Звіробій

РОЗДІЛ VII

Уже добре розвидніло, коли юнак знову розплющив очі. Він враз підхопився й почав роздивлятися навсебіч, розуміючи, як важливо для нього чимшвидше й точно з'ясувати, де він та в якому становищі. Сон його був глибокий і спокійний; він прокинувся із свіжою головою та ясними думками, — те, що було йому зараз украй необхідне. Правда, сонце ще не зійшло, але небосхил вигравав ніжними барвами, які знаменують початок та кінець дня, і повітря дзвеніло від пташиного співу. Цей ранковий гімн пернатого племені попередив Звіробоя про небезпеку, якій він сам ішов до рук.

Вечірній легіт (бо вітром його навряд чи можна було назвати) за ніч трохи здужів, а що легенькі суденця трималися на воді, мов пір'їнки, то їх і загнало в два рази далі, ніж сподівався мисливець. Небезпека була вже в тому, що він надто близько прибився до підніжжя гори, яка стрімко здіймалася на східному березі, звідки так виразно долинали пташині голоси. Та найгірше було не це. Третій човник гнало у тому ж напрямку, і тепер він поволі наближався до мису; ще трохи — й він неминуче тицьнувся б носом у суходіл. Тільки раптова переміна вітру або людська рука могли б одігнати його від берега. Окрім цього, ніщо інше не викликало тривоги. «Замок» стояв так само на своїй мілині, але майже на одній лінії з човниками, які пропливли за ніч не одну милю, і «ковчег», припнутий до паль, похитувався на воді на тому ж місці, де його залишили кілька годин тому.

Звісно, перш за все молодий мисливець зосередив свою увагу на човникові, який був уже коло самого мису. Гребнувши кілька разів веслом, юнак упевнився, що суденце приб'ється до берега раніше, ніж він встигне його перейняти. Та й вітер як на те в цю мить посвіжів, і легка шкаралупка полинула до берега ще швидше. Розуміючи, що йому не наздогнати човника, юнак вирішив не марнувати на це сили. Оглянувши уважно запал свого карабіна, він неквапливо й обережно повеслував до берега, трохи огинаючи мис, щоб ворог міг цілити лише з одного боку.

Передній човник, не керований розумною силою, плив собі уперед і раптом наскочив на невеличку підводну скелю ярдів за три чи чотири від берега. Саме в цю мить Звіробій порівнявся з мисом і повернув своє суденце носом до суші, заздалегідь кинувши третього човника на воді, щоб мати цілковиту свободу рухів. Передній човник сидів на камені. Та ось набігла майже непомітна для ока хвиля, суденце знялося, попливло й черкнуло дном прибережний пісок.

Юнак помітив усе це, але пульс йому не прискорився і руки не зробили жодного хапливого руху. Якщо хтось причаївся у кущах, сподіваючись захопити бездоглядний човник, то треба дуже обережно наближатися до берега; а коли у засідці нікого немає, то немає потреби й квапитись. Мис тягся майже по косині до протилежного берега озера, де, за всіма ознаками, була табірна стоянка індіянів. Можливо, там нікого й немає, але треба було приготуватися до гіршого, бо індіяни спритні на різні військові хитрощі, й напевне їхні розвідники обнишпорюють зараз береги, шукаючи суден для нападу на «замок». Досить було тільки кинути оком на озеро з першої-ліпшої околишньої височини, щоб побачити найдрібніший предмет на його поверхні; тому навряд чи можна було сподіватись, що човники лишаться непомічені. А індіянина не треба вчити, куди попливе суденце чи колода, коли він знає напрямок вітру.

Помалу наближаючись до землі, Звіробій веслував дедалі тихіше й тихіше. Він до краю напружував зір, слух, навіть нюх, щоб вчасно помітити приховану небезпеку. Для новачка це були важкі хвилини, бо не секрет, що й слабодухий почувається іноді сміливіше, коли знає, що за ним стежать друзі й обговорюють його дії. Звіробій не мав бодай цього. Він був сам один, полишений на свої власні сили; на нього не дивилися дружні очі, його не підбадьорював жоден дружній голос. Та, попри все це, найдосвідченіший ветеран лісових воєн не зміг би діяти краще. Молодий мисливець не допустився ні необачної сміливості, ні малодушних вагань. Він просувався вперед обережно, обдумуючи кожен свій рух, зосередивши всю увагу тільки на тому, що могло сприяти досягненню поставленої мети. Так почалася кар'єра цієї людини на полі війни, людини, що згодом уславилася в своєму оточенні не менше, ніж десятки героїв, чиї імена прикрашають сторінки творів, набагато знаменитіших за нашу скромну оповідь.

Коли до берега лишилося не більше ста ярдів, Звіробій звівся у човнику, кілька разів гребнув з такою силою, щоб суденце досягло суходолу, а потім, швидко відклавши набік знаряддя веслування, вхопився за знаряддя війни. Він уже зводив свій карабін, як раптом гучний постріл та посвист кулі, що пролетіла зовсім близько від нього, примусили юнака мимовільно відсахнутися назад. Наступної миті Звіробій захитався і впав на дно човника. Почулося пронизливе лементування, і на відкриту місцину мису вискочив із кущів індіянин, біжачи просто до човника. Молодий мисливець тільки цього й чекав. Він знову підвівся й націлив карабін на незахищеного ворога. Але палець вагався натискати на курок, ніби відчуваючи безпорадність супротивника. Ця маленька відволока врятувала життя індіянинові, який чкурнув назад у кущі так блискавично, як щойно вискочив звідти. Тим часом Звіробій швидко наближався, і човник досяг мису саме в ту мить, коли щез ворог. А що суденцем ніхто не керував, воно прибилося до берега за кілька ярдів від порожнього човна. Та хоч індіянин, мабуть, ще не встиг набити свою рушницю, юнакові однаково не стало б часу, щоб захопити жаданого човна й одвести його на безпечну відстань, перш ніж пролунає другий постріл. Отож, не гаючи жодної миті, Звіробій метнувся до лісу і сховався за деревом.

В самому кінці мису була невеличка галявка, частково поросла травою, частково засипана прибережним піском. Лише з горішнього боку її оточував густий чагарник. Поминувши цю вузьку смужку карликової рослинності, ви одразу потрапляли під високе й похмуре склепіння лісу. На кілька сот ярдів тягся рівний положистий берег, за яким здіймалася крута гора. Високі товсті дерева не мали підліска й тому скидалися на велетенські, абияк розставлені колони, що тримали на собі листяну баню. Хоч для свого віку та розмірів вони стояли досить тісно одне біля одного, однак залишали просвіти, крізь які видно було таки далеченько. А маючи гостре око та кмітливий розум, неважко знайти навіть того, хто ховався.

Звіробій знав, що його ворог, коли він тільки не втік, тепер набиває свою рушницю. Так воно й було: не встиг мисливець стати за дерево, як побачив мигцем руку індіянина, що, сховавшись за товстий дуб, заштовхував кулю в дуло своєї рушниці. Не було нічого легшого, як рвонутися вперед і порішити на місці беззбройного ворога. Але сумління Звіробоя повстало проти такого вчинку, хоч його самого щойно ледь не підстрелили з засідки. Він ще не звик до безжалісних методів війни з дикунами, про які знав «лише з розповідей та чуток, і вважав за ганебне нападати на неозброєного ворога. Обличчя йому почервоніло, брови насупились, губи стислися, і весь він насторожився. Та замість того, щоб не вагаючись вистрілити, він опустив карабін і тримав його так, як тримають зброю спортсмени під час стрільби по рухомих цілях, а далі пробубонів сам до себе:

— Ні-ні, можливо, це в звичаях червоношкірих, а християнам таке не личить. Нехай поганин наб'є свою рушницю, а тоді ми стрінемось як людина з людиною. Але човника він не повинен мати і не матиме. Ні-ні, дозволимо йому озброїтись, а там нехай розсудить нас бог!

Індіянин був так заклопотаний своїм ділом, що навіть не здогадувався про присутність свого ворога в лісі. Він тільки побоювався, щоб не захопили човника та не одігнали його від берега перше, ніж він устигне цьому запобігти. Індіянин обрав собі схованку за всіма правилами військового мистецтва, але всього лише за кілька футів од вузької смужки чагарника. Підготувавшись до пострілу, він миттю міг вискочити на узлісок. Відстань до його супротивника становила приблизно п'ятдесят ярдів, і дерева, окрім тих двох, за якими ховалися бійці, стояли так, що не заступали поля зору.

І ось, наладнавши рушницю, дикун озирнувся навсебіч і рушив уперед, майстерно скрадаючись до уявлюваної позиції ворога, але необачно підставляючи себе під справжню небезпеку. Коли індіянин постав цілком перед його очима, Звіробій також виступив з-за укриття й гукнув йому:

— Сюди, червоношкірий, сюди, якщо ти шукаєш мене! Я ще зелений у військовому ділі, але не в такій мірі, щоб сидіти на відкритому березі, де мене можна підстрелити, мов сову серед білого дня. Від тебе залежить, буде поміж нас мир чи війна, бо я не з тих, що звикли вбивати людей крадькома.

Дикуна приголомшила така нагла поява небезпеки, від якої він щойно тікав. Однак він трохи знав англійську мову і зрозумів смисл звернутих до нього слів. До того ж він був надто добре вимуштруваний, щоб показати свій переляк. З довірливим виглядом опустивши приклад рушниці на землю, він гордовито, але привітно помахав рукою. При цьому він не втратив самовладання, властивого людині, що вважає себе вищою за всіх, Але вулкан, що бушував у його грудях, примушував його очі палати, а ніздрі роздиматися, як у хижого звіра, котрому зненацька перешкодили зробити вирішальний стрибок.

— Два каное, — сказав він глибоким гортанним голосом, характерним для людей його раси, і простягнув уперед два пальці, щоб усе було ясно: — Одне тобі, друге — мені.

— Ні-ні, мінгу, такого ніколи не буде! Човники чужі, і жоден не стане твоїм, доки це залежить від мене. Я знаю, зараз війна між твоїм та моїм народами, але це ще не причина, щоб люди вбивали одне одного, мов дикі звірі, зіткнувшись випадково в лісі. Іди своєю дорогою, а я піду своєю. Світ великий для нас обох. Та коли ми зустрінемося в чесному бою, що ж, нехай господь тоді вирішує, кому з нас жити, а кому померти.

— Добре! — вигукнув індіянин. — Мій брат місіонер. Надто багато балакає. Все про Маніту.[32]

— Не те, воїне, зовсім не те! Я не годжуся в моравські брати і навряд чи зміг би читати по лісах проповіді різним бродягам. Ні-ні, я простий собі мисливець, коли панує мир, хоча тепер, цілком можливо, мені доведеться вбити когось із твого племені. Але Б бажав би зробити це в чесному бою, а не в сварці за якийсь жалюгідний човник.

— Добре! Мій брат дуже молодий, але дуже мудрий. Малий воїн — великий промовець. Вождь на раді.

— Ну, чого я не знаю, того не скажу, — відповів Звіробій, ледь почервонівши від погано прихованого глуму в словах індіянина. — Я хотів би прожити своє життя в лісі, і прожити мирно. Всі молоді чоловіки повинні ставати на стежку війни, коли трапляється нагода, але одне діло війна і зовсім інше — дурна різанина. Нинішньої ночі я переконався, що провидіння карає безглузде вбивство. Через те я раджу тобі йти своєю дорогою, а я піду своєю, і, сподіваюсь, ми розійдемось друзями.

— Добре! Мій брат має два скальпи — сивий під чорним. Старий розум, молодий язик.

По цьому дикун з довірливим виглядом рушив до Звіробоя, простягнувши руку, широко усміхаючись і взагалі виявляючи свою миролюбність та повагу. Мисливець відповів йому цілковитою взаємністю, і вони, після міцного рукостискання, почали запевняти один одного в щирості та бажанні укласти мир.

— Кожному своє,— сказав індіянин: — Моє каноє — мені, твоє каноє — тобі. Ходімо подивимось: воно твоє — бери ти, воно моє — беру я.

— Нехай буде й так, червоношкірий. Хоча ти помиляєшся, гадаючи, ніби човник належить тобі. Та за показ грошей не беруть. Ходімо на берег, переконаєшся на власні очі, коли не віриш мені.

Індіянин знову вигукнув своє улюблене «Добре!», і вони разом подалися до берега. Жоден з них не виявляв анінайменшої недовіри, й індіянин ішов попереду, ніби бажаючи показати цим своєму новому знайомому, що не боїться обернутися до нього спиною. Коли вони вийшли на галявку, дикун показав на човник Звіробоя і підкреслено мовив:

— Не моє — блідолицього каное. А оте — червоношкірого. Не хочу чужого, хочу своє.

— Ти помиляєшся, червоношкірий, ти дуже помиляєшся. Човника залишив у схованці старий Гаттер, і він належить йому за всіма законами, бодай вони білі чи червоні. Поглянь на сидіння, поглянь на шви — вони свідчать самі за себе. Це не індіянська робота.

— Добре! Мій брат не старий, та мудрий. Індіяни таких човників не роблять. Робота білих людей.

— Дуже радий, що ти згоден зі мною, інакше б нам довелося сваритися. А тепер кожному своє. Я зараз же віджену човника якомога далі, щоб за нього не було суперечок.

Кажучи це, Звіробій поставив ногу на ніс легенького суденця і дужим поштовхом одігнав його в озеро футів на сто чи й більше, де, підхоплене течією, воно мало обігнути мис, не підходячи до берега. Дикун здригнувся, побачивши цей швидкий і рішучий вчинок. Звіробій помітив, як індіянин кинув блискавичний, але лютий погляд на другий човник, у якому лежали весла. Однак червоношкірий змінився на виду тільки на мить. Він знову прибрав дружелюбного вигляду і вдоволено осміхнувся.

— Добре! — повторив він ще з більшим притиском. — Молода голова, старий розум. Знає, як кінчати суперечки. Прощавай, брате. Пливи собі до водяного дому, в Хохулине гніздо. Індіянин піде в свій табір, скаже вождям: не знайшов каное.

Звіробій не без утіхи вислухав цю пропозицію, бо йому не терпілося скоріше повернутися до дівчат, і він щиросердо потис простягнену індіянином руку. Вони попрощались мов друзі, і в той час як червоношкірий спокійно пішов назад до лісу, несучи свою рушницю під пахвою і жодного разу не озирнувшись, ніби його ніщо не турбувало й ніщо не викликало підозри, блідолиций рушив до човника, який лишився при березі. Свою зброю він ніс таким же мирним способом, але не переставав стежити за кожним рухом індіянина. Однак така недовіра скоро здалася йому недоречною і, мовби застидавшись, юнак одвернувся й безтурботно переступив борт свого суденця. Тут він почав лаштуватися до відплиття. Лаштування ці тривали якусь хвилину, коли, випадково оглянувшись на берег, він своїм гострим і натренованим оком умент помітив страшну небезпеку, що загрожувала його життю. Чорні хижі очі дикуна, мов очі тигра, що приготувався до стрибка, дивилися на нього у невеличкий просвіт між кущами, а дуло рушниці уже звелося врівень з тілом юнака.

Отут багатий мисливський досвід Звіробоя зробив йому чудову послугу. Мисливець звик стріляти в звірину, коли вона біжить і коли точне положення її тіла доводиться визначати не так зором, як внутрішнім чуттям; до цього прийому юнак удався і тепер. Блискавичним рухом він підняв карабін, звів курок і, майже не цілячись, вистрілив у кущі, де, як він знав, мало ховатися тіло, що тримало на плечах оту страшну голову, яку лише й було видно. Підняти рушницю вище чи прицілитись ретельніше не було часу. Він зробив усе це так швидко, що супротивники розрядили свою зброю в одну й ту ж саму мить, і грім двох пострілів злився в один звук. Гори відгукнулися протяжною луною.

Звіробій опустив рушницю і з високо піднесеною головою залишився стояти спокійно, мов сосна тихого червневого ранку, чекаючи, що буде далі; а дикун пронизливо і якось страшно закричав, вискочив з кущів і побіг через галявку, вимахуючи томагавком. Звіробій досі стояв непорушно, тримаючи розряджену рушницю біля плеча, і тільки за мисливською звичкою рука його мимоволі намацувала рогову порохівницю та шомпол. Підбігши до ворога футів за сорок, дикун метнув у нього свою гостру зброю. Та очі мінгові вже затуманились, рука ослабла й тремтіла; коли бойовий топірець пролітав мимо Звіробоя, юнак легко піймав його за держак. В цей час індіянин захитався і снопом повалився на землю, простягшись на весь зріст.

— Я знав це, я це знав! — вигукнув Звіробій, готуючись загнати нову кулю в дуло свого карабіна. — Я знав, що так кінчиться, коли піймав погляд цієї тварюки. Людина миттю все помічає і влучно стріляє, коли небезпека загрожує її життю. Так, я знар, що цим закінчиться. Я випередив його на соту частку секунди, інакше б мені не минути біди. Куля негідника пролетіла у мене під боком, але, що там не кажіть, червоношкірий не так спритно орудує порохом та кулею, як біла людина. Певне, не мають вони до цього природженого хисту. Навіть Чингачгук, неперевершений в інших справах, і той не завжди б'є з карабіна несхибно.

Промовляючи це, Звіробій кинув томагавк на дно човника і набив рушницю. Потім підійшов до своєї жертви і в журливій задумі стояв над нею, спершись на карабін. Він бачив уперше людину, загиблу в бою, і це був перший ближній, на якого він підняв руку.

Відчуття було зовсім нове для нього, і торжество змішувалося з жалістю. Індіянин ще не помер, хоч куля наскрізь прошила йому тіло. Він нерухомо лежав на спині, але очі йому знов проясніли; вони заздро стежили за кожним рухом переможця, як очі пійманого птаха стежать за кожним рухом птахолова. Індіянин, мабуть чекав, що ворог завдасть йому останнього удару, перед тим як зняти скальп, або, може, боявся, що цей жорстокий обряд відбудеться раніше, ніж він сконає. Звіробій прочитав його думки і з сумним задоволенням поквапився втішити безпорадного дикуна.

— Ні-ні, червоношкірий, — сказав він, — більше тобі нічого боятися мене. Я християнин, і скальпувати не в моїх звичаях. Я зараз тільки заберу твого карабіна, а потім вернуся і зроблю для тебе все, що в моїй силі. Хоча мені не можна засиджуватись тут, бо три постріли поспіль напевне ж приведуть сюди когось із ваших дияволів.

Останні слова юнак промовив сам до себе, бо розшукував у цей час рушницю індіянина. Вона лежала там, де її покинув хазяїн, і Звіробій негайно одніс її у човник. Поклавши поруч неї свого карабіна, молодий мисливець повернувся назад і знову схилився над дикуном.

— Всяка ворожнеча між нами кінчилася, червоношкірий, — сказав він. — Ти можеш заспокоїти своє серце щодо скальпа та інших жорстоких тортур. Я білий, і сподіваюсь, що зумію поводитися так, як личить білому.

Якби погляд відбивав усі думки людини, то, мабуть, наївний гонор Звіробоя і його вихваляння кольором шкіри зазнали б невеликої прикрості, але він вловив в очах вмираючого ворога тільки вдячність, не помітивши зовсім гіркого посміху, що змагався з благороднішим почуттям.

— Води! — вигукнув нещасливий індіянський вояк, знемагаючи від спраги. — Дай бідолашному індіянинові води!

— Ну, води ти матимеш досхочу, випий хоч ціле озеро. Я зараз однесу тебе туди, і там ти вже вдовольнишся. Мені так і розповідали про поранених: вода для них найбільша радість і втіха.

Сказавши це, Звіробій підняв індіянина на руки й одніс його до озера. Там він передусім допоміг йому заспокоїти пекучу спрагу, потім сів на камінь, поклав голову пораненого супротивника собі на коліна й заходився втішати його, як умів.

— Грішно було б мені не сказати, воїне, що час твій настав, — почав він, — отож послухай правду. Ти вже в літах і на своєму віку накоїв, мабуть, немало. Тепер найголовніше — що на тебе чекає попереду. І червоношкірі, і блідолиці в переважній своїй більшості не гадають спочити в довічному сні, вони сподіваються тільки переселитися в інший світ. Кожного з нас судитимуть на тому світі за його діла. Ти, звісно, сам над цим не раз задумувався, а тому нема потреби читати тобі проповідь, коли кінчається твій слід. Ти знайдеш своє щастя в лісах, багатих на звірину, якщо був справедливим індіянином, а якщо ні, то тебе виженуть у пустелю. У мене інші уявлення про всі ці речі. Але ти надто старий і досвідчений, щоб тобі потрібні були повчання такого молодика, як я.

— Добре! — вигукнув індіянин. Голос його зберіг свою силу, хоч життя вже згасало в ньому. — Молода голова — стара мудрість!

— Коли настає кінець, нам іноді буває втішно знати, що ті, кого ми покривдили чи намагались покривдити, прощають нас. Певно, людині легшає, коли їй прощають тут, на землі, бо ніхто не знає, чи діждеться вона прощення на тому світі. Так от, коли говорити про мене, то я геть-чисто забув, що ти замахувався на моє життя: по-перше, тому, що ти не заподіяв мені ніякого лиха; по-друге, тому, що змалечку тебе нічого.іншого не вчили і мені не слід було тобі вірити; й, нарешті, головне тому, що я не можу таїти зла проти вмираючого, однаково—поганин він чи християнин. Отже щодо мене ти можеш бути цілком спокійний, а щодо інших твоїх справ, то тут тобі краще знати самому.

Як більшість людей його племені і як багато хто з нас самих, умираючий більше думав про похвалу тих, кого він збирався покинути, ніж про те, що чекало його по той бік життя. Поки Звіробій говорив, в голову індіянинові закрадалось збентеження, хоч він відчував щирість намірів юнака. І коли той замовк, дикун пожалкував, що ніхто з його племені не бачить, як мужньо він терпить тілесні муки і зустрічає невідворотну смерть. З витонченою ввічливістю, що так часто буває притаманна індіянському воїнові, поки його не зіпсувало спілкування з найгіршою категорією білих людей, він постарався висловити свою вдячність Звіробоєві за його добрі почуття і дав юнакові зрозуміти, як високо він це цінує.

— Добре! — повторив він, бо це англійське слово найчастіше вживають індіяни. — Добре, молода голово і молоде серце. Хоча й старе серце не проливає сліз. Послухай індіянина, коли він помирає і не має потреби брехати. Як тебе звати?

— Нині я ношу ім'я Звіробій, хоч делавари казали, що після повернення із стежки війни мені дадуть почесніше прізвисько, коли я таке заслужу.

— Це гарне ім'я для хлопчика — погане ім'я для воїна. Ти скоро матимеш інше. Не бійся! — Велике збудження надало дикунові сили підвести руку й поплескати молодого мисливця по грудях. — Несхибне око, палець — блискавка, приціл—смерть… Скоро—великий воїн… Не Звіробій — Яструбине Око… Яструбине Око… Потисни руку!..

Звіробій, або Яструбине Око, як уперше назвав юнака індіянин — згодом це прізвисько усталилось за ним по всьому краю, — взяв руку дикуна, що востаннє зітхнув, захоплено дивлячись на незнайомця, який виявив стільки кмітливості, спритності й рішучості в такому важкому і незвичному для нього становищі. Якщо читач пам'ятає, що індіянин має найбільше задоволення тоді, коли бачить слабодухість свого ворога, він зможе краще оцінити поведінку молодого мисливця, якою той домігся прихильності червоношкірого воїна в таку трагічну мить.

— Його дух одлетів, — сказав Звіробій тихим зажуреним голосом. — Леле мені! А втім, рано чи пізно усіх нас таке спіткає, і найщасливіший той, хто незалежно від кольору шкіри гідно зустрічає цю мить. Ось лежить тіло безсумнівно хороброго воїна, а душа його уже полинула на небо або в пекло; в ліси, багаті на дичину, або в пустелю, де нема нічого живого, — в пристановище слави, як кажуть моравські брати, або в геєну огненну. Ось чим кінчаються всі негідні діяння. Взяти хоча б старого Гаттера та Гаррі Непосиду, — вони самі накликали на себе біду; тепер їм, мабуть, загрожують тортури і смерть — і все через оту винагороду, яку щасливий випадок цілком законно і благородно пропонує мені. Принаймні багато хто гадав би так на моєму місці. Та ні! Жодного фартинга[33] цих грошей не перейде через мої руки. Білою людиною я народився, білою людиною і помру, навіть якщо його королівська величність, його губернатори та радники і в себе вдома, і в колоніях забувають ради дрібної користі, до чого їх зобов'язує колір шкіри. Ні-ні, воїне, моя рука не торкнеться твого скальпа, і душа твоя в пристойному вигляді може з'явитися в твою країну духів.

Сказавши це, Звіробій звівся на ноги. Далі він посадовив мерця, притуливши його спиною до великого каменя, і взагалі подбав, щоб труп залишався в пристойній позі, не ображаючи почуття індіянів, дуже вразливих до таких речей. Виконавши цей обов'язок, молодий мисливець замислився, сумно дивлячись на похмуре обличчя свого переможеного ворога. За звичкою, яку породило тривале й самітне життя в лісах, він знову заговорив уголос, висловлюючи свої думки та почуття.

— Я не бажав тобі смерті, червоношкірий, — сказав він, — але ти сам примусив мене вбити тебе, бо інакше ти вбив би мене. Кожен з нас чинив так, як веліли йому його звичаї, і нікого не треба картати. Ти діяв як зрадник, бо такий у вас звичай на війні, а я був не зовсім обачний, бо дуже легко довіряюся людям. Гаразд, це моя перша, хоч, очевидно, не остання сутичка з людиною. Я стикався майже з усіма звірами, що живуть у лісі,— з ведмедями, вовками, пантерами, рисями, — а тепер ось довелося почати з червоношкірими. Якби я народився індіянином, то міг би розповісти про цю битву або принести скальп і повеличатися своїм подвигом перед усім племенем. Аби моїм ворогом виявився звичайнісінький ведмідь, було б природно і втішно розповідати всім і кожному про те, що сталося. А тепер, їй-право, не знаю, як поділитися цим навіть з Чингачгуком, щоб не вийшло, ніби я, блідолиций, такий язикатий. Та й чим мені, зрештою, хвалитися? Невже тим, що я вбив людину, хоч то був і дикун? І звідки мені знати, що то був не чесний індіянин і що він не прийшов сюди просто пополювати в багатих на дичину місцях? Коли не знаєш, добре чи лихе ти вчинив, — краще не вихвалятися. І все-таки мені кортить, щоб Чингачгук дізнався, що й не зганьбив делаварів, які мене виховали.

Коли Звіробій висловлював те, в чому був твердо переконаний, він говорив майже на повен голос, коли ж такої певності не було, з його вуст зривалося лише невиразне мурмотіння. Та раптом цей монолог урвала несподівана поява на березі озера, за кілька сот ярдів од мису, другого індіянина. Цей дикун, очевидно, також розвідник, якого привели сюди рушничні постріли, вийшов з лісу, не дотримуючись ніяких осторог, і Звіробій побачив його перший. Та за якусь мить індіянин також помітив мисливця і загалгакав на весь ліс. З усіх боків гірського схилу йому відгукнулося не менше дюжини голосів. Далі зволікати було не можна; через хвилину човник швидко помчав од берега під дужими і впевненими ударами весла.

Опинившись на безпечній відстані, Звіробій перестав веслувати, дозволивши суденцю плисти за течією, а сам почав неквапливо обдивлятися навколо. Човник, якого він пустив першим, тихенько собі плив за чверть милі від нього, але ближче до берега, ніж було бажано тепер, коли зовсім поруч вешталися дикуни. Другий човник, який свого часу прибився до берега, погойдувався на воді всього за кілька ярдів. Мертвий індіянин у похмурому спокої сидів там, де його залишив мисливець, а воїн, що потикнувся був з лісу, щез знову, і лісова глушина здавалася такою мовчазною та безлюдною, ніби щойно вийшла з рук її творця. Проте ця неймовірно глибока тиша панувала недовго. Нараз ворожі розвідники вискочили з гущавини на галявку і, побачивши свого мертвого товариша, люто загаласували. Та коли вони наблизилися до мерця і нетерпляче з'юрмилися навколо нього, залунали радісні вигуки. Звіробій був достатньо обізнаний з індіянськими звичаями, щоб збагнути причину такої зміни: в настрої дикунів. Пронизливі зойки виражали жаль з приводу смерті товариша, а радісні вигуки — втіху, що переможець не встиг зняти скальп, — трофей, без якого звитяга не вважалася остаточною.

Човники були на такій відстані, що ірокези навіть не робили спроб напасти на переможця; американські індіяни, мовби наслідуючи пантеру своїх рідних лісів, рідко кидаються на ворога, не маючи цілковитої певності, що це принесе успіх.

Молодому мисливцеві вже не було чого затримуватись біля мису. Він вирішив зібрати докупи всі свої човники й відігнати їх до «замку». Скоро один уже був на буксирі, і Звіробій погнався за другим, що весь час плив, куди його гнало. Придивившись пильніше, мисливець здивувався: човник неждано-негадано підбився до берега куди ближче, ніж коли б його підганяв тільки легкий вітерець, що повівав над озером. Юнакові подумалось, що тут проходить якась невидима підводна течія, і він наліг на весло, щоб заволодіти човником раніше, ніж той опиниться в небезпечному сусідстві з лісом.

Наблизившись, Звіробій завважив: човник явно рухається швидше, ніж плине вода, і, повернувшись боком до вітру, йде просто до берега. Ще кілька змахів веслом, і він побачив: за бортом суденця щось ворушилося; придивився пильніше — аж то гола людська рука. На дні човника лежав індіянин і повільно, але впевнено скеровував його до берега, гребучи рукою, наче веслом. Звіробій миттю збагнув цю хитрість. Поки він зводив рахунки з своїм ворогом на мисі, інший дикун доплив до човника, заліз у нього і тепер силкується пригнати суденце до берега.

Упевнившись, що дикун не має при собі ніякої зброї, Звіробій без вагання підвеслувався майже впритул до загарбаного човника, навіть не подумавши взяти в руки свого карабіна. Почувши, нарешті, сплеск води, індіянин прожогом схопився на ноги і злякано зойкнув, вражений цією несподіванкою.

— Якщо ти вволю натішився човном, червоношкірий, — холодно мовив Звіробій, зупиняючи свою шкаралупу саме вчасно, щоб не дати обом суденцям зіткнутися, — якщо ти вволю натішився човном, то найрозумніше для тебе буде знову стрибнути в озеро. Я дивлюсь на такі речі по-своєму і не жадаю твоєї крові, хоч дехто побачив би в тобі просто вексель на одержання грошей за скальп, а не живу істоту. Негайно скачи в озеро, інакше посваримось.

Індіянин не знав ані слова по-англійському, але з рухів та виразу очей Звіробоєвих здогадався, про що той мовив. Рушниця, яка лежала під рукою у блідолицього, мабуть, також додала йому глузду. В усякому разі, він присів, мов тигр перед стрибком, пронизливо заверещав, і наступної миті його голе тіло зникло у воді. Коли він випірнув, щоб звести дух, то був уже за кілька ярдів од човника. Швидкий погляд, кинутий ним назад, посвідчив, як панічно він боявся фатального посланця з карабіна свого ворога. Та молодий мисливець не виявляв жодних ворожих намірів. Дбайливо припнувши врятованого човника до двох інших, він повеслував геть од берега. І на той час, коли індіянин вийшов з води та обтрусився, мов спанієль, його грізний супротивник був уже недосяжний для рушничного пострілу. Правуючи до «замку», Звіробій, за звичкою, не пропустив нагоди поговорити сам з собою про те, що трапилось.

— Гаразд, гаразд, — почав він, — недобре було б убити людину без ніякої потреби. До скальпів мені байдуже, а життя надто приємна штука, щоб безжалісно його забирати в людини. Щоправда, цей дикун — мінг, і я не маю сумніву, що він був, є і до самої своєї смерті зостанеться мерзотником та волоцюгою. Але для мене це не причина, щоб забувати свою віру та колір шкіри. Ні-ні, нехай він собі утікає. Якщо ми коли-небудь зійдемося знову, з рушницями в руках, отоді вже побачимо, в кого сміливіше серце та бистріше око. Яструбине Око! Непогане ім'я для воїна і звучить мужніше, доблесніше, ніж Звіробій. Для початку і це прізвисько гідне, та й заслужив я його чесно. Якби на моєму місці був Чингачгук, він повернувся б додому, похвалився б своїми подвигами, і вожді негайно нарекли б його Яструбиним Оком. А білому вихвалятися не до лиця, і тому важко сказати, як про це діло дізнаються інші. Так-так, усе в руках провидіння, це діло — теж. Сподіватимусь, що воно й мені віддасть належне.

Виказавши таким чином вразливе місце в своїй вдачі, юнак замовк, веслуючи до «замку» старанно й так швидко, як тільки йому дозволяли човни, що йшли на буксирі. На цей час сонце вже не тільки зійшло, а й визирнуло з-за східних пагорбів і залило хвилями яскравого світла ніким ще не освячений водяний простір. Все навколо променіло казковою красою, і сторонній спостерігач, не обізнаний з буденною історією лісового життя, ніколи не міг би повірити, що зовсім недавно тут відбулися жорстокі, варварські події.

Коли Звіробій наблизився до оселі старого Гаттера, він подумав, чи, скорше, відчув, що ця споруда надзвичайно гармонує з довколишнім краєвидом. Хоч будівничий дбав тільки про міцність та безпеку й ні про що інше, грубезні нетесані колоди, покриті шершавою корою, навислий спереду дах і всі зовнішні обриси «замку» виглядали б мальовничо в будь-якій місцевості, а оточення, в якому він стояв, надавало йому особливої новизни та неповторності.

Проте, коли Звіробій підплив ближче до «замку», зовсім інше прикувало його увагу, враз потьмаривши усі красоти озера та фантастичного житла. Джудіт і Гетті стояли на помості перед дверима, з неприхованою тривогою очікуючи його. Джудіт раз по раз дивилася на весляра та на човники в ту саму морську прозорну трубу, про яку ми вже згадували. Мабуть, ніколи ця дівчина не здавалася такою прекрасною, як у цю мить. Щоки їй порожевіли ще дужче від хвилювання й неспокою, тоді як лагідний вираз очей, що прикрашав і бідолашну Гетті, поглибився тривожними передчуттями. Так принаймні видалося юнакові, коли всі три човни приткнулися до борту «ковчега». Тут Звіробій старанно їх поприв'язував, перш ніж зійти на поміст.