Звіробій

РОЗДІЛ XIII

Вийнявши пістолі, Звіробій простягнув їх делаварові, щоб той помилувався ними.

— Рушниця-маля, — сказав усміхаючись Змій і взяв у руки один пістоль з таким виглядом, ніби то була іграшка.

— Ні, Змію, ні. Цю штуковину зроблено для мужчини, і вона може звалити велетня, якщо вміти нею орудувати. Але зажди… Білі навдивовижу недбало зберігають вогнепальну зброю по скринях та кутках. Дай-но я погляну, чи не накоять вони нам біди.

Сказавши це, Звіробій забрав зброю з рук свого друга і відтягнув курок. На панівці був порох, затверділий, мов жужіль, під дією часу, вогкості та тиску. З допомогою шомпола легко було упевнитись, що обидва пістолі набиті, хоч Джудіт запевняла, що вони пролежали в скрині багато років. Це відкриття неабияк спантеличило індіянина, котрий звик щодня поновляти запал своєї рушниці і повсякчас ретельно оглядати її.

— Білі люди вельми недбалі,— сказав Звіробій, похитуючи головою, — і не буває місяця, щоб хтось не розплачувався за це в їхніх поселеннях. Просто дивно, Джудіт, просто незбагненно, коли хазяїн вистрелить із своєї рушниці в оленя чи в іншого великого звіра, іноді навіть у ворога, і з трьох пострілів двічі схибить; але той же самий чоловік, ненароком забувши, що рушниця заряджена, вбиває на смерть свою дитину, брата чи друга! Ну гаразд, ми зробимо хазяїнові послугу, розрядивши оці його пістолі. А що для нас з тобою, Змію, це новинка, то ми випробуємо руку на якійсь цілі. Підсип на панівку свіжого пороху, я зроблю те саме, і тоді ми подивимось, хто з нас краще вправляється з пістолем. Щодо рушниці суперечка між нами давно вже розв'язана.

Звіробій щиро засміявся з свого власного чванства, і хвилини за дві друзі стояли на помості, обираючи підхожу мішень на палубі «ковчега». Цікавість привела до них і Джудіт.

— Відступіться назад, дівчино, відступіться трохи назад, — сказав Звіробій, — бо зброю набито дуже давно, і під час пострілу може статися неприємність.

— Тоді не стріляйте, хоча б ви, Звіробою! Віддайте обидва пістолі далеварові або, ще краще, розрядіть їх, не стріляючи.

— Це буде проти звичаю, а дехто навіть скаже, що це легкодухість, хоч сам я не поділяю такої безглуздої думки. Ми повинні вистрілити з них, Джудіт, так, ми повинні вистрілити, хоч я вже зараз бачу, що ніхто з нас не матиме достатніх підстав похвалитися своїм мистецтвом.

Загалом Джудіт була дуже смілива дівчина, вона звикла постійно мати справу з вогнепальною зброєю і не боялася її, на відміну од багатьох жінок. Їй не раз доводилось самій стріляти з рушниці, і за сприятливих обставин вона могла навіть уполювати оленя. Отже вона послухалась і, відійшовши трохи назад, стала поруч Звіробоя, залишивши індіянина самого на краю помосту. Чингачгук кілька разів зводив пістоля, пробував націлювати його обома руками, міняв одну незграбну позу на іншу й, нарешті, облишивши всі свої старання, одчайдушно натиснув на курок вже зовсім не цілячись. В результаті він не тільки не влучив у сучок, обраний за мішень, а навіть не зачепив «ковчега». Куля пострибала по воді, мов камінець, кинутий хлоп'ячою рукою.

— Чудово, Змію, просто чудово, — вигукнув Звіробій, весело засміявшись своїм безгучним сміхом. — Ти поцілив в озеро. Для деяких стрільців і це подвиг! Я наперед знав, що так буде, і сказав про це Джудіт. Червоношкірі не звикли до короткоствольної зброї. Ти поцілив в озеро, а це все-таки краще, ніж поцілити просто в повітря. Тепер відступися назад, і подивимось, чого варті звички білих у стрільбі з білої зброї.

Звіробій прицілився швидко й упевнено. Тільки-но ствол опинився на рівні мішені, гримнув постріл. Але пістоль розірвало, й уламки розлетілися на всі боки. Деякі з них попадали на покрівлю «замку», деякі на «ковчег», а один у воду. Джудіт скрикнула, і коли чоловіки злякано обернулись до неї, дівчина була бліда, наче мрець, і вся тремтіла.

—Її поранило, авжеж, Змію, нещасну дівчину поранило, хоча ніхто не міг би передбачити, що це трапиться на тому місці, де вона стояла. Давай одведемо її в каюту і зробимо для неї все, що тільки в нашій змозі.

Джудіт дозволила одвести себе в каюту, ковтнула води з баклаги, яку приніс їй Звіробій і, здригаючись усім тілом, раптом заплакала.

— Треба потерпіти, бідолашненька Джудіт, треба потерпіти, — сказав Звіробій, утішаючи її.— Я не хочу умовляти вас не плакати, бо сльози часто тамують дівочі страждання… А куди її поранило, Змію? Я не бачу крові, та й одяг ніде не пробитий.

— Мене нікуди не поранило, Звіробою, — крізь сльози пробелькотіла дівчина. — Це просто переляк, і більше нічого, запевняю вас. Хвалити бога, я бачу, що ніхто не постраждав од цього безглуздого випадку.

— Диво та й годі! — вигукнув простодушний мисливець, нічого не підозрюючи. — Я гадав, Джудіт, що вам не властива слабість міських панянок; гадав, що таку дівчину, як ви, не налякаєш тріском зброї, коли її розриває. Ні, я не думав, що ви така боягузка. Гетті, звісно, могла злякатися, але ж ви надто розумна й розсудлива, щоб лякатися, коли небезпека вже минула… Приємно дивитися на молодих дівчат, вождю, але вони дуже мінливі в своїх почуттях.

Сором заціпив Джудіт вуста. В її хвилюванні не було й крихти удаваності; все пояснювалось раптовим і непереборним страхом, — страхом, що був незрозумілий їй самій так само, як і обом її друзям. Однак, витерши сльози, вона знову повеселіла і невдовзі уже сміялася разом з чоловіками із власної глупоти.

— А ви, Звіробою, — нарешті спромоглась вона вимовити, — ви справді не поранені? Тоді це чудо: пістоль розірвало в руці, а вас ніде й не дряпнуло, хоч це могло коштувати вам життя.

— Такі сюрпризи частенько підносить нам стара зброя. Перша рушниця, яку мені дали, встругнула те ж саме, а проте я, бачте, зостався живий, хоча й не такий цілий, як сьогодні. Томас Гаттер втратив один із своїх пістолів. Але сталося це тому, що ми хотіли йому прислужитися; отже він не має підстав скаржитись. Тепер підійдіть ближче, та давайте подивимось, що там іще лежить у скрині.

Джудіт тим часом настільки заспокоїлась, що змогла знову сісти на табуретку, й огляд тривав далі.

Наступна річ, вийнята із скрині, була загорнута в суконну шматину. Коли її розгорнули, побачили один з тих математичних інструментів, що ними в ті часи користувались моряки. На ньому були мідні деталі й прикраси.

Звіробій і Чингачгук аж скрикнули з подиву й захоплення, побачивши незнайому їм штуку, яка вся виблискувала й сяяла, бо за нею, мабуть, добре колись доглядали.

— Щось подібне завжди тягають з собою землеміри, Джудіт, — сказав Звіробій, покрутивши в руках дивовижну річ. — Я часто бачив їхні інструменти. Це лихі й безсердечні люди: приходячи в ліс, вони завжди прокладають дорогу для спустошення і грабіжництва. Але в жодного з них не було такої гарної іграшки. Та все-таки це наводить мене на думку, що Томас Гаттер явився в тутешній відлюдний край не з добрими намірами. Чи не помічали ви за своїм батьком землемірської пожадливості, дівчино?

— Він не землемір, Звіробою, і, звичайно, не вміє користуватися тим інструментом, хоч і тримає його в себе. Невже ви гадаєте, що Томас Гаттер носив колись оту одежу? Вона надто завелика для нього, так само як оцей інструмент надто мудрий для його вченості.

— Мабуть, так воно і є насправді, Змію. Старий невідомо яким чином успадкував речі, що належали комусь іншому. Кажуть, ніби він був моряком, і, безперечно, оця скриня, а також усе, що в ній лежить… Ого! А це що таке? Це ще дивовижніше за мідь та чорне дерево, з яких зроблено інструмент!

Звіробій розв'язав невеличку торбинку і почав з неї виймати одну по одній шахові фігури. Майстерно вирізані з слонової кістки, вони були більші за звичайні. Кожна фігура відповідала своїй назві: на конях сиділи вершники, тури стояли на спинах у слонів, навіть пішаки мали голови й бюсти. Гра була неповна, деякі фігури були поламані, але всі вони дбайливо зберігалися в торбинці.

Навіть Джудіт неабияк здивувалася, побачивши ці зовсім нові для неї предмети, а вражений і до краю захоплений Чингачгук геть забув про свою індіянську гідність. Він брав у руки кожну фігурку й замилувано обдивлявся її, показуючи дівчині деталі, які його найбільше вражали. А надто він уподобав слонів. Раз у раз вигукуючи «Хуг! Хуг!», він гладив їм пальцями хоботи, вуха, хвости. Не пройшли повз його увагу й пішаки, озброєні луками. Ця сценка тривала кілька хвилин, протягом яких делавар не тямив себе від захвату. Звіробій сидів мовчазний, замислений і навіть похмурий, хоч очі його стежили за кожним рухом Джудіт і Чингачгука. Жодного вигуку задоволення, жодного слова осуду не вихопилося йому з вуст. Нарешті товариші завважили його мовчання, і тоді він заговорив, уперше по тому, як було знайдено шахи.

— Джудіт, — спитав він серйозно, і в голосі його бриніло співчуття, — ваш батько говорив коли-небудь з вами про релігію?

Дівчина спалахнула, і рум'янці заграли на її вродливому личку, немов примхливі барви на осінньому неаполітанському небі. Однак Звіробій уже встиг посіяти в ній таку любов до правди, що вона, не вагаючись, відповіла йому просто і щиро:

— Мати говорила часто, батько — ніколи. Мати навчала нас молитов і наших обов'язків, але батько ні за її життя, ні після її смерті ніколи навіть не заводив про це мови.

— Так. я й гадав, так я й гадав. Він не визнає бога, такого бога, якого мають шанувати всі білі і навіть червоношкірі. Оці фігурки — ідоли!

Джудіт здригнула і на якусь мить, здавалось, серйозно образилась. Але подумавши, вона зрештою засміялась.

—І ви гадаєте, Звіробою, що оці кістяні іграшки — боги мого батька? Я чула про ідолів і знаю, що це таке.

— Це ідоли! — переконано повторив мисливець. — Навіщо ваш батько тримав би їх, коли б він їм не поклонявся?

— Та хіба б же він тримав своїх богів у торбі й замикав їх у скрині? — заперечила дівчина. — Ні-ні, Звіробою, мій нещасний батько завжди носить свого бога при собі, і цей бог — його власна користь. Фігурки справді можуть бути ідолами, я сама схильна так думати, виходячи з того, що я чула й читала про ідолопоклонників. Але потрапили вони сюди з якоїсь далекої країни, як і всі інші речі, й опинилися в руках у Томаса Гаттера, коли він був моряком.

— Мені дуже приємно, так, мені справді дуже приємно чути це, Джудіт, бо я навряд чи змусив би себе допомагати білому ідолопоклонникові в його скруті! В старого шкіра такого ж кольору, як і в мене, і я охоче прислужуся йому, але я не бажав би мати справи з людиною, що зреклася своєї віри… Оця тварина, бачу, вельми припала тобі до душі, Змію, хоч вона не що інше як ідол…

— То слон, — перебила його Джудіт. — Я часто бачила в гарнізоні картинки з цими тваринами, а в матері була книжка, де про них докладно розповідалося. Батько спалив її разом з іншими книжками, бо, за його словами, мати аж надто полюбляла читати. Це сталося незадовго до материної смерті, й іноді я думаю, що ця втрата прискорила її смерть.

Останні фрази Джудіт сказала без легковажності, але й без глибокого почуття. Без легковажності тому, що спогади про колишнє життя викликали в неї смуток, а без глибокого почуття тому, що вона надто звикла жити ради самої себе та ради задоволення своїх бажань, і її не дуже гнітили материні скорботи. Потрібні були якісь особливі обставини, щоб розбудити кращі почуття в душі цієї вродливої, але погано вихованої дівчини. Та, на жаль, вона ще не стикалася з такими обставинами в своєму короткому житті.

— Ну, слон чи не слон, все одно це ідол, — заперечив мисливець, — і не личить християнинові тримати його в себе.

— Добре для ірокеза, — сказав Чингачгук, неохоче випускаючи з рук туру, яку забрав його друг, щоб покласти в торбу. — За слона можна купити ціле плем'я, можна купити навіть делаварів!

— Що так, то так, і це зрозуміло кожному, хто знає натуру червоношкірих, — відповів Звіробій. — Але людина, яка збуває фальшиві гроші, Змію, чинить так само зле, як і та, що їх робить. Чи знаєш ти хоч одного чесного індіянина, який би не погребував продати єнотове хутро, запевняючи, що то справжня куниця, або підсунути норку замість бобра? Я знаю, що кілька штук оцих ідолів, можливо навіть один лише слон, дадуть нам змогу викупити Томаса Гаттера на волю, але совість не дозволяє мені скористатися такими негідними грішми. Очевидно, жодне індіянське плем'я не погрузло остаточно в ідолопоклонстві, але деякі з них уже такі близькі до цього, що обов'язок білих — якнайретельніше оберігати їх від спокуси.

— Якщо ідолопоклонство — звичай, Звіробою, а звичаї, як ви кажете, складають людську натуру, то виходить, в ідолопоклонстві немає ніякого гріха, — хитро заперечила Джудіт.

— Бог не дозволяє таких звичаїв нікому із смертних, — серйозно відповів мисливець. — Треба шанувати його, хоч як би він звався, — просто бог, чи Маніту, чи Великий Дух, — а не фігурки з міді чи кістки. Мені стає гидко, коли я бачу людей, які власними руками роблять мертві, бездушні зображення з дерева чи кісток, а потім клякнуть перед ними на коліна і поклоняються їм.

— Але ж, Звіробою, може бути, що ці кістяні фігурки зовсім не ідоли! Тепер я пригадую, що бачила в офіцерів у гарнізоні гру в лисицю та гусей, зроблену так само з фігурок… А ось іще щось тверде, загорнене в сукно. Чи не має воно відношення до ваших ідолів?

Звіробій узяв сповиток, який йому подала дівчина, і, розгорнувши його, побачив шахівницю. Як і фігурки, вона була велика й тонкої роботи, з квадратами з слонової кістки та чорного дерева. Склавши все це докупи й поміркувавши, мисливець, хоча і з деяким ваганням, приєднався нарешті до думки Джудіт і визнав, що мнимі ідоли, можливо, просто гарно вирізані фігурки якоїсь невідомої гри.

Джудіт виявила неабиякий такт і не стала зловживати перемогою; жодним словом не натякнула вона більше на смішну помилку свого товариша.

Розв'язання цієї загадки вирішило питання про викуп. Знаючи слабості й смаки індіянів, можна було не сумніватися, що пожадливість ірокезів розбудять передовсім слони. На щастя, серед фігур збереглися всі чотири тури, й тому вирішили запропонувати як викуп саме цих чотирьох тварин з баштами на спинах. Решту фігурок і всі інші речі, які лежали в скрині, хутенько прибрали з очей, щоб скористатися ними лише при нагальній потребі. Далі в скриню поскладали весь одяг і прикрили його парусиновою шматиною, зробивши це так ретельно, що коли б Гаттер повернувся до «замку», він не одразу б здогадався, що чиясь стороння рука торкалася його заповітного скарбу. Тільки покалічений пістоль міг виказати таємницю, але його все-таки поклали поруч з цілим, а шість згортків на самому дні скрині не чіпали зовсім. Далі опустили віко, повісили на місце замки й позамикали їх. Потім віднесли ключ і вкинули його в мішок Гетті.

За розмовами та оглядом речей минуло понад годину. Звіробій перший помітив, як багато згаяно часу, і сказав товаришам, що треба чимшвидше приступити до виконання плану викупу бранців. Чингачгук залишився в Гаттеровій спальні, де поставили слонів, аби ще помилуватися цими дивовижними й невідомими йому тваринами. Крім того, можливо, він підсвідомо відчував, що його присутність не вельми бажана білим друзям і що вони хочуть побути сам на сам.

— Ну, Джудіт, — сказав Звіробій, підводячись з табуретки по розмові, що тривала значно довше, ніж він сподівався, — приємно тут говорити з вами, але обов'язок кличе нас в інше місце. Увесь цей час Непосида й ваш батько, не кажучи вже про Гетті…

І слово застряло в горлі мисливця, бо саме в цю мить на помості залунали чиїсь легкі кроки, людська тінь заступила світло у дверях, і перед присутніми власною особою постала Гетті. У Звіробоя вихопився тихенький вигук, а Джудіт зойкнула, коли поруч сестри зненацька виріс індіянський юнак років п'ятнадцяти-сімнадцяти. Обоє були взуті в мокасини й тому ступали майже нечутно. Та хоч як раптово й несподівано вони з'явилися, Звіробій не розгубився. Він швидко промовив кілька делаварських слів, застерігши свого друга, щоб той поки що залишався в сусідній кімнаті. Далі він підійшов до дверей, щоб визначити розміри небезпеки. Проте надворі не було більш нікого, а вельми нехитра споруда, що нагадувала пліт і погойдувалась на воді біля «ковчега», одразу ж пояснила йому, як Гетті дісталася до «замку». Два добре висохлі, отже й надзвичайно плавучі соснові стовбури були скріплені кілками та ликом; на них спирався невеличкий поміст, сплетений з ліщинового пруття. Гетті посадовили на колоди, а юний ірокез, працюючи веслом, пригнав до «замку» це примітивне і тихохідне, зате цілком безпечне «судно». Оглянувши пліт і впевнившись, що поблизу немає інших індіянів, Звіробій похитав головою і, за своєю звичкою, пробубонів сам до себе:

— Ось що виходить, коли копаєшся в чужій скрині! Якби ми були насторожі, то не діждалися б такого сюрпризу. Цей хлопчак навчив нас, чого можна чекати, якщо до діла візьмуться старі воїни. Та як би там не було, перед нами тепер одкрився шлях до переговорів, і я хочу послухати, що скаже Гетті.

Скоро минувся подив і переляк, Джудіт з щирою радістю кинулась вітати сестру. Вона горнула Гетті до грудей і цілувала її, як у ті дні, коли вони обидві були дітьми. Сама ж Гетті була спокійна, бо в усьому, що сталося, для неї не було нічого несподіваного. На прохання сестри, вона сіла на табурет і почала розповідати про свої пригоди з того часу, коли вони розлучилися. Тут саме повернувся Звіробій і також став уважно слухати її. Молодий ірокез стояв біля дверей і, здавалося, був до всього байдужий, мов той одвірок, на який він спирався.

В розповіді дівчини, до того моменту, коли ми залишили табір після її розмови з вождями, для нас немає нічого нового. Продовження цієї історії можна відтворити її власними словами.

— Коли я прочитала вождям кілька заповідей з біблії, ти, Джудіт, не помітила б у них жодної зміни, — сказала вона. — Але зерно було посіяно, і воно проросло. Бог посіяв зерна всіх оцих дерев…

— Авжеж, авжеж, — пробубонів Звіробій, — і бач, який виріс врожай.

— Бог посіяв зерна всіх оцих дерев, — вела своє Гетті після короткої паузи, — і ви бачите, які високі та крислаті вони повиростали! Так само і з біблією. Ти можеш прочитати стих сьогодні й геть забути його, а мине рік, і він тобі нагадається.

—І ти нічого не дочекалася від дикунів, бідолашненька Гетті?

— Навпаки, Джудіт, і швидше й повніше, ніж сподівалась. Я недовго побула з татом та Непосидою, а потім пішла снідати з Тихше. Коли ми попоїли, вожді підійшли до нас, і тут ми побачили плоди посіяного. Вони сказали, що вичитане мною з чудової книги правильне, повинне бути правильним і звучить правильно, — воно для їхніх вушей, немов солодкий пташиний спів. І вони звеліли мені повернутися назад і переказати те саме великому воїнові, котрий убив одного з їхніх звитяжців, а також повідомити вас, що вони були б щасливі побувати в нас у замку й послухати, як я знову читатиму їм цю святу книгу. Тільки ви мусите дати їм кілька човників, щоб вони могли привезти сюди тата й Непосиду, а також своїх жінок. І тоді ми всі сидітимемо отут, на помості, й будемо слухати гімн блідолицього Маніту. А тепер, Джудіт, скажи, чи знаєш ти що-небудь інше, що так яскраво доводило б всемогутність біблії?

— Якби це була правда, це було б чудо, Гетті. Але все це тільки індіянські хитрощі та індіянська підступність. Вони намагаються обдурити нас, бо бачать, що нічого не можуть удіяти силою.

— Чи ти сумніваєшся у всемогутності біблії, сестро, що так жорстоко міркуєш про дикунів?

— Я не сумніваюся у всемогутності біблії, бідолашна Гетті, але дуже сумніваюся в чесності індіянів, надто ірокезів… Що ви скажете на їхню пропозицію, Звіробою?

— Спершу дозвольте мені трохи побалакати з Гетті,— відповів мисливець. — Оцей пліт був уже готовий, коли ви снідали, дівчино, чи вам довелося йти з табору пішки до берега, який навпроти нас?

— О ні, Звіробою! Пліт був уже готовий і погойдувався на воді. Хіба це не чудо, Джудіт?

— Так-так, індіянське чудо, — підхопив мисливець. — Вони мастаки на такі чудеса. Отже пліт був уже готовий і тільки чекав на воді своїх пасажирів?

— Все було саме так, як ви кажете. Пліт стояв поблизу табору, індіяни посадовили мене на нього, там були ликові мотузки, і воїни підтягли волоком пліт до місця навпроти замку, а далі звеліли оцьому юнакові привеслувати мене сюди.

— Це значить, що в лісі повно бродяг, які нетерпляче чекають, чим закінчиться це чудо. Тепер ясно, в чім річ, Джудіт. Перш за все я хочу спекатись оцього юного канадського кровопивці, а потім подумаємо, як нам діяти далі. Вам з Гетті доведеться піти звідси, але спершу принесіть мені слонів, якими милується Змій, бо цього стрибунця не можна залишати самого ні на мить, інакше він позичить у нас човника, не питаючи дозволу.

Джудіт принесла фігурки, а потім обидві сестри пішли до себе в кімнату. Звіробій сяк-так знав більшість індіянських говірок, що існували в тамтешніх краях, і досить вільно говорив по-ірокезьки. Кивнувши юнакові, мисливець запропонував йому сісти на скриню і враз поставив перед ним двох слонів. Досі юний дикун не виявляв жодних почуттів. Навколо нього було безліч невідомих йому речей, але він зберігав цілковитий спокій і байдужість. Щоправда, Звіробій постеріг, як темні очі ірокеза гостро обмацують оборонні пристрої та зброю, але робилося це з такою удаваною безневинністю, з таким лінивим і нудьгуючим виглядом, що тільки людина, яка сама пройшла таку ж науку, могла б здогадатись про це. Однак тільки-но погляд дикуна впав на іграшки з слонової кістки, і він уперше побачив зображення дивовижних, не знаних досі звірів, надзвичайне збудження охопило його. Молодий ірокез чи гурон не стримав захопленого вигуку, але враз затнувся, наче людина, що вчинила якусь непристойність. Він тільки прикипів очима до слонів, а потім, після деякого вагання, зважився помацати одного з них.

Звіробій не відволікав його хвилин із десять, знаючи, що хлопець так пильно розглядає ці диковинки тому, що хоче після повернення точно й докладно розповісти про них своїм вождям. Нарешті вирішивши, що часу минуло цілком достатньо і бажаного ефекту досягнуто, мисливець поклав палець на голе коліно юнака і привернув до себе його увагу.

— Послухай, — сказав він, — я хочу поговорити з моїм юним другом з Канади. Нехай він забуде на хвилю про цю диковинку.

— А де другий блідолиций брат? — спитав хлопець, підвівши очі й мимоволі висловлюючи думку, яка не виходила йому з голови ще до появи шахових фігур.

— Він спить або збирається заснути; одне слово, він у кімнаті, де звичайно сплять чоловіки, — відповів Звіробій. — А звідки мій юний друг знає, що тут є другий блідолиций?

— Бачив його з берега. Ірокези мають гостре око — бачать крізь хмари, бачать дно великого джерела.

— Гаразд, вітаю ірокеза, який прийшов сюди. Двоє блідолицих перебувають у полоні в таборі твоїх батьків, хлопчику.

Юнак байдуже хитнув головою, але за мить вибухнув сміхом, ніби його страшенно потішила думка про спритність людей його племені.

— Чи можеш ти сказати мені, хлопчику, що ваші вожді збираються вчинити з своїми бранцями? Чи вони ще самі цього не вирішили?

Ірокез подивився на мисливця з деяким подивом, а потім приклав кінчик вказівного пальця до голови трохи вище лівого вуха й окреслив у волоссі коло з точністю і спритністю, які показували, як добре він вивчив це винятково самобутнє мистецтво свого народу.

— Коли? — спитав Звіробій, якому стисло в горлянці від прояву такої байдужості до людського життя. — А чому б вам не забрати їх із собою у ваші вігвами?

— Дорога далека і кишить блідолицими. Вігвами повні, а скальпи дорогі. Мало скальпів, багато золота.

— Гаразд, усе ясно, так, цілком ясно. Ясніше неможливо сказати. Тепер ти знаєш, хлопче, що старіший з ваших полонених доводиться батьком двом молодим жінкам, яких ти бачив, а другий женихається до однієї з них. Дівчата, звісно, хочуть порятувати скальпи таких близьких їм людей і як викуп дадуть двох костяних звірів, по одному за кожен скальп. Повертайся назад, скажи про це своїм вождям і принеси мені відповідь до заходу сонця.

Хлопець пристав на цю пропозицію з запалом і щирістю, які не полишали жодного сумніву в тому, що він виконає доручення незабарно й до пуття. На якусь мить він забув про свій племінний гонор і кревну ненависть до англійців та англійських індіянів, — так йому кортіло завласнити для своїх родичів рідкісний скарб. Звіробій був задоволений. Щоправда, хлопець попросив, аби йому дали з собою одного слона як взірець, та блідолиций брат виявився надто передбачливим, щоб погодитись на це. Звіробій добре знав, що слон, найімовірніше, ніколи не дійде за призначенням, коли довірити його таким рукам. А втім, ця дрібна незлагода скоро погасла, і хлопець пішов лаштуватися до відплиття. Зупинившись на помості й уже замірившись ступити на пліт, він раптом передумав і повернувся назад з проханням позичити йому човника, аби, мовляв, прискорити переговори. Звіробій спокійно відхилив прохання, і, ще трохи поогинавшись, хлопець спроквола повеслував од «замку» в напрямку густо зарослого берега, до якого не було навіть півмилі. Звіробій сів на табурет і почав стежити, як віддаляється посланець. Час від часу він пильно оглядав узбережжя, наскільки сягало око, а потім немов задрімав, спершись ліктем на коліно й поклавши праву щоку на долоню.

Під час переговорів між Звіробоєм та юним ірокезом у сусідній кімнаті відбувалася зовсім інша сцена. Гетті спитала, де Чингачгук, і коли їй сказали, що він змушений ховатися, та пояснили — чого, вона пішла до нього. Делавар зустрів відвідувачку шанобливо й ласкаво. Він знав, з ким має справу, а крім того, його приязнь до цього безневинного створіння, безперечно, посилювалася надією почути хоч якісь новини про наречену. Ввійшовши в кімнату, дівчина сіла й запросила індіянина сісти коло неї, але мовчала, очевидно, вважаючи, що пристойність вимагає, аби вождь перший звернувся до неї. Та Чингачгук не збагнув намірів Гетті,— він поштиво й уважно чекав, коли вона зволить що-небудь йому сказати.

— Ви Чингачгук, Великий Змій делаварів, так? — нарешті почала дівчина, як завжди, з властивою їй простотою і безпосередністю.

— Чингачгук, — з гідністю відповів делавар. — Це означає Великий Змій мовою Звіробоя.

— Авжеж, то і моя мова. І Звіробоєва, й татова, й Джудіт, і моя, і бідолашного Гаррі Непосиди. Ви знаєте Гаррі Марча, Великий Змію? А втім, ні, ви його не знаєте, бо він теж розповів би мені про вас.

— Чи назвав чий-небудь язик ім'я Чингачгука Журній Лілеї? (Бо цим ім'ям вождь уже нарік сердешну Гетті). Чи не заспівала маленька пташка це ім'я серед ірокезів?

Спершу Гетті нічого не відповіла. Вона похилила голову, і щоки їй сором'язливо запашіли. Потім, так само не підводячи голови, вона подивилася на індіянина, усміхаючись простодушно, немов дитина, і разом з тим співчутливо, наче доросла жінка.

— Моя сестра, Журна Лілея, чула таку пташку! — додав Чингачгук таким лагідним і ніжним голосом, що міг би здивувати кожного, хто звик чути надсадні крики, які так часто вихоплювалися з тої самої горлянки. Такі різкі переходи від грубих гортанних до ніжних і мелодійних звуків взагалі властиві індіянській мові.— Вуха моєї сестри були відкриті, чому ж вона втратила язик?

— Ви Чингачгук, так, ви Чингачгук. Тут немає іншого червоношкірого, а вона вірила, що повинен прийти Чингачгук.

— Чин-гач-гук, — повільно вимовив вождь своє ім'я, наголошуючи на кожному складі.— Великий Змій — мовою інгізів.

— Чин-гач-гук, — повторила Гетті так само роздільно. — Так, Тихше називала це ім'я, і, мабуть, вона говорила про вас.

— Уа-та-Уа, — поправив її делавар.

— Уа-та-Уа, або Тихше, о Тихше. Для мене Тихше краще, ніж Уа, і через те я зву її Тихше.

— Уа-та-Уа солодко звучить для делаварських ушей.

— Ви вимовляєте його зовсім інакше, ніж я. Та це байдуже. Я чула, як співала пташка, про яку ви кажете, Великий Змію.

— Чи може моя сестра повторити слова пісні? Про що найбільше співає пташка, який у неї вигляд, чи часто вона сміється?

— Вона співала «Чин-гач-гук» частіше, ніж будь-що інше, і сміялася від щирого серця, коли я розказала їй, як ірокези гналися за нами по воді і не зуміли спіймати. Сподіваюсь, що оці колоди не мають ушей, Змію?

— Не бійся колод, бійся сестри в сусідній кімнаті. Не бійся ірокеза — Звіробій заткнув очі й вуха чужій тварюці.

— Я розумію вас, Змію, і я розуміла Тихше. Часом мені здається, що я, далебі, не така слабоумна, як кажуть. Тепер дивіться на стелю, і я вам усе розкажу… Але ви лякаєте мене, ви дивитесь так страшно, коли я говорю про Тихше!

Індіянин постарався пригасити блиск своїх очей і вдав, ніби цілковито скоряється бажанню дівчини.

— Тихше веліла мені переказати тихенько, що ви ні в чому не повинні довіряти ірокезам. Вони набагато підступніші, ніж усі інші індіяни, яких вона знає. Далі вона сказала, що є велика яскрава зірка, вона сходить над горою за годину після того, як споночіє (Уа-та-Уа мала на увазі планету Юпітер, хоч сама про те навіть не здогадувалась). І коли зірка засяє на небі, Тихше чекатиме вас на тому місці, це я зійшла на берег минулої ночі, а ви повинні приплисти по неї човном.

— Добре, Чингачгук тепер достатньо зрозумів, але він зрозуміє краще, якщо сестра заспіває йому ще раз.

Гетті повторила свої слова, пояснивши докладніше, про яку саме зірку йдеться, і змалювала те місце на березі, куди він мав пригнати човника. Далі вона почала у своїй безхитрій манері переповідати всю свою розмову з індіянською дівчиною і переказала кілька її висловів та думок, чим страшенно потішила серце жениха. Особливо наголосила Гетті на тому, що Уа-та-Уа наказувала їм весь час пильнувати, аби не наразитися на ворожу підступність. Проте ця осторога навряд чи була потрібна, бо адресувалася людині такій же обережній, як і та, що цю осторогу посилала. Окрім усього, дівчина досить складно розповіла про становище у ворожому таборі та про всі переміщення ірокезів, починаючи з сьогоднішнього ранку. Уа-та-Уа була з нею на плоту, поки він не відчалив од берега, й зараз вона, безперечно, десь у лісі навпроти «замку». Делаварка не мала наміру повертатися в табір до смерку, коли, як вона сподівалась, їй пощастить утекти від своїх подруг по дорозі додому і сховатися на мисі. Очевидно, ніхто не здогадувався про присутність Чингачгука, хоча всі знали, що якийсь індіянин устиг прослизнути на «ковчег» минулої ночі, й підозрювали, що саме його бачено біля дверей «замку» в машкарі блідолицього. Та все-таки щодо цього були деякі сумніви, бо стояла та пора року, коли можна було сподіватися появи білих людей на озері, а отже ірокези побоювались, що гарнізон «замку» поповнився саме в такий спосіб. Все це Уа-та-Уа розповіла Гетті, поки індіяни волокли пліт з дівчатами попід берегом.

— Тихше сама не знає, чи підозрюють вони її і чи здогадуються про вашу появу, але вона сподівається, що ні. А тепер, Змію, коли я розповіла вам так багато про наречену, — вела далі Гетті, мимовільно взявши індіянина за руку і граючись його пальцями, як діти часто граються пальцями своїх батьків. — ви повинні дещо пообіцяти й мені. Коли поберетеся з Тихше, ви повинні бути добрі до неї й усміхатися їй, як усміхаєтесь мені. Не треба дивитися на неї сердито, як деякі вожді дивляться на своїх дружин. Обіцяєте мені це?

— Завжди буду добрий до Уа! Надто тендітна, дуже зігнеш — зламається.

— Ото ж бо. А ще усміхайтеся до неї. Ви навіть не уявляєте, як багато важить для дівчини усмішка тих, кого вона любить. Тато ледь усміхнувся до мене, поки я була з ним, а Гаррі.. Гаррі голосно говорив і заливався сміхом. Та я не думаю, щоб він усміхнувся коли хоч раз. Ви знаєте різницю між усмішкою й сміхом?

— Сміх краще. Послухай Уа: сміється — наче пташка співає.

— Це я знаю. Сміх у неї дуже приємний, але ви повинні усміхатися. А ще, Змію, ви не повинні примушувати її носити важке й сапати кукурудзу, як роблять інші індіяни.

Старайтеся поводитися з нею, як блідолиці поводяться з своїми жінками.

— Уа-та-Уа не блідолиця. У неї червона шкіра, червоне серце, червоні почуття. Все червоне, а не біле. Вона повинна носити дитину.

— Колена жінка залюбки носить своє дитя, — сказала Гетті усміхаючись, — і в цьому немає ніякого лиха. Але ви повинні любити Тихше, бути лагідним і добрим до неї, бо сама вона дуже лагідна й добра.

Чингачгук поважно кивнув у відповідь головою, а потім, як видно, вирішив, що тему цю краще облишити.

Перш ніж Гетті встигла заговорити знову, почувся голос Звіробоя, який кликав свого червоношкірого друга до сусідньої кімнати. Змій негайно підвівся, почувши цей голос, а Гетті повернулася до сестри.