, перш ніж вистрілити, націлювався в чоло полоненому, сподіваючись, що витримка його зрадить і весь гурт потішиться тріумфом, побачивши, як жертва корчиться з жорстокої муки. Проте кожен учасник змагання пильнував, аби не поранити полоненого, бо влучити передчасно вважалося майже такою ж ганьбою, як і послати кулю вбік. Стрільці стріляли один за одним; всі кулі влучали поряд із Звіробоєвою головою, але її не зачіпали. Однак полонений стояв незворушно, не здригнувшися жодним м'язом і навіть оком не змигнувши. Та безприкладна витримка, котрої ще не доводилося бачити нікому з присутніх, пояснювалася трьома причинами. Перша — покірність долі, сполучена з природною твердістю, бо герой наш зважився померти і волів загинути цією смертю, аніж будь-якою іншою. Друга—досконале його знайомство з цією зброєю, яке позбавляло мисливця всякого перед нею страху. І третя полягала в цьому знайомстві, сполученому з стрілецьким умінням, що давало йому змогу, дивлячись на цівку рушниці, з точністю до одного цаля вгадувати, куди саме вцілить куля. Він так точно визначав лі-нік її лету, що зрештою гордість переважила покору долі, і коли п'ятеро чи шестеро стрільців всадили свої кулі в дерево, юнак не міг стримати своєї до них зневаги.

— Може, ви, мінги, називаєте це стріляниною, — вигукнув він, — але серед делаварів є жінки, а я знаю голландських дівчат на Могауці, які легко вас усіх перевершать. Розв'яжіть мені руки, дайте мені рушницю, і я припну найтоншу волосину будь-кого з вас до будь-якого дерева на відстані ста ярдів чи навіть двохсот ярдів, аби тільки видно було ціль, і влучу дев'ятнадцять разів з двадцяти чи й двадцять з двадцяти, коли рушниця виявиться добра й надійна.

У відповідь на цю безстрашну глузливу мову мінги загрозливо загомоніли. Воїни спалахнули гнівом, почувши такий докір від людини, котра настільки зневажала їхній стрілецький хист, що навіть оком не моргнула, коли рушницю випалювали біля самісінького її обличчя, замалим його не обсмалюючи. Розчахнутий Дуб збагнув — настає критичний мент; й досі не втрачаючи надії залучити до свого племені такого славнозвісного мисливця, хитрий старий вождь втрутився вчасно, аби запобігти тортурам, які б напевне заподіяли смерть полоненому. Ступивши всередину розлюченого гурту, він звернувся до одноплемінників, як завжди, доброзвичайно й своєю хитрою логікою потамував їхнє несамовите прагнення помсти.

— Я бачу, в чому річ, — сказав він. — Ми повелися, мов блідолиці, які замикають на ніч свої двері, боячись червоношкірих. Вони зачиняються на стільки засувів, що під час пожежі не можуть вибратися і печуться живцем. Ми зв'язали Звіробоя занадто туго; пута не дають його кінцівкам тремтіти, а очам заплющитися. Розв'яжіть його, побачимо, з чого зроблене його тіло.

Коли нам кортить здійснити укоханий задум, ми радо вдаємося до будь-якого способу, навіть до такого, що показується нам геть безнадійним. Так вчинили й гурони. Вони прихильно поставилися до вождевої пропозиції, і декілька рук одразу простяглися до нашого героя, розрізуючи й зриваючи лика з його тіла. За півхвилини — Звіробій стояв такий самий вільний, як і годину тому, коли кинувся тікати схилом гори, йому потрібний був деякий час, щоб одійшли затерплі кінцівки, і Розчахнутий Дуб дав йому спокій під тим приводом, що тіло бранця має відпочити й набути звичайного стану, хоч насправді хитрий вождь прагнув, аби гуронські юнаки потамували свої жорстокі пристрасті. Хитрощі його досягли успіху, а Звіробій, потерши руки й потупавши ногами, відновив свої сили, наче з ним нічого не сталося.

У розквіті сили й здоров'я люди рідко думають про смерть. Так було і з Звіробоєм. Туго зв'язаний, він мав усі підстави вважати, що стоїть на порозі потойбічного світу. Аж ось несподівано він опинився на волі, подужчав, знову чув свої руки й ноги. Раптове повернення до життя відновило надії, яких він був зрікся. З тої миті всі його плани змінилися. Він підкорився законові природи; хоч ми прагнули показати, що герой наш здався на милість долі, але й на думці не мали твердити, ніби він хотів умерти. Від тієї хвилини, коли його почуття ожили, він почав пильно міркувати, яким би то побитом обдурити ворогів, і знову став кмітливим, винахідливим і рішучим лісовиком, свідомим своєї сили й розуму. Зміна була така разюча, що думка його зразу набула гнучкості й зосередилась на способах виграти змагання з жорстоким ворогом.

Звільнивши Звіробоя, гурони оточили його колом. Що більше вони переконувалися, як важко зламати дух полоненого, то дужче їм хотілося те зробити. Від цього тепер залежала честь племені, і навіть жінки вже не відчували ніякого співчуття до мученика. Ніжні й мелодійні з природи голоси дівчат приєдналися до погрозливих вигуків чоловіків, і шкоду, яку Звіробій заподіяв Сумасі, враз усі почали вважати за образу всьому гуронському жіноцтву. Коли знявся жіночий лемент, чоловіки відступили назад, даючи жінкам знак, що на деякий час віддають полоненого їм до рук. Так воно завжди бувало в подібних випадках. Жінки глумилися над бранцем, доводячи його до нестями своїми кпинами, а потім зразу передавали чоловікам у такому стані, що жертва вже не могла опиратися мукам. Серед гурту були добрі майстри цієї справи: наприклад Сумаха, що славилася своїм гострим язиком, і дві-три старі бабці, як Ведмедиця; вони супроводжували загін, аби, мабуть, пильнувати пристойності й підтримувати моральну дисципліну; до таких заходів вдаються не тільки в цивілізованому суспільстві, а й серед дикунів. Не варто повторювати все те, що можуть винайти задля своєї мети жорстокість і невігластво; єдина різниця між цим вибухом жіночої лютості й подібними сценами серед нас була у виразах і епітетах: гуронки лаяли полоненого, порівнюючи його з найогиднішими й найвідразливішими відомими їм тваринами.

Але Звіробій так поринув у свої міркування, що його не дотикала лайка розлютованих бабів. Що дужче вони лютували, то менше він звертав на них увагу; бачачи те, вони лютували ще дужче, і зрештою фурії знесиліли від власної люті. Зауваживши, що спроба скінчилася повною невдачею, втрутилися воїни. Вони поклали кінець цій сцені головним чином тому, що вже приготувалися розпочати справжні тортури, які мали випробувати витривалість полоненого страшним тілесним болем. Аж раптом один вартовий, хлопець років десяти-дванадцяти, приніс несподівану звістку, яка враз припинила ту розвагу. Ця перерва має тісний зв'язок з закінченням нашої історії, отож нам доведеться розповісти про неї в окремому розділі.