Звіробій

РОЗДІЛ XXV

Уа-та-Уа і Гетті встали на світанку, залишивши Джудіт у обіймах сну. На свій туалет індіянка витратила не більше хвилини: швиденько вклала простим вузлом свої довгі, чорні, як смола, коси, туго підперезала ситцеве плаття, що облягало її гнучкий стан, і взула на свої маленькі ноги строкато вишивані мокасини. Вбравшися, вона залишила свою товаришку, що поралася в хаті, і вийшла на поміст подихати свіжим ранковим повітрям. Там вона знайшла Чингачгука, що роздивлявся береги озера, гори й небо; в погляді його відчувалася мудрість лісовика і поважність індіянина.

Зустріч двох закоханих була проста, але сповнена ніжності. Вождь поводився з дівчиною, як належить мужчині,— ласкаво, проте без хлопчачого захоплення і поспіху, а в усмішці дівчини, в її потуплених очах відчувалась властива її статі сором'язливість. Жоден з них і слова не вимовив, вони розмовляли очима, та розуміли один одного пречудово, наче вживали цілий словник. Уа-та-Уа рідко так красувалася своєю вродою, як того ранку: вона вмилася, відпочила, і її обличчя дихало свіжістю, якої позбавлені навіть юні й вродливі індіянки, виснажені важким лісовим життям. До того ж Джудіт за короткий час їхнього знайомства нс тільки втаємничила її в деякі секрети жіночого туалету, але й подарувала їй кілька лепських строїв з власного гардеробу, і строї ті допомогли ви-виявити природну зграбність індіянської дівчини. Усе те закоханий зразу ж помітив, і його обличчя засяяло втіхою. Та за мить воно знову споважніло, позначене тривогою й сумом. Табурети, на яких учора сиділи учасники наради, ще й досі були на помості; поставивши діва з них до стіни, Чингачгук сів і знаком запросив свою кохану зробити те ж саме. Коли вона сіла, він добру хвилину мовчав, замислений і сповнений гідності того, хто народжений, щоб сидіти біля вогнища ради, а Уа-та-Уа потай спостерігала за виразом його обличчя, терпляча й покірна, як і належить жінці свого племені. По тому юний воїн простягнув руку вперед, наче вказуючи на красу того величного видовища, що розгорнулося перед ними в цей чарівний час, коли весь круговид вирізнявся, осяяний прозорим світанком. Він обвів рукою озеро, гори й небо, а дівчина стежила за тим рухом, здивовано всміхаючись до краси, що оточувала її з усіх боків.

— Хуг! — вигукнув вождь, захоплений незвичним навіть для нього краєвидом: він-бо зроду ще не бачив жодного озера. — Це країна Маніту! Вона занадто гарна для мінгів, але пси цього племені виють у лісі, гасаючи зграями. Вони гадають, що делавари сплять у себе за горами.

— Всі, окрім одного, Чингачгуку. Один є тут, і він з роду Ункасів!

— Що може один воїн проти цілого племені? Стежка до наших селищ дуже довга й покручена, і нам доведеться йти під захмареним небом. До того ж боюся, Жимолосте Гір, що нам доведеться йти нею самим.

Уа-та-Уа зрозуміла, що він має на увазі, й засмутилася, хоча їй було втішно чути, що воїн, котрого вона так любить, порівнює її з найпахучішою і найгарнішою дикою квіткою рідних лісів. Проте вона мовчала, як і личило жінці, коли йдеться про важливі справи, що їх належить вирішувати чоловікам, хоч і не могла стримати радісної усмішки.

— Коли сонце буде там, — провадив делавар, указуючи на зеніт, — Великий Мисливець нашого племені повернеться до гуронів, а вони вчинять з ним, як з ведмедем, з котрого луплять шкуру і смажать, навіть на повний шлунок.

— Може, Великий Дух пом'якшить їхні серця і одверне від кровожерності. Я жила серед гуронів і знаю їх. Вони мають серце і не забудуть власних дітей, які можуть попасти до рук делаварів.

— Вовк завжди виє; свиня завжди їсть. Вони втратили воїнів, і навіть жінки їхні вимагають помсти. Блідолиций має очі орла і бачить, що діється в серцях мінгів: він не сподівається милосердя. Душа його повита хмарою, хоч її не видко на його обличчі.

Настала довга мовчанка; Уа-та-Уа взяла потай вождеву руку, наче шукаючи у нього підтримки, хоч і не осмілилася підвести очей до його обличчя, яке стало грізне від суперечливих пристрастей і суворої рішучості, що боролися йому в грудях.

— Що робитиме Ункасів син? — несміло спитала зрештою дівчина. — Він вождь і, хоч молодий, а вже прославив своє ймення у раді. Що його серце вважає за наймудріше? І чи голова його каже ті самі слова, що й серце?

— Що скаже Уа-та-Уа в той час, коли моєму найближчому другові загрожує така небезпека? Найменші пташки співають наймиліше; послухати їхню пісню завжди приємно. Хотів би я в своїй скруті почути волове очко: його пісня сягає глибше вуха.

І знову Уа-та-Уа зазнала глибокої втіхи, почувши таку хвалу з уст коханого. Інші делаварські юнаки теж називали її часто Жимолостю Гір, але прізвисько те ніколи не лунало так солодко, як тепер, з Чингачгукових уст; до того ж він один назвав її Воловим Очком. Радісно було чути це дівчині, а ще радісніше було збагнути, що коханий не тільки тішиться з її голосу, а й цінує думку та пораду своєї нареченої. Вона стиснула його руку обома своїми й відмовила:

— Уа-та-Уа каже, що ані вона, ані Великий Змій не зможуть більше сміятися чи спати, не бачачи уві сні гуронів, коли Звіробій загине під мінгським томагавком, а вони нічого не зроблять, аби його врятувати. Вона воліє піти сама в далеку дорогу, аніж дозволити такій темній хмарі затьмарити її щастя.

— Добре! Чоловік і дружина повинні мати серце, вони повинні дивитися одними очима й мати одні почуття.

Не будемо розповідати, про що вони ще говорили. Ми вже знаємо: йшлося про Звіробоя та його надії на рятунок, але що вони вирішили, ми довідаємося згодом. Молода пара ще розмовляла, коли сонце визирнуло з-за верхівок сосон і світло ясного американського дня полилося в долину, затопивши озеро, ліс і схили гір. Тієї самої миті Звіробій вийшов з каюти на поміст. Спочатку він позирнув на безхмарне синє небо, по тому швидко оглянув озеро й береги, а тоді вже приязно кивнув друзям і весело всміхнувся дівчині.

— Ну, — мовив він, як завжди, спокійним, бадьорим голосом, — той, хто бачить захід сонця і не заспить уранці, матиме нагоду спостерігати, як воно вертається зі сходу, наче олень, що за ним кругом женуться мисливці. Мабуть, ти, Уа-та-Уа, не раз бачила це видовище, а проте тобі ніколи не спало на думку поцікавитися, яка тому причина.

Чингачгук та його наречена спантеличено подивилися на світило, а тоді одне на одного, наче шукаючи відповіді цієї загадки. Звичка притупляє чутливість, навіть коли йдеться про значні природні явища: цим простим створінням ніколи й на думку не спадало замислитися над причиною події, котра відбувалася щоденно, — хоч пояснити її було вельми не просто. Коли перед ними постало те питання, вони обоє були вражені, наче вчений, що раптом довідався про нову блискучу гіпотезу. Один тільки Чингачгук зважився відповісти.

— Блідолиці знають усе, — мовив він. — То, може, вони скажуть нам, чому ховає своє обличчя сонце, коли воно мандрує вночі?

— Оце така у вас, червоношкірих, наука! — відмовив юнак, сміючись, хоч у душі він тішився нагодою довести перевагу свого народу, вирішивши важке питання. Зробив він те, як завжди, способом досить своєрідним. — Слухай же, Змію, — провадив він поважніше, але просто, — це пояснюється легше, аніж індіянин може собі уявити. Хоч нам здається, ніби сонце мандрує небом, насправді воно стоїть непорушно, а земля обертається. Кожен це зрозуміє, якщо його поставити, наприклад, на млинове колесо, коли воно крутиться: часом він бачитиме небо, а часом пірнатиме під воду. В цьому немає ніякої таємниці; просто так влаштована природа. Важко тільки одне: примусити, щоб земля крутилася.

— А як знає мій брат, що земля обертається? — запитав індіянин. — Чи може він те бачити?

— Казати правду, делаваре, то втямити важкувато. Я часто пробував, але ніколи мені не щастило. Бувало, мені ввижалося, що я бачу, як вона обертається, але потім доводилося визнавати—бачити те неможливо. Проте вона таки обертається, як кажуть усі наші люди, а ти повинен їм вірити: вони-бо вміють передбачати затемнення та інші дива, що жахають усіх індіянів, як ти сам добре знаєш.

— Гаразд. Це правда; жоден червоношкірий того не заперечить. Коли колесо обертається, мої очі те бачать, але вони не бачать, щоб оберталася земля.

— Оце вже я пояснюю затятістю наших почуттів. Люди кажуть: не побачиш — не повіриш; і багато хто вірить лише тому, що бачить. Проте, вождю, цей доказ не такий переконливий, як спершу здається. Я знаю, ти віриш у Великого Духа, а проте ти навряд чи зміг би показати, де його бачиш.

— Чингачгук бачить його скрізь, у всіх добрих ділах, а Злого Духа — в поганих. Великий Дух ось — у озері, там — у лісі, он — у хмарах, в Уа-та-Уа, в Ункасовому сині, в Таменунді, в Звіробої. Злий Дух — у мінгах. Але щоб земля оберталася — я того не бачу.

— Не дивно, що тебе прозвали Змій, делаваре! Твої слова завжди глибокодумні, та й погляд твій часто глибокодумний теж. А проте твоя відповідь не зовсім мене задовольняє. Зрозуміло, бог присутній у всіх речах, але ж я кажу не про те. Що Великий Дух існує, ти знаєш з його справ; а блідолиці знають, що земля обертається, бо бачать наслідки того обертання. Ось у чому суть речі, хоч пояснити її детальніше я не зумію. Усі наші люди вважають те за правду, а блідолиці майже ніколи не помиляються.

— Коли сонце встане завтра над вершечком тієї сосни, де буде мій брат Звіробій?

Мисливець стенувся і пильно, хоч без жодних ознак тривоги, поглянув на свого друга. По тому він знаком запросив його зайти в «ковчег», де вони могли побалакати, не боячися, що їх підслухають ті, чиї почуття можуть переважити розум. Там він спинився і провадив розмову відвертішим тоном.

— Ти, Змію, вчинив трохи необачно, — мовив він, — завівши про те балачку в присутності Уа-та-Уа, та й білошкіра дівчина могла нас почути. Атож, загалом ти поводишся обачніше. Та нічого. Уа-та-Уа не зрозуміла, а інша не почула. Проте це запитання легше поставити, аніж на нього відповісти. Жоден смертний не може сказати, де він буде, коли завтра встане сонцё. Я спитаю тебе те ж саме, Змію, і хочу почути, що ти відповіси.

— Чингачгук буде з своїм приятелем Звіробоєм: якщо той подасться в країну духів, Великий Змій поповзе поруч; якщо він залишиться під сонцем, вони обоє тішитимуться його теплом і світлом.

— Я розумію тебе, делаваре, — відповів Звіробій, зворушений простодушною відданістю друга. — Такі слова звучать зрозуміло всіма мовами: вони виходять із серця і йдуть прямісінько до серця. Добре так думати і, можливо, добре так говорити, але недобре було б, аби ти вчинив так, Змію! Тепер ти вже не парубок, — хоч тобі ще треба перемінити оселю та справити деякі інші обряди, перш ніж Уа-та-Уа стане твоя законна дружина, — ви й тепер однаково що одружені, бо мусите зважати на почуття один одного й ділити радощі та горе. Ні-ні, Уа-та-Уа не можна кидати лише тому, що між тобою і мною несподівано пройшла хмара, трохи темніша, аніж ми гадали.

— Уа-та-Уа дочка могіканів: вона знає, що чоловіка треба слухатися. Куди він піде, туди й вона. Вони обоє будуть з Великим Мисливцем делаварів, коли сонце встане завтра над сосною.

— Боже благослови й захисти тебе, вождю! Це справжнє божевілля! Невже ти чи Уа-та-Уа, чи ви вдвох можете змінити вдачу мінгів? Невже твій сміливий погляд чи сльози та краса Уа-та-Уа обернуть вовка на вивірку чи зроблять дику кішку смирною, як лань? Ні, Змію, схаменися, а я здамся на волю божу. Зрештою, ніхто не може твердити напевно, що ці волоцюги збираються завдати мене на тортури; може, у них прокинуться жалощі, і їм стане соромно за свою жорстокість. Хоча сподіватися, що мінги облишать лихі наміри і відкриють свої серця для милосердя, то справа майже безнадійна. Проте ніхто не знає, що може статися, і таким юним створінням, як Уа-та-Уа, не слід ризикувати заради непевного майбутнього. Шлюб — то річ поважніша, аніж гадають деякі юнаки. Коли б ти був самотній, тобто неодружений, делаваре, я б сподівався, що ти безнастанно з раннього ранку до пізнього вечора, наче собака, що згубив слід, гасатимеш круг табору тих зайд, добираючи способу визволити мене і ввести ворогів у оману. Але вдвох люди часом слабкіші, аніж наодинці, отож сприймаймо речі такими, які вони є насправді, а не такими, якими б ми хотіли їх бачити.

— Слухай-но, Звіробою, — відмовив індіянин з притиском, що свідчило: він надає своїм словам особливої ваги. — Коли б до рук гуронів попав Чингачгук, то як би вчинив мій блідолиций брат? Чкурнув би до делаварських селищ і сказав вождям, старим людям та молодим воїнам: «Погляньте, ось Уа-та-Уа, вона жива й здорова, хоч трохи втомилася, а ось Ункасів син, він не так утомився, як Жимолость, бо він за неї дужчий, але він теж живий і здоровий». Невже він би так учинив?

— Нічого не скажеш, вузлувате питання. Такого навіть підступний мінг не придумав би. Як це воно тобі спало на думку? Що б я вчинив? По-перше, Уа-та-Уа навряд чи опинилася б у моєму товаристві, бо вона залишилася б коло тебе, тож немає сенсу її до цього діла втручати. Та й утомитися вона не могла аж ніяк, коли б не пішла зі мною, і я не міг би промовити жодного слова з того, що ти кажеш. Бачиш, Змію, здоровий глузд проти тебе, тому досить про це балакати, бо і негоже вождеві твоєї вдачі й твоєї слави із здоровим глуздом сперечатися.

— Мій брат став не схожий сам на себе: він забуває, що говорить з людиною, яка сиділа біля вогнищ ради свого народу, — лагідно відмовив індіянин. — Коли люди говорять, вони не повинні казати такого, що в одне вухо входить, а в друге виходить. Їхні слова не повинні бути легкі, наче пір'їнки, що їх здуває слабосилий вітрець, який негоден навіть брижі на воді здійняти. Він не відповів на моє запитання, а коли питає вождь, його другові не годиться заводити мову про інші речі.

— Я розумію тебе, делаваре, я досить добре розумію, про що ти питаєш— правда боронить те заперечувати. Проте відповісти не так легко, як тобі, очевидячки, здається, — з однієї простої причини. Ти питаєш мене, що б я вчинив, аби мав тут, на озері, наречену, як ти маєш, а мій друг сидів у гуронському таборі, чекаючи тортур. Так чи ні?

Індіянин ствердно хитнув головою, як завжди незворушний і поважний, хоч очі його лукаво заблищали, коли він побачив, що його друг спантеличився.

— Але ж у мене ніколи не було нареченої і ніколи не виникало до жодної жінки тих почуттів, які ти маєш до Уа-та-Уа, хоч, бог свідок, до жіноцтва я ставлюся досить непогано. Проте моє серце, як то кажуть, не вражене, і тому мені важко сказати, як би я вчинив. До друга тягне дуже, це я знаю з власного досвіду, Змію, але з того, що мені доводилося бачити й чути про кохання, я висновую: до нареченої тягне дужче.

— Це правда, але Чингачгукова наречена не тягне його до осель делаварів; вона тягне його до табору гуронів.

— Вона шляхетна дівчина, хоч ноги й руки в неї не більші за дитячі, а голос ніжний, як у дрозда; вона шляхетна дівчина, бо й батько й дід у неї були такі. Але що з того, Змію? Я ж бо гадаю, вона не передумала і не хоче повернутися в полон, аби віддатися за гурона. То чого ж ти бажаєш?

— Уа-та-Уа ніколи не житиме у вігвамі ірокеза, — рішуче відповів делавар. — Ноги у неї маленькі, але вони донесуть її до рідних селищ; руки у неї невеличкі, але душа широка. Коли настане слушний час, мій брат побачить, що ми ладні зробити, аби він не загинув од мінгських тортур.

— Нічого не роби згарячу, делаваре, — застережливо сказав мисливець. — Мабуть, ти вчиниш, як надумався, і загалом так воно й треба, бо ти назавжди втратиш спокій, якщо не вживеш ніяких заходів до мого рятунку. Але нічого не роби згарячу. Я знаю, ти не підеш з озера, поки з'ясується моя справа, але пам'ятай, Змію, найлютіші тортури, що їх можуть вигадати мінги, — чи то вони з мене глумитимуться, чи підсмалюватимуть мене, чи вириватимуть нігті,— не вразять так мій дух, як звістка, що ти з Уа-та-Уа попали до ворожих рук, силкуючись мене визволити.

— Делавари обачні. Нехай Звіробій знає: вони ніколи не вскочать у ворожий табір, заплющивши очі.

На цьому розмова скінчилася. Небавом Гетті оголосила, що сніданок готовий, і всі посідали круг дощаного столу, як то водиться у лісовиків, простим звичаєм. Джудіт сіла остання, бліда, мовчазна; видно було, що ніч вона провела неспокійно, а може, й зовсім не спала. За сніданням ніхто й слова не вимовив; жінки їли без усякої охоти, хоч у чоловіків смак до їжі лишився. З-за столу повставали рано. До часу, коли полонений мав попрощатися з друзями, лишалося ще кілька годин. Пам'ятаючи, що час розлуки наближається, доброзичливі друзі зібралися знову на помості, аби посидіти коло полоненого, послухати його мову й виказати своє співчуття, упереджаючи всі його бажання.

Сам Звіробій тримався зовсім незворушно, розмовляв, як завжди, бадьоро й весело, хоч уникав прямих натяків на подію, яка мала відбутися того дня. За єдину ознаку того, що думки його зверталися до цієї болючої теми, міг правити лише поважний тон, яким він говорив про смерть.

— Не побивайтеся, Гетті,— втішав він простодушну дівчину, що втратила батька й матір. — Усім нам доведеться померти. Що ваші батьки упокоїлися перші, то річ природна, мила дівчино, бо старі покидають цей світ перші, торуючи дорогу молодим. У вас була така хороша матуся, Гетті, що вам нічого турбуватися про те, куди ви попадете в потойбічному світі. Ось делавар і Уа-та-Уа вірять у те, що по смерті вони полюватимуть у місцях, де повно дичини. Ми, білошкірі, маємо інші уявлення про потойбічне життя. Проте я гадаю: наше небо та їхня країна духів — це одне й те ж, і люди різного кольору підуть туди однією стежкою. Можливо, лихих людей туди й не пустять, але друзів розлучати не годиться тільки тому, що на землі вони належали до різних народів. Не журіться, бідолашна Гетті, колись ви ще стрінетеся з матусею.

— Я вірю, що ми з матусею побачимося, — відмовила простодушна дівчина. — Але що станеться з батьком?

— Оце то закрутисте питання, делаваре, — сказав індіянською мовою мисливець. — Атож, питання справді закрутисте. Хохуля на землі був не святий, то, мабуть, і на тім світі він не посвятішав. Проте, Гетті,— перейшов він на англійську мову, — ми повинні сподіватися на краще. Від цього нам легше буде на душі. Раджу вам долати непевні думки й почуття. Дивна річ, Джудіт, як різні люди по-різному уявляють наше майбутнє. Одні проповідники кажуть, що ми перетворимося на духів, інші ж вважають, буцімто тіло наше теж попаде на той світ, як те уявляють червоношкірі, і що ми буцімто ходитимемо там, знатимемося одне з одним, розмовлятимемо і дружитимемо, як дружили тут.

— А яка гадка найбільше подобається вам, Звіробою? — спитала Джудіт у тон його меланхолійному настроєві й сама далеко не вільна од його впливу. — Чи хотіли б ви зустріти всіх нас, присутніх отут, на помості, в іншому світі? Чи, може, ми вам так набридли, що ви раді нас більше не бачити?

— Якби я знав, що більше вас не побачу, то смерть здалася б мені вдвічі гіркіша. Ось уже вісім років я й Змій полюємо в парі, й мені важко навіть помислити, що ми з ним ніколи вже не зустрінемося. Він щиро сподівається, що настане час, коли ми вдвох полюватимемо духа-оленя на рівнинах, де нема ані тернів, ані ожини, ані мочарів, ані інших перепон. Я ж не можу поділити його сподівань, бо вони відбігають здорового глузду. Духам не потрібна ані їжа, ані одіж. А я ще й разу не ціляв у оленя без нагальної потреби.

— То ви, Звіробою, маєте тим тішитися.

— Так, це втішна думка, друзі; вона наснажує мене рішучістю додержати свого слова й повернутися з відпустки. Звичайно, можна було б вернутися, себе присилувавши, але краще зробити це з легким серцем, коли не з радістю. Ніщо так не надає хоробрості, як чисте сумління… Ходіть-но, Джудіт, у ковчег на хвилину. Я хочу з вами побалакати.

Джудіт подалася за ним, ледве приховуючи свою радість. Зайшовши до каюти, вона сіла на табуреті, юнак же взяв «оленебоя» — рушницю, яку Джудіт йому доручила і вмостився на іншому табуреті, поклавши зброю на коліна. Спочатку він покрутив у руках рушницю, залюблено й уважно оглянув затвор та набоївку, знову поклав її і завів мову про те, заради чого покликав дівчину в каюту.

— Ви, Джудіт, здається, казали, що даруєте мені цю рушницю, — сказав він. — Я погодився взяти її, бо дівчині вогнепальна зброя ні до чого. Ця рушниця має славне ймення, — вона його заслуговує і по всій справедливості мусить попасти до рук видатному влучному стрільцеві, бо недбальство й байдужість можуть зіпсувати навіть найкращу славу.

— Чи є кращі руки, аніж ті, в яких вона нині, Звіробою? Томас Гаттер рідко з неї хибив. А стрельнете ви — це означатиме…

— Певну смерть! — перебив її, засміявшися, мисливець. — Я знавав ловця бобрів, у нього була рушниця, якій він дав таке самісіньке ймення. Але він тільки вихвалявся, бо я бачив делаварів, котрі з короткої відстані влучали стрілами не гірш за нього. Проте я не заперечую, що маю хист — бо це хист, Джудіт, а не природа, — тож не заперечую свого хисту і припускаю — кращих для цієї-рушниці рук, аніж мої, немає. Але чи довго вона в них залишиться? Вам я можу сказати правду, хоч од Змія і Уа-та-Уа її краще приховати; з вами ж можна говорити щиро: правда вразить вас не так боляче, як тих, хто знає мене давніше й краще. Чи довго я володітиму цією рушницею або якою іншою? Це питання поважне, і коли станеться те, що, очевидячки, має статися, «оленебій» залишиться без господаря.

Джудіт слухала начебто спокійно, хоч душа її знемагала з болю. Проте, знаючи, що її співрозмовник має дуже своєрідну вдачу, вона втишила зворушення; хоч, аби його увагу не захопила цілком рушниця, такий спостережливий чоловік, як він, напевно помітив би, з якою мукою дослухалася дівчина до його слів. Та, маючи неабияке самовладання, вона спромоглася провадити розмову, приховавши свої почуття.

— Що ж мені робити з рушницею, — спитала вона, — коли станеться те, чого ви чекаєте?

— Саме за це я й хотів поговорити з вами, Джудіт, саме за це. Ось Чингачгук, наприклад, хоч він стріляє далеко не бездоганно—серед червоношкірих мало добрих стрільців — так от, хоч він стріляє далеко не бездоганно, але годяще і з часом навчиться. У кожному разі, він мій-друг, навіть найкращий друг, бо ми з ним ніколи в світі не посердимося, хоч він червоношкірий і тілом, і душею, а я — білий. Тож я хотів би залишити «оленебоя» Змієві, коли якийсь випадок позбавить мене честі й можливості віддати належне вашому, Джудіт, дорогоцінному дарункові.

— Залиште його, Звіробою, кому хочете: рушниця ваша власна, робіть з нею, що вам завгодно. Коли ви по неї не вернетеся, її забере Чингачгук, якщо на те ваша воля.

— А чи радилися ви з Гетті в цій справі? Батьківське майно успадковує не одна дитина, а всі діти.

— Якщо ви шукаєте законних прав на ту рушницю, то, боюся, ані я, ані сестра моя не можуть вважатися її власниками. Томас Гаттер не батько Естер, не батько він і Джудіт. Ми просто Джудіт і Естер, а іншого ймення не маємо.

— Може, воно й так по закону, але здоровий глузд твердить інакше. За родинним звичаєм все майно ваше, і ніхто проти того не суперечитиме. Коли Гетті скаже, що згодна віддати мені рушницю, душа моя буде зовсім спокійна. Певна річ, сестра ваша не має ані вашої вроди, ані вашого розуму, але хоч яка вона є недоумкувата, ми повинні пильнувати її прав і добробуту.

Джудіт на те нічого не відмовила. Підступивши до вікна, вона гукнула сестру. Коли та простодушна щира дівчина почула, про що йдеться, вона радо погодилася передати Звіробоєві всі права власності на дорогоцінну рушницю. Мисливець відчув себе зовсім щасливим, — принаймні тим часом, — і, знову пильно оглянувши свій дарунок, висловив намір спробувати зброю в дії, аби пересвідчитися в її чудових якостях, перш ніж вирушити назад до гуронів. Мабуть, жодному хлопчиськові так не кортіло випробувати щойно подаровану сурму чи лук-арбалет, як цьому простодушному лісовикові свою рушницю. Вернувшися на поміст, він зразу ж одвів убік делавара і повідомив його, що славетний карабін має перейти у його власність, в тому разі коли з ним, Звіробоєм, станеться якесь лихо.

— Ось іще один доказ на користь того, що ти, Змію, мусиш берегтися і не важити своїм життям, — додав мисливець, — бо коли делавари дістануть таку чудову рушницю, то вже це буде для них неабияка перемога. Мінги позеленіють із заздрощів, і, що важливіше, вони не посміють шалатися біля селища, знаючи, що там є така зброя. Отож бережи її, делаваре, і пам'ятай: віднині ти мусиш піклуватися про річ, яка має всі вартості людини без її вад. Ти можеш і повинен цінувати Уа-та-Уа, але «оленебоя» любитиме й шануватиме весь твій народ.

— Усі рушниці однакові, Звіробою, — відмовив, і собі переходячи на англійську мову, індіянин, трохи ображений тим, що друг прирівняв його наречену до рушниці.— Всі вони вбивають; всі з дерева й заліза. Дружина дорога серцю; рушниця годиться стріляти.

— А що таке чоловік у лісі, коли йому нічим стріляти? В кращому разі йому доводиться братися за таке нікчемне діло, як траперство, або мітли в'язати чи плести кошики. Аби не загинути з голоду, він пахатиме кукурудзу, а от оленятини вже ніколи не скуштує і не знатиме смаку ані ведмежого м'яса, ані свинячого. Зваж, друже мій:, такої нагоди не буде довіку, і мені страшно кортить випробувати цю прославлену зброю. Винеси-но свою рушницю, а я стрельну з «оленебоя», абияк націлившися, і побачимо, які то властивості він заховує.

Пропозиція та всіх розважила, відвертаючи їх од тяжких думок. Не бачачи в ній нічого поганого, всі на неї пристали. Дівчата підбадьорилися, мало не звеселіли, і швиденько принесли зброю. Гаттер мав добру збройницю, в ній було декілька рушниць, завжди набитих задля нагальної потреби. Отож нині довелося тільки підживити запали, і вони були готові до стрілу. Гуртом підживили їх ураз: жінки-бо не згірш за чоловіків зналися на цьому важливому для захисту ділі.

— Нумо, Змію, починати з малого; зразу спробуємо прості рушниці старого Гаттера, а потім візьмемо твою і «оленебоя» та й побачимо, котра переважить, — мовив Звіробій, радіючи, що знову тримає зброю і може показати свою вправність. — Пташок тут багацько, одні плавають, інші літають, і то на достатній віддалі, крутячись навколо хати. Роздивися, делаваре, й скажи, якого птаха ти хочеш злякати. Та ось із східного боку плаває нурець, він од спалаху сховається під воду, на ньому можна буде випробувати і рушницю, і порох.

Чингачгук не любив балакати зайвого. Вгледівши птаха, він тієї ж миті націлився й вистрелив. Як і слід було чекати, качка пірнула зразу за спалахом, і куля пострибала по воді, влучивши за кілька цалів од того місця, де щойно плавав нурець. Звіробій щиро зареготався, водночас наставивши рушницю і пильно вдивляючись, у рівненьку гладінь. Аж ось на ній з'явилася цятка, по тому виплив нурець. Не встиг він струснути крильми, як ляснув постріл, і куля прошила птахові груди, перекинувши його, мертвого, на спину, а Звіробій спокійно сперся на рушницю, наче нічого й не сталося, і зайшовся властивим йому безгучним сміхом.

— Отак влучити можна з кожної рушниці,— мовив він, аби не подумали, що він хизується. — Ні, це ніякий не доказ ані на користь зброї, ані проти неї, бо все залежало від швидкої руки й зіркого ока. До того ж я застукав птаха зненацька, а то б він сховався під воду, перш ніж би куля долетіла. Та Змієві розуму не позичати: він ті хитрощі знає здавна. Пам'ятаєш, друже, той випадок, коли ти гадав, що дика гуска вже твоя, а я вихопив її пострілом з-під самісінького тобі носа. Проте друзі на такі жарти не ображаються, а що ж то за молодощі без витівок, Джудіт. Ось і птах, якого нам треба: в нього добре й стріляти, і цілитися, а з наслідків можна буде зробити правдивий висновок. Он він, делаваре, трохи далі на північ.

Індіянин подивився в зазначений бік і вгледів чорну качку, що поважно погойдувалася на воді. У ті давні часи, коли людина дуже рідко порушувала своєю присутністю гармонію незайманої природи, всі менші озера, яких так рясно в штаті Нью-Йорк, правили за місце спочинку для перелітного водяного птаства. І до цього озера теж колись учащали всілякі качки, і гуси, і чайки, і гагари. Відколи тут оселився Гаттер, птахи почали віддавати перевагу іншим озерам, дальшим і відлюднішим, хоч деякі породи прилітали сюди, як і давніше, та й досі прилітають. Того ранку з помосту було видно птахів із сотню; вони спали на воді або мили пір'я прозорою вологою, та жоден з них не міг стати за таку зручну ціль, як та качка, що на неї вказав Звіробій. Чингачгук узявся до діла — мовчки, за своїм звичаєм. Цього разу він націлився краще і домігся кращих успіхів. Качка заметалася по воді з перебитим крилом, жалібно крячучи й віддаляючись од ворогів.

— Треба покласти край її мукам, — вигукнув Звіробій, дивлячись, як вона силкується злетіти на одному крилі.— Це зробить моя рушниця і моє око.

Качка ще тріпалася, коли її наздогнала смертоносна куля, рівненько, наче сокирою, відтявши їй голову. Коли качку був влучив індіянин, Уа-та-Уа аж скрикнула з утіхи, але тепер, побачивши, що друг його виявив ще більшу вправність, невдоволено насупилась. Вождь — той навпаки, як завжди, радісно вигукнув, і його усмішка переконливо свідчила, що він пишається своїм другом і аніскілечки йому не заздрить.

— Не зважай на дівчину, Змію. Хай собі бурмоситься. Мені з того ні вигоди, ані шкоди, — мовив, сміючись, Звіробій. — Дружині природно переживати чоловікові вдачі й невдачі, а ви стали як чоловік і дружина: такі ревні та прихильні один до одного. Ось угорі кружляє птах; на ньому ми й випробуємо рушниці. Ану, хто влучить у летючого птаха? Оце вже справжня проба: вона потребує і влучної рушниці, і влучного ока.

То був орел тієї породи, що селиться біля води й живиться рибою. Він ширяв височенько над «ковчегом», нетерпляче чекаючи на здобич; його голодні пташенята повистромлювали голови з гнізда на голому вершечку сухої сосни. Чингачгук мовчки підняв нову рушницю, пильно націлився і стрельнув. Орел виписав широке коло: очевидячки, куля пролетіла недалеко від птаха, але схибила. Звіробій цілився і швидко, і пильно. Переконавшись, що його друг не влучив, він вистрелив і собі. Птах майнув був круто вниз, і глядачі гадали — може, його поранено. Проте стрілець зразу визнав свою невдачу і загадав другові взяти нову рушницю, зауваживши, що птах має намір податись геть.

— Я примусив його збочити, Змію. Мабуть, куля зачепила йому пір'я, але нітрохи не поранила. Хіба з цієї рушниці як слід націлишся! Ну ж бо, мерщій, делаваре, тепер у тебе краща рушниця. А ви, Джудіт, винесіть «оленебоя»: це ж бо нагода пересвідчитися, чи він вартий тієї слави.

Побравши рушниці, суперники приготувалися, а дівчата стали осторонь, нетерпеливо чекаючи, хто ж переможе. Тим часом орел виписав широке коло, шугнув угору і знову пролетів над «ковчегом» — цього разу набагато вище. Чингачгук глянув і сказав, що влучити птаха на такій висоті — річ неможлива, і то коли доводиться стріляти майже перпендикулярно. Але почувши, як Уа-та-Уа щось тихенько промимрила, він імпульсивно вистрелив. Наслідки були саме такі, яких делавар сподівався: орел навіть не збочив — спокійнісінько виписував своє коло, та ще й поглядав на ворогів, ніби виказуючи їм зневагу.

— А тепер, Джудіт, — вигукнув, сміючись, Звіробій, і очі йому заблищали з утіхи, — тепер ми побачимо, чи «оленебій» не стане також і «орлобоєм». Одступи, Змію, і спостережи, як треба цілитися: спостерігаючи, можна всього навчитися.

Звіробій пильно націлився раз, удруге, втретє, а птах тим часом здіймався вище й вище. Нарешті з цівки вирвався спалах і гримнув постріл. Прудкий посланець помчав угору; за мить птах перекинувся набік і почав падати, махаючи то одним, то другим крилом; він то крутився, то тріпотався, ніби змагаючись з раною, і, зрештою, виписавши декілька кіл, важко впав на край «ковчега». Оглянувши орла, мисливці виявили — куля пробила його між крилом і грудниною.